Безвідповідальна гра у «права людини» і «толерантність»
«Права людини» - словосполучення, яке стало майже сакральним за останні десятиліття і в цивілізованому світі, і серед цивілізованого люду у не зовсім цивілізованих державах. Хто хоч якимось боком виступає проти прав людини – той ризикує одразу ж, без зайвих розмов одержати ймення «фашиста».
|
І все ж я ризикну виступити – ясна річ, не проти прав людини як таких, а проти їхнього конкретного потрактування організаторами конкурсу плакатів «Геть дискримінацію з нашої мови!», який проводиться в Україні й ініціатором якого є німецький Фонд Фрідріха Еберта. І для цього, як на мене, існують усі підстави. Бо під виглядом боротьби проти ксенофобії і за ствердження суспільної толерантності нам пропонують неїстівне, а то й отруйне ідеологічне вариво.
«Для нашого повсякденного співіснування необхідна передусім повага та визнання унікальності кожної людини, толерантне ставлення до невідомого та нового», - такою є друга фраза плакату-оголошення про конкурс. Суто абстрактно заперечень не виникає, але тільки-но ми ступаємо на грішну землю… Чи маємо ми поважати унікальність духовного світу серійного вбивці (а його ж щось спонукає до таких учинків)? Чи маємо ми мати таку ж повагу до засновниці «Білого братства», яка під новим іменем знов розгортає діяльність цієї відверто тоталітарної (але пишно прикрашеної словесами про любов і братерство) секти? І чи мусимо ставитися толерантно до такого справді нового й невідомого в Україні досі явища, як масовий радикальний ісламізм, що наразі вкорінюється – завдяки безумній політиці чинної влади, яка вважає своїм головним ворогом Меджліс і всіляко підриває його авторитет, – у середовищі кримськотатарської молоді?
«На жаль, в людських відносинах часто-густо домінують укорінені забобони та стереотипи», - говориться у третьому реченні. мовляв, вони заважають повноцінним міжлюдським відносинам. Але хіба усе так просто? Кожен, хто вивчав психологію, знає: без стереотипів людина стала би безпорадною, не змогла би орієнтуватися у світі. Я вже не кажу про стереотипи національної поведінки («хороші» чи «погані» – різне буває), без яких нація стала би сукупністю нічим нен пов’язаних між собою носіїв робочої сили…
А далі після закликів сміливо викривати дискримінаційні прояви у житті, йдуть приклади дискримінаційних висловів у повсякденності, як-от:
«Дискримінація за віковою ознакою: «Він занадто старий для такої роботи!»
Пробачте, але перед нами – несусвітня дурниця. А якщо йдеться про роботу вантажника? А якщо йдеться про роботу циркового гімнаста? А якщо мова про професійного військовика-десантника? Є величезне число професій, де людина справді може бути старою для ефективної роботи, ба більше – її використання на такій роботі прямо загрожує її власною життю та – нерідко – життю інших людей… Але перейдімо до наступного прикладу:
«Дискримінація за ознакою статі (сексизм): «Чого дивуватися такій поведінці чоловіків, якщо вона у такій короткій спідниці?»
А й справді, чого дивуватися, якщо йдеться не про кастратів і не про публіку, належну до сексуальної меншини? Чи ж випадково з’явилися поняття «дрес-код» (яке порушення прав людини! де правозахисники?) та – знову із психології – «віктимна поведінка»? Ба більше: чи не є використання чинника «короткої спідниці» для впливу на чоловіків типовим сексизмом?
Ідемо далі:
«Дискримінація за національною ознакою, ксенофобія, мігрантофобія: «Мігранти крадуть наші робочі місця!»
