Мовний лікбез для "нєпанятлівих"

Із 43 європейських країн багатомовними є тільки шість із населенням у 42 мільйони осіб, що складає приблизно 5% від усієї Європи. Це Бельгія, Швейцарія, Боснія і Герцеговина, Ірландія, Фінляндія та Білорусь. Канадська журналістка Марта Онуфрів запропонувала розглянути мовну ситуацію в кожній із шістьох перелічених країн, зокрема й фіно-шведський досвід двомовности. Бельгія – штучно утворена державна формація з різко відмінними голландськомовною Фландрією (55%) та франкомовною Валлонією (32%), з деякими німецькомовними територіями. Щоб зменшити давню напругу між франкомовним півднем і фламандськомовною (діалект голландської) північчю, було прийнято закон "Про свободу мов". Тобто адміністративно країну розділено на частини за мовною ознакою. Однак прийнята дво-, тримовність не врятувала Бельгію: зростають сепаратистські настрої, виникають тривалі політичні кризи, наближаючи можливий розпад країни. Швейцарія, яку населяють німецькомовні (64%), франкомовні (19%), італомовні (8%), ретороманськомовні (менше 1%) мешканці, має чотири офіційні мови, але лише всередині країни. Традиційно Швейцарія є мультикультурною країною, в якій упродовж століть у винятковій міжнаціональній злагоді уживаються різні народи. Боснія і Герцеговина заселена боснійцями (47%), сербами (37,1%), хорватами (15,3%). Особливістю цієї багатоетнічної країни є також наявність відмінних релігій: мусульман-боснійців (48%), християн-православних сербів (37%) і римо-католиків хорватів (14%), що, до певної міри, гармонізується трьома офіційними мовами. Нині ще рано говорити про довговічність цього утворення – багатонаціонального й такого незвичного за конфліктуючими між собою віросповідуваннями. Ірландія дуже схожа на Україну: важке колоніальне минуле, що призвело до втрати національної ідентичності значної частини населення. Відсутність спеціальних державних програм, спрямованих після відновлення незалежності на повернення національної пам`яті титульним націям в Ірландії й Україні зумовили дальше домінування мов колишніх метрополій. Мовою титульної нації розмовляють в Ірландії – 1/3 населення, Україні – 38%, натомість більшість користується мовою колишніх колонізаторів – англійською, російською. Ірландська мова далі відсутня у вищому шкільництві, діловодстві, більшості ЗМІ тощо. Промовистою є статистика України: згідно з переписом населення 2001 кількість українців складає – 77,8%, з них розмовляють українською – 38%, росіян – 17,3% та інші національності. Звідси можна зробити висновок: різниця між кількістю російськомовних і україномовних українців – 77,8% і 38% – є майже 40%. Саме ця частка російськомовних українців свідчить про насильницьку русифікацію з боку всіляких імперських Росій – царської та в обгортці Совєтського Союзу. Слід наголосити на тому, що домінування мов колонізаторів над мовами титульних націй таїть три головні небезпеки: перша – під назвою "незавершена незалежність", без повного процесу деколонізації, внаслідок чого у ближчій чи дальшій перспективі можливе повернення Ірландії, тим паче України до попереднього колоніального стану. Друга – сепаратистські настрої, що підігріваються з постколоніальних центрів, які можуть призвести до відторгнення частини країни та входження її до колишньої метрополії. Третя – перешкоджання імперськими центрами виходу колишніх колоній на ширші міжнародні води й досягнення ними добробуту, протидія консолідації розрізнених частин населення країни. Мета неоімперщиків єдина: повернути незалежні країни у своє прокрустове ложе. Заувага: для Ірландії вірогідність такої розв`язки в десятки-сотні разів менша, ніж для України, особливо нині, коли відбувається нищення всього українського режимом Януковича, в тому числі – після прийняття закону "Про засади державної мовної політики". Особливої уваги заслуговує мононаціональна Білорусь, яку населяють майже 84% білорусів (23% з них вдома говорять білоруською, публічно – 6%), натомість росіяни складають заледве 8%. Колоніальна залежність Білорусі від імперської Росії, а слідом й антинародний режим Лукашенка завершили чорну справу: після надання російській мові статусу другої державної, білоруську практично витіснено з усіх сфер державного функціонування, зокрема з освіти, діловодства, судочинства, книгодрукування, ЗМІ тощо. Згідно з останніми висновками ЮНЕСКО, стан білоруської мови можна назвати "потенційно загрозливим" – вона наближається до межі зникнення. Утім, пора провести сумні аналогії між Білоруссю й Україною: за умов дії на всю потугу мовного закону Колесніченка-Ківалова, українська мова, як і білоруська, може опинитися на постколоніальному або ще й гірше – колоніальному конвеєрі смерті. Утім, не варто забувати про майбутній перепис населення, який відбудеться наступного року. При патологічній ненависті влади донецьких до всього українського, беручи до уваги їхні шулерські здібності, результати перепису можуть бути повністю пофальшовані на користь російської мови. Таким чином, в Україні можуть прийняти російську мову як другу державну. А це, як спостерігаємо в Білорусі, може стати остаточним смертельним вироком для титульної нації: національної ідентичності, української мови, культури, історії, книгодрукування, перебування в інформаційному просторі тощо. У Фінляндії дві державні мови – фінська і шведська. Остання, до певної міри, як дань колоніальній прив`язаності; шведів – усього 6%. Хоча, мабуть, у наданні статусу шведській головна причина криється в потребі нейтралізувати русифікаторський вплив після відокремлення Фінляндії від Росії. Варто наголосити на тому факті, що в цій країні шведська мова не є повновартісною державною мовою, а прив`язаною до певних територій. Її поширення постійно скорочується, тож у недалекому майбутньому, принаймні де-факто, в Фінляндії буде єдина державна мова – фінська. Прикладом державницького розуміння виняткової ролі мови титульної нації як консолідуючого й мобілізуючого чинника громадянського суспільства є Ізраїль. Саме цій країні вдалося здійснити майже неможливе: повернути з небуття мову іврит, яка використовувалася для релігійних потреб, щоб з часом нею заговорили всі кругом: у вищих державних кабінетах, судах, студентських аудиторіях, радіомовленні й телебаченні, побуті та інше. Справді, приклад гідний для наслідування!