КНЯЗЬ РОМАН
Ім'я князя Романа відоме не тільки з древньоруських літописів, а й із польських, німецьких, французьких. Закарбував його і старовинний український фольклор. Народився князь приблизно 1153 року. Його батько Мстислав Ізяславович, правнук Володимира Мономаха, княжив на Волині та Переяславщині, але як старший у «Володимировому племені» тримав під своєю опікою й Київ. 1168 року залишився без князя Новгород. І Мстислав Ізяславович послав туди юного Романа.
А наступного року суздальський князь Андрій Боголюбський пішов раттю на Київ. Мстислав, довідавшись про це, послав у Новгород посланця, аби спільно з сином стати на захист «матері городів руських», але його перехопили, і Роман не зміг допомогти батькові. Спустошивши Київ, Андрій Боголюбський спрямував свій меч на Новгород — на Романа. Цей амбітний та енергійний князь мав намір створити у Північно-Східній Русі загальноруський центр. Для цього справді треба було знищити древньоруську столицю, а ще — обламати волинську гілку Мономаховичів, найбільш могутню на той час.
Отож, на початку 1170 року суздальські, ростовські, рязанські, муромські та інші війська пішли на Новгород. Але союзники потерпіли нищівну поразку. Шляхи до могутності й слави були відкриті. На жаль, втрутилася доля — помер батько. Як твердить древній літописець, дружинники начебто сказали Романові: «Не можеш, княже, тут бути — через невірність цих людей, але піди до братів у Володимир, а якщо не підеш, виженуть тебе з нечестям». Найвища влада в Новгороді належала не князеві, а багатому боярству. Та й залишитися — означало вступити в смертельну боротьбу з володимиро-суздальськими князями. Роман повертається у свою вотчину — Володимир (Волинський), і на цілих 17 років випадає з великої політики.
Випадає закономірно. Волинська земля тоді була поділена на дрібні удільні князівства з центрами у Володимирі, Луцьку, Бересті (нині Брест, Білорусь) та Белзі. Досі їх об'єднувала сильна рука Мстислава Ізяславовича. З його смертю авторитет роздрібнених Ізяславичів упав до нуля. Київ захопили нащадки Юрія Довгорукого, потім — смоленські князі. На південь від Волині лежало могутнє Галицьке князівство Ярослава Осмомисла, на захід — польські землі, з володарями яких князь Роман мав родинні зв'язки, на північ — в борах та болотах сиділа дика литва. За рахунок чого розширювати володіння?
Найперше, що зробив юний князь — оженився на дочці київського князя Рюрика Ростиславовича Передславі, здобувши таким чином могутнього покровителя. 1182 року між князями дорогичинським та мінським виникла усобиця за Берестя, що залишилося без господаря. Роман скористався конфліктом і за допомогою князя краківського Казимира Справедливого, свого дядька, приєднав Берестя до Володимирського князівства. Однак все це було не те. Князь Роман поглядав на Галич — найбагатше князівство Русі XII століття. Незабаром, будуючи далекосяжні плани, він віддав свою дочку Федору за внука Ярослава Осмомисла — Василька, а 1187 року безпосередньо втручається в галицькі справи.
Тоді помер князь Ярослав. Владу в Галичі перейняв його син Володимир — п'яничка і розпусник. Роман, вже, очевидно, маючи в Галичі своїх прибічників, підмовив бояр, аби ті прогнали Володимира та поставили над Галичем його. Так і сталося. Самовпевнений Роман віддає свою столицю з усіма волинськими землями братові, князеві белзькому Всеволоду — назовсім (iз цілуванням хреста!) і перебирається в Галич. Галицький князь Володимир утік до угорського короля Бели, а звідти повернувся з великим військом. Бояри, не бажаючи кровопролиття, відвертаються від Романа. До того ж вони одразу відчули його жорстку руку. Роман ні з чим повертається на Волинь. Але ворота його недавньої столиці перед ним зачинені. Брат Всеволод нагадує, що він вiддав місто по добрій волі й назовсім. Роман звертається по допомогу до Казимира Справедливого, одержує військо і веде його на Галич. Однак біля міста Пліснеська «угорці та галичани», як мовить літопис, розгромили його. Тоді Роман просить військової допомоги в іншого свого дядька, великопольського князя Мешка Старого, щоб повернути собі принаймні Володимир. З того також нічого не виходить. Допоміг Романові лише його тесть, князь київський Рюрик. Він дав йому місто Торчеськ, а Всеволоду пригрозив військом і той повернув Володимир Романові, а сам пішов назад у Белз.
