УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ В ПОЛЬЩІ 6...
У 1084 році роль Кракова, як основного політичного, духовного і культурного центру русинів на заході, перейшла до Перемишля. Ця подія в історії Рутенії мала колосальне значення, оскільки саме завдяки цьому Лемківщина, Хомщина, Надсяння, як вже остаточно сформовані руські етнічні території, протрималися до 1947 року, а Засяння було втрачене в результаті такої впертої боротьби, що цей процес розтягнувся на сотні років і не минув марно для українства, оскільки за цей час тут утворився цілий пласт україномовної латинської культури, якою ми можемо пишатися й нині.
Володар, який змінив Рюрика в Перемишлі, негайно відновив статус-кво руських земель. Він закликав усі руські міста, які потрапили до складу польської держави, не коритися волі польського князя, і, як повідомляє Длугош, у 1090 р. «русини повиганяли поляків з усіх своїх замків і міст», а кордон Русі знову підійшли до самої Вісли (принаймні німецький хроніст Оттон Рагевінус бачив тоді Польщу в кордонах від Одри до Вісли, і не далі). А на порядок денний знову було поставлене питання про звільнення Кракова і Засяння, і, з огляду на те, як багато місця займають у хроніках описи перипетій боротьби Польщі з Володарем, його плани були цілком реальними, тим більше, що перемиського князя підтримав сам Володимир Мономах.
Боротьба тривала майже 40 років. Кульмінація її настала у 1114-1124 рр., коли Володар закликав руських князів до об’єднання сил проти Польщі, тобто до вирішального походу на Краків.
Парадоксально, але Краків і Засяння для поляків врятував тоді… русин – Петро Властович, батько якого, Володимир, володів землями біля священної для всіх слов’ян гори Слежи. Петро народився у 1080 р. у Вроцлаві, був католиком, зробив блискучу військову кар’єру, став палатіном Польщі. Саме він запропонував королю свій план нейтралізації загроз з боку Перемиського князівства. Властович, як один з руських князів, ніби то відгукнувся на заклик Перемишля, особисто з’явився до Володаря, присягнув на Біблії, що назавжди вертається на Русь і буде їй завжди вірним. Він став наближеною до князя особою, і не без його «допомоги» Володар програв кілька битв, в тому числі вирішальну – у 1124 р. під Бичем. А у 1126 р., під час полювання, Властович захопив князя Володара і привіз до Кракова. Добре знаючи про те, що Володимирко надзвичайно любить свого батька і здатен задля його порятунку на все, Властович не вбив Володаря, а забажав колосальний викуп золотом і сріблом, який везли до Кракова на кількох десятках возів.
Властович був злим генієм Русі, адже Русь тоді остаточно втратила Сандомирщину та Прикарпаття аж до Ясла, і, не маючи жодних матеріальних засобів до реваншу, перейшла в глуху оборону, тому усе ХІІ ст. було для Польщі відносно спокійним.
Сили були відновлені тільки за Романа Мстиславовича, який у 1205 році спробував повернути Сандомирщину, але Польща на той час вже зміцнила свої позиції на Засянні, і князь Роман був розбитий під Завийхостом.
Безумовно, для руського Кракова1039 р. був переломним, і усини ніколи більше не становили тут більшості. Проте, навіть після чергового страшного погрому Кракова у 1241 р. і в часи панування Лешка Чорного, який мало не перетворив Краків на суцільно німецьке місто, в його історії не було жодного моменту без руської складової. Інакше бути не могло, оскільки навколо Кракова було багато руських сіл (Александровичі, Адамовці, Андрухов, Балиці, Балін, Бледов, Браниці, Біла, Величка, Іголом’я тощо), які постійно поповнювали руську частину населення міста, а крім того, у Кракові раз у раз посідали трон руські княгині з чималим почтом (тож не дивно, що церква Воздвиження Чесного Хреста функціонувала аж до середини ХVІ ст.). Місцеві русини (Володимир Браницький, Григорій Балицький, Ярмола Заклічинський, Клим Браницький, Іван Кармінський, Грицько Кірдей, Петро Властович, Прандота, Прокіп з Руссова, Іван Милославич та ін.) відігравали далеко не останню роль у політичному, культурному і духовному житті не тільки Кракова, а й загалом Польщі (Петру Властовичу, наприклад, у хроніках відведено місця більше, ніж деяким польським королям, і це не випадково, оскільки в І половині ХІІ ст. його вплив на внутрішню і зовнішню політику польської держави був визначальним).
