Українці в імперії зла

На жаль, українці - такі люди. Ми вміємо боротися за власну свободу та незалежність. Вміємо покласти за це десятки мільйонів людей. Але, виборовши щось, не вміємо захистити своїх здобутків. Так зникла Українська Народна Республіка. І так само здобута нинішня Незалежність за два десятиліття вже перетворилася майже на формальність. Ці сумні слова ми почули від літньої людини, котра представилася колишнім вояком УПА, під час презентації карти «Репресії проти Українців вСРСР» (докладніше дивитися ТУТ). Власне, наскільки саме така національна риса українців сприяла тому, що за час перебування під окупацією СРСРзагалом було фізично знищено до 30 мільйонів Українців? Які механізми використовували колонізатори для приборкання народного супротиву та організації нечувано масового та довготривалого геноциду української нації? Нарешті, чи після всього, що з нами відбулося, залишається можливим продовжувати нищення українців? На ці та інші питання намагалися відповісти учасники дискусії, яка відбулася під час презентації згаданої карти у львівському музеї «Тюрма на Лонцького». Наприклад, була озвучена така фраза: «Але, коли ми підходили до меморіалу, що ми бачили? По всій території вигулюють собак нащадки катів, які до сьогоднішнього дня не хочуть послуговуватися державною мовою. Їх видно неозброєним оком. І видно, яке їхнє відношення до всього українського». Нижче ми подаємо витяги з двох найбільш ґрунтовних виступів, які, сподіваємось, до певної міри проливають світло на означені проблеми. Також запрошуємо читачів ознайомитися з презентованою мапою, котра є чи не першою спробою систематизувати з географічної та статистичної точки зору усе те, що відбувалося з українцями під владою Москви. Завантажити карту «Репресії проти українців в СРСР» ТУТ Науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режтмів „Тюрма на Лонцького” Ігор Дерев’яний: - Наш музей, власне, спеціалізується на такій сумній проблематиці якрепресії окупаційних режимів. Репресії саме радянського режиму займають чильне місце у цьому музей у зв’язку із тим, що українські землі найдовший період були у Радянському Союзі, найбільше людей все-таки забрала ця тоталітарна машина і по суті існування радянського режиму супроводжувалося постійними репресіями. Будь-які суспільні зміни в СРСР супроводжувалисярепресіями. Це і 20-30 ті роки. Нові документи говрять, що впритул до 30-х років український народ на східних землях не корився цьому режимові. І навіть попри колективізацію, індустріалізацію, голодомори все одно це все наростало. До речі, підраховано, що до 41-го року радянська влада у західних областяхУкраїни репресувала в 3-4 ради більше людей, ніж це зробили нацисти під час своєї окупації. Від 44-го року до 53-го (до смерті Сталіна) західній Україні перебування в Радянському Союзі коштувало півмільйона населення. Більшість з тих людей опинялися в радянських концтаборах. І сутність радянських концтаборів є показовою для будь-якого тоталітарного режиму. Завданням пенетенціарної системи, крім усунення небезпечних елементів, є адаптація їх до умов життя в межах закону. Радянська система робила все навпаки. Завданням радянських таборів було знищеня людей. Причому, в кілька етапів. Спочатку знищувалася духовна основа людини. Через умови життя в концтаборах, роботи, постійного терору, цькування адміністрацією, кримінальним елементом... Внаслідок такого знищення найлегше було потім знищити їх фізичне тіло. І багато людей залишилося в концтаборах – назавжди. Але, попри такі жахливі речі, попри існування трудових таборів, попри існування окремо в 46-53 роках спецтаборів, так званих особлагів, які спеціалізувалися на повстанцях зУкраїни, Литви тощо, попри це все ця тема не завжди є трагічною сторінкою нашої історії. Це також сторінка героїчної історії. Вижити