Давньоукраїнський князь Одоакр – останній імператор Стародавнього Риму
Вчені-лінгвісти одностайні в думці про те, що про слов'ян, а, отже, і предків українців цілком сміливо можна говорити починаючи з VІІ ст. до н. е. Тим не менш, українські історики починають систематичний виклад нашого минулого лише з сер. ІХ ст., точніше навіть з 882 р., коли в Києві утвердилася династія Рюриків і тут почав правити князь Олег. Таким чином, майже півтора тисячоліття нашої історії повисло немовби у повітрі, ніхто не наважується відверто розповісти про те, де були сконцентровані тоді давньоукраїнські племена, якою була їх історія, коли і куди вони пішли згодом, хоча навіть Нестор-літописець чітко вказував, власне, на Дунайський регіон.
Справа в тому, що до ХІ ст. не тільки чехи, поляки, серби чи болгари, але і наші предки користувалися переважно загальним для них усіх ім'ям "словени" або "склавини" і тому вичислити їх в цій етнічній масі надзвичайно важко, хоча і можна, так як лише їм була притаманна така інтерпретація цієї назви як хорвати або карпи. Вперше на історичну арену наші спільні предки виходять саме під ім'ям карпи, яке згодом трансформувалося у територіальну - Карпати. Мова йде про "Карпатських Оросів" (Karpathes Oros), що згадуються в "Географії" К. Птолемея, який жив протягом 100-178 рр. (Kuzmik. - s.7 і далі).
Сьогодні вже практично ні у кого немає сумнівів у тому, що назва карпи і Карпати поступово трансформувалася у білих хорватів і вона безумовно означає гори (в українських церквах подібні підвищення для співаків ще й дотепер називають хори). Саме ці карпи першими серед усіх слов'янських племен виходять на історичну арену, і станом на VІІ ст. займають величезну територію Центральної і навіть частково Східної Європи, що свідчить про їх величезну чисельність та колосальний демографічний потенціал (розкопки хорватського городища Стільська біля Львова, наприклад, свідчать про те, що в ІХ ст. там проживало більше людей, ніж у Києві чи навіть Парижі). Відомо, наприклад, що з території Семигородщини римські легіони витіснили не даки, тобто фракійці, чисельність яких в ході воєн катастрофічно зменшилася, а, власне, карпи, які зайняли звільнені ними території. Перші війни римлян з ними розпочалися при Северах.
Відомо, що імператор Каракала (211-217 рр.), відправившись на війну з Парфією, у 214 р. побував на Дунаї, так як саме тоді на Тиру напали карпи. Для оборони від них вздовж лівого берега Дунаю, по лінії Карнунт-Аквінк були збудовані численні укріплення. Карпів-хорватів тоді відігнали від Дунаю, але у 238 р. разом з готами вони напали на Істрію і Рим був змушений заплатити готам грошову винагороду. Подібної винагороди вимагали також і карпи, але їм тоді було відмовлено.
Більш серйозні війни з карпами розпочалися за часів панування Філіпа Араба (247-249 рр.) на території Дакії, в результаті чого Рим втратив усі свої землі за річкою Олта і в полон до карпів потрапила значна кількість місцевого населення романського походження. Дещо покращив становище імператор Децій, якого навіть прозвали Відновлювачем Дакії, але невдовзі готи і карпи напали на Нижню Мезію та Фракію і в битві при Абрітто римська армія у 251 р. була вщент розбита, а сам імператор разом із своїм сином загинув. В цій ситуації, щоб послабити натиск одних племен шляхом протиставлення їм інших, Рим почав приймати деякі з них до складу своєї імперії і, відомо, що у 305 р., імператор Галерій був змушений переселити частину карпів-хорватів до Паннонії, в провінцію, яка називалася тоді Норік. Є всі підстави вважати, що спочатку вони осіли на землях уздовж східного берега Болотона, які були найбільш придатні для землеробства (Балатонлелле), так як решту території тут займали болота.
