Неоголошена громадянська вiйна
ОУН і УПА: вороги України чи борці за її незалежність?
В УПА був також, між іншими, російський генерал П.В. Сисоєв, професор Московської військової академії і командуючий 36-м корпусом радянської армії. Втікши з полону, він зголосився до УПА як солдат-українець Петро Скирда
В же довгий час газета «День» публікує різні точки зору до проблеми визнання ОУН і УПА воюючою стороною в боротьбі проти гітлерівської Німеччини під час Другої світової війни. З різних причин питання викликає пристрасті у людей, які не можуть вийти поза доктринальний радянсько-комуністичний підхід. На нашу думку, питання більш просте, ніж його представляють. Але зрозуміти його без об’єктивного аналізу історичних фактів не можна.
За основу беремо твердження супротивників ОУН і УПА. Розглядати цю проблему не можна з позиції пропаганди та ідеологічної боротьби радянської влади, але тільки з позиції автентичних, непідроблених документів. У нашому випадку документів ворога — німецьких нацистів.
ЩО ТАКЕ ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН)?
Створена в 1929 році, ОУН ставила собі за мету боротьбу за визволення України від усіх окупантів. Про цю мету говорять документи Конгресу ОУН 1929 р., де, між іншим, підкреслюється, що «націоналісти вважають своєю честю служити Українській Нації, укріплювати Українську державу». Їхня маршова пісня говорила: «Не хочемо ні слави, ані плати, заплатою нам радість боротьби, в боях нам краще жити і вмирати, ніж в путах жити, мов німі раби...». Розуміється, що в путах звичайних і духовних.
Важливим є ствердити, що від 1940 р. існувало дві ОУН, одна під керівництвом Степана Бандери, друга під проводом Андрія Мельника. Мета цих двох окремих ОУН була одна — боротьба за Українську незалежну державу, але стратегія і тактика — різними. Згідно з загальнолюдськими засадами і законами справедливості, кожна з цих організацій відповідає за свою діяльність, тобто ОУН(Б) не може відповідати за діяльність ОУН(М), і навпаки. Також звинувачувати ці організації за діяльність, колабораціонізм, злодіяння осіб, які не були членами цих двох ОУН, не можна. Однак відомо, що радянська комуністична пропаганда приписувала «ОУН» всі злодіяння будь-яких осіб. Імперіалістичні Берлін і Москва з політичних мотивів не розрізняли двох ОУН, вони говорили про «фракції», «групи» тої самої організації. Такий підхід, що влаштовує антиукраїнські кола, фальшивий і не науковий. Змішування цих двох ОУН не допомагає розібратися в основних питаннях діяльності обох організацій.
ЧИ ПІДТРИМУВАЛИ НІМЦІ ОУН?
Вiдповiдь подiляється на два перiоди:
1. 1929-1939 рр. Радянсько-комуністична і польська пропаганда твердили, що Німеччина підтримувала і фінансувала ОУН. На ділі це була тільки злісна пропаганда. Польська поліція отримала 1933 р. секретний архів ОУН, який переховувався у Празі. За документами тільки Литва подала невелику фінансову допомогу ОУН. Про це свідчить прокурор Варшавського процесу проти членів ОУН Владислав Желєнскі, який використовував архів ОУН під час процесу (Wladyslaw Zelenski, Zabojstwo ministra Pierckiego, Париж, 1973, с. 36).
Яким було ставлення гітлерівської партії до ОУН? У протилежність тому, що можна було б подумати, нацистська партія ставилася вороже до ОУН. Про це свідчать доповідні записки високого чиновника Арно Шікенданца з Управління зовнішньої політики нацистської партії (АПА), який постійно застерігав німецькі урядові установи від цієї організації, бо вона «проводить протинімецьку діяльність» та що «деякі близькі співробітники Є.Коновальця мають дружин — єврейок», (див. переклад доповідної записки з 21 лютого 1938 р. в нашій праці «Україна і Німеччина в Другій світовій війні». Львів. 1993, с. 467). Вбивством провідника ОУН Є.Коновальця 25 травня 1938 р. Москва показала, що вона серйозно побоювалася цю організацію, яка намагалася проникнути на територію УРСР і ідеологія якої оголосила боротьбу за незалежність України, тобто за відірвання України від російсько-радянської імперії, від Москви.
