Iдеалісти з Центральної Ради

або Урок, як не треба розбудовувати державу

Сергій МАХУН

З того дня, коли Рада розпочала роботу (20 березня 1917 р. за новим стилем) і було проголошено Українську Народну республіку (22 січня 1918 р.) не пройшло і року, але ж якими насиченими були ці 10 місяців! Історичні, хронологічні рамки, перебіг подій за часів УЦР – це широке поле для дослідників, проте нам важливо знати причини поразки національної революції.

... З 16 до 20 березня (всі дати наведені за новим стилем) 1917 року в Києві в численних консультаціях і гарячих дебатах народилася організація, що поставила за мету боротися за «територіальну автономію й державну українську мову». 20 березня було обрано керівні органи Ради — головою президії став історик і громадський діяч Михайло Сергійович Грушевський. Вже 22 березня Рада ухвалила першу відозву до українського народу із закликом брати активну участь у виборах до Установчих Зборів, організовувати політичні та громадські товариства; пролунали заклики запроваджувати українську мову в урядових, судових і шкільних закладах. Наскільки це було важке завдання? Історик Ісидор Нагаєвський в «Історії України ХХ століття» пише: «...революція 1917 року застала Придніпрянську Україну скаліченою духовно, культурно і національно... Тільки селянська маса залишалася українською, а всі інші прошарки були зденаціоналізовані... більшість населення українських міст — це був зайшлий, неприхильний нам елемент».

Вже з перших днів існування УЦР протиріччя між представниками соціалістичних партій і націонал-демократами досягли апогею. Старі міжпартійні чвари, що тягнулися ще з царських часів, продовжували висіти кайданами; до того ж бракувало національно свідомої інтелігенції й не меншою мірою — чиновників і військових, що мали відповідну фахову освіту та політичний досвід.

І все ж через безладдя й анархію в Петрограді і Москві за часів Тимчасового уряду, Рада мала всі можливості для розбудови Української держави. Чи не головною причиною поразки національної революції 1917 — 1921 рр. стала романтична віра більшості її проводирів (Грушевський, Володимир Винниченко, Сергій Єфремов) у непорушність федеративних зв’язків із Росією. «Віра у всеросійську революцію і занедбання національного усвідомлення селянських мас виявили свої пагубні наслідки тоді, коли в Україну почали проникати більшовицькі кличі, а агітатори засипали українські села своєю пропагандистською літературою» , — так писав Ісидор Нагаєвський про українських соціалістів зразка 1917 року. Дуже промовистими були назви доповідей на Всеукраїнському Національному конгресі (проходив 19 квітня 1917 р.): «Державне право і федеративні змагання України» Дмитра Дорошенка, «Автономія України в федеративній республіці» Михайла Ткаченка, «Про територіальну автономію України» Валентина Садовського... Як бачимо, Конгрес не пішов далі домагань щодо національно-культурної автономії України. Той же В.Винниченко був проти загальних виборів в Україні, і це тодi, коли селянські маси (а це майже 80% усього населення краю) не мали в Раді своїх представників.

Перший Універсал УЦР від 23 червня 1917 року знову підтвердив фатальну нерішучість її керівників: «Хай Україна буде вільною. Не отділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям...». Вже під час виголошення Другого Універсалу (16 липня 1917 р.), за яким знову підтверджувався федералістський принцип відносин України з Росією, було ясно, що керманичі зовсім не бажають прислуховуватися до низів (в першу чергу армійських, тих, що стрімко «українізовувалися» — близько 35% бойових частин на фронтах Першої світової війни складали українці, на Південно-Західному фронті — близько 60%!), що воліли боротися за вільну Україну. Як відзначив І.Нагаєвський, «люди з усіх сторін натискали на Генеральний Секретаріат своїми закликами: «Беріть владу в свої руки! Будьте сильні, тверді, будьте справжнім урядом!» Але навіть «проти цієї «куцої» автономії протестували московські професори в Київському університеті, Духовній семінарії, Політехніці, а в Київській Міській Раді велася завзята боротьба проти українізації українських шкіл...», — продовжує І.Нагаєвський.

