«Традиції шляхетського роду»
Передовсім кілька слів про нещодавні події. «Святкування» 9 травня у Львові засвідчило, що чим далі від 1945 року, тим актуальнішою стають світоглядні, ідеологічні питання. Відтак, події визвольних змагань українського народу на початку ХХ століття мають (за логікою) бути найактуальнішими. З цієї точки зору й розглянемо проблему української шляхетності.
Славнозвісний російський автор пише сьогодні: «Головна проблема в тому, що промислова та фінансова аристократія в Росії не відбулася, і це гірше за будь-яких силовиків. Бо аристократія (хоч крові, хоч грошей) - це влада, що створена на нерозривному зв’язку із землею та країною, і саме в результаті цього зв’язку цю владу визнають інші верстви. (…)
І аристократія, й олігархія в формально-законницькому значенні одне і те ж - влада небагатьох. Невелика різниця лише в тому, що аристократія розмовляє з суспільством однією мовою та наділена загальновизнаною харизмою, тоді як олігархія живе у штучному світі, розмовляє штучною мовою і жодною харизмою не наділена. Тому аристократія вкорінена в рідний ґрунт і стоїть століттями, втілюючи силу, багатство й енергію нації, а олігархія позбавлена коріння…» (Максим Соколов).
Як людина, що не належить до російської культури, я маю можливість поглянути на ситуацію зі сторони і, розширивши сферу застосування соколовської логіки, категорично заявити: в Росії (а отже, і в Україні, яка входила до складу Російської імперії) взагалі ніколи не було аристократії. Поміщики, пани - були, аристократів - не було.
Це не європейська аристократія, бо та декларує: «Ми можемо дозволити собі все, і саме тому ми можемо дозволити собі лише дуже небагато». Це не римські патриції, «для яких влада була правом і шаною, а не джерелом доходів» (Т. Моммзен). Це не господарі англійських графств, які витрачають своє багатство на сільську гостинність («могутній граф Варвик, як розповідають, день у день утримував у своїх численних замках 30 тисяч людей». - Адам Сміт). Це ієрархічна східна деспотія, розбещена вседозволеністю, яка перетворила свою безмежну владу над «нижчими» на джерело доходів. І тому хоч скільки промовляй російською «граф, граф, граф», в історії Росії аристократів не буде.
На жаль, нормальний процес формування української аристократії, яка розмовляла б із суспільством однією мовою (в прямому та переносному значенні), припинився після анексії козацької держави московським царством. Поширивши права та привілеї московських служивих дворян на малоросійську шляхту та козацьку старшину, імперія позбавила українських «кращих людей» паростків аристократичності (які завжди зростають на ниві військової демократії) і таким чином перетворила на типово російських імперських деспотів-кріпосників. Кращі з кращих протестували, але хіба могли вони встояти «перед цією невблаганною лавиною, що котилася з півночі до Чорного моря та покривала все, що носилоросійське ім’я, однаковим крижаним саваном рабства»? (Олександр Герцен).
З «Нариса історії Глинська» киянина В. Пархоменка: «На початку квітня 1918 року в Глинськ вступив загін німців і гайдамаків. Глинчан зігнали до волосного правління на сходку. Під дверима волосного правління були встановлені станкові кулемети, чорні дула яких були націлені в юрбу. Там же стояло біля десятка дерев’яних лавок і купа заготовлених різок. На ґанку, поруч з кулеметами, стояв німецький комендант, біля нього пан Зарудний. Комендант оголосив, що за порубку (зроблену за розпорядженням Ради) лісу, що належить панові Зарудному, жителі повинні виплатити Зарудному компенсацію 80 тис. карбованців. Кільком глинчанам, які спробували висловити невдоволення, карателі всипали різок і шомполів. Свою порцію шомполів отримали й ті, хто добровільно здав німцям і гайдамакам зброю. Ця екзекуція тривала від ранку до полудня».