в тих умовах – це великий героїзм. І мало було вижити, а також – протитстояти тій системі. Відомо всім, за кордоном про це навіть вже починають писати, що саме український елемент в концтаборах після війни спричинив потужну війну всередині таборів. В 48-му році всередині таборів розгортаються війни між тими ж політичними і кримінальними в’язнями. Вони завершилися перемогою політичних. Пізніше, після смерті Сталіна, було велике повстання 53-54-го років. Так, всі вони були придушені кривавим способом, але ті повстання таки скасували режим. Внаслідок тих повстань були скасовані особлаги, скасували ІТЛ. Всередині 50-х років з’явилися державні комісії з амністії. Зрештою, в 60-му році скасували ГУЛАГ. І це все є впливом українського визвольного руху.  Я розумію, що табори існували і далі. Але в подальшому періодірепресії вже не набували таких великих масштабів, не були вже настільки кривавими, як в період Сталіна. Є ще одна проблема – сучасна. Це проблема історичного дослідження. Якщо на сьогодні ми маємо доступ до кримінальних справ в архіві СБУ, то це лише невеличка частина. Таким чином, ми знаємо, за що людей відправляли в табори, за якими статями. Натомість, великий пласт документів на сьогодні є недоступний. В першу чергу, це документи МВС. В архіві МВС є великий масив документів конвойних військ, служби виконання покарань, охорони таборів. Ясно, що в Україні стосовно охорони таборів є мало документів. Адже майже всі вони перебували на території Росії. І доступ до тих документів в Росії якщо не заборонений, то принаймні для українців небажаний. Чимало інформації ми можемо почерпнути із багатьох спогадів, які написані тими, хто вижив у тих таборах. Це є одне джерело. Натомість офіційних джерел наразі ми маємо дуже мало. І найбільш проблематична сторінка цього питання полягає в теперішній ситуації в Україні, коли, на жаль, на сьогодні не існує жодного механізму, яким чином можна було би примушувати органи державної влади йти назустріч історикам. Ми всі знаємо, що зараз відбуваються процеси навпаки не розсекречення документів, а, я би сказав, такого собі утаємничення. А громадськість, на жаль, ніяк на це не реагує.  Але й сьогодні варто відзначити оцей продукт, який ми зараз презентуємо – це чи не перша така спроба в Україні показати географію концтаборів із прив’язкою до української проблеми. Хотів би відзначити дуже великий позитив, що тут ми бачимо в лицях та іменах інтелігенцію переважно східних областей України. Це є дуже важливо на сьогодні в просвітницькій діяльності, а також частково навіть в політичній.  Звичайно, що ця мапа не дає відповідей на всі запитання. Але її недоліки радше є стимулом для наступних напрацювань історикій та науковців, щоб поліпшувати цю справу і видавати краще. Президент Благодійного Фонду „Україна-Русь” Ростислав Новоженець: - Благодійний Фонд „Україна-Русь” впродовж трьох років, а нам 16-го травня виповнюється саме три роки, спромігся на 21 проект. З них – 11 історичних карт. Ми тішимося з того, що ті карти стають в пригоді для піднесення національної свідомості. Власне кажучи, з тією метою ми й працюємо. Ми, котрі працювали над цим виданням – це є директор НВФ „Карти і Атласи” Ігор Дикий та аспірант Львівського національного університету Володимир Грициляк, а також ваш покірний слуга, сьогодні будемо говорити про репресії проти українців в Радянському Союзі.  