Треба геть не знати сучасну Україну, щоб пропонувати такий приклад. Це, перепрошую, до Росії (хоча і в нас в результаті політики влади й олігархів подібна проблема невдовзі може виникнути). А у нас поки що скаржитися на «крадіжку робочих місць мігрантами» можуть хіба що кримінальники – після антикримінальних реформ Саакашвілі до України сипонула з Грузії дуже специфічна публіка. Правда, тепер вона повертається додому…
Наступний приклад:
«Расизм: «Я не расист, але…»
А що «але»? Чи буде вважатися расизмом, скажімо, констатація того на сьогодні незаперечного факту, що серед чорношкірих немає жодного визначного фізика чи шахіста (є один гросмейстер, але середнього рівня)? Це що, вплив середовища чи генетика? Он 2007 року Нобелівський лауреат генетик Джеймс Вотсон (якого звали «Ейнштейном генетики», й, очевидно, не випадково) публічно заявив, що його засмучують перспективи Африки: «Вся наша соціальна політика заснована на тому, що їх розум такий же, як наш, хоча всі перевірки говорять, що це не так», - сказав Вотсон. За його словами, існує переконання в тому, що всі люди рівні, але «ті, хто мав справу з чорними співробітниками, знають, що це неправда». Ясна річ, що ЗМІ негайно охрестили «Ейнштейна генетики» запеклим расистом, професору Вотсону оголосили бойкот, але чи може наука керуватися ідеологією? Зрештою, Вотсон твердженням про таку різницю прагнув не закріпити дискримінацію, а подолати її: «Якщо у когось не працює печінка, ми покладаємо відповідальність на гени. А якщо у кого-небудь мозок не працює як треба, ми звинувачуємо школу. Насправді більш людяним було б вважати, що це обумовлено генетично… Якщо ви приймаєте, що люди – це продукт еволюції, то ви повинні неупереджено підходити до істини… Зрештою, ми допоможемо тим, кого ми дискримінуємо, якщо ми спробуємо дізнатися про них більше». Чи має він рацію як науковець? Не знаю. Але знаю, що звати визначного науковця «расистом», не розглянувши навіть на професійному рівні його аргументацію, – це суто більшовицьке ставлення до науки.
І нарешті (як можна без цього?):
«Антисемітизм: «У євреїв є щось таке особливе та своєрідне, чим вони дуже відрізняються від нас».
А є таки! І це лежить на поверхні! Іврит! Писемність! Спробуйте сказати, що це не «щось таке особливе та своєрідне» - скажете відверту неправду. Я вже мовчу про те, що євреї – це обраний Богом народ (Святе Письмо читали?)…
І як своєрідний бонус – велика цитата з тексту вельми популярного тривалий час у Німеччині автора, звинувачень у нетолерантності та користуванні «мовою ненависті» на адресу якого на Заході щось не доводилося чути:
«Яка мирська основа єврейства? Практична потреба, корисливість. Який мирський культ єврея? Торгашество. Хто його мирський бог? Гроші… Ми виявляємо в єврействі прояв загального сучасного антисоціального елементу, доведеного до нинішньої своєї щаблі історичним розвитком, в якому євреї взяли, в цьому поганому напрямі, ревну участь; цей елемент досяг того високого ступеня розвитку, на якому він з необхідністю повинен розпастися… Християнство виникло з єврейства. Воно знову перетворилося на єврейство. Християнин був з самого початку теоретизуючим євреєм; єврей тому є практичним християнином, а практичний християнин знову став євреєм… Християнство є перенесена в захмарні висоти думка єврейства, єврейство є низовинне утилітарне застосування християнства, але це застосування могло стати загальним лише після того, як християнство, в якості закінченої релігії, теоретично завершило самовідчуження людини від себе самої і від природи. Тільки після цього змогло єврейство досягти всезагального панування… Єврей як особлива складова громадянського суспільства є лише особливий прояв єврейського характеру громадянського суспільства… Громадянське суспільство із власних своїх надр постійно породжує єврея».
Ґвалт! Хто це? Гітлер? Геббельс? Розенберг? Ні. Це Карл Маркс.
Будемо – нехай і посмертно – боротися з цим запеклим антисемітом? Чи все ж спершу спробуємо прочитати його тексти і зрозуміти підґрунтя й ґанджі його соціології та етнології?
Звісно: «мова ненависті», ксенофобія та расизм існують. У тому числі і в Україні. Але, як на мене, запропонований варіант боротьби з ними куди гірший від нейтральної позиції – він задає невірні орієнтири і заважає бачити реальний світ з його реальними, а не вигаданими ідеологами, небезпека.
І нарешті. «Переможці будуть визначені журі та відзначені дипломом від офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Представництвом Фонду ім. Фрідріха Еберта в Україні. Кращі роботи будуть представлені на виставці, автори яких будуть урочисто нагороджені 09 вересня 2013 року під час міжнародної конференції, присвяченої зміцненню різноманіття та толерантності у Європі».
