УКРАЇНСЬКІ землі В ПОЛЬЩІ 4...

За сприяння королеви, Григорій Патронік був призначений ко­ролівським секретарем, Федір став гродським писарем у Кракові, а Станіслав Ходинецький (родич Григорія з Сянока) — руським воєводою. Вона не забула навіть про своїх придворних дам, які приїхали разом із нею до Кракова з України: видала заміж за маг­натів Катерину, Кліхну, Кохну та Ганну.

            Формально не вона, а Спицимир Мельштинський очолював так звану "руську партію" в Кракові, до якої належали Григорій з Браниць, Микола з Борисович, Іван із Загорян, Федір Острозький, Петро з Курова, Грицько Кірдей та інші видатні представники руської шляхти. Ця партія у 1430 р. досягла проголошення в Єдльні привілею, який зрівнював їх у правах із поляками, а після смерті Ягайла у 1434 р. вони поставили Софію регентшею при малолітніх дітях, і вона фактично правила Польщею. Поза усяким сумнівом, партія мала намір опанувати трон не тільки в Кракові, а й у Литві. У 1440 р. Іван та Олександр Чарторийські забили в Троках Сигізмунда, і Софія негайно направила туди на князювання свого сина Казимира. З огляду на її блискавичну реакцію, дослід­ники схиляються до думки, що все було прораховано наперед, і Софія якщо не сама організувала цю змову, то, принаймні, знала про неї заздалегідь. Тож коли Казимир став польським королем, на його коронацію до Кракова у 1447 р. з України прибули майже усі руські князі (Василь Красний, Сенько, Юрій Симеонович, Ва­силь Олелькович, Андрій Сенькович та ін.), чого раніше ніколи не бувало. Настав час, коли ніхто достеменно не міг сказати, хто ким насправді править. Чи то Русь приєдналася до Польщі, чи, навпа­ки, Польща приєдналася до Русі?

            Не слід думати, що реалізація її планів давалася їй легко. По­ляки усе розуміли і гостро переживали цю ситуацію. На противагу Софії при королівському дворі в Кракові постала "польська пар­тія" на чолі зі Збігневом Олесницьким. Це був політик не менш спритний, ніж Софія, тож про протистояння та перипетії боротьби цих двох видатних особистостей можна написати захоплюючий роман. Врешті-решт справа дійшла до відкритого зіткнення, се­ред русинів, як завжди, знайшовся зрадник, і руками Петра Одроваза поляки розбили конфедерацію русинів під Гротніками. Хоча Софії неймовірними зусиллями вдалося нейтралізувати негативні наслідки цієї поразки і таки посадити своїх синів на королівський трон, але після цього Казимир та усі наступні Ягеллони мусили постійно рахуватися із невдоволенням етнічних поляків і діяли на користь русинів вже більш обережно та виважено.

            Ще більші заслуги має Софія перед нашою культурою. Хоч Краків з руського міста поступово перетворився в поль­сько-руське, а згодом — у німецько-польсько-руське, руська складова культури Кракова не зникла. Більше того, за відсутності власної польської писемності, літератури, освіти і науки, саме руська культура до XVI ст. слугувала полякам за рідну, оскільки латинська і німецька мови для переважної більшості поляків були абсолютно чужими і незрозумілими. Є дані, що з 1325 р. при дво­рі короля Локотка, а з 1333 р. — при дворі Казимира Великого у Кракові існував ансамбль українських співаків та бандуристів. У документах XIV ст. серед краківських художників згадується лише кілька слов'янських імен, і майже усі вони руські — Янко (Ганка) Русин, син Миколи Русина (у 1338 р.) і майстер Лука (у 1367 р.).

            Не можна оминути той факт, що після приєднання Галичини до Польщі у 1349 р. почався справжній бум будівництва фортець та замків, з'явилася навіть приказка про те, що Казимир Великий застав Польщу дерев'яною, а залишив її кам'яною. Польща й справді була тоді переважно дерев'яною, тим часом як вже з XI ст. не тільки в Києві, а й у Чернігові, Галичі, Володимирі, Перемишлі з'явилися величні пам'ятки кам'яного зодчества, і на Русі було достатньо майстрів, обізнаних з секретами висотної кам'яної кла­дки (так звані сторожові "Стовпи" сягали висоти сучасного 9-поверхового будинку). Ці майстри й будували польські фортеці та замки, в тому числі Краківський. Спорудження Краківського зам­ку розпочалося ще за часів Прокопа з Руссова, крім чехів тут працювали майстри Андрій і Тимош зі Львова.

