МОНОМАХ........
Як і багато інших давньоруських
правителів, великий князь Володимир-Василь Всеволодович, прозваний
Мономахом, зустрічав усі великі церковні свята, відвідуючи ІНКОГНІТО
тюремних арештантів і церковних жебраків, аби особисто подати їм
милостиню...
Так Володимир Мономах увійшов у Історію як князь «милостивий». Хоча не лише у свята проявлявся в його великому правлінні гуманний за своєю ментальністю ХАРАКТЕР наших лісистих у ті часи земель: бо ніде в Європі, окрім як у нас, не зустрінеш стільки пристойних жебраків з простягнутою «Христа ради» рукою і стільки могутніх або заможних людей, які жертвують подаянням в ім’я Христа і задля пробачення власних гріхів (пам’ятаю свій шок у соборі Паризької Богоматері, де вельми недорогі, але величезні свічки купували переважно лише мої співвітчизники).
Саме посткатакомбним раннім християнством на Русі гранувалася або кувалася, на мою думку, та знаменита непокірна слов’янська душа, великий дух якої дозволив вже в новітній історії помститися не лише «неразумным хазарам», але й усім іншим загарбникам: так у вигляді відплати агресорам російським і українським воїнам двічі довелося взяти Берлін і по разу Париж та Варшаву.
Русь дніпровська, Русь, багата на дичину і рибу, як і всі інші багатства, одвіку змушена була оборонятися від зовнішнього голодного ворога, породжуючи на світ великих воїнів, які увійшли до римських анналів: мовляв, на бенкеті пили вино з черепів ворогів, окованих золотом; а в бою пробивали будь-які лати отруєними стрілами (найкрутіший даній міф свідчить, що наші воїни походять від любовного зв’язку Геракла зі слов’янськими відьмами). Таким чином, войовничий характер усіх князів із роду Володимира Мономаха визначався передовсім географічним положенням їхніх володінь: адже давні грецькі географи проводили роздільну лінію між Європою і Азією зовсім не по Уралу (цю умовність вигадали набагато пізніше), а по річці Танаїсу (Дону!!!). Отже, значна частина наших предків була прикордонним народом! Вони відбивалися, як могли, від кочової Азії, що регулярно заходила до нас «попастись» разом зі своїми кибитками і незліченними стадами худоби (знамените пізнє явище «кочубеївщини» є, по-моєму, наслідком цієї латентної «Азії», в атмосфері якої сотні років проживала степова частина українських еліт).
Абсолютно очевидно, що дикі азіати змушені були здійснювати сотні років набіги на наші багаті пасовища, перш за все в посушливі роки, аби прогодувати худобу: зате наші зелені рівнини в цей час служили їм приманкою, бо були збережені від засух завдяки великій кількості лісів і річок. І саме великий князь Володимир Мономах зумів зупинити спроби наших найближчих сусідів-азіатів НАЗАВЖДИ перемістити свої постійні пасовища в нашу благословенну сторону.
Втім Мономаху доводилося відбиватися не лише від Азії: геополітичне черезсмужжя торкнулося і його. Так вже у 22 роки під проводом Святослава Чернігівського він допомагав полякам перемогти німецького імператора Генріха IV в його лігві — в Сілезії. Але вже з 24 років військова кар’єра Мономаха майже повністю була присвячена азіатам в особі половецьких князів (половці — вони ж кипчаки — як тюркське плем’я відірвалося від своїх родичів по Середній Азії печенігів, аби вдертися в південно-руські степи, щоб без перешкод випасати свою чисельну рогату худобу, коней і верблюдів). І якби не видатні якості Мономаха-вождя і його військові й дипломатичні таланти, то хтозна, скільки слов’ян було б продано в рабство на невільничих ринках нещадними половцями.
Саме за вічні спроби відвести якомога більше слов’ян в полон Мономах бив половців усе своє життя нещадно: вбивство половецького князя Китана, наприклад, явно тягне на голлівудський екшн (хоча і кіностудія імені Довженко теж могла б зняти серіал). Адже, аби розправитися із загарбником, Мономаху потрібно було спочатку звільнити з полону свого сина-заручника Святослава: на щастя, ця нічна «спецоперація» пройшла славного 1094 року успішно, а Китана й усіх його найближчих прибічників було вбито. Саме це дозволило застрелити просто під час «ділового» сніданку ще одного лиходія — князя Ітларя.
Власне з цієї миті й почалася УСПІШНА оборона наших земель великим князем Володимиром Мономахом, якому довелося пережити і втрату на цій війні деяких зі своїх синів; і зраду найближчих родичів — удільних князів; і навіть розгром Києво-Печерської лаври. Правду кажуть англійці, що в коханні і на війні всі засоби хороші і всі методи справедливі. Але навіть за межі цього цинічного висновку виходять діяння хана Боняка в Печерському монастирі, де половці вчинили страшні спустошення. Не забуваймо, що давньоруське суспільство жило фактично під керівництвом церкви, і саме по православ’ю, яке найбільше відділяло нас від Азії, й били абсолютно свідомо язичники-половці. Ось що говорить літопис Нестора про початок підлого вторгнення в Лавру: «...прідоша на монастир Печерський, нам сущим у келіях почиваючим по заутрені».
Аби раз і назавжди відбитися від половців, мудрий Мономах збирає в Любечі всіх «адекватних» князів росіян: і Святополка; і всіх Святославичів: Олега, Давида, Ярослава; князя волинського Давида Ігоревича. Прибули в Любеч і червоно-руські князі Володар і Василько Ростиславичі. Бо Мономах був одним із небагатьох, хто вже тоді розумів: аби відбитися від чужоземців, потрібно перш за все припинити братовбивство.
Взагалі, якщо чесно, то «Азія» і «кочубеївщина» загрожує Україні сьогодні так само, як і тисячу, так само, як і триста років тому: хто тільки не планує прогодувати на наших чорноземах «свої отари». Отже уроки мудрості Мономаха зараз актуальні так само, як і раніше. Перший урок: він говорив, що, якщо почне «вбивати брат брата, то земля руська загине». Другий урок: хоча й був князь Володимир Мономах «великомилостивий», але коли 1103 року половці вкотре порушили мир, то він на чолі всіх розумних князів Давньої Русі розбив їх на голову. Якраз 4 квітня було вбито в бою в урочищі Сутень аж 20 половецьких князів, а одного — Бельдюза, хоча й було взято в полон, але теж убито за особистим наказом Мономаха (жалість до загарбників, вважав він, — це жорстокість щодо власного народу).