Біля Залаегерсегу ці болота існують ще по сьогоднішній день і тому населення займається тут не землеробством, а ремеслами, різьбою по дереву та вишивкою. Етнографи, зокрема, В. Гошовський, вже давно звернули увагу на те, що весняні пісні та хороводи тут дивним чином подібні до тих, які є характерними для русинів Пряшівщини та Закарпаття (Кuzmik. - s.225-270).
Ця тисячолітня законсервованість Залаегерсегу дозволяє нам наочно побачити відмінність місцевих жителів від угорців, зрозуміти походження таких слів у нашій мові як "болото", "озеро", "мочара", "тиша" та багатьох інших. Новітні дослідження словенських вчених, зокрема М. Бора, виявили безліч фактів на підтвердження тези Нестора-літописця ("Нориці - суть слов'яни") про те, що саме їх слід вважати автохтонами Паннонії.
Саме звідти і почав свій наступ на Рим знаменитий князь Одоакр і саме Норік згодом став основною базою держави Самослава. Так як селище Chrovati ще й по сьогоднішній день існує біля Санкт-Файда навіть на території Австрії, то без хорватів тут явно не обійшлося і скоріше за все саме тут їх давня назва карпи трансформувалася в хорватів. Усі найстаріші топоніми та патроніми цієї землі, поза усяким сумнівом, також мають давній руський характер. Навіть в самій Австрії є Файстріц, назва якого походить від досить поширеної в хорватських землях Бистриці. Те саме можна сказати про Флатніц (Блатниця), Герах (Гора), Лізінг (Лесниця), Доллях (Дол), Фрізах (Береза), Едліц (Ялина), Яуерлінг (Яворник) та ін. Найбільше, однак, інформації про межі давнього розселення хорватських племен містить "Історіографія" 1601 р. архімандрита з міста Рагузи на Сицілії М. Орбіні: "Цей народ заволодів Моравією, Сілезією, Чехією, Польщею і навіть прийшов до Італії". Його свідчення про першого нашого історичного князя Одоакра та Велику Хорватію в жодному разі не можна вважати історичним курйозом, а однією з перших сторінок нашої давньої історії.
Усе, що відбувалося в Норіку протягом V ст. може бути пов'язане тільки з українцями-русинами. Іншими словами, князь Одоакр мав належати лише до якогось хорватського племені руського походження. Джерела, власне, і називають його русином. Жодного відношення до германських племен, як це намагаються довести деякі європейські та російські історики Одоакр та його воїни не мають, т.я. Йордан чітко виділяє їх від германців і твердить, що вони (русини-руги) в усьому переважають германців і на відміну від них завжди б'ються з неймовірною лютістю (Иордан 23-24, с. 65).
Плита з латинським написом, яку знайшли в катакомбах перших християн при костелі св. Петра під Зальцбургом не залишає з цього приводу жодних сумнівів і повідомляє нам про те, що: "Року Божого 477 Одоакер, король русинів, а також гепіди, готи, унгари і герули, лютуючи проти церкви Бога, блаженного Максима, разом з його 50 товаришами, що в тій печері ховалися, з огляду на їхню віру замордували, зі скелі кинули, а провінцію Нориків шаблею і вогнем знищили". Саме в той час в Римі відбувся черговий державний переворот, коли імператор Юлій Непот був скинутий магістром армії Орестом, який проголосив імператором свого п'ятнадцятирічного сина Ромула-Августа. Орест почав проводити досить жорстку політику, спрямовану на наведення порядку в країні та обмеженню впливу на неї варварських племен. Останнім це вкрай не сподобалося і вони висунули Оресту вимогу передати їм третину італійських земель. Відмова Ореста привела до чергової війни варварів з Римом, на чолі яких вони, власне, і поставили давньоруського князя з Норіка Отка, ім'я якого в латинській версії трансформувалося як Одоакр. 5 вересня 476 р. він розбив Ореста біля Тицини, а його сина Ромула відправив до в'язниці в один з замків Кампанії.
