УКРАЇНСЬКІ території В ПОЛЬЩІ 7 ..
Події 981-993 рр., своєю чергою, схиляють до думки, що Засяння вважав своєю «отчиною» і Володимир Великий. Яку форму залежності від Любеча прийняла Краківська земля у 990 р. відомо, але Засяння відійшло до нащадків Славника, тож з вірнопідданих та союзників Києва хорвати перетворилися на ворогів, «зрадників», тож не дивно, що від 993 р. є повідомлення Нестора про те, що «іде Володимир на хорвати».
По Хорватії Володимир «пройшовся» так, що археологи, яких загалом важко здивувати, жахаються на розкопках хорватських городищ від маси кісток і згарищ: на всьому просторі від Сяну до Вісли не залишилося тоді жодного цілого городища, крім Вавеля (Кракова). Якщо княгиня Ольга за непослух древлян спалила Іскоростень, то Володимир перетворив в Іскоростень усю Хорватію. Можливо, що саме тоді між українським сходом і заходом вперше пробігла чорна кішка, яка поділила їх на «східняків» та «западенців», хоча, звісно, причини цього явища є глибші.
Володимир не чіпав Кракова не тому, що не дійшов до нього чи пожалів місто, а тому, що краківська земля знову визнала себе васалом Києва. Його дії явно були узгоджені з Прагою, бо майже одночасно, у 955 р. чехи підступом захопили Любеч, знищили династію Славників і приєднали їх землі. У 966 р. Руський літопис з тріумфом повідомляє, що Володимир Великий живе у мирі і дружбі з усіма своїми сусідами – як із польським королем, так і з угорським та чеським. Щоб вважати чеського короля своїм сусідом, треба, щоб кордони Русі доходили як мінімум до Моравії чи Вагу, а це означає, що цілих 6 років, з 993 по 999 рр., Засяння ще було в складі Київської Русі.
У 999 р. настав третій і останній акт трагедії руського Кракова. Після страшного погрому 993 р. місцеві русини вже не мали сили і, можливо, й бажання, знову боронити Краків від Болеслава Хороброго, й, вірогідно, не маючи вже підтримки від розгромленого Любеча (сучасне Лібіце), вони здали йому місто добровільно, хоча й на певних умовах. Як свідчить подальший розвиток подій, умовою здачі Кракова могло бути одруження Болеслава на дочці місцевого князя Добромира і згода на передачу влади дитині, яка народиться у неї від Болеслава Хороброго. З опису зустрічі Болеслава та угорського короля Стефана І зрозуміло, що кордони його держави сягали тоді Остригома на Дунаї, а це майже збігається з найдавнішою картою Лемківщини (так згодом почали називати лише східну частину Великої Хорватії).
З Києвом Болеслав владнав справу тим, що видав свою дочку за Святополка, сина Володимира Великого. Щоб допомогти йому сісти на київський трон (а не з метою загарбання Русі), він пішов у 1018 р. на Київ, за що отримав від Святополка не тільки Червенські міста і Перемишль, а й відмову київського князя від претензій на Засяння і Краків як на давню Руську «отчину» Києва. За цю зраду народ прозвав Святополка Окаянним, прогнав його з великокняжого трону, і він мусив тікати з дружиною до Кракова. Після цих подій поляки постійно заявляли про свої претензії не тільки на Засяння, а й на Перемишль і вважали їх «своїми» територіями, проте Русь цих претензій не визнавала і ніколи не сприймала їх всерйоз.
Незважаючи на те, що в 999 р. Краків перебував в складі польської держави і в місті стояло польське військо аж до 1039 р., місто на втрачало руського характеру, тут панувала руська мова і культура. У війську Болеслава Хороброго взагалі не було воїнів, що походили з Кракова чи з території Засяння (майбутньої Малопольщі), а це означає, що тут тоді або взагалі не було поляків, або їх було дуже мало. Усе свідчить про те, що русини і польський король ставилися один до одного надзвичайно толерантно. Саме русини, а не поляки, дали Болеславу почесне руське прізвисько Хоробрий (поляки мали б назвати його Смялий). Своєю чергою, король досить позитивно ставився до руської («слов’янської») церкви та мови, і, можливо, навіть мав намір зробити їх державними (на монетах Болеслава Хороброго були зображені церковні куполи, а напис виконаний кирилицею).
Сам факт карбування цих монет після захоплення Кракова свідчить про те, що місто на той час було не тільки духовним центром Великої Хорватії, а й дуже важливим осередком ремесла та торгівлі. Буквально в усьому Краків настільки вигідно відрізнявся від Гнезна, Крушвиці чи Каліша, що, фактично, майже одразу став столицею польського королівства (юридично це було оформлено після приходу до влади Мешка ІІ, 1025 р.). Таким чином, українці заснували не тільки Київ, а й столиці найближчих своїх сусідів – Москву, Вільно, Прагу, Пешт і Краків.
Єдиним вчинком Болеслава Хороброго, який можна вважати антируським, є те, що у 1000 р. попри існуюче руське, тобто «слов’янське» єпископство, він заснував у Кракові ще й латинське. Однак, руського єпископа він не чіпав, радше протегував йому, і жодних заворушень серед русинів цей акт тоді не виконав, а правління Болеслава не відзначалося якимись особливими ускладненнями.
