УКРАЇНСЬКІ території В ПОЛЬЩІ 8...

У «Житії святого Мефодія» є розповідь про те, що якийсь поганський князь, осівши на Віслі, почав робити християнству велику шкоду, і тому у 880 р. князь Великої Моравії Святополк пішов на Віслу, розбив його військо й охрестив поганих.

Будь-яке повідомлення V-Х ст. є унікальним і вартує багатьох томів історичних досліджень, написаних нині. Центри цивілізації тоді були не на заході, а на сході, і, на відміну від Києва, Краків був тоді глухою провінцією. Хоч якесь повідомлення про цей регіон часом було одне на кілька століть, і ми не маємо права ігнорувати факт, що практично усі джерела до Х ст., які є у нашому розпорядженні, так чи інакше вказують саме на хорватський, руський Вавель, а згодом і Краків, і жодне з них, прямо чи опосередковано, не свідчить про польський. Тому ми не можемо не погодитися з обережними, але, разом з тим, дуже переконливими висновками фундаментальних праць Лер-Сплавінського і Ловмянського про те, що «проблема польськості наших південно-східних земель є надзвичайно складною для з’ясування», і можна лише дивуватися, чому для української історіографії, за наявності такої маси незаперечних фактів, проблема наших західних земель, і Кракова зокрема, чомусь виявилася проблемою ще більш складною, ніж для поляків. Складається враження, що не тільки пересічні українці, а й професійні історики забули про те, що білі хорвати – не польські, а руські племена, і жодного разу не згадуються в переліку польських племен.

Вавель, з моменту свого заснування в VІІ ст., був типовим хорватським городищем, причому не центральним, а провінційним. Товщина стін цього городища становила 4 м, а висота – 18 м, усередині була сторожова башта, фундаменти якої були розкопані нещодавно під час археологічних досліджень Вавеля. Прикметно, що в історичних документах ця башта також називається чисто по-руськи – «Стовп» (польською мало би бути «Слуп»).

До кінця ІХ ст. Вавель нічим особливим не вирізнявся, але його дуже виразне розташування на перехресті важливих торгових шляхів із Моравії на Балтику та з Європи на Схід врешті-решт далося взнаки. Поступово городище трансформується в місто, а місцевий князь набирає сили і бере під свій контроль мало не усю торгівлю на цих шляхах. Величезне мито, власне, і було тією «великою шкодою християнам», про яку повідомляється у «Житії святого Мефодія», і, вірогідно, Святополк у 880 р. розбив і охрестив саме хорватського князя, який після хрещення почав називатися Іваном.

Іван, на відміну від Кракуса, – це вже чисто християнське ім’я, і його мав би носити тільки християнин. Тому згадка ІХ ст. в «Fontes zer Bohem» про хорватського князя Івана має для нас величезне значення, оскільки виявляється, що хорвати, Краківська Русь, були хрещені Мефодієм набагато раніше за полян Київської Русі, й усі докази цієї надзвичайно важливої історичної події сконцентровані, якщо не рахувати Спишського Підграддя, саме у Кракові.

Ймовірно, першою християнською святинею давніх хорватів-русичів була Ротонда у візантійському стилі, яка нещодавно була знайдена під час розкопок на Вавелі. Біля неї розкопали могильну плиту, але не з латинським, а з грецьким хрестом, і є всі підстави вважати, що це є якщо не поховання хорватського князя, то одного з перших руських єпископів.

З історичних документів відомо, що на звіринцю (це також, до речі, чисто руська назва) була церква Преображення Господнього. Згодом вона була перебудована поляками на костел Збавителя, але хроністи писали, що внутрішній вигляд цього костелу й літургія тут ще довго не відповідала канонам католицтва (тепер це є район вулиці Королеви Ядвіги). Крім того, були ще церкви св. Юра та св. Михайла, але найбільше відомостей збереглося про церкву Воздвиження Чесного Хреста на Слов’янській площі, між вулицями Довгою та Кроводерською (при в’їзді до сучасного Кракова усе це розташоване справа від залізниці).

Довгий час повідомлення про те, що ця церква була заснована у 907 р., навіть не бралося до уваги, але археологічні розкопки Кракова протягом останніх років змушують поставитися до цієї дати більш довірливо. Білі хорвати справді були хрещені раніше за усі інші руські племена, причому, спочатку вони були в підпорядкуванні моравських, а згодом празьких духовних ієрархів, аж поки не обрали своїх власних єпископів, і тоді ця церква стала зватися «слов’янська» (це синонім слова «руська», адже ще Нестор наголошував, що слов’янська мова і руська є одне і те саме).

Відомо (це історичний факт, який зафіксований в багатьох документах), що першим «слов’янським» єпископом Кракова з 970 по 987 рр. був Прохор, а після нього аж до завоювання Кракова поляками, – Прокіп (імена єпископів чисто руські). Крім того, наявність єпископства незаперечно означає наявність значної кількості парафій. Таким чином, станом на 970 р. у Кракові або навколо нього мало би бути кілька руських церков.

Біла Хорватія перебувала у складі Великої Моравії від 880 по 906 рік, але щойно угорці розбили цю державу, хорвати швидко і, вірогідно, добровільно ввійшли до Київської Русі. Вже у 907 році Нестор повідомляє : «Іде Олег на греки, а Ігоря оставі в Києві і поя із собою варяг множества… і в’ятичів, і хорватів, і дулібів». Немає навіть натяку на те, що Олег силою змусив хорватів коритися собі, і цей факт добровільності має величезне значення, оскільки означає їх самоідентифікацію як русинів, визнання своєї належності саме до руського етносу.