Переважна більшість джерел свідчить про те, що Одоакр правив Римською імперією протягом 14 років до 493 р., тобто його проглосили імператором десь у 479 рр. В розповіді Менандра про дулібського князя Добренту він також мимоволі підтверджує ймовірність захоплення Римської імперії князем Одоакром у V ст., т.я. пише про те, що "ці склавини були багаті і вже віддавна пустошили Рим, коли на то ще не наважувався жоден інший народ" (Roszko. - s.47-48).
М. Орбіні на основі римських джерел зробив вибірку слів, які вживали після захоплення Риму ці так звані "вандали" і ми знаходимо у його книзі безліч суто українських фонем (вода, пити, гора, зима, птах, брат, вітер та ін.). З цього можна зробити висновок, що в його армії переважали не стільки германські вандали, скільки рідні йому давньоруські племена, але через свою брутальну поведінку в памяті місцевих жителів залишилися саме вандали і варвари. (c. 14).
Практично уся подальша історія панування Одоакра була пов'язана з Далмацією. Так сталося, що першим противником нашого князя в якості імператора став скинутий ще у 475 р. Юлій Непот, який втік до Далмації, заснував там свою державу і почав вимагати повернення йому римського трону. Явно не без допомоги Одоакра в Далмації була організована змова, в результаті якої Овід і Віатор вбили Непота, що дало привід імператору у 480 р. рушити свої війська на Далмацію і після кількох битв у 481 р. приєднати її до своїх володінь.
Як правило появу хорватів на Балканах датують 20-ми роками VІІ ст., як переселенців з верхньої течії річки Вісли, які розбили і витіснили з цих земель аварів. Насправді, ми маємо усі підстави заявити, що вже після захоплення у 481 р. Далмації Одоакром там явно залишилася якась частина його воїнів, т.я. історичні джерела крім аварів вказують на наявність тут також і словян. Те, що жодне джерело не подає їх конкретної назви і нічим не виділяє їх від хорватів може свідчити лише про те, що це, власне, були руські хорвати, які, однак, з'явилися тут не в VІІ, а ще в V ст. разом із Одоакром.
Звертає на себе увагу той факт, що після подій в Далмації невдовзі у Візантії розпочалося повстання проти імператора Зенона, який вперто вважав себе сюзареном Одоакра. Переконливих доказів того, що це також була справа рук Одоакра, який вирішив діяти за вже випробуваною в Далмації схемою, немає, але диму без вогню не буває і не випадково після придушення цього заколоту Зенон вирішив за будь-яку ціну скинути свого римського колегу. (с.48). З цією метою Зенон вступив у союз з королем остготів Теодоріхом, який сам прагнув заволодіти Італією і з 488 р. розпочалася ціла серія битв (над річкою Сонтис, біля Верони, над річкою Адда), після чого у 493 р. Одоакр вирішив заключити з Теодоріхом мир і поділити з ним Італію та спільно правити перебуваючи у Равенні.
Однак готи не мали наміру дотримуватися умов миру, а запросили Одоакра на урочисту учту і, не на полі бою, а 6 березня 493 р. підступно, під час гостини, вбили. Винищили також усю родину князя, його дружину заморили голодом у вязниці, а сина відправили нібито на заслання до Галлії, але по дорозі також підступно вбили. (16-35). (Орбини С. 90-91).
Про свого славного предка українці пам'ятали ще навіть в ХVІІ ст. Так, у 1648 р., гетьман Богдан Хмельницький з приводу війни України з Польщею звернувся до українського народу із закликом "іти слідами свого славного предка Одоакра, який 14 літ володів Римом". Ця традиція була тоді ще настільки сильною, що коли у 1657 р. гетьман помер, генеральний писар Запорізького війська Самійло Зорка, стоячи над його труною виголосив промову, в якій зокрема були такі слова: "Милий вождю! Древній руський Одонацер!" (Лесной, стр. 78-79).
