Українські землі Польщі 5...
Апофеозом "руського ренесансу" Засяння, тобто часом найсильнішого впливу русинів на політику і духовне життя Кракова XIII ст., слід вважати роки правління великого князя Лестка Казимировича, який, вірогідно, перейшов у руську віру (підставою для такого припущення є повідомлення у Галицько-Волинському літописі про те, що у 1227 р. "єпископ Фулка, і ігумени, і попи, і диякони, опрятавши тіло його, співавши належні співи, поховали тоді тіло його у Кракові городі, в церкві Святої Трійці".
Знесилення та розорення руських земель було таким, що Лешек Чорний без особливих зусиль за кілька років перетворив Краків у німецьке місто, по всій Краківській землі заборонив будувати руські церкви і повернув собі не тільки Сандомирщину, а й почав здійснювати регулярні напади на Надсяння, аж до Щекарева, причому, після кожної дрібної битви "радів так, ніби захопив цілу Русь" (ненависть цього князя до усього руського пояснюється тим, що його дружина – русинка Агрипина, проживши з ним багато років і не маючи дітей, не витримала і перед усім польським панством звинуватила його у нетрадиційній сексуальній орієнтації).
Шалений наступ Лешка Чорного на русинство в Польщі змусив Льва Даниловича вдатися до радикальних дій. Він слушно вважав, що має на краківський трон не менше прав, ніж польські князі, тож у 1289 р. пішов походом на Краків, однак не зміг його взяти. Тоді князь Лев почив шукати союзників серед інших претендентів на ці землі й уклав угоду з чехами (король Вацлав II був сином русинки Кунгути Ростиславни) про розподіл Польщі. Галичина тоді повернула собі Люблінщину аж по Віслу, а Засяння відійшло до чехів, причому чехи поставили своїм намісником у Кракові, видно, на прохання галицького князя, краківського єпископа, русина за походженням, Прокопа з Руссова.
Прокіп правив по 1295 рік, однак русини не відновили свій контроль над Краковом і Малопольщею, оскільки намісник перебував під повним контролем чехів і був потрібний їм лише для противаги полякам в реалізації класичного принципу будь-якого загарбника — "поділяй та володарюй!". Прокіп не витримав цинізму та жорстокості чехів, не захотів бути знаряддям брудної гри чужинців, добровільно залишив єпископство і невдовзі помер. Він був похований у Краківському кафедральному соборі.
Замість нього чехи поставили німця Мускату, який, на відміну від Прокопа, виправдав усі сподівання своїх господарів і почав душити не тільки усе польське, а й руське. Історики сходяться на думці, що страшнішого періоду в історії як руського, так і польського Кракова, ніж період правління німця Мускати, не було.
Перед загрозою повного винищення руська і польська політична еліти починають розуміти нагальну необхідність об'єднання сил у боротьбі з ворогом, і у 1305 р. Богори і Лиси, а за ними й уся руська шляхта, підтримали польського князя Локотка, і у 1306 р. він повернувся на краківський трон. В умовах страшної загрози від татар на сході й німців на заході, а тепер ще й від чехів на півдні, русини, принаймні їх верхівка, дійшли до висновку, що польська держава є оптимальним варіантом забезпечення їх прав, власності та свобод. Тож період 300-річного протистояння змінився періодом зближення та співпраці з поляками. У повідомленні Галицько-Волинського літопису від 1285 р. визнавалося, що "тоді-бо були князі руські у волі татарській", і тому повернення до напівзалежної від татар Русі перестає бути їх мрією, ідеєю-фікс, кредо усього їх життя (Ярослав Богор у дитинстві бачив татар у рідній йому Кропивниці та Богорії, і цих вражень, як видно, йому вистачило на усі 100 років, які він прожив на світі). Останніми руськими боярськими родами, які ще орієнтувалися на схід і бажали позбавитися польської влади, були Пшонки і Тарло (про них відомо, що вони видали переправи через Віслу литовцям).