Лише півстоліття, з 906 по 955 рік, Хорватія і Краків були у складі Київської Русі, але ці півстоліття сформували той рівень національної свідомості, який визначив усю подальшу долю цієї землі і цього народу. П’ятдесяти років виявилося достатньо для того, щоб усе наступне тисячоліття люди боролися за свою національну ідентичність і змушені були припинити цю боротьбу лише у 147 році. Саме в Х ст. були закладені підвалини духовності західних русинів, основи їх культури, фольклору, сформовані звичаї і традиції, за якими вони в багатьох випадках мало чим відрізнялися від східних.

Дослідники вже давно звернули увагу на той факт, що краківська легенда про заснування міста майже ідентична київській (засновниками є три брати разом із сестрою, згадується річка, гори, змій тощо), і невідомо, чи то кияни позичили її у краків’ян чи навпаки. Краків, хоч і дуже скоро потрапив у руки поляків, все-таки залишився в пам’яті українського народу: як своє рідне місто, разом із Сандомиром, згадується у різних піснях, записаних у ХІХ ст. у Надсянні (різдвяні пісні мають найдавніші корені, що сягають глибин навіть не століть, а тисячоліть). А Краківська земля більш відома серед українців як Засяння.

Ці 50 років добре запам’яталися і Київській Русі, бо ще довго київські князі вважали Хорватію своєю «отчиною», і її проблеми хвилювали Володимира Великого.

Переломним у руській історії Засяння став 963 рік. Саме тоді розпочався горезвісний «Дранх нах Остен», і німці почали витісняти поляків не тільки з території сучасної Німеччини, а із Помор’я, Сілезії і навіть Великої Польщі. Мимоволі очі поляків звернулися на схід, і це був початок кінця Краківської Русі. Саме тому в 981 р. «іде Володимир на ляхи», причому не на Перемишль, як це помилково написав Нестор або переписувачі його літопису, а, як пише про цю подію Татищев: «пошед Володимир на польського князя Мечислава за Віслою».

Праця Татищева є унікальною тому, що він був єдиним істориком, який користувався найдавнішими літописами, що збереглися у глухих монастирях та у старовірів. Деякі з цих літописів, ймовірно, не бачив сам Нестор (пізніше, під час боротьби зі старовірами, усі вони або пропали, або були знищені). Оскільки, «за Віслою», в районі Серадза і Каліша, саме в той час зафіксована поява міста Руссова і аж шести сіл із назвою Володимирівка, то більшість вчених схиляється до думки, що Володимир ходив тоді на Серадщину.

Що пов’язувало цей регіон із Руссю і чому Володимир ходив туди, за тисячу кілометрів від Києва, є навіть більшою загадкою для історії, ніж минуле самого Засяння. Єдиною і найбільш вірогідною версією є та, що дніпровські поляни ще пам’ятали про те, як пів тисячоліття тому прийшли із Серадщини і Опілля у Придніпров’я, і Володимир, можливо, вважав Серадщину своєю «отчиною», а тому, щойно для неї виникла серйозна загроза із заходу, негайно кинувся її рятувати. Прикметно, що саме для Каліша згодом ходили ті правителі Русі, які мріяли відновити її у стародавніх кордонах: Данило Галицький у 1229 р. і Богдан Хмельницький, який у 1650 р. направив сюди своїх агентів для підготовки повстання проти Польщі.

Є документальні свідчення того, що похід Володимира виявився менш-більш вдалим. Серадщину він, правда, не врятував, але Краківську Русь, Засяння таки відстояв, і з німецьких джерел 983 р. відомо, що кордони польської держави далі на схід від річки Пілиця тоді не йшли.

З 990 року почалася друга хвиля польської навали на схід, і цього разу Болеслав Хоробрий дійшов майже до самого Кракова. Саме тоді княгиня Ода засвідчила, що кордони Русі йдуть аж до самого Кракова… і від Кракова до річки Одри, що є основним інструментом реконструкції наших етнічних кордонів у Х ст.

Що сталося у 990 р., точно невідомо. Ймовірно, русичі, побачивши поляків під стінами Кракова (до цього моменту немає жодного історичного документа, де слово «поляки» і Краків вживалися б разом), зрозуміли всю серйозність ситуації і вирішили не покладатися на далекий Київ, а закликати на допомогу білих хорватів, які жили на території сучасної Чехії і мали своє князівство з центром у Любечі.

Від 955 р. важко зрозуміти, кому належить Засяння – Київській Русі, чехам чи існує як самостійна держава Велика Хорватія, якою править хорватський князь Славник з Любеча. Із повідомлення про кордони Празького єпископства «по річку Буг» можна зрозуміти, що у 966-981 рр. Хорватія була залежна від Чехії. Однак історики не звертають увагу на той фат, що від 955 і до 995 р. на території Чехії було два князівства – власне чеське, зі столицею в Празі, і білохорватське, з центром в Любечі, де правила династія Славників. У Любечі, однак, білі хорвати визнавали свою належність до Празького єпископства, бо син цього Славника був там єпископом. Тому й не дивно, що його кордони справді сягали тоді Бугу і Стирі, але це були не державні кордони чеського князівства, а церковні і, можливо, Великої Хорватії, яку представляла династія Славників. Однак повідомлення Кузьми Празького у першій чеській хроніці можна було зрозуміти так, ніби кордони Празького єпископства і державні кордони чеського князівства збігалися, і з його легкої руки утвердилася версія, що і Краків, і Перемишль належали тоді не хорватам, а чехам.

З книги Святослава Семенюка «Український путівник по Польщі»