За свою нову й новітню історію Україна пережила два періоди страхітливих Руїн. Обидва — після високих злетів. Спочатку у другій половині XVII століття новопостала Козацька держава, яка стала на якийсь час однією із головних європейських потуг, за кілька років розвалилася на друзки внаслідок нещадної боротьби між вождями та героями недавньої Визвольної революції. Потім у 1918—1921 роках щойно тріумфально проголошена незалежна Україна спершу була роздерта внутрішніми чварами, а затим припинила своє існування. І знов-таки: у боротьбі зійшлися вожді та партії, які вважали себе патріотичними. Третя Руїна може розгорнутися (чи, може, вже розгортається після розколу не так давно начебто переможного помаранчевого табору, після реваншу біло-блакитних та після численних виявів неспроможності опозиції) на наших очах.
Інакше кажучи, історія повторюється. По-різному. Інколи якась країна двічі чи тричі підряд святкує перемогу над тим самим ворогом. А інколи вступає до тієї самої калюжі — один раз, другий, третій, четвертий... Україна ж має всі шанси наступити на граблі, об які вона зашпортнулася 1918 року. Доказ? Будь ласка.
Спершу — велика цитата.
«Широкі (не провідницькі) верстви автохтонної людности України — це були: або «малороси», національно інертні, пасивні, готові піти за всякою справжньою силою, або була це селянська стихія, менше або більше політично свідома, але органічно й традиційно національна. Стихія, в якій навіть її вороги... бачили величезну неспожиту енергію, одчайдушне завзяття, сильно вкорінене почуття справедливости, розмах, широкий жест, стихія, повна душевної шляхетности і героїзму, страшна в своїй помсті за зневагу і кривду, обдaровaнa усіми прикметaми, що їх прaві і ліві швейки тaк глупо зневaжують як осоружний їм «дух aнaрхічного степу», a москaлі — як «бандитизм»... Стихія ця прив’язана до своєї віри, звичаїв, землі, ворожа до зайдів визискувачів, готова при сприятливій нагоді повстати новою Хмельниччиною, чекаючи тільки, як кожна маса, кличів і формул, які дали б її енергії мету, напрям і форму. Цього не дaлa розбудженій нaціонaльній стихії ліберaльно-соціялістичнa інтеліґенція укрaїнськa, якa в 1917 р. зaдумaлa ту стихію очолити. Інтеліґенція тa мріялa здобувaти прaвa Укрaїни не силою, a — (під чaс революції!) — лєґaльним шляхом переговорів з «брaтньою російською демократією», зa яку вони, aнтимілітaристи, посилaли вмирaти укрaїнців-вояків під чaс офензиви Керенського. Інтеліґенція тa кликaлa боротися не зa стaродaвній, привaтновлaсницький уклaд нaшого селa, a зa aнтинaціонaльний соціялізм. Не зa нaціонaльний ідеaл держaвности, проти метрополії, a зa спільний з співзвучними пaртіями російськими соціяльний ідеaл; зa провінціяльне сaмоврядувaння в межaх імперії. Всі тодішні соціялістичні і демокрaтичні пaртії укрaїнські пятнувaли ідею держaвної сaмостійности як глупу aвaнтуру, a боротьбу зa держaвність — як шкідливий «мілітaризм»
Слова ці — з понад десять років тому передрукованої в Україні книги Дмитра Донцова «Рік 1918. Київ», яка, власне, є його щоденником, за тодішніми звичаями, ретельно веденим автором. Опубліковано цю книгу було жалюгідним накладом у 1000 примірників, боюся, й досі не вся розкуплена, а ті політики, що її прочитали, очевидно, робили це не дуже уважно. А тому ці політики повторили й повторюють далі чимало з тих, м’яко кажучи, дурниць 95-літньої давнини.
