УРСР в складі "СССР"
Чимало політиків і публіцистів сьогодні полюбляють вести мову про те, що Україна тривалий час (чи то десятки років, чи то кілька століть) була окупована Росією. А термін «радянська окупація України» став уже звичним як для мас-медіа, так і для політичного середовища. Якщо раніше його вживали лише крайні націонал-радикали з числа політиків, інтелектуалів і журналістів, то тепер він став загальником не тільки в націонал-демократичному, а й подекуди в ліберальному середовищі. За президентства Ющенка навіть було створено Музей радянської окупації в Києві — щоправда, не державний, а на громадських засадах. Із другого боку, не лише відверті москвофіли, комуністи чи постмодерні ліберали, а й дехто з патріотично налаштованих публічних осіб заперечує не лише окупаційний, а й колонізаторський характер влади Кремля. Мовляв, радянська Україна брала активну участь у створенні СРСР, її структури були активно задіяні у всьому тому, що робилося за більшовиків, і в позитивному, і в негативному — від подолання неграмотності й індустріалізації до масових репресій та Голодомору. Ба більше: як заявила одна знана дослідниця, «в Україні діяла не «советская власть», а радянська влада, яку будували «наші» — Затонський, Скрипник, Мануїльський та іже з ними».
Усе це розмаїття думок засвідчує, що проблема існує. І проблема далеко не теоретична. Адже від того, який статус і які характеристики мала Україна в СРСР (і раніше), вирішальною мірою залежить сутність того пострадянського тягаря, який лежить на наших плечах, та вибір методів і форм побудови справді вільної європейської держави. Бо ж неадекватні методи ведуть до неадекватних — під оглядом поставленої цілі — результатів.
Отож, не вдаючись до детальних теоретичних дефініцій (охочі зможуть знайти їх у політичних словниках та енциклопедіях), окреслю своє бачення проблеми. Бо ж, як на мене, ми маємо те, що маємо, — «класично некласичну країну» та «класично некласичну» державу в самісінькому центрі географічної Європи, а водночас — на її інформаційно-культурній та політико-економічній периферії.
• Почнімо із Заходу. Із 1907 року, коли в Австро-Угорщині влада мусила піти на запровадження загального виборчого права, належні їй Галичина та Буковина де-факто перестали бути колоніями; імперія Габсбургів розвивалася на шляху до мультинаціональної федерації, але надто прогнила державна конструкція на той час (читай «Бравого вояка Швейка»), щоб реалізувати шанс на оновлення. Та навіть нетривалий період недосконалої, навіть як на ті часи, демократії та піднесення революційної доби був достатнім для того, щоб відбулася справжня національна мобілізація, вінцем якої стало утворення Західно-Української Народної Республіки, яку невдовзі було збройною силою захоплено Польщею. Тож після 1919 року Галичину можна впевнено назвати окупованою територією — змінювалися тільки окупанти, а ставлення до факту окупації та самосвідомість населення залишалися інваріантними, за винятком москвофілів, котрі потім перетворилися на «зачарованих на Схід» комуністів. (Олександр Галан був серед тих, хто 1915 року підносив на львівському вокзалі хліб-сіль російському імператорові, а його син Ярослав вірно служив генсеку ВКП(б)...)
• Складніша ситуація з Волинню. Вона спершу була в складі Російської імперії, потім потрапила до Польщі, де стала об’єктом посиленої колонізації (хоча б через осадництво). Але все ж 20 років Волинь побула колонією європейського типу (як-от раніше Ірландія) з реальним виборчим правом, багатопартійністю, незалежними медіа. Ясна річ, усе це обмежувалося, українське культурне життя утискалося, але ж хіба можна порівняти масштаби Берези Картузької із воістину неозорим ГУЛАГом. Закономірним наслідком колонізаційних зусиль другої Речі Посполитої стала антиколоніальна війна українців 1943 — 1944 років (нагадаю, еміграційний лондонський уряд на основі угоди зі Сталіним від 30 липня 1941 року вважав Волинь складовою Польської держави). Антиколоніальні ж війни у будь-якій країні супроводжуються тяжкими ексцесами з обох боків. Така війна за умов окупації третьою стороною — нацистами — й активних дій четвертої сторони в особі спецгруп НКВД — це щось сюрреалістичне, але прагнення силою втримати території, де понад 80% іноетнічного населення, яке не хоче жити в цій державі, — це типова колоніальна війна...