Третій і найважливіший урок — урок Демократії: 1113 року кияни НА ВІЧЕ обрали своїм князем Володимира Мономаха, який до цього часу стільки разів розбив половців, скільки жоден князь на Русі ДО НЬОГО не розбив печенігів, а ПІСЛЯ НЬОГО — монгол з татарами (половці щоразу нестримно втікали, тільки-но чули, що на них виступив Мономах). Те, як слідом за ворогами зовнішніми Мономах-князь притиснув ворогів внутрішніх — лихварів (після третього нарахування відсотків сам борг списувався, наприклад), наочно показує: народ досить рідко помиляється у своїх обранцях, особливо якщо йому запропонувати гідне «меню» з гідних персон, які претендують на перші ролі в Державі. Саме часи демократично обраного на «стіл київський» Мономаха (Єдиноборця!) вважаються найбільш квітучим великокняженням на Русі.
Так, княжив Мономах, що рідкість на нашій землі, цивілізовано, по-європейськи. Мабуть, позначився вплив і його першої дружини — англійської королеви Гіди Геральдівни; та й матір Володимира — Анна — була донькою візантійського імператора Костянтина Мономаха. Можливо, саме ці гени й визначили вічний потяг самого Великого Князя й усіх його нащадків, помазаних після нього на царство «вінцем Мономаха», саме до міцного і по-візантійськи скроєного бюрократичного механізму (у нас завжди основою державності були люди служиві на кшталт чиновників і військових, а не підприємці й крамарі).
І нарешті останнє зауваження неісторика про Мономаха: викликає величезну симпатію те, як він ставився до Влади. Так, він пропустив на київський стіл двоюрідного брата, виходячи з «царських міркувань», мовляв, треба дати владу спочатку старшій гілці роду (хоча без цієї симпатичної особисто мені педантичності Володимир став би правити в Києві не в 60 років, а в 40). Та й після обрання на віче Князем київським Володимир Мономах довго й болісно думав, чи варто йому брати владу, що є для чесного правителя величезним тягарем праці й відповідальності. Одразу із захопленням згадуєш імператора Діоклетіана, який теж правив вельми успішно і теж був шанований УСІМА, проте відмовився від необмеженої влади і віддав перевагу радощам сільського життя (коли його вмовляли повернутися, він говорив: «Ви б не наважилися вмовляти мене, якби побачили прекрасні дерева, які я сам посадив у себе в саду, й чудові дині, які я виростив»). І звичайно, мимоволі з презирством згадуєш багатьох наших метушливих політиків-сучасників, які вельми блідо виглядають на тлі Володимира Мономаха, не ураженого ні владолюбством, ні честолюбством (не забуваймо: це слово утворене не на основі слова «честь»), ні користолюбством. Воістину, одні гідні прославляння і похвал за те, що добре правлять; а інші за те, що позбавлені влади.
I. Володимир Мономах і його повчання своїм дітям
Як відомо з історії Київської Русі-України, Володимир Всеволодович Мономах (1053 — 1125), ще будучи удільним князем, користувався заслуженою любов’ю народу. Славний своїми військовими перемогами над половцями, він у той же час піклувався про збереження миру серед удільних князів і впровадження правильного суду і порядку серед свого народу. Так, він встановив віри, тобто штрафи у кримінальних справах на користь постраждалих, ним було обмежено розміри відсотків при позиках, князь доповнив «Руську Правду» Ярослава Мудрого новими постановами. Літописець називає Володимира Мономаха «братолюбцем, нищелюбцем і добрим страдальцем за Руську землю».
Свідченням того, наскільки серйозно сприймав Володимир Мономах соціальні проблеми, є слова побажань, з якими він звернувся до своїх синів незадовго перед своєю кончиною: «О, діти мої! Хваліте Бога! Любіте также человечество... Не забувайте бідних, корміть їх. Будьте отцями сиріт, судіть вдовиць самі, не давайте сильним губить слабких... Не оставляйте хворих... Чтіть старих людей, як отців, любіть юних, як братів». Як справедливо вважала український історик Наталя Полонська-Василенко, «для ХII сторіччя заповіт Володимира — видатний документ гуманності».
II. Київські князі — сини Мономаха
1. Син Мстислав I Володимирович
Авторитет Володимира Мономаха був таким безперечним, що він без будь-яких перешкод передав Київський престол своєму старшому синові Мстиславу I (1076 — 1132), який раніше був князем Вишгородським. На Київському престолі він ствердився після смерті свого батька 1125 р. Мстислав I був гідним наступником свого великого батька: старанно працював для блага країни і тримав у покорі удільних князів.
Після смерті Мстислава 1132 р. великим князем Київським став його брат Ярополк II Володимирович. Його князювання в Києві протягом 7 років (1132 — 1139) було вельми неспокійним, оскільки між Мономаховичами відбувалися розбрати, якими скористалися їхні близькі родичі, — сини Олега Святославовича Чернігівського, які і почали боротьбу з Мономаховичами за старшинство. Половецькі князі також скористалися цими міжусобицями і знову відродили Половецьке князівство. На жаль, Ярополк II Володимирович не мав ні здібностей свого брата Мстислава Володимировича, ні його твердої волі. Правління Ярополка II і міжусобиці принесли «Мономаховому племені» важкі втрати. Полоцьке князівство відокремилося, і в ньому знову правили нащадки колишніх бунтівних князів, які повернулися із заслання. Втрачена був і Мінський уділ, де престол зайняли вороги Києва. Ще боліснішою була втрата Новгорода, де місцеві мешканці «вказали дорогу», тобто вигнали сина Мстислава — Всеволода і запросили сина Юрія Долгорукого — Ростислава. І незабаром Новгородське князівство почало перетворюватися на незалежну республіку, а за князем залишилася лише роль військового начальника.
Третій син Володимира Мономаха — В’ячеслав Володимирович (1083 — 1154) у Києві княжив лише 11 днів (1139 р.) з 22 лютого до 4 березня і без боротьби залишив Київ на незаконну вимогу Всеволода Ольговича, князя Чернігівського, «проявивши свою повну неспроможність», як зазначав М.Грушевський у своїй «Історії України-Русі» (Т. II, С. 139). Як відомо, В’ячеслав Володимирович був князем Туровським.