Що тут скажеш? Не буду давати оцінок співпраці Фонду Еберта з офісом Валерії Лутковської, нагадаю лише, що практично одночасно з оголошенням конкурсу відбулася щорічна доповідь Уповноваженої (чого це в інформації про конкурс написано «Уповноваженого»? От це вже відвертий сексизм!) Верховної Ради України з прав людини. У цьому документі і, відповідно, виступі у Раді не було ані слова про політично вмотивоване вибіркове судочинство, про переслідування лідерів опозиції та їхніх соратників, про серйозні проблеми зі свободою слова, про переслідування журналістів і напади на них. Не було наведено жодного факту захисту жертв катувань чи вимог притягнути до відповідальності тих, хто винен в 22 смертях в міліції за минулий рік. Ба більше: уникаючи конкретних прикладів, Лутковська заявила, що за рік до неї звернулися з скаргами 100 тис. осіб, але в доповіді, як виявили опозиціонери, проскакує інша цифра – 16 тис. 933 звернень… Це друкарська ляпка чи явний обман? Не дивно, що голова парламентського комітету з прав людини Валерій Пацкан у своєму виступі змушений був констатувати, що «ця доповідь не може бути барометром ситуації з правами людини». І що проект постанови про затвердження доповіді підтримали тільки 130 нардепів, в тому числі не схвалили доповідь і майже половина депутатів від Партії регіонів, фракція якої торік обманом протягнула її на цю посаду, і самі автори проекту постанови…
І після цього Фонд Еберта збирається разом із офісом Лутковської урочисто вручати дипломи та виставляти плакати на міжнародній виставці? А чом би вже одразу не проводити такі акції з Вадимом Калєснічєнко, Алєксандром Чалєнко та Олесем Бузиною? Бо ж, підозрюю, чимало призерів виявляться їхніми однодумцями – в постколоніальній країні апріорі не може бути відповідального громадянина, який би палав любов’ю до метрополії. Та й усі публіцистичні статті й наукові розвідки про необхідність дерусифікації легко підпрягти під «мову ненависті», і дерадянизацію сбди ж додати – адже до 15-20% громадян України досі ототожнюють себе тією чи іншою мірою з Радянським Союзом, а понад 40% - сумують за ним… Неповага до людини, до її унікальності, до її самовизначення!
…Тільки чого ж тоді у Німеччині виганяють з роботи (і правильно роблять!) за симпатію до Гітлера та за заперечення злочинів Третього Райху?
«Для нашого повсякденного співіснування необхідна передусім повага та визнання унікальності кожної людини, толерантне ставлення до невідомого та нового», - такою є друга фраза плакату-оголошення про конкурс. Суто абстрактно заперечень не виникає, але тільки-но ми ступаємо на грішну землю… Чи маємо ми поважати унікальність духовного світу серійного вбивці (а його ж щось спонукає до таких учинків)? Чи маємо ми мати таку ж повагу до засновниці «Білого братства», яка під новим іменем знов розгортає діяльність цієї відверто тоталітарної (але пишно прикрашеної словесами про любов і братерство) секти? І чи мусимо ставитися толерантно до такого справді нового й невідомого в Україні досі явища, як масовий радикальний ісламізм, що наразі вкорінюється – завдяки безумній політиці чинної влади, яка вважає своїм головним ворогом Меджліс і всіляко підриває його авторитет, – у середовищі кримськотатарської молоді?
«На жаль, в людських відносинах часто-густо домінують укорінені забобони та стереотипи», - говориться у третьому реченні. мовляв, вони заважають повноцінним міжлюдським відносинам. Але хіба усе так просто? Кожен, хто вивчав психологію, знає: без стереотипів людина стала би безпорадною, не змогла би орієнтуватися у світі. Я вже не кажу про стереотипи національної поведінки («хороші» чи «погані» – різне буває), без яких нація стала би сукупністю нічим нен пов’язаних між собою носіїв робочої сили…
А далі після закликів сміливо викривати дискримінаційні прояви у житті, йдуть приклади дискримінаційних висловів у повсякденності, як-от:
«Дискримінація за віковою ознакою: «Він занадто старий для такої роботи!»
