Пакт Молотова- Рібентропа. Трагічний злам історії
23 серпня 1939 року в Кремлі в присутності Секретаря ВКП(б) Й.В. Сталіна Голова Раднаркому, Народний комісар закордонних справ СРСР В'ячеслав Молотов й Імперський міністр закордонних справ Німеччини Іоахим фон Ріббентроп підписали Договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, названий згодом істориками пактом Молотова — Ріббентропа. Подія ця приголомшила сучасників своєю несподіваністю, неймовірністю й можливими воєнно-політичними наслідками. Руйнівний вплив Договору на подальший хід історії величезний, його спадщина розділяла народи й держави впродовж десятків років.
КРУТИЙ ПОВОРОТ СТАЛІНА
Передусім підписання Пакту про ненапад між СРСР і Німеччиною знаменував собою різкий, запаморочливий поворот у зовнішній політиці СРСР. Чимало років Німеччина й СРСР таврували один одного як головного й нетерпимого ворога. У громадянській війні в Іспанії 1936—1939 років СРСР і Німеччина протистояли один одному. У листопаді 1936 року Німеччина та Японія підписали Антикомінтернівський пакт (до якого в грудні 1937 року приєдналася Італія), явно спрямований проти СРСР. Ще 10 березня 1939 року Й. Сталін у звітній доповіді на XVIII з'їзді ВКП(б) говорив: «... Війна невблаганна. Її не можна приховати жодними покровами. Бо ніякими «осями», «трикутниками» й «антикомінтернівськими пактами» неможливо приховати той факт, що Японія захопила за цей час величезну територію Китаю, Італія — Абіссінію, Німеччина — Австрію й Судетську область, Німеччина й Італія разом — Іспанію, — все це всупереч інтересам неагресивних держав».
Однак уже в цій промові німецькі вожді розгледіли за антифашистською риторикою також сигнали про готовність до зближення з Німеччиною. І Сталін згодом підтвердив на радянсько- німецьких переговорах, що свідомо робив певні натяки, щоб досягти взаєморозуміння з Німеччиною. Ріббентроп почув ці натяки в словах про те, що СРСР не збирається «тягати каштани з вогню» для імперіалістичних держав. Німеччиною, сп'янілою від легкого аншлюсу Австрії й захоплення Чехословаччини, вже було затверджено план операції «Вайс» — напад на Польщу й захоплення Литви. За умов складних політичних комбінацій, інтриг, «азартної» гри всіх провідних європейських держав Німеччина починає зондаж СРСР на предмет урегулювання міждержавних відносин. Як другий сигнал від Сталіна німецькі лідери сприйняли заміну 4 травня 1939 року на посаді наркома закордонних справ СРСР прозахідного Литвинова на ортодоксального Молотова, на той час Голови Раднаркому. Дипломатичний натиск Німеччини різко посилюється. При цьому простежувалася доволі проста гра. Берлін «обходив» Кремль або, навпаки, відкликав свої аванси у цілковитій відповідності до кожного повороту англо-франко-радянських переговорів. Принциповий рубіж — 14 серпня 1939 року. Ріббентроп направляє до Москви розгорнуте послання з докладним викладом інтересів Німеччини й СРСР і пропонує нанести короткостроковий візит до Москви, щоб викласти «погляди Фюрера пану Сталіну». Молотов у своїй відповіді від 15 серпня заявляє, що «Радянський уряд тепло вітає німецькі наміри поліпшити відносини з Радянським Союзом і відтепер... вірить у щирість цих намірів». Молотов уперше задається питанням, як німецький уряд ставиться до ідеї підписання Пакту про ненапад. Наступний рубіж — 19 серпня. Ріббентроп надсилає нову розгорнуту депешу Молотову, де скаржиться на загострення німецько-польських відносин й активно агітує за «перебудову» (так у Ріббентропа) — поліпшення німецько- радянських відносин. У телеграмі вперше з'являється проект Пакту — гранично короткий, на дві трирядкові статті.
Відомий воєнний історик Віктор Суворов (Рєзун), колишній радянський розвідник, а нині дисидент, засуджений свого часу в СРСР до розстрілу, стверджує, що 19 серпня 1939 року — найважливіша дата новітньої історії. Цього дня, за його даними, відбулося засідання Політбюро ЦК ВКП(б), на якому були прийнято рішення, які круто змінили весь хід світової історії. Було вирішено здійснити план «звільнення» Європи, який був сформульований Сталіним ще за багато років до того: «втягнути Європу у війну, залишаючись самому нейтральним, потім, коли супротивники виснажать один одного, кинути на терези всю могутність Червоної Армії» (Зібрання творів Й. Сталіна, т. 6, с. 1—58; т. 7, с. 14). Офіційна комуністична пропаганда десятиріччями категорично, часом істерично заперечувала сам факт засідання Політбюро 19 серпня 1939 року. Але 16 січня 1993 року головний кремлівський воєнний історик Д. Волкогонов у газеті «Известия» визнав, що засідання того дня було, й він сам тримав у руках його протоколи. Генерал зауважує, що в протоколах збереглися тільки другорядні питання. Зазначимо, що це є доволі характерним для стилю Сталіна — не фіксувати на папері важливі рішення, що було помічено багатьма його сучасниками. Безумовно, принципово важливо встановити точно й остаточно, які саме рішення були прийнятi на засіданні Політбюро 19 серпня 1939 року. Й чи має рацію Суворов зі своєю концепцією. Не менш важливо те, що саме після 19 серпня 1939 року з калейдоскопічною стрімкістю стали розвиватися надто важливі події.
19 серпня Сталін дав коротку телеграму Георгію Жукову в Монголію: «Добро». Й на світанку 20 серпня почався могутній наступ Червоної Армії на річці Халхін-Гол проти японських військ, що завершився 31 серпня цілковитим розгромом 6-ї Квантунської армії й сходженням полководницької зірки Жукова. Саме 19 серпня було підписано накази про формування 86 нових стрілецьких дивізій Червоної Армії (з номерами від 101 до 186) і призначення їхніх командирів — початок небаченого в історії розгортання збройних сил за мирного часу. Саме в цей період було прийнято рішення про скликання позачергової 4-ї сесії Верховної Ради СРСР 1-го скликання, на якій 1 вересня 1939 року було ухвалено, вперше в історії СРСР, закон про загальний військовий обов'язок. І радянсько-німецькі переговори отримали вирішальний могутній імпульс. Ще в дві години по полудню 19 серпня Молотов заявляв німецькому послу — графу фон Шуленбургу, — що «на цей момент неможливо навіть приблизно визначити час поїздки» (Ріббентропа до Москви). А вже о 16.30 того ж дня В. Молотов назвав дату 26 або 27 серпня, але обов'язково — після укладання економічної угоди, й вручив Шуленбургу радянський проект пакту про ненапад із 5 статей. 20 і 21 серпня Гітлер і Сталін обмінялися люб'язними особистими посланнями. Сталін дає згоду на приїзд Ріббентропа 23 серпня, причому уже без попередньої умови — підписання економічної угоди. І, незважаючи на занепокоєння німецького союзника — Японії, висловлене 22 серпня послом Осимою статс-секретареві МЗС Німеччини Вейцзеккеру, Ріббентроп 23 серпня прибув до Москви. Причому прибув, маючи цілковитий карт-бланш від Гітлера й усі формальні повноваження на укладення угоди з Кремлем. Навіть остаточний текст договору імперський міністр «накидав» разом із юридичним радником МЗС Гаусом уже в літаку, як кажуть, «навколішки». Ще стрімкіше проходили переговори. О 15.30 розпочалася тригодинна зустріч Ріббентропа й Шуленбурга зі Сталіним і Молотовим. Було обговорено й залагоджено практично всі деталі договору. Ріббентроп взяв невеликий тайм-аут для погодження з Гітлером двох поступок — визнання портів Лібава (Лієпая) й Віндава (Вентспілс), що входили до сфери впливу СРСР. Відповідь із Берліна прийшла негайно: «Так, згоден». О 10 годині вечора переговори було відновлено, й закінчилися вони підписанням Договору про ненапад. Газета «Правда» вже 24 серпня опублікувала повідомлення про переговори й текст Договору. А 31 серпня Договір було ратифіковано Верховною Радою СРСР. Під час короткої вечері з нагоди підписання пакту Ріббентроп із тривогою запитав у Сталіна про британську й французьку військові місії, які на цей час уже півтора місяця вели в Москві мляві переговори про англо-франко-радянський воєнний союз. «З ними ввічливо розпрощаються», — поблажливо усміхнувся вождь. Перший тост на вечері підняв Сталін: «Я знаю, як сильно німецька нація любить свого вождя, й тому мені хочеться випити за його здоров'я».
ПАКТ І СУЧАСНИКИ
Новина про підписання Пакту була приголомшуючою для всіх сучасників — політиків, військових, простих громадян в усіх країнах. Безпосередні учасники події не приховували свого задоволення. За свідченням Хрущова, Сталін розмірковував так: «Тут ведеться гра — гра, хто кого перехитрить, хто кого обдурить». І додав: «Я їх обдурив!»... «Він буквально півнем козирився. Він ходив, задерши ніс, і буквально говорив: «Надув Гітлера, надув Гітлера!», — писав Хрущов у своїх «Спогадах». У промові на позачерговій 4-й сесії Верховної Ради СРСР 1-го скликання 31 серпня 1939 року Голова Раднаркому Молотов змалював новий етап відносин із Німеччиною: кінець ворожнечі, дружба народів — під неодноразові бурхливі тривалі оплески й «бурхливі овацiї на честь тов. Сталіна». Так само щиро раділи й у Берліні. Альберт Шпеєр, особистий архітектор Гітлера й керівник воєнної промисловості 1942—1945 рр., згадує: «За вечерею Гітлеру подали якусь записку. Він пробіг її очима, почервонiв, дивився якийсь час прямо перед собою, вдарив по столу, аж задзвеніли чарки, й голосом, що зривався, вигукнув: «Гаразд! Гаразд!» Але менше ніж через секунду він оволодів собою. Після вечері він запросив до себе людей зi свого оточення: «Ми уклали з Росією Пакт про ненапад! Ось, читайте! Телеграма від Сталіна!» Телеграма повідомляла про укладення договору. Це був хвилюючий, цілком несподіваний поворот, який я тільки міг собі уявити, телеграма, на шматку паперу, що об'єднала імена Сталіна й Гітлера». Набагато складніше новина сприймалася народами. Костянтин Симонов згадував про почуття свого покоління: «Ця подія психологічно... трусонула мене так само, як і моїх однолітків... Щось перевернулося й у оточуючому нас світі, й у нас самих. Неначе ми стали кимось не тим, чим були: неначе нам треба було жити з іншим самовідчуттям після цього пакту». Посол Шуленбург писав із Москви до Берліна 6 вересня: «Несподівана зміна політики радянського уряду після декількох років пропаганди, спрямованої саме проти німецьких агресорів, все-таки не дуже добре розуміється населенням. Особливі сумніви викликають заяви офіційних агітаторів про те, що Німеччина більше не є агресором. Радянський уряд робить все можливе, щоб змінити ставлення населення до Німеччини. Пресу, як підмінили. Не тільки припинилися всі випади проти Німеччини, а й відтепер події зовнішньої політики грунтуються переважно на німецьких повідомленнях (у цей час шостий день триває агресія Німеччини проти Польщі, Друга світова війна! — О.Б. ), а антинімецька література вилучається з книжкового продажу і т.ін.» Загальновизнано, що підписання пакту й різка зміна політики СРСР щодо Німеччини значною мірою демобілізували й дезинформували антифашистські сили в усьому світі.
