Данайський дар Костянтина і Мефодія
І тут чи не найкраще став у нагодi спадок солунських братів- проповідників Костянтина-Кирила і Мефодія: слов’янський переклад Біблії та слов’янська літургія. Традиційно — як безумовна аксіома — вони вважаються предметом національних гордощів, запорукою органічності та народності нашої культури: у нас, бачте, весь народ міг розуміти Божі істини, бо ж виголошувалися вони рідною мовою. Але якби загальна маса отак відразу засвоювала високі істини!
Все залежить від того, чого при розгляді цього питання ми прагнемо досягти: обгрунтувати підстави для тих таки гордощів чи спробувати чесно проаналізувати, як і наскільки суттєво вплинуло ослов’янення християнства на колективний менталітет наших далеких предків і до закріплення яких рис воно призвело. І чи насправді Костянтин і Мефодій, а точніше — ті, хто їх посилав у Моравію, дбали насамперед, щоб Слово Боже стало доступним якнайширшим масам слов’янського населення і заради цього переступили навіть через догму тримовності, згідно з якою нове вчення мало проповідуватися тільки трьома священними мовами: єврейською, грецькою та латиною. Не треба, забувати, що при вирішенні питань, пов’язаних iз офіційним визнанням нової віри, формами розповсюдження тощо, місіонери мали справу насамперед із суспільною верхівкою, а в неї досить своєрідне розуміння функції мови. А тому варто уважніше простежити перебіг її подій в тогочасній Східнiй i Центральнiй Європі.
ПОЛІТИЧНЕ ЗАМОВЛЕННЯ
Після розгрому Карлом Великим могутньої імперії аварiв слов’яни отримали свободу; почали навіть виникати незалежні слов’янські князівства-протодержави. Щоб втягнути їх у орбіту «цивілізованого світу» і запобігти агресії з боку варварів, в Римі і Константинополі взялися за хрещення Слов’янського Світу. Переклад Біблії і слов’янська літургія мали, на думку і патріарха Фотія, і папи Миколи I, прискорити цей процес.
Ідея перекладів Біблії та проповіді «варварськими» мовами, зрештою, не була оригінальною. Ще на початку IV ст. готський священик Ульфіла переклав Священне Письмо на рідну мову. В IХ ст. традицію проповідей народною мовою в Європі поширювали місіонери з Ірландії чи, як тоді її називали, зі Священного острова. Звісно, ірландські монахи несли Благу Вість і слов’янам; здається, вони навіть доходили до Києва. Задум же патріарха Фотія та папи Миколи I полягав у тому, щоб слов’янській мові надати статус священної — поруч iз трьома існуючими священними мовами.
Справу було доручено викладачеві тогочасного Константинопольського університету, талановитому вченому і знавцеві стародавніх мов, Костянтинові. На допомогу собі той запросив брата Мефодія, колишнього військового, досвідченого адміністратора. І в 863 році, на прохання моравського князя Ростислава, грецька місія, очолена братами, вирушила у слов’янські землі, які, до речі, були підпорядковані римському папі.
Приймаючи християнство за слов’янським обрядом, що був благословенний папою, моравські князі сподівалися, що їхні німецькі сусіди — графи та єпископи — будуть поважати їх як рівних собі. Проте досить швидко виявилося, що християнський обряд — «нижчий», бо на той час весь Захід тримався латини, тобто — світового рівня. Крім того, німецькі священики почали вказувати, що архієпископ Паннонії Мефодій проповідує аріанську єресь, мовляв, Христос — подобосущий (як, між іншим, подає і наша «Повість временных лът»), а не єдиносущий з Богом-Отцем. Відчувши себе обдуреними, моравські князі прогнали слов’янських місіонерів і замінили запропонований Константинополем варварський варіант християнства на загальноприйнятний — латинський.
Проте справа братів-подвижників не пропала. Болгарські володарі, які майже два століття боролися з Візантією за Балкани, вирішили злитися зі своїми слов’янськими підлеглими в єдиний народ. Для цієї мети, звичайно, найкраще служить спільна віра. До того ж, болгари хотіли прийняти християнство як світову релігію, щоб таким чином отримати визнання серед європейських держав.
Хан Борис в 863 році прийняв грецький варіант християнства, проте згодом його син, князь Симеон, порвав iз греками і взяв слов’янський обряд. Він запросив вигнаних iз моравських земель учнів Мефодія і почав закладати основи незалежної слов’янсько-болгарської культури. На відміну від моравських князів, у князя Симеона не було комплексу неповноцінності; як болгарин він вважався нащадком династії знаменитого Аттили, і тому вважав візантійських царів Македонської династії, що вела родовід від колишнього конюха Василя I, вискочками.
Отримавши прекрасну освіту в Константинополі, князь Симеон поставив собі за мету створити нову християнську цивілізацію — слов’янську, яка була б здатна конкурувати з грецькою. Та після його несподіваної смерті, оцінивши загрозу, візантійські імператори вдалися до рішучих репресій. Після майже століття війн Василь II нарешті розгромив Болгарію, і з 1018 року вона перестала існувати як політичне утворення.
А спадкоємцем слов’янського варіанту християнства стала Київська Русь.