Русини відіграли визначальну роль у відкритті Краківського університету. Мало хто нині згадує про те, що Пакослав зі Сто­рожи та Іван з Буська їздили декілька разів з Кракова аж до Авіньону з проханням до Папи Римського відкрити університет у Кракові, й аргумент, що цей університет має бути не тільки для Польщі, а й для Русі, відіграв тоді основну роль при прийнятті остаточного рішення.

            Григорій з Сянока та Мартин Русин були першими видатними представниками української латиномовної культури європейсько­го типу, основною базою формування якої став Краків зі своїм латиномовним університетом. Тут вчилися і викладали найвидатніші українські вчені, філософи, історики, поети, видатні політич­ні діячі ХV-ХVІІ ст. — Юрій Котермак, Павло з Коросна, Микола Гусовський, Яків з Залісся, Яків з Мостиськ, Іван Запольський, Микола Кромер, Яків з Белза, Павло Влодкович, Андрій Варгоцький, Бернард Ваповський, Станіслав Дубовський, Іван з Лянцута, Себастьян з Фелштина, Григорій Сапальський, Іван Герлицький, Тимош Ходовський, Микола з Мостиськ, Василь Савіцький, Адам Бурський з Бережан та багато інших. Ректорами Краківського уні­верситету в різні часи були Микола Прокопович, Яків Ваповський з Радохінців, Станіслав Бель з Перемишля та ін.

            Кафедра астрономії Мартина Русина виховала не тільки Мико­лу Коперніка та польських астрономів, а й багатьох видатних ук­раїнських вчених (Юрія з Дрогобича (Котермака), Якова з Заліс­ся, Миколу Прокоповича, Григорія з Нового Села, Бернарда Ваповського, Яна Брошку, Петра з Пробошовичів, який у 1563 р. першим провів спостереження Сатурна та ін.), тож можна говорити про існування, поряд із польською, й української астро­номічної школи, тим більше, що її засновник завжди підкреслю­вав своє етнічне походження: вочевидь, йому на цьому дуже залежало, і він дбав про майбутнє не польської, а насамперед української науки.

Найвидатніші латиномовні поети (Григорій з Сянока, Павло з Коросна, Микола Гусовський) були українцями з Надсяння, тож можна говорити і про школу української латиномовної поезії, тим більше, що Павло з Коросна довгий час займався викладацькою діяльністю в Кракові і виховав не одного нашого поета.

Лука з Русі у 1552 р. видав у Кракові перший підручник з епістології. Микола з Мостиськ (1559-1632) увів поняття причинно­го зв'язку в логіці, а його "Еіетеше асі Соп&ззіопез" були тричі перевидані в Європі.

            Першим українським професійним картографом став Бернард Ваповський, який у 1526 р. видав у Кракові першу науково опра­цьовану карту "Польщі, Русі і Литви". Він жив переважно не в Кракові, а в Радохінцях на Львівщині, де працював над цією кар­тою, а також зробив математичне обчислення геліоцентричної системи Миколи Коперніка, який був його особистим другом ще з часів навчання в університеті.

            У Кракові навчалися майже усі професійні українські компози­тори, в т. ч. перший з них — Себастьян, син Івана з Фельштина (тепер це село Скелівка на Самбірщині). До нас дійшли лише де­кілька його творів ("Алілуя" та "Концертіоне"), можливо, будуть знайдені й інші.

Крім Себастьяна з Фельштина (1490-1544) у Кракові працю­вав Мартин зі Львова. Відомо, що він був придворним компози­тором Сигізмунда Августа і у 1564 р., у Кракові, написав свою чудову "Пасхальну месу". В Кракові жили і працювали Іван Гер­лицький та Прокіп Грушковський, тобто можна говорити про іс­нування української школи духовної та світської музики.

