Чи справді Київська Русь є «колискою трьох братніх народів»?

Одразу правильне, наукове, а не науковоподібне формулювання: Київська Русь є спільною колискою українського та білоруського народів, а також певної кількості давньоруських племен (новгородські словени, в’ятичі і радимичі), які, в результаті підкорення, в кінцевому результаті (від 1478 р.), стали незначною (до 10%) складовою частиною російського народу, основну етнічну базу якого становлять угро-фінські, тюркські та монгольські племена.

Уся суть маніпулювання історичними фактами і їх подальша фальсифікація полягає в тому, що люди, які називають себе вченими, «забувають» при цьому нагадувати далеким від науки пересічним громадянам про те, що, на відміну від українців та білорусів, росіяни є не моноетнічною, а полієтнічною нацією і якусь, тим більше незначну, частину видавати за ціле – не просто науковий ляпсус, а свідоме введення людей в оману.

Щоб раз і назавжди зрозуміти в чому полягає істина, достатньо лише бодай один раз ознайомитися з далеко не повним переліком основних племен, які склали генетичний фундамент російського народу: весь, єм, карели, іжорці, ладожани, вежани, литва, чудь, летьгола, меря, мордва, мурома, черемиси, угри, пермь, печера, ям, зимигола, корсь, нарова, ліб, кипчаки, татари, кінгіт, сіджиут, чичили, іграки, киргизи, черкеси, огузи, тухси, ячма, чаруки, калмики, булгари, численні племена монгольського еміра Хушитая та еміра Байку.

 Іншими словами, до 1478 р. новгородці, в’ятичі і радимичі входили до складу нашого «руського світу» і були складовою частиною давньоруської народності (так як у ХVІІІ ст. русини змінили свою назву на українців, то, беручи до уваги той факт, що український народ є материнським, стовбурним по відношенню до усіх інших слов’янських і навіть неслов’янських народів, історики у багатьох випадках мають повне право вживати терміни «Давня Україна», «давньоукраїнська народність», «український світ», даючи собі при цьому звіт, що на кожному окремому етапі розвитку вони мають різні кількісні, а, отже, і якісні характеристики).

Так сталося, що три племені відіграли колосальну роль в цивілізаційному поступі величезного конгломерату угро-фінських та монгольських племен, включно з передачею їм своєї мови (в значній мірі цьому посприяв той факт, що правлячі династії на території Росії до 1761 р. були виключно руськими, а саме - Рюріковичі і Романови-Кобили).

До середини ХХ ст. російська історіографія взагалі не визнавала такої наукової дисципліни як генетика (її навіть переслідували на державному рівні), а тому представникам російської і радянської історичної школи дуже легко було ввести людей в оману, заявивши, що раз мова росіян належить до числа східних слов’янських мов, то і росіяни є слов’янами, а більш конкретно - русскими (такі погляди стали панівними ще від часів середньовіччя, коли Іван ІІІ задумав собі «вбирання усіх руських земель»).

Генетика переплутала російським імперіалістам і шовіністам усі карти: виявляється, що, навіть незважаючи на генетичне та інтелектуальне донорство на користь росіян трьох давньоукраїнських племен, геном українців є найбільш близьким до геному південних хорватів, чехів і поляків, в той час як до росіян з усіх слов’янських народів генетично близькими є лише болгари (адже і там, і там присутня булгарська генетична складова).