2. Роки Пакту Сталіна з Гітлером (1939 — 1940). 23 серпня 1939 р. Берлін і Москва підписали німецько-радянський Пакт про ненапад і додатковий Секретний протокол про т. зв. «сфери інтересів» Німеччини і СРСР, в якому було наголошено, що «у разі територіально-політичних змін на територіях польської держави, сфери інтересів Німеччини й СРСР будуть розмежовані по лінії рік Нарви, Вісли й Сяну...». Так Москва і Берлін домовилися про розподіл Польської держави, за тиждень до нападу Німеччини на Польщу. Підписання Пакту і протоколу відзначили чаркою. Німецьке повідомлення говорить: «У ніч із 23 на 24 серпня 1939 р. в ході розмови пан Сталін спонтанно виголосив тоді за фюрера такими словами: «Я знаю, до якої міри німецький народ любить свого фюрера, тому я хотів би випити за його здоров’я» (див. текст протоколу і повідомлення про тост у цитованій праці с. 482, 483). У цей час Степан Бандера знаходився у польській в’язниці в Бересті.
Німеччина напала на Польщу 1 вересня 1939 р. Приблизно через два тижні С.Бандера визволився з тюрми, яку бомбардували німці. Він подався в Україну, яку зайняла Червона армія. Бандера ніколи не підносив тост на здоров’я Гітлера.
Під тиском керівників ОУН, що знаходились під радянською окупацією, С. Бандера переїхав нелегально до Кракова в середині жовтня 1939 р. Тим часом Головне відомство безпеки Рейху видало розпорядження усім емігрантам з СРСР, яким було «заборонено виражати усно чи письмово вороже ставлення до Радянського Союзу». Це відносилося і до ОУН. Головне відомство безпеки Райху конфіскувало і заборонило поширювати брошуру про Західну Україну під радянською окупацією, яку видала ОУН (див. цитована праця, с. 486, 487).
У лютому 1940 р. молоді керівники ОУН створили Революційний Провід, який мав під своїм контролем всю мережу ОУН в Україні і більшу частину мережі на захід від німецько-радянського кордону (Генеральне Губернаторство, Німеччина, Австрія, Чехія). Через створення РП виникло дві ОУН — ОУН Бандери і ОУН Мельника.
Відділ зовнішньої політики нацистської партії, скориставшися з нової ситуації та з боротьби повідомленнями поміж проводами ОУН, звернувся до шефа поліції безпеки Гайдріха 18 вересня 1940 р., звертаючи його увагу на те, що «після окупації Галичини Радянським Союзом, це угрупування (ОУН) втратило і решту політичного значення, та що «як виявилось, своєю діяльністю вона (ОУН) виявляла загрозу державній безпеці». Далі в листі до Гайдріха вимагалося, що було б «єдино правильним ліквідувати це угрупування як політичну організацію» (повний текст листа див. збірник документів «Розкол ОУН», Львів, 1999, с. 125, 126). Вважаючи, мабуть, справу ОУН малоперспективною, німецька влада не проголосила ліквідації ОУН. Тим більше, що це вже був час, коли Гітлер секретно наказав розпочати підготовку до нападу на Радянський Союз.
ОУН(Б) ПІД ЧАС ОКУПАЦІЇ
Ніхто не знав дійсних намірів Гітлера. Однак усі відчували, що війна проти Союзу можлива. Обидві ОУН мали намір використати війну на користь відновлення і побудови Української держави, але плани і тактичний вибір у них не були однакові, про що говорять меморандуми обох організацій, надіслані до керівних інстанцій Рейху.
Ми зупинимося на короткому меморандумі ОУН(Б), який виготовлено перед нападом Німеччини на СРСР і вручено німцям після нападу, 23 червня 1941 р. У ньому висловлено переконання, що вирішення українського питання повинно відповідати українським інтересам. Якщо навіть в Україні зустрічатимуть німецькі війська як визволителів, «то незабаром ця ситуація може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення української держави й відповідними гаслами» В Україні «німецький примус викличе протилежні наслідки... Військова окупація не може триматися довший час у Західній Європі». (Німецький архів, Bundesarchiv Koblenz, ВА, 43/II 1500 f. 64-67).
30 червня 1941 р., коли перші німецькі підрозділи увірвалися до Львова, туди прибула пізніше група членів ОУН(Б) на чолі з Ярославом Стецьком, яка, скликавши збори представників громадянства, проголосила відновлення незалежної Української держави. Німці це назвали спробою «поставити німецьку владу перед доконаним фактом». Покликаний перед німецькою слідчою комісією у Кракові, Степан Бандера заявив, що він дав наказ перевести проголошення і всі інші накази, «не покликаючися на жадну німецьку службову інстанцію чи погодження німецьких службових інстанцій, а лише на мандат, який я отримав від українців» (текст протоколу див. «Україна в Другій світовій війні», том. 1. Львів 1997. с. 105-113). Степана Бандеру німці заарештували 5 липня, а Ярослава Стецька — 9 липня 1941 р. Обох вивезли до Берліна. Там у них вимагали відкликання чи скасування Акту проголошення від 30 червня 1941 р. У відповідь ОУН(Б) опублікувала заяву, в якій сказано, що проголошення відновлення української державності 30 червня 1941 р. у Львові стало вже історичним фактом, який стане одною із славних традицій українського народу... (він) стане символом сучасної визвольної боротьби української нації» (с. 213).