До ХV ст. поляки не мали своєї власної літератури та писемності, тож не дивно, що, крім латини, польські князі іноді користувалися руським письмом, принаймні лист Болеслава Кучерявого (1125-1173) до Юрія Довгорукого був написаний давньоруською мовою.
Русини не стояли на узбіччі європейської цивілізації, адже саме Петро Властович та його дружина – київська княгиня Марія – започаткували в Польщі феномен, який умовно можна назвати «українською латиномовною культурою». Неймовірно, але русини в Польщі скоріше оволоділи латинською грамотою, ніж самі поляки. Зберігся лист Петра Властовича до Бернарда, де він запрошує його «до себе, на Русь» і пише такою барвистою латиною, пересипаною посиланнями на стародавніх авторів, що цей документ можна вважати першим літературним твором, написаним у Кракові. Ще краще володів латинською мовою Калдубович, якого вважають першим польським істориком.
Ми визнали факт існування і вивчаємо лише українську латиномовну поезію, тим часом як майже уся латинська інфраструктура Кракова і Малопольщі ХІІІ ст., їх архітектура, скульптура, пам’ятки літератури і мистецтва в своїй основі були результатом синтезу європейської і суто руської культури. Під костели були перебудовані руські церкви не тільки в Кракові, а й у Віслиці, Вонхоцьку, Казимирі Дальному, Сандомирі, Любліні, Санчі, Опатові, Завийхості, Шидлові, причому візантійські стандарти будівництва, навіть після численних перебудов, помітні донині. На гроші, що були отримані Властовичем від викупу Володаря, були збудовані десятки костелів і монастирів не тільки в Малопольщі, а й у Великій Польщі, особливо у Вроцлаві. Нині відомо, що оздоблювальні роботи виконували скульптори з Русі, яких спеціально запросила Марія Властович до Вроцлава і які залишилися там назавжди, створивши тут свою власну школу різьби по каменю.
У Кракові на костел Збавителя була перебудована церква Преображення Господнього, а на гроші Властовича (точніше, на гроші перемиського князя Володаря) були збудовані костел святого Андрія (тепер це костел св. Клари на вул. Гродській) та каплиця св. Андрія (тепер це каплиця Яна Олбрахта). Така увага до св. Андрія не була випадковою, адже сам цей святий вважався покровителем Русі.
Саме в церквах і костелах Кракова, Старого Санча та Сандомира була зосереджена уся літописна спадщина Угорської та Краківської Русі, якою користалися Калдубович і Длугош, руські князі, які посилали своїх синів сюди на навчання (у Кракові, наприклад, в кафедральній школі на Вавелю вчився Роман Мстиславович).
Пізніше, у ХVІ ст., щоб стерти будь-яку пам’ять про руське минуле Кракова і Малопольщі, єзуїти знищили усі руські рукописи, а з Прандотів, Пакославів, Іванів та ін. зробили Янів, дописавши це ім’я на могильних плитах (вийшло Ян Пакослав, Ян Прандота, Ян Іванович і т. ін., хоча в оригіналах таких подвійних тем немає). Зрозуміло, що якби не масові нищення та фальсифікації наступних століть, про Засяння, Рутенію і старий Краків ми знали б набагато більше.
