УКРАЇНСЬКІ території В ПОЛЬЩІ 1.....

Історія...

Жодних реальних причин для антиукраїнської істерії 20-30 рр. XX ст. у Польщі насправді не було, а кілька терористичних актів, вчинених правими силами, які завжди існують навіть у найбільш розвинених демократичних суспільствах, не мали би стати підста­вою для масових розстрілів та пацифікацій, а тим більше, до нищення церков на Холмщині та закриття шкіл із українською мо­вою навчання. Тисячоліття українці і поляки прожили один біля одного, завжди знаходили спільну мову, і крім повстань XI ст. та подій 1846 р., жодних кривавих непорозумінь між ними на Західній Україні, зокрема на Краківщині, до XX ст. не було. Більш поступливими завжди були українці, які, зрештою, навіть поступилися своєю етнічною територією, і, можливо, саме ця поступливість і спровокувала той вибух польського шовінізму, який визрівав з кінця XIX ст. Розв'язання "українського питання" в рамках демократичного процесу неминуче призвело б до втрати Польщею величезної території в 60 тис. кв. км (це навіть без Кракова і Малопольщі), а тому дедалі більше поляків почали мовчки схвалювати недемократичні методи поведінки свого уряду і, врешті-решт, виявилися готовими до сталінських підходів у розв'язанні національного питання, коли "є народ — є проблеми, а немає народу, то немає жодних проблем".

Феномен польського шовінізму вивчений, на жаль, досить слабо, хоча саме Польща, а не Німеччина, про яку так багато говорять, стала в результаті II Світової війни мононаціональною державою, реально використавши усі "досягнення" сталінізму та гітлеризму, позбувшись не тільки "поганих" українців та німців, а й євреїв, яким у той час поставити якісь претензії міг хіба що сам сатана.

Дія завжди викликає протидію, причому, з боку українців вона навіть не була адекватною: хвиля польського шовінізму викликала у них лише зростання націоналістичних настроїв, які у шовінізм все ж таки не переросли (як тепер стало відомо з численних доку­ментів, різанина поляків на Волині з метою розпалювання українсько-польської ворожнечі була організована спецзагонами та агентами НКВС).

Символічно, а разом з тим і закономірно, що саме Краків, наша друга галицька столиця, став центром українського життя і українського націоналізму в найважчий період існування нації. Саме сюди після звільнення з тюрми приїхав Степан Бандера. З вересня 1939 р. на вул. Яблоновських, 10/12 діяв Український Централь­ний Комітет на чолі з В. Кубійовичем. На вул. Зеленій, 26 був штаб ОУН-мельниківців. Український Допомоговий Комітет, а також табір для втікачів із СРСР розташувався на вул. Льорентальській. Також із вересня 1939 р. у Кракові виходили україномовні "Краківські вісті".

Українські школи, читальні, театри, кооперативи відкривалися там, де десятки років ніхто вже й не смів розмовляти українською мовою. Навіть фашистський окупаційний режим виявився для українців більш "м'яким" порівняно з режимом II Речі Посполитої, тож не дивно, що певний час щодо Німеччини в українському середовищі існували деякі ілюзії та сподівання. Однак, вони не виправдалися, і від липня 1941 р. з німцями співпрацювали лише мельниківці. Вже у 1942 р. на Волині проти фашистів почала діяти УПА, а в Кракові переважна більшість українців підтримали польський рух Опору проти окупантів.

У 1941 р. німці заарештували та стратили ректора підпільних Теологічних студій у Кракові Михайла Підгородецького (1899-1941), який походив з Верхнього Синьовидного на Львівщині.

У 1942 р. за "антинімецьку діяльність" гестапо закатувало відомого українського художника Івана Рубчака (1882-1942), який все своє життя любив і писав лише милу його серцю Лемківщину ("Щавниця", "Дунаєць", "Червоний Кластор").

