УКРАЇНСЬКІ місця в ПОЛЬЩІ 3...

Історія...

            У Кракові запанувала зовсім інша культура, з власними ціннос­тями та своєрідною мораллю. Перед своїм одруженням Бона прислала Сигізмунду І не портрет, а мірку своєї талії, а прибувши до Кракова, влаштувала в королівському замку майже легальний клуб розпусти. Найактивнішим членом цього клубу був польський поет Крицький, а що його твори уни­кають друкувати навіть у наш час, то можна собі уявити, що дія­лося в цьому "клубі".

            Брудні методи, відому італійську практику плаща та кинджала королева почала застосовувати і в політичному житті країни. У 1526 р. вона отруїла усіх мазовецьких князів і таким чином при­єднала Мазовше до Польщі. Не оминула своєю увагою й родючі руські землі й під виглядом перевірки прав на володіння почала перебирати їх до своїх рук.

            Усе, що діялося тоді в Кракові, дуже непокоїло руську магнатерію, і у 1537 р. вона влаштувала в Руському воєводстві рокош. Радивіли, побачивши що їх пануванню при Боні може настати кінець, розробили план нейтралізації королеви через одруження Сигізмунда Августа на Варварі Радивіл. План один до одного по­вторював ситуацію 1422 р., тож ця Варвара мала зіграти ту саму роль, яку свого часу так блискуче виконала королева Софія.

            Спочатку все йшло, як планувалося, короля запросили до Оликі. А там син Сигізмунда І та підступної італійки, як твердять в один голос джерела, "запалав любов'ю не тільки до Варвари, а й до Русі". Тож на сеймах 1544 р. у Бересті та 1547 р. у Вільно Август категорично заборонив полякам селитися в Литві і мати тут свою власність навіть шляхом одруження.

            Однак, щойно Варвара оселилася в його королівських покоях на Вавелі, як через декілька днів захворіла на якусь невідому в Кракові хворобу і померла, причому, ніхто не сумнівався, що це було справою рук Бони. Після цього Бону зненавидів власний син. Сигізмунд Август зробив усе можливе для того, щоб вона зали­шила в Кракові усе, що награбувала в Русі, й виїхала назад в Італію.

Руські гени Ягеллонів виявилися сильнішими за італійські, й ні Сигізмунд І Старий, ні Сигізмунд Август так і не піддалися Боні, хоча вона свої брудні дії завжди виправдовувала тим, що нібито діє лише на користь Ягеллонам. Хоча Вавель був переповнений італійськими співаками, акторами і танцюристами, проте Сигіз­мунд І тримав біля себе свого улюбленого бандуриста Кирила, не відпускав його ні на крок: якщо той не грав на бандурі, то грав з королем у шахи (українські бандуристи тих часів у Кракові дуже відрізнялися від нашого звиклого стереотипу бандуриста).

Також не вдалося Боні розставити всюди своїх людей, хоча во­на намагалася це зробити. Найбільшими улюбленцями і порадни­ками короля були гетьмани Кам'янецький та Острозький, а своїм секретарем він взяв Івана Карнковського зі Львівщини (Іван через свою матір Свентоху був родичем Григорія з Сянока). Українці (Олександр Струмило, Андрій Тарановський, Михайло Харабурда), зазвичай, були послами до іноземних держав, а щодо корон­них гетьманів встановилася неписана традиція, що вони мали бути з руських земель. Тож не дивно, що і через 50, і через 100 років руська шляхта мало не зі сльозами на очах згадувала про те, як Сигізмунд І Старий "німців не любив, як собак, і поляків не лю­бив за їх хитрість, а найбільше шанував русинів".