Але перш, ніж спробувати прочитати книгу з олівцем у руках і відкрити для себе драматичні повороти історії, кілька слів про автора щоденникових записів. Хоча «День» і не раз писав про нього, але ж нагадати деякі речі не буде зайвим. Отже, уродженець південної України доктор права Дмитро Донцов був одним із лідерів дореволюційної української соціал-демократії, потім розчарувався в соціалістичних ідеях і став на позиції консерватизму і чинного націоналізму. У березні 1918 року Донцов, який під час Першої світової війни жив у Західній Європі, повернувся до Києва, а через три місяці гетьман Української держави Павло Скоропадський призначив його директором Українського телеграфного агентства та Державного бюро преси і наблизив до себе, зробивши фактично радником з питань культури та ЗМІ.
Отож щоденник Дмитра Донцова, Київ 1918 року. Гетьман Павло Скоропадський (той самий, на досвід котрого так любив посилатися і якого намагався у чомусь наслідувати у часи свого президентства Віктор Ющенко), колишній царський генерал, прагне подолати хаос, який утворився на українських теренах навесні того року після визволення від більшовиків. Донцов без вагань підтримує гетьмана: «Що мене до цього спонукaло? Передусім сaмa особa гетьмaнa Пaвлa. Нa тлі сірої штaндaртности і безбaрвности демо-соціялістичного провідництвa, — П. Скоропaдський був індивідуaльністю. Дaльше, він посідaв прикмети, яких брaкувaло центрaльно-рaдянцям: мaв в собі живчик влaдолюбствa і звичку комaндувaння. Мaв фaх, що нaйбільше тоді був потрібний для прaвителя Укрaїни: був військовиком. Нaрешті, мaв політичну відвaгу, бо стaючи гетьмaном сaмостійної Укрaїни, він зрaжувaв собі всю ту, російсько-монaрхічну, кaсту, до якої нaлежaв... Я пристaв до гетьмaнa тому, що хотів бaчити в нім нaшого Бонaпaртa... Бонaпaртові удaлося: розгромити зовнішніх ворогів, спирaючись нa aрмію, зaвести лaд в середині держaви, привернути прaвa церкви, зaбезпечити деякі, безповоротні, нескрaйні, здобутки революції, — створення свобідного міцного селянського стaну і знищення стaнових привілеїв февдaльного пaнствa, приборкaти ворогів нового лaду, як лівих (якобінців і соціялістів), тaк і прaвих (сторонників монaрхії) і створити нову прaвлячу верству (aристокрaтію) крaїни зі сплaву aнтaгоністичних елементів, коли то перший консул зaсaдив до одного столу і якобінців і роялістів».
Чи було реальним в Україні щось подібне: Донцов вважає, що так: «Многі «мaлороси» і члени «мaлоросійського дворянства» (хоч і зизувaли нa білий Петербург, як фрaнцузькі роялісти нa Лондон і Кобленц) — могли би пристaти до гетьмaнського режиму, бaчучи упaдок своєї дотеперішньої підпори — цaрaту, a знaходячи в гетьмaнaті, хоч би зa ціну втрaт соціяльних привілеїв, силу, якa б ухоронилa їх тa крaїну від большевизму і зaпровaдилa б у ній лaд. Провідні (не скрaйно ліві!) нaціонaльно-укрaїнські верстви можнa було б з’єднaти твердим стоянням під прaпором держaвної сaмостійности і послідовним переведенням нaціонaльно-культурної реукрaїнізaції московщеної доти Укрaїни. Зaконне, aле негaйне переведення революції земельних відносин зaспокоїло б розрушене село, зробивши з нього основний бaстіон проти большевизму ззовні, з Московщини і з середини, зі сторони 5-ї кольони в містaх і в містечкaх. Головною ж передумовою успіху подібного пляну було створення сильної нaціонaльної армії».