А такі руські політики в польській державі, як Богори, Лиси, Бибельські, Чурили, Пакославичі, Даниловичі, з часом все більше схилялися до ідеї приєднання Галичини до Польщі. Підґрунтям цієї ідеї було не лише власне збагачення, чого заперечувати не можна, а й виведення Галичини з-під загрози повного азійського поневолення. У XIV ст. вони вже відчули себе органічною частиною польського суспільства, тож і поляки перестали називати їх "чужинцями", "чужорідними народами" чи "поганими християнами", замінивши ці слова шанобливими: "пани малополяни" або навіть "брати малополяни". Так тут, у Засянні, завершився процес, аналогічний процесу перетворення українців у малоросіян на сході, але, якщо там він тривав лише 100 років, то тут, у Малопольщі, на це знадобилося 300 років.
"Малополяни" врешті-решт стали складовою частиною польського етносу, але процес їх повної асиміляції був таким тривалим, що ми не маємо жодного права викреслювати їх з українського історичного процесу аж до XVII ст., тим більше, що вони мали колосальний вплив на політичний і культурний розвиток України, особливо її західних земель. У ХІV- ХVІ ст. майбутнє України визначалося не в Києві, Переяславі, Чернігові, і навіть не у Львові, а тут, у Кракові, який до сер. XVI ст. і юридично, і фактично був нашою столицею, головним політичним і культурним центром не тільки Польщі, а й цілої Західної Русі.
Головна заслуга краківських малорусів (до сер. XVI ст. їх можна називати саме так) полягає у тому, що вони протягом кількох століть об'єднували руські землі в напрямі не зі сходу на захід, а із заходу на схід, вивели їх з-під влади Орди, поступово зрівняли в правах руську шляхту з польською і, створивши міцний економічний фундамент, поставили руську магнатерію на панівне місце в ієрархічній структурі Речі Посполитої. У Кракові тоді творилася велика політика, яка позначилася на долі не тільки України чи Польщі, а й цілої Східної Європи.
Реалізація першої частини цього плану випала на долю краківського єпископа Ярослава Богора, другої — королівського підскарбія Дмитра Горайського, третьої — королеви Софії (дочки київського князя Андрія Ольшанського-Вишинського). Значний вплив на те, що діялося в Польщі, свого часу мали Станіслав Щепанський, Петро Властович, Гремислава та інші руські княгині, які були дружинами краківських правителів. Однак те, що зробили Богор, Горайський і Софія, не йде у жодне порівняння з діями інших, оскільки вони не тільки пристосувалися до польських реалій, а й трансформували Польщу у федеративну Річ Посполиту так, що Західна Русь до XVIII ст. мала умови не тільки для існування, а й для розвитку. Навіть перейшовши врешті-решт в унію, нічого свого, українського, Галичина не втратила.
Звісно, це не був план однієї людини, яка прорахувала розвиток ситуації на сотні років вперед, але в діях його творців не можна не бачити відданості Русі, щирого бажання добра не тільки її панівній еліті, а й цілому народу. Ці визначні особистості були надзвичайно талановиті, їх організаційні здібності, високий рівень освіти та інтелекту визнавали навіть їх вороги.
Ярослав Богор походив з-під Сандомира та Опатова — регіону, де навіть латинське єпископство називалося тоді руським. У роду Богорів було багато Прокопів та Святославів, тож вірогідно, що Ярослав спочатку теж належав до руської церкви. Однак, навчаючись у Італії, був зачарований Заходом і перейшов у католицтво. Захід високо оцінив талановитого русина: 20-літній Богор був обраний ректором Падуанського університету. Костел також прихильно ставився до нього, і у 1330 р. Ярослав став краківським єпископом, а у 1343 р. — гнезненським архієпископом. Він очолив при краківському дворі "руську партію", і не без його протекції краківським воєводою у 1341 р. став Мстигнев із Божегодару (родич Горайських), великим маршалком коронним — Добеслав Фредро, королівським секретарем у 1346 р. — Іван з Буська, а королівським підскарбієм — Дмитро Горайський. Вони ставили своїх людей воєводами навіть етнічно польських земель (познанський воєвода Пашко Пиліховський походив, наприклад, з Підляшшя), і усі разом мали великий вплив на Казимира Великого.
