Українські території в Словаччині

Історична назва цієї країни – не Словаччина, а Словенсько, і якщо пам’ятати неодноразові нагадування Нестора - літописця про те, що “Словенський язик [тобто етнос] і Руський одно єсть”, то аж до 16 ст. цю землю можна сміливо називати також Західною Руссю або Руською Країною.

        Зрештою, так її тоді досить часто й називали, хоча, з огляду на панування тут угорців, у документах та історичних дослідженням вона переважно фігурує не як “Рутен филд”, а як “Верхня Угорщина”.

        Ми ніяк не можемо усвідомити собі того незаперечного факту, що перед заміною в 11 ст. своєї етнічної назви на “русини” наші предки переважно називали себе  “словенами” і ця назва навіки залишилася, наприклад, за новгородськими словенами. Руські (словенські) племена займали тоді величезну територію від Баварії до Дніпра та Новгорода, тобто виходить так, що в 9-10 ст. Словаччина перебувала в самому епіцентрі їх розселення.

        Це не є випадковим збігом обставин, оскільки й “Літопис Руський” також каже про щось подібне: “По мнозих временех сели суть Словене по Дунаеви, где есть Угорськая земля и Болгарськая”, і що саме звідси вони почали розходитися в усі боки.

        Однак ця обставина ще не означає, що всі без винятку руські племена вже в 7 ст. покинули цю землю. Навпаки, існують сотні свідчень про постійне проживання тут білих хорватів, які до жодного іншого переліку слов’янських племен, окрім руських, ніколи не входили. Сам факт існування тут й у наші дні Лемківщини і Пряшівщини “від Тиси до Попрада” – більш ніж переконливий доказ того, що в цьому випадку ми маємо справу з історією двохтисячолітнього перебування руського етносу на цій землі, мало того, є вагомі підстави стверджувати: не тільки північні райони Угорщини (Букові гори і гори Матра), а й південні райони сучасної Словаччини (Лучинець і Римавська котловина) були місцем його народження та формування, тобто – прадавньою Батьківщиною українців і білорусів.

        Уже М. Грушевський звернув увагу на численні свідчення проживання русинів у давні часи над Гроном (“Історія України-Руси”. Т.І), але ця проблема, через її новизну, потребувала тоді надзвичайно ретельних досліджень, не кажучи вже про відсутність серйозних студій з антропології, археології, гематології, генеології та геральдики, тож, захоплений своєю Наддніпрянщиною, він залишив цю тему наступним поколінням українських істориків.

        Сьогодні вже стало доведеним фактом те, що з часом руський етнос не тільки трансформувався, а й став складовою частиною російської, польської, угорської, румунської і, що особливо цікавить нас, - словацької нації; причому, якщо руський складник у руській нації, яка є переважно татаро-угро-фінського походження, становив 10%, то в словацькій – мало не 70%, тобто – переважну більшість (В. Гнатюк наприкінці 19 ст. зафіксував саме той момент етнічної трансформації русинів у словаків, коли вони вже розмовляли словацькою мовою, але ще не вважали себе словаками і продовжували самоназиватися русинами-словенами).

        “Словаки” – штучна назва, оскільки племен із такою самоназвою у природі не існувало, а на території Словаччини увесь час проживали лише етноси: русини-словени (в Середній і Східній Словаччині, а також над Дунаєм) та морав’яни (на крайньому заході, за Вагом). Експансія морав’ян на схід, власне, й зумовила їх взаємне змішування з русинами, в результаті якого утворилася нова народність – словаки. Те, що нове етнічне утворення взяло собі саме праруську (словени), а не чеську назву, є не тільки глибоко символічним фактом, а й свідченням того, що руський складник в цьому конгломераті явно домінував. Сусідні народи, однак, із часом трансформували цю назву в так званих “словаків”, і це вводить нас в оману до сьогодні.

        Процес творення словацького народу тривав ціле тисячоліття. Свою експансію на схід морав’яни розпочали в 833 р., вигнавши руського князя Прибину з Нітри. Цей князь був із племені білих хорватів, бо розповідь про нього та його сина Коцеля займає на диво дуже багато місця в “Літописі Руському”, а крім того, нам також відомі явно руські імена усіх його вельмож, з якими він вимушено залишив тоді територію сучасної Словаччини (Жилець, Хотемир, Вітемир, Пріснець, Требіч та ін.).

        Перші натяки на формування нової народності походять із 15 ст., але доконаним фактом це стало лише у 19 ст., хоча й тоді літературною мовою словаків була переважно давньоруська.

