ПРО МОДЕРНИЙ ПАТРІОТИЗМ

"Якщо я не за себе, то хто ж тоді за мене? А якщо я лише за себе, тоді навіщо я?” Сказано давно — і сказано мудро, але не завжди бачимо ознаки мудрості в міжлюдських стосунках. Особливо, коли йдеться про взаємини людей, які належать до різних народів і націй. На тлі катастрофічної поляризації в розподілі світового капіталу, глобалізація та міждержавна інтеграція (попри свої очевидні переваги) продукують гострі міжнаціональні проблеми. Легальних і натуралізованих трудових мігрантів у багатьох країнах Європи радо бачать на брудній і дешевій роботі. Але їхнє небажання вивчати мову, дотримуватися нових стандартів поведінки, навчанням, а не бешкетом боротися за робочі місця нікого не втішає. Праворадикальні націоналістичні угруповання та партії в таких умовах дедалі частіше знаходять прихильників. Сьогоднішня Європа рухається праворуч. Ще кілька років тому в це неможливо було повірити, але сьогодні голоси виборців перебирає на себе правиця навіть у Швеції; оаза соціалізму стомилася від традиційної лівизни і в соціальній сфері, і в імміграційній політиці.1. СПОЧАТКУ МОВА "Інтеграція — завдання того, хто інтегрується. Я не зобов’язаний терпіти тих, хто нічого для цього не робить. Я взагалі не зобов’язаний когось терпіти, хто живе на кошти держави і заперечує цю державу”, — так написав у своїй книжці "Німеччина самоліквідується” банкір і політик Т. Сарацин. Книга перевидається вже чотирнадцятий раз, кількість проданих примірників понад 650 тисяч, хоч на ринку цей бестселер з’явився лише 30 серпня ц.р. Сарацин писав про турків; у нас не вони "заперечують цю державу” (хоч у такому контексті доречно згадати статтю М. Драгоманова "Про турків внутрішніх і зовнішніх”). Специфіка пафосу, спрямованого представниками однієї нації проти іншої, полягає в тому, що він розпливається, як масло на воді. Збадьорений своїм успіхом, Сарацин заявив, що в євреїв є певний ген, який відрізняє їх від інших народів. Уявляєте: всі інші — разом, а євреї — окремо… Генетикові щодо такої логіки просто немає про що говорити; значна частка німецької людності, пам’ятаючи історичну минувшину, стала дибки. Проте і ця теза Сарацина має прихильників. У Німеччині 20х років минулого століття розгардіяш і парламентаризм критикували не лише нацисти, а й респектабельні праві, а також лівиця. Виграти в електоральному змаганні міг хтось один, і шансів виявилося більше саме в тих, хто в зневазі до демократії був послідовнішим, а в досягненні мети ігнорував усілякі народовладчі церемонії. "Ми його найняли”, — так пояснив призначення лідера радикальної партії главою уряду віцеканцлер фон Папен. Один із провідних політиків Веймарської республіки не здогадувався, що в нового канцлера власні плани. Його прізвище було Гітлер. Мову, літературу, мелос і сам спосіб мислення "арійців”, носіїв "нордичної” культури він вважав (говорив, що вважає) найкращими, власне — єдиними, які гідні світового лідерства. 7 лютого в Києві (вул. Пушкінська, 4) відбулося зібрання членів Клубу Російських Націоналістів. На ньому свій реферат, присвячений мовній проблемі, оголосив відомий в інтелігентських колах діяч, прізвище якого неоднозначно засвідчувало його неросійські й неукраїнські етнічні корені. Закінчивши Київський університет і невдовзі отримавши докторський ступінь, доповідач мав авторитет у середовищі колег. Але широкому загалові став відомий передовсім завдяки політичній діяльності, в якій був схильний до екстремізму. І колись, і тепер поміж російських націоналістів люди неросійського походження відзначаються особливим "рвением”. Вочевидь, ідеться їм (свідомо чи підсвідомо) про намагання виправдатися за своє прізвище, сумнівне для російського вуха. Отже, в лютому 1913 року свої погляди на українську мову декларував професорпсихіатр І. О. Сікорський (sikora — це в поляків синиця). Мовою оригіналу цитую кілька уривків із розлогого тексту, через 90 років радісно передрукованого московською газетою "За Русское Дело” (2002, ч. 1). Спочатку спокійна, без публіцистичного оздоблення констатація "очевидного” явища. "В течение XVIII в. и начале XIX совершилось обычное в этнической истории событие — выбор одного из племенных наречий и возведение его в ранг общего языка всех племён или языка расы. Вероятные причины этнического избрания великорусской речи и письменности содержатся в некоторых благоприятных одной стороне психологических основаниях или обстоятельствах, а именно: в появлении четырёх гениальных (Ломоносова, Пушкина, Гоголя, Лермонтова), нескольких талантливых людей и целой плеяды второстепенных деятелей. За исключением Гоголя все были великоруссы по рождению. Вторым условием явился свойственный великоруссам перевес воли, дающей успех во всяком деле при равных шансах ума и чувства”. Далі маємо дещо несподіваний ліричний дивертисмент, який відрізняє колишнього Сікорського від нинішніх табачників і левченків. "Тарас Григорьевич Шевченко выступил на литературном поприще как раз в тот момент, когда вопрос о литературном общерусском языке уже был разрешён в пользу великорусского языка. Вопреки своему великому земляку Гоголю, который писал порусски, Шевченко писал на обоих языках — русском и украинском. Обоими языками он владел в совершенстве. Его русская речь также глубоко метка, как и украинская поэтическая мова. В этом отношении Шевченко подобен Пушкину, который носил в себе язык в его долгом историческом составе и течении. Язык Пушкина и язык Шевченко это не языки минуты или эпохи, но это голос и говор истории и психологии языка. Оттого в них чувствуется чтото обаятельное глубоко и безконечно родное, свежее, в тоже время торжественное, величаводревнее”. Утім, принципових відмінностей сікорщина й табачництво між собою таки не мають, у чому можемо пересвідчитися, читаючи наступний фрагмент. "Сравнивая язык русский и украинский, легко усмотреть почти полное тождество психологий этих двух языков и лежащую в основе их совершенную близость душевных и умственных процессов, воззрений и приёмов мысли. Это показывает с очевидностью, что РУССКИЙ И УКРАИНСКИЙ ЯЗЫКИ — ЭТО НЕ ДВА ЯЗЫКА, А ОДИН ЯЗЫК. Сроки и случай для возвышения и подъёма южнорусского языка на высоту общелитературного языка русской народности миновали и никогда более не повторятся”. "Гарно бреше”, — казала в таких випадках моя бабуся. Спочатку маємо повірити, що йдеться про одну мову з малозначними діалектними відмінностями, а тоді вже мусимо визнати, що перемогло одне із двох близьких "наречий”. Наостанок — "самоочевидний” українофобський висновок: "ГЕГЕМОНИЯ одного языка над другими это вопрос практики и психологических удобств более или менее крупной этнической единицы и, притом, вопрос свободного взаимного согласия частей. В сказанном содержится и научный ответ на психологические и этнические вопросы, возбуждаемые украинством. Этнографический термин "украинцы” за отсутствием самого объекта, т.е. этнографически особого народа, не имеет основания существовать, а обозначение территории именем "Украина” потеряло свою первоначальную административную надобность, а потому самый термин представляется бесполезным”. Маємо наочне свідчення логіки, в підмурку якої вихідна теза "немає мови” трансформується в принцип "немає народу”, а відтак "обозначение территории” стає таким, що втрачає сенс. Хоч "свободного взаимного согласия” щодо цього не було, професорська відповідь нам з вами одна: нє возбуждайтєсь. Маючи за плечима таку теоретичну базу, професор гризе вудила і шукає сферу її практичного застосування. Звертаючись до "русских избирателей” щодо виборів у Київську міську думу, синичка аж співає: "Значение центра русской национальной жизни начинает переходить к Киеву и на киевлянах лежит высший долг перед городом и родиной: мы должны укреплять возникшую здесь русскую твердыню. Пора нам сказать: мы — сыны великого народа и здесь в историческом Киеве хозяева — мы! Управление матери городов русских должно быть русским! Мы должны решительно сказать: мы — русские, и Киев — наш. Надо, чтобы Киев богател, но богател, как национальнорусский центр”. Сьогодні щось подібне можемо почути в Сєверодонецьку чи Сімферополі, але якщо почнемо вивчати історію такою, якою її хочуть бачити Толочко і Солдатенко, почуємо і в Києві (звісно, якщо столиці колинебудь повернуть право когонебудь обирати). А проф. Сікорський, не вдовольнившись закликами, своїх слухачів (читачів) ще й лякає. "Национализм и национальное чувство — это закон природы. Каждая раса, каждый народ имеет свой тип, свой комплекс физических и психических особенностей. Природа требует от человека верности его расовым и национальным особенностям и только за эту верность, за эту биологическую добродетель награждает народы физическим и душевным здоровьем, последствием которого является многочисленность и величие народа. Нарушение закона о верности национальным качествам народа, т. е. денационализация, отрешение народа от самобытности своей, природа страшно карает тем разрушением физического и душевного здоровья народа, которое называется вырождением”. "Биологическая добродетель” — вагомий винахід для зооксенофобів будьякого ґатунку (особливо, якщо взяти до уваги, що Гітлер на той час уже мізкував над цією тезою, але про неї ще не говорив). Якщо ж ідеться про пана професора, то він назавжди зганьбив своє ім’я активною участю у т.