Спроба аналізу понять «демократія» та «еліта», або Про ідіотів та демагогів
Плебеї, за своїм походженням, — це сільські жителі зі статусом громадян, що переселилися в Рим у пошуках швидкого заробітку, як рядові воїни, відпущені на волю раби та інші громадяни з маргінесу суспільства, відомі тепер під назвою «пролетаріат» (якому «нечего терять, кроме своих цепей»), «люмпени».
Разом із кінцем еллінської культури настав кінець і загальноімперської еліти — патриціїв. Лютий ненависник християн імператор Нерон, який не міг спиратися на патриціїв, частина з яких наверталася до християнства, намагався спиратися на набагато численніших плебеїв, основним гаслом яких було «Хліба і видовищ». Не маючи змоги дати «хліба», Нерон замінював його «видовищами», для чого і прагнув грати роль «видатного» поета, музиканта, артиста. Проте грецький театр у Римі перетворився на бої гладіаторів — бранців, захоплених у боях. У часи Нерона їх було мало і він для кривавих видовищ використовував християн, що іще більше зміцнювало нову релігію. Згодом Західна Римська імперія розпалася на багато дрібних державоподібних утворень, а нова церква настільки зміцніла, що її глава, обравши своєю резиденцією той же Рим, почав затверджувати правителів цих утворень.
Новітня історія почалася з революції у Франції 1789 року, яка була лише спробою відродження політичного устрою античної Римської республіки. Християнський Рим залишив підкореній ним Європі в спадок тільки спільну мову — латинську, як мову науки й культури. Проте вже Данте Аліг‘єрі, який писав поезії й латиною, прославився «Божественною комедією», написаною розмовною італійською мовою, що виникла з «народної розмовної латині». Писемна ж латина стала вже незрозумілою, хоча розмовна латина зберігалася аж до ХIХ ст. як розмовна мова будапештських іудеїв. Франція ж перейшла на власний латино-галльський «суржик» із латинським алфавітом ще в XVI ст. Майже одночасно із Францією в Німеччині з’явилася власна літературна мова — переклад Біблії Лютером одним із германських діалектів.
Так у Європі відбувалася культурна підготовка для створення національних держав. Формально це був протест проти незрозумілих мов, освячених церквою: старогебрейської, давньогрецької, латини. Проте слід відзначити, що до IV ст. прийняття християнства не вимагало знання «священних» мов, навпаки, спричиняло створення своєї алфавітної писемності для народів. Так було в Ефіопії, Вірменії, Грузії, Єгипті (коптське письмо), та й у германських племен (готська Біблія єпископа Ульфіли). У Х ст. солунські «брати» (один — грек, другий — слов’янин) створили алфавіт (глаголицю) і дали загальнослов’янську літературну мову, переклавши Біблію із грецької західно-східнослов’янським «суржиком», яким спілкувалися слов’яни Салонік. Якщо спільноеллінський «суржик» створювався світською владою в умовах еллінської демократії, то після IV ст. новостворювані писемні мови вимагали свого «освячення» церковними ієрархами.
У ХVII ст. розгорілося мовне й культурне суперництво, оформлене в релігійну оболонку як боротьба між «освяченими», але на той час уже мертвими мовами — латинською, грецькою, церковнослов’янською. Латиною в цей час уже були перекладені не тільки Біблія, а й літературна та наукова спадщина Еллади. Причому цей переклад було зроблено не безпосередньо із грецької, а через арабську. Ні Рим, ні Візантія не досягли тих висот науки, що були характерні для Еллади.
У ХVII ст. Польща й Україна розвивалися як частина європейської цивілізації. Саме на цій території розгорілася боротьба між західним і східним відгалуженнями колись єдиної християнської церкви, про що згадує Шевченко у вірші «Ще як були ми козаками». Це сталося після провалу спроби об’єднання цих відгалужень на Флорентійському соборі в ХV ст. До того часу різкої ворожнечі між вірними однієї і другої церкви не було, їх поєднувала спільна боротьба проти ісламу. «Льодове побоїще» на Чудському озері між православними і католиками відбулося на тлі Хрестових походів: тевтони йшли воювати проти бусурманів-татар.
