Знищення українських церков Холмщини та Підляшшя - висновки і паралелі

     7 квітня 2009 р. в актовому залі Національного університету "Львівська Політехніка" відбулася презентація книги Григорія Купріяновича "Акція руйнування православних церков на Холмщині і Південному Підляшші", що була видана у Холмі (тепер - РП) до 70-х роковин цієї сумної дати. Подія зацікавила не лише вихідців з Холмщини, а й студентів, які починають усвідомлювати справжні масштаби Великої України і те, що їх знання про історію українства є далеко не повними. Окрім самої книги увагу численної аудиторії (зала була заповнена вщент) привернули стенди зі світлинами зруйнованих церков та інформацією про перебіг цієї акції. У своєму виступі автор книги повідомив присутнім, що протягом 60 днів травня і червня 1938 р. на Холмщині і Підляшші польською владою було зруйновано 127 православних храмів і 3 передано католикам.

     На відміну від абсолютно подібних дій більшовиків на території України, акція не мала жодного атеїстичного забарвлення, а носила суто етнічний характер, була спрямована на повну полонізацію українського населення в рамках плану "остаточного розв'язання українського питання". Фактично вона продовжувалася аж до початку ІІ Світової війни, так як тих українців, які виявили спротив, засудили в ході наступних процесів до ув'язнення, їх не тільки позбавляли власних храмів, а й примушували переходити на польську мову та змінювати свою віру на католицьку. Цей злочин потім ретельно приховувала не тільки вірні сателіти Москви комуністи ПНР, які в ході наступної акції "Вісла" довершили усе те, до чого польські шовіністи лише прагнули у 1938 р., депортувавши і свідомо розпорошивши українців Холмщини по своїх західних землях, заселених колись німцями, але і влада вже нової Польщі. Тому пан Купріянович особливо підкреслив, що на найвищому рівні вперше цю дикунську акцію в історії європейської цивілізації засудив Президент РП Лех Качинський, під патронатом і передмовою якого, власне, і була видана ця книга. Думку автора продовжив заступник голови Львівської держадміністрації пан І. Держко, який звернув увагу на той факт, що на прояви етноциду по відношенню до українців закривали і ще й дотепер закривають очі не тільки в Польщі, а і в країнах Західної Європи, що провокує певні держави на повторення подібних акцій в майбутньому. Виступаючі, зокрема, директор інституту діаспори пані Ключковська, наголошували на тому, що є речі, які, як і саму землю, неможливо депортувати чи "переселити", і це, насамперед, є пам'ятки сакральної архітектури, які залишилися на українських етнічних землях і перебувають у стадії руйнації. Подібні думки висловив також автор фундаментальної праці "Церкви Холмської єпархії" В. Слободян. Вони вважають, що усе це вже залежить від нашого покоління і тому саме нам треба негайно докласти усіх зусиль, щоб врятувати духовну і мистецьку спадщину українства на заході.

     Без сумніву тішить зростаючий інтерес української громади до своїх етнічних земель на заході.. Події 1938 р. - лише один з численних моментів їх тисячолітньої, надзвичайно складної і разом з тим не менш героїчної історії, ніж історія самої України. Радянська влада і радянська історіографія завжди панічно боялася концепції Великої України і заполонила розум українців лише своїми численними "Історіями УРСР". Поступово відбулося зміщення акцентів з історії українців як етносу на більш обмежену у своїх історичних рамках історію української державності на території сучасної України. Поза історичним аналізом залишилися не тільки Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Підляшшя, Пряшівщина, Марморощина, Добруджа, Лугош, Південна Буковина, Берестейщина, Сувальщина, але і менш відомі широкому загалу землі, колонізовані колись предками українців на заході. Сумарно, уся ця територія значно перевищує територію сучасної української держави і там проживає не менше етнічних українців, ніж в самій Україні. В результаті, на сьогоднішній день ми маємо лише напівісторію, напівправду, а напівправда, як відомо, це те саме, що і неправда. Теза про негайну денаціоналізацію представників українського етносу в момент їх потрапляння в межі чужої державності, а, отже, і відсутність будь-якого їх впливу тут на політичні, економічні та культурні процеси, у світлі сучасних досягнень генетики виглядають досить наївними та максимально спрощеними. Так само як Малоросія у складі Російської імперії продовжувала своє існування і в значній мірі вплинула на її соціально-політичний розвиток, культуру і духовність, точно такий самий вплив на Польське королівство здійснила так звана Мала Польща, а Угорська Русь на Угорщину чи Семигороддя на Румунію.
     Дослідження еволюції українського етносу за межами сучасної української держави потрібно не тільки з точки зору історизму, тобто встановлення історичної правди, а й для усвідомлення в усій своїй повноті надзвичайно складної діалектики розвитку українського народу, визначення його справжнього місця не тільки в середовищі індоєвропейців, а і серед усіх інших народів світу. Без цього ми не зможемо зрозуміти усі фази його розвитку, момент появи на історичній арені і ті перші століття його існування, що покриті суцільним мороком таємності, хоча саме вони мають надзвичайно важливе значення для побудови алгоритму розвитку українства у часі та просторі. Ось чому подія, пов'язана з виходом книги Г. Купріяновича ще і ще раз ставить перед нами завдання зібрати мистецьку та історичну спадщину нашого народу докупи і написати не тільки історію України, а фундаментальну історію українського народу як етнічного феномену Центральної і Східної Європи вцілому.

     Детальніше на www.historyland.com.ua

     Святослав Семенюк