Петро І „подарував” Новий рік москалям, але не нам

НОВИЙ РІК — одне з найдавніших і найпопулярніших календарних свят. Українці і, зокрема, галичани, всупереч ревінню московській пропаганди, святкували його ще десь на три століття раніше до народження отого „євроінтегратора” Петра І. Щоправда, ніхто до комуністів не насмілювався оголошувати це свято найголовнішим у році й ставити його вище за Різдво чи Великдень.

Цікаво що у давніх слов'ян, як і в багатьох земле­робських народів Європи, рік розпочи­нався навесні, але після прийняття христи­янства за греко-візантійським обрядом початком церковного та громадянського року стало 1 вересня.

В 1700 р. ПетроІ увів у Росії січневе літочислення, проте в Ук­раїні під впливом Литви й Польщі, які захопили в XIV—XV ст. більшу частину її території, традиція зустрічіНовий рік 1 січня існувала ще з кінця XIV ст., хоч і тривалий час не визнавалася широкими масами не тільки на території України але і на території Росії. Петро І примусив силою влади, змінити давні традиції народу. Зокрема гілки ялинки приносили  слов’яни до хати зовсім не з радості свята, а у час великої скорботи… Але давайте поговоримо про хороше.     

Серед українського селянства аж до початку XX ст. зберігалися новорічні тра­диції змішаного язичницько-християн­ського походження. Так, новорічні свята вважалися чарівним часом, коли пробуд­жувалася й ставала небезпечною всіляка нечиста сила. Вірили, що на святках при­сутні душі померлих родичів, яких також боялися і намагалися умилостивити. Побутувало уявлення про те, що у новорічну ніч відкривається небо і в Бога можна по­просити що завгодно. До цієї ночі, як і до свята Івана Купала, приурочені перекази про палаючі гроші та відкриті скарби. Дуже довго жила віра в те, що характерноворічного свята впливає на долю всього року. На цьому ґрунті сформувалися звичаї, обря­ди, заборони та обмеження, в яких яскра­во відбився світогляд хлібороба, його невпевненість у завтрашньому дні, страх пе­ред стихійними силами природи.

Традиційна новорічна обрядовість ук­раїнців — це ціла низка зимових свят, се­ред яких виділяється період дванадцятидення з кульмінаційними точками 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення) за старим стилем. Навколо цих дат церковного та цивільного кален­даря протягом віків склався надзвичайно багатий комплекс звичаєвості. Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свята Меланки (Маланки) і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення ці дні не мали важливого зна­чення в релігійному календарі, тому в їхній обрядовості майже не помітно цер­ковних мотивів.

Вечір 31 грудня називали щедрим або багатим, до нього готували багатий святковий стіл. Тоді ж удавалися до різноманітних магічних ритуалів. На­приклад, господар підходив з сокирою до дерева, звертаючись до нього: Як уродиш — не зрубаю, як не вродиш — зрубаю — і тричі легенько торкався сокирою стовбу­ра. Наслідком цих дій мав бути рясний урожай фруктів. Щоб улітку позбутися гу­сені, тричі оббігали садок босоніж тощо. Побутували численні новорічні прикмети й ворожіння. Так, на Полтавщині уно­ворічну ніч дивилися на хмари: якщо во­ни йшли з півдня, вірили, що буде врожай на ярину, якщо з півночі —на озимину. Тієї ж ночі намагалися дізнатися, які зер­нові будуть найбільш урожайними наступного року. Для цього надворі лишали пучечки пшениці, жита, ячменю, вівса та ін. Вважалося, що краще вродить та куль­тура, на яку впав іній. Яскраво ігровий характер мали ворожіння про шлюб.

Специфічними складовими традицій­ного українського новоріччя були вели­чальні обходи й поздоровлення (щедру­вання, засівання), ритуальний обмін ве­черею, обряди та ігри з масками ("Маланка", "Коза") та ін. Деякі з них широко по­бутують й донині.