Відступаючи, радянське НКВС по звірячому знищувало політичних в’язнів, у більшості — членів ОУН: біля 1000 в’язнів у Луцьку, 3-4 тисячі у Львові, більше 1000 у Дрогобичі, 1500 — у Станiславі, 500 — у Дубні, сотні в’язнів в інших містах, включаючи Вінницю і Умань.
15 вересня 1941 р. німці провели перші масові арешти українців в Україні та Рейху. Всі вони були членами ОУН(Б). Більшість з них була вислана до концтаборів. Відтоді арешти членів ОУН(Б) відбувалися систематично. Провід ОУН(Б) постановив приготувати молодь до збройної боротьби та підняти повстання. Довідавшися про це, німецька служба безпеки (СД) у Києві 25 листопада 1941 р. видала наказ до своїх постів в Україні, текст якого звучить: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Райхскомісаріаті (Україна) з метою створити незалежну Україну. Всі члени руху Бандери повинні бути негайно заарештовані і після ґрунтовного допиту таємно страчені як грабіжники».
Цей наказ знаходиться між доказовими матеріалами процесу над воєнними злочинцями в Нюрнберзі про масове знищення населення в Україні, і він був пред’явлений вiд імені СРСР (номер документа 014-USSR). Він опублікований в 39-му томi документів Нюрнберзького процесу, сторінки 268-269. Москва ніколи цей документ не публікувала. Навпаки, вона поширювала брехливу пропаганду проти «бандерівського руху». Як бачимо, на Нюрнберзькому процесі була мова про ОУН, точніше про ОУН Бандери, але не в тому розумінні, як про це говорила комуністична пропаганда. Твердження, що ОУН була на службі злочинних організацій СС і СД, про що писав Іван Хміль, породжені хворою уявою радянсько- комуністичних служб.
У донесенні айнзацгруп німецької поліції безпеки і СД за грудень 1941 р. сказано, що згідно із висловлюваннями одного заарештованого активіста ОУН(Б), члени цієї організації одержали завдання шукати всюди російську зброю і боєприпаси, «їх переховувати, щоб вони не потрапили до рук німецького вермахту. Коли керівництво ОУН визнає момент за слушний, а необхідні партизанські групи будуть створені, має бути нанесений удар по німецьких окупаційних військах» («Україна в Другій світовій війні у документах», том 2, док. 15. с. 76). У січні 1942 р. знову мова про зброю, яка «призначена для повстання», що його готує ОУН Бандери (там само, том. 2. док. 19). В одному з донесень СД про протинімецьку діяльність в Україні сказано: «У цьому плані агітація більшовиків і націоналістів екстремістів збігається» (Німецький військовий архів, Фрайбург. ВА-МА RW 41, Bericht б, S. 15).
Крім численних арештів членів ОУН(Б) в усіх регіонах України (Житомир, Київ, Харків, Полтава. Донбас, Крим...), донесення СД від 10 квітня про боротьбу з різними ворожими групами стверджує, що серед українських груп «найактивніший і найвизначніший — рух Бандери — перетворився у переважаючо ворожу до Німеччини підпільну організацію» (Україна в Другій світовій війні у документах», том. 2, док..30, с. 161). Повідомлення СД від 31 липня 1942 р. цитує «Бюлетень» (№ 4) «групи Бандери», в якому написано, що на Сході Європи 1941 рік не приніс жодних змін, «один тоталітаризм зник, інший зайняв його місце». І далі: «У своїх засадничих цілях обидва вони с подібними, лише тактика відрізняє їх» («Україна в Другій...», том 2, док. 34, с. 215 216).
Повідомлення СД від 18 вересня 1942 р. до Берліна: «Бандерівська група завжди виявляється найрадикальнішим українським самостійницьким рухом. Протягом попередніх місяців у першу чергу пропаганда велася у Західній та Центральній Україні, але поступово ця робота розповсюдилась на решту українських областей. Особливо вираженою в бандерівському русі є ворожість до німців. Неодноразово наголошувалося, що необхідно прогнати німців із країни» («Україна в Другій світовій війні у документах», том 2, док. 42, с. 272). Численні керівники ОУН(Б) були страчені німцями: керівник Овруцького району Юрій Торцюк і керівник Чернігівського району були розстріляні на початку липня 1942 року. 24 липня був убитий на вулицях Києва Дмитро Мирон («Орлик»), провідник Центральної й Західної України. На їх місце приходили нові люди і боротьба продовжувалася в усіх областях України.