Саме вони скоригували політику Польщі на сході з відверто загарбницької, як-от у 1340 р., коли був захоплений Львів, на союзницьку, а галицьких бояр на чолі з Дмитром Детьком переконали у необхідності припинити опір і підписати угоду з королем на умовах унії. Проблеми Русі Богор завжди ставив вище за польські, вище навіть за інтереси папської курії: попри сан католицького архієпископа, він таємно від Папи Римського через своїх людей клопотався у Константинопольського патріарха про відновлення православної митрополії в Галичі. Жодних маєтків на сході Богор не надбав, ця людина переймалася лише майбутнім Русі — таким, яким він собі його уявляв. Як архієпископ, він похований не на Вавелі, де провів стільки років, а в Гнезненському кафедральному соборі.
На відміну від Богора, Дмитро Горайський (справжнє прізвище — Чурило з Клеті) контролював на Вавелі сферу суто матеріальних інтересів, тож не дивно, що саме він став найбільшим магнатом не тільки Русі, а й цілої Польщі. Він перейшов у католицтво лише в останні роки свого життя і був похований разом із Гремиславою в Завийхості, в костелі францисканців. Усі його брати і племінники, однак, залишилися православними.
Горайський відзначився в нашій історії тим, що моментально зорієнтувався, які величезні вигоди для Русі можна отримати в разі припинення династії Пястів. Спочатку він мав намір одружити руського князя Костянтина Кориятовича на дочці Казимира Великого. Однак Коріятович відмовився перейти у католицьку віру, а поляки за жодних умов не годилися, щоб на краківський трон сів православний. Тоді Дмитро запропонував одружити королеву Ядвігу з литовським князем Ягайлом.
Переважна більшість поляків і сама королева Ядвіга були налаштовані на унію Польщі з Габсбургами. Вільгельм Габсбург прибув до Кракова у 1386 р., тобто раніше за Ягайла, і провів із Ядвігою не одну ніч, коли про це дізнався Горайський і вигнав Габсбурга з міста. Ядвіга вирішила тікати до коханого, який чекав її недалеко, в Лобзові, і наказала своїм слугам прорубати сокирами прохід у дубових воротах Вавеля, але Горайський особисто, з шаблею, вийшов до воріт і силою змусив Ядвігу повернутися в замок. Врешті-решт, все сталося так, як задумав Дмитро. Невідомо, яка доля чекала б Україну, якби не ця талановита, енергійна і мужня людина.
Поляки відчували у цих подіях щось недобре для себе, але повністю зрозуміли, що "накоїв" Горайський лише тоді, коли Ягайло сів на трон і коли вже було пізно. Ягайло був дуже толерантно налаштований до Русі, й не тільки тому, що його мати була русинкою, а й тому, що в дитинстві був хрещений як православний, крім литовської, володів лише руською і чеською мовами, а у повсякденному житті користувався лише руською (хроністи з гіркотою відзначали, що за понад 40 років свого перебування на польському троні Ягайло так і не вивчив польської мови). Він перейшов у католицтво, але не став ревним католиком, спав до обіду і тому рідко відвідував службу Божу, а після смерті Ядвіги взагалі перестав ходити до костелу. Католицький тиск на Русь послабшав: якщо у 1279 р. було заборонено будувати руські церкви в Краківській землі, то у 1387 р. королева Ядвіга особисто відремонтувала церкву Святого Хреста в Кракові, яка на той час стала майже руїною. У 1492 р. Ягеллони знову відреставрували її. Ця династія взагалі вирізнялася тим, що могла знайти компроміси навіть у такому дражливому питанні, як релігійне, не кажучи вже про решту.
Про Ягеллонів на Русі завжди згадували добре, і підстав для цього було більш ніж достатньо. Горайський не тільки посадив їх на трон, а й подбав про те, щоб вони зрівняли права руської шляхти з польською, а король Владислав спеціальним указом, виданим у 1443 р. в Буді, зрівняв у правах руське духовенство з польським.
Те, що не вдалося здійснити Богору і Горайському, довела до логічного завершення четверта дружина Ягайла, королева Софія (1405-1461).
Про жодну з польських королев у хроніках не згадується так багато, як про неї, і це не тільки тому, що вона була регентшею і….
Немає коментарів:
Дописати коментар