Українські території в Польщі..

Історія..

Якщо не рахувати Прокопа та Прохора, які формально також належали до західної церкви, проте Папи їх не визнавали, оскільки вони відправляли літургію не латиною, а руською, точніше, дав­ньоукраїнською мовою, то Станіслав Щепанський був першим русином, який твердо став на позиції католицької церкви, вів службу лише латиною і був призначений Папою краківським єпископом. Конфлікт, який виник між ним та Болеславом Сміли­вим і закінчився смертю єпископа, був викликаний не протисто­янням королівської влади і церкви, як це традиційно подають польські історики, а загарбанням у 1077 р. мало не усієї Західної Русі з центром в Перемишлі, що викликало обурення і протидію не тільки в Надсянні, а й серед русинів Засяння, які на той час ще не встигли ополячитися і у 1079 р., разом зі своїми братами над Сяном, влаштували змову проти цього короля. Незважаючи на смерть св. Станіслава, спротив політиці Болеслава у Надсянні та Засянні був таким сильним, що король був змушений тікати в Угорщину, польські війська були виведені з Перемишля, і у 1084 р. тут утворилося самостійне, незалежне навіть від Києва Перемиське князівство. У 1090 р. вибухнуло повстання русинів Засяння, коли, за Длугошем, "русини повиганяли з усіх своїх міст та замків польських начальників". Декілька десятків років за Засяння точилася вперта боротьба, яка у 1124 р. завершилася не на користь Русі.

Станіслав Щепанський був одним з тих, хто започаткував цю епопею визвольної боротьби, і хоча католицька церква продовжує його шанувати й підтримує культ святості, для тих поляків, які розуміють, що насправді сталося у 1079 р., він є "державним злочинцем", про що відверто заявив вже у наш час видатний польський історик Павло Ясениця. З української точки зору, Станіслав Щепанський заслуговує на те, щоб згадати його "незлим, тихим словом".

Мавзолей св. Станіслава з унікальною срібною труною, яку виконав у 1670 р. гдинський майстер Петро фон дер Реннен, безумовно, є композиційною домінантою костелу. Він розташований навпроти головного входу (саме тут у 1411 р. вивісили усі перевезені зі Львова прапори розбитих під Грюнвальдом хрестоносців).

Історично склалося так, що в уяві більшості поляків ця святиня пов'язана насамперед не зі Щепанським, а з Ягеллонами, які розбудували її і перетворили на справжнє мистецьке диво, а руські майстри брали у цьому участь.

З-посеред пам'яток українського образотворчого мистецтва шедеврами світового рівня є розписи багатьох каплиць часів правління династії Ягеллонів, але недоторканою залишилася лише Свентокржинська каплиця, в якій поховано сина королеви Со­фії Казимира Ягеллончика. Є достатньо підстав вважати, що за винятком самого Ягайла, династія Ягеллонів є не литовською, а руською, тож саркофаг короля Казимира Ягеллончика, а тим більше місце спочинку королеви Софії, яка, власне, і була засновницею цієї династії (хто був справжнім батьком її синів тепер можна лише здогадуватися, але, виходячи з натяків Длугоша, це міг бути лише русин) означають для українців значно більше, ніж, скажімо, саркофаг будь-кого з П'ястів. Не варто забувати і той факт, що, за розпорядженням Ягайла, його серце залишилося в країні, в Городку Ягеллонському, на Русі, яку він так безмежно любив, а тут, на Вавелі, лежить лише його тіло.

