Прихована історія українства

У Львові побачила світ книга Святослава Семенюка „Історія українського народу”, яка вперше в українській історіографії знайомить читачів з найбільш прихованими та утаємниченими сторінками українського минулого. Хоча вже давно доведено, що слов’яни, а, отже, і українці як окремий етнос народилися ще в VІІ ст. до н.е., систематичний виклад української історії усі чомусь розпочинають з часів панування у Києві князя Олега, тобто 1,5 тисячоліття попереднього існування українців провалилися немов би у прірву.

Справа в тому, що російська історична школа завжди була зацікавлена у тому, щоб позбавити українській народ своїх справжніх європейських коренів і прив’язати його навічно до себе, тобто до Азії, хоча вже Нестор-літописець недвозначно заявив, що Руська земля походить з-над Дунаю і саме звідти усі давньоукраїнські племена переселилися ближче до Дніпра. Що стосується європейської історіографії, то вона також була надзвичайно зацікавленою у тому, щоб „випхати” українців з Європи, так як у протилежному випадку їй доведеться докорінним чином переписувати історію не тільки Угорщини, Словаччини, Польщі, Чехії та Румунії, а й навіть Австрії та частково Італії. Адже усі ці півтора тисячоліття предки сучасних українців діяли саме там і їхісторія була не менш героїчною і цікавою, ніж історія Київської Русі.

Саме вони на чолі із давньоруським князем Отком (Одоакром) поставили на коліна Римську імперію (інші племена лише час від часу здійснювали напади на Рим, який навіть Аттіла не потрафив взяти штурмом) і 14 років панували в Італії, захопивши при цьому також Далмацію та Сицилію. Саме князь білих хорватів Самослав (Само) у 631 р. розбив Аварський каганат та королівство франків і поширив межі слов’янського світу аж до Франкенії, намалювавши своїм мечем геополітичну карту сучасної Європи (Карл Великий потрафив забрати назад лише Саксонію та територію сучасної Австрії). Врешті-решт, практично одночасно з Київською Русю існувала Велика Хорватія і територія цієї ще одної давньоруської держави простягалася від Любича (Лібіц) в сучасній Чехії аж до річки Стир в Галичині.

Мало хто знає про те, що Західна Русь прийняла хрещення від Кирила і Мефодія більш ніж на сто років раніше від Київської Русі і аж до ХІІІ ст. тут існувала своя власна Руська церква, яка була абсолютно незалежною як від Константинопольського патріарха та Римського папи, так і від Києва. Хоча київські князі в ході „збирання усіх руських земель” неодноразово намагалися приєднати Західну Русь до своїх володінь, це (щоправда тільки на 7 років) вдалося у 992 р. лише Володимиру Великому. Тим не менш, незважаючи на потужні асиміляційні процеси в розділеній між трьома державами Великій Хорватії (Західній Русі), її політичну історію можна продовжити аж до ХV ст., а етнічні, духовні, культурні та ін. процеси в Лемківщині, Холмщині, Надсянні, Підляшші, Пряшівщині, Марморощині, Лугові та деяких інших українських анклавах на заході тривають до наших днів. Неймовірно, але саме вони були основним локомотивом розвитку Польщі, Чехії. Словаччини, Угорщини та Румунії і на доказ цього автор наводить численні історичні факти, простежуючи їх подальшу історію практично аж до наших днів. Такої кількості абсолютно нової для нас інформації стосовно минулого українського народу не було від часів „Історії України – Руси” М. Грушевського.

Станіслав Нестор