Кумир Олександра Пушкіна Петро I ліквідував патріархат, зробивши те, до чого не додумались імператори Візантії. Обов’язки духовного батька народу він поклав на самого себе, створивши при цьому міністерство в справах віри — Святійший Синод. Нагадаємо ревнителям православ’я з Росії, що патріарха в ній обрали, як в автокефальній церкві, лише з 1918 року. Не за демократичних порядків, а за диктатури, спрямованої на збереження та розширення імперії. Можна нагадати «третьому Римові», що на перетворення Римської республіки на імперію знадобилося кілька століть, на перетворення Французької республіки на імперію Наполеона — кілька років. Перетворення Російської Республіки на імперію відбулося за кілька місяців.
Самопроголошення народу «богообраним» веде до безперервної територіальної експансії, що супроводиться нав’язуванням власної культурної і мовної традиції як ідеалу «его же не прейдеши».
Однак який це має стосунок до сьогоднішньої ситуації в Україні? Легко можна встановити, що капіталізм у Європі розпочався не у Франції і не в Англії, а в Італії як Ріссорджименто, тобто Відродження. Проте Відродження не античної демократії, а античної науки та культури на базі світогляду.
Т. Шевченко писав свої вірші українською мовою, «возмутительные стихи на древнем наречии, которое сейчас почти никто не понимает», як зазначено в повідомленні Бенкендорфа Миколі I. Така ситуція в Москві й досі. Того, що під носом, не видно. Переконатися в цьому можна, прочитавши прощальне інтерв’ю посла РФ в Україні кореспондентові «Дня». Виявляється, що тільки приїхавши в Україну як іноземець, він її пізнав.
Насильна «підгонка» на один копил етносів із різними мовами, культурами, історіями нічого не дає, окрім війн, крові, «великої руїни». Пора це зрозуміти і нинішній Росії. І не так важливо, яким способом ця «підгонка» робиться.
Пора зрозуміти безперспективність «підгонки» й іншим великим державам (»...великим так, как велик держиморда», — писав більшовицький кумир Ленін) і не намагатися нав’язати іншим свою мову, культуру, політичний устрій як неперевершений зразок. Європа в ХХ ст. це зрозуміла і йде до об’єднання повільно, крок за кроком. І Україна згадала, що вона — частина Європи, що українці теж європейський народ, але народ, «забутий» Європою. Знятий деякими політиками та ЗМІ галас про об’єднання «братських слов’янських народів» (бо ж Європа об’єднується), — оминає той факт, що разом зі входженням Бельгії до європейської спільноти вона стала федеративною. У той же час що коїться в іще недавно федеративній Югославії? І це за умови прагнення хорватів, босняків, чорногорців та й частини сербів (усі вони розмовлять однією мовою) увійти в ту ж таки Європу.
Україна... Вона вже двічі здивувала світ в останньому десятиріччі. Уперше, коли за високої явки виборців на референдум 1991 року більше як 90% сказали «так» Актові про незалежність. І не варто шукати цьому фактові іншого пояснення, окрім того, що ці 90%, попри їхню мову, конфесію, культурну різноманітність, зрозуміли, що визнання себе українцями віднині їм нічим не загрожує. Удруге Україна здивувала світ, який дивився на неї крізь російські окуляри, коли на виборах до Верховної Ради комуністи (як під власним, так і під «соціалістичним» ім’ям та ідеєю «русскоязычности» України Гриньова та Базилюка) не отримали переважної більшості у ВР.
Ті «борці за незалежність», що прагнули влади («новий клас», за Джиласом), не зовсім розуміючи, що із цією владою робити, вдарилися в традиційний «плач за Україною», одночасно перетворюючи державну власність на приватну, тобто свою. Проте вісім років формальної незалежності не минули марно, підросло нове покоління. Можна сподіватися, що наступні вибори ще раз продемонструють світові, що в Україні живуть українці, а не великі «славяне, православные, хрестьяне». І українська еліта існує не як «интеллигенция», а як справжня культурна й наукова, а не адміністративна еліта нації. І українська еліта укріпить свою державу, а не витрачатиме сили на зміцнення чужих держав.