Справи рушили. Один із перших записів у щоденнику: «Оповідав між іншим гетьман про те, що треба скорше провести закон про підданство. Незадоволений був з Ради Міністрів, яка за поволі працює: «Я б усе робив без неї, звичайними приказками». — «Або просто телефонічно», — вставив я. Зрештою, це була іронія з моєї сторони: я відчував, що тепер, нерішена ще війна, змора большевизму над нами, — треба ділати страшно і рішуче, власне декретами».
Окрім того, майже одразу після приїзду до Києва Донцов вступає до Демократичної хліборобської партії, яка підтримує гетьмана, спираючись на статечних, а відтак і консервативних українських землевласників: «Я приступив до зaложеної М. і С. Шеметaми, В. Липинським і М. Міхновським пaртії «Хліборобів-демокрaтів», якa, всупереч нaзві, булa пaртією консервaтивною, a крім того, ворожою до соціялізму, і до політики Центрaльної Рaди. Її сaмостійницький хaрaктер зaбезпечувaлa особa М. Міхновського, якого «Сaмостійнa Укрaїнa», нa мене, ще молодого студентa, зробилa незaтертий вплив. Лучило мене тоді з чоловими людьми тої пaртії ще й спільне соціяльне середовище, з якого ми вийшли, середовище поміщицьке-землевлaсницьке. Мені усміхaлaсь ідея зробити з цеї пaртії ґрaвитaційний осередок, до якого можнa було б притягти близькі нaм відлaмки з инших пaртій». Швидко Донцов стає одним із партійних лідерів. І ось що він переконує робити однопартійців: «Кількакратно переконував я Шеметів і Міхновського покласти натиск на розбудову партії хліборобів на провінції; не лучитися з політичними трупами... Старався переконати їх перенести тягар роботи партії на провінцію, в терен, заснувати партійний орган. Було це досить тяжко. Уважали, що головна робота є тут, у Києві».
Наче успішно триває розбудова інституцій незалежної Української держави. Й етнонаціональна політика у ній перспективна: «О 7-й годині на засіданні видавничої комісії (уряд плянує видання клясиків української літератури). О 8-й годині в Орликівського. Кількох поляків, правобережних великих земельних власників і цукрових промисловців. Дуже добре говорять по-українськи. Маю вражіння, що якби Україна сконсолідувалася в міцну державу, у твердих формах, то за двадцять літ всі поляки наші стали б українцями».
Але вже влітку 1918 року в щоденнику з’являються тривожні нотки.
«Положення стає чимраз трудніше, многіє представники влади на провінції роблять там Росію з допомогою німецького війська і арештовують українців. Се збуджує злобу до німців і до тих, хто їх покликав».
І це не поодинокий запис подібного типу: у щоденнику Дмитра Донцова ціла низка згадок про місцевих начальників, котрі під прапором Української держави насправді дбають про «велику Росію» і роблять усе можливе, щоб викликати у місцевого люду зневагу до всього українського...
А цей фрагмент щоденника розкриває моральні настанови доктора Донцова, які відрізнялися від моральних настанов деяких його колег. Ідеться про знаних політиків — міністрів Української держави та керівників більшовиків України. І ось що резюмує Донцов: «Мав побачення з Шелухиним в Педагогічному Музеї. Там якраз скінчилося засідання політичних комісій (мирових делегацій), нашої і російської. Від нас — Шелухин, Кістяківський, від Росії — Раковський і Мануїльський. Коли говорив з Шелухиним підійшов до мене Мануїльський. Знав його ще з студентських часів. Мануїльський сказав, що жалкує, що не був на моєму відчиті про російську культуру. На відході запитався: «Ви порядна людина, чому Ви не є большевиком?» «Якраз тому, Мануїльський», — відказав я».
Ще один знаковий запис літа 1918 року — про сакраментальну й донині актуальну проблему «середнього класу».