• Закарпаття ж було колонією угорської частини імперії Габсбургів, потім відносно вільне двадцятиліття в складі Чехословаччини надало йому імпульс національного розвитку, який відчутний і понині. Але Закарпаття та Буковина, на відміну від Галичини, не почувалися в складі СРСР окупованими (хоч і відчували незатишність); на те були причини, адже румунська та угорська влади нищили там усе українське. На цьому вміло зіграла влада радянська.
• Наддніпрянщина, Слобожанщина та Таврія — також колоніальні території, але зі своєю істотною специфікою. Територія по обидва боки Дніпра — ліс і лісостеп, зона осілого землеробства щонайменше з часів «скіфів-орачів» та антів — стала вперше об’єктом колонізаційного перевлаштування в «золоте десятиліття» 1638 — 1648 років, коли магнатерія Речі Посполитої намагалася перетворити українців на «білих рабів». Далі колонізація, тільки вже російсько-імперська, продовжилася у «вік золотий Єкатерини», коли було ліквідовано Гетьманщину та Запоріжжя, а разом із тим — рештки козацьких вольностей (хоч би й для надвірного козацтва) на Правобережжі, й закріпилася за часів Ніколая І, який, зокрема, встановив відсоток малоросів, котрі мали право мешкати в адміністративних центрах. На цих землях химерно переплелися риси колонії європейського типу (якою Наддніпрянщина вповні стала тільки на початку ХХ століття) та колонії військово-феодальної імперії (якою була дореформена Росія та Іспанія до початку ХІХ століття); це наклало істотний відбиток на всі подальші політичні процеси на підросійській Україні.
А от Слобожанщина на своїх початках (у XVII столітті) була українською колонією в майже забутому вже сенсі — заселеною вихідцями з певної країни територією. Проте, зберігаючи тривалий час автономний козацький устрій та тісні зв’язки із Гетьманщиною, слобожанці визнавали владу московського царя. Скасувала автономію та сама Єкатерина ІІ. І ще одна деталь: більшість земель Слобожанщини до ХІІІ століття була заселена і належала тим чи тим руським князям, але потім майже знелюдніла після Батиєвої навали.
Причорномор’я, передусім Таврія, має певні спільні риси зі Слобожанщиною. Так само в князівські часи міжріччя Дунаю та Дніпра було частково заселене (друга хвиля заселення пов’язана з добою Великого князівства Литовського, коли, зокрема, маємо першу письмову згадку про Коцюбієве-Гаджибей-Одесу). Так само степ та річкові долини стали потім об’єктом колонізації — проте подвійної: татарської, а потім турецької, з одного боку, козацько-української — з другого боку. Наприкінці XVIII століття результати козацького освоєння Таврії були майже повністю знищені, самі запорожці силоміць переселені на Кубань (або втекли за Дунай), їхнє місце заступили колоністи з Сербії, Німеччини, Болгарії, Греції, але головним чином — із числа українських селян. Склалася своєрідна гримуча суміш: космополітичні портові міста, грандіозні латифундії землевласників-неукраїнців із http://www.youtube.com/user/lvlwlwнаймитами-українцями, поміж ними німецькі хутори, а в повітрі цього творіння військово-феодальної імперії — пам’ять про запорозьку козацьку вольницю й одночасно — про «золоту добу Єкатерини». Саме цей регіон дав життя чи не половині знаних діячів українського визвольного руху першої половини минулого століття — від Винниченка до Донцова. А ще — «дніпропетровському клану», який міцно увійшов в історію СРСР й України.