Пробачте, але перед нами – несусвітня дурниця. А якщо йдеться про роботу вантажника? А якщо йдеться про роботу циркового гімнаста? А якщо мова про професійного військовика-десантника? Є величезне число професій, де людина справді може бути старою для ефективної роботи, ба більше – її використання на такій роботі прямо загрожує її власною життю та – нерідко – життю інших людей… Але перейдімо до наступного прикладу:
«Дискримінація за ознакою статі (сексизм): «Чого дивуватися такій поведінці чоловіків, якщо вона у такій короткій спідниці?»
А й справді, чого дивуватися, якщо йдеться не про кастратів і не про публіку, належну до сексуальної меншини? Чи ж випадково з’явилися поняття «дрес-код» (яке порушення прав людини! де правозахисники?) та – знову із психології – «віктимна поведінка»? Ба більше: чи не є використання чинника «короткої спідниці» для впливу на чоловіків типовим сексизмом?
Ідемо далі:
«Дискримінація за національною ознакою, ксенофобія, мігрантофобія: «Мігранти крадуть наші робочі місця!»
Треба геть не знати сучасну Україну, щоб пропонувати такий приклад. Це, перепрошую, до Росії (хоча і в нас в результаті політики влади й олігархів подібна проблема невдовзі може виникнути). А у нас поки що скаржитися на «крадіжку робочих місць мігрантами» можуть хіба що кримінальники – після антикримінальних реформ Саакашвілі до України сипонула з Грузії дуже специфічна публіка. Правда, тепер вона повертається додому…
Наступний приклад:
«Расизм: «Я не расист, але…»
А що «але»? Чи буде вважатися расизмом, скажімо, констатація того на сьогодні незаперечного факту, що серед чорношкірих немає жодного визначного фізика чи шахіста (є один гросмейстер, але середнього рівня)? Це що, вплив середовища чи генетика? Он 2007 року Нобелівський лауреат генетик Джеймс Вотсон (якого звали «Ейнштейном генетики», й, очевидно, не випадково) публічно заявив, що його засмучують перспективи Африки: «Вся наша соціальна політика заснована на тому, що їх розум такий же, як наш, хоча всі перевірки говорять, що це не так», - сказав Вотсон. За його словами, існує переконання в тому, що всі люди рівні, але «ті, хто мав справу з чорними співробітниками, знають, що це неправда». Ясна річ, що ЗМІ негайно охрестили «Ейнштейна генетики» запеклим расистом, професору Вотсону оголосили бойкот, але чи може наука керуватися ідеологією? Зрештою, Вотсон твердженням про таку різницю прагнув не закріпити дискримінацію, а подолати її: «Якщо у когось не працює печінка, ми покладаємо відповідальність на гени. А якщо у кого-небудь мозок не працює як треба, ми звинувачуємо школу. Насправді більш людяним було б вважати, що це обумовлено генетично… Якщо ви приймаєте, що люди – це продукт еволюції, то ви повинні неупереджено підходити до істини… Зрештою, ми допоможемо тим, кого ми дискримінуємо, якщо ми спробуємо дізнатися про них більше». Чи має він рацію як науковець? Не знаю. Але знаю, що звати визначного науковця «расистом», не розглянувши навіть на професійному рівні його аргументацію, – це суто більшовицьке ставлення до науки.
І нарешті (як можна без цього?):
«Антисемітизм: «У євреїв є щось таке особливе та своєрідне, чим вони дуже відрізняються від нас».
А є таки! І це лежить на поверхні! Іврит! Писемність! Спробуйте сказати, що це не «щось таке особливе та своєрідне» - скажете відверту неправду. Я вже мовчу про те, що євреї – це обраний Богом народ (Святе Письмо читали?)…
І як своєрідний бонус – велика цитата з тексту вельми популярного тривалий час у Німеччині автора, звинувачень у нетолерантності та користуванні «мовою ненависті» на адресу якого на Заході щось не доводилося чути:
«Яка мирська основа єврейства? Практична потреба, корисливість. Який мирський культ єврея? Торгашество. Хто його мирський бог? Гроші… Ми виявляємо в єврействі прояв загального сучасного антисоціального елементу, доведеного до нинішньої своєї щаблі історичним розвитком, в якому євреї взяли, в цьому поганому напрямі, ревну участь; цей елемент досяг того високого ступеня розвитку, на якому він з необхідністю повинен розпастися… Християнство виникло з єврейства. Воно знову перетворилося на єврейство. Християнин був з самого початку теоретизуючим євреєм; єврей тому є практичним християнином, а практичний християнин знову став євреєм… Християнство є перенесена в захмарні висоти думка єврейства, єврейство є низовинне утилітарне застосування християнства, але це застосування могло стати загальним лише після того, як християнство, в якості закінченої релігії, теоретично завершило самовідчуження людини від себе самої і від природи. Тільки після цього змогло єврейство досягти всезагального панування… Єврей як особлива складова громадянського суспільства є лише особливий прояв єврейського характеру громадянського суспільства… Громадянське суспільство із власних своїх надр постійно породжує єврея».