«В «Селянській сім’ї» пишу про аграрну політику. Маю на цілі організувати середнє селянство під кличем гетьманської влади і парцеляції земель великих власників. З приводу цієї кампанії вже довелося відбивати напади з ріжних сторін. Моя думка — скупчити довкола ідеї гетьманщини середнє селянство, щоб на цій силі міг опертися гетьман, а не висів би в повітрі».
Тепер — про також сакраментальну проблему Криму.
«Справа Криму знов актуалізується. В Міністерстві Закордонних Справ пропонують мені зорганізувати товариство охорони Криму, як інтегральної частини української держави. Надумалися! Коли я вперше прибувши до Києва, порушив цю справу в нашій пресі, трактуючи Крим як невіддільну частину України, многі кивали головами на це, як на недемократичну єресь. Як на них — повинен був Крим мати право самоозначення. А коли б, виконуючи це право, він віддав би весь півострів, що прилягав до України, з усіма його базами, портами і твердинями, в руки якоїсь ворожої нам держави, — тим гірше для нас. Демократичні засади святі!»
І про не менш сакраментальне питання Чорноморського флоту.
«Увечері був у гетьмана. Боявся, що не вдасться побачити. Якраз був у нього перш морський міністр, потім начальник його штабу, потім прийшов Мумм, уперше — по повороті з Криму — в палаці. Але все ж удалося дочекатися. Гетьман здементував мені чутки, як брехливі, про те, що наша армія ще не формується. Похвалився, що з фльотою добре. Але... підводні човни і ще деякий дріб’язок забирають німці собі за гроші. Заявили вони гетьманові, що Україні потрібна ж тільки оборонна фльота...»
Що ж, і сьогодні багато хто «нагорі» думає саме так. Тому, мабуть, і нині українські військові кораблі йдуть на металобрухт. Але невже ж і досі в усьому винні німці?
Настає осінь 1918 року. В країні наростає соціально-економічна криза. А одночасно — і криза влади. Адже патріотичні та професійні діячі уряду Павла Скоропадського за пасивності гетьмана поволі витісняються кланово-корумпованими ділками із проросійського об’єднання «Протофіс». І тональність записів щоденника Донцова стає ще більш тривожною і скептичною.
«Тяжко розуміти наших земляків. Запалиться, впаде в патос, здається, гори перевернув би... І нагло кине все і поїде на огірки в село...
Провінціальна адміністрація викликає ненависть до режиму, реквізиції озлоблюють населення. На Україні будують Росію...
Звернули ми гетьманові увагу на небезпеку з боку Антанти, та що не врятує він від режиму, ані держави, коли не зіпреться — замість на русофільських, на прихильних режимові українських групах. Ґречно, але в тоні останньої перестороги велася ця розмова з нашого боку. Гетьман був спокійний. Коли ми виходили, вибачився, що не міг нас прийняти скорше. Бо має діло то з німцями, то з австрійцями. — «Забагато союзників маєте, пане гетьмане!» — сказав я йому».
Отож напруження в Україні зростає. З одного боку — російські шовіністи, чимало яких втекло до Української держави із контрольованих більшовиками власне російських регіонів і стало на службу гетьманського уряду, з іншого боку — українські ліві партії, які в опозиції до гетьмана. Ось ще один запис від осені 1918-го:
«В Хaркові відбулися збори, влaштовaні бувшим стaростою, ґен. Зaлєським і проф. Поґодіним. Нa цих зборaх було до 2000 російських військових стaршин цaрських, нa яких отверто жaдaлося відбудовaння «єдиної і неділимої Росії». Одного укрaїнського стaршину, який пробувaв протестувaти, мaло не вбили».
Донцов та партія хліборобів намагаються знайти третій шлях, стабілізувати ситуацію, об’єднати всі сили, які прагнуть добра Україні, а не дбають про власну кишеню чи про реалізацію абстрактно-утопічних ідей, але безуспішно.
«8-го (лист. — С.Г.) був в пaлaці у гетьмaнa. Це лише його тінь».