У 1917 — 1921 роках більшовики вели проти українців (і «петлюрівців», і «гетьманців», і «махновців») Наддніпрянщини, Слобожанщини та Таврії типову колоніальну війну; вони мали в ній тільки тимчасові успіхи, аж поки не пішли на запровадження НЕПу та українізації...
• Крим — це окрема тема; але його колоніальний статус — що в Російській імперії, що в СРСР — не може викликати заперечень; після 1944 року це стала колоніальна територія особливого роду, де були силою викорчувані корінні народи, на чиє місце прийшли переселенці — в основному з метрополії.
• І, нарешті, ще одна особлива територія, на якій ще до 1917 року формувався прототип «нової історичної спільноти — радянського народу». Це — Донбас. Бурхливий розвиток видобувної та важкої індустрії з кінця ХІХ століття йшов бік-о-бік із менш бурхливим формуванням дуже своєрідної напівурбаністичної культури, де патріархальні, традиційні, «сімейні» відносини перенесено в межі міст і робітничих селищ, а пізніше — міських агломерацій. Донбас — нововитвір Російської імперії, основна маса населення якого так і не встигла відчути свій колоніальний статус (а те, що об’єктивно він існував, свідчать численні синдикати, утворені промисловцями «юга России» на початку ХХ століття, щоб обстоювали свої регіональні інтереси від тиску з боку Санкт-Петербурга та конкуренції з боку Москви, Уралу та польських й остзейських губерній). Людський матеріал Донбасу, ще й за умов Першої світової війни, коли на шахти й на заводи пішов люмпенізований контингент, зовсім не випадково став у пригоді більшовикам. А перетворення «нахаловок» на більш-менш сучасні міста в повоєнний час (за збереження здебільшого відсталої індустрії з відповідною соціальною структурою) закріпило радянський характер регіону. І не забуваймо, що по Другій світовій війні на шахти силоміць посилали специфічну публіку. Додайте до цього силу пропаганди — й отримаєте те, чим є нинішній Донбас.
Чимало політиків і публіцистів сьогодні полюбляють вести мову про те, що Україна тривалий час (чи то десятки років, чи то кілька століть) була окупована Росією. А термін «радянська окупація України» став уже звичним як для мас-медіа, так і для політичного середовища. Якщо раніше його вживали лише крайні націонал-радикали з числа політиків, інтелектуалів і журналістів, то тепер він став загальником не тільки в націонал-демократичному, а й подекуди в ліберальному середовищі. За президентства Ющенка навіть було створено Музей радянської окупації в Києві — щоправда, не державний, а на громадських засадах. Із другого боку, не лише відверті москвофіли, комуністи чи постмодерні ліберали, а й дехто з патріотично налаштованих публічних осіб заперечує не лише окупаційний, а й колонізаторський характер влади Кремля. Мовляв, радянська Україна брала активну участь у створенні СРСР, її структури були активно задіяні у всьому тому, що робилося за більшовиків, і в позитивному, і в негативному — від подолання неграмотності й індустріалізації до масових репресій та Голодомору. Ба більше: як заявила одна знана дослідниця, «в Україні діяла не «советская власть», а радянська влада, яку будували «наші» — Затонський, Скрипник, Мануїльський та іже з ними».
Усе це розмаїття думок засвідчує, що проблема існує. І проблема далеко не теоретична. Адже від того, який статус і які характеристики мала Україна в СРСР (і раніше), вирішальною мірою залежить сутність того пострадянського тягаря, який лежить на наших плечах, та вибір методів і форм побудови справді вільної європейської держави. Бо ж неадекватні методи ведуть до неадекватних — під оглядом поставленої цілі — результатів.
Отож, не вдаючись до детальних теоретичних дефініцій (охочі зможуть знайти їх у політичних словниках та енциклопедіях), окреслю своє бачення проблеми. Бо ж, як на мене, ми маємо те, що маємо, — «класично некласичну країну» та «класично некласичну» державу в самісінькому центрі географічної Європи, а водночас — на її інформаційно-культурній та політико-економічній периферії.