Княгиня Марія залишила яскравий слід у мистецтві й культурі не тільки Кракова, а й Вроцлава (німецькі джерела відзначали, що за рівнем інтелекту їй не було рівних у Польщі), але крім неї в Польщі правили також такі руські княгині, як Марія Володимирівна, Вишеслава Святославівна, Євдокія Ізяславівна, Збислава Святополківна, Верхослава Всеволодівна, Олена Ростиславівна, Вишеслава Ярославівна, Агрипина Ростиславівна, Анастасія Володимирівна, Олена Всеволодівна та ін., імена яких нам невідомі. Однак, найвидатнішим політиком серед усіх цих руських княгинь на краківському троні була Гремислава.
Поляки одразу після смерті Лешка Білого вигнали її з Кракова, а у 1229 році і з Сандомира. Однак, граючи на суперечностях між Мазовшем та Польщею, ця жінка за допомогою Данила Галицького таки повернула хід подій на користь Русі. Галицький князь, за її намовою чи порадою, зробив кілька походів на Польщу, причому ходив так далеко, як жоден інший руський князь не ходив ще з часів Володимира Великого (аж під Каліш). Хоча разом із ним був Конрад Мазовецький, але з опису цього походу зрозуміло, що головну роль відіграв Данило, що саме у нього поляки просили пощади. Низка документів дозволяє припустити, що, якщо польські князі не потрапили тоді у васальну залежність від галицької держави, то принаймні зробили їй значні територіальні поступки. З документів 1237 р. відомо, що призначення латинського єпископа в Опатові мало узгоджуватися з галицьким князем, а це могло бути лише за умови, що Данило у цей час уособлював світську владу якщо не на всій території Опатівського єпископства, то принаймні на якійсь його частині за Віслою. Гремислава, як відомо, отримала тоді у власність Величку і Бохню, що також можна трактувати як повернення цих земель Русі. У Галицько-Волинському літописі, у розповіді про напад татар у 1259 р. на Русь і Польщу, говориться, що вони «почали воювати польську землю, лише переправившись через Віслу».
З документів відомо, що Краківську і Сандомирську землі русини боронили від татар, як рідну. Краківське ополчення очолив воєвода Володимир, а Сандомирське – воєвода Пакослав. Саме тут відбулися основні битви, саме тут були основні втрати і пролилось найбільше крові. Великою Польщею татари пройшли, не зустрівши особливого опору, тим часом як під Турськом, Хмельником, Сандомиром та Краковом вони зазнали відчутних втрат, і це було однією з причин, через яку татари не пішли далі в Європу, а повернули назад. Зазнала колосальних втрат і Західна Русь (за оцінками істориків, вона втратила тоді від 40 до 60 % свого населення). Воєвода Володимир загинув під Хмельником, король та усі поляки втекли з Кракова, а русини вперто боролися, закріпившись в костел св. Андрія (на дільниці навколо нього жили переважно русини). Татари спустошили Краків, проте цього костелу взяти не змогли.
Не менш героїчно та відчайдушно боронилися русини під час нападу монголів на Сандомир у 1260 році. Розправа, вчинена татарами, була жахливою: два дні і дві ночі тривала різанина, вбивали «і попів, і дияконів, і бояр з жонами та дітьми». Русинів після цих кривавих подій залишилося тут дуже мало, тож зрозуміло, чому Малопольща (тобто Краківщина і Сандомирщина) згодом була втрачена для Русі.
Часом найбільшого впливу русинів на політику і духовне життя Кракова ХІІІ ст. слід вважати роки правління великого князя Лестка Казимировича, який, вірогідно, перейшов у руську віру.
Знесилення та розорення руських земель було таким, що Лешек Чорний без особливих зусиль за кілька років перетворив Краків у німецьке місто, по всій Краківській землі заборонив будувати руські церкви і повернув собі не тільки Сандомирщину, а й почав здійснювати регулярні напади на Надсяння, аж до Щекарева, причому, після кожної дрібної битви «радів так, ніби захопив цілу Русь».
Немає коментарів:
Дописати коментар