            Русинів Ягеллони шанували не тільки через сліпу генетичну любов до них (діти Казимира Ягеллончика, напевно, навіть і не здо­гадувалися про заплутані обставини походження своєї династії), а насамперед тому, що русини були найосвіченішими людьми в королівстві. Величезний багаж давньоруської культури дозволяв їм краще, швидше і на вищому рівні сприйняти культуру Ренесансу, в чому дуже скоро переконалася і сама Бона. Під час зустрічі королеви, коли вона в'їжджала до Кракова, князь Петро Іванович Боратинський привітав її такою вишуканою промовою латиною, що королева розчулилася до сліз, хоча в Італії, безу­мовно, чула не одного оратора та знавця латини. Тож не дивно, що своїм особистим секретарем Бона призначила не поляка і навіть не італійця, а Івана Михайловича Куренича, який походив з По­лісся.

            Ягеллони вірили русинам, а русини, особливо після вигнання Бони, вірили їм. Без цієї віри, надії на краще та взаємної приязні ніколи б не було Люблінської унії, коли вже всі українські землі були включені до складу польського королівства і, таким чином, потрапили під безпосередній захист конфедерації кількох сусідніх народів, відомої в історії як Річ Посполита Спільноти Народів. В умовах, коли Росія розпочала свій "Дранх нах Вестен" Лівонсь­кою війною, конфедерація була життєво важливою для України, хоча це розуміли далеко не всі, й Сигізмунду Августу довелося докласти чимало зусиль, щоб переконати магнатів Великої Укра­їни в доцільності такого об'єднання.

            1569 рік став своєрідним політичним підсумком перебування Ягеллонів на краківському троні. Вони створили величезну, чи не найбагатшу та наймогутнішу на той час державу в Європі, яка змогла не тільки стримати наступ Москви, а й поставити Москву на коліна. Однак, ця держава створювалася під Ягеллонів, у роз­рахунку на те, що саме русини в ній займатимуть провідне становище, і тому 1572 рік став початком її кінця.

            Після усіх клопотів, пов'язаних з підписанням Люблінської унії, король з жахом усвідомив, що він, як і Ягайло, не може мати дітей. Поляки сприйняли цю звістку з радістю, і сейм, де вони складали більшість, на прохання короля про коригування порядку наслідування трону, із глумом відповів, що "у цій справі сейм допомогти йому не в стані". Щодо русинів, то вони пережили справжній шок. Іван Дрогоєвський і Юрій Мнішек, які до остан­ніх хвилин життя, на відміну від поляків, не залишали Сигізмунда Августа, намагались врятувати ситуацію (Юрій Мнішек навіть влаштував у Книшині для короля гарем, який в народі прозвали "бабинцем", проте все було марно, останній з Ягеллонів помер без нащадків).

За Стефана Баторія, Сигізмунда III та Владислава IV становище русинів погіршилося. Ці королі були ревними католиками, вони не переймалися особливим статусом руських латифундій, і поляки без жодних перешкод купували собі землю в Україні або отримували її шляхом одруження. В королівській канцелярії негайно впровадили польську мову, а руських писарів, які від 1361 р. були не тільки в Кракові, а й у Сандомирі, або "забували" ввести в штат, або, оминувши їх, "помилково" розсилали по Україні документи лише польською мовою (на що вже у 1576 р. скаржилася шляхта Врацлавського воєводства).

            Розпочався наступ не тільки на мову, а й на пам'ятки руської культури, особливо в Кракові, де їх було досить багато. На Вавелі штирали руські розписи в каплицях Кафедрального собору (ос­таннім, вже у XVIII ст., був знищений розпис Марійської каплиці), викидали або ховали нагробні плити з руськими іменами (у т. ч. королеви Софії), а до тих, що залишилися, без жодних історичних підстав додавали польські імена. Єзуїтам було надано право конфісковувати як єретичні руські книги, літописи та рукописи і нищити їх у підземеллях або палити на вогнищах (ось чому тепер ми знаємо лише соту частку справжньої історії руського Кракова і Засяння). Не тільки простий люд, а й руські магнати відчули себе в нерідній державі. Миритися з подібним станом речей вони не могли, але колишньої єдності вже не було, і кожен діяв сам по собі.

Тому на політичній кухні Кракова склалася ситуація, ко­ли у руських магнатів було ще достатньо сили, щоб не допустити на трон поляка (папський нунцій писав Папі Римському, що "у державі, де найзаможнішими є русини, даремно сподіватися обрання на трон поляка"), але водночас бракувало сили проштов­хнути свою кандидатуру, адже цьому заважали тепер вже не тільки поляки, а свої ж русини-суперники.