З часом, однак, царизм і російська історіографія зробили усе можливе, щоб українці забули це імя, так як "моголами", які не пам'ятають своєї власної історії правити набагато легше, ніж народом, який дає звіт у своїй величі. З поширенням інтернету приховати цю історичну правду, однак, стало неможливо і російські історики у традиційному для себе стилі вдалися до чергової фальсифікації: на словах вони вже визнають, що Одоакр був саме руським князем, але при цьому твердять, що за своїм походженням він є... донський козак, тобто росіянин (!!??) No coment.
Справа в тому, що до ХІ ст. не тільки чехи, поляки, серби чи болгари, але і наші предки користувалися переважно загальним для них усіх ім'ям "словени" або "склавини" і тому вичислити їх в цій етнічній масі надзвичайно важко, хоча і можна, так як лише їм була притаманна така інтерпретація цієї назви як хорвати або карпи. Вперше на історичну арену наші спільні предки виходять саме під ім'ям карпи, яке згодом трансформувалося у територіальну - Карпати. Мова йде про "Карпатських Оросів" (Karpathes Oros), що згадуються в "Географії" К. Птолемея, який жив протягом 100-178 рр. (Kuzmik. - s.7 і далі).
Сьогодні вже практично ні у кого немає сумнівів у тому, що назва карпи і Карпати поступово трансформувалася у білих хорватів і вона безумовно означає гори (в українських церквах подібні підвищення для співаків ще й дотепер називають хори). Саме ці карпи першими серед усіх слов'янських племен виходять на історичну арену, і станом на VІІ ст. займають величезну територію Центральної і навіть частково Східної Європи, що свідчить про їх величезну чисельність та колосальний демографічний потенціал (розкопки хорватського городища Стільська біля Львова, наприклад, свідчать про те, що в ІХ ст. там проживало більше людей, ніж у Києві чи навіть Парижі). Відомо, наприклад, що з території Семигородщини римські легіони витіснили не даки, тобто фракійці, чисельність яких в ході воєн катастрофічно зменшилася, а, власне, карпи, які зайняли звільнені ними території. Перші війни римлян з ними розпочалися при Северах.
Відомо, що імператор Каракала (211-217 рр.), відправившись на війну з Парфією, у 214 р. побував на Дунаї, так як саме тоді на Тиру напали карпи. Для оборони від них вздовж лівого берега Дунаю, по лінії Карнунт-Аквінк були збудовані численні укріплення. Карпів-хорватів тоді відігнали від Дунаю, але у 238 р. разом з готами вони напали на Істрію і Рим був змушений заплатити готам грошову винагороду. Подібної винагороди вимагали також і карпи, але їм тоді було відмовлено.
Більш серйозні війни з карпами розпочалися за часів панування Філіпа Араба (247-249 рр.) на території Дакії, в результаті чого Рим втратив усі свої землі за річкою Олта і в полон до карпів потрапила значна кількість місцевого населення романського походження. Дещо покращив становище імператор Децій, якого навіть прозвали Відновлювачем Дакії, але невдовзі готи і карпи напали на Нижню Мезію та Фракію і в битві при Абрітто римська армія у 251 р. була вщент розбита, а сам імператор разом із своїм сином загинув. В цій ситуації, щоб послабити натиск одних племен шляхом протиставлення їм інших, Рим почав приймати деякі з них до складу своєї імперії і, відомо, що у 305 р., імператор Галерій був змушений переселити частину карпів-хорватів до Паннонії, в провінцію, яка називалася тоді Норік. Є всі підстави вважати, що спочатку вони осіли на землях уздовж східного берега Болотона, які були найбільш придатні для землеробства (Балатонлелле), так як решту території тут займали болота.
Біля Залаегерсегу ці болота існують ще по сьогоднішній день і тому населення займається тут не землеробством, а ремеслами, різьбою по дереву та вишивкою. Етнографи, зокрема, В. Гошовський, вже давно звернули увагу на те, що весняні пісні та хороводи тут дивним чином подібні до тих, які є характерними для русинів Пряшівщини та Закарпаття (Кuzmik. - s.225-270).