Момент істини настав 1025 р. Або Болеслав, помираючи, не дотримав свого слова і зробив своїм наступником не Бесприма, який народився від хорватської княгині, а Мешка ІІ, або сам Мешко взяв справу в свої руки і за допомогою польського війська (є дані, що воно переважало своєю чисельністю усіх мешканців Кракова разом узятих) захопив трон. Часом Бесприма вважають сином Мешка ІІ, але вже давно доведено, що це не так, оскільки Мешко був затятим латинником і у цьому дусі виховував своїх дітей, а Бесприм сповідував руську, «слов’янську» віру і тому міг бути або сином Болеслава Хороброго та хорватської княгині Гонти, або дочки краківського князя Добромира.
Протистояння двох братів не тільки у династичному, а й у духовному плані закінчилося тим, що Мешко ІІ у 1030 р. (за Длугошем) вигнав руського єпископа з Кракова, і той був змушений перебратися чи то у Вісицю, чи то до Сандомира.
Це була та крапля, що переповнила чашу терпіння руського народу. Почалася ціла серія повстань, які тривали майже ціле ХІ ст. Ці повстання описані не тільки Длугашом, а й багатьма іноземними джерелами. Боротьба набула такого напруження і такого трагізму, що її описи вражають трагізмом донині і могли б стати сюжетами для трагедій Шекспіра.
«Велика хроніка» в описі життя Мешка ІІ завуальовано повідомляє про те, як «чужорідні народи відмовилися йому коритися». Німецькі джерела (Wipon) більш коректно сповіщають про те, що у 1031 році «русини підняли повстання, спустошили усю Польщу, скинули у Кракові Мешка ІІ і поставили правити країною свого воєводу Бесприма».
Краків знову став руським, але у 1034 р. поляки отруїли Бесприма і за допомогою німців посадили на трон сина Мешка ІІ Казимира, прозваного згодом Одновителем (саме тому німцям були добре відомі усі події, що відбувалися тоді в Польщі). Проти Казимира був негайно влаштований заколот, і йому довелося негайно тікати з Кракова. Деякий час тут правив Болеслав Забутий, позашлюбний син Болеслава Хороброго та руської княгині, що її як трофей князь привіз після вдалого походу на Київ. Точно відомо, що до Кракова поляки повернулися тільки після 1039 р.
Те, чого не сталося у 999 році, сталося у 1039: після кровавої різанини мешканців у місті майже не лишилося, і католицькі хроніки з жахом повідомляли, що диких звірів було тут більше, ніж людей, і «вони без жодного остраху влаштовували собі лігва посеред вулиць».
Є страшна підозра, що цього разу Казимиру допомогли не німці, а Ярослав Мудрий. Польський князь зрозумів, в чому полягала «дурість» його батька, який одружився на німкені Риксі, і «мудрість» діда – Болеслава Хороброго, який установив династичні стосунки з київськими князями і спокійно просидів у Кракові чверть століття. У 1039 р. Ярослав одружився на сестрі Ярослава Мудрого Добронезі, тож якщо у 1041-1047 рр. київський князь ходив аж до Плоцька, щоб допомогти зятю придушити повстання мазовшан та русинів Забужжя, то, ймовірно, що він «допоміг» і в 1039 р. А що з русинками постійно одружувалися мало не усі польські князі (Болеслав Хоробрий, Мешко, Болеслав Кривоустий, Казимир Справедливий, Мешко Старий, Отон, Лешек Чорний та багато інших), то, вірогідно, що Києвом була підписана династична угода на кшталт «Краків із Засянням і Забужжям в обмін на краківський трон для киянок».
Повстання русинів проти поляків спалахували й у 1054 р., 1069-1071 рр., 1079 р., причому в 1079 р. повстання проти Болеслава Сміливого набуло такого розмаху, що на чолі змовників став сам краківський єпископ Станіслав Щепанський, католик, але русин за походженням, який гостро протестував проти жорстокого ставлення короля до руської шляхти завойованих ним земель.
Київ у ці події не втручався. Коли поляки захопили Перемишль і просиділи там кілька років, а Київ і пальцем на поворухнув, народ повстав, сам вигнав поляків з Перемишля, і у 1084 р. князь Рюрик створив тут перше незалежне від Києва князівство, взявши справу захисту західних руських земель у свої руки.
Глибокий розлом української нації стався не в 1654 р., і навіть не в 1340 р., а саме у 1080 р., в результаті бурхливих етнічних, політичних, релігійних процесів Х-ХІ ст. Байдуже і навіть вороже ставився Київ до своїх етнічних родичів на заході ще й тому, що вони не корилися київській чи візантійській метрополії, а вперто трималися своєї власної руської церкви. Релігійні проблеми відігравали тоді значну роль, і саме про цю ситуацію краківський єпископ Матеуш писав Бернарду у Францію: «Серед русинів є верства, яка не пристала ні до католицької, ані до грецької віри, а тримається свого обряду, прозваного слов’янським».
Саме тому з того часу в хроніках чим раз частіше йдеться про дві Русі, причому Західну Русь найближчі сусіди вже не плутають з Київською, а називають її Рутенією (а угорці – Ладомерією).
Далі буде.
Немає коментарів:
Дописати коментар