Щодо поховання самої королеви Софії у Кафедральному соборі Вавеля, то оригінальна плита з відповідним написом зникла ще у XVII ст. Натомість залишилися саркофаги інших королів українського походження, в т. ч. Михайла Вишневецького та Івана ІІІ Собеського, яких поляки вважали за "своїх", а також національного героя Польщі Тадея Костюшка, русина з Берестейщини. Софія похована в каплиці Святої Трійці, стіни якої, разом з каплицею Святого Хреста, де лежить її син Казимир, утворюють головний вхід до цього найвеличнішого костелу Польщі. Саме ці дві каплиці, а також каплиця їх нащадків (Сигізмундівська) є перлинами не тільки польського, а й українського мистецтва ХV-ХVІ ст., і це має глибокий символічний зміст, нагадуючи про те місце і про ту роль, яку відіграла Україна не тільки в політичному, а й культурному житті Речі Посполитої. У каплиці Святого Хреста зберігся розпис перемиських майстрів, реставраційні роботи в ХІХ-XX ст. тут проводили українські художники Ізидор Яблонський та ІОліан Макаревич. Слід взяти до уваги і те, що унікальний саркофаг Казимира Ягеллончика у 1492 р. виконав Віт Ствош з лемківського Бардейова, тож повне, не спотворене жодними державними кордонами уявлення про руське мистецтво тих часів можна отримати лише тут, на Вавелі. Вірогідно, Віта Ствоша, Павла з Левочі та інших руських митців з Пряшівщини до Кракова запросив Петро Кміта Старший, спишський староста, рід якого походив з цієї землі (Кміти поховані майже біля самого входу до каплиці Святого Хреста).

На жаль, оригінальний руський розпис XV ст. каплиці Святої Трійці не зберігся, але, на вимогу Ганни Тишкевич, яка дала гроші на реставрацію каплиці, був оголошений конкурс серед художників на краще володіння технікою давньоруського іконопису, Володимир Титмаєр, який його виграв, заново розписав її, зобразив­ши при цьому святих, які супроводжують видатних діячів Речі Посполитої на небо.

Шанувальниця цієї перлини руського мистецтва Ганна Тишкевич була похована у цій каплиці, тут також є поховання Володимира Потоцького, пам'ятник якому виконав сам Торвальдсен.

Руський живопис поч. XV ст. зберігся у Маріацькій каплиці, хоча й частково (лише на вікнах).

Саркофаг найулюбленішого сина королеви Софії, Владислава Варненського, що розташований зліва від мавзолею св. Стані­слава (ближче до матері), є пустий, бо його тіла на полі битви львів'яни, які спеціально їздили до Варни, не знайшли. Праворуч розміщені каплиці решти Ягеллонів: каплиця покровителя Русі Святого Андрія (Яна Ольбрахта) і Королівська, або Сигізмундівська, каплиця (Сигізмунда Старого і Сигізмунда Августа, на якому цей якщо не чисто руський, то, принаймні, напівруський королівський рід припинився).

Згодом у каплицях ставили лише пам'ятники, а труни — в підземеллі костелу, вхід до якого розташований у каплиці Чарторийських (зліва від мавзолею св. Станіслава). У підземеллі поховані Сигізмунд Старий, Сигізмунд Август, Михайло Вишневецький, Іван Собеський, Тадей Костюшко (син руської княгині Гремислави Болеслав Соромливий похований також у Кракові, але не тут, а в костелі Францисканців).

Цей пантеон на Вавелі є наріжним каменем системи патріотичного виховання в Польщі. Протягом свого життя майже усі поляки бодай один раз відвідують це святе місце, і з дитинства вчаться гордо заявляти: "Я єстем поляк!"

Не менше підстав гордитися своєю нацією — власне, Вавель є тому яскравим підтвердженням — мають українці, але тільки теоретично, оскільки через своє самоїдство, неуцтво, незрозумі­лу зневагу до минулого свого роду махнули рукою не тільки на тих своїх предків, які в силу об'єктивних історичних обставин були змушені дбати про велич і могутність нашої спільної з поляками та литовцями держави — Речі Посполитої, а й на власних перемиських, хорватських, дорогочинських, берестейських, холмських, володимиро-волинських, галицьких князів та королів (як-от Данило Галицький), які поховані на території сучасної Польщі. А вони ж лежать не в чужій, а у своїй рідній, прабатьківській землі. Тож мати свій пантеон (якщо не в Києві, то у Львові) є спра­вою наддержавної ваги, без реалізації якої національна самоідентифікація українства не відбудеться, і усієї повноти нашого важкого, але надзвичайно насиченого та героїчного минулого ми так ніколи і не зрозуміємо.

Згадка про наше майже тисячолітнє співжиття з поляками є і в кафедральній скарбниці церковних цінностей: на 11-тонному дзвоні "Жигмунт", який дзвонить від 1520 р. лише під час великих державних та церковних свят, за наказом Сигізмунда Старого, вибитий, щоправда, латинськими буквами, руський напис: "Богу найліпшому та Дивиці Богородиці" (варто нагадати, що в польській мові вживається лише словосполучення "Діва Марія", а не Богородиця).