4. Син Юрій I (Георгій I) Володимирович «Долгорукий»
Молодший син Володимира Мономаха Юрій Володимирович, якого називали Долгоруким (1108 — 1157) засів на Київському престолі лише 1154 р., після смерті Ізяслава — сина Мстислава Володимировича. Це був винятково владолюбний князь, який двічі військовою силою оволодівав Києвом (1149 і 1153 рр.), потім утвердився в нім 1154 р. і княжив до своєї смерті 1157-го. Юрій I Долгорукий був першим облаштовувачем Суздальського князівства, яке при ньому зробилося сильним і самостійним. Оселившись у Суздалі, він звідти керував усіма підвладними землями, але Південна Русь вабила його до себе. Давши Суздальську землю своїм молодшим синам, він після впертої боротьби зайняв Київ 1154 р. Народною любов’ю він не користувався, і кияни так ненавиділи його, що, дізнавшись про його смерть, розграбували його багаті хороми. Про нього залишилася пам’ять як про засновника багатьох міст (Юр’єв, Звенигород), будівничого церков і монастирів. Якщо вірити літописцеві, то за вдачею він був добрий, а в нещасті — твердий, але вкрай честолюбний.
III. Онуки Володимира Мономаха, які стали Київськими князями
1. Онук Ізяслав II Мстиславович (1096 — 1154)
З 1146 до 1154 рр. в Києві з двома річними перервами княжив внук Мономаха, син Мстислава Володимировича — Ізяслав II Мстиславич, покликаний на престол киянами з Чернігова, де він раніше княжив. Ізяслав II був мужньою та енергійною людиною. Він добре усвідомлював свої особисті достоїнства і вважав своїм обов’язком відстоювати правду. «Не місце йде до голови, — говорив він, — а голова до місця». Ізяслав, який двічі виганявся з Києва Юрієм I Долгоруким, але не бажав йому поступатися, віддав Київ шанованому, але нездібному до державних справ дядькові В’ячеславу Володимировичу і від його імені правив Києвом до своєї смерті. В період міжусобної боротьби Ізяслава II з Юрієм Долгоруким, тобто фактично між Мономаховичами і Мстиславовичами, військові зіткнення охопили весь схід Європи, оскільки Юрія Долгорукого, який хотів заволодіти Києвом, підтримували Ольговичі і Володимир Галицький (за ними стояли половці). На стороні Ізяслава виступали кияни, В’ячеслав Турово-Пінський і Святослав Волинський. Окрім того, Ізяслава підтримували і деякі європейські володарі: король польський Болеслав IV, чеський король Владислав II, а головне — король угорський Гейза. Більше того, ця боротьба за Київ цікавила і Візантію, і Болгарію. До цього слід додати, що Ізяслав II, прагнучи відновити велич Київської держави, відновив і церковну незалежність від Візантії. Помер Ізяслав II у той момент, коли, здавалося, переміг Юрія Долгорукого, і «плакала за ним вся Руська (Київська) земля... не лише як по своєму цареві, але і як по батькові», — так описав літописець кінець князювання Ізяслава II в Києві.
Онук Володимира Мономаха Ростислав Мстиславович почав княжити в Києві 1158 р. і залишався тут до 1160 р., а потім знову утвердився з 1161 до 1167 рр. У період його правління спостерігалося певне зниження інтенсивності княжих міжусобиць, і він дістав можливість звернути свою увагу на боротьбу з половцями, які знов відновили свої набіги. В околицях Дніпра вони не припиняли лютувати і грабувати. Щоб угамувати їх, Ростислав покликав багатьох удільних князів з дружинами. Здавалося, що він хотів, подібно до діда Мономаха, прославити себе і надовго вгамувати варварів. Але союзні війська піклувалися лише про безпеку судноплавства на Дніпрі і, простоявши біля Києва, розійшлися, коли купецький флот благополучно прибув із Греції. І лише князь Сіверський і брат князя Чернігівського при настанні дуже суворої зими з нечисленною дружиною осмілилися заглибитися в половецькі степи, взяли поселення двох ханів і повернулися зі здобиччю, сріблом і золотом. Ростислав, уже немолодий, понад усе піклувався про долю дітей своїх. І, попри слабке своє здоров’я, поїхав до Новгорода, щоб затвердити сина Святослава на престолі. Дорогою Ростислав на свої власні очі побачив щиру любов смолян, посли яких зустрічали його верст за 800 від міста. Стомлений дорогою, він не міг їхати далі Великих Лук. Князь покликав туди найбільш знатних новгородців і взяв із них клятву забути колишні образи на сина його і ніколи не мати іншого князя до самої його смерті. Заспокоєний їхньою згодою, Ростислав повернувся до Смоленська. Там сестра його Рогніда, дочка князя Мстислава, бачачи знеможеного брата, радила йому залишитися в Смоленську. «Ні, — сказав Ростислав, — я повинен лежати в Київській обителі св. Федора разом із нашим батьком». Він помер дорогою, тихим голосом читаючи молитву.
Так Володимир Мономах увійшов у Історію як князь «милостивий». Хоча не лише у свята проявлявся в його великому правлінні гуманний за своєю ментальністю ХАРАКТЕР наших лісистих у ті часи земель: бо ніде в Європі, окрім як у нас, не зустрінеш стільки пристойних жебраків з простягнутою «Христа ради» рукою і стільки могутніх або заможних людей, які жертвують подаянням в ім’я Христа і задля пробачення власних гріхів (пам’ятаю свій шок у соборі Паризької Богоматері, де вельми недорогі, але величезні свічки купували переважно лише мої співвітчизники).
Саме посткатакомбним раннім християнством на Русі гранувалася або кувалася, на мою думку, та знаменита непокірна слов’янська душа, великий дух якої дозволив вже в новітній історії помститися не лише «неразумным хазарам», але й усім іншим загарбникам: так у вигляді відплати агресорам російським і українським воїнам двічі довелося взяти Берлін і по разу Париж та Варшаву.
Русь дніпровська, Русь, багата на дичину і рибу, як і всі інші багатства, одвіку змушена була оборонятися від зовнішнього голодного ворога, породжуючи на світ великих воїнів, які увійшли до римських анналів: мовляв, на бенкеті пили вино з черепів ворогів, окованих золотом; а в бою пробивали будь-які лати отруєними стрілами (найкрутіший даній міф свідчить, що наші воїни походять від любовного зв’язку Геракла зі слов’янськими відьмами). Таким чином, войовничий характер усіх князів із роду Володимира Мономаха визначався передовсім географічним положенням їхніх володінь: адже давні грецькі географи проводили роздільну лінію між Європою і Азією зовсім не по Уралу (цю умовність вигадали набагато пізніше), а по річці Танаїсу (Дону!!!). Отже, значна частина наших предків була прикордонним народом! Вони відбивалися, як могли, від кочової Азії, що регулярно заходила до нас «попастись» разом зі своїми кибитками і незліченними стадами худоби (знамените пізнє явище «кочубеївщини» є, по-моєму, наслідком цієї латентної «Азії», в атмосфері якої сотні років проживала степова частина українських еліт).
