Українські території в Польщі 2...

Історія...

Засновником польської археології вважається професор Кра­ківського університету Петро Беньковський (1865-1925), який походив з села Романівка на Львівщині і займався переважно археологією України (саме він розкопав срібний скарб у Хом'яково.

Археологією Перемиської землі та Дрогобича цікавився професор Краківського університету Володимир Демитрикевич (1859— 1937), родом із Золочева.

Професором Краківського університету був Анатолій Левицький з-під Зборова, "Начерками історії Польщі та руських земель" якого користувалися в польських школах від 1884 р. і аж по 1929 рік.

Йосип Марковський з Брацлавщини був професором хімії і дослідником мінеральних вод Щавниці. Однак згадувати його тут, у Кракові, не люблять, оскільки згодом він став заступником Новосільцева і одним із найбільш запеклих русифікаторів Польщі.

Засновником і першим директором Національного музею в Кракові з 1879 р. був Владислав Лушкевич. Саме йому ми маємо завдячувати тим, що тут була сформована найкраща експозиція Галицького мистецтва II пол. XIX ст.

"Руський клуб" українських студентів тривалий час очолював Леонід Ковальський. На медичному факультеті вчився Василь Стефаник (1871-1936), і Краків дав йому дуже багато матеріалів для творчості (на краківському вокзалі, звідки галицькі селяни виїздили на еміграцію до США, він познайомився з багатьма героями своїх майбутніх творів).

У Кракові народився видатний український математик Степан Банах (1892-1945), який закінчив Львівську  політехнічку і створив у Львові школу функціонального аналізу світового рівня. Його праці, в т. ч. "Теорія лінійних операцій", яка була видана українською мовою у 1948 р., є актуальними донині. Він був позашлюбним сином і прізвище його батька невідоме, а матір походила з Лемківщини і виховала сина свідомим свого українського походження. С. Банах шанував українську громаду у Львові, й громада його дуже шанувала.

У 1902 р., українська громада Кракова нараховувала 1150 осіб (українцями вважалися лише греко-католики). Крім Кракова, гре­ко-католицькі парафії були тоді в Бохні, Мельці, Величці, Тарнові, Бельсько-Бялій, Освенцимі, Домброві, Тешині, Вадовіцах. Греко-католицьким священиком з Краківщини був дід майбутнього Папи Івана Павла II, який виїхав із Західної України через переслідуван­ня російської влади. Станом на 1914 рік у цих містах було 4 тис. прихожан, тобто людей, які усвідомлювали себе українцями. Чи­тальня "Просвіти" функціонувала у Кракові від 1894 року.

Відкритого протистояння між українцями та поляками в Кракові аж до поч. XX ст. не було і не могло бути. Досвід мирного співжиття був величезний (якщо не рахувати надто бурхливого XI ст. — майже тисячолітній), а останні століття взагалі минули без жодних конфліктів. Усе перемішалося не тільки на історич­ному, культурному, релігійному, а й на родинному рівні. Президен­том Кракова протягом 1874-1880 рр. був Микола Зиблікевич зі Старого Самбора, який не приховував свого руського походжен­ня, навіть пишався ним, й ні в кого це не викликало негативних емоцій. Не приховували свого руського походження навіть най­більш пропольськи налаштовані історики XIX ст. (наприклад, Бартошевич та Яблоновський), і хоча в історичному процесі вони віддавали провідну роль Польщі, проте були відносно об'єктив­ними, і їх руський патріотизм виявлявся у тому, що вони завжди підкреслювали роль Русі і руського народу в становленні феде­ративної держави Річ Посполита та в усіх її подальших досяг­неннях.

Так, у наукових та дружніх дискусіях, разом, пліч-о-пліч, могло промайнути ще не одне століття, але патріотизм поляків поступо­во почав переростати в націоналізм, націоналізм – у шовінізм, і в середовищі польських інтелектуалів окреслилася тенденція до повного ігнорування руського фактору в історичному і, особливо, політичному та культурному розвитку Польщі. Увесь доробок останнього тисячоліття почали видавати за суто польський фено­мен, суто польське досягнення, а про руський Краків, про його початки та еволюцію, ніхто й не наважувався згадувати.

Губернатор Галичини Бадені перший збагнув величезну небез­пеку переростання польського націоналізму в шовінізм, те, що, якщо релігійний фанатизм поляків у 1648 р. розвалив Річ Поспо­литу, то їх етнічний шовінізм рано чи пізно призведе до грандіоз­них міжетнічних конфліктів та неминучого розвалу Австрійської імперії. Саме Бадені став автором концепції нейтралізації цієї негативної для Австрії тенденції, саме він розробив механізм противаг зростанню польського шовінізму, в т. ч. через сприяння пробудженню українського патріотизму, який тоді був у зародко­вому стані. У Львові цю місію взяв на себе митрополит Андрей Шептицький, а в Кракові – В'ячеслав Липинський.