Скарбницю для костелу св. Станіслава будували майстри з Пряшівщини. Тут зберігаються рештки шат, якими була накрита труна королеви Софії; унікальний срібний релікваж, який вона наказала виготовити для зберігання черепа св. Станіслава; церковне начин­ня нідерландської роботи 1600 р. та інші мистецькі вироби, які в різні часи дарували цьому костелу українські магнати — Ходкевичі, Вишневецькі, Сапіги, Кміти.

УЦ найглухішому закутку Вавеля, біля так званої "Смочої Ями", стоїть "Злодійська башта", в підземеллі якої тримали державних злочинців, в т. ч. Муху, ватажка селянського повстання на Буковині. Після смерті останнього короля з проруської династії Ягеллонів україно-польські відносини почали псуватися, і за часів панування Стефана Баторія та Сигізмунда III у цій башті мучилися незвичайні хлопи, а українські магнати, що були невдоволені експансією польської шляхти та католицтва на Україну (Самійло Зборовський, Ян (Іван) Гербурт, Станіслав Стадницький, Прокіп Пекославський). А під час повстання Богдана Хмельницького тут страчували його прихильників — русинів з Лемківщині (у т. ч. і Костку Наперського).

З нашою історією та фольклором пов'язана "Смоча Яма" під Вавелем, де з'явився такий шанований на Русі культ Юрія Змієборця, а поруч, у хорватських Високих Татрах, народилися легенди та казки про Змія-Горинича.

Не тільки Вавель, а й майже усі музеї Кракова мають багато експонатів українського походження. Хоча лише спеціалісти знають, що основа знаменитої колекції Музею Чарторийських була закладена в ХVІІ-ХVШ ст. у Бережанах і, з огляду на нестабільну ситуацію в Україні, перевезена в Пулави, а згодом до Кракова.

Справжній дощ мистецьких цінностей пролився на Краків після перевороту у 1917 р. у Росії. До Кракова з Махновки Бердичівського повіту була вивезена колекція порцеляни з Корця, архів, антикварні вироби з кришталю та скла. Сюди з Млинова Дубнівського повіту потрапила картинна галерея, архівні матеріали з історії Волині, бібліотека стародруків з села Стрижівка Вінницького повіту, картини Смуглевича з галереї села Сказанці Проскурівського повіту, унікальна колекція Стецьких з Романіва Звягельського повіту (стародруки, архів, картини відомих європейських майстрів, в т. ч. "Орфей" Давида), колекція Русецьких з села Троянівки на Одещині, де серед 12,5 тис. експонатів було 211 картин художників галицької школи".

У 1924 р. почалося повернення з музеїв Москви та Петрограда до Польщі мистецьких цінностей, вивезених колись з теренів колишньої Речі Посполитої. Хоча більшість експонатів була свого часу конфіскована в маєтках українських магнатів, проте відправлена переважно до Варшави та Кракова, в т. ч. навіть те, що було вивезене з Галичини (наприклад, картини із замку в Підгірцях). Галичина входила до складу Польщі, але оскільки, за умовами мирної угоди 1921 р., вона мала отримати автономію, то поляки розпочали справжній грабунок Галичини.

Ось чому Національний музей у Кракові з повним правом можна назвати Музеєм західноукраїнського мистецтва, адже його експонати дають краще уявлення про розвиток образотворчого мистецтва Галичини минулих століть, ніж усі музеї Львова разом узяті.