КОМУ Й НАВІЩО БУВ ПОТРІБЕН ПАКТ
Інтерес Німеччини в Пакті про ненапад був очевидний, гранично зрозуміла гарячкова квапливість з його підписанням. В умовах відносин, що вкрай загострилися з Польщею й, опосередковано з Англією та Францією, що дали офіційні гарантії Польщі, Гітлеру необхідно було убезпечити себе від втручання наймогутнішої в світі Червоної Армії у разі запланованої вже агресії Німеччини проти Польщі. Як згадує Шпеєр, після отримання телеграми про підписання Пакту Гітлеру і його гостям було продемонстровано «фільм, який показував парад Червоної Армії перед Сталіним із залученням численних військ. Гітлер висловив цілковите задоволення з приводу цієї, нейтралізованої тепер, військової сили». 25 серпня Гітлер писав Муссоліні: «Можу сказати Вам, Дуче, що завдяки цим угодам гарантується доброзичливе ставлення Росії на випадок будь- якого конфлікту...» Й далі: «...завдяки переговорам із Радянською Росією в міжнародних відносинах виникло цілком нове становище, яке має принести Осі найбільший із можливих виграшів». (Віссю називали союз Німеччини й Італії, «Берлін — Рим».— А.Б. ) Набагато складніше зрозуміти й пояснити логіку, мотиви, цілі кремлівських вождів. Офіційна пропаганда десятиріччями твердила тезу про виправданість та навіть вимушеність для СРСР укладання Пакту, оскільки цей договір дав паузу країні, відсунув війну на два роки, дозволив краще підготуватися до війни. Й це пояснення виглядає правдоподібно. Міжнародне становище тоді, 1939 року, дійсно було надто складним, заплутаним. Державні діячі поводилися як азартні гравці, переважало прагнення зіштовхнути у війні інших і цим убезпечити себе, ідеї колективної безпеки не користувалися жодною підтримкою.
У радянського керівництва справді був складний вибір — із ким бути, із західними демократіями чи з фашистською Німеччиною? У політиці Англії й Франції щодо СРСР дійсно було чимало суперечливого, непослідовного, непередбачуваного. Але історія не знає умовного способу. Вона вже відбулася. Навряд чи справедливий і легкий суд над історичними діячами й їхніми вчинками з висоти сучасного досвіду, знаючи, так би мовити, «відповідь в кінці задачника». Вони діяли в конкретній ситуації, й нікому не дано доволі точно відтворити ту атмосферу. З цих позицій підписання Пакту про ненапад із Німеччиною радянським керівництвом виглядає й правомірним, і виправданим. Більш того, за своїм змістом пакт нічим особливо не відрізнявся від безлічі подібних домовленостей, які по-різному тоді оформлялися багатьма державами, в тому числі й Німеччиною (з Польщею — 1934 р., із Англією й Францією — 1938 р., із Литвою, Латвією, Естонією — 1939 р. ), і СРСР. І навряд чи сьогодні варто було згадувати радянсько-німецький Пакт і виокремлювати його серед таких же звичайних міжнародних актів, якби не одна зловісна особливість цього пакту. Разом із Пактом про ненапад, сторонами — Ріббентропом за Уряд Німеччини і Повноважним представником Уряду СРСР Молотовим — було підписано Секретний додатковий протокол.
СЕКРЕТНИЙ ПРОТОКОЛ
Зміст, значення Секретного додаткового протоколу просто підривають традиційні уявлення про Пакт, принципово змінюють оцінки істинних цілей сторін і їхню відповідальність за всі подальші події світової війни. Це документ позамежної політичної аморальності і блюзнірства, безпринципної таємної змови двох тираній, цинічного нехтування і маніпулювання долями цілих народів і суверенних держав. Секретним протоколом СРСР і Німеччина «розділили» Східну Європу на «сфери впливу» і закріпили цей розподіл у Протоколі й на карті. Обидві сторони постають у цьому Протоколі однаково одіозно. Однак при цьому необхідно зазначити, що головним ініціатором такої угоди було саме комуністичне керівництво СРСР. Якщо для Німеччини важливішим за все був сам факт договору про ненапад, нейтралітет СРСР у подальших воєнних подіях, то представників СРСР iз перших дипломатичних контактів цікавив передусім зміст домовленостей. На цьому постійно наголошувалося в усіх відповідях на німецькі пропозиції. Саме в радянському варіанті проекту договору, який було вручено Шуленбургу 19 серпня, уперше з'являється Постскриптум: «Цей договір набуває чинності тільки у разі одночасного підписання спеціального протоколу із зовнішньополітичних пи
тань,
що становлять інтерес для Високих Сторін, які домовляються; Протокол є
складовою частиною Пакту». Саме радянська делегація вела на переговорах у
Кремлі наполегливу непоступливу боротьбу за кожну букву Протоколу, за
кожну п'ядь «своєї» сфери впливу. І хоча Протокол давно не є секретом, в
день його 60-річчя варто пригадати його повний текст. «З нагоди
підписання Пакту про ненапад між Німеччиною і Союзом Радянських
Соціалістичних Республік представники обох Сторін, що нижче підписалися
обговорили в суворо конфіденційних бесідах питання про розмежування
їхніх сфер впливу в Східній Європі. Ці бесіди призвели до угоди в
такому: 1. У разі територіальних і політичних перетворень в областях, що
належать прибалтійським державам (Фінляндії, Естонії, Латвії, Литві),
північний кордон Литви має бути межею, що розділяє сфери впливу
Німеччини та СРСР. У зв'язку з цим зацікавленість Литви в районі Вільно
визнана обома Сторонами. 2. У разі територіальних і політичних
перетворень в областях, що належать Польській державі, сфери впливу
Німеччини і СРСР буде розмежовано приблизно по лінії річок Нарев, Вісла і
Сан. Питання про те, чи бажане в інтересах обох Сторін збереження
незалежності Польської держави, і про кордони такої держави буде
остаточно вирішено лише ходом майбутніх політичних подій. У будь-якому
випадку обидва Уряди вирішать це питання шляхом дружньої згоди. 3. Щодо
Південно-Східної Європи, Радянська сторона вказала на свою
зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона ясно заявила про цілковиту
політичну незацікавленість у цих територіях. 4. Даний протокол
розглядається обома Сторонами як суворо секретний. Москва, 23 серпня
1939 р.» Вражають своєю цинічною відвертістю, особливо в світлі
подій, які відбулися за Пактом, вирази «територіальні і політичні
перетворення», «сфери впливу», чи «бажане ...збереження
незалежності...», «питання... про кордони такої держави»,
«зацікавленість в..., «незацікавленість у цих територіях». Абсолютно
очевидно і безперечно, що пункт 2 Секретного протоколу розв'язував руки
військової агресії проти Польщі, а отже і Протокол загалом був ключем до
початку Другої світової війни. Саме Протокол відчинив двері для війни
СРСР проти Фінляндії, для окупації країн Прибалтики та Бессарабії.