зв. процесі Бейліса. Спираючись на мовчазну згоду Московського Синоду і підтримку КиєвоПечерської лаври, доводив, що євреї домішують у мацу християнську кров, відтак напівбезпризорного київського хлопчину Андрійка Ющинського вбив той нещасний Бейліс. Насправді хлопчика мордували троє люмпенізованих недоумків — українець, росіянин і поляк (до відома Табачника: галичан серед них не було). Суд присяжних Бейліса виправдав. 2. Наша правицЯ Після краху Народного руху та розчарування у "Нашій Україні” патріотично налаштовані українці очікують появи потужної сили, основою ідеології якої був би модерний український патріотизм. Але він не має бути ні "регіонального”, ні суто етнічного походження. "Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнуючий — такий, що сприяє державному життю нації, і такий, що це життя роз’їдає, — писав 1917 року видатний політичний діяч В’ячеслав Липинський. — Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого — націоналізм польський, український. Перший є націоналізм територіальний, другий — екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий — шовінізмом. Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава, Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить перш за все, що ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не на ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти”. Сьогодні найпомітнішою на правому фланзі є ВО "Свобода”. Навесні 2009 року вона отримала понад 30 % голосів на виборах до Тернопольської облради, яку і очолив її представник. Цієї осені цей результат повторено в Тернополі, Львові, ІваноФранківську. Лідер "Свободи” Олег Тягнибок політикою займається 20 років. Свого часу він був одним із засновників Студентського братства, брав участь у революції на граніті 1990го. Широкому загалові О.Тягнибок став відомий 2004 року; тогочасні події стали визначальними в його політичній кар’єрі. Різкі висловлювання, недвозначне артикулювання національних інтересів та радикальні гасла щодо російської та проросійської в Україні влади зробили О. Тягнибока лідером правих сил. Ті програмні позиції "Свободи”, які пов’язані з історичною минувшиною України, мають зрозуміле підґрунтя. У більшості вони є такими, що в перспективі можуть бути реалізованими (бодай частково). 1. Визнання факту окупації України більшовицькою Росією в 1918—1991 рр. 2. Публічний судовий процес над комунізмом. 3. Ліквідація імперськобільшовицьких символів. 4. Офіційне визнання, вибачення та компенсації за геноцид українців. 5. Компенсації репресованим українцям та їхнім нащадкам. 6. Статус депортованих — українцям Кубані, Холмщини, Надсяння, Підляшшя, Лемківщини. 7. Визнання боротьби ОУН та УПА боротьбою за державну незалежність України. 8. Соціальні пільги ветеранам ОУНУПА. 9. 14 жовтня (день створення УПА) державне свято — День Української Зброї. Водночас теза про вибачення та компенсації за геноцид українців (ідеться передовсім про Голодомор) не має чіткої адреси; її поєднання з вимогою офіційного визнання геноциду (урядами інших країн) практично робить таке визнання нереальним. Добре передбачуваний негативний вплив на стосунки України з сусідами могли б мати вимоги про надання статусу депортованих нашим землякам у Росії та Польщі. Небажаним і очевидним рикошетом загострення ситуації могло б стати погіршення стосунків з ЄС та безстрокове відтермінування наших інтеграційних перспектив. Якщо говорити про програму "Свободи” в гуманітарній сфері, то ні ви, шановний читачу, ні я не маємо застережень до її основних позицій: — Закон "Про захист української мови”. — Обов’язковий іспит із української мови для держслужбовців і кандидатів на виборні посади. — Розвиток української кіноіндустрії. — Заборона реклами тютюнових та алкогольних напоїв. Головними пунктами програми свободівців є проведення люстрації чиновників усіх рангів, відновлення ядерного статусу України, переведення стратегічних підприємств у державну власність, скасування автономного статусу Криму. Лідер "Свободи” не обтяжує себе поясненнями, як цього можна досягти. Виконувати програму в найближчі п’ять років йому, вочевидь, не