        Отож, у Словаччині ми маємо справу не тільки з двохтисячолітньою історією наших давніх руських етнічних земель “від Тиси до Попрада”, а й з багатовіковою та надзвичайно цікавою історії еволюції нашого етносу також на величезній території від Попрада до Вагу на заході й від Карпатського хребта до лінії Дунай – Вац – Тисафюред на півдні, тобто – на тій землі, яка ще в 1000 р. входила до складу Великої Хорватії.

         Зрозуміло, що усі ці території, за винятком Пряшівщини, тепер для нас уже втрачено; тут відбулися глибокі процеси етнічного змішування, які лише умовно можна вважати асиміляційними, і тому до 19 ст. це ще була переважно руська земля (так, дослідники з величезним здивуванням  констатують, що угорці, які втекли від турецької навали на південь Словаччини, в т.ч. й до Братислави, зіткнулися тут не зі словацькою, чеською чи будь-якою іншою мовою, а саме з руською).

        Знання усього того, що відбувалося на території Словаччини упродовж кількох тисячоліть, не тільки заповнить ганебну порожнечу щодо прадавньої руської історії до 882 року, нагадає про видатних вчених, політиків, діячів культури та мистецтва руського походження, імена яких уже давно залюбки присвоїли собі сусідні народи, а й дозволить зазирнути в далеке майбутнє нашого етносу, тому що саме тут стає зрозумілою історична місія українства і найбільш чітко постає перед нами уся складна діалектика його розвитку.

Андріївка

       

        Андріївка (Andrejovka) – давнє українське село, розташоване дещо далі на схід від Старої Любовни, де у 18 ст. народився і жив один із перших Лемківських поетів Василь Андріївський. Його творчий доробок незначний, і він не залишив помітного сліду в українській культурі, але завжди треба пам’ятати про те, що феномен Богдана-Ігоря Антонича постав не на порожньому місці – він має багатовікову традицію: щоб народився такий геній, як Антонич, потрібен був не один десяток Андріївських (символічно, що їх рідні села розташовані майже поряд, хоча й у різних державах).

        В Андріївці народилися також такі відомі діячі, як Антін Рубай (1828-1910) та його брат Йосип (1838-1919).

        Антін вчився в Юридичній академії в Кошивцях, довгий час працював суддею у Пряшеві, потім його переведено до Міністерства внутрішніх справ у Будапешті, де він зробив блискучу політичну кар’єру і став головою угорського сенату. Він досить лояльно ставився до угорської влади, але має певні заслуги й перед українством, оскільки матеріально підтримував не тільки своїх земляків з Андріївки, а й мало не усіх студентів-українців, які навчалися у вузах Будапешта.

         Його брат Йосип, більш схильний до русофільства та православ’я, є одним із засновників “Союзу Іоанна Хрестителя” та “Союзу Андрія Первозваного” у Пряшеві, а також автором публіцистичних творів, опублікованих у ”Свете” та ”Новому Світі”. Саме він у 1867 р. привіз етнографічні матеріали про українців Словаччини на “Слов’янський базар” у Москві, а згодом намагався опрацювати їх історію. Рукописів Рубая, однак, досі не видано (зберігаються у Східнословацькому музеї). Крім того, Рубай написав також ”Історію Пряшівської гімназії”.

Галич

        Галич (Halic) – містечко на півдні Словаччини, біля Лученця, яке існує ще з часів куятицької культури.

        Є усі підстави вважати, що саме цей регіон був місцем формування племен давньоруських дулібів та волинян. Адже не може бути звичайним збігом фактів те, що їх столиці на протилежному боці Карпат також називалися Галичем та Лучеськом (Луцьком), що ці племена завжди були поряд (навіть на території Чехії, куди їх частину загнали авари), а з часом вони утворили єдине Галицько-Волинське князівство.

        У майбутньому на території Словаччини й Угорщини, тобто там, «звідки пішла земля Руська», буде абсолютно точно визначено місце народження кожного окремого руського племені, але поки що найкраще ідентифікуються тут саме дуліби та волиняни, адже вони покинули цей регіон під тиском авар у числі останніх, уже в 7 ст.

        Розкопки показують, що замок у Галичі постав на місці давньоруського городища, тож сучасним галичанам буде надзвичайно цікаво подивитися на давню колиску своїх пращурів, які, вибираючи місце для неї, явно зважили на красу й унікальність місцевих краєвидів.

        Не дивно, що після того, як Словаччина потрапила до рук Габсбургів, Галич відразу сподобався їм і з 1736 р. цей замок стає літньою резиденцією австрійських імператорів. Його перебудували тоді в стилі романтизму й оточили чудовим французьким парком.

С. Семенюк