Зрозуміло, що такий жахливий документ мав бути суворо секретним. Хоча б
тому, що віроломно порушував договори і СРСР, і Німеччини з державами
«сфер впливу». Зрозумілі глибина трагедії й почуття тих, хто став
безсилою іграшкою безжалісних і жадібних хижаків. Тому й зрозуміло, що
радянське керівництво і комуністична пропаганда категорично заперечували
згодом існування Секретного протоколу. Коли на Нюрнберзькому процесі
адвокат почав розпитувати Ріббентропа про московські переговори 23
серпня 1939 р. і про Протокол, головний обвинувач від СРСР генерал
Руденко обурився: «Я не маю наміру обговорювати ці свідчення... Наше
завдання не обговорення проблем, пов'язаних із політикою союзницьких
держав...». На Заході текст Секретного протоколу відомий iз 1948 року,
коли Держдепартаментом США було опубліковано документи МЗС Німеччини
«Nazi — Soviet Relations, 1939— 1941». Однак до останнього часу всі такі
публікації називалися не інакше як злостивими буржуазними
фальсифікаціями. І радянська, і німецька сторони, замітаючи сліди,
знищили оригінали Секретного протоколу, що до певного часу давало
підстави заперечувати факт існування Протоколу і самої угоди.ОСТАННІЙ ПОДВИГ ГОРБАЧОВА
Історична роль у встановленні всієї правди про Пакт і Секретний протокол належить, безумовно, рішенню II З'їзду народних депутатів СРСР від 24 грудня 1989 року. Від імені Комісії з політичної і правової оцінки радянсько-німецького договору про ненапад від 23 серпня 1939 року, утвореної на I З'їзді, фундаментальну доповідь зробив Яковлєв О.М., член Політбюро ЦК КПРС, секретар ЦК КПРС, депутат від КПРС. Комісія за півроку напруженої роботи розглянула сотні документів і документальних даних, у тому числі й ті, котрі вперше стали відомими під час вивчення даного питання. Після короткої, але гострої дискусії З'їзд ухвалив внесену Комісією Постанову «Про політичну і правову оцінку радянсько-німецького договору про ненапад від 1939 року». У ньому, зокрема, говориться: «3. З'їзд вважає, що зміст цього договору не розходився з нормами міжнародного права і договірною практикою держав, прийнятими для подібного роду урегулювання. Однак як при укладенні договору, так і в процесі його ратифікації приховувався той факт, що одночасно з договором було підписано «секретний додатковий протокол», яким визначалися «сфери інтересів» сторін, що домовлялися, від Балтійського до Чорного моря, від Фінляндії до Бессарабії. Оригінали протоколу не виявлено ні в радянських, ні в зарубіжних архівах. Проте графологічна фототехнічна й лексична експертизи копій, карт і інших документів, відповідність подальших подій змісту протоколу підтверджують факт його підписання та існування. 5. З'їзд констатує, що протокол від 23 серпня 1939 року й інші секретні протоколи, підписані з Німеччиною в 1939 — 1941 роках як за методом їх складання, так і за змістом були відходом від ленінських принципів радянської зовнішньої політики. Зроблене в них розмежування «сфер інтересів» СРСР і Німеччини й інші дії суперечили з юридичної точки зору суверенітету і незалежності ряду третіх країн. З'їзд зазначає, що на той період відносини СРСР iз Латвією, Литвою та Естонією регулювалися системою договорів. Згідно з мирними договорами 1920 року і договорами про ненапади, укладеними в 1926 — 1933 роках, їхні учасники зобов'язувалися взаємно поважати за будь-яких обставин суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність один одного. Відповідні зобов'язання Радянський Союз мав перед Польщею та Фінляндією. 6. З'їзд констатує, що переговори з Німеччиною за секретними протоколами велися Сталіним і Молотовим таємно від радянського народу, ЦК ВКП(б) і всієї партії, Верховної Ради й Уряду СРСР, ці протоколи було вилучено з процедур ратифікації. Таким чином, рішення про їхнє підписання було по суті і за формою — актом особистої влади і ніяк не відображало волю радянського народу, який не несе відповідальності за цю змову. 7. З'їзд народних депутатів СРСР засуджує факт підписання «секретного додаткового протоколу» від 23 серпня 1939 року та інших секретних домовленостей iз Німеччиною. З'їзд визнає секретні протоколи юридично неспроможними і недійсними з моменту їх підписання. Протоколи не створювали нової правової бази для взаємовідносин Радянського Союзу з третіми країнами, а були використані Сталіним і його оточенням для пред'явлення ультиматумів і силового тиску на інші держави на порушення взятих перед ними правових зобов'язань». Доповідь Яковлєва і Постанова З'їзду — виключно важливі документи з історичної і політичної точки зору. Постанова, окрім того, є документом найвищої в колишньому СРСР юридичної сили, і вона вже не підлягає (внаслідок подальших історичних змін) ніякому перегляду і змінам. Тому висновки З'їзду в питанні оцінки Пакту і Секретного протоколу справді безцінні. Передусім — визнання факту існування Секретного протоколу. Цей пункт викликав найбільшу дискусію народних депутатів. Але, незважаючи на фізичну відсутність оригіналів Протоколу, за сукупністю інших доказів — наявності в СРСР і ФРН копій, наявності оригіналу карти «розподілу» Європи з підписами Сталіна і Ріббентропа, інших документів — З'їзд визнав доведеним факт його існування. Не менш важливими є етичні оцінки З'їзду, кваліфікація Протоколу як змови двох хижаків, які стали на шлях розподілу здобичі. Засуджено як саму угоду, так і порушення договірних зобов'язань, суверенітету і незалежності третіх країн, використання Протоколу для пред'явлення ультиматумів і силового тиску. За Постанову проголосувало 1435 депутатів (75%), проти — 251, утрималися — 266. Враховуючи величезну моральну й історичну відповідальність депутатів у прийнятті рішення, тягар руйнування залізобетонних стереотипів уявлень про «миролюбну політику» й історичне місіонерство радянської держави, можна стверджувати, що таке голосування стало можливим тільки через принципову позицію керівників КПРС — М.Горбачова і О.Яковлєва. Багато захисників «ідеалів» пропонували обмежитися одним першим пунктом, «взяти до уваги». Проте Постанову прийнято в повному обсязі, історична правда перемогла. «За» голосували не тільки демократи і представники прибалтійських республік. Постанову також підтримали, ймовірно, внаслідок партійної дисципліни, функціонери і рядові члени КПРС, що і вирішило результат голосування. Цікаво пригадати, що в українській депутації «за», зокрема, голосували наші перші депутати-демократи В.Грищук, Д.Павличко, С.Рябченко, Л.Сандуляк, П.Таланчук, В.Черняк, В.Яворівський та інші, керівники КПУ В.Івашко, С.Гуренко, Г.Крючков, а також Б.Олійник. В.Щербицький і Ю.Щербак були відсутні. Однак прихований бунт номенклатури яскраво видно з голосування тієї її частини, котра безпосередньо не залежала від М.Горбачова. «Проти» були В.Шевченко, В.Борисовський, В.Фокін, Є.Качаловський (В.Масол утримався), проте причин своєї незгоди вони не оприлюднили. Компанію їм склали тоді А.Макашов, С.Умалатова. І.Полозков. Цікаво також, що союзне керівництво було одностайнішим: «за» голосували М.Горбачов, О.Яковлєв, Є.Лігачов, М.Рижков, А.Лук'янов, Є.Примаков, Б.Єльцин, Є.Строєв і багато інших. Навіть із сьогодення і тільки за сухими рядками стенограм З'їзду виразно відчуваються всі політичні, правові й етично-психологічні складності розумiння історичної істини. Напевно, II З'їзд — останній, на якому стало можливим прийняття такої постанови. Для наступного з'їзду першочерговими стали питання загострення політичної боротьби, введення поста Президента СРСР, вихід Литви зі складу СРСР, дезiнтеграція СРСР, загострення економічної кризи, війна законів і т.д. Було вже не до комісій. Тим історично вагоміша постанова II З'їзду про події серпня 1939 р., тим вищий цивільний подвиг керівників КПРС, ініціаторів цього рішення. До таких висот їм більше не довелося підійматися. Шкода тільки, що зміни у масовій свідомості, осмислення уроків історії більшістю народу не відбувається так рішуче і радикально, як прийняття документів з'їздами.
ПАКТ ТА IСТОРIЯ
При всій очевидності оцінок Пакту, сьогодні необхідно, на жаль, нагадувати про них. Тому що багато впливових політиків сучасності не зробили ніяких висновків, нічому не навчилися. Під лозунгами «захисту правди історії» відновлюються реліктово-комуністичні тлумачення ролі сталінського керівництва у розв'язанні Другої світової війни. Скликаються симпозіуми «червоних істориків», щоб знову нав'язувати суспільству старі догми — «Друга світова війна породжена імперіалістичними протиріччями капіталістичних держав», «зовнішня політика СРСР напередодні війни була по своїй суті оптимальною відповіддю на міжнародний стан», «трагічний початок Великої Вітчизняної війни — наслідок не стільки помилок і прорахунків радянського керівництва, скільки об'єктивних причин». Ніби час повернувся назад, і ми повернулися у часи «Короткого курсу історії ВКП(б)»! Ніби й не було ні Секретного протоколу, ні Постанови II З'їзду народних депутатів СРСР. Найпідступнішою у цьому «захисті правди» є лицемірна підміна понять — виправдання ідеології та діяльності компартії великою Перемогою народів світу, передусім народів СРСР над фашизмом. Межа цинізму — ототожнення історичних злочинів комуністичних вождів перед людством і власним народом iз великим подвигом народу, який заплатив за ці злочини небачену ціну. Для будь-якого режиму будь- якої держави колосальні жертви і втрати, котрі понесли народи СРСР у Другій світовій війні — це страшне свідчення саме «прорахунків і помилок» керівництва. Незрiвнянно вища вина режиму, якщо народ десятками мільйонів життів розплачується за злочиннi ігрища вождів — за таємні змови, розподіли «сфер впливу», жонглювання долями народів і держав. Тягар злочину кремлівських вождів перед власним народом і народами інших країн тим серйозніший, що акт змови з гітлерівцями 23 серпня не був винятком, випадковою помилкою, затьмаренням розуму. Ні, це було істинною суттю режиму, його справжнім ставленням до долі народів, до питань війни і миру, це було нормою його політики. Таємні змови продовжувалися і після Пакту. 28 вересня 1939 р., при підписанні Договору з Німеччиною «Про дружбу і кордони» було підписано ще два секретних протоколи — знову змова і переділ здобичі (про цей договір — окрема розмова). У грудні 1940 р. радянським і німецьким керівництвом всерйоз розглядалося питання про приєднання СРСР до союзу Німеччини, Італії і Японії з підписанням, звичайно, секретних протоколів — тепер вже про розподіл сфер впливу в світі і про встановлення гегемонії СРСР над чорноморськими протоками. Приєднання не відбулося з прозаїчних причин — у кремлівського керівництва розгорівся надмірний апетит, захотілося п'яти секретних протоколів — ще і стосовно Фінляндії, Болгарії, Сахаліну. Тож і переговори з керівництвом країн антигітлерівської коаліції в Тегерані (1943 р.), Ялті (1945 р.), Потсдамі (1945р.) не були позбавлені від маніпулювань країнами і кордонами, від вирішення доль народів і держав без їхнього відома і згоди.
Вожді нацистської Німеччини відповіли за свої лиходійства перед людством на Міжнародному військовому трибуналі в Нюрнберзі, в тому числі — за розв'язання Другої світової війни. Однак у серпні 1939 р. політика і вчинки комуністичного керівництва СРСР були нічим не праведніші за дії Німеччини.
Частина II. Початок Другої світової
Неминуче постає запитання — чому саме 1 вересня заведено вважати датою початка Другої світової війни? Адже в ті роки практично безперервно виникали воєнні конфлікти, акти агресії в Європі, Азії, Африці. Чому, наприклад, у тимчасові рамки Другої світової не включають війну СРСР та Японії 1939 року в Монголії? Заключний етап конфлікту, розгром 6-ї Квантунської армії на річці Халхін-Гол, відбувався якраз напередодні німецько-польської війни, з 20 по 31 серпня. Такий же конфлікт, між тими ж сторонами, але в серпні 1945 року — частина Другої світової, а в серпні 1939 року — чомусь ні. Не включають в історію Другої світової війни й змову в Мюнхені (1938 р.) з подальшими розподілом й окупацією Чехословаччини в березні 1939 року. Очевидно одне — дату «призначили» переможці у війні з позицій переможного травня 1945 року. У вересні ж 1939-го багато що бачилося зовсім не так, як у 1945-му.