доведеться. Наразі він працює на розширення представництва ВО "Свобода” в регіонах. Популярність О. Тягнибока зростає. Проте не може не турбувати агресивна риторика щодо "лібералістів” та "толерастів” на мітингах "Свободи”, а насамперед публічно висловлені міркування О. Тягнибока, що "демократія — це хаос”, а також його несприйняття ідеї про політичну націю як єдиний надійний шлях державотворення для України (і не лише для неї). "Поліпшення життя вже сьогодні” поки що не настало, "будівництво нової країни” — справа довготривала. Відтак регіонали виступили з ініціативою законодавчо закріпити заборону пропаганди ідей фашизму і неонацизму. Не російських націоналістів, не Миколу Левченка чи Дмитра Табачника автори законопроекту мають на увазі. "Свободу” і Тягнибока тримають у запасі, кожного дня бувши готовими висмикнути їх з рукава. Та чи можемо вважати їх небезпечними ми, українські українці? Лікарі знають, що хвороби мають свій запах, інколи різкий, інколи ледь помітний. Деякі злоякісні пухлини собаки розпізнають краще й раніше, ніж скомпліковані інструментальні чи лабораторні методи. Свій запашок мають і агресивні націоналістичні доктрини. У цьому контексті непокоїть один із пунктів програми свободівців: кримінальна відповідальність за пропаганду наркоманії та сексуальних збочень. Зверніть увагу — за пропаганду, а не за протиправні дії. Я категорично проти наркоманії, але мене не турбують проблеми гомосексуалізму. Для тих, хто не "в темі”, скажу, що слово "пропаганда” в програмі "Свободи” практично означає демонстрації "курців” (за дозвіл на споживання марихуани) і геїв та лесбійок (за легалізацію одностатевих шлюбів). У демонстраціях немає криміналу, їх дозволяють у всіх демократичних країнах. Але полювання на демонстрантів включно з їхнім фізичним знищенням — улюблена розвага "бритоголових” (тобто правих радикалів), якщо ці недоумки розуміють такі слова. Якщо вам, товариство, здається, що такі дрібниці не варті уваги, то нагадаю, що з пропозицією запровадити спеціальний податок на бездітність чоловіків звернулася до В. Януковича саме Тернопільська облрада: в такий спосіб її депутати хотіли б рятувати націю від вимирання. З демографічної точки зору це дурниця, з соціальної — порушення прав людини. Якщо йдеться про політику, нагадаю що Йосип Віссаріонович і Адольф Алоїзович тримали гомосексуалістів поза законом; у СРСР тривалий час податок на малодітність поширювався і на чоловіків, і на жінок; у нацистській Німеччині (відповідно до програми Lebensborn) незаміжні жінки мали за громадянський обов’язок злягання з солдатами вермахту, які для цього отримували спеціальну відпустку. До такого паскудства "Свобода” не причетна, але маємо пильнувати, щоб "запашок” деяких елементів її програми не перетворився на сморід. Робити це мусимо не для того, щоб умиротворити табачників, і не для того, щоб на нас не сердилася Європа, — маємо робити це, виходячи зі своїх принципів і для себе. Демократія (попри недосконалість її інститутів у період соціальних трансформацій) і створення на цій основі політичної нації (якщо йдеться не про моноетичну державу) — ось альфа й омега модерного патріотизму. Відхилення від цього в бік національної авторитарності є подібним, кажучи спрощено, до численних сьогоднішніх спроб української міліції боротися зі злочинністю "симетричними” злочинними методами. У довготривалій перспективі погані засоби ніколи не бувають виправдані шляхетною метою. Водночас маємо бути свідомі того, що "Нездатність піти на політичний компроміс і поступитися задля досягнення консолідації, прагнення позбавити конкурента самого права на існування — в тому числі й через обмеження у виборчому процесі, звичка до забезпечення лояльності внаслідок розподілу посадових місць за ознаками партійної та особистої вірності, вирішення економічних проблем за рахунок пересічного громадянина і масштабної соціалістичної демагогії, занепад військових сил у поєднанні з перебуванням іноземних військових баз на території України та штучним загостренням міжнаціонального питання — уся ця жахлива комбінація може стати тією вибуховою сумішшю, що поставить крапку в черговій спробі українців таки збудувати свою незалежну державу” (П. ГайНижник, С. Терен, Український тиждень, 2010, ч. 44). В Україні настали часи гонінь на все українське. За таких умов стає можливим аварійний розвиток ситуації, що своєю чергою спричиняє не передбачуваний політологічними канонами перебіг подій. Володимир ВОЙТЕНКО,