Ґвалт! Хто це? Гітлер? Геббельс? Розенберг? Ні. Це Карл Маркс.
Будемо – нехай і посмертно – боротися з цим запеклим антисемітом? Чи все ж спершу спробуємо прочитати його тексти і зрозуміти підґрунтя й ґанджі його соціології та етнології?
Звісно: «мова ненависті», ксенофобія та расизм існують. У тому числі і в Україні. Але, як на мене, запропонований варіант боротьби з ними куди гірший від нейтральної позиції – він задає невірні орієнтири і заважає бачити реальний світ з його реальними, а не вигаданими ідеологами, небезпека.
І нарешті. «Переможці будуть визначені журі та відзначені дипломом від офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Представництвом Фонду ім. Фрідріха Еберта в Україні. Кращі роботи будуть представлені на виставці, автори яких будуть урочисто нагороджені 09 вересня 2013 року під час міжнародної конференції, присвяченої зміцненню різноманіття та толерантності у Європі».
Що тут скажеш? Не буду давати оцінок співпраці Фонду Еберта з офісом Валерії Лутковської, нагадаю лише, що практично одночасно з оголошенням конкурсу відбулася щорічна доповідь Уповноваженої (чого це в інформації про конкурс написано «Уповноваженого»? От це вже відвертий сексизм!) Верховної Ради України з прав людини. У цьому документі і, відповідно, виступі у Раді не було ані слова про політично вмотивоване вибіркове судочинство, про переслідування лідерів опозиції та їхніх соратників, про серйозні проблеми зі свободою слова, про переслідування журналістів і напади на них. Не було наведено жодного факту захисту жертв катувань чи вимог притягнути до відповідальності тих, хто винен в 22 смертях в міліції за минулий рік. Ба більше: уникаючи конкретних прикладів, Лутковська заявила, що за рік до неї звернулися з скаргами 100 тис. осіб, але в доповіді, як виявили опозиціонери, проскакує інша цифра – 16 тис. 933 звернень… Це друкарська ляпка чи явний обман? Не дивно, що голова парламентського комітету з прав людини Валерій Пацкан у своєму виступі змушений був констатувати, що «ця доповідь не може бути барометром ситуації з правами людини». І що проект постанови про затвердження доповіді підтримали тільки 130 нардепів, в тому числі не схвалили доповідь і майже половина депутатів від Партії регіонів, фракція якої торік обманом протягнула її на цю посаду, і самі автори проекту постанови…
І після цього Фонд Еберта збирається разом із офісом Лутковської урочисто вручати дипломи та виставляти плакати на міжнародній виставці? А чом би вже одразу не проводити такі акції з Вадимом Калєснічєнко, Алєксандром Чалєнко та Олесем Бузиною? Бо ж, підозрюю, чимало призерів виявляться їхніми однодумцями – в постколоніальній країні апріорі не може бути відповідального громадянина, який би палав любов’ю до метрополії. Та й усі публіцистичні статті й наукові розвідки про необхідність дерусифікації легко підпрягти під «мову ненависті», і дерадянизацію сбди ж додати – адже до 15-20% громадян України досі ототожнюють себе тією чи іншою мірою з Радянським Союзом, а понад 40% - сумують за ним… Неповага до людини, до її унікальності, до її самовизначення!
…Тільки чого ж тоді у Німеччині виганяють з роботи (і правильно роблять!) за симпатію до Гітлера та за заперечення злочинів Третього Райху?
Немає коментарів:
Дописати коментар