Передусім впадає в очі те, що в жодному з тогочасних джерел немає хоча б яких-небудь ознак світової трагедії, подій світового масштабу — ні в суспільстві, ні в правлячих колах держав. Підходи — хто агресор, хто жертва — були іншими, ніж сьогодні. Газета «Правда» 2 вересня сухо повідомила про перехід німецькими військами кордону й безпристрасно констатувала, що «з’єднання німецьких військово-повітряних сил почали бомбардування військових об’єктів у Польщі». Зі значно більшим підйомом газета тут-таки розповіла про «історичну сесію Верховної Ради СРСР», де, зокрема, повідомлялося: «З великим терпінням Радянський уряд вів переговори з урядами Англії та Франції, переслідуючи єдину мету: забезпечення миру в Європі. Товариш Молотов викрив ланцюг інтриг, підступів і прямих провокаторських випадів, до яких вдались палії війни для того, щоб завести переговори в глухий кут». Тобто, з перших днів війни в СРСР точно й твердо знали, хто насправді агресор і «палій». Дещо пізніше в радянській пресі було опубліковано повністю й без коментарів згадану промову Гітлера в рейхстагу, що містить і грубі антипольські випади і наклеп, й привітання СРСР з нагоди одночасної ратифікації в Москві й Берліні Пакту про ненапад.
Не було масового піднесення й у Німеччині, незважаючи на тривалу антипольську істерію. За свідченням Альберта Шпеєра, «населення з самісінького початку розцінило стан речей значно серйозніше, ніж Гітлер та його оточення. Люди з тривогою дивилися в майбутнє, й, взагалі, настрій був явно пригнічений... На відміну від того, що було на початку Першої світової, жоден полк не йшов на війну уквітчаний. Вулиці залишалися безлюдними…». Керівництво Німеччини також не усвідомлювало, що розв’язало світову війну. Гітлер був приголомшений, дізнавшись, що Англія та Франція оголосили війну Німеччині. Але він був певен, що й цього разу йому все зійде з рук.
Польща не отримала жодної військової підтримки від союзників і перша наодинці чинила збройний опір нацистам. Франція, Англія та Польща мали більше, ніж Німеччина, дивізій, танків, гармат і літаків. До того ж, їхніми потенційними союзниками були Бельгія та Голландія, що мали у своєму розпорядженні приблизно 30 дивізій. Історики, оцінюючи ситуацію в Європі, що склалася на той час, дійшли висновку, що відкрий тоді Франція та Англія Другий фронт в Європі, вони отримали б вирішальну перемогу. Німецькі воєнні експерти також погоджуються: коли Гітлер ввів у бій на польському фронті всі боєздатні танкові підрозділи, він пішов ва-банк. Та оскільки англійці й французи не наступали на Заході, гра вдалася. Польський історик З. Залуський вказує на інший бік цих подій: «З першого до останнього дня вересневої кампанії Польща боролася й волала про допомогу. Вона виконувала свій обов’язок і закликала союзників виконати свій. І не дочекалася цього».
ПРО «ФАЛЬСИФІКАЦІЇ» ІСТОРІЇ
Навряд чи сьогодні є необхідність згадувати й аналізувати всі події й повороти початкового періоду Другої світової. Вони чимало разів і фундаментально досліджені, обговорені істориками, політиками, письменниками. А головне — весь цивілізований демократичний світ, окрім хіба що «вічно вчорашніх» політиків, давно зробив висновки з важких уроків цього періоду світової історії. Висновки про необхідність систем колективної безпеки, про життєву важливість загальної боротьби з тоталітаризмом, тероризмом, геноцидом на ранній стадії їхнього зародження, поки не спалахнула світова пожежа, про неприпустимість політики «заспокоєння» й таємних змов із диктаторами й агресорами.
Нагадування ж про деякі маловідомі у нашому суспільстві, але історично доволі важливі факти, тогочасні події, сьогодні важливе передусім у зв’язку з «боротьбою з фальсифікаціями історії», «захистом правди історії війни», широко розгорнутої в Україні останнім часом. Ця боротьба й «захист» зводяться до агресивного обстоювання ортодоксально-комуністичних тез — «Союз РСР перебував у стані війни з 22 червня 1941 року», «зовнішня політика СРСР напередодні Вітчизняної війни була оптимальною відповіддю на міжнародну обстановку». Задля історичної об’єктивності, задля просування нашого суспільства до цілковитого очищення від етичної потворності сталінської ідеології, надто важливо знати справжню правду про політику радянського керівництва в 1939—1941 роках.
Вступивши в злочинну змову з гітлерівською Німеччиною про розподіл Європи, комуністичне керівництво СРСР аж до самого червня 1941 року здійснювало в своїй «сфері впливу» однакову з Німеччиною політику агресії й окупації. Більш того, саме СРСР майже два роки надавав найбільшу моральну, політичну та економічну підтримку Німеччині. Агресор не тільки не стримувався, а, по суті, дбайливо пестувався. Віктор Суворов у своїх книгах «Ледокол», «День «М», «Последняя республика» вважає, що Сталін послідовно й старанно підштовхував Гітлера до війни проти західних держав. У найвирішальніший момент Червона Армія повинна була обрушитись всією могутністю на агресора й «звільнити» всю Європу й від гітлерівців, і від буржуазних, імперіалістичних режимів. Суворов «обчислив» навіть дату початку «визвольного походу» — 6 липня 1941 року. Поки що ця письменницька версія не є загальновизнаною, хоча ніякого іншого розумного пояснення злочинної політики кремлівського керівництва в 1939—1941 роках, на мій погляд, немає. Крім зрозумілих психологічних й ідеологічних причин, концепції Суворова бракує, можливо, кількох неспростовних найголовніших документів.
РЕАЛІЗАЦІЯ СЕКРЕТНОГО ПРОТОКОЛУ
З перших днів Другої світової війни сталінське керівництво із завидною послідовністю й натиском почало реалізовувати й плани ділення Європи за Секретним протоколом від 23 серпня 1939 р. 17 вересня за наказом наркома оборони К.Ворошилова Червона Армія перейшла кордон Польщі й без особливого опору вийшла до 27 вересня до узгодженого з Німеччиною «кордону сфер впливу» (про це — окрема особлива розмова). Спільна агресія проти Польщі була узгодженою акцією Німеччини та СРСР. Про це цинічно говорив глава радянського уряду В.Молотов на засіданні Верховної Ради СРСР 31 жовтня 1939 р.: «Правлячі кола Польщі немало пишалися «міцністю» своєї держави й «потужністю» своєї армії. Однак виявилося досить короткого удару спершу німецької армії, а потім — Червоної Армії, щоб нічого не залишилося від цього потворного дітища Версальського договору, що жило за рахунок пригноблення непольських народів». Німецьке керівництво розраховувало на узгоджені з Червоною Армією дії з перших днів нападу на Польщу. Про це свідчать практично щоденні обміни посланнями Молотова й Ріббентропа (детальніше про це — в наступній публікації). Радянський уряд шукав зручний привід для інтервенції, відтягував виступ. І, вичекавши прекрасну театрально-політичну паузу, окупував свою зону «сфери впливу», як захисник непольських народів. Звісно, не від німецьких агресорів, а від польських «пригноблювачів».
28 вересня 1939 р. СРСР і Німеччина підписали одіозний «Договір про дружбу й кордони», де відкрито розділили Польщу й закріпили новий кордон (про цей договір — також окрема розмова). Разом із Договором знову було підписано секретні протоколи — про недопущення польської агітації та новий переділ «сфер впливу». Хижаки цинічно обмінялися територіями — Литва перейшла в «сферу впливу» СРСР в обмін на Люблінське воєводство й частину Варшавського.
У вересні-жовтні 1939 р. Литві, Латвії, Естонії було нав’язано договори про взаємодопомогу, за якими на території цих країн було розміщено частини Червоної Армії. Ухилитися від «дружніх» обіймів прибалтійські держави, затиснуті між Німеччиною та СРСР, не могли — дуже велика була різниця у військовій потужності, дуже свіжий приклад Польщі. Німеччина ж прихильно ставилася до дій східного партнера. Німецький посланець у Естонії Бюхер, приміром, повідомляв 27 вересня: «Я порадив міністру закордонних справ забезпечити безпеку своєї країни, поліпшивши відносини з Німеччиною та Росією. Міністр погодився з цим; він указав на повне зникнення британського впливу на Балтиці».
30 листопада 1939 р. війська Ленінградського фронту почали військові дії проти ще одного сусіда СРСР зі «сфери впливу» — Фінляндії. Сценарій цієї агресії дуже схожий на напад Німеччини на Польщу. Також територіальні претензії — район Ленінграда, Карельський перешийок, острів Ханко. Також дивний прикордонний інцидент — загибель кількох радянських солдат під час артобстрілу — безперечна провокація. Радянський уряд, крім того, сформував у м. Теріоки маріонетковий Народний Уряд Фінляндської Демократичної Республіки «представників низки лівих партій і повсталих фінських солдат» на чолі з членом ЦК ВКП(б) Отто Куусіненом. Президія Верховної Ради СРСР постановила 1 грудня визнати цей уряд.
Радянсько-фінську війну прийнято вважати військовою невдачею Червоної Армії, після неї розповсюдилися думки про слабку підготовку радянських солдатів і командирів. Так думали політики й воєначальники в Німеччині, Англії та інших країнах. Так вважали радянські керівники, які були ініціаторами репресій в армії. Було, зокрема, усунено з посади наркома оборони Ворошилова. Командний склад 44-ї дивізії, що потрапила в капкан і була знищена в страшному казані, було розстріляно перед строєм. 5,5 тисяч військовослужбовців, звільнених із фінського полону, пройшли Ленінградом разом із усіма військами, їх обсипали квітами, а потім усі канули в безвісність. Загальні втрати в цій війні, що тривала 3 місяці, приховувалися, але, судячи з усього, були величезними. Є припущення, що тільки убитих було понад 130 тисяч (у 10 раз більше, ніж за 9 років війни в Афганістані!).