Абсолютно очевидно, що дикі азіати змушені були здійснювати сотні років набіги на наші багаті пасовища, перш за все в посушливі роки, аби прогодувати худобу: зате наші зелені рівнини в цей час служили їм приманкою, бо були збережені від засух завдяки великій кількості лісів і річок. І саме великий князь Володимир Мономах зумів зупинити спроби наших найближчих сусідів-азіатів НАЗАВЖДИ перемістити свої постійні пасовища в нашу благословенну сторону.
Втім Мономаху доводилося відбиватися не лише від Азії: геополітичне черезсмужжя торкнулося і його. Так вже у 22 роки під проводом Святослава Чернігівського він допомагав полякам перемогти німецького імператора Генріха IV в його лігві — в Сілезії. Але вже з 24 років військова кар’єра Мономаха майже повністю була присвячена азіатам в особі половецьких князів (половці — вони ж кипчаки — як тюркське плем’я відірвалося від своїх родичів по Середній Азії печенігів, аби вдертися в південно-руські степи, щоб без перешкод випасати свою чисельну рогату худобу, коней і верблюдів). І якби не видатні якості Мономаха-вождя і його військові й дипломатичні таланти, то хтозна, скільки слов’ян було б продано в рабство на невільничих ринках нещадними половцями.
Саме за вічні спроби відвести якомога більше слов’ян в полон Мономах бив половців усе своє життя нещадно: вбивство половецького князя Китана, наприклад, явно тягне на голлівудський екшн (хоча і кіностудія імені Довженко теж могла б зняти серіал). Адже, аби розправитися із загарбником, Мономаху потрібно було спочатку звільнити з полону свого сина-заручника Святослава: на щастя, ця нічна «спецоперація» пройшла славного 1094 року успішно, а Китана й усіх його найближчих прибічників було вбито. Саме це дозволило застрелити просто під час «ділового» сніданку ще одного лиходія — князя Ітларя.
Власне з цієї миті й почалася УСПІШНА оборона наших земель великим князем Володимиром Мономахом, якому довелося пережити і втрату на цій війні деяких зі своїх синів; і зраду найближчих родичів — удільних князів; і навіть розгром Києво-Печерської лаври. Правду кажуть англійці, що в коханні і на війні всі засоби хороші і всі методи справедливі. Але навіть за межі цього цинічного висновку виходять діяння хана Боняка в Печерському монастирі, де половці вчинили страшні спустошення. Не забуваймо, що давньоруське суспільство жило фактично під керівництвом церкви, і саме по православ’ю, яке найбільше відділяло нас від Азії, й били абсолютно свідомо язичники-половці. Ось що говорить літопис Нестора про початок підлого вторгнення в Лавру: «...прідоша на монастир Печерський, нам сущим у келіях почиваючим по заутрені».
Аби раз і назавжди відбитися від половців, мудрий Мономах збирає в Любечі всіх «адекватних» князів росіян: і Святополка; і всіх Святославичів: Олега, Давида, Ярослава; князя волинського Давида Ігоревича. Прибули в Любеч і червоно-руські князі Володар і Василько Ростиславичі. Бо Мономах був одним із небагатьох, хто вже тоді розумів: аби відбитися від чужоземців, потрібно перш за все припинити братовбивство.
Взагалі, якщо чесно, то «Азія» і «кочубеївщина» загрожує Україні сьогодні так само, як і тисячу, так само, як і триста років тому: хто тільки не планує прогодувати на наших чорноземах «свої отари». Отже уроки мудрості Мономаха зараз актуальні так само, як і раніше. Перший урок: він говорив, що, якщо почне «вбивати брат брата, то земля руська загине». Другий урок: хоча й був князь Володимир Мономах «великомилостивий», але коли 1103 року половці вкотре порушили мир, то він на чолі всіх розумних князів Давньої Русі розбив їх на голову. Якраз 4 квітня було вбито в бою в урочищі Сутень аж 20 половецьких князів, а одного — Бельдюза, хоча й було взято в полон, але теж убито за особистим наказом Мономаха (жалість до загарбників, вважав він, — це жорстокість щодо власного народу).
Третій і найважливіший урок — урок Демократії: 1113 року кияни НА ВІЧЕ обрали своїм князем Володимира Мономаха, який до цього часу стільки разів розбив половців, скільки жоден князь на Русі ДО НЬОГО не розбив печенігів, а ПІСЛЯ НЬОГО — монгол з татарами (половці щоразу нестримно втікали, тільки-но чули, що на них виступив Мономах). Те, як слідом за ворогами зовнішніми Мономах-князь притиснув ворогів внутрішніх — лихварів (після третього нарахування відсотків сам борг списувався, наприклад), наочно показує: народ досить рідко помиляється у своїх обранцях, особливо якщо йому запропонувати гідне «меню» з гідних персон, які претендують на перші ролі в Державі. Саме часи демократично обраного на «стіл київський» Мономаха (Єдиноборця!) вважаються найбільш квітучим великокняженням на Русі.
Так, княжив Мономах, що рідкість на нашій землі, цивілізовано, по-європейськи. Мабуть, позначився вплив і його першої дружини — англійської королеви Гіди Геральдівни; та й матір Володимира — Анна — була донькою візантійського імператора Костянтина Мономаха. Можливо, саме ці гени й визначили вічний потяг самого Великого Князя й усіх його нащадків, помазаних після нього на царство «вінцем Мономаха», саме до міцного і по-візантійськи скроєного бюрократичного механізму (у нас завжди основою державності були люди служиві на кшталт чиновників і військових, а не підприємці й крамарі).
І нарешті останнє зауваження неісторика про Мономаха: викликає величезну симпатію те, як він ставився до Влади. Так, він пропустив на київський стіл двоюрідного брата, виходячи з «царських міркувань», мовляв, треба дати владу спочатку старшій гілці роду (хоча без цієї симпатичної особисто мені педантичності Володимир став би правити в Києві не в 60 років, а в 40). Та й після обрання на віче Князем київським Володимир Мономах довго й болісно думав, чи варто йому брати владу, що є для чесного правителя величезним тягарем праці й відповідальності. Одразу із захопленням згадуєш імператора Діоклетіана, який теж правив вельми успішно і теж був шанований УСІМА, проте відмовився від необмеженої влади і віддав перевагу радощам сільського життя (коли його вмовляли повернутися, він говорив: «Ви б не наважилися вмовляти мене, якби побачили прекрасні дерева, які я сам посадив у себе в саду, й чудові дині, які я виростив»). І звичайно, мимоволі з презирством згадуєш багатьох наших метушливих політиків-сучасників, які вельми блідо виглядають на тлі Володимира Мономаха, не ураженого ні владолюбством, ні честолюбством (не забуваймо: це слово утворене не на основі слова «честь»), ні користолюбством. Воістину, одні гідні прославляння і похвал за те, що добре правлять; а інші за те, що позбавлені влади.