У боротьбі за Галич 1188—1189 років князь Роман не проявив себе ще ні політиком, ні державником. Він не мав благородного наміру «збирати землі». Але він зробив висновки. Надалі Роман знав, що земля ніколи не буває зайвою, вона — багатство, могутність і навіть особиста безпека князя. Тому, починаючи з 1194 року, коли у Кракові помер князь Казимир, а у Києві — великий князь Святослав Всеволодович, оспіваний у «Слові о полку Ігоревім», Роман уже веде боротьбу за кожну п'ядь землі, за найменшу частку особистого інтересу. І з ким? З тим же князем київським Рюриком — своїм тестем, великопольским князем Мешком — своїм дядьком, з галицьким князем Володимиром — своїм сватом. І продовжує предметно позирати на Галич.
Мабуть, він туди не тільки позирав, бо 1199 року його сват, будучи при доброму здоров'ї, раптом помер — чи отруївся, чи з перепою — достеменно так і невідомо. Частина бояр хотіла покликати з Києва Рюрикового сина Ростислава, частина — з Путивля, когось із Ігоревичів (їхня мати Єфросинія — Ярославна у «Слові о полку Ігоревім» — була дочкою Ярослава Осмомисла). А остаточно призначення мав затвердити найстарший у «Володимировому племені» Всеволод Велике Гніздо. Але де той Суздаль, а Галич — ось він. І Роман із військом вриваються в Галич. Всяк, кому це не сподобалося, наклав головою. «Не передушивши бджіл, не їстимеш меду», — записав літописець слова князя Романа, звитяжця над галицьким боярством.
Об'єднавши Волинь і Прикарпаття, Роман своєю могутністю перевершив усіх на Русі. І 1200 року він посилає в Константинополь посольство. І того ж року бере за себе Анну — дочку візантійського імператора Ісаака II Ангела від його другої дружини Маргарити-Марії, дочки угорського короля Бели III. Свою першу дружину Передславу князь Роман ще на початку конфлікту з Рюриком відіслав до батька у Київ. Отож дії Романа найдужче зачіпали саме київського князя. Він вирішив вдарити на Галич, об'єднавшись із чернігівськими князями Ольговичами. Роман довідався про це і блискавично, без усякого опору захопив Київ. Рюрика відправив у Овруч, а Ольговичів — у їхній Чернігів. Лише змусив їх цілувати хреста, що не змовлятимуться більше на нього. Вони хреста цілували, але наступного 1203 року знову змовились. І знову потерпіли поразку. Однак Роман і цього разу їх не покарав, за Рюриком навіть залишив Київ. Тому що був уже зрілим політиком. А на той час йому найважливіше було виконати завдання Візантії — розправитися з половцями. Це можна було зробити лише об'єднаними силами Русі. Тому загалом гарячий Роман так терпляче поставився до заколотників.
Коли ж половців було остаточно розгромлено, Роман па початку 1204 року в місті Треполі зустрівся з Рюриком. Розмова йшла про те, «щоб дати лад iз волостями відповідно до заслуг кожного для Руської землі». Та в ході переговорів нарешті переконався, що має справу не зi спільником, а iз запеклим ворогом. Тоді схопив його і заточив у монастир, а синів його, Ростислава та Володимира, забрав до себе в Галичину.
По тому Роман звернувся до всіх князів руських iз новим проектом облаштування Русі. По суті своїй — це був проект утворення єдиної держави конфедеративного типу. Роман запропонував великого князя київського обирати радою наймогутніших князів. Великий князь не повинен був своїх синів саджати князями у волості, а дати їм на прокорм по місту чи по селу, і вони мали підпорядковуватися батькові. При нападах ворога належало ставати на захист земель усім князям під керівництвом великого князя. Свій престол він повинен був передати найстаршому синові, братові, чи найстаршому в роду, але конче з усією волостю. Роман бачив: усі нещастя Русі — від роздрібненості земель, від того, що кожен удільний князь вважав свій уділ окремою державою. Древній літописець передає слова Романа: «Разом добре: коли небагато князів у Руській землі було і старійшого слухали, тоді всі навколишні боялися й шанували, і не сміли воювати, як бачимо нині».
На жаль, проект князя Романа зазнав повного провалу. Жоден руський князь не прибув до Києва на раду. А Всеволод Велике Гніздо відповів за всіх: «Це, брате й сину, споконвіку такого не було. І я не можу переступити, але хочу, щоб було так, як за батьків і дідів наших». Роман зрозумів, що об'єднати Русь йому не вдасться. Дуже розгнівався на своїх співплемінників і пішов iз Києва в Галич — розбудовувати свою державу.
Наступного 1205 року він загинув. Випадково, безглуздо. Стоячи з військом на Віслі і чекаючи від своїх двоюрідних братів — князів краківських Лелека і Конрада — згоди на переговори, він з невеликим загоном відлучився на полювання. Їх раптово заскочили поляки і всіх перебили. Князь Роман, простромлений списом, помер, не доїхавши до Галича.
Хто зна, як би обернулася наша історія, коли б не ця фатальна випадковість. Цілком можливо, що сьогодні ми відзначали б не 800-ліття утворення Галицько-Волинського князівства, а 800-ліття нашої Української держави.
Немає коментарів:
Дописати коментар