Однак більш справедливий, мабуть, підхід В.Суворова, який стверджує в «Останній республіці», що фінська війна — це видатний військовий подвиг радянського солдатів і командирів. Червона Армія зробила те, що не під силу жодній іншій армії світу — наступала в дикий 40-градусний мороз, по 1,5-метровому снігу, в лісі та ще й короткими зимовими днями, прорвала непрохідні оборонні споруди «лінії Маннергейма» всього за три місяці. Й якщо війна залишилася в пам’яті «незнаменитою» (за висловлюванням Твардовського), то лише через злочинну нерозсудливість кремлівського керівництва, яке безжалісно кинуло армію на нездійсненне завдання, не рахуючись ні з якими втратами.
12 березня 1940 р. було підписано мирний договір. Радянський Союз не отримав усього, чого домагався, Народний уряд було розпущено. Зовнішньополітичні втрати СРСР були величезні. Агресія в Фінляндії обурила всі провідні держави. 14 грудня 1939 року Рада Ліги Націй прийняла резолюцію про виключення СРСР із Ліги Націй. Газета «Правда» гордовито відреагувала: «Що ж, тим гірше для Ліги Націй та її підірваного авторитету. Зрештою, СРСР може тут залишитися й у виграші… СРСР тепер не пов’язаний із пактом Ліги Націй і матиме відтепер вільні руки». В США розгорнулася гучна антирадянська кампанія. 30 листопада Чемберлен різко засудив агресію в англійському парламенті. Єдиною країною, що морально підтримувала СРСР, була гітлерівська Німеччина. 2 грудня МЗС Німеччини дав установку всім місіям: «У ваших розмовах, що стосуються фінсько-російського конфлікту, будь ласка, уникайте антиросійського тону».
14 червня 1940 р. Литві, а 16 червня — Латвії та Естонії Молотов відправив заяви уряду СРСР, по суті — пред’явив ультиматуми. Він голослівно звинуватив уряди цих країн у порушенні договорів про взаємодопомогу вересня-жовтня 1939 р., у підготовці нападу на частини Червоної Армії, що перебували в цих країнах. Ніяких документів, що підтверджують такі плани, не було виявлено ні в радянських архівах, ні в захоплених потім архівах прибалтійських країн. Для відповіді урядам було дано по 10 годин. Враховуючи, що на допомогу чекати не доводилося — закінчувався розгром Франції, Англію було загнано на свій острів, прибалтійським урядам нічого не залишалося, як прийняти ультиматум. Уряди пішли у відставку, в Литву, Латвію, Естонію було введено війська Червоної Армії чисельністю, що в декілька разів перевищувала армії цих країн. Для формування нових урядів і подальшого керівництва їхньою діяльністю прибули В.Деканозов (до Литви), А.Вишинський (до Латвії), А.Жданов (до Естонії). На початку липня було проведено вибори до парламентів — із єдиною легальною партією, комуністичною, з єдиним списком кандидатів, під загрозою оголосити ворогами народу тих, хто не голосує. «Обрані» таким чином парламенти в середині липня прийняли рішення про заснування радянської системи й входження до Союзу РСР.
Німеччина, природно, лояльно спостерігала за діями свого партнера за Секретним протоколом. МЗС Німеччини орієнтував 17 червня свої дипломатичні місії: «Безперешкодне зміцнення російських військ у Литві, Латвії та Естонії й реорганізація урядів, що проводиться радянським урядом із наміром забезпечити більш тісну співпрацю цих країн із Радянським Союзом, торкається лише Росії та прибалтійських держав. Тому, в зв’язку з нашими незмінними дружніми відносинами з Радянським Союзом, у нас немає ніяких причин для хвилювання». А коли литовський, латвійський і естонський посли звернулися 21—22 липня до МЗС Німеччини з нотами з приводу порушень Радянським Союзом усіх договорів із цими країнами, ноти їм «дружньо повернули». Правда, всім послам було запропоновано залишитися разом із сім’ями в Німеччині.
Наприкінці червня настала черга останнього об’єкта «сфери впливу» СРСР — Бессарабії. 22 червня 1940 р. Молотов зробив німецькому послу заяву, що «розв’язання Бессарабського питання не терпить зволікання» й повідомив, що радянські домагання поширюються й на Буковину. Такий апетит спантеличив навіть партнера по «розподілу Європи». Буковина не згадувалася в Секретному протоколі, вона ніколи не входила навіть до складу Російської імперії. Напруження, що виникло між сторонами, врегулювалося дипломатичним шляхом, Сталін погодився на компроміс — Північну Буковину, що також, до речі, виходило за рамки Секретного протоколу. 27 червня 1940 р. Ріббентроп передає інструкцію до Бухареста посланнику Фабріциусу: «Вам наказується негайно відвідати міністра закордонних справ і повідомити йому наступне: Радянський уряд інформував нас про те, що він вимагає від румунського уряду передачі СРСР Бессарабії й північної частини Буковини. Щоб уникнути війни між Румунією та Радянським Союзом, ми можемо лише порадити румунському урядові поступитися вимогам радянського уряду». Румунія поступилася без бою, й ще одна «совєтізація» відбулася 28 червня 1940 р.
Секретний протокол від 23 серпня 1939 р. було реалізовано повністю. А 10 січня 1941 р. було підписано ще один секретний протокол — про відмову Німеччини від домагань на смугу литовської території в обмін на… компенсацію в 31,5 мільйона німецьких марок.
ХТО ДРУГ, ХТО ВОРОГ?
Співпраця СРСР і Німеччини в 1939 — 1941 рр. виходила далеко за рамки Секретного протоколу. Можна стверджувати, що такої дієвої підтримки, як від СРСР, Німеччина не отримувала навіть від формальних союзників. Японія нічим узагалі не допомогла Німеччині, вступила у війну тільки 6 грудня 1941 р., вела її лише на Тихому океані проти США. Італія вступила у війну 10 червня 1940 р. наприкінці війни Німеччини проти Франції, явно бажаючи приєднатися до поділу здобичі. В подальших подіях Італія скоріше створювала для Німеччини нові проблеми, ніж надавала допомогу.
У СРСР в офіційних виступах, у пресі проповідувалося «розуміння» мотивів дій Німеччини, її інтересів. Німеччина сповіщала радянський уряд про кожний свій черговий акт агресії в Європі й отримувала схвалення. Зокрема, 9 квітня 1940 р. Шуленбург, відповідно до особливої інструкції Ріббентропа, вручив Молотову копію меморандуму про вторгнення німецьких військ, який у ці ж хвилини надавався урядам Данії та Норвегії. За повідомленням німецького посла, Молотов заявив, що «радянський уряд розуміє, що Німеччина була вимушена вжити таких заходів. Англійці, безумовно, зайшли дуже далеко. Вони абсолютно не рахуються із правами нейтральних країн». Найвищий цинізм! На закінчення Молотов сказав буквально таке: «Ми бажаємо Німеччині повної перемоги в її оборонних (!!!) заходах». Аналогічно вранці 10 травня Молотов був поінформований, одночасно з урядами в Гаазі, Брюсселі та Люксембурзі, «про ті операції на Заході, до яких Німеччину було змушено англо-французьким просуванням через Бельгію і Голландію». Як передав у Берлін Шуленбург, «Молотов належно оцінив повідомлення і сказав, що він розуміє, що Німеччина повинна була захистити себе від англо-французького нападу. У нього немає жодних сумнівів щодо нашого успіху».
17 червня 1940 р. увечері Молотов запросив Шуленбурга до свого кабінету і висловив йому найтепліші поздоровлення радянського уряду з нагоди блискучого успіху німецьких збройних сил у війні проти Франції. Далі Молотов інформував посла про радянські дії стосовно Прибалтійських держав. Він послався на докази, опубліковані в газетах, і додав, що стало необхідно покласти край усім інтригам Англії та Франції, які намагаються посіяти недовір’я та розбіжності між Німеччиною і Радянським Союзом у прибалтійському питанні.
СРСР і Німеччина навіть погоджували деякі свої публічні заяви та документи. 16 вересня 1939 р. о 2-й годині ночі, напередодні виступу Червоної Армії проти Польщі, Сталін прийняв Шуленбурга і зачитав йому ноту, яка мала бути вручена вже цієї ночі польському послу і копія якої протягом дня підлягала розсиланню всім місіям, а потім підлягала публікації. У ноті давалося виправдання радянських дій. «Зачитаний мені проект містив три пункти, для нас неприйнятних. У відповідь на мої заперечення Сталін із граничною готовністю змінив текст так, що тепер нота цілком нас задовольняє», — писав німецький посол. 17 жовтня 1939 р. Ріббентроп повідомляє в Москву текст свого майбутнього виступу про зовнішньополітичну ситуацію і просить свого посла отримати згоду на спростування чуток, що під час його перебування в Москві він попросив Радянський Союз про військову допомогу, але зустрів рішучу відмову. «Будь ласка, повідомте панові Сталіну якомога скоріше про вищезазначену оцінку московських переговорів, зроблену мною, і телеграфуйте мені його згоду», — пише міністр. Сталін схвалив оцінку переговорів у Москві, яку Ріббентроп збирався дати у своїй промові. Він попросив лише замінити фразу, що цитується як заява Сталіна. Нарешті, радянські вожді навіть сигналізували про зміст своїх секретних переговорів із представниками Англії, яка воювала з Німеччиною. 13 липня 1940 р. Молотов повідомив Шуленбургу, що британський посол Кріппс був декілька днів тому, на прохання британського уряду, прийнятий Сталіним. За вказівкою Сталіна, Молотов вручив йому докладний меморандум про цю бесіду.