Як відомо з історії Київської Русі-України, Володимир Всеволодович Мономах (1053 — 1125), ще будучи удільним князем, користувався заслуженою любов’ю народу. Славний своїми військовими перемогами над половцями, він у той же час піклувався про збереження миру серед удільних князів і впровадження правильного суду і порядку серед свого народу. Так, він встановив віри, тобто штрафи у кримінальних справах на користь постраждалих, ним було обмежено розміри відсотків при позиках, князь доповнив «Руську Правду» Ярослава Мудрого новими постановами. Літописець називає Володимира Мономаха «братолюбцем, нищелюбцем і добрим страдальцем за Руську землю».
Свідченням того, наскільки серйозно сприймав Володимир Мономах соціальні проблеми, є слова побажань, з якими він звернувся до своїх синів незадовго перед своєю кончиною: «О, діти мої! Хваліте Бога! Любіте также человечество... Не забувайте бідних, корміть їх. Будьте отцями сиріт, судіть вдовиць самі, не давайте сильним губить слабких... Не оставляйте хворих... Чтіть старих людей, як отців, любіть юних, як братів». Як справедливо вважала український історик Наталя Полонська-Василенко, «для ХII сторіччя заповіт Володимира — видатний документ гуманності».
II. Київські князі — сини Мономаха
1. Син Мстислав I Володимирович
Авторитет Володимира Мономаха був таким безперечним, що він без будь-яких перешкод передав Київський престол своєму старшому синові Мстиславу I (1076 — 1132), який раніше був князем Вишгородським. На Київському престолі він ствердився після смерті свого батька 1125 р. Мстислав I був гідним наступником свого великого батька: старанно працював для блага країни і тримав у покорі удільних князів.
Наша людина в ХII столітті
1130 р. він підпорядкував усю Білу Русь — князівство Полоцьке і на загальному з’їзді удільних князів засудив полоцьких князів за сепаратизм і вислав їх до Греції. Мстислав вів звитяжні війни з Ліфляндією і Литвою. Він був мужнім і мудрим, його любили піддані і шанували сусіди. У Києві Мстислав Володимирович побудував церкви св. Феодори і Богородиці Пирогощої, а також заснував Федорівський монастир. Як вважає багато хто з учених-істориків, Мстислав є останнім редактором «Повісті временних літ». Серед сучасників Мстислав користувався великою пошаною, в основному за успішну боротьбу з половцями.Чому Мономах?
2. Син Ярополк II Володимирович (1082 — 1139)Після смерті Мстислава 1132 р. великим князем Київським став його брат Ярополк II Володимирович. Його князювання в Києві протягом 7 років (1132 — 1139) було вельми неспокійним, оскільки між Мономаховичами відбувалися розбрати, якими скористалися їхні близькі родичі, — сини Олега Святославовича Чернігівського, які і почали боротьбу з Мономаховичами за старшинство. Половецькі князі також скористалися цими міжусобицями і знову відродили Половецьке князівство. На жаль, Ярополк II Володимирович не мав ні здібностей свого брата Мстислава Володимировича, ні його твердої волі. Правління Ярополка II і міжусобиці принесли «Мономаховому племені» важкі втрати. Полоцьке князівство відокремилося, і в ньому знову правили нащадки колишніх бунтівних князів, які повернулися із заслання. Втрачена був і Мінський уділ, де престол зайняли вороги Києва. Ще боліснішою була втрата Новгорода, де місцеві мешканці «вказали дорогу», тобто вигнали сина Мстислава — Всеволода і запросили сина Юрія Долгорукого — Ростислава. І незабаром Новгородське князівство почало перетворюватися на незалежну республіку, а за князем залишилася лише роль військового начальника.
Княжни та княгині Руси-України (Х–ХIV ст.)
3. Син В’ячеслав ВолодимировичТретій син Володимира Мономаха — В’ячеслав Володимирович (1083 — 1154) у Києві княжив лише 11 днів (1139 р.) з 22 лютого до 4 березня і без боротьби залишив Київ на незаконну вимогу Всеволода Ольговича, князя Чернігівського, «проявивши свою повну неспроможність», як зазначав М.Грушевський у своїй «Історії України-Русі» (Т. II, С. 139). Як відомо, В’ячеслав Володимирович був князем Туровським.
4. Син Юрій I (Георгій I) Володимирович «Долгорукий»
Молодший син Володимира Мономаха Юрій Володимирович, якого називали Долгоруким (1108 — 1157) засів на Київському престолі лише 1154 р., після смерті Ізяслава — сина Мстислава Володимировича. Це був винятково владолюбний князь, який двічі військовою силою оволодівав Києвом (1149 і 1153 рр.), потім утвердився в нім 1154 р. і княжив до своєї смерті 1157-го. Юрій I Долгорукий був першим облаштовувачем Суздальського князівства, яке при ньому зробилося сильним і самостійним. Оселившись у Суздалі, він звідти керував усіма підвладними землями, але Південна Русь вабила його до себе. Давши Суздальську землю своїм молодшим синам, він після впертої боротьби зайняв Київ 1154 р. Народною любов’ю він не користувався, і кияни так ненавиділи його, що, дізнавшись про його смерть, розграбували його багаті хороми. Про нього залишилася пам’ять як про засновника багатьох міст (Юр’єв, Звенигород), будівничого церков і монастирів. Якщо вірити літописцеві, то за вдачею він був добрий, а в нещасті — твердий, але вкрай честолюбний.