Ідея цієї карти належить директору Музею національно-визвольної боротьби Володимиру Бойку. Експозиція цього музею має відкритися до 20-ї річниці Незалежності. Деякі з наших карт будуть використані в експозиції. А він підказав, що бракне матеріалів про репресії саме отакого картографічного характеру. Ми свідомо обрали місце цієї презентації і вдячні керівництву музею-меморіалу „Тюрма на Лонцького” за можливість презентувати цей наш матеріал саме в колишній в’язниці, де кожен експонат говорить сам за себе. Час ми також вибрали неспроста. Саме напередодні так званого дня перемоги для того, щоб розставити певні акценти і дати відповідь ворогам української державності. І так сталося символічно, що нинішня дата, а ми відсвятковуємо всі дати за нами ж виданим українським історичним календарем, припадає на річницю, коли в 47-му році  Радянський Союз, Польща і Чехословаччина підписали договір про спільну боротьбу з УПА. Тобто, жодна з цих держав самотужки не мога подолати УПА, а тільки втрьох. Це також репресії протиукраїнців. Чому ми вдаємося до видання карт? Матеріалів про репресії є чимало. Хто цікавиться цією тематикою, може і попрацювати в архівах, хоча було сказано, наскільки цей доступ є відкритий. Є також багато виданої літератури. Але здебільшого вона об’ємна. Вона написана в документальному стилі, і до широкого загалу вона часто не доходить всилу того, що подана вона, можливо, дуже об’ємно і ускладнено. Сьогодні такий час, що люди потребують речей конспективного характеру. Ми знаємо про репресії деякі загальні цифри. Скажімо, „Чорна книга комунізму” стверджує, що в Радянському Союзі було репресовано близько 65-ти мільйонів осіб. Українців з них, за нашими оцінками, приблизно половина. Як ми побудували цю карту? Тут, зокрема, є цитата Шевченка: „молися, сину, за Вкраїну. Його замучили колись”. Я пригадую 71-й рік, я ще був учнем 53-ї школи, коли раптом в нас хтось у вбиральні написав свічкою цю фразу Шевченка. Наслідок: моментально закрили школу, КГБ в школі, всіх викликали, кожного старшокласника питали, як ти думаєш, хто це міг написати? Тобто, наскільки сильно працювала ця фраза! Тому ми вирішили її подати саме сюди, щоб характеризувати той період.  У верхній частині нашої карти є пам’ятники, меморіали жертвамрепресій по всій Україні. І так, як було наголошено попередником, що географія їх розкидана не тільки на західній Україні. Перший пам’ятник стосується розстрілу повстанців під Базаром. По суті, це початки репресій. Наступний – меморіал у Вінничині. Це вам не західна Україна. Далі є меморіал на Рутченковому полі. Хотів би на ньому акцентувати, тому що це Донецьк! Ми сьогодні багато розмов чуємо. Я не буду характеризувати, хто прийшов з Донецька. Ви чудово про це знаєте. Але Рутченкове поле – виявлено поховань близько семи тисяч осіб. Це 30-40-ві роки. Наступний меморіал – це Франківськ, Дем’янів Лаз. До речі, вчора я був в цьому мізеї. І що цікаво – музей зачинений отак в будній день. Я просто приголомшений. Там же партіотична влада! Але я хотів наголосити на іншому. Ми знаємо, хто це все робив, яка нація то все робила і якою мовою вона розмовляла. Але, коли ми підходили до меморіалу, що ми бачили? По всій території вигулюють собак нащадки катів, які до сьогоднішнього дня не хочуть послуговуватися державною мовою. Їх видно неозброєним оком. І видно, яке їхнє відношення до всього українського. Далі – Жовтневий палац – катівня НКВД. До речі, сьогодні у Жовтневому палаці відбуваються концерти, стають на голову напівроздягнені актори. Тобто, і тут маємо танці на кістках в буквальному сенсі. Не буду всі перераховувати. Зупинюся тільки на меморіалі знищеним священникам в урочищі Триби біля Полтави. Священникам знищеним. Цікавий меморіал – зірка розриває хрест. Сама ідея наскільки сильна... Є тут також пам’ятник розстріляним кобзарям під Харковим. Це верхній ряд. А на нижньому, на нашу думку, найвизначніші постаті, які зазнали репресій у радянський період. Починаючи з Василя Чучупаки, головного отамана Холодноярської республіки. Він був вбитий 12-го квітня 1920-го року. Потім, здебільшого, - поети, письменники, діячі культури, державні діячі. Серед всього цього переліку найбільші репресії припадають на 37-38 роки. Тут у переліку є Юрій Кондратюк, про