Дальші звідомлення поліції безпеки і СД говорять, що від квітня 1942 р. «рух Бандери» організував озброєні «бандитські групи», а Головне командування вермахту повідомило 16 жовтня 1942 р., що «вперше українські націоналісти зібралися в районі Сарн у більшу банду та постійно отримують поповнення» (там таки, док. 47. С. 341 та том 3. док. 2. с. 27).
УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ (УПА)
Попередньо цитоване німецьке повідомлення підтверджує, що в середині жовтня 1942 р. розпочалась організація Української Повстанської Армії (УПА). Створила її ОУН Бандери, щоб боротися проти німців і проти інших ворожих до ідеї незалежності України сил.
У час, коли «рух Бандери» розвинувся на Волині, Поліссі, Житомирщині, і коли творилася УПА, Москва наказала радянським партизанським групам переходити на ці терени і боротися з націоналістичними групами. У зверненні українського руху опору (ОУН Бандери) до радянських партизанів (листопад 1942 р.) сказано, що радянський режим і німецький — подібні диктатури, спрямовані проти українського народу. «Гітлерівський і російський імперіалізми сьогодні в конфлікті, але обидва воюють за знищення і уярмлення народів... Самостійна держава, вільний народ і вільне робітництво — це нова епоха, за яку ми повинні боротися... Геть Гітлера і Сталіна! Хай живуть незалежні національні держави поневолених народів!» (там таки, том 3, док. 3, с.30)
Німці провели нові масові арешти членів ОУН(Б) в різних містах Німеччини, де було заарештовано понад 500 осіб, у Львові та інших містах Украї 1 ни. У цей час два брати С. Бандери — Олекса і Василь, загинули у німецькому концтаборі Авшвіц. У грудні 1942 р. німці знищили у Львові члена головного проводу ОУН(Б) Івана Климова («Легенду»). Від лютого 1943 р. відділи УПА почали широкі воєнні операції, щоб опанувати терени, не допускати до німецьких каральних акцій проти українських сіл, відсунути на північ радянських партизанів, які провокували каральні акції і спалення сіл. 7 лютого одна сотня УПА зайняла Володимирець і звільнила в’язнів; у березні атаковано табір військовополонених у Луцьку і звільнено в’язнів; сотні в’язнів звільнено із тюрем Крем’янця, Дубна, Ковеля, Луцька, Горохова, Любачівки. УПА зайняла Людвипіль і відбила атаки німецьких СС-ів, завдаючи їм значних втрат. У квітні багато районів Волині були звільнені від німців. Тоді був убитий приятель Гітлера, начальник СА Віктор Люце. УПА нападала на поїзди з людьми, що їх везли на роботи до Німеччини, і звільняла їх.
Німецькі повідомлення точно віддзеркалюють ситуацію. На початку квітня 1943 р. вони повідомляли, що «у багатьох районах (Волині) німецьке управління більше не існує». «В районах Горохів, Любомль, Дубно, Кременець та частково Луцьк, треба говорити про повстанський рух». «Український рух опору надзвичайно посилив свою боротьбу майже в цілому окрузі (Волинь і Поділля). Він проявився і в тих досі відносно спокійних областях як Проскурів, Летичів, Ярмолинці». У червні 1943 р. повідомлення говорили: «Українські націоналісти завдають більше труднощів, ніж більшовицькі банди» (заяви генерального комісара Шене). «Успіхи у вербуванні робітників незначні, тих, що бажають їхати, — вбивають, щойно набраних робітників звільняють банди... Залізниці підривають, по шляхах можна їздити лише з конвоєм. Наші сили не можуть взяти верх над бандами. Тому і населення більше з нами не співпрацює...» (там таки, том 3, док. 22, 25, 26, 31; с. 146,165,169, 221, 223).