У 1942 р. у Кракові був заарештований відомий український політичний діяч Роман Роздольський. Йому пощастило вижити в концтаборі, й у 1947 р. після погрому українства в Польщі він емігрував до США. В гітлерівському концтаборі та комуністичній Польщі він відчув на собі, що таке тоталітаризм, і написав одне з перших фундаментальних досліджень з критикою ідей Карла Маркса. Його праця "Zur Entstchuhgsgeschichte de Marxschen "Kapital" стала подією у світовій науці й була перекладена на усі основні європейські мови.

Наприкінці війни фашисти мали знищити Краків. Вибухівка була закладена не тільки в найбільш стратегічно важливих точках містах, але й під Вавель, музеї, театри, усі будівлі, що являли собою історичну цінність. Малоймовірно, що радянські офіцери знали про давньоруські корені цього міста, але глибоко символічним є той факт, що і Краків, і Сандомир врятували українці Березняк та Скопенко. Саме їм людство має бути вдячним за збереження унікальної перлини світової архітектури, якою є Краків, однак, в його історії українці мають запам'ятатися не тільки цим подвигом.

У Кракові сконцентровані такі історичні й культурні цінності українського народу, які поза Києвом та Львовом важко знайти у будь-якому іншому українському місті.

Поза усяким сумнівом, найціннішим об'єктом для нас у Кракові є Вавель, що постав на місці давньоруського хорватського городища, від якого, власне, у VII ст. і розпочався розвиток Кракова. Символічно, що Гербова Брама, якою більшість відвідувачів нині потрапляє на Вавель, має герби не тільки польських міст, а й руських. Цей факт треба сприймати не як вияв давніх претензії Польщі щодо українських земель, а як свідчення понад тисячолітньої історії Русі на західних землях. Слід завжди пам'ятати про те, що усі знахідки під час археологічних розкопок, датовані VIІ-XI ст., є невід'ємною частиною нашої матеріальної культури і мають прямий стосунок до історії Давньої Русі. Переважна біль­шість пам'яток хорватської доби зосереджена (і це також дуже символічно) на східній частині Вавельського пагорба, в районі так званої Королівської Кухні, де міститься вхід до місця проведення археологічних досліджень та постійно діюча експозиція "Зниклий Краків" (з точки зору історичної справедливості, цю експозицію варто було би назвати "Давньоруський Краків"). На площі перед входом до цієї експозиції є залишки фундаментів церкви св. Михайла та св. Юра, а в залі "А" можна побачити фрагменти розкопаної візантійської ротонди, яка, вірогідно, в Х ст. була головним храмом руського, або, як тоді ще називали, "слов'янського обряду". Це припущення підтверджується тим, поруч, під плитою з грецьким хрестом, виявлено поховання знатного русина — хорватського князя та одного з перших "словенських" єпископів, тобто єпископів Руської церкви. У цій частині Вавеля був розташований і знаменитий "Стовп" — такими стовпами руські князі позначали кордони своїх земель. Камінь з цього "Стовпа" частково був використаний при будівництві укріплень на Вавелі, а саме — Сенаторської башти, яку звели за часів королеви Софії і до XVII ст. називали "Любранка" (на честь ку­ратора цієї будови Григорія Любранко).

В південній частині експозиції "Зниклий Краків" містяться фрагменти ренесансового вівтаря каплиці Святої Трійці від 1521 р. роботи італійського майстра Берретті. Це була руська каплиця, яку збудували і розписали для Софії Ольшанської руські майстри, тож з появою в Кракові єзуїтів почалося її систематич­не нищення. Вони поступово демонтували вівтар, замалювали розписи і навіть знищили плиту з написом про те, що тут похована королева з руського князівського роду. Деякі фрагменти вівтаря однак збереглися, і їх можна побачити в експозиції "Зниклий Краків".

Дуже помиляється той, хто вважає, що руська історія Кракова завершилася в XI ст. і її тепер відтворюють лише експонати "Зниклого Кракова".