якого також варто сказати окремо. Ми знаємо, що саме він прокладав дорогу у космос. Американці, використавши його праці, запускали космічні кораблі. А що трапилося з ним? Він був силою забраний у радянську армію. І разом з іншими 179-тисячамиукраїнцями він був кинутий на оборону Москви та загинув, „захищаючи сталіцу нашей родіни”. А бій той характеризувався дослідниками таким, де було на п’ять бійців одна гвинтівка, і то зразка якогось 1897 року. Тобто, люди фактично своїми тілами закривали Москву. Тут є дві карти. Більша – Радянського Союзу. Ми багато знаємо означень: імперія зла, тюрма народів. Тут ми, звичайно не є першопрохідцями. Але, якщо ту карту грунтовно повивчати, то відкриваютиься неймовірні речі. Саме в травні 1918 року в радянській Росії був відкритий перший концтабір. Тобто, першопрохідцями були наші північно-східні сусіди. Оця вся мережа таборів по суті охоплює всю територію Радянського Союзу. Але найбільша концентрація в Москві, тут просто кишить концтаборами і тюрмами. Багато на європейській частині СРСР, щоб недалеко було возити. І, звісно, віддалені табори у Казахстані, Магадані тощо. Тобто, тюрма норідів як на долоні. Тут також позначені об’єкти, які будувалися ув’язненими. Дармовою працею, де гинули люди. Це була каторжна праця на дорогах і залізницях. Наприклад, від Києва до Харкова дорога будувалася в’язнями, від Харкова до Симферополя...  І окремо є врізка України. Тут можемо бачити головні тюрми, де здійснювалися розстріли, та місця, де відбувалися масові страти. Усього ми нарахували 267 великих концтаборів. Через них пройшло від 6 до 14 мільйонів українців. Ви бачите, яка різниця. Плюс-мінус вісім мільйонів! Точної цифри ніхто вам сьогодні не назве. Зупинюся і на темі втягування у війну. Ми мали свою самостійну державу - Українську Народну Республіку. Лише вона проголосила себе як автономію, 17-го року Росія одразу оголосила їй війну. Потім була друга війна і третя. І Росія в решті-решт Україну окупувала. Тобто, з 20-го року ми перебували в окупації. І режим оцієї окупації призвів до всієї цієї трагедії. І що відбувалося в 41-му році? Українці не могли захищати такий режим свідомо. Силою їх загнали в 39-му році для загарбання чужих територій, а після 41-го – для захисту від іншого агресора. Ця армія була наскрізь російською. Там була російська мова, російські інститути, російські традиції, воювали вони за вєлікую російську імперію, яка називалася тоді Радянським Союзом. Україна тоді не була державою, а була колонією.  І ще буквально пару слів про депортації. Виявляється, що протягом отих 70-ти років московської окупації постійно тривали депортації і насильні міграції населення. Українців вивозитли, і на їх місце завозили інші нації. Лише декілька цифр. Перша депортація у 22-му році – вивезли 18 тисяч неблагонадійних українців із західних прикордонних областей. Відправили на Сибір та Далекий Схід. 20-ті роки – іміграція в УРСР 150-ти тисяч представників інтелігенції з західної України.  Повірили українізації під червоним прапором! Практично всі вони були знищені. 30-36 роки – депортація 300 тис. заможних українських селян. Тобто, весь час відбувалося вивезення українців. А де ж завозили?  33-й рік – завезли близько 2 млн. росіян та білорусів в УРСР та на Кубань. Тут обов’язково треба згадати про наказ Жукова-Берії 22-го червня 1944 року про виселення всіх українців „в отдаплєнниє края СССР”. Чеченців виселили, кримських татар виселили,  а на українців вагонів не вистачило. Про це потрібно кричати! Отим „визволителям”, які відзначають 9-те травня. Ну чому вони нас всіх ще не виселили? Ми що, маємо просити їх в решті решт виконати той наказ Жукова-Берії? До речі, тут ми приводимо цитату Жукова, котрий згодом став міністром оборони. Що він сказав перед Корсунь-Шевченківською операцією? Ми пам’ятаємо, що це була за битва. З навколишніх сіл зігнали 770 тисяч необстріляних ненавчених селян і буквально загатили їхніми трупами Дніпро. А щоб вони не думали відступати, то ззаду поставили заградотряди НКВД. І вони будуть нам розповідати, що „ви стрєляли нашим дєдам в спіни!”