Липинський розумів, що поляки вдало використали у своїх ін­тересах процес масової полонізації протягом ХVІІІ-ХІХ ст. укра­їнської шляхти, яка в умовах іноземного панування та гноблення українства, щоб не германізуватися чи не перетворитися на мало­росів, воліла пристати до більш близької для себе культури, у ста­новленні якої вона, власне, сама брала безпосередню участь. Більше того, користуючись неосвіченістю широких верств укра­їнської громадськості, масовими фальсифікаціями та нищенням єзуїтами у XVI ст. історичних документів, поляки спроектували ситуацію, яка склалася у XIX ст., на більш ранній час, і вийшло, що українці взагалі ніколи не мали своєї політичної еліти, що це нація свинопасів та гречкосіїв, і до політичних процесів, а тим більше , до процесів державотворення вона ніколи жодного стосунку не мала і своє майбутнє може мати лише в рамках польсь­кої державності. Ідею бездержавності української нації, принцип "одного царя, веры и отечества" сповідувала тоді й Росія, тримаючи під надійним замком як свої, так і польські архіви.

До Куліша жоден з українських істориків не здогадався попрацювати в державних архівах колишньої Речі Посполитої в Варшаві та Кракові (врешті-решт, і Куліш отримав таку змогу лише тому, що служив у відповідному державному департаменті Росії). Те, що побачив П. Куліш, а згодом і В. Липинський, змусило їх зовсім по-іншому подивитися на історію України, особливо її західних земель, оскільки виявилося, що не тільки Чарторийські, Вишневецькі чи Острозькі мають руські корені, що, у принципі, було відомо усім, а й Богори, Одровази, Любомирські, Гербурти, Мнішки, Горайські, Оссолінські, Браницькі, Зборовські, Тарновські, Собеські, Потоцькі, Радивіли, Ржевуські та багато інших магнатських родин, які творили чи то Річ Посполиту, чи то Велике Князівство Литовське, чи то могутню Російську імперію (без їх­ньої на те волі у 1772 р., вона ніколи б не стала тим, чим стала). До XІX ст. саме вони були основною державотворчою силою не тільки України, а і цілого східноєвропейського регіону і у своїй геополітичній грі попеклися лише на Росії: тут вони вже не панували, а опинилися під монгольським ярмом, як і усі решта.

В. Липинський зробив абсолютно правильні висновки, видав у 1908 р. у Кракові дослідження "Шляхта на Україні" і розпочав кропітку роботу щодо реанімації української шляхти та власної політичної еліти, сподіваючись, що рано чи пізно цей процес не­минуче завершиться створенням незалежної української держави (цікаво, що польські шовіністи скупили тоді майже увесь наклад цієї книги і знищили).

Даремно Липинському закидають крах його задумів, те, що його не підтримали навіть власна дружина і рідна дочка: на відміну під політичних та економічних, етнічні процеси є дуже складними і тривалими в часі, а тому конкретних результатів можна було чекати лише в 40-50 рр. XX ст. Навіть у Східній Україні, де русифікація тривала лише два століття, цей процес йшов надзвичайно повільно і важко, а Липинський працював у західному регіоні, де полонізація мала майже тисячолітню історію і де, тим не менш, йому вдалося переконати декілька сотень шляхтичів українського походження повернутися до свого природного стану.

Сам Липинський походив із Мазовша (!), а з Краківської землі та Галичини свої українські корені визнали тоді Рильські, Антоновичі, Вольські, Ярошинські, Скоропис-Йолтуховські, Дунін-Карвицькі, Святополк-Мирські, Дідушицькі та ін. Завагалися навіть Сапіги (роль вождів української нації Бадені пропонував не тільки Шептицьким, а й Сапігам), а тому Ф. Буяк не без вагомих підстав був переконаний у тому, що при збереженні подібної тен­денції, рано чи пізно, Галичина (у т. ч. Краків) "потонуть в укра­їнському морі".

Усе переплутав 1917 рік. Світова війна перекроїла карту Євро­пи по-своєму, а оскільки процеси творення нації в силу об'єктив­них обставин у поляків випереджали ті, які йшли в українському середовищі, то події 1918 р. завершилися саме на їх користь.

Дивно, але українська громада Кракова після цих катастроф не тільки не зменшилася, а ще й збільшилася. Більшовицький терор примусив залишити Україну багатьох національно свідомих укра­їнців, причому, якщо політичні діячі воліли їхати переважно до Варшави, то творча інтелігенція — у Краків. Тут оселилися Северин Бещад, Богдан Клечинський, Олександр Августинович, Станіслав Якубовський, Валеріан Крицинський, Павло Гаєвський, Іван Рубчак, Андрій Мілевський та багато інших видатних україн­ських акторів, художників, музикантів. Дехто з них посів високі посади (наприклад, директором Краківської консерваторії протя­гом 1922-1928 рр. був Віктор Барабаш), але більшість через ви­разно антиукраїнську позицію польського уряду була налаштована опозиційно до нього. Тим не менш, у Кракові до українців стави­лися більш лояльно, ніж, скажімо, у Львові, і якщо у 1902 р. у Краківському університеті навчалося 50 українців, то у 1930 р. — 500.

Центром українського інтелектуального життя у Кракові була квартира відомого українського письменника Богдана Лепкого на вул. Зеленій, 28. За спогадами О. Луцького, українська літератур­на громада в Кракові нараховувала тоді 40 письменників, а ще ж були науковці, художники, актори, музиканти, адвокати, лікарі. У Лепкого збиралися В. Липинський, В. Стефаник, М. Бойчук, К. Студинський, К. Трильовський, М. Жук, В. Оркан. У Кракові Лепкий написав трилогію "Мазепа" та обмірковував плани щодо "Орлика" та "Войнаровського", але несподіване загострення українсько-польських взаємин напередодні нової світової війни зму­сило письменника піти у політику, і у 1938 р. він став сенатором II Речі Посполитої.