Громада відповіла адекватно. Лозовчанин В. Труш у своєму нарисі «Національно-визвольний рух на Лозівщині у ХХ столітті» пише: «Замилування Гетьманатом, чи вірніше - союзниками, тривало недовго. Політика реквізицій підштовхнула селян до повстання. Тоді ж починається організований махновський рух (…). Просуваючись землями Олександрівського та Павлоградського повітів, махновці вели бої з військами гетьмана та союзників.
Серед лозівчан і досі побутують спогади про Махна - від серйозних до легендарних. Зберігся опис руйнування маєтку родини Зарудних у селі Домаха, зроблений народним артистом України О. Тарасенком.
«…Занять у школі не було - всі були зайняті пограбуванням панського маєтку. Разом із махновцями, ми, дітлахи, влетіли у величезну, залиту сонцем, кімнату на третьому поверсі. В центрі кімнати стояв красивий чорний рояль. Вусатий махновець оскаженіло вдарив прикладом рушниці по білих лискуватих клавішах і вони болісно застогнали мовою різних звуків. «Ану, взяли! Налягли! Хай ця панська музика заграє нам там, на вулиці. Взяли!» Всі припали до роялю і з силою штовхнули його в прірву вибитої стіни…
Коли вже зовсім стемніло, ми знов вирішили заглянути в палац. Раптом з темряви хтось жбурнув палаючий факел. Перелякані на смерть, ми галопом вилетіли з палацу. Через якусь мить все навколо палало вогнем. Смолоскипом горів панський маєток Зарудного. А навколо, на відстані, до ранку стояли з дітьми селяни, скрушно спостерігаючи нічим не виправданий злочин…».
Невиправданий? Дивлячись як розуміти правду - у формально-законницькому або сутнісно-історичному значенні. Коли один із нащадків Григорія Зарудного, миргородського полкового осавула та дипломата гетьмана Мазепи, шмагав гайдамацько-німецькими шомполами своїх селян, знайшлися селяни, які на знак помсти спалили садибу іншого нащадка Григорія Федоровича. З історичного погляду, все дуже логічно.
Не судилося «кращим людям» козацького народу вирости вукраїнську аристократію, яка була б вкорінена в рідний ґрунт і втілювала б силу, багатство й енергію нації. Їхнім нащадкам судилося лише імперське дворянство, що до національної аристократії не має ані найменшого стосунку.
Але навіть і за таких несприятливих історичних умов шляхетні герої народжувались.
Моя героїчна історія відноситься до великих і трагічних київських подій січня 1918 року. Створено її було 1919 року, коли в Харкові в друкарні «Печатник» вийшла книга «Богдан-Олександр Зарудний. Ілюстрований збірник. Упорядкували С.Зарудний і Г.Михайлич». Потім історію розчинили, упорядників розстріляли, а книгу відправили до спецсховища.
У підручнику історії України, за яким нині навчаються студенти Харківського університету, цікаві для нас події викладено так: «Захопивши Київ, війська М.Муравйова протягом трьох діб здійснювали «червоний терор». Від їхніх рук загинули 2587 киян, в основному офіцерів, юнкерів, заможних громадян» (В.Семененко и Л.Радченко. История Украины с древнейших времен и до наших дней. - Харків: Торсинг, 1999).
Серед убитих були члени Центральної Ради Олександр Зарудний, Ісаак Пугач і Леонард Бочковський. Розстріляли їх не тому, що Зарудний мав чин прапорщика царської армії, а Пугач і Бочковський здавалися вбивцям громадянами заможними. Їх розстріляли за українство! Але цей історичний факт не лише розчинявся раніше, а й залишається в такому стані донині. «Всі ці дії, - узагальнюють автори підручника, - не можна кваліфікувати ні як більшовицький, ні як націоналістичний терор. Повторювалася жорстокість, відома з часів Великої французької буржуазної революції або Громадянської війни в США, коли ніякі центри влади не могли стримати озвірілих маргіналів (…)»... Такі от інтернаціональні, загальнолюдські неподобства.
Неправда! У дійсності «інтернаціональна» жорстокість виглядала зовсім інакше. Очевидець пише:
«Дочасна трагична смерть т.т. Зарудного, Пугача і Бочковського є не тільки величезна втрата для партії і для громадянства.
