Європейська історія України-Русі

Переважна більшість джерел стосовно історії Західної України-Русі була сконцентрована на заході, тобто в Центральній Європі (схоже на те, що не Нестор, а саме Длугош мав у своєму розпорядженні повний текст Первинного Руського літопису, де йшла мова про минуле нашого народу там, де «є нині земля Угорська і Болгарська»). Ситуація ускладнилася ще й тим, що, починаючи від сер. ХІІІ ст., татаро-монголи перетворили Київську Русь на випалену землю і в полум’ї численних пожеж зникли практично усі рукописні книги та літописи.

Тим не менш, українці були цілком обізнані зі славними сторінками історії своїх предків, причому не тільки в народному фольклорі та численних піснях про Дунай, яких, за свідченням вчених, є значно більше, ніж про Дніпро-Славутич.

Так, у Білоцерківському універсалі від 28 червня 1648 р. (за даними «Історії Русів» (с.74) Богдан Хмельницький звернувся до народу з такими словами: «Навіть Стародавній Рим (що може називатися матір’ю всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п’ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор’я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер,— сталося це в 470 році після Різдва господнього.Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу!» 

Це саме стверджував у своєму «Літописі» 1720 р.  також і Самійло Величко. І ця традиція тоді вже була настільки сильною, що коли у 1657 р. гетьман помер, генеральний писар Запорізького війська Самійло Зорка, стоячи над його труною, виголосив промову, в якій, зокрема, були такі слова: “Милий вождю! Древній руський Одонацер!”

В описі подорожі митрополита Ісидора на Флорентійський собор є згадка про те, що поки митрополит у 1438 р. плив морем з Риги до Любека, то його коні «гнали берегом от Риги к Любку на Руску Землю». В Києво-Печерській Лаврі, до її спалення у 1709 р. князем Меншиковим, з цієї проблеми явно ще існували якісь рукописи, так як монах-переписувач «Житія св. Кирила» не випадково дописав від себе, що в ті часи  «не токмо...земля Мунтанская, все Далмации, и Диоклити, и Волохи биша Русь».

Як це не дивно, але концепцію Орбіні-Прокоповича поділяв також і російський цар Петро І, хоча одразу треба зазначити, що, незважаючи на пряме заперечення М. Орбіні участі московітів  в подіях на теренах Центральної і Західної Європи, під русинами він розумів не тільки українців, а й росіян. Сама династія Романових-Кобил  можливо і мала для цього певні підстави, так як вона була не російською, а українською і походила з «Ляхів», тобто з Кобилян у Надсянні, яке у 1347 р. захопила Польща (вже у 1348 р. до Москви з Перемиської та Львівської землі втекли не тільки бояри на ім’я Кобили, а й князі Звенигородські, Хованські, Боратинські, Дмитро Боброк та ін.).

Цей цар в усьому, в тому числі і в етнічних проблемах, мислив за принципом «Держава – це я», хоча ототожнювати московітів з цілком іншим народом він, безумовно, не мав жодних юридичних і моральних прав (московські Рюріковичі і Романови-Кобили відіграли в нашій історії вкрай негативну роль, так як, незважаючи на свою практично повну асиміляцію в російському середовищі, вони не тільки пам’ятали про своє київське походження, а й вперто вважали себе спадкоємцями Київської Русі, свідомо звівши її при цьому до поняття «Мала Росія»).

Обставини склалися так, що, опинившись в Німеччині, Петро І наочно переконався у тому, що третина її території у свій час була заселена русинами і це значно підсилило у нього мотивацію підчепити Московію до поняття «Русь» (на відверту фальсифікацію історичної істини він, однак, не наважився і, за порадою Прокоповича, дещо завуальовано, у візантійському стилі, назвав Московію Росією).