Луцький замок.
Історики в кращому разі могли сказати про
нього однією фразою. І ось того року до Луцька прибула група археологів
із Ленінграда під керівництвом доктора археології Мар’яни Малевецької.
Біолокаційним методом вони віднайшли фундаменти церкви, сховані під
шаром грунту. Розпочалися розкопки.
Дослідники відразу зрозуміли, що мають справу з унікальним об’єктом — першою монументальною спорудою древнього Луцька. Її фундамент зроблено із плоскої давньоруської цегли — плінфи на товстому шарі рожевого вапняно-карбонатного розчину — матеріалі домонгольських часів. Історичні джерела підтверджують: храм, найімовірніше, спорудив наприкінці свого життя князь Ярослав Ізяславович, який помер близько 1180 року.
Церква була порівняно невелика (внутрішній об’єм 11,3 на 10,3 метра), квадратна у плані, з одним куполом та одною абсидою та нішами в товщі північного і південного плечиків. Зі сходу до південного плечика примикала невелика прибудова з абсидою. Спочатку всередині настінних розписів не було.
Через півтора століття, за князювання в Луцьку першого литовського князя Любарта храм, по-сучасному кажучи, піддається капітальному ремонту. Оскільки він відчутно осів, у ньому піднімають вище підлогу, яку викладають новою керамічною плиткою. На олтарній перегородці з’являється розпис. Це імітація полілітії — інкрустація, виконана кольоровим камінням.
Минав час. Храм продовжував осідати і руйнуватися. За п’ять століть у ньому п’ять разів підсипали підлогу, тож остання підлога лягла на цілих два метри вище від першої. Під землею опинилися олтарна перегородка, лавка в абсиді і престол.
Проте в князівську добу храм постійно перебував під найвищою опікою, тому щоразу відновлювався і ставав іще кращим. Важкі часи для нього настали в кінці XVI століття. Після Берестейської унії 1596 року в ньому вже господарюють уніати. Між ними і православними точиться боротьба. Православ’я під натиском католицизму здає позиції, оскільки не має підтримки ані від держави, ані від чільних людей того часу. Однак 1933 року храм Івана Богослова знову стає православним, стару кафедру в замку посідає православний єпископ Афанасій Пузина. Однак не надовго. Незабаром православні остаточно втрачають свою давню святиню, котра продовжує руйнуватися.
Церква Івана Богослова в Луцьку була культовою спорудою виняткового значення. Вона мала статус кафедрального храму та усипальниці правителів Луцького удільного князівства, а згодом і всієї Волинської землі. Тут висвячували єпископів на інші парафії. Вселенські патріархи, прямуючи до Москви, неодмінно заїжджали до Луцька Великого. На той час Луцька єпископія вважалася найбагатшою в Україні. У Луцькому і Володимирському повітах їй належало 4 містечка, 34 села і два добре озброєні замки. За рахунок доходів із феодальних володінь владика утримував одну з веж Луцького замку, за якою й закріпилася назва Владичої.
При кафедральному храмі діяла рада вищого духовенства — крилас, або капітул. Єпископ разом із криласом висвячував священиків, дияконів, ієромонахів та архімандритів, а також розглядав питання чистоти віри духовенства і прочан.
Луцький соборний крилас поряд з адміністративними функціями релігійного органу управління виконував на підлеглій території також роль суду. При цьому луцький єпископський суд користувався правом недоторканності, яке було затверджене ще князем Любартом.
Усе ж осередку духовності і православ’я на Волині велося переважно нелегко. Благодатною для церкви була хіба що княжа доба. Князь Василько Романович, який від 1227 року князював у Луцьку, а з 1264-го, по смерті рідного брата Данила Галицького, фактично правив Галицько-Волинською державою, засновує Луцьку єпархію. Є свідчення про чергову фундацію Луцької єпископії князем Юрієм ІІ у першій чверті XVI століття. Широко відома грамота-пожалування князем Любартом соборній церкві, оскільки саме вона забезпечила луцьким єпископам «вічне право» на половину території замку.
На жаль, наступник Любарта — великий князь литовський Вітовт уже не був прихильником ані православ’я, ані українства. Він вів великодержавну політику, чим значно краще відповідав католицизму. Тому Вітовт 1428 року переносить із Володимира до Луцька латинську кафедру. Згодом поляки споруджують тут кафедральний собор Святої Трійці з кам’яницею для капітули і школи. Православ’я поступово відступає. Однак цей занепад віри мав скоріше внутрішні чинники: неосвіченість, консерватизм, невігластво, боягузтво і жадібність багатьох чільних православних мужів того часу, включаючи і церковних ієрархів.
Проте навіть і в такому стані древній храм із Луцького замку залишається тим, чим він був упродовж майже півтисячоліття, — головною святинею землі Волинської, своєрідною духовною столицею цього краю, символом величі та слави давніх часів. На владичий плац, хоч і занедбаний, усе одно йдуть люди. На початку вересня 1619 року на ньому зібралися духовенство, шляхтичі та міщани Луцька, щоб об’єднатися у православне братство. У липні 1638 сюди знову зійшовся місцевий православний люд — послухати пристрасну проповідь митрополита Петра Могили. А щороку на храмове свято тут відбувалися синоди Луцько-Острозької єпархії, на яких приймалися найважливіші рішення. Єпископ Луцький і Острозький, екзарх Південно-Західної Русі Кирило Терлецький став одним із творців Берестейської церковної унії, чим завдав великої шкоди Україні-Русі. 1658 року митрополит Київський Діонісій Балабан, а до цього він владика Луцько-Острозький, благословив на боротьбу проти московського засилля гетьмана України Івана Виговського — свого давнього знайомого по Луцькому замку. На жаль, той же Діонісій Балабан майже тоді ж висвятив на єпископа луцько-острозького Гедеона-Святополка Четвертинського, котрий пізніше став митрополитом Київським і всієї Русі, але посвячення в сан прийняв не від вселенського патріарха константинопольського, а від патріарха московського, тож віддав Українську православну церкву Москві й остаточно позбавив Україну своєї державності.
Нині від славного колись храму Івана Богослова в Луцькому замку залишився тільки фундамент, над яким споруджено простий павільйон, щоб не псувалася цегляна кладка 800-річної давності. Працівники Луцького історико-культурного заповідника належним чином законсервували архітектурні залишки давнього храму.
Дослідники відразу зрозуміли, що мають справу з унікальним об’єктом — першою монументальною спорудою древнього Луцька. Її фундамент зроблено із плоскої давньоруської цегли — плінфи на товстому шарі рожевого вапняно-карбонатного розчину — матеріалі домонгольських часів. Історичні джерела підтверджують: храм, найімовірніше, спорудив наприкінці свого життя князь Ярослав Ізяславович, який помер близько 1180 року.
Церква була порівняно невелика (внутрішній об’єм 11,3 на 10,3 метра), квадратна у плані, з одним куполом та одною абсидою та нішами в товщі північного і південного плечиків. Зі сходу до південного плечика примикала невелика прибудова з абсидою. Спочатку всередині настінних розписів не було.
Через півтора століття, за князювання в Луцьку першого литовського князя Любарта храм, по-сучасному кажучи, піддається капітальному ремонту. Оскільки він відчутно осів, у ньому піднімають вище підлогу, яку викладають новою керамічною плиткою. На олтарній перегородці з’являється розпис. Це імітація полілітії — інкрустація, виконана кольоровим камінням.
Минав час. Храм продовжував осідати і руйнуватися. За п’ять століть у ньому п’ять разів підсипали підлогу, тож остання підлога лягла на цілих два метри вище від першої. Під землею опинилися олтарна перегородка, лавка в абсиді і престол.
Проте в князівську добу храм постійно перебував під найвищою опікою, тому щоразу відновлювався і ставав іще кращим. Важкі часи для нього настали в кінці XVI століття. Після Берестейської унії 1596 року в ньому вже господарюють уніати. Між ними і православними точиться боротьба. Православ’я під натиском католицизму здає позиції, оскільки не має підтримки ані від держави, ані від чільних людей того часу. Однак 1933 року храм Івана Богослова знову стає православним, стару кафедру в замку посідає православний єпископ Афанасій Пузина. Однак не надовго. Незабаром православні остаточно втрачають свою давню святиню, котра продовжує руйнуватися.
Церква Івана Богослова в Луцьку була культовою спорудою виняткового значення. Вона мала статус кафедрального храму та усипальниці правителів Луцького удільного князівства, а згодом і всієї Волинської землі. Тут висвячували єпископів на інші парафії. Вселенські патріархи, прямуючи до Москви, неодмінно заїжджали до Луцька Великого. На той час Луцька єпископія вважалася найбагатшою в Україні. У Луцькому і Володимирському повітах їй належало 4 містечка, 34 села і два добре озброєні замки. За рахунок доходів із феодальних володінь владика утримував одну з веж Луцького замку, за якою й закріпилася назва Владичої.
При кафедральному храмі діяла рада вищого духовенства — крилас, або капітул. Єпископ разом із криласом висвячував священиків, дияконів, ієромонахів та архімандритів, а також розглядав питання чистоти віри духовенства і прочан.
Луцький соборний крилас поряд з адміністративними функціями релігійного органу управління виконував на підлеглій території також роль суду. При цьому луцький єпископський суд користувався правом недоторканності, яке було затверджене ще князем Любартом.
Усе ж осередку духовності і православ’я на Волині велося переважно нелегко. Благодатною для церкви була хіба що княжа доба. Князь Василько Романович, який від 1227 року князював у Луцьку, а з 1264-го, по смерті рідного брата Данила Галицького, фактично правив Галицько-Волинською державою, засновує Луцьку єпархію. Є свідчення про чергову фундацію Луцької єпископії князем Юрієм ІІ у першій чверті XVI століття. Широко відома грамота-пожалування князем Любартом соборній церкві, оскільки саме вона забезпечила луцьким єпископам «вічне право» на половину території замку.
На жаль, наступник Любарта — великий князь литовський Вітовт уже не був прихильником ані православ’я, ані українства. Він вів великодержавну політику, чим значно краще відповідав католицизму. Тому Вітовт 1428 року переносить із Володимира до Луцька латинську кафедру. Згодом поляки споруджують тут кафедральний собор Святої Трійці з кам’яницею для капітули і школи. Православ’я поступово відступає. Однак цей занепад віри мав скоріше внутрішні чинники: неосвіченість, консерватизм, невігластво, боягузтво і жадібність багатьох чільних православних мужів того часу, включаючи і церковних ієрархів.
Проте навіть і в такому стані древній храм із Луцького замку залишається тим, чим він був упродовж майже півтисячоліття, — головною святинею землі Волинської, своєрідною духовною столицею цього краю, символом величі та слави давніх часів. На владичий плац, хоч і занедбаний, усе одно йдуть люди. На початку вересня 1619 року на ньому зібралися духовенство, шляхтичі та міщани Луцька, щоб об’єднатися у православне братство. У липні 1638 сюди знову зійшовся місцевий православний люд — послухати пристрасну проповідь митрополита Петра Могили. А щороку на храмове свято тут відбувалися синоди Луцько-Острозької єпархії, на яких приймалися найважливіші рішення. Єпископ Луцький і Острозький, екзарх Південно-Західної Русі Кирило Терлецький став одним із творців Берестейської церковної унії, чим завдав великої шкоди Україні-Русі. 1658 року митрополит Київський Діонісій Балабан, а до цього він владика Луцько-Острозький, благословив на боротьбу проти московського засилля гетьмана України Івана Виговського — свого давнього знайомого по Луцькому замку. На жаль, той же Діонісій Балабан майже тоді ж висвятив на єпископа луцько-острозького Гедеона-Святополка Четвертинського, котрий пізніше став митрополитом Київським і всієї Русі, але посвячення в сан прийняв не від вселенського патріарха константинопольського, а від патріарха московського, тож віддав Українську православну церкву Москві й остаточно позбавив Україну своєї державності.
Нині від славного колись храму Івана Богослова в Луцькому замку залишився тільки фундамент, над яким споруджено простий павільйон, щоб не псувалася цегляна кладка 800-річної давності. Працівники Луцького історико-культурного заповідника належним чином законсервували архітектурні залишки давнього храму.
Немає коментарів:
Дописати коментар