Лише тут можна побачити "Св. Трійцю" та "Розп'яття" українського художника XV ст. Георгія з Кракова, "Святу Марію Магдалену" Грушевського, написану в 1751 р. для Почаєва, "Селян при свічках" українського художника з Вільна Луки Смуглевича, портрети Станіслава Августа, генерала Моравського, Яна Замойського, що були написані його учнем К. Александровичем. Для багатьох знавців мистецтва з України будуть справжнім відкриттям картини Івана Машковського ("Забава в Софієвці"), Адама Чарторийського ("Селянка", "Козак"), Івана Іванця ("Зимовий пейзаж", "Квіти", "Автопортрет"), Йосипа Ярошинського ("Гуцулка", "Дівчата", "Пейзаж"), Антона Єзерського ("Комунія в церкві"), Станіслава Грохольського ("Сироти", "Старенька", "Старий"), Юлія Голцмюллера ("Селянин у гуцульському одязі", "Зимовий пейзаж Болехова"), Йосипа Карманського ("Пейзаж з-під Бурштина", "Над Дністром"), "Лірник" Макаревича, "Берег Чорного моря" Якси-Малішевського, "Сагайдачний у Києві" Горського, "Пейзаж" Гаєвського, "Галицька Венеція" Дубицького, "Портрет Агенора Голуховського" Гошовського, "Пейзаж із Зимної Води" Братковського, "Піна" Блоцького, "Портрет дружини" Кравчука та багато інших.

Тут експонуються також шедеври двох найвидатніших художників XIX ст. українського походження — Л. Вичулковського ("Українські рибалки", "Орка на Україні", "Копання буряків"),та Й. Хелмонського ("Журавлі"). До таких висот філософського осмислення суті українства, природи української душі та українського буття донині не зміг піднятися жоден художник з України, то ж не дивно, що саме їх творчість була особливо близькою духовному пастирю українського народу митрополиту А. Шептицькому.

Галицькими художниками слід вважати не тільки митців українського походження чи, наприклад, А. Гроттгера, мати якого Катерина Величко — виховала сина у шані до всього українського, а й поляка Г. Родаковського ("Листоноша Сенько", ескізи до "Хотинської битви"), і навіть братів Леопольда та Мойшу Готтлібів, які були виховані на традиціях галицької школи образотворчого мистецтва і вважали саме Галичину, а не Польщу, своєю Батьківщиною (Мойша Готтліб відверто говорив, що писати свої картини він міг лише в рідному Дрогобичі).

Надзвичайно тонко розумів Україну та українців видатний польський художник Петро Михаловський, який більшу частину свого творчого життя провів у Болестрашицях під Перемишлем, ("Портрет сільського хлопця" та ін.).

Ще більше художніх цінностей з України зосереджено в Музеї Чарторийських на вул. Св. Яна, 19 (ікони, стародруки, в т. ч. ті, які в Кракові оздоблював імплікатор Йосип із Тисмениці, порцеляна з Корця та Барановки, вироби з дорогоцінних металів та дерева) Саме тут зберігається чи не найцінніше з того, що ми залишили в Польщі, - першодруки XV ст. Святополка Фіоля.

Близько 400 експонатів руського походження (ікони, вироби з коштовного каміння) зберігається у відділі ім. Гуттен-Чапського національного музею. У Музеї Ягеллонського університету увагу відвідувачів привертають портрети ректорів та професорів університету, починаючи з XVI ст. Серед них є портрети, написані відомими українськими художниками ("Портрет ректора К.Ярмундовича" роботи А. Грушевського, "Портрет професора В.Яворського" В. Крицинського). У бібліотеці університету зберігається унікальна гравюра Юрія Глоговського "Лев, руський княг, засновник Львова", а також картини П. Горського та Е. Ка­інки на українські теми. Значна кількість експонатів, що походять з України є у Археологічному музеї (вул. Сенаторська, 3), а також у Музеї етнографії (вул. Волніца, 1).

Тепер усе це належить Польщі, але Краків не є для нас чужим, як ніколи і за жодних умов не стане нам чужим давньоруський Вавель, район Клепарова, Слов'янської площі і вул. Гродської, де русини жили протягом багатьох століть.

Ми ще не усвідомили до кінця ту колосальну роль, яку відіграв Краків у нашій історії. Колись це був не тільки найбільший еконо­мний та духовний центр одного з наших давньоруських племен. У часи Середньовіччя він став одним із не багатьох центрів формування українства, адже тут протягом кількох століть творила наша інтелектуальна еліта як Києва, так і Львова, Бреста і Ужгорода, Вільна і Пряшева, Дебрецена і Любліна. Саме тут у неї сформувалося відчуття етнічної єдності, саме тут русинство трансформувалося в українство, а руська культура стала органічною складовою частиною західної.