Зовсім інші взаємостосунки складалися в 1939 — 1941 рр. з Англією і США, майбутніми союзниками в переможній антигітлерівській коаліції. Вони «заслуговували» лише на тавро «паліїв», їхні дії називалися ворожими і зазнавали осміяння. Наприклад, у доповіді на засіданні Верховної Ради СРСР 1 серпня 1940 р. Молотов казав: «На наших відносинах зі Сполученими Штатами Америки я зупинятися не буду. Хоча б уже тому, що про них не можна сказати нічого доброго (Сміх.). Нам стало відомо, що декому в Сполучених Штатах не подобаються успіхи радянської зовнішньої політики в Прибалтах (так у тексті. — О.Б.). Однак, признатися, нас мало цікавить ця обставина (сміх, аплодисменти), оскільки зі своїми завданнями ми справляємося і без допомоги цих незадоволених добродіїв (сміх, аплодисменти)». Або промова з тієї ж трибуни 29 березня 1940 р.: «Справа, однак, у тому, що політика нейтралітету, яка проводиться Радянським Союзом, була не до смаку англо-французьким правлячим колам. До того ж нерви в них, мабуть, не зовсім у порядку (сміх)… У скаженому завиванні ворогів Радянського Союзу весь час виокремлювалися верескливі голоси всіх цих проституйованих «соціалістів» із II Інтернаціоналу (веселе пожвавлення в залі)». Ремарки про сміх, якими густо всипані тексти промов кремлівських вождів того часу, приголомшують. Ці веселощі депутатів вищого органу влади посеред страшної світової трагедії краще, ніж сотні інших аргументів викривають фальшиву тезу про помилки одного Сталіна. Ні, Сталін геніально робив те, чого хотіла вся партійно-державна верхівка. Їм усім тоді було весело… Більше того, за заявою міністра закордонних справ Японії Мацуока, Сталін сказав йому під час переговорів 7 — 13 квітня 1941 р., що він — переконаний прихильник Осі і противник Англії та Америки. Через два роки Сталін із нетерпінням чекав відкриття Другого фронту від союзників...
ЕКОНОМІЧНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО
Економічне співробітництво СРСР і Німеччини мало найважливіше значення для обох держав, але особливо — для Німеччини. Бідна на сировинні ресурси, відрізана морською війною з Англією від заморського постачання, Німеччина в особі СРСР мала фактично єдине джерело стратегічної сировини та матеріалів.
Відповідно до німецько-радянської угоди від 11 лютого 1940 року, зокрема, Радянський Союз протягом перших 12 місяців мав здійснити постачання сировини на суму приблизно в 500 млн. марок. На додаток до цього за той же період часу СРСР зобов’язаний був постачити сировину в рахунок кредитної угоди від 19 серпня 1939 р. на суму приблизно в 100 млн. марок. Найважливішою сировиною, за угодою, були: 1 млн. тонн кормових злаків і стручкових плодів на суму в 120 млн. марок, 900 тис. тонн нафти (~115 млн. марок), 100 тис. тонн бавовни (~90 млн. марок), 500 тис. тонн фосфатів, 100 тис. тонн хромової руди, 500 тис. тонн залізняку, 300 тис. тонн залізного брухту та чавуну, 2400 кг платини, марганцева руда, метали, ліс...
Особливої аморальності всьому цьому додавало те, що «нейтральний» СРСР живив сировиною одну з воюючих сторін у світовій війні. Причому часом ця сировина таємно йшла через увесь СРСР із Далекого Сходу з поставок США Радянському Союзу. На докори Молотов із трибуни Верховної Ради 29 березня 1940 р. відповідав: «Були спроби виправдати ворожість Англії та Франції тим, що нашою торгівлею з Німеччиною ми допомагаємо останній у війні проти Англії та Франції. Не важко пересвідчитися, що ці аргументи не варті ламаного гроша». Лукавив глава радянського уряду, тому що торговий партнер дотримувався іншого погляду. Глава Німецької економічної делегації Шнурре в меморандумі із грифом «Державна таємниця» писав цими ж днями: «Для нас угода означає широко відкриті двері на Схід. Закупівля сировини в СРСР і країнах, які межують із ним, усе ще може бути істотно збільшена. Однак надто важливо виконувати німецькі зобов’язання в межах необхідного. У зв’язку з великим обсягом торгівлі це вимагатиме особливих зусиль. Якщо ми досягнемо успіху в збільшенні та розширенні експорту на Схід до необхідного обсягу, ефект англійської блокади буде істотно ослаблений майбутнім притоком сировини зі Сходу в Німеччину».
СВАТАННЯ ІЗ ТРОЇСТИМ ПАКТОМ
Апофеозом німецько-радянської дружби і співробітництва стали переговори про приєднання СРСР до Троїстого пакту (союзу Німеччини, Японії та Італії). Створений на ідеологічній основі Німеччиною і Японією (1936 р.) Антикомінтернівський пакт був спрямований безпосередньо проти СРСР (за секретною додатковою угодою). 1937 р. до нього приєдналася Італія. На переговорах у Москві 23 серпня 1939 р. про підписання радянсько-німецького Пакту про ненапад, під час обговорення теми Антикомінтернівського пакту, Ріббентроп жартівливо зазначив, що пан Сталін, звичайно ж, наляканий пактом менше, аніж лондонське Сіті та дрібні англійські торгівці. А про те, що думають стосовно цього німці, свідчать жарти від берлінців, які добре відомі своїм гумором, — «Сталін ще приєднається до Антикомінтернівського пакту». Жарт був зловісним і майже пророчим.
27 вересня 1940 р. країни осі — Німеччина, Японія, Італія — уклали Троїстий пакт про військовий союз. І вже 13 жовтня Ріббентроп написав найбільшого листа Сталіну, де дає докладний «огляд політики, що проводиться Німеччиною в цей період». Завершується лист запрошенням Молотова в Берлін для вирішення питань подальшого зближення. Ключова фраза листа: «На закінчення я хотів би заявити, в цілковитій відповідності до думки фюрера, що історичне завдання (Вже! — Авт.) ЧОТИРЬОХ Держав полягає в тому, щоб погодити свої довгострокові політичні цілі та, розмежувавши між собою сфери інтересів у світовому масштабі, спрямувати правильним шляхом майбутнє своїх народів».
10 листопада 1940 р. Молотов виїхав до Берліна. 12-го і 13-го листопада відбулися дві бесіди Молотова з Гітлером і дві — з Ріббентропом. Було проведено широкий обмін думками з питань німецько-радянських відносин і відносин з іншими країнами, обговорено спірні питання. Молотов, зокрема, настійливо наполягав на обговоренні фінської теми: про виведення німецьких військ із країни радянської «сфери впливу». Жодних домовленостей досягнуто не було, однак ключовим моментом переговорів була проблема приєднання СРСР до Троїстого пакту. Гітлер це завдання сформулював глобально: «Чим більше Німеччина і Росія, стоячи спиною до спини, досягнуть успіху в боротьбі проти зовнішнього світу, тим більшими будуть їхні успіхи в майбутньому. У цьому випадку вперше на землі не буде сили, яка зможе протистояти цим двом країнам». У своїй відповіді Молотов заявив про згоду із цим висновком фюрера. На завершальній бесіді Ріббентроп зачитав Молотову проект Угоди про приєднання СРСР до Троїстого пакту. Один — про розділ світу на зони «територіальних інтересів», другий — про Туреччину і встановлення військової гегемонії СРСР над чорноморськими протоками. Зони територіальних інтересів проект угоди визначав так: Німеччина — в Центральній Африці, Італія — в Північній і Північно-Східній Африці, Японія — в районі Східної Азії на південь від Японської імперії, СРСР — на південь від Радянського Союзу в напрямку Індійського океану.
Усупереч твердженням офіційної радянської історіографії, радянському керівництву ідея угоди сподобалася! 25 листопада 1940 р. послу Шуленбургу було зроблено офіційну заяву про готовність радянського уряду прийняти проект Пакту чотирьох. Однак СРСР висував додаткові умови. По-перше, уточнювалася зона інтересів Радянського Союзу: «зона на південь від Батумі та Баку в загальному напрямі в бік Перської затоки визнається центром територіальних спрямувань». По-друге, крім гегемонії над протоками, СРСР вимагав будівництва бази для сухопутних і військово-морських сил у районі Босфору і Дарданелл. По-третє, СРСР захотів іще три секретних протоколи: про Фінляндію (виведення німецьких військ із радянської «сфери впливу»), про Сахалін (відмова Японії від нафтових та вугільних концесій за компенсацію), про Болгарію (визнання її такою, що входить у радянську «зону безпеки»). Союзники не могли погодитися з такою пожадливістю і охолонули до угоди. Молотов декілька разів висловлював серйозне невдоволення німецькому послу через те, що не було відповіді. Однак, під приводом узгоджень із союзниками, Німеччина припинила обговорення ідеї Пакту Чотирьох. Це сталося не з ідеологічних або етичних міркувань, а через неприборканість хижацьких спрямувань диктаторів. Саме після заяви радянського уряду від 25 листопада 1940 р. було затверджено план «Барбаросса». У першій половині 1941 р. інтереси СРСР і Німеччини розійшлися остаточно. Після приєднання Болгарії до Троїстого пакту і введення в березні 1941 р. німецьких військ у Болгарію, після окупації Німеччиною Югославії в квітні стало очевидно, що конфлікт між колишніми партнерами неминучий.
22 червня 1941 р. різко повернуло хід Другої світової війни. Німеччина замість друга і партнера стала раптово ненависним ворогом, віроломним агресором, «мучителем людей». Саме після нападу Німеччини на СРСР остаточно сформувалася антигітлерівська коаліція. Війна дійсно стала світовою. Народи світу нарешті об’єдналися проти коричневої чуми і, зрештою, перемогли. Безумовно, народи СРСР і Червона Армія внесли найвагоміший, найголовніший внесок у перемогу. Безумовно, їхній подвиг історично великий, безсмертний, безцінний. Однак також, очевидно, беззаперечний, гіркий «внесок» радянського комуністичного керівництва в 1939 — 1941 рр. у те, що жертви, яких зазнали у війні народи СРСР і весь світ, виявилися такі жахливо великі.
Частина III. Четвертий розподіл Польщі
ЧИ БУЛО «ВИЗВОЛЕННЯ»?