III. Онуки Володимира Мономаха, які стали Київськими князями
1. Онук Ізяслав II Мстиславович (1096 — 1154)
З 1146 до 1154 рр. в Києві з двома річними перервами княжив внук Мономаха, син Мстислава Володимировича — Ізяслав II Мстиславич, покликаний на престол киянами з Чернігова, де він раніше княжив. Ізяслав II був мужньою та енергійною людиною. Він добре усвідомлював свої особисті достоїнства і вважав своїм обов’язком відстоювати правду. «Не місце йде до голови, — говорив він, — а голова до місця». Ізяслав, який двічі виганявся з Києва Юрієм I Долгоруким, але не бажав йому поступатися, віддав Київ шанованому, але нездібному до державних справ дядькові В’ячеславу Володимировичу і від його імені правив Києвом до своєї смерті. В період міжусобної боротьби Ізяслава II з Юрієм Долгоруким, тобто фактично між Мономаховичами і Мстиславовичами, військові зіткнення охопили весь схід Європи, оскільки Юрія Долгорукого, який хотів заволодіти Києвом, підтримували Ольговичі і Володимир Галицький (за ними стояли половці). На стороні Ізяслава виступали кияни, В’ячеслав Турово-Пінський і Святослав Волинський. Окрім того, Ізяслава підтримували і деякі європейські володарі: король польський Болеслав IV, чеський король Владислав II, а головне — король угорський Гейза. Більше того, ця боротьба за Київ цікавила і Візантію, і Болгарію. До цього слід додати, що Ізяслав II, прагнучи відновити велич Київської держави, відновив і церковну незалежність від Візантії. Помер Ізяслав II у той момент, коли, здавалося, переміг Юрія Долгорукого, і «плакала за ним вся Руська (Київська) земля... не лише як по своєму цареві, але і як по батькові», — так описав літописець кінець князювання Ізяслава II в Києві.
Сторіччя ХII. «Славний перемогами Мономах»
2. Онук Ростислав Мстиславович (? — 1167)Онук Володимира Мономаха Ростислав Мстиславович почав княжити в Києві 1158 р. і залишався тут до 1160 р., а потім знову утвердився з 1161 до 1167 рр. У період його правління спостерігалося певне зниження інтенсивності княжих міжусобиць, і він дістав можливість звернути свою увагу на боротьбу з половцями, які знов відновили свої набіги. В околицях Дніпра вони не припиняли лютувати і грабувати. Щоб угамувати їх, Ростислав покликав багатьох удільних князів з дружинами. Здавалося, що він хотів, подібно до діда Мономаха, прославити себе і надовго вгамувати варварів. Але союзні війська піклувалися лише про безпеку судноплавства на Дніпрі і, простоявши біля Києва, розійшлися, коли купецький флот благополучно прибув із Греції. І лише князь Сіверський і брат князя Чернігівського при настанні дуже суворої зими з нечисленною дружиною осмілилися заглибитися в половецькі степи, взяли поселення двох ханів і повернулися зі здобиччю, сріблом і золотом. Ростислав, уже немолодий, понад усе піклувався про долю дітей своїх. І, попри слабке своє здоров’я, поїхав до Новгорода, щоб затвердити сина Святослава на престолі. Дорогою Ростислав на свої власні очі побачив щиру любов смолян, посли яких зустрічали його верст за 800 від міста. Стомлений дорогою, він не міг їхати далі Великих Лук. Князь покликав туди найбільш знатних новгородців і взяв із них клятву забути колишні образи на сина його і ніколи не мати іншого князя до самої його смерті. Заспокоєний їхньою згодою, Ростислав повернувся до Смоленська. Там сестра його Рогніда, дочка князя Мстислава, бачачи знеможеного брата, радила йому залишитися в Смоленську. «Ні, — сказав Ростислав, — я повинен лежати в Київській обителі св. Федора разом із нашим батьком». Він помер дорогою, тихим голосом читаючи молитву.
2013 року минає 900-річчя сходження
Володимира Всеволодовича Мономаха на київський стіл, а також 960 років
від часу його народження. Літопис повідомляє, що 1053 р. «у Всеволода
родився син Володимир од Марії, цесариці грецької». А це ще раз спонукає
нас уважніше й ретельніше поглянути на весь набуток добрих справ
великого князя, бо саме талановита й добра людина могла творити добро і
передавати його наступним поколінням. Ця стаття розповідає про історію
будівництва давнього храму, однієї з найдавніших у Переяславському
князівстві церкви Бориса і Гліба як «храму на крові», яка набула статусу
Мономахової божниці — найулюбленішої великим князем церкви, збудованої в
укріпленні Альто його стараннями, біля якої, за літописом, обірвалося
життя князя.
Читаючи «Поучення» Володимира Мономаха в Літопису Руському, не важко помітити, що в ньому закладено не тільки поради мудрої, збагаченої досвідом людини своїм дітям і наступним поколінням, а й звіт діяльного і сильного князя про той многотрудний шлях, який йому довелося пройти, долаючи відстані й перемагаючи ворогів своїх. Впадає в око найбільш часто вживані слова «ходив», «ходили», «пішли», «пішов» та близькі до них за своїм значенням. Саме вони визначали зміст його наповненого подіями життя, його діяння в ім’я зміцнення Руської держави. Вони стали підсумком найбільших турбот за державні справи, виражених словами: «А всіх походів (зробив я) вісімдесят і три великих, а решти не пам’ятаю, менших. І мирів учинив я з половецькими князями без одного двадцять».
Через два роки після перенесення мощів у Вишгороді великий князь продовжує поширювати культ святих мучеників і 1117 року побудував кам’яну церкву на Альто, де тепер м. Бориспіль, як храм на крові князя Бориса, пролитої 1015 року. Про це хочеться розповісти детальніше.
Тривалий час історики вважали, що «храм на крові» збудований Володимиром Мономахом у с. Борисівка під Переяславом (нині в межах міста). Оскільки в історичній літературі про це рідко згадується, хотілося ще раз нагадати, звідки з’явилася помилка. Ще в 1660 році Межигірські монахи одержали від царя Олексія Михайловича грамоту на будівництво монастиря «на крові св. Бориса». 1664 року переяславський протопіп Григорій Бутович та стрілецький голова Селіван Білий поставили там кам’яний хрест з таким написом: «Сей хрест зде на месте сем убієнно святого страстотерпца Христова Бориса великого князя российского водрузил Григорій Бутович со стрелецким отаманом Селиваном Белим делал сей хрест мельник Харко Безпальчий со товарищем своім Мартином». Невдовзі над хрестом була споруджена дерев’яна капличка. Вона була «вказівником» місця загибелі Бориса, а отже, і місцем кам’яної церкви, закладеної Володимиром Мономахом 1117 року. Насправді на місці каплички тільки в 1839 р. 2 травня (15 травня за сучасним літочисленням) на кошти, зібрані парафіянами всієї єпархії, почалося будівництво цегляного храму. 6 серпня 1840 р. храм освятили. Сюди православні паломники здійснювали хресний хід від Вознесенського монастиря.
