Держава, яка народилася й загинула в один день

Карпатська Україна: спроба утвердження незалежності

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор, заступник директора Інституту історії НАН України

Коротка історія Карпатоукраїнської держави донедавна була «білою плямою». Після 1991 року українські історики дістали можливість всебічно вивчити архівні матеріали, пов’язані з подіями 1938 — 1939 рр. Разом із дослідженнями вчених української діаспори знайдені документи створюють об’єктивну картину подій, пов’язаних з проголошенням самостійної Карпатської України.

Спроби українців скористатися революціями в Російській та Австро-Угорській імперіях для побудови національної соборної держави не увінчалися успіхом. Закарпаття, яке з XI століття було поглинуте Угорським королівством і разом з ним увійшло до Австрійської імперії, за умовами Сен-Жерменського мирного договору стало 1919 року частиною новоутвореної Чехословаччини.

Прийнято вважати, що становище українців в демократичній Чехословаччині було кращим, ніж у інших державах. І справді, в Закарпатті не спостерігалося ні жорстоких репресій на зразок штучного голодомору, ні спроб денаціоналізувати українське населення. Проте українські діячі користувалися прихильністю влади лише в Празі. Безпосередньо в Закарпатті вони наражалися на поліцейські репресії. Чеська влада не бажала миритися з проявами закарпатського сепаратизму. Вони офіційно назвали край Підкарпатською Руссю, тому що традиційна назва самою граматичною будовою утверджувала приналежність землі «за Карпатськими горами» Києву. Для спостерігача з Праги ця земля знаходилася перед Карпатами. Відірваність від України не могла не накласти відбиток на карпатоукраїнську етнічну спільність. Абсолютизуючи відмінності в психології та ментальності місцевого населення, деякі політики — так звані «локалісти» — твердили, що русини повинні консолідуватися в окрему від українців націю. Однак вони не користувалися великою підтримкою в суспільстві.

Найбільш популярним наприкінці 30-х років стало Українське національне об’єднання — українофіли. Українофільський рух мав своїми попередниками народовців XIX століття. Він був спрямований на пробудження національної свідомості русинів. Українофіли прагнули, щоб русини відчули себе частиною єдиного українського народу. Лідером у них був доктор теології, видатний педагог, отець Августин Волошин.

З українофілами конкурували русофіли — політична течія, яка походила від москвофілів попереднього століття. Після революції в Росії вони почали орієнтуватися на Прагу. Губернатор Закарпаття у 1923 — 1933 роках Антон Бескид проводив русофільську політику, а сама партія користувалася підтримкою державної адміністрації.

Наприкінці вересня 1938 року в Мюнхені відбулася конференція за участю Німеччини, Італії, Франції і Великої Британії, яка розглянула претензії Адольфа Гітлера до Чехословаччини. Бажаючи за всяку ціну «умиротворити» німецького фюрера, Франція і Велика Британія погодилися на приєднання до рейху Судетської області. Країна втрачала п’яту частину своєї території і майже чверть населення. Претензії до Чехословаччини висунув і інший сусід — Угорщина. Між двома країнами почалися переговори, які не дали результату. Тоді Угорщина звернулася до чотирьох держав, які уклали Мюнхенський договір, з проханням змусити Чехословаччину віддати їй землі з переважно угорським населенням. Мова йшла про частину території Словаччини й Закарпаття.

Коли Німеччина зайняла передану їй за Мюнхенським договором Судетську область і змусила празький уряд надати автономію Словаччині, лідери українофілів, русофілів і локалістів домовилися між собою й звернулися до Праги із спільною вимогою реалізувати положення чехословацької конституції щодо автономії Підкарпатського краю. 11 жовтня 1938 року празький уряд затвердив першу адміністрацію автономії на чолі з лідером партії русофілів А.Бродієм. Через два тижні Бродій був заарештований чехословацькою контррозвідкою, яка здобула документальні свідчення його співпраці з секретними службами Угорщини. Новий кабінет автономного Підкарпатського краю очолив А.Волошин.

Франція й Велика Британія відмовилися від нового «мінімюнхена», і конфліктну справу між Угорщиною та Чехословаччиною розглянули у Відні міністри закордонних справ Німеччини та Італії. За ухвалою Віденського арбітражу в листопаді 1938 року Чехословаччина втрачала міста Ужгород, Мукачеве та Берегове з прилеглими до них районами. До Угорщини відходила частина території Закарпаття з населенням в 171 тис. осіб, у тому числі 82 тис. угорців, 33 тис. українців, 16 тис. словаків і чехів.