Незважаючи на дослідження останнього часу про цілі походу Червоної Армії у вересні 1939 р., не припиняються спроби захистити ортодоксально-комуністичне трактування тих подій. Так, 17 вересня 1998 року з трибуни Верховної Ради України прозвучало привітання «з черговою річницею визволення західноукраїнських земель» із закликом відзначити у 1999 році «60-річчя цієї славної дати… на високому державному рівні». Однак концепція «визволення» розвалюється від перших же запитань: «Від кого?» і «За яким правом?». Офіційна аргументація уряду СРСР, викладена у ноті польському послу 17 вересня 1939 р. і того ж дня у промові по радіо В.Молотова виглядала так: «Польсько-німецька війна виявила внутрішню неспроможність Польської держави. Протягом десяти днів військових операцій Польща втратила усі свої промислові центри. Варшава як столиця Польщі не існує більше. Польський уряд розпався і не виявляє ознак життя. Це означає, що Польська держава перестала існувати. Тим самим припинили свою дію договори, укладені між СРСР і Польщею… У зв'язку з такою обстановкою радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної армії перейти кордон і взяти під захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії».
Навіть якщо нічого не знати про істинну роль кремлівського керівництва у такому розвитку подій, у тому, щоб «Польща перетворилася в зручне поле для всяких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР», цинізм і безпардонність такого обгрунтування просто вражають. У радянського уряду не було ніяких підстав (крім, хіба що, повідомлень свого союзника по агресії) виносити зарозумілий вирок польському уряду й державі, оголошувати їх неіснуючими, в односторонньому порядку анулювати двосторонні договори (зокрема, Ризький мирний договір 1921 р., Договір про ненапад 1932 р., продовжений у 1934 р. до 1945 р.). А логіка захоплення «майна і населення» сусіда, котрий зазнав бандитського нападу, взагалі не підлягає здоровому глузду. У подібній ситуації, коли Італія оголосила війну Франції за тиждень до її капітуляції перед Німеччиною, міністр закордонних справ Італії Чиано прямо визнав, що «Муссоліні хоче бути мародером». Зрештою, подібна логіка Сталіна та його оточення виявляється ще не раз, але вже у 1945 р. Район Кенігсберга «придбаний» без будь-яких історичних чи правових обгрунтувань. Напад на Японію 9 серпня 1945 р., деморалізовану двома катастрофічними ядерними вибухами у Хіросімі та Нагасакі 6 і 9 серпня, також може мати тільки одне зрозуміле пояснення. Треба було «відпрацювати» територіальні придбання, передбачені кримською угодою з США і Великою Британією від 11 лютого: повернення територій, втрачених Росією у війні 1904— 1905 рр. (Сахалін, «КВЖД», порт Дайрен), «придбання» Курильських островів.
Не можна назвати «визвольним» похід Червоної армії у вересні 1939 р. і за його наслідками для «визволених» народів. Так, населення Західної України дійсно зустрічало «визволителів» квітами, щиро сподіваючись на припинення свого національного гноблення у польській державі. Не секрет, що в Польщі титульна нація завжди була в привілейованому становищі. Однак, спекулюючи на святому для кожного українця прагненні до національного об'єднання, комуністичні вожді принесли в Західну Україну небачені репресії і терор. Винищування зазнавали саме ті, хто становив кістяк української духовності — інтелігенція, духівництво, діячі «Просвіти», патріотичне селянство. Сьогодні загальновідомі факти про більш як 300 тисяч депортованих на схід і північ СРСР українців, про десятки тисяч інтернованих і замордованих польських військовополонених та «заклятих ворогів радянської влади» (найвідоміший, але не єдиний приклад — Катинь), про десятки тисяч в'язнів, розстріляних при поспішному відступі Червоної армії у червні 1941 р. Недавно була опублікована таємна директива Берії від 15 вересня 1939 р. з інструкціями по знищенню українських і польських політичних та національно- культурних центрів. У офіційній історії прикордонних військ повідомляється, наприклад, про результати роботи одного з батальйонів особливого призначення за 19 вересня 1939 р.: «Через кордон проконвойовано біля 600 полонених, в числі яких офіцери, поміщики, попи, жандарми, поліцейські…». 600 чоловік тільки за один день, тільки через одну маленьку заставу, зникли безслідно… В селі Нивиці на Львівщині у 1989 р. спорудили пам'ятний пагорб і хрест на пам'ять про всіх односельців, котрі загинули у 1939— 45 рр. Тільки 6 імен у цьому мартиролозі позначені як ті, що «загинули під час німецької окупації», а десятки й десятки імен — «жертви сталінізму», «не повернулися із заслання», «репресовані». І така картина — у більшості сіл та міст «визволеної» Західної України. Окремо в Нивицях стоїть пагорб і хрест на пам'ять про 25 селян, замордованих і живими спалених «партизанами»-медведєвцями. На відкриття цього замовчуваного владою пам'ятного знаку навесні 1990 р. стихійно з'їхалися тисячі людей. Ось чому у Західній Україні такою значною підтримкою користувалися учасники національно-визвольної боротьби 1944—50 рр.
Нарешті, важко назвати «визволенням» похід Червоної армії ще й тому, що самі вожді військових союзників того походу, СРСР і Німеччини, називали його в діловому листуванні тих днів без пропагандистського камуфляжу, по-діловому — «інтервенція», «окупація».
«СПЕРШУ НІМЕЦЬКА АРМІЯ, ПОТІМ — ЧЕРВОНА АРМІЯ»
Радянське керівництво чудово знало ще у липні 1939 р. про неминучий напад Німеччини на Польщу в кінці серпня — на початку вересня. Із повідомлень розвідки було відомо, що, на думку Гітлера, польське питання має бути обов'язково вирішене, що, зокрема, Гітлер сказав: «…те, що станеться у разі війни з Польщею, перевершить і затьмарить гунів. Ця нестримність у німецьких військових діях необхідна, щоб продемонструвати державам Сходу і Південного Сходу на прикладі знищення Польщі, що означає в умовах сьогоднішнього дня суперечити бажанню німців і провокувати Німеччину на уведення військових сил». І тим не менше, 23 серпня 1939 р. Німеччиною і СРСР у Кремлі був підписаний Секретний протокол, одним з пунктів якого був саме розподіл Польщі на «сфери впливу». Глибину взаємодії СРСР і Німеччини в агресії проти Польщі на базі московських домовленостей від 23 серпня 1939 р. розкриває листування Кремля й Берліна, що вражає ступенем цинізму і зневаги до суверенітету третьої держави, доль народів.
Вже 3 вересня Ріббентроп у телеграмі до свого посла в Москві висловлює занепокоєння з приводу поганої координації дій СРСР і Німеччини: «Ми, безумовно, сподіваємося розбити польську армію протягом декількох тижнів. Потім ми втримаємо під військовою окупацією райони, які, як було встановлено у Москві, входять до німецької сфери впливу. Однак зрозуміло, що з воєнних міркувань нам доведеться потім діяти проти тих польських військових сил, які до того часу будуть знаходитися на польських територіях, що входять до російської сфери впливу. Будь ласка, обговоріть це з Молотовим негайно і подивіться, чи не вважатиме Радянський Союз бажаним, щоб російська армія виступила у відповідний момент проти польських сил в російській сфері впливу і, зі свого боку, окуповувала цю територію. На нашу думку, це не лише допомогло б нам, але також, у відповідності з московськими угодами, було б і в радянських інтересах». Відповідь радянського уряду від 5 вересня: «Ми згодні, що у відповідний момент нам буде вкрай необхідно розпочати конкретні дії, однак цей час ще не настав… Ми розуміємо, що в ході операцій одна зі сторін чи й обидві сторони можуть перетнути демаркаційну лінію між своїми сферами впливу, але подібні випадки не мають перешкодити реалізації наміченого плану».
9 вересня Ріббентроп наполягає: «Розвиток воєнних дій навіть перевершує наші сподівання. За всіма показниками польська армія перебуває у стані розкладання (ось звідки інформація про «розкладання» — О.Б. ). У всіх бесідах я вважав би невідкладним поновлення Ваших бесід з Молотовим стосовно радянської інтервенції [у Польщу]». Молотов у відповіді від 10 вересня виправдовується, що «радянський уряд заскочений зненацька несподівано швидкими німецькими успіхами». Червона армія «розраховувала на декілька тижнів, які тепер скоротилися до кількох днів». Молотов повторив, що робиться «все можливе», що вже мобілізовано більше трьох мільйонів осіб. Особливу увагу в бесіді з Шуленбургом Молотов присвятив політичній підоснові питання і заявив, що «радянський уряд мав намір скористатися подальшим просуванням німецьких військ і заявити, що Польща розвалюється на шматки і що внаслідок цього Радянський Союз повинен прийти на допомогу українцям і білорусам, яким «загрожує» Німеччина. Цей привід представить інтервенцію Радянського Союзу пристойно в очах мас, і дасть Радянському Союзу можливість не виглядати агресором».
14 вересня Молотов викликав до себе посла Шуленбурга і заявив, що «Червона армія досягла стану готовності швидше, ніж це очікувалося. Радянські дії тому можуть початися швидше вказаного раніше терміну… Враховуючи політичну мотивацію радянської акції (падіння Польщі й захист російських «меншин»), [Радам] було б украй важливо не починати діяти до того, як впаде Варшава». Молотов тому попросив, щоб йому «якнайшвидше точно повідомили, коли можна розраховувати на захоплення Варшави». Які страшні слова — «розраховувати на захоплення»! Радянському керівництву дуже вже хотілося, щоб якнайшвидше впала польська столиця. Ще 9 вересня Молотов надсилав телефонограму Шуленбургу: «Я отримав ваше повідомлення про те, що німецькі війська увійшли у Варшаву. Будь ласка, передайте мої поздоровлення і привітання уряду Німецької імперії». Насправді Варшава оборонялася в оточенні до 28 вересня. Однак 15 вересня на запит Молотова Ріббентроп обіцяє: «Ми розраховуємо взяти Варшаву протягом найближчих декількох днів». Одночасно, вітаючи наміри радянського уряду, Ріббентроп зазначив загострення міжсоюзницької проблеми: «Радянський уряд має звільнити нас від необхідності знищувати залишки польської армії, переслідуючи їх до російського кордону. Крім того, якщо не буде почата російська інтервенція, неминуче постане питання про те, чи не створиться в районі, що лежить на схід від німецької зони впливу, політичний вакуум».