            Підраховано, що від 1400 по 1600 рік у Краківському універ­ситеті здобули освіту 800 українців. Насправді, їх було набагато більше, оскільки усі студенти з Надсяння, Лемківщини, Люблінщини, Сандомирщини і Краківської землі вже вважалися "поляка­ми", а лемки з Угорщини та Словаччини — "угорцями" і належали до так званої "Угорської бурси". Русини з Литви та Підляшшя жи­ли окремо від них, у школі при костелі Усіх Святих.

            Давні традиції руської архітектури дозволяли нашим майстрам майже на рівних працювати з неперевершеними італійськими архі­текторами тих часів, які їздили по всій Європі і збудували не одне місто, в т. ч. і ренесансовий Краків. Автором Вавельського замку та каплиці Сигізмунда, поряд з архітекторами Береччі та Флорентійчиком, слід вважати і лемка Івана з Кошиць. Майстер Лука у 1514 р. брав участь у будівництві кафедрального костелу та Со­ломонової вежі, на якій згодом встановили годинник. Северин із Любомля збудував для Катерини Ваповської каплицю при Домі­ніканському костелі, а Августин Литвинович — кам'яницю Масловських на вул. Шевській, 18, та будинок біля костелу св. Ми­хайла. Варто нагадати, що перші суто польські архітектори (на­приклад, Стриковський) з'явилися в Кракові лише у XVII ст.

            З часів королеви Бони (від 1518 р.) італійці складали серйозну конкуренцію русинам, особливо в архітектурі, музиці, декоратив­ному та образотворчому мистецтві. Разом з королевою сюди прибула ціла армія художників, архітекторів, музикантів, співаків, акторів, тож не дивно, що руські прізвища серед придворних артистів з того часу вже майже не трапляються.

Тим не менш, і тоді у Кракові працювали художники Микола Шеліа з Перемишля, Іван Литвин та його син Яків. Відомо, що декоратив­ні меблі та двері Краківської ратуші виконав у 1593 р. майстер Іван Калина, а саркофаги Петра Боратинського (1558 р.) та Філіпа Падневського в Маріацькому костелі – скульптор Іван з Михайлович.

            Для української та польської науки нашестя італійців мало катастрофічні наслідки. Разом із Боною до Кракова прибула також ціла армія пройдисвітів, які не змогли знайти собі місця в Італії, проте вважали себе науковою "елітою" Європи. Це були люди, які роками могли сперечатися про те, скільки чортів помістяться на кінчику голки, тож від них годі було чекати не тільки відкриття, а просто тверезої думки. В Краківському університеті запанувала схоластика, почався період його занепаду, молодь вже не бажала вчитися тут, і кількість студентів скоротилася мало не в 4 рази.

            У сер. XVI ст. Лаврін Незгода спробував було призупинити цей процес, реформувати університет, але зустрів такий шалений опір, що змушений був тікати з Кракова.

            Послаблення впливу українства на краківське життя було зу­мовлено не тільки напливом іноземців, а й цілком природними, об'єктивними обставинами. Від середини XVI ст. польська куль­тура вже стала на власні ноги, формувалася польська літературна мова, поезія, школа декоративного та образотворчого мистецтва. Розвиток культури вже йшов переважно на власній основі, тож гострої потреби в підтримці з боку руської культури, як це було раніше, вже не було. Тому і в Кракові, і в Малопольщі класична давньоруська культура поступово занепадала, а українська латиномовна культура стала такою близькою до польської, що їх було важко відрізнити одну від одної. Не слід забувати, що Краків і Засяння завжди були на географічній периферії руського світу. Навіть у XIX ст. Краківська земля мала лише 3 міста і 244 села, тим часом як, наприклад, Сяноцька — 10 міст і 434 села. Зрозу­міло, що до сер. XVI ст. етнічний склад Краківської землі змінив­ся не на користь Русі, й носії руської культури вже давно стано­вили тут етнічну меншину. В сер. XVI ст. Бєльський і Меховіта, розповідаючи про слов'яно-руську віру в Кракові, сповіщають, що "звичай той загинув", тобто руська церква вже на той час була закрита.

З книги Святослава Семенюка

"Український путівник по Польщі"

←