Ця тисячолітня законсервованість Залаегерсегу дозволяє нам наочно побачити відмінність місцевих жителів від угорців, зрозуміти походження таких слів у нашій мові як "болото", "озеро", "мочара", "тиша" та багатьох інших. Новітні дослідження словенських вчених, зокрема М. Бора, виявили безліч фактів на підтвердження тези Нестора-літописця ("Нориці - суть слов'яни") про те, що саме їх слід вважати автохтонами Паннонії.
Саме звідти і почав свій наступ на Рим знаменитий князь Одоакр і саме Норік згодом став основною базою держави Самослава. Так як селище Chrovati ще й по сьогоднішній день існує біля Санкт-Файда навіть на території Австрії, то без хорватів тут явно не обійшлося і скоріше за все саме тут їх давня назва карпи трансформувалася в хорватів. Усі найстаріші топоніми та патроніми цієї землі, поза усяким сумнівом, також мають давній руський характер. Навіть в самій Австрії є Файстріц, назва якого походить від досить поширеної в хорватських землях Бистриці. Те саме можна сказати про Флатніц (Блатниця), Герах (Гора), Лізінг (Лесниця), Доллях (Дол), Фрізах (Береза), Едліц (Ялина), Яуерлінг (Яворник) та ін. Найбільше, однак, інформації про межі давнього розселення хорватських племен містить "Історіографія" 1601 р. архімандрита з міста Рагузи на Сицілії М. Орбіні: "Цей народ заволодів Моравією, Сілезією, Чехією, Польщею і навіть прийшов до Італії". Його свідчення про першого нашого історичного князя Одоакра та Велику Хорватію в жодному разі не можна вважати історичним курйозом, а однією з перших сторінок нашої давньої історії.
Усе, що відбувалося в Норіку протягом V ст. може бути пов'язане тільки з українцями-русинами. Іншими словами, князь Одоакр мав належати лише до якогось хорватського племені руського походження. Джерела, власне, і називають його русином. Жодного відношення до германських племен, як це намагаються довести деякі європейські та російські історики Одоакр та його воїни не мають, т.я. Йордан чітко виділяє їх від германців і твердить, що вони (русини-руги) в усьому переважають германців і на відміну від них завжди б'ються з неймовірною лютістю (Иордан 23-24, с. 65).
Плита з латинським написом, яку знайшли в катакомбах перших християн при костелі св. Петра під Зальцбургом не залишає з цього приводу жодних сумнівів і повідомляє нам про те, що: "Року Божого 477 Одоакер, король русинів, а також гепіди, готи, унгари і герули, лютуючи проти церкви Бога, блаженного Максима, разом з його 50 товаришами, що в тій печері ховалися, з огляду на їхню віру замордували, зі скелі кинули, а провінцію Нориків шаблею і вогнем знищили". Саме в той час в Римі відбувся черговий державний переворот, коли імператор Юлій Непот був скинутий магістром армії Орестом, який проголосив імператором свого п'ятнадцятирічного сина Ромула-Августа. Орест почав проводити досить жорстку політику, спрямовану на наведення порядку в країні та обмеженню впливу на неї варварських племен. Останнім це вкрай не сподобалося і вони висунули Оресту вимогу передати їм третину італійських земель. Відмова Ореста привела до чергової війни варварів з Римом, на чолі яких вони, власне, і поставили давньоруського князя з Норіка Отка, ім'я якого в латинській версії трансформувалося як Одоакр. 5 вересня 476 р. він розбив Ореста біля Тицини, а його сина Ромула відправив до в'язниці в один з замків Кампанії.
Переважна більшість джерел свідчить про те, що Одоакр правив Римською імперією протягом 14 років до 493 р., тобто його проглосили імператором десь у 479 рр. В розповіді Менандра про дулібського князя Добренту він також мимоволі підтверджує ймовірність захоплення Римської імперії князем Одоакром у V ст., т.я. пише про те, що "ці склавини були багаті і вже віддавна пустошили Рим, коли на то ще не наважувався жоден інший народ" (Roszko. - s.47-48).