Українці брали участь і в будівництві Вавельського замку та Кафедрального собору, причому, не тільки як звичайна робоча сила. Це будівництво розпочав Прокіп з Руссова, а згодом тут, по­руч із німецькими та італійськими архітекторами, працювали майстри Лука, Андрій, Тимош та Мартин зі Львова, Симон з лемків­ського Сабінова, Іван з Кошиць (він також є одним із співавторів Сигізмундівської каплиці).

Колишній вигляд королівського замку значною мірою вдалося відтворити лише завдяки експонатам, які походять з України.

У музеях замку зберігається зброя та лати короля Михайла Вишневецького, меч, подарований гетьману Сагайдачному за героїзм, виявлений козаками у грандіозній битві 1621 р. під Хотином, прапори та інші трофеї, здобуті під час битв, в яких брали участь не тільки польські, а й українські війська (в т. ч. під Віднем та Грюнвальдом). Практично вся колекція зброї "Коронного Скарбу" перевезена сюди з маєтків Радивілів в Олиці та Несвіжу. На українських мануфактурах в Бродах, Корці, Соколові, Баранововці були виготовлені справжні шедеври, які прикрашають нині експозицію королівського замку, в т. ч. килими, парадний одяг єпископа Липського, витканий золотою ниткою, унікальні кахельні печі з Вишневця (зали 1, 5, 15 партеру).

В залі №6 зберігається надзвичайно цінний гобелен XVI ст., виготовлений на замовлення Дмитра Халецького. Живопис тієї доби представлений переважно портретами українських магнатів (Чарторийських, Вишневецьких, Радивілів, Сапіг, Мнішків), які були виконані в типовому для України ХVІ-ХVІІ ст. "сарматському етилі (зали 1 та 17 партеру, а також зали 2, 6, 7, 11, 12, 13 на другому поверсі).

Портрет Марії Мнішек (зала №11) написав у 1606 р. відомий львівський художник Симон Богуш. Зала №6 другого поверху називається "Зала битви під Оршею" і повністю присвячена видатній перемозі князя К. Острозького, яку він здобув над росіянами 1514 р. Основну частину експозиції займає фриз цієї битви. Символічно, але навіть королівський трон в Тронній Залі стоїть на фоні гобелену, на якому зображений руський шляхетський герб Корчаків, і це є виявом глибоких історичних реалій, про які ще в кінці XVI ст. говорив на сеймі гетьман Станіслав Жовкевський: "Річ Посполита тримається лише на плечах руського Атласа!"

Майже всі експонати експозиції "Східна колекція" були придбані свого часу львівськими купцями і є яскравими свідченнями їх тонкого смаку та глибокого розуміння східного мистецтва. Не випадково "Східна колекція" виділена в окрему експозицію Вавельського замку, і було б справедливо назвати її "Львівською", тим більше що унікальну збірку східних тканин передали музею на Вавелі в 1964 р. Юрій та Володимир Кульчицькі зі Львова, зі шляхетною метою компенсації мистецьких втрат під час II Світової війни.

Особливу цінність для нас мають експонати залів №1-6 "Східної колекції", які розташовані на першому поверсі замку і розповідають про дві найгучніші в українській історії XVII ст. баталії-битви під Хотином та під Віднем (їм присвячені монументальні полотна Яна ван Гухтенберга). Усім відомий той факт, що вирішальну роль в них відіграло українське козацтво, але мало хто звертає увагу на те, що й регулярне королівське військо набиралося тоді в Україні, прийшло під Відень саме з України, тож ми маємо повне право говорити про тріумф не тільки і не стільки польської, скільки української зброї. Це трофеї наших предків ми нині можемо тут оглянути: захоплені під Віднем та Парканами турецькі прапори, зброю, розкішні намети, і в т. ч. власну шаблю великого візира Кара Мустафи.

Лише в тих приміщеннях, де розміщена "Східна колекція", збереглися мури королівського замку часів Ягайла та королеви Со­фії, які захоплювалися руським мистецтвом і наказали перемиським майстрам розписати свої покої (принаймні, відомо про русь­кий розпис в королівській їдальні та спальні). На жаль, ці шедеври українського мистецтва були знищені (про те, що це були саме шедеври, свідчить величезне враження, яке вони справляли на сучасників), а до наших днів збереглися лише розписи майстра Пет­ра Дивака (зала №5).