            Колись єдина "руська партія" поділилася умовно на "проруську", яка ставила собі за мету домінування Русі в усьому і, в разі протидії поляків, була готова навіть до розвалу Речі Посполитої (у різні часи її представляли князі Зборовські, Острозькі, Стадницькі, Гербурти, Радивіли, Оссолінські та ін.), та "пропольську", точніше, "проєвропейську", яка бачила майбутнє України лише в Європі і тільки у федерації з Польщею (Замойські, Жовкевські, Ореховські, Вишневецькі та ін.).

Їх релігійна орієнтація, безумовно, відігравала певну роль щодо орієнтації політичної, але не слід думати, що "проруську партію" представляли лише православні діячі на кшталт князя Костянтина Острозького. Гербурти та Оссолінські, наприклад, з діда-прадіда були католиками, але це не заважало Яну Гербурту хизуватися, до того ж польською мовою, своїм руським похо­дженням і погрожувати полякам страшними карами, якщо вони не припинять переслідувати русинів та їх віру. У Малопольщі та Кракові більшість русинів, в т. ч. магнатів, перейшли до протес­тантів, які толерантно ставилися до усіх християнських конфесій, в т. ч. і до православ'я (козаки навіть написали Радивілам спеці­альний лист-подяку за їх щиру підтримку дідівської віри).

Увесь період між 1572 і 1648 рр. був наповнений яскравою, гострою та динамічною боротьбою цих двох партій, яка, власне, й визначила долю України. Українські історики, однак, сконцен­трували свою увагу лише на українсько-польському протистоянні та козацьких повстаннях кінця XVI — поч. XVII ст., хоча насправ­ді це був лише один з епізодів боротьби, яка розпочалася у 1572 р. саме тут, у Кракові.

Найбільшими, найзаможнішими та наймогутнішими руськими магнатами в сер. XVI ст. були не Острозькі, як вважається, а Зборовські, яким належали величезні латифундії від Зборова до Сандомира, тож саме вони першими відкрито заявили про свої пре­тензії на королівський трон. Ці князі походили з села Яструбець на Сандомирщині, їх герб (Яструб) був найстаршим та найвідомішим на Русі, і коли Галичина була приєднана до Польщі, його взя­ли собі багато галицьких шляхтичів. Належність до одного герба в старі часи розглядалася як факт належності до однієї родини, тож вплив Зборовських на руську шляхту був колосальним, і вони трималися перед польськими королями досить незалежно. Коли королева Бона почала прибирати до рук найбільш прибуткові ма­єтки на Русі і нав'язувати руській шляхті католицтво, лише Петро Зборовський наважився відверто заявити королеві, що її захлан­ності немає меж, і одним з перших перейшов до протестантів.

Самійло Зборовський мав усі шанси стати королем Речі Пос­политої, але подібні плани мав і Ян Замойський, який мав за сво­їми плечима руську шляхту Люблінщини, Холмщини та Волині. В результаті, як це завжди буває в подібних випадках, королем став третій — французький принц Генріх Валуа, котрий як вогню бо­явся Самійла і постановив собі будь-що його знищити. Під час коронації Генріха Валуа на Вавелі було спровоковано бійку Андрія Тучинського із Самійлом Зборовським, але загинув тоді Ваповський. Хоча таких бійок в Речі Посполитій було безліч, проте лише Зборовського, і то негайно, засудили до баніції, тобто до вигнання з краю.

Самійло відчув, що за ним полюють, і вирішив іти на Січ, до козаків, щоб готувати повстання проти короля (цікаво, що за по­дібною схемою у 1647 р. діяв і Хмельницький).

            Хто знає, чи не стався б 1648 рік вже у 1576 році і національ­ним героєм був би не Хмельницький, а Зборовський, але щойно він з'явився на Січі, Генріх утік назад до Франції, і Самійло по­вернувся до Кракова.