Насправді Володимир Всеволодович побудував церкву посередині укріплення Альто (Льто), згадуваного в літописах, на місці сучасного Борисполя. Остання згадка про неї відноситься до 1154 р. «Тоді багато зла натворили половці коло Переяслава: спалили села всі й Летську божницю святому мученику спалили». Її руїни стояли довго в Борисполі, поки поляки не вивезли будівельний матеріал до Києва. Про це засвідчив арабський письменник Павло Алеппський (Халебський), який супроводжував свого батька сирійського патріарха Макарія в його подорожі Україною та Росією в 1654 і 1656 роках. Він писав: «У вівторок, опівдні, ми прибули в торгове містечко із замком та укріпленнями з назвою Бориспіль, тобто місто Бориса, сина князя Володимира. Як розповідають, тут була велика древня кам’яна церква в ім’я св. Гліба — мученика, другого сина князя Володимира, її зруйнували поляки і вивезли камінь, дерево та залізо в Київ, де збудували з них велику нову церкву». Повідомлення Павла Алеппського про церкву Бориса і Гліба написано значно раніше, ніж у с. Борисівка під Переяславом було поставлено хрест і каплицю, що вказували місце загибелі Бориса. І саме там, мовилося, Володимир Мономах збудував кам’яну церкву.
Тривалий час згадки про цю церкву мали переяславський слід. Лише у середині Х1Х ст. при будівництві нової церкви Бориса і Гліба, розібраної в 1930-х роках, у Борисполі був відкритий фундамент древнього храму з дикого каменю. 1925 року були проведені розвідувальні розкопки, а 1950 р. археологічна експедиція Інституту історії матеріальної культури АН СРСР під керівництвом академіка М. Каргера провела розкопки фундаменту, де стояла Мономахова церква, і на підставі знайдених залишків фундаменту, уламків бронзового дзвону, фрагментів штукатурки з фресками та інших речей довела, що храм Володимира Мономаха був на Альто, на місці сучасного Борисполя.
Здійснюючи свою мрію, великий князь залучив до роботи кращих майстрів, будівельників того часу, які використовували найміцніші будівельні матеріали, доступні для обробки. За задумом великого князя, цей храм з міцного каменю будувався на віки. Це була улюблена церква Володимира Мономаха, як запевняє нас літопис. Отже, вона вражала своєю архітектурою і внутрішнім оздобленням. На жаль, історія не зберегла жодного фрагменту цієї церкви. Про її красу можна судити лише за тими пам’ятками архітектури Переяславської землі, які споруджені за князювання Володимира Мономаха в Переяславі та Острі. Оскільки не всі пам’ятки Переяславщини кінця ХІ — першої чверті ХІІ століть дійшли до нашого часу, то про стиль розпису Борисоглібської церкви на Альто можна судити за фрагментами фрескового розпису Михайлівської церкви в м. Остер, яка належить до переяславської архітектурної школи кінця ХI ст. Розписи цієї церкви виконані на замовлення Володимира Мономаха на початку ХІІ ст. Але вони привернули увагу дослідників лише на початку ХХ ст., коли вже піддалися великим руйнуванням під впливом природних явищ — вітру, дощу, снігу. Орнаментальний розпис церкви св. Михайла в Острі досліджував археолог і мистецтвознавець М.О.Макаренко. За його словами, він аналогічний розпису Софійського собору в Києві. Саме близька відстань Остерського городка до столиці Русі Києва головним чином сприяла цьому впливу на городок.
А втім, споруджена стараннями Володимира Мономаха церква на Альто була його гордістю і любов’ю.
Читаючи «Поучення» Володимира Мономаха в Літопису Руському, не важко помітити, що в ньому закладено не тільки поради мудрої, збагаченої досвідом людини своїм дітям і наступним поколінням, а й звіт діяльного і сильного князя про той многотрудний шлях, який йому довелося пройти, долаючи відстані й перемагаючи ворогів своїх. Впадає в око найбільш часто вживані слова «ходив», «ходили», «пішли», «пішов» та близькі до них за своїм значенням. Саме вони визначали зміст його наповненого подіями життя, його діяння в ім’я зміцнення Руської держави. Вони стали підсумком найбільших турбот за державні справи, виражених словами: «А всіх походів (зробив я) вісімдесят і три великих, а решти не пам’ятаю, менших. І мирів учинив я з половецькими князями без одного двадцять».
Княжни та княгині Руси-України (Х–ХIV ст.)
Ще ніхто не підрахував, скільки верст здолав князь на земній орбіті свого життя, бо не один раз ходив на Ростов, Смоленськ, Київ, Переяслав, Чернігів, Володимир-Волинськ, Любеч, Стародуб... Широка географія доріг, пройдених ним взимку і влітку, навесні й восени. Його вдалі походи створюють ореол найбільш турботливого князя, невтомного воїна і полководця, який боровся за зміцнення давньоруської держави, за єдність князів у спільній боротьбі з постійними ворогами Русі — половцями. Цілком справедливо історик М.І. Костомаров сказав: «Навколо його імені обертаються майже всі важливі події руської історії другої половини ХІ і в першій четвертині ХІІ віку». Разом із тим хочеться звернути увагу на те, про що сам великий князь не сказав у «Повчанні», поминувши свої діяння у будівельній справі, в якій він особливо був вдатним. Похідне життя великого князя ніби затіняє те, що йому вдалося зробити для загального добра на поприщі будівництва. Не важко уявити, яке важливе значення мав міст через Дніпро, споруджений Мономахом 1115 року для потреб того часу, коли київський і переяславський князі не мали постійного зв’язку між лівим і правим берегами Дніпра. Тепер вони швидко могли подолати шлях між двома великими містами — Києвом і Переяславом, виступити в похід проти половецьких кочових орд, які найбільше тривожили землі Переяславського князівства і всієї Русі.Чому Мономах?