Україна багата, і в цьому її біда. Проте її багатство — то не родюча земля, яка може втратити свою родючість за невмілого господарювання, і не її надра, в яких виявлено всю таблицю Менделєєва. Усе це — багатства, які вичерпуються. Основне багатство України, яке весь час відтворюється, — то її таланти, те, що можна назвати «колективним розумом» народу. І якщо за тисячу років українці не зникли на своїй автохтонній землі як етнос, незважаючи на зміни в культурі, мові й самоназві, то, ставши господарями, вони здійснять передбачення власного пророка, такого ж, як Данте в італійців, Гус у чехів або Лютер у німців, — Тараса Шевченка. Бо суспільна еліта — це не ті люди, що за життя займають високі посади чи за життя удостоюються престижних премій, звань і нагород, а ті, найвищим званням яких є їхнє власне ІМ’Я.
На сході виступали претенденти на посаду «базилевса». Це слово зараз перекладають як «цар», хоча точніше б звучало «керівник», «директор», чи зовсім по-сучасному «менеджер». Після виступів претендентів базилевсом ставав найкращий демагог (буквально — «лідер», вождь», «провідник»), виступ якого найбільше сподобався демосу («громаді», «людові», «народу»). Ставши базилевсом демагог установлював канони, якими керувався демос до наступних виборів.
Явка на сход не була обов’язковою, громадяни, що не вступали в конфлікти з сусідами, на сход не ходили. Новообраний базилевс, намагаючись виконати дані обіцянки, змінював канони (правила співжиття), що позначалося на іменуванні й тих, хто не брав участі в сході — по-елінському «ідіотів». Як кажуть, тільки звик обходити закони, як на тобі, вони помінялися! З наростанням такого протесту призначався новий сход, який або підтверджував повноваження базилевса, або ж обирав на його місце іншого демагога.
Загалом же стосунки між окремими мешканцями полісу відзначалися доброзичливістю, не виключаючи рабів і жінок (що теж не мали права голосу, як зовсім донедавна жінки «зразково демократичної» Швейцарії). Кожна людина оцінювалася за особистими якостями, про що свідчить історія, в якій збереглися імена раба Езопа й жінки Сафо. Але крім них знаємо ще досі імена Платон. Піфагор, Геракліт, Демокріт, Епікур, Арістотель, Архімед, Арістофан, Есхіл, Діоген, Сократ... Знаємо й напів чи зовсім легендарні імена, зокрема такі, як Гомер і Орфей.
Будучи мореплавцями, елліни споруджували поліси й за межами Еллади, де еллінська громада дотримувалася своїх звичаїв. З часом ці громади свої звичаї змінювали. А в самій Елладі окремі поліси об’єднувалися в союзи — праобраз сучасних держав. Всі поліси як у Елладі, так і поза нею об’єднувала мова, хоч при розселенні виникало все більше діалектів. Проте мова, зафіксована письмово з допомогою алфавітного письма, запозиченого у фінікійців, допомогла зберігати в незмінній формі «Іліаду» та «Одіссею».
Ми знаємо троянців, знаємо троянську війну, знаємо македонців, воєначальник яких Олександр підкорив величезну територію. Хай не обманюють ці назви, бо греки, троянці, македонці були представниками одного й того ж етносу — старожитніх еллінів. Одночасно з розвитком культури й науки відбувався й розвиток політичного життя. Базилевси почали записувати свої канони. Створення союзів полісів привело до створення спільної для різних полісів мови, якою користувалися базилевси, укладаючи союзи, але не розмовляли всі жителі полісів.
