Читаючи Біблію

Біблія, Святе Письмо — фундамент християнської віри, ідеології, моралі, права, теології, тобто всього того, що сформувало менталітет людини, приналежної до західної цивілізації.

Біблія є однією з найстаріших книг світу; укладати її почали ще за тисячу років до народження Христа, а остаточне формування закінчилося у III столітті. Оригінальні тексти Старого Завіту написані давньоєврейською та арамейською мовами, а Нового Завіту — головним чином грецькою. Ще у II столітті до нашої ери зроблено переклад Старого Завіту грецькою мовою (так звана «Септуагінта» — переклад 72 іудейських мудреців). А в IV ст. св. Єроним переклав Біблію латиною («Вульгата»). У давнину Біблію «видавали» вручну — переписували на пергамені (шкірі). Тривалий час було прийнято писати весь текст великими літерами й без будь-яких розділових знаків, навіть без інтервалів між словами. Тільки в ХIII столітті тексти Біблії було структуровано — поділено на розділи, а пізніше — на вірші. Слово «Біблія» («Bibel») походить від грецького «Biblos» — назви стародавнього фінікійського міста, який у другому тисячолітті до Різдва Христового був головним ринком і складом папірусу ойкумени.

Сьогодні Біблію перекладено 700-ми мовами й діалектами світу; за 500 років (з часу винайдення друкарського верстату) надруковано майже один мільярд примірників Святого Письма.

Не часто згадують про те, що Бібілія — то також невмирущий світовий літературний шедевр. Скільки в тій Книзі Книг драматичних сюжетів, надзвичайних особистостей — чоловіків та жінок, картин стародавнього побуту, виразності, мальовничості! А скільки там жанрів — поезії, епосу, філософських трактатів, історіографії, побутових притч. Декому це може здаватися неймовiрним, але в Біблії можна знайти навіть гумор. Згадати хоча б розповідь про те, як мандрівні ворожбити заходилися виганяти з одного чоловіка злого духа (демона) і робили це в «Ім’я Господа Ісуса, якого (апостол) Павло проповідує». Хоча не мали найменшого права посилатися на Ісуса та Павла, про що знав навіть той демон, якого вони виганяли з людини. У відповідь на нечестиві заклинання мандрівних ворожбитів демон закричав: «Я знаю Ісуса, і знаю Павла, а ви хто такі?» І спокійно залишився в чоловікові та ще й спонукав того добре побити ошуканців.

«Діяння Святих Апостолів» розказують, що після Смерті, Воскресіння та Вознесіння Ісуса, апостол Павло прийшов сповістити Слово Боже до Афін, до «міста, повного ідолів», тобто античної скульптури. Там він проповідував не тільки в синагозі, але й на вулицях міста, кожному стрічному розповідаючи про Сина Божого. Трапилося апостолу побувати також на афінському пагорку Ареса, де збиралися грецькі філософи-язичники. Афіняни, як твердять «Діяння», нічим іншим не займалися з такою охотою, як слуханням та обговоренням чогось нового. Прочувши щось про Євангеліє, «... епікуреї та стоїки сперечалися з Павлом і говорили: «Чи можемо знати, що то за наука нова, яку ти проповідуєш? Бо щось чудне ти вкладаєш до наших вух. Що то має значити?»

Апостол Павло почав з того, що похвалив «мужів атенських» за побожність: «Оглядаючи святощі ваші, я знайшов також жертовник, на якому написано: «Незнаному Богові». Ось Того, Кого навмання ви шануєте, Того проповідую вам». І почав викладати основи християнського вчення, а допитливі греки слухали його дуже уважно.

Коли, однак, апостол дійшов до воскресіння Сина Божого з мертвих, зацікавленість філософів вмить щезла. Одні стали насміхатися, а інші, більш люб’язні й дипломатичні, сказали: «Про це послухаємо тебе іншим разом ... » І розійшлися. Так, згідно з Новим Завітом, античні філософи без роздумів відкинули християнську ідею Воскресіння, ідею, яка має не тільки прямий — текстуальний — зміст, але також переносний. Ця переносна сутність Воскресіння є позачасовою й однаково стосується всіх людей, як християн, так і нехристиян. Бо Воскресіння — то символ невмирущості людського Духу, його постійної смерті на ганебному хресті і постійного з мертвих вставання — в силі і славі. Нині і прісно і в віки віків.