Володимир Мономах турбувався про розширення й упорядкування володінь, зміцнюючи кордони Переяславського князівства, 1098 збудував Остерську фортецю — своєрідний форпост на північному заході. Того ж року спорудив у княжім дворі Переяслава кам’яну церкву святої Богородиці, а 1101 року владною рукою підкорив своїй юрисдикції Смоленськ, заклавши в ньому кам’яну церкву святої Богородиці. Збудовані храми зводив не тільки для поклоніння Богові й утвердження православної віри, а й задля поширення освіти, знань серед єпископів, монахів, простого люду. Саме при храмах створювалися бібліотеки, гуртувалися освічені люди, здатні читати книги, нести слово просвіти в маси. Сівши на київський стіл, він разом із князями Давидом і Олегом Святославовичами надумав перенести мощі перших святих Бориса і Гліба з дерев’яної церкви у нову кам’яну, яку «вони спорудили їм обом». День 2 травня 1115 року вилився у велике свято пошанування заступників землі Руської. Як пише літописець: «Князі ж, і бояри, і всі люди празникували три дні. І воздали вони хвалу богові і обом святим мученикам, і тоді розійшлися кожен до себе (Літопис Руський, с. 175).Наша людина в ХII столітті
Віддавши шану Борису і Глібу, того ж року Володимир Мономах побудував міст через Дніпро, щоб простому люду було краще ходити до церкви на поклоніння мощам святих мучеників. Саме такий міст був потрібний і для оперативного пересування війська у поході проти своїх ворогів. Історики підрахували, що половці вчинили 46 нападів на Русь, в тому числі 19 — на землі Переяславського князівства. Тож великий князь, споруджуючи міст, переслідував далеку стратегічну мету, тому і вдавалося йому перемагати ворогів своїх.Через два роки після перенесення мощів у Вишгороді великий князь продовжує поширювати культ святих мучеників і 1117 року побудував кам’яну церкву на Альто, де тепер м. Бориспіль, як храм на крові князя Бориса, пролитої 1015 року. Про це хочеться розповісти детальніше.
Тривалий час історики вважали, що «храм на крові» збудований Володимиром Мономахом у с. Борисівка під Переяславом (нині в межах міста). Оскільки в історичній літературі про це рідко згадується, хотілося ще раз нагадати, звідки з’явилася помилка. Ще в 1660 році Межигірські монахи одержали від царя Олексія Михайловича грамоту на будівництво монастиря «на крові св. Бориса». 1664 року переяславський протопіп Григорій Бутович та стрілецький голова Селіван Білий поставили там кам’яний хрест з таким написом: «Сей хрест зде на месте сем убієнно святого страстотерпца Христова Бориса великого князя российского водрузил Григорій Бутович со стрелецким отаманом Селиваном Белим делал сей хрест мельник Харко Безпальчий со товарищем своім Мартином». Невдовзі над хрестом була споруджена дерев’яна капличка. Вона була «вказівником» місця загибелі Бориса, а отже, і місцем кам’яної церкви, закладеної Володимиром Мономахом 1117 року. Насправді на місці каплички тільки в 1839 р. 2 травня (15 травня за сучасним літочисленням) на кошти, зібрані парафіянами всієї єпархії, почалося будівництво цегляного храму. 6 серпня 1840 р. храм освятили. Сюди православні паломники здійснювали хресний хід від Вознесенського монастиря.
Сторіччя ХII. «Славний перемогами Мономах»
Побачивши таке свято на березі р. Альти, М.О.Максимович написав статтю «О празднике св. Бориса под Переяславом» (Киевлянин. — М., 1850), в якій зробив припущення, що після 1073 р. тут була поставлена капличка, згадувана в літопису під назвою Альтська божниця. Біля цієї каплички стояла красива кам’яна церква в ім’я Бориса і Гліба, збудована Володимиром Мономахом 1117 р. Таким чином, в історичній літературі на сто років утвердилася думка, що Мономахова улюблена церква була споруджена під Переяславом, поки не виникли інші свідчення.Насправді Володимир Всеволодович побудував церкву посередині укріплення Альто (Льто), згадуваного в літописах, на місці сучасного Борисполя. Остання згадка про неї відноситься до 1154 р. «Тоді багато зла натворили половці коло Переяслава: спалили села всі й Летську божницю святому мученику спалили». Її руїни стояли довго в Борисполі, поки поляки не вивезли будівельний матеріал до Києва. Про це засвідчив арабський письменник Павло Алеппський (Халебський), який супроводжував свого батька сирійського патріарха Макарія в його подорожі Україною та Росією в 1654 і 1656 роках. Він писав: «У вівторок, опівдні, ми прибули в торгове містечко із замком та укріпленнями з назвою Бориспіль, тобто місто Бориса, сина князя Володимира. Як розповідають, тут була велика древня кам’яна церква в ім’я св. Гліба — мученика, другого сина князя Володимира, її зруйнували поляки і вивезли камінь, дерево та залізо в Київ, де збудували з них велику нову церкву». Повідомлення Павла Алеппського про церкву Бориса і Гліба написано значно раніше, ніж у с. Борисівка під Переяславом було поставлено хрест і каплицю, що вказували місце загибелі Бориса. І саме там, мовилося, Володимир Мономах збудував кам’яну церкву.
Тривалий час згадки про цю церкву мали переяславський слід. Лише у середині Х1Х ст. при будівництві нової церкви Бориса і Гліба, розібраної в 1930-х роках, у Борисполі був відкритий фундамент древнього храму з дикого каменю. 1925 року були проведені розвідувальні розкопки, а 1950 р. археологічна експедиція Інституту історії матеріальної культури АН СРСР під керівництвом академіка М. Каргера провела розкопки фундаменту, де стояла Мономахова церква, і на підставі знайдених залишків фундаменту, уламків бронзового дзвону, фрагментів штукатурки з фресками та інших речей довела, що храм Володимира Мономаха був на Альто, на місці сучасного Борисполя.
Здійснюючи свою мрію, великий князь залучив до роботи кращих майстрів, будівельників того часу, які використовували найміцніші будівельні матеріали, доступні для обробки. За задумом великого князя, цей храм з міцного каменю будувався на віки. Це була улюблена церква Володимира Мономаха, як запевняє нас літопис. Отже, вона вражала своєю архітектурою і внутрішнім оздобленням. На жаль, історія не зберегла жодного фрагменту цієї церкви. Про її красу можна судити лише за тими пам’ятками архітектури Переяславської землі, які споруджені за князювання Володимира Мономаха в Переяславі та Острі. Оскільки не всі пам’ятки Переяславщини кінця ХІ — першої чверті ХІІ століть дійшли до нашого часу, то про стиль розпису Борисоглібської церкви на Альто можна судити за фрагментами фрескового розпису Михайлівської церкви в м. Остер, яка належить до переяславської архітектурної школи кінця ХI ст. Розписи цієї церкви виконані на замовлення Володимира Мономаха на початку ХІІ ст. Але вони привернули увагу дослідників лише на початку ХХ ст., коли вже піддалися великим руйнуванням під впливом природних явищ — вітру, дощу, снігу. Орнаментальний розпис церкви св. Михайла в Острі досліджував археолог і мистецтвознавець М.О.Макаренко. За його словами, він аналогічний розпису Софійського собору в Києві. Саме близька відстань Остерського городка до столиці Русі Києва головним чином сприяла цьому впливу на городок.
А втім, споруджена стараннями Володимира Мономаха церква на Альто була його гордістю і любов’ю.
Немає коментарів:
Дописати коментар