М. Орбіні на основі римських джерел зробив вибірку слів, які вживали після захоплення Риму ці так звані "вандали" і ми знаходимо у його книзі безліч суто українських фонем (вода, пити, гора, зима, птах, брат, вітер та ін.). З цього можна зробити висновок, що в його армії переважали не стільки германські вандали, скільки рідні йому давньоруські племена, але через свою брутальну поведінку в памяті місцевих жителів залишилися саме вандали і варвари. (c. 14).
Практично уся подальша історія панування Одоакра була пов'язана з Далмацією. Так сталося, що першим противником нашого князя в якості імператора став скинутий ще у 475 р. Юлій Непот, який втік до Далмації, заснував там свою державу і почав вимагати повернення йому римського трону. Явно не без допомоги Одоакра в Далмації була організована змова, в результаті якої Овід і Віатор вбили Непота, що дало привід імператору у 480 р. рушити свої війська на Далмацію і після кількох битв у 481 р. приєднати її до своїх володінь.
Як правило появу хорватів на Балканах датують 20-ми роками VІІ ст., як переселенців з верхньої течії річки Вісли, які розбили і витіснили з цих земель аварів. Насправді, ми маємо усі підстави заявити, що вже після захоплення у 481 р. Далмації Одоакром там явно залишилася якась частина його воїнів, т.я. історичні джерела крім аварів вказують на наявність тут також і словян. Те, що жодне джерело не подає їх конкретної назви і нічим не виділяє їх від хорватів може свідчити лише про те, що це, власне, були руські хорвати, які, однак, з'явилися тут не в VІІ, а ще в V ст. разом із Одоакром.
Звертає на себе увагу той факт, що після подій в Далмації невдовзі у Візантії розпочалося повстання проти імператора Зенона, який вперто вважав себе сюзареном Одоакра. Переконливих доказів того, що це також була справа рук Одоакра, який вирішив діяти за вже випробуваною в Далмації схемою, немає, але диму без вогню не буває і не випадково після придушення цього заколоту Зенон вирішив за будь-яку ціну скинути свого римського колегу. (с.48). З цією метою Зенон вступив у союз з королем остготів Теодоріхом, який сам прагнув заволодіти Італією і з 488 р. розпочалася ціла серія битв (над річкою Сонтис, біля Верони, над річкою Адда), після чого у 493 р. Одоакр вирішив заключити з Теодоріхом мир і поділити з ним Італію та спільно правити перебуваючи у Равенні.
Однак готи не мали наміру дотримуватися умов миру, а запросили Одоакра на урочисту учту і, не на полі бою, а 6 березня 493 р. підступно, під час гостини, вбили. Винищили також усю родину князя, його дружину заморили голодом у вязниці, а сина відправили нібито на заслання до Галлії, але по дорозі також підступно вбили. (16-35). (Орбини С. 90-91).
Про свого славного предка українці пам'ятали ще навіть в ХVІІ ст. Так, у 1648 р., гетьман Богдан Хмельницький з приводу війни України з Польщею звернувся до українського народу із закликом "іти слідами свого славного предка Одоакра, який 14 літ володів Римом". Ця традиція була тоді ще настільки сильною, що коли у 1657 р. гетьман помер, генеральний писар Запорізького війська Самійло Зорка, стоячи над його труною виголосив промову, в якій зокрема були такі слова: "Милий вождю! Древній руський Одонацер!" (Лесной, стр. 78-79).
З часом, однак, царизм і російська історіографія зробили усе можливе, щоб українці забули це імя, так як "моголами", які не пам'ятають своєї власної історії правити набагато легше, ніж народом, який дає звіт у своїй величі. З поширенням інтернету приховати цю історичну правду, однак, стало неможливо і російські історики у традиційному для себе стилі вдалися до чергової фальсифікації: на словах вони вже визнають, що Одоакр був саме руським князем, але при цьому твердять, що за своїм походженням він є... донський козак, тобто росіянин (!!??) No coment.
Святослав Семенюк
Немає коментарів:
Дописати коментар