Еллада вкрилася союзами полісів, поки керівник одного з таких союзів (македонського) Олександр створив першу в Європі імперію, об’єднавши під своєю владою не лише еллінів. Учителем юного Олександра був Арістотель Стратилат, той самий творець формальної логіки, що так сподобалася християнським богословам-схоластам (буквально — школярам, учням). Щоправда, до вчення Арістотеля вони додали ще один закон — «третього не дано». Він послужив основою віри, поставивши кожну людину перед вибором між «істинним», «праведним», «добрим» та «хибним», «грішним», «злим». Досі часто наводять вислів одного з найвидатніших християнських богословів Тертулліана: «Сredo guia absurdum», перекладаючи його як «вірю, бо безглуздо», тоді як його треба розуміти як «вірю, бо не можу довести істиність твердження за допомогою логіки Арістотеля», повіривши твердженням чи то туманних древніх текстів, чи тлумаченню їх церковним ієрархом, чи конкретним світським політиком. Тому представники різних конфесій і політичних напрямків своє завдання бачать у тому, щоб поставити конкретну людину перед альтернативним вибором. На цьому базується як американська демократія, так і монотеїстичні релігії — іудаїзм, християнство, іслам.
Еллінські колонії поза Елладою (Велика Греція) опинялися в іноетнічному оточенні. Такими були колонії в Малій Азії (Мілет, Троя), колонії на узбережжях Чорного (Ольвія, Херсонес, Пантикапей) та Середземного (Сиракузи, Рим) морів. З них для нас становлять особливий інтерес ті, що були на території нинішньої України, але для всієї Європи (і нас — як її частини) — Рим.
Рим — колонія, заснована рештками оборонців Трої. Засновники Риму опинилися в іноетнічному оточенні незнайомого еллінам народу — етрусків. Їхня мова й досі залишається загадкою, тим більш загадковою була вона для троянців. Але... жінок з троянцями прибуло дуже мало, тож дружин собі вони брали з етрусків. Їхні діти розмовляли вже етруською, але в Римі збереглися порядки полісів, і першим історично засвідченим базилевсом Риму був етруск Тарквіній Гордий. Римська держава розпочалася з союзу дванадцятьох етруських міст, що перебували в оточенні індоєвропейських племен — латинян, італіків, сабінян... Підкорення цих розрізнених племен розширило територію й разом з тим привело до зникнення етруської мови й заміни її «суржиком» навколишніх індоєвропейських діалектів, що зі зміцненням держави, використовуючи модифікований етрусками грецький алфавіт дало «класичну» латинь.
Так виникла Римська держава, що, за прикладом Олександра Македонського, почала розширювати свою територію, підкоривши й Елладу, що її породила. У Римі вперше виникло поняття суспільної еліти — нащадків засновників держави (патриціїв) та одномовних з ними підкорених племен — плебеїв. Після громадянської війни між патриціями й плебеями останні почали вважатися громадянами Риму. Поняття громадянства виникло в полісах — громадянин «свій», член громади. В українській мові зберігся первісний зміст, цього поняття. Французьке «ситуаєн», німецьке «бюргер», російське «гражданин» у своєму первісному значенні — житель міста, міщанин. Варязьке найменування Русі — Гардарик (країна міст) пояснюється не наявністю в поселеннях мурованих будівель, а тільки розміром зайнятої поселенням території, традиції, що збереглася на території сучасної України ще з часів трипільської культури.
Проте, повернемося «до наших баранів», тобто до Риму. Римська держава не має таких досягнень науки й культури як Еллада й уламки імперії Олександра Македонського (епоха еллінізму). Римляни взяли грецьких богів і героїв, лише перейменувавши їх на свій лад (Зевс — Юпітер, Діоніс—Бахус, Геракл — Геркулес). Єдине досягнення римлян у математиці — «римські цифри», в натурфілософії — поетичний переказ поглядів грецьких атомістів Демокріта й Епікура в поемі Тита Лукреція Кара «Про природу речей». Зате Рим дав основу для структуризації суспільства в державі. Юристи всього світу починають вивчення юриспруденції зі знайомства з «римським правом» далі вивчають «кодекс Наполеона» й лише потім конституції й закони своєї та інших держав і (досі не кодифіковане) «міжнародне право».
Немає коментарів:
Дописати коментар