РІВЕНЬ ДУХОВНОЇ ЕЛІТИ НА РУСІ
Після Володимирового хрещення болгарські проповідники направилися до Києва. Вони й принесли на Русь слов’янський переклад Біблії та слов’янську літургію. Греки у Царгороді не заперечували; навпаки, сприяли цьому процесові, тим самим вважаючи нас варварами, які не здатні оволодіти світовими мовами.
Ще єзуїт Петро Скарга у знаменитому трактаті: «Про єдність Церкви Божої...» писав: «Греки обдурили тебе, о руський народе, бо, давши тобі святу віру, вони не дали грецької мови, змусивши тебе користуватися слов’янською, щоб ти ніколи не зміг дійти до правильного розуміння і знання...» Тим самим досвідчений полеміст вцілив у самісіньке серце: у питанні про слов’янський переклад і слов’янську літургію мова йшла насамперед про рівень нашої духовної еліти. Тут — у вихідному пункті й закладена найсуттєвіша специфіка нашої давньоруської інтелігенції і специфіка витоків нашої духовності.
Вперше поважні сумніви у цінності слов’янських перекладів висловив і детально обгрунтував російський філософ Г.П.Федотов. Він писав, що на перший погляд, здається, ніби слов’янська мова церкви, полегшуючи завдання християнізації народу, не дає виникнути відчуженій від нього погреченій чи златинізованій інтелігенції. Але якою ціною заплачено за це? Занадто дорогою: відривом від класичної традиції.
Католицька церква вперто трималася латини. Нам це може здатися навіть дивним: адже латина анітрохи не сприяла поширенню нової віри. Либонь, було щось важливіше! Що ж саме?..
На Заході монах, щоб читати Священне Письмо і писати власні трактати, мав оволодіти латиною, яка була чарівним ключем до скарбниці світової класичної культури. Західна духовна еліта природно вливалася до Світового Духовного Потоку. Г.П.Федотов із жалем відзначав: «И мы могли бы читать Гомера, философствовать с Платоном, вернуться вместе с греческой христианской мыслью к самим потокам эллинского духа и получить как дар («а прочее приложиться») научную традицию древности. Провидение судило иначе».
У бідному і брудному Парижі, на дикість якого скаржилась Анна Ярославна, у XI і XII ст. уже гриміли дискусії схоластиків, відточувався високий науковий стиль, народжувався університет, а в нас, у «Золотому Києві» — що?..
Наша руська еліта отримує все у перекладах. А переклад — не оригінал, яким би досконалим він не був. Та найбільше лихо навіть не в тому, що цим уже закладається право відбору за чиїмось смаком чи уподобанням, а в формуванні психологічної установки на відчуття власної неповноцінності — комплексу вторинності, за яким настає творче розгублення і несприйняття.
Ось так, від київських духовних предків, які воювали з грецьким засиллям, у нашої еліти на довгі віки виробилася ненависть до стародавніх мов і неврівноважене сприйняття всього чужого: або радикальне відкидання, або безоглядне — до пародії — наслідування, аби лишень заховати комплекс неповноцінності.
Можуть заперечити: зате у нас, на відміну від Заходу, інтелігенція і народ — близькі. Справді: «Монах и книжник древней Руси, — писав Г.П.Федотов, — были очень близки к народу, — но, пожалуй, чересчур близки. Между ними не образовалось того напряжения, которое дается расстоянием и которое одно только способно вызывать движение культуры. Снисхождению учителя должна отвечать энергия восхождения ученика. Идеал культуры должен быть высок, труден, чтобы разбудить и напрячь все духовные силы».
У нас же відбулася, відверто кажучи, профанація високих істин. Наша тогочасна еліта не зуміла прилучитися до традицій світової культури. Хоча пізніше, через кілька століть, Історія все ж дала їй ще один шанс: мова йде про Унію. То була відчайдушна спроба нашої духовної еліти об’єднатися в єдиний Християнський Світ.
Ярослав Мудрий, успадкувавши — після потоків крові — княжий стіл у Києві, спробував заснувати, як колись князь Симеон у Болгарії, свою версію Римської імперії. Власне, це був прообраз Третього Риму. За священну мову Ярослав обрав штучну церковно-слов’янську мову, скомпоновану Костянтином, яка після розгрому Болгарії знову втратила державну підтримку, і, таким чином, Русь могла одразу присвоїти собі нову культурну сферу, не втрачаючи власної незалежності. Ось так і виник руський обряд — зі своєю священною мовою і кирилівським письмом.
Слов’янський руський обряд став підставою для злиття поляно-слов’янських і неслов’янських (в тому числі варяго- руських) елементів в одне ціле — єдину Руську землю, яка до того ж означала вкорінення чужоземної варязької русі на подніпровській території. Адже до того часу русь була фактично тільки чужоземною правлячою верствою, яка періодично збирала данину (у формі полюддя чи оброків) і підпорядковувалася лише своєму князеві, але не була пов’язана з територією. І тільки тепер Русь виходить рівноправно на світову арену, проте зі своєю специфічною формою християнства і відгороджена від Європи локальною мовою.
Якi далекі наслідки дав такий варіант входження до Соціуму більш високого порядку — iз жорстким і негайним пристосуванням законів нового Соціуму до національної специфіки — наглядно видно навіть при побіжному порівнянні з країнами, які вибрали іншу форму: спершу старанне учнівство, і лише відтак, змужнівши, — рівноправна участь у розвитку Світової культури.
Немає коментарів:
Дописати коментар