Ще більшу цінність має Державний архів Краківського воє­водства, розташований у Королівському замку, де зберігається багато документів з колишніх магнатських архівів, найціннішими з яких для української історії спеціалісти вважають архіви Ржевуських та Сангушків.

На жаль, поза увагою вітчизняних дослідників залишився ве­личезний пласт історії українського католицтва, хоча в долі укра­їнства, принаймні на його західних землях, він відіграв надзвичайно велику роль. Після 1054 р. в лоно католицької церкви почали переходити не тільки магнати, а й досить широкі верстви українського населення Угорщини, Словаччини і, безумовно, Польщі. З часом вони асимілювалися, але це сталося не одразу і не без користі для майбутнього українства. До моменту вироб­лення оптимальної моделі співіснування з Римом — унії (після чого асиміляція фактично призупинилася), русини складали 70% словацького і 30% польського населення, тож внесли не тільки свої гени, а й культуру, світогляд, певною мірою змінили ментальність і характер цих народів, що, на момент утворення в майбутньому загальнослов'янської етнічної спільноти, неодмінно надасть перевагу в ній саме українству. Неабияк скористалися з такої ситуації українські магнати, які за допомогою цього важеля фактично поставили собі на службу таке величезне державне утворення, як Річ Посполита.

Кафедральний костел св. Станіслава на Вавелі й є, власне, наочним прикладом усіх цих процесів, своєрідним музеєм не тільки польського, а й українського католицтва. Близько половини з усіх похованих у цьому костелі королів та магнатів Речі Посполитої мали українські корені (це королева Софія, її діти — Владислав Варненський та Казимир Ягеллончик, Ян Ольбрахт, Сигізмунд Старий, Сигізмунд Август, Михайло Вишневецький, Іван Собеський, Чарторийські, Скотницькі-Богори, Потоцькі, Кміти, Пузини, Боратинські, Радивіли, Тишкевичі і, нарешті, сам св. Станіслав, який походив зі Щепанова на Засянні).

Якщо не рахувати Прокопа та Прохора, які формально також належали до західної церкви, проте Папи їх не визнавали, оскільки вони відправляли літургію не латиною, а руською, точніше, дав­ньоукраїнською мовою, то Станіслав Щепанський був першим русином, який твердо став на позиції католицької церкви, вів службу лише латиною і був призначений Папою краківським єпископом. Конфлікт, який виник між ним та Болеславом Сміли­вим і закінчився смертю єпископа, був викликаний не протисто­янням королівської влади і церкви, як це традиційно подають польські історики, а загарбанням у 1077 р. мало не усієї Західної Русі з центром в Перемишлі, що викликало обурення і протидію не тільки в Надсянні, а й серед русинів Засяння, які на той час ще не встигли ополячитися і у 1079 р., разом зі своїми братами над Сяном, влаштували змову проти цього короля. Незважаючи на смерть св. Станіслава, спротив політиці Болеслава у Надсянні та Засянні був таким сильним, що король був змушений тікати в Угорщину, польські війська були виведені з Перемишля, і у 1084 р. тут утворилося самостійне, незалежне навіть від Києва Перемиське князівство. У 1090 р. вибухнуло повстання русинів Засяння, коли, за Длугошем, "русини повиганяли з усіх своїх міст та замків польських начальників". Декілька десятків років за Засяння точилася вперта боротьба, яка у 1124 р. завершилася не на користь Русі.

Станіслав Щепанський був одним з тих, хто започаткував цю епопею визвольної боротьби, і хоча католицька церква продовжує його шанувати й підтримує культ святості, для тих поляків, які розуміють, що насправді сталося у 1079 р., він є "державним злочинцем", про що відверто заявив вже у наш час видатний польський історик Павло Ясениця. З української точки зору, Станіслав Щепанський заслуговує на те, щоб згадати його "незлим, тихим словом".