Чи справді українці належать до «східних слов’ян»?

Правда, але це – лише половина правди, а половина правди, як відомо, - те саме, що і неправда. Де є той світовий етнос, своєрідний етнос-донор, який здатний був розселитися по всій планеті і мав підживлювати своїм як генетичним, так і інтелектуальним матеріалом усі інші етноси свого архетипу?

Найбільшою таємницею німецької та російської історіографій є те, що, поряд з китайським, японським, монгольським та, наприклад, єврейським етносами, в індоєвропейському архетипі цю роль поза усяким сумнівом виконує саме український етнос. Більше того, ми маємо змогу навіть точно визначити, яке плем’я в середовищі самих русинів-українців відігравало роль материнського, тобто являло собою своєрідне ядро в ядрі, так як, на відміну від німецьких та російських «проффесорів» це помітили і зафіксували в історичних документах вже навіть середньовічні автори.

Від  них ми дізнаємося, що плем’я, у якого в давнину була влада, називається валінана. Їх короля називали Мужек (Маджак). За цим племенем, бувало, слідували в давнину всі племена слов’ян, оскільки головний король був у них, і «всі корилися йому». Це плем’я - корінь з коренів слов’ян.

Пізніше племена відокремлюються і кожне вже має свого короля.

Не зважаючи на те, що в кожному окремому випадку літописці різних часів згадують різні назви племен: руяни, жеруяни, руги, варенги чи то валіняни, цілком зрозуміло, що мова йде про одне і теж саме - величезне, найбільше в усьому слов’янському світі волинське об’єднання племен. Ця назва, в залежності від  місця знаходження тих чи інших конкретних племен, викристалізовувалася протягом багатьох століть.  Нарешті, у Х ст., вона остаточно зафіксувалася як волиняни, причому є всі підстави вважати, що це сталося в період існування Поморської Русі.

Лінгвісти ще не в стані дати остаточну відповідь, що саме означає це поняття –  тотемне „люті вовки”, воли (вони привели з собою під час переселення з Дунаю волів і зображення вола мають майже усі міста, які були засновані на території їх розселення), або, ще більш ймовірно, - „воля”, „великі” чи навіть „володіти” (від слова влада). Принаймні Гельмольд в 3 главі своєї праці твердить, що цю назву вони отримали завдяки своїй силі і величі, а Ейнхард сповіщає, що самі себе вільці називали велітабами. 

В усякому разі ми маємо бути вдячними Баварському Географу і особливо Аль-Масуду, який подає їх справжню, вже сучасну, а не спотворену назву волиняни, і що вони побачили те, чого не бачать і ніяк не можуть зрозуміти усі попередні історики і навіть наші сучасники: саме волиняни є генетичним резервуаром, генетичною матрицею, своєрідною стовбурною клітиною не тільки українства, а й слов’янства та індоєвропейства в цілому.

Більш детально автор подає ознаки і основні характеристики стовбурного етносу в іншій праці (Семенюк С. Історія українського народу. Львів, 2010). Тут варто лише наголосити на тому, що саме волиняни були тим етнічним ядром (архетипом), від якого, немов з материнського лона, протягом багатьох століть виокремлювалися один за одним індоєвропейські та усі інші слов’янські і, зокрема, давньоукраїнські племена. Вони розходилися у різні боки, але волиняни і далі вперто вважали їх „своїми” і вимагали безумовного підкорення.

Факт існування  в слов’янському середовищі народу, з якого «усі вони виводять свій рід» («корінь з кореня») є надзвичайно важливий не тільки для усвідомлення усіх закономірностей нашого етногенезу, а й для кращого розуміння подій, що відбуваються в Україні сьогодні. Стає цілком зрозуміло, що поділ українців на «східняків» та «западенців» не є випадковим явищем, зумовленим лише тривалим часом їх перебування в різних державних утвореннях, а виявом запрограмованого самою природою стовбурного етносу їх розвитком одночасно у двох протилежних напрямах – західному і східному. Якщо східний напрямок розвитку українства вивчений настільки досконало, що жодної потреби давати йому оцінку вже немає, то на вивчення західного з часів Міллера та Катерини ІІ накладене негласне табу (а іноді навіть і гласне).