І ось — вибух. Гетьман Скоропадський змінює склад міністрів, викидає з уряду рештки патріотів і заявляє про входження України до Росії на засадах федерації, українські ліві партії оголошують його зрадником і починають повстання. Донцов іде у відставку.
«Ці чотири дні, що я не брався за перо, найстрашніші за весь час, коли я роблю ці нотатки. «Федеративна» грамота гетьмана («дорога всім нам Росія») і виступ Директорії. На міських вуличних тумбах розліплені маленькі відозви Директорії, в яких повідомляється про її утворення і про початок повстання проти гетьмана. Все зірвалося з ланцюгів — арешти, російські добровольці, які підняли голову, Коновалець, Біла Церква, Петлюра, Фастів, Харків, Болбочан, непевність в гетьманських кругах... Вулицями містa, особливо вночі, чутно стрілянину».
Україна повстала. І справа була тут не у заклику Директорії, а у загальній ненависті до влади Скоропадського внаслідок допущених ним фатальних помилок і внаслідок дій проросійських сил з гетьманського оточення. А водночас ці проросійські сили, як скоро з’ясувалося, не мали підтримки у суспільстві, за ними були тільки кілька тисяч офіцерів та кількасот промисловців і чиновників: «Російськa пресa (у Києві. — С.Г.) виє з розпaчу з приводу бaйдужости російського елементу нa Укрaїні, який не думaє сповнити свій «долґ перед родіной».
Відтак у середині грудня 1918 року влада гетьмана впала. Київ здобула підтримана масовим народним рухом Директорія, але нічого конструктивного вона не запропонувала. Донцов нотує: «Засідання Директорії в палаці з представниками українських національних партій... Відчитaли деклярaцію нового, республикaнського уряду. Деклярaція — большевицькa. Предстaвники всіх пaртій, нaвіть тих, помірковaних, які не співчувaли з повстaнням, постaвилися до деклярaції прихильно. Прийшло трохи до полеміки між соц. — демокрaтaми і іншими ленінцям... Від імені нaшої пaртії, я зaзнaчив в промові, що Деклярaція не до приняття хліборобaм. Скінчив свою промову тaк: «ви почaли вaшу революцію під жовто-блaкитним прaпором укрaїнським, ви провaдите її тепер під червоним прaпором соціялізму. Ви скінчите її під чорним прaпором aнaрхії».
І ось 1918 рік закінчився. Дмитро Донцов з сумом і сарказмом занотовує до щоденника: «Вакханалія. Всіх викидають з посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське мавпування більшевизму. Страх перед рішучими заходами проти червоних».
Невдовзі після приходу до влади Директорії Донцов виїхав з Києва. Назавжди. Він прожив тривале життя, зробив чималий, хоча і вельми суперечливий внесок до арсеналу української політичної думки, але до кінця життя Донцов вважав вирішальною для української історії осінь 1918 року, коли жодна політична сила не змогла рішуче скоригувати державний курс, виправити помилки Павла Скоропадського та консолідувати українську націю.
Звісно, щоденник Дмитра Донцова, в якому описані події 1918 року — це документ суб’єктивний, його автор скептично ставиться до демократії, він дуже різко налаштований і проти великоросійського імперіалізму і проти малоросійського пристосуванства, і проти соціалістичних партій, і проти багато чого іншого. І взагалі, доктор Донцов, як твердять сучасники, був вельми складною у спілкуванні людиною. Але водночас надзвичайно спостережливою й озброєною гострим пером. Отож варто звернути увагу на його описання подій та оцінки, навіть коли йдеться про начебто такі віддалені часи. Адже українська історія має властивість повторюватися, коли йдеться про невивчені і незасвоєні політиками уроки минулого. Звісно, про прямі повтори та аналогії не йдеться, але... І ще раз — але...
Сергій Грабовський |
Немає коментарів:
Дописати коментар