У квітні 1943 р. УПА налічувала 8- 10 тисяч бойовиків. У червні її кількість подвоїлася і дальше зростала. Бойові загони організовані за принципом регулярної армії і підкорялися суворій дисципліні. Регіональний військовий штаб ОУН(Б) північно-західної території України перетворено у військовий штаб УПА в цьому районі, а військовий штаб ОУН(Б) при головному Проводі перетворено на головний штаб УПА. У серпні 1943 р. головою ОУН(Б) обрано Романа Шухевича, який від листопада 1943 р. став головнокомандуючим всіма військами УПА. Влітку 1943 р. німці повели широкомасштабний наступ проти УПА з допомогою поліційних і військових частин. Наступ був безуспішним, тим більше, що в серпні німці мусили забрати частину військ СС на фронт. Вищий фюрер СС і поліції Прюцман, незадоволений, телеграфував до Берліна, що «я вимушений обмежитися залишками цих частин для придушення українського національного повстання на Волині» (там таки, том 3, док. 42, с.275). За три місяці (липень-вересень 1943 р.) за українськими джерелами втрати були такі: 1237 солдатів і офіцерів УПА вбито або поранено, не менше 5 тисяч убитих серед цивільного населення, і більше 3 тисяч убитих із німецького боку («Україна і Німеччина у Другій світовій війні», с. 377).
РАДЯНСЬКА КОМУНІСТИЧНА ВЛАДА І ОУН-УПА
Попередні документи виявили основні етапи боротьби ОУН і УПА проти німецьких окупантів. Ця боротьба продовжувалася до кінця 1944 р. Уже в 1943 р. було видно, що УПА і ОУН будуть продовжувати війну проти радянської комуністичної влади і російського імперіалізму.
У травні 1943 р. ОУН зайняла таку позицію: «Війна на Сході — це боротьба російського і німецького імперіалізмів за панування та експлуатацію європейських народів, у тому числі й українського. Проте під час цієї боротьби вони ясно усвідомлюють, що українці не бажають бути чиїмись колоніальними рабами, а самі прагнуть свободи і державної незалежності... Ми, націоналісти, не думаємо капітулювати перед кимось з них, бо не хочемо самі накидати зашморг на шию... Тому наша політична тактика на майбутнє залишається подібною до теперішньої — безкомпромісна боротьба з німецьким і російським імперіалізмом...» (там таки. том 3, док. 29, с. 199-203).
Під час літнього наступу проти УПА відбулася незвична битва пропаганди. Німецькі літаки скидали над Волинню листівки, в яких говорилося, що ОУН(Б) — це «організація, яка є на службі більшовиків і одержує накази з Москви». «Кремлівські жиди стоять у зв’язку з ОУН, яка нібито воює проти більшовизму». У Проводі ОУН сидять агенти Москви. Бандера «є знаряддям жидівського більшовизму» (див. «Україна і Німеччина», поп. цит., с. 376).
А що говорила пропаганда Москви? Для Москви — «Бандера прибув в Україну на німецькій тачанці». «Керівники ОУН живуть у Берліні, німці їх годують, фінансують», Верхівка ОУН «за тридцять срібників продає свій народ». «Роблять вони це, щоб відвернути народ від збройної боротьби проти німців, відірвати маси від радянських партизан» (там таки, с. 377).
Німці отримали у вересні 1943 року таку інформацію: «У повідомленнях, які надходять від комуністичних кіл, говориться, що Москва не згодиться на ніякі компроміси з УПА» (Україна... в документах, том 3, док. 45, с. 285).
Ось усі елементи проблеми. Яким чином розумна і чесна людина може твердити (як це роблять українські комуністи), що «ОУН та її збройні формування утримувалися і вели збройну боротьбу як найманці фашистської Німеччини проти антигітлерівської коаліції і затаврували себе як колаборанти фашизму»?
До речі, Німеччина за Гітлера не була «фашистською», вона була «націонал-соціалістичною». Але Іван Хміль, автор статті, що з’явилася в газеті «День» від 26 вересня 2001 р., вочевидь, звик до комуністичних перекручень правди, на яких базувалася радянська влада. Він не годен помітити, що комуністично-радянську неправду перебрали численні автори, прихильні до Москви і до комунізму, а між ними К. Сімпсон.
Що ж до якогось «Адлера», колишнього СС-івця, який ніби був в УПА, можемо додати, що в УПА був також, між іншими, російський генерал П.В. Сисоєв, професор Московської військової академії і командуючий 36-м корпусом радянської армії. Втікши з полону, він зголосився до УПА як солдат-українець Петро Скирда. Так він врятувався («Україна і Німеччина», поп. цит. с. 388).
Пропаганда й історія — дві різні речі. Документи говорять, що ОУН і УПА боролися проти націонал-соціалістичної Німеччини і понесли величезні втрати. Вони боролися за незалежну Українську державу, за кращу долю українського народу. Боролися під знаком тризуба і під синьо-жовтим прапором, які сьогодні є символами незалежної Української держави. Тому їм належить гідне місце в цій державі.
Немає коментарів:
Дописати коментар