Від прийняття Першого до виголошення Четвертого Універсалу УЦР, що зафіксував народження Української Народної Республіки (23 червня 1917 року — 22 січня 1918 року) — прірва часу. Лише на початку 1918 р. керівництво Центральної Ради твердо стало на позиції цілковитої державної незалежності України, але було вже занадто пізно.

Ленін, вождь більшовицької революції, сказав на початку 1918 року дуже промовисту фразу: «Та революція чогось варта, яка вміє захищатися». Армія стає останнім аргументом, коли дипломати безсилі; українські романтики цей важливий чинник будь-якої революції відкинули як непотріб. Наскільки це була неприпустима помилка, ми побачимо, якщо уважніше придивимося до наших найближчих сусідів — чехів і поляків. Так, у Чехії Томаш Масарик став вождем, який зумів направити дії всіх політичних течій в суспільстві на здобуття єдиної мети. Він вивіз через Сибір легіони, що стали тим стрижнем, на якому будувалася боєздатна національна армія й державність Чехо-Словаччини. Його заслуга тим більша, що він ніколи не був професійним військовим, а, як і Грушевський — професором-науковцем. У Польщі був свій Мойсей — Юзеф Пілсудський, який постійно й наполегливо, ще з початку Першої світової війни, працював над створенням національних військових частин, в першу чергу тих же легіонів. І саме тому можливим стало «Диво на Вiслі» у 1920 році, коли абсолютна більшість поляків як одна людина захищали молоду державність.

Навіть на початку роботи майже у переддень перевороту у Петрограді Третього Військового конгресу (7 листопада 1917 р.), що проходив у Києві, Рада могла зібрати за кілька днів сотні тисяч вояків. Рішення Конгресу, що завершив роботу вже 13 листопада, тобто на шостий день після повалення уряду О. Керенського, є першим кроком до вільної України. Можна сміливо сказати, що влада в Києві знаходилася в руках «зукраїнізованих» частин. Делегати буквально вимагали рішучих дій.

І в цей доленосний час лідери Ради, а з 22 січня 1918 року — Української Народної Республіки, знекровлювали армію, покладаючись лише на міліцію. Так, українські соціалісти, що мали більшість у Військовому Секретаріаті Ради, сказали полковнику Віктору Павленку, що займався організацією гвардії: «Армія була досі і буде надалі знаряддям пануючих класів у їх боротьбі проти селянства і робітництва». В кінці 1917 року В. Павленка усунуто з посади начальника Київського Військового округу, а сформовані ним частини — демобілізовано.

А вже через місяць відбулися події, які ясно показали всю утопічність поглядів керманичів Ради. 29 січня 1918 року в бою під станцією Крути на захист тільки-но створеної УНР стали 300(!) студентів допоміжного куреня, що протистояли майже 6-тисячному загону червоногвардійців і матросів Балтійського флоту під орудою полковника Михайла Муравйова. Солдати й офіцери, які б змели ці «орди», відправилися по домівках «ділити десятини»...

Молоді романтики УЦР, що «прикривалися сивою бородою Грушевського», свято вірили в соціалістичне «братерство народів» i не хотіли бачити підступність російських більшовиків. Ставка їх, як і Павла Скоропадського, на Кайзера — ще одна помилка; міною тривалої дії стало «запрошення» Центральних держав (Німеччини та Австро-Угорщини) окупувати Україну. 29 квітня 1918 року в Києві відбувся політичний переворот. Колишній царський генерал Павло Скоропадський був проголошений гетьманом. До влади прийшли консерватори — старорежимні чиновники та офіцери. Країна пережила перший розкол. Провінція не сприйняла фактичної реставрації монархії у вигляді опереткового Гетьманату з німецькими багнетами на чолі.

На цьому політичному «полі» з кожним днем хазяями ставали більшовики; протистояння в українському суспільстві продовжувалося. Його наслідками стала громадянська війна, що поглинула всі небільшовицькі сили. Після майже чотирьох років військового протистояння на Україну чекав довгий i страшний за наслідками комуністичний експеримент.