• Почнімо із Заходу. Із 1907 року, коли в Австро-Угорщині влада мусила піти на запровадження загального виборчого права, належні їй Галичина та Буковина де-факто перестали бути колоніями; імперія Габсбургів розвивалася на шляху до мультинаціональної федерації, але надто прогнила державна конструкція на той час (читай «Бравого вояка Швейка»), щоб реалізувати шанс на оновлення. Та навіть нетривалий період недосконалої, навіть як на ті часи, демократії та піднесення революційної доби був достатнім для того, щоб відбулася справжня національна мобілізація, вінцем якої стало утворення Західно-Української Народної Республіки, яку невдовзі було збройною силою захоплено Польщею. Тож після 1919 року Галичину можна впевнено назвати окупованою територією — змінювалися тільки окупанти, а ставлення до факту окупації та самосвідомість населення залишалися інваріантними, за винятком москвофілів, котрі потім перетворилися на «зачарованих на Схід» комуністів. (Олександр Галан був серед тих, хто 1915 року підносив на львівському вокзалі хліб-сіль російському імператорові, а його син Ярослав вірно служив генсеку ВКП(б)...)
• Складніша ситуація з Волинню. Вона спершу була в складі Російської імперії, потім потрапила до Польщі, де стала об’єктом посиленої колонізації (хоча б через осадництво). Але все ж 20 років Волинь побула колонією європейського типу (як-от раніше Ірландія) з реальним виборчим правом, багатопартійністю, незалежними медіа. Ясна річ, усе це обмежувалося, українське культурне життя утискалося, але ж хіба можна порівняти масштаби Берези Картузької із воістину неозорим ГУЛАГом. Закономірним наслідком колонізаційних зусиль другої Речі Посполитої стала антиколоніальна війна українців 1943 — 1944 років (нагадаю, еміграційний лондонський уряд на основі угоди зі Сталіним від 30 липня 1941 року вважав Волинь складовою Польської держави). Антиколоніальні ж війни у будь-якій країні супроводжуються тяжкими ексцесами з обох боків. Така війна за умов окупації третьою стороною — нацистами — й активних дій четвертої сторони в особі спецгруп НКВД — це щось сюрреалістичне, але прагнення силою втримати території, де понад 80% іноетнічного населення, яке не хоче жити в цій державі, — це типова колоніальна війна...
• Закарпаття ж було колонією угорської частини імперії Габсбургів, потім відносно вільне двадцятиліття в складі Чехословаччини надало йому імпульс національного розвитку, який відчутний і понині. Але Закарпаття та Буковина, на відміну від Галичини, не почувалися в складі СРСР окупованими (хоч і відчували незатишність); на те були причини, адже румунська та угорська влади нищили там усе українське. На цьому вміло зіграла влада радянська.
• Наддніпрянщина, Слобожанщина та Таврія — також колоніальні території, але зі своєю істотною специфікою. Територія по обидва боки Дніпра — ліс і лісостеп, зона осілого землеробства щонайменше з часів «скіфів-орачів» та антів — стала вперше об’єктом колонізаційного перевлаштування в «золоте десятиліття» 1638 — 1648 років, коли магнатерія Речі Посполитої намагалася перетворити українців на «білих рабів». Далі колонізація, тільки вже російсько-імперська, продовжилася у «вік золотий Єкатерини», коли було ліквідовано Гетьманщину та Запоріжжя, а разом із тим — рештки козацьких вольностей (хоч би й для надвірного козацтва) на Правобережжі, й закріпилася за часів Ніколая І, який, зокрема, встановив відсоток малоросів, котрі мали право мешкати в адміністративних центрах. На цих землях химерно переплелися риси колонії європейського типу (якою Наддніпрянщина вповні стала тільки на початку ХХ століття) та колонії військово-феодальної імперії (якою була дореформена Росія та Іспанія до початку ХІХ століття); це наклало істотний відбиток на всі подальші політичні процеси на підросійській Україні.