... Послухайте будь-яку передачу. Завжди такий аргумент є. От вони нам дійсно стріляли в спину. Так от, знищили там 770 тисяч українців. А Жуков перед цією операцію сказав: „Всє хахли прєдатєлі. Чєм больше в Днєпрє потопім, тєм мєньше прідєтся послє войни в Сібірь ссилать”... Це була відверта лінія радянського керівництва. Що змінилося під час перебування української нації в складі Радянського Союзу? Маємо офіційну радянську статистику. 26-й рік: Росіян в СРСР 78 мільйонів. Українців – 31 мільйон.  89-й рік: росіян в СРСР – 145 мільйонів, українців – 44 мільйони. Тобто, росіян збільшилося на 70 мілн., українців – лише на 13. І то за рахунок приєднання у 1939-му році західних областей. Статистика переписів населення в Українській РСР: Росіян у 26- році вУкраїні було 27 млн., а у 89-му вже 11 млн. Українців було 23, а стало 37 мільйонів. Статистика українських жертв репресій (лише фізично знищених людей) в СРСР виглядає так: - Червоний терор 1918-1923 рр. – знищено інтелігенції, духовенства та військових 30 тис. осіб. - Боротьба проти більшовицької окупації 1920-1921 рр. – загинуло партизанів 10 тис. осіб. - Перший голодомор 1921-1923 рр. – 1 млн. селян. - Початок сталінських репресій 1923-1929 рр. – 250 тис. інтелігенції. - Терор проти української армії 1925-1932 рр. – 500 тис. ветеранів Армії УНР. - Колективізація і розкуркулення 1930-1936 рр. – 50 тис. селян - Другий голодомор 1932-1933 рр. – 10 млн. селян. - Голодомор на Кубані 1932-1934 рр. – 1 млн. селян. - Розстріляне відродження 1933-1938 рр. – 100 тис. інтелігенції. - Великий терор 1936-1938 рр. – 300 тис. представників всіх категорій. - Репресії зна західній Україні 1939-1940 рр. – 40 тис. інтелігенції. - Друга світова війна 1939-1945 рр. – 8-16 млн. воїнів Червоної армії та цивільного населення. - Збройна боротьба УПА 1944-1947 рр. – 150 тис. вояків УПА. - Третій голодомор 1946-1947 рр. – 1 млн. селян. - Повоєнні сталінські репресії 1944-1954 рр. – 100 тис. представників всіх категорій. - Подальші репресії 1955-1985 рр. – 50 тис. інтелігенції. - Інтервенція в Афганістан 1979-1989 рр. – 3 тис. воїнів Радянської армії.  Загалом з 1918 по 1991 рр. – 23-30 млн. смертей. Відповідальність за це повинні понести, звичайно, Радянський Союз і його спадкоємниця Російська Федерація. Вона всі активи забрала, ну а за „пасиви” хто буде відповідати? Безперечно, ми віримо в те, що настане той час, коли Україна поводитиметься за прикладом Ізраїлю, якого ще не існувало, коли був голокост. Але Ізраїль представляє інтереси всього єврейства, він виставив рахунок до Німеччини за знищених, за ізраїльськими даними, 6 мільйонів євреїв. За кожного вбитого єврея – 100 тис. доларів. Німеччина повністю сплатила всі кошти. Тепер євреї виставляють новий рахунок. А за тих, що терпіли? Що їм розповідали бабусі-дідусі, вони світлини переглядали, мучилися, переживали – цим ще заплатити. А хто з Росії буде плату знімати? Ми також маємо виставити рахунок в сприятливі для цього часи. По сто титсяч доларів за кожного замордованого українця –  хоч російський бюджет цього не витримає. І моральні збитки усім тим, які це переживали, читали, слухали, перебували під цим терором.  Обов’язково потрібно казати, які нації у цьому винні. В першу чергу, російська нація повинна покаятися за ті всі злочини. І єврейська нація, яка переважно представляла каральні органи. Чому ні Ізраїль, ні Росія до сьогодні не визнали ні голодомору, ні геноциду української нації? Бо вони знають, що розплата обов’язково настане. https://www.youtube.com/user/lvlwlw