Це не випадкові жертви в боротьбі, про котрих можна сказати «ліс валять - тріски летять». Ні, їх розстріл це симптом, це знак, під котрім пройшла і проходить друга революція у Росії і на Україні. (…)
Злочинці є і будуть всюди. Темні маси зостануться темними, коли не боротися з їхньою темнотою. Але тут вина падає на тих, хто ті маси веде і хто розбурхану стихію революції не вводить в певні рямці (…).
Так, зараз маси певні, що війна ведеться «між большевиками і українцями», а тому при перемозі «большевиків» маси починають викоріняти «українців» тими способами, які знають - рушницями, багнетами. І в перші дні влади «Народнього Секретаріата» в Київі поліг не один десяток неповинних в «контрреволюції» українців - за вкраїнську розмову, за посвідчення, написане українською мовою (…).
Смерть Зарудного, Пугача, Бочковського така характерна з сього боку - особливо, коли зважити, одну деталь їхнього заарештування, свідком і тільки випадково не об’єктом котрого, довелося бути авторові цих рядків.
Матрос, що робив трус, на слова товаришів «ми члени Центральної Ради» з ненавистю промовив: «а васъ то нам и надо. Все эта Центральна Радa!…» І від цих слів, а головне - від виразу його обличча стало зрозумілим, що станеться щось непоправиме і безглузде… Така тупа ненависть світилась в його очах, так міцно одразу стисла його рука револьвер - що було ясно, для нього - «Центральна Радa» - це не «політика», це не ідейно-ворожа сила - а ворог, реальний первісний ворог первісної людини, котрого треба різати, колоти, стріляти, з котрим іншої боротьби не може бути…»
Вас. Еллан. Наслідки… «Боротьба» 23 (10) лютого 1918 р. №1 (Київ).
«Київська радянська влада, штаби революційних військ, окремі особи з більшовицьких лідерів - усі вони рішуче заявляють, що ніхто не давав наказу про розстріл Зарудного і Бочковського.«Самі солдати розстріляли». Проти такої заяви годі заперечувати, бо дійсно «самі солдати» розстріляли навіть багатьох київськихбільшовиків. Щоправда, ті, хто посилається на «самих солдат», прекрасно знають, що окрім офіційних наказів існують ще так звані «негласні» розпорядження або... лише «поради».
Знають вони також і те, що революційним радянським і так званим «революційним» військам, які взяли Київ, було віддано наказ, а може, не наказ, а лише «пораду»: «українських голів не шкодувати» (В.Качинський. Пам’яті Олександра Сергійовича Зарудного. «Земля і воля» (Харків).
23 (10) 1918 р. №251).
23 (10) 1918 р. №251).
У радянській імперії українців не лише по-звірячому вбивали, а й академічно-витончено розчиняли. У моїй історії це виглядає таким чином: виданий 1961 року том Української радянської енциклопедії повідомляє усього про двох Зарудних - «російського архітектораукраїнського походження» Івана Зарудного і «українського мандрівника» Миколу Зарудного. Хоча будь-який просто радянський, тобто російський, словник обов’язково розповідав і про корифея судової реформи Сергія Зарудного (батько О.С.Зарудного і дід Б.-О.Зарудного), і про Самійла Зарудного - генерального суддю Війська Запорозького, і про архітектора Петра І. У чотиритомній Радянській енциклопедії історії України (!), виданій 1969 року, немає вже жодного Зарудного. Бо всі вони стали росіянами - архітекторами, зоологами, правознавцями та ін. Роз-чинилися…
Слід віддати належне Росії: вона творить свою історію планомірно і цілеспрямовано. Про російського адвоката і міністра Тимчасового уряду Росії О.С.Зарудного, наприклад, видано монографії, написано дисертації, про нього - посилання в Інтернеті, у тому числі і на офіційному сайті Прокуратури РФ. Про членаукраїнської Центральної Ради Б.-О.Зарудного - «знайдено «0» сайтів». Скупі рядки в «Довіднику з історії України». І могила на Байковому. Герої української історії чекають її творців...
Немає коментарів:
Дописати коментар