До 17 вересня напруження у зв'язку із майбутнім наступом Червоної армії досягло апогею. Гітлерівські війська в декількох місцях перейшли обумовлену лінію розподілу «сфер впливу». Був оточений Львів, після тривалої оборони «із характерним для поляків фанатизмом» (за виразом Тіппельскірха) узятий Брест. О 18 годині 16 вересня Молотов заявив Шуленбургу, що «радянська інтервенція розпочнеться завтра або післязавтра. Сталін у цей час консультується із військовими керівниками, і цим вечором він, у присутності Молотова, вкаже [Шуленбургу] день і годину радянського наступу». А вже о другій годині ночі 17 вересня Сталін у присутності Молотова і Ворошилова прийняв Шуленбурга і заявив, що «Червона армія перетне радянський кордон о 6 годині ранку на усій її протяжності від Полоцька до Кам'янця-Подільського». З метою уникнення інцидентів Сталін спішно попросив німецьку сторону «прослідкувати за тим, щоб німецькі літаки, починаючи від сьогоднішнього дня, не залітали східніше за лінію Бєлосток — Брест-Литовський — Лемберг (Львів). Радянські літаки почнуть бомбардувати район східніше від Лемберга». Важко собі представити більш докладне і детальне узгодження дій союзників — по хвилинах і метрах!
18 вересня Сталін раптом несподівано висловив Шуленбургу сумнів, «чи буде німецьке верховне командування дотримуватися московської угоди у відповідний час і чи повернеться на лінію, яка була визначена у Москві (Ніса—Нарев—Вісла— Сян)». Сталін зазначив, що «він не сумнівається у добрих намірах німецького уряду», а його неспокій грунтується «на тому добре відомому факті, що усі військові ненавидять повертати захоплені території». У негайній відповіді Ріббентроп запевнив: «Угоди, які я уклав у Москві за дорученням фюрера, будуть, звичайно ж, дотримані, вони розглядаються нами як підмурівок нових дружніх відносин між Німеччиною і Радянським Союзом». 22 вересня радянські війська зайняли Брест і Львів. Частини вермахту покинули зайняті території радянської «сфери впливу». Перед цим у Бресті і Львові відбулися спільні військові паради радянських і німецьких частин. У Бресті парадом командували танковий стратег Рейху генерал Гудеріан і комбриг Кривошеїн. Радянські війська не зустрічали у своєму просуванні особливого опору розгромленої німцями Польської армії і займали «встановлені» їй території. У районі північно-західніше від Львова 21—26 вересня утворилася критична обстановка. Як свідчить Тіппельскірх, залишки польських дивізій намагалися прорвати німецький фронт і прокласти собі шлях до Угорщини. Після запеклих боїв 4 тис. осіб, які залишилися живими, віддали перевагу німецькому полону перед російським. 22 вересня між радянськими і німецькими військами була встановлена демаркаційна лінія.
Уже 19 вересня Молотов заявив Шуленбургу, що «радянський уряд вважає, що тепер для нього, як і для уряду Німеччини, назрів момент для остаточного визначення структури польських територій». Молотов дав зрозуміти, що «первинний намір, який виношувався радянським урядом і особисто Сталіним, — допустити існування залишку Польщі — тепер поступився місцем наміру розділити Польщу по лінії Ніса— Нарев—Вісла—Сян». Радянський уряд виразив бажання негайно почати переговори з цього питання і провести їх у Москві. 25 вересня Сталін заявив у Кремлі німецькому послу, що «при остаточному врегулюванні польського питання треба уникнути всього, що може викликати тертя між Німеччиною і Радянським Союзом». З цієї точки зору він вважає «неправильним зоставляти залишок незалежної Польської держави». 27 вересня до Москви прибув Ріббентроп. І хоч останні польські частини ще продовжували опір німецьким військам (до 30 вересня трималася фортеця Модлін, лише 2 жовтня здався невеликий військовий порт Хель), у Москві 28 вересня Молотов і Ріббентроп підписали «Договір про дружбу і кордони», який установив кордони між державами «на території колишньої Польської держави» (про це читайте в останній частині дослідження). Відбувся четвертий у світовій історії розподіл Польщі.
Похід Червоної армії в Польщу був спокійно і доброзичливо сприйнятий і в СРСР, і в Німеччині. Костянтин Симонов згадував: «Те, що наші війська вступають у Західну Україну і Білорусію мною, наприклад, було зустріто з почуттям беззастережної радості, здавалося мені справедливим… Все підтверджувало, що Сталін правий… Хоч все-таки щось було не так, якийсь черв'як гриз і смоктав душу». Німецьке населення також вітало вступ Червоної армії в Польщу. Газета «Правда» писала 20 вересня 1939 р.: «Берлін у ці дні набув особливо пожвавленого вигляду. На вулицях біля вітрин і спеціальних щитів, де вивішені карти Польщі, цілий день юрмляться люди. Вони жваво обговорюють успішні операції Червоної армії. Просування Червоної армії позначається на карті червоними радянськими прапорцями». Доповідь Молотова про «визволення» Західної України і Західної Білорусії на сесії Верховної Ради СРСР 31 жовтня 1939 р. була зустрінута бурхливими, тривалими аплодисментами, депутати встали і влаштували овацію. Молотов доповів про «перехід до нас» території близько 200 тисяч кв.км з населенням біля 13 мільйонів чоловік. Втрати Червоної армії були оголошені «мінімальними» — 737 убитих і 1 862 поранених. Німецький народ також «з полегшенням» (так у Тіппельскірха) сприйняв втрати у польській кампанії — 13 981 убитих і пропалих безвісти, 30 322 поранених. Пропаганда Німеччини старалася ще більше укріпити довір'я народу до його керівників і психологічно настроїти його на продовження війни.
«У РОСІЯН БУЛО БАГАТО ГРІХІВ ПЕРЕД ПОЛЬЩЕЮ»
Втрати Польщі у вересневій війні були значно важче — 66,3 тисячі убитих і близько 700 тисяч полонених на німецькому фронті, 13,9 тисячі убитих і 217 тисяч полонених — на радянському. Дві третини усіх військових втрат Польщі убитими у Другій світовій війні припали саме на вересень 1939 р. Попереду у польського народу були величезні жертви серед мирного населення, передусім — у гітлерівських концтаборах. Трагедією польського народу стало зникнення Польської держави, котра було воскресла на уламках трьох імперій після Першої світової війни із більш ніж вікового небуття. Трагедією Польщі стало те, що вона опинилася в пекельному епіцентрі політичних інтриг, змов і невгамовних гегемоністських прагнень. Вступаючи у нерівний бій із німецькою армією, Польща не підозрювала, що її вже «розділили» у Кремлі двоє наймогутніших військово-політичних монстрів. «Питання про те, чи є бажаним в інтересах обох Сторін збереження незалежності Польської держави, і про кордони такої держави буде остаточно вирішене лише ходом майбутніх політичних подій», — було записано у секретному протоколі. Німеччина і СРСР легко переступили через договори про ненапад із Польщею, зневаживши своєю агресією усі норми міжнародного права.
Трагедією Польщі стало те, що уряд не зміг знайти надійні гарантії і захист перед обличчям смертельної небезпеки. Польща у 1939 р. не хотіла й чути ні про яке співробітництво з СРСР, цілком покладаючись на гарантії Англії і Франції. 20 серпня, наприклад, міністр закордонних справ Польщі Бек заявляв: «У нас немає ніякої угоди з СРСР. Нам не треба такої угоди». Однак гарантії виявилися ілюзорними. Оголосивши війну Гітлеру 3 вересня 1939 р., Англія і Франція не зробили ні кроку для допомоги Польщі, яка наодинці билася із Німеччиною. Такі гарантії не без підстав, хоч і цинічно, узяв на сміх радянський прем'єр Молотов у промові перед Верховною Радою 31 жовтня 1939р.: «Війна між Німеччиною і Польщею закінчилася швидко у зв'язку з повним банкрутством польських керівників. Польщі, як відомо, не допомогли ні англійські, ні французькі гарантії. Досі, власне, так і невідомо, що це були за гарантії. (Загальний сміх)».
Усвідомлення провини перед Польщею, бажання відновити справедливість щодо польського народу було одним з головних питань післявоєнного облаштування Європи на всіх переговорах керівників країн Великої трійки, починаючи від першої зустрічі у Тегерані (грудень 1943 р.). Відкриваючи дискусію з «польського питання» на Кримській конференції (лютий 1945 р.), Черчілль заявив, що «Велика Британія цікавиться Польщею, тому що це — справа честі Великої Британії». Він хотів би, щоб у поляків була батьківщина, де вони могли б жити, як їм видається кращим. Черчілля більше за все цікавило питання польського суверенітету, свободи й незалежності Польщі. Сталін в своєму вступі сказав, що «для росіян питання про Польщу є не лише питанням честі, але також і питанням безпеки. Питанням честі тому, що у росіян в минулому було багато гріхів перед Польщею. Радянський уряд прагне загладити ці гріхи… Відомо, що поляки не любили росіян, оскільки росіяни тричі брали участь у розподілах Польщі (про особисту участь в Четвертому розподілі, найжорстокішому і найкривавішому, генералісимус скромно змовчав — О.Б. ). Однак наступ Червоної армії і визволення нею польського народу від гітлерівскої окупації цілковито змінили настрій поляків… Радянський Союз зацікавлений у створенні могутньої, вільної і незалежної Польщі. Питання про Польщу — це питання життя і смерті Радянської держави». Загальна рішучість трьох союзних держав антигітлерівської коаліції забезпечила знаходження (у бурхливих суперечках по узгодженню складу майбутнього польського уряду) рішення, яке зцементувало нову Європу. Ще на Кримській конференції були обговорені питання про східний кордон Польщі, про тимчасовий уряд Польщі, про істотне прирощення території Польщі на Півночі і Заході згідно з думкою нового польського уряду народної єдності. На Постдамській (липень-серпень 1945р.) конференції було в основному вирішене питання про західний кордон Польщі. І хоч між недавніми союзниками виразно позначилися серйозні розбіжності, у польському питанні саме радянське керівництво, треба віддати належне, виявило твердість у відстоюванні позиції Польщі. На засіданні міністрів закордонних справ 24 липня Молотов, зокрема, заявляв: «Вирішити питання так, як пропонують нам представники польського уряду, значить вирішити життєве питання не тільки для сьогодення, але й для майбутнього Польщі. Усі поляки будуть зібрані в одній державі. Це один з найбільших результатів розгрому Німеччини, коли українці об'єднуються в одній державі, а поляки, усі поляки, об'єднуються у своїй державі. Ми отримаємо у Європі в особі цих держав — України і Польщі — миