Бізнес по-російськи.
У високотехнологічній сфері, енергетиці і взагалі в машинобудуванні особливих перспектив на поліпшення не передбачається з цілого ряду причин, на деяких з яких варто зупинитися докладніше.
Насамперед, про багатостраждальні залізничні вагони. Росії українські вагони не потрібні. В останні роки на російських залізницях спостерігалася гостра нестача рухомого складу. Виробники вагонів, у тому числі українські, були цим розбещені, безперервно завищували ціни, не займалися новими ринками збуту і видами продукції, мало думали про той час, коли попит знизиться. Цей час настав. Криза галузі призвів до затоварювання на складах і пояснюється двома причинами - скороченням перевезень в Росії, що призвело до значного надлишку буквально всіх типів вантажних вагонів і цистерн, і перевиробництвом рухомого складу. Якщо раніше потреба російського ринку в вагонах доходила до 100 тисяч одиниць на рік, то зараз вона зменшилася в два рази. Проблему надлишку вагонів на ринку ще більше загострив введення російською групою ІСТ в дію в 2012 році Тихвинского вагонобудівного заводу потужністю 13 тисяч вагонів на рік. Тому обмеження поставок українських вагонів до Росії мали не стільки політичні, скільки економічні причини.Простіше кажучи, це боротьба з конкурентами за допомогою держави. Оскільки кон'юнктура на російському ринку вагонів тільки погіршується, то московські домовленості положення вагонобудівних підприємств України жодним чином не поліпшать. Втім, вагони - це «дрібниці» ...
Відомо, що Україна вкрай зацікавлена в модернізації і розвитку атомної енергетики, насамперед, у добудові 3-го і 4-го енергоблоків Хмельницької атомної станції. Переговори про це ведуться вже довгі роки, документів на цю тему підписано безліч, вартість передбачуваного будівництва неухильно зростає, далі розмов справа не йде. Але Протокол 6-го засідання україно-російської міждержавної комісії від 17 грудня 2013 року, замість чіткого визначення термінів будівництва, джерел та обсягів його фінансування сторонами, знову містить загальні, ні до чого не зобов'язують фрази.
Вкрай заплутаним є ситуація із співпрацею в авіабудуванні. Питання про завершення спільних державних випробувань багатостраждального літака Ан-70 так і не вирішено.Хоча це кращий транспортник середнього класу, і ніякої російський Іл-476, по суті, модифікація старого-доброго Іл-76, з Ан-70 зрівнятися не може.
Точно так само нічого конкретного Росія не пропонує в широко розрекламованому відновлення серійного виробництва літаків Ан-124 «Руслан» з двигунами Д-18. З «Русланом» взагалі має місце безліч курйозів. Незважаючи на те, що основна виробнича база цього повітряного судна знаходиться в Ульяновську, самостійно російський авіапром налагодити виробництво не здатний. Навіть анонсовану нещодавно «великим фахівцем в авіації» віце-прем'єром Росії Дмитром Рагозіна модернізацію існуючого парку цих машин, випущених в 1980-х роках, російські підприємства без участі українських колег не можуть через відсутність досвіду, кадрів і необхідної технічної документації.
По ряду оцінок, в останні роки дуже незначний відсоток продукції українського авіапрому був орієнтований на Росію. За ці роки були знайдені нові ринки збуту, переважно в країнах третього світу. Правда, певну проблему становить той факт, що процентний вміст російських вузлів і агрегатів в українських повітряних суднах дуже високо і доходить іноді до 70% і більше. Кремль може за політичними мотивами перекрити постачання комплектуючих і паралізувати роботу авіапрому України. Але тим самим він паралізує роботу сотень російських підприємств, що призведе загострення соціально-економічних проблем, насамперед, в російській провінції, де ці заводи розташовані і де гострих проблем і без того вистачає.
Іншими словами, український авіапром не здатний розгорнути масове виробництво, оскільки всі серійні заводи, за винятком харківського, в радянські часи були розміщені в Росії, а також не може працювати без російських комплектуючих. Тому основа для взаємовигідного співробітництва реально існує, але в пасажирському та військово-транспортному літакобудуванні провідною швидше повинна бути Україна, а не Росія.Правда, Росія могла б стати джерелом інвестицій, але розмови про фінансування спільних проектів через російську Об'єднану авіабудівну корпорацію залишаються розмовами вже тривалий час. Та й навряд чи Росії володіє для цього достатньою кількістю грошових коштів.
Втім, іноді гроші знаходяться, але їх витрачання є, м'яко кажучи, неадекватною. Взагалі, деякі рухи тіла Москви в галузі авіаційної промисловості погано піддаються логіці, а головне - суперечать гучним заявам про необхідність об'єднання можливостей України і Росії в галузі високих технологій, включаючи авіацію. Свого часу російський авіапром відмовився від спільного з Україною виробництва літака Ан-148, який приблизно на 70% складається з російських комплектуючих. Налагодження його виробництва у Воронежі не вимагало настільки вже великих капіталовкладень. Замість того, перевага була віддана спільному з Ізраїлем (теж ще «великі авіабудівники»!) Літаку «Suhoy Super Jet» (SSJ), який на 80% складається з імпортних комплектуючих, а на його розробку і запуск у виробництво довелося витратити мільярди доларів. Важко сказати, чи була це вдала операція іноземних спецслужб з нанесення шкоди економіці Росії, або це звичайна корупція в особливо великих розмірах, за яку хтось отримав величезний «відкат», але Росія явно понесла невиправдані втрати і отримала на виході «сире» повітряне судно, яке дорожче свого аналога Ан-148, але істотно поступається йому за цілою низкою показників.
Взагалі, надії на те, що інтеграція з Росією дозволить завантажити ті чи інші підприємства замовленнями, є вкрай наївними. Яскравим прикладом може служити важке становище Мінського автозаводу, не дивлячись на входження Білорусі до Митного союзу. Росія довгий час була головним ринком збуту МАЗів. Але в Росії було прийнято рішення зачистити ринок для свого КамАЗа, і МАЗ опинився на межі виживання.
Щось подібне може статися з експортом до Росії авіадвигунів виробництва запорізького підприємства «Мотор-Січ». Насамперед, мова йде про вертолітних двигунах. Нещодавно в Санкт-Петербурзі був запущений завод з виробництва вертолітних двигунів, в який були вкладені величезні гроші. Тому слід очікувати скорочення закупівель у «Мотор-Січі», для якої російський ринок залишається основним. І ніякі гасла про співпрацю не допоможуть.Правда, фахівці стверджують, що російські модифікації двигунів, що мають спільні з українськими радянське коріння, істотно поступаються запорізьким, так само як і технологія виробництва на заводі, але це інше питання.
Піднявшись над авіапромом ще вище, тобто в сферу ракетно-космічної техніки, можна також виявити масу доказів того, що задеклароване співробітництво з Росією мало що дає українській стороні, а в ряді питань Україна більше потрібна Росії, ніж навпаки.
Насамперед, слід зазначити, що і з питання співпраці в ракетно-космічної галузі в Протоколі 6-го засідання україно-російської міждержавної комісії від 17 грудня 2013 містяться лише загальні фрази. У ЗМІ з'явилася інформація, що російська сторона старанно вихолощувала зміст документа з тим, щоб він ні до чого не зобов'язував.Водночас, Росія є хоч і важливим партнером у космічній сфері, але далеко не єдиним, оскільки Державне космічне агентство України співпрацює також з США, Європейським космічним агентством (ЄКА), Китаєм і Бразилією. Україна залишається провідною країною з виробництва ракетоносіїв і двигунів, наприклад, для ракет «Вега», що запускаються у Французькій Гвіані Європейським космічним агентством, для ракет «Антарес» американського космічного агентства NASA. Особливе значення має спільний з Бразилією проект створення в пускового комплексу і ракети-носія «Циклон» для пусків з екваторіального космодрому Алькантара ¸ а також міжнародний проект «Морський старт» (Sea Launch) з українською ракетою-носієм Зеніт-3SL. Хоча ця ракета більш, ніж на 70%, складається з російських комплектуючих і без жодних нових «нападів україно-російського співробітництва», Кремль навряд чи зважиться з політичних мотивів перекрити їх поставки, як мінімум, з двох причин: по-перше, в цьому спільному проекті беруть участь ще США і Норвегія, а слава неадекватних партнерів Москві ні до чого, оскільки ринок космічних послуг є досить конкурентним, а по-друге, перекривання поставок боляче вдарить по ракетно-космічної галузі самій Росії, де зараз спостерігається серйозна криза.
Криза проявився практично по усіх ключових напрямах. По-перше, великий удар по космічним планам завдала аварія ракети-носія «Протон» у липні 2013 року. По-друге, по ряду фінансових і технічних причин згорнута розробка нової ракети-носія «Русь-М», і Росія продовжує літати хоч і на надійних і модернізованих, але все ж застарівших «Союзах», розроблених майже півстоліття тому (!) Геніальним Сергієм Корольовим, по шляху якого до цих пір йде російська космонавтика. По-третє, перманентна доробка військової ракети «Булава» затягнулася до непристойності, міжконтинентальні балістичні ракети (МБР) SS-18 «Сатана» радянського виробництва, що становлять основу стратегічної зброї стримування Росії, неухильно знімаються з бойового чергування через закінчення ресурсу, перспективи створення важкої МБР стають все більш примарними.
У ряді ракетно-космічних програм Росія в принципі не може обійтися без українського науково-технічного потенціалу, насамперед, без ВО «Південмаш» і КБ «Південне».Зокрема, мова йде про продовження ресурсу МБР, конверсії знімаються з озброєння SS-18 в ракети-носії «Дніпро» для комерційних пусків. Більш того, по ряду оцінок, Росія взагалі не здатна без українських фахівців і підприємств створити нову МБР.
Таким чином, незалежно від того, що написано в міжурядовому протоколі, деклароване поглиблення співпраці в ракетно-космічної галузі в реальності мало дає українським підприємствам. З тих же позиціях, в яких Росія кровно зацікавлена, співпраця не припинялося навіть у період торгових воєн.
«Краще газу гірше немає»
Ситуація з газом дещо інша, але і тут, при найближчому розгляді, не все так добре, як здається на перший погляд. Нагадаємо, что17 грудня 2013 глави «Газпрому» і «Нафтогазу» Олексій Міллер і Євген Бакулін підписали доповнення до газового контракту, згідно з яким з 1 січня 2014 року встановлюється ціна в розмірі $ 268,5 за 1000 кубічних метрів. У 4-му кварталі 2013 року ціна становила $ 406. Очевидно, що це вигідно. Зниження собівартості за рахунок здешевлення енергоносіїв та сировини зробить продукцію підприємств більш конкурентоспроможною. Також істотно покращиться ситуація з державними фінансами: очікується, що дефіцит поточного рахунку, який в 2013 році оцінюється в 7-8% ВВП, буде знижений до 5-6% ВВП, і на закупівлях газу у Росії можна буде заощадити до $ 4-4, 5 млрд на рік. Витрати на енергоносії для бюджетних установ можна буде істотно скоротити. Але це тільки з одного боку ...
З іншого боку, згідно ДОПСОГЛАШЕНІЮ, ціна на газ буде переглядатися кожного квартал, формула ціни залишилася без змін, і це дає можливість російській стороні змінювати ціну в залежності від політичних мотивів. Залишилося в силі головна умова контракту - «бери або плати», а також вимога про обов'язковий обсяг закупівель газу, який становить мінімум 33 млрд кубів на рік з урахуванням 20%-ного нештрафуемого недобору, тому в 2014 році при ціні $ 268,5 за 1000 кубів Україна повинна буде витратити на газ $ 8,9 млрд.
І це при тому, що за останні роки «завдяки» кризі і шляхом вимушеної економії через дорожнечу Україна добилася істотного зниження споживання блакитного палива з 60 млрд кубів на рік приблизно до 40 млрд кубів, з яких 20-23 млрд кубів становить російський газ .Уряд вже анонсувало амбітні плани скорочення в найближчі роки закупівель до 17 і навіть до 15 млрд кубів. Правда, тут мова йде про закупівлі «Нафтогаз» для державних потреб.Газ для промисловості комерційні структури закуповують по окремим договором, насамперед, Ostchem Фірташа для потреб хімічної промисловості, де газ використовується не як паливо, а як сировину. По ряду оцінок, структури Фірташа закуповували газ приблизно по то ж ціною, яка тепер встановлена для України - близько $ 270 за 1000 кубів.
У «сухому залишку» маємо наступне. Україна отримує «зайвий» газ хоч і за низькою ціною, що з'їдає економію валюти за рахунок отриманої знижки і позбавляє мотивів до впровадження енергозбереження. Крім того, призупинено налагодження альтернативних шляхів отримання енергоносіїв, зокрема, українська делегація так і не підписала широко розрекламований договір про реверс газу через Словаччину, хоча за цей довгий час йшла боротьба. Є обгрунтовані підозри, що зроблено це було за наполяганням Москви, так як «Газпром» має ексклюзивне право на прокачування газу через Словаччину.
У свою чергу, Москва шляхом надання знижки на газ, яку вони змушена була надати цілої низки європейських покупців через падіння обсягів продажів, не тільки збільшила ринок збуту в Україні, а й отримала додатковий важіль впливу на режим Януковича і країну в цілому у вигляді ціни на газ, яка в будь-який момент може бути збільшена.
Удушення кредитуванням
Мабуть, найбільш резонансною домовленістю стало виділення Москвою Україні $ 15 млрд. Основний масив фінансування в розмірі $ 12 млрд буде виділено протягом 2014 кількома траншами. Це дозволяє виділення кожного траншу супроводжувати нав'язуванням Кремлем політичних умов, прихованих від широкої громадськості. Наявність можливих «таємних протоколів» багато разів висвітлювалася в ЗМІ. Зокрема, багато говорилося про можливість дострокового погашення або штрафних санкцій у разі невиконання якихось «таємних» умов.
Правда, зазначені підозри поки розвінчуються самим механізмом надання Москвою першого траншу в розмірі $ 3 млрд, яке було здійснене шляхом продажу Україною дворічних євробондів з купонним доходом в розмірі 5% річних через Ірландську фондову біржу. Така форма позики навряд чи дозволяє вимагати дострокового повернення, але дає можливість супроводжувати виділення кожного наступного траншу додатковими умовами.Але думається, що основна гра Кремля побудована на іншому, про що далі.
За словами міністра фінансів Росії Антона Сілуанова, як способу кредитування були вибрані євробонди, тому що вони більш захищені, ніж міждержавний кредит. Крім того, вони можуть бути продані на вторинному ринку.
5% ставка по кредиту хоч і вище 3,5%, під які дає гроші МВФ, але все одно набагато менше тих 7,5% -7,625%, під які Україна займала гроші в 2013 році. Не кажучи вже про те, що на вторинному ринку прибутковість боргових зобов'язань українського уряду іноді перевищувала 20% річних. Російський кредит дозволить поповнити критично зменшені резерви Нацбанку, а також дозволить розраховуватися за боргами в 2014 році, на що, за різними оцінками, буде потрібно $ 7-10 млрд. Передбачається, що в кінці 2014 року резерви НБУ складуть $ 25 млрд.
Стабілізація фінансів і зниження очікувань дефолту, яким ще недавно лякали Україну, зробить більш легким доступ уряду на ринок зовнішніх запозичень, а головне, знизить ставки кредитування як на зовнішніх фінансових ринках, так і за внутрішніми позиками в гривні.
Власне, це вже відбулося, і є підозра, що на операції кредитуванню режиму Януковича Кремлем хтось вже непогано заробив. Відомо, що не так давно американська інвестиційна компанія Franklin Templeton скупила на вторинному ринку українські боргові зобов'язання на суму $ 6 млрд з 25%-м дисконтом. Як тільки стало відомо про виділення російського кредиту, дисконт знизився на 100 базисних пунктів, і це дає можливість на рівному місці «підняти» півмільярда доларів.
Велику небезпеку становить короткостроковість кредиту. Очевидно, що це стане фактором величезного впливу не тільки на Януковича і його режим, а й на його можливого наступника після виборів 2015 року. По ряду оцінок, при викупі Росією дворічних євробондів на повну суму, під кінець 2015 роки Україні доведеться виплатити $ 5,4 млрд, що є рекордно великий суми для такого короткого проміжку часу. Таким чином, країна може знову опинитися на межі дефолту і девальвації, набагато більш руйнівних, ніж зараз, якщо кредит не буде взято. Але і це ще не все ...
У результаті Москва має шанс сконцентрувати приблизно 50% державного боргу, що дозволить Кремлю впливати на політику правлячого в Україні режиму. Про те, що значну частину боргу Кремль вже контролює через державні та напівдержавні російські банки Ощадбанк, Зовнішекономбанк, Внешторгбанк і Газпромбанк, свідчить недавня заява Путіна про те, що українські позичальники повинні кільком великим російським банкам майже $ 29 млрд. Ця сума повинна бути погашена в найближчі 2-3 роки, і до неї додадуться $ 15 млрд позики за євробондами.
Навряд чи варто серйозно розраховувати на те, що за цей час фінансове становище країни істотно покращиться. Розраховуватися буде нічим, і цілком імовірно, що Москва може запустити так званий білоруський сценарій - вилучення активів за борги. Втім, ця схема ця схема була «вдало» випробувана не лише в Білорусі, що позбулася за борги газотранспортної системи, але також у Казахстані та у Вірменії. В останній Росія забрала за борги навіть атомну електростанцію.
А Україна - це набагато більше, ніж Білорусь, Казахстан і Вірменія разом узяті. Навіть після тотального дерибану 1990-2000 років, в Україні залишилося безліч активів, в яких вкрай зацікавлені Кремль і підконтрольні йому російські олігархи. Серед цих активів можна назвати, перш за все, газотранспортну систему, Одеський припортовий завод, аміакопровід і нафтопроводи. Але це далеко не все ...
Повторимо, що Москву дуже цікавлять українські підприємства, що випускають машинобудівну, оборонну і продукцію подвійного призначення. Частина їх Кремль хотів би прибрати до рук, а частина - нейтралізувати, щоб вони не складали конкуренцію на світовому ринку аналогічним російським підприємствам. Йдеться, наприклад, про виробника бронетанкової техніки заводі імені Малишева, розробника і виробника високоточної зброї КБ «Луч» та ряді інших. Крім того, в Москві вкрай стурбовані налагодженням співпрацею низки оборонних підприємств України з Заходом.
Зокрема, Кремль зацікавлений у контролі КБ «Південне» і ВО «Південмаш», без яких, повторимо, Росія поки не здатна створити нову міжконтинентальну балістичну ракету натомість виведених з експлуатації радянських ракет. Москва вкрай зацікавлена в авіаційній промисловості України, включаючи держпідприємство «Антонов», а також авіадвигунобудівна КБ «Прогрес» і АТ «Мотор-Січ», без яких Росія не здатна переоснастити військово-транспортну авіацію і забезпечити двигунами повітряні судна.Росія так і не змогла налагодити виробництво газових турбін для військових судів, а тому дуже зацікавлена в підприємстві «Зоря-Машпроект». Москві хотіла б встановити контроль над харківським «Турбоатомом» і цілий поруч енергомашинобудівних підприємств.
Словом, Москві є що відбирати у України. Списувати українські борги в Білокам'яній явно не мають наміру. Борги, повернення яких є досить сумнівним, можуть стати тією наживкою, яка дозволить Кремлю прибрати до рук одні активи і нейтралізувати інші, щоб не заважали.
Розвал по-російськи
Прихід російського капіталу в Україну також не обіцяє нічого хорошого. Справа навіть не в тому, що російські олігархи контролюються Кремлем і в своїх діях слідують політичної лінії вищого російського керівництва. Це в Україні олігархи, так чи інакше, маніпулюють бюрократами, включаючи вищих посадових осіб, а в Росії все навпаки, і в цьому сенсі «Росія - не Україна».
Тих, хто від приходу в Україну російського державного і приватного капіталу наївно очікує припливу інвестицій, особливо прямих, і відродження виробництва, доведеться сильно розчарувати. Вся історія «заходів» російського бізнесу в Україні свідчить про те, що це призводить до розвалу підприємств і цілих галузей.
Найяскравішим прикладом служить ситуація в нафтопереробній промисловості України, яка перестала, по суті, існувати після того, як на межі 1990-2000-х років була за копійки віддана російським олігархам під зобов'язання майбутніх інвестицій, модернізацій, поставок нафти і завантаження виробництва. Всі відноситься до Кременчуцького, Одеському і Лисичанському нафтопереробним заводам, які рано чи пізно були зупинені повністю або майже повністю. Виняток становить хіба Кременчуцький НПЗ, контрольний пакет якого начебто знаходиться у держави. Але тут вже багато років йде метушня між міноритарними структурами Коломойського і Татарстаном ... Але це окрема тема, широко висвітлювалася в ЗМІ. В цілому, російським «Татнефти», «ЛУКОЙЛу», ТНК набагато вигідніше завозити готові нафтопродукти, ніж займатися виробництвом.
Після приватизації деяких суднобудівних підприємств України російськими олігархами, деякі з яких примудрилися тут натуралізуватися і навіть «прикупити» собі депутатський мандат, наприклад, Новинський, ситуація на цих підприємствах аж ніяк не поліпшилася.Хоча віце-прем'єр Росії Рогозін недавно скаржився, що російські заводи перевантажені і не справляються із замовленнями по військових і цивільних судам, включаючи газовози.
Точно так само, приватизація задешево Запорізького алюмінієвого комбінату та Миколаївського глиноземного заводу не принесли обіцяних інвестицій. Новий алюмінієвий завод у Миколаєві так і не був створений, а Запорізький комбінат практично знищений, а його залишки зараз ледь животіють.
В цілому, в своїх діях російські олігархи мало відрізняються від вітчизняних нуворишів - роздобути підприємство якомога дешевше, «кинути» з інвестиційними зобов'язаннями, викачати все що можна, а награбоване вивести в офшор.