Українофіли звернулися до населення краю з маніфестом, в якому повідомлялося про вимушену згоду на арбітраж («несила боротися зі світовими державами»). Звернення закінчувалося оптимістичною нотою. «Кордони нашої Підкарпатської держави тепер забезпечені Німеччиною, Італією, Англією та Францією. Польща і Мадярщина прийняли до відома умову, якою зобов’язалися не втручатися до наших внутрішніх справ».

А.Волошин приступив до державного будівництва на урізаній території Закарпатської України. Певний час йому ніхто не заважав. Президент Чехословаччини Едуард Бенеш емігрував до Лондона, нова празька влада мало втручалася у справи автономії. Вирішальну роль у Центральній Європі тепер здобула Німеччина. Проте А.Гітлер, як свідчили нібито результати Віденського арбітражу, не мав наміру передавати все Закарпаття Угорщині.

Своїй державі зі столицею в Хусті, яка користувалася фактичною незалежністю, українофіли дали назву — Карпатська Україна. Адміністративні органи, система освіти і видавнича справа були переведені на українську мову. Почалася підготовча робота зі створення збройних сил. У розбудові держави закарпатцям допомагали співвітчизники із Західної України, Північної Буковини і заокеанської діаспори. Курс Августина Волошина на утвердження національної державності дістав схвалення основної частини населення краю. 12 лютого 1939 року відбулися вибори до сейму. Українське національне об’єднання дістало на них 92 відсотки голосів. На цей час усі інші партії було заборонено, але населення мало можливість вільно висловлювати свою думку. А.Волошин почав формувати збройні сили — Карпатську січ. У створенні регулярних військових сил закарпатцям надала велику допомогу Організація українських націоналістів. Чимало старшин було членами ОУН. Кількість вишколених січовиків сягнула 5 тисяч.

На початку березня 1939 року А.Гітлер вирішив здійснити давно задуману ліквідацію Чехословацької держави. Чехія приєднувалася до рейху, а Словаччина одержувала примарну незалежність. Зважуючи різні варіанти розв’язання проблеми Карпатської України, німецькі дипломати пустили поголос про доцільність гарантування рейхом незалежності цієї держави і можливість об’єднання її із Західною Україною або навіть з Радянською Україною. Поряд з чутками такого змісту німці майстерно використали документи закарпатських українців, які засвідчували їхній патріотизм, але викликали тривогу у Варшаві і в Москві. Наприклад, у меморандумі делегації Карпатської України до канцлера Німеччини від 24 жовтня 1938 року містилася така заява: «Карпатська Україна — складова частина території українського народу. Тому її населення усвідомлює свої обов’язки, що постають перед ним у даний момент не лише стосовно своєї країни, але також стосовно всього українства».

Маючи подібну інформацію, Йосип Сталін проковтнув гачок і почав діяти так, як від нього чекали. Це засвідчила виголошена ним доповідь на XVIII з’їзді ВКП(б) 10 березня 1939 року. Вождь приділив у ній багато місця натужному висміюванню ідеї приєднання країни з населенням у 30 млн. осіб (Радянська Україна) до регіону з населенням 700 тис. осіб (Карпатська Україна). Це показало Гітлерові, що Радянський Союз не зацікавлений у існуванні Карпатської України як незалежної держави. 12 березня Будапешт одержав згоду фюрера на поглинення всього Закарпаття.

Державний розпад Чехословацької Республіки змусив А.Волошина офіційно заявити про те, що з 14 березня Карпатська Україна стає незалежною. 15 березня в Хусті зібрався сейм Карпатської України. Протягом трьох годин цього дня відбулося шість окремих засідань сейму, на яких було прийнято документи історичної ваги. Зокрема, підтверджувалося, що Карпатська Україна є незалежною державою. Таємним голосуванням сейм обрав отця Августина Волошина президентом. Державною мовою Карпатської України проголошувалася українська. Державним прапором затверджувався національний синьо-жовтий прапор, а державним гербом — поєднання крайового гербу (ведмідь у лівім червонім колі й чотири сині та три жовті смуги у правому півколі) з національним (тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому зубі). Державним гімном Карпатської України ставав національний гімн «Ще не вмерла Україна».

Угорська армія почала вторгнення в Карпатську Україну невеликими силами ще в ніч з 13 на 14 березня. Тим часом на кордоні зосереджувалося 12 дивізій. 15 березня угорська армія почала просуватися на всіх напрямках великими силами. Карпатська січ чинила опір, але довго протистояти величезній силі не змогла. 17 березня останні захисники Карпатської України залишили її територію або перейшли до партизанської боротьби. Тих, хто потрапив у полон до окупантів зі зброєю в руках, нещадно винищували.

Бої на Закарпатті розгорталися за півроку до початку Другої світової війни. Так сталося, що країни-агресори на чолі з нацистською Німеччиною зустріли перший збройний опір саме в Україні. Цей опір чинила незалежна українська держава, яка народилася й загинула в один день.