А от Слобожанщина на своїх початках (у XVII столітті) була українською колонією в майже забутому вже сенсі — заселеною вихідцями з певної країни територією. Проте, зберігаючи тривалий час автономний козацький устрій та тісні зв’язки із Гетьманщиною, слобожанці визнавали владу московського царя. Скасувала автономію та сама Єкатерина ІІ. І ще одна деталь: більшість земель Слобожанщини до ХІІІ століття була заселена і належала тим чи тим руським князям, але потім майже знелюдніла після Батиєвої навали.
Причорномор’я, передусім Таврія, має певні спільні риси зі Слобожанщиною. Так само в князівські часи міжріччя Дунаю та Дніпра було частково заселене (друга хвиля заселення пов’язана з добою Великого князівства Литовського, коли, зокрема, маємо першу письмову згадку про Коцюбієве-Гаджибей-Одесу). Так само степ та річкові долини стали потім об’єктом колонізації — проте подвійної: татарської, а потім турецької, з одного боку, козацько-української — з другого боку. Наприкінці XVIII століття результати козацького освоєння Таврії були майже повністю знищені, самі запорожці силоміць переселені на Кубань (або втекли за Дунай), їхнє місце заступили колоністи з Сербії, Німеччини, Болгарії, Греції, але головним чином — із числа українських селян. Склалася своєрідна гримуча суміш: космополітичні портові міста, грандіозні латифундії землевласників-неукраїнців із http://www.youtube.com/user/lvlwlwнаймитами-українцями, поміж ними німецькі хутори, а в повітрі цього творіння військово-феодальної імперії — пам’ять про запорозьку козацьку вольницю й одночасно — про «золоту добу Єкатерини». Саме цей регіон дав життя чи не половині знаних діячів українського визвольного руху першої половини минулого століття — від Винниченка до Донцова. А ще — «дніпропетровському клану», який міцно увійшов в історію СРСР й України.
У 1917 — 1921 роках більшовики вели проти українців (і «петлюрівців», і «гетьманців», і «махновців») Наддніпрянщини, Слобожанщини та Таврії типову колоніальну війну; вони мали в ній тільки тимчасові успіхи, аж поки не пішли на запровадження НЕПу та українізації...
• Крим — це окрема тема; але його колоніальний статус — що в Російській імперії, що в СРСР — не може викликати заперечень; після 1944 року це стала колоніальна територія особливого роду, де були силою викорчувані корінні народи, на чиє місце прийшли переселенці — в основному з метрополії.
• І, нарешті, ще одна особлива територія, на якій ще до 1917 року формувався прототип «нової історичної спільноти — радянського народу». Це — Донбас. Бурхливий розвиток видобувної та важкої індустрії з кінця ХІХ століття йшов бік-о-бік із менш бурхливим формуванням дуже своєрідної напівурбаністичної культури, де патріархальні, традиційні, «сімейні» відносини перенесено в межі міст і робітничих селищ, а пізніше — міських агломерацій. Донбас — нововитвір Російської імперії, основна маса населення якого так і не встигла відчути свій колоніальний статус (а те, що об’єктивно він існував, свідчать численні синдикати, утворені промисловцями «юга России» на початку ХХ століття, щоб обстоювали свої регіональні інтереси від тиску з боку Санкт-Петербурга та конкуренції з боку Москви, Уралу та польських й остзейських губерній). Людський матеріал Донбасу, ще й за умов Першої світової війни, коли на шахти й на заводи пішов люмпенізований контингент, зовсім не випадково став у пригоді більшовикам. А перетворення «нахаловок» на більш-менш сучасні міста в повоєнний час (за збереження здебільшого відсталої індустрії з відповідною соціальною структурою) закріпило радянський характер регіону. І не забуваймо, що по Другій світовій війні на шахти силоміць посилали специфічну публіку. Додайте до цього силу пропаганди — й отримаєте те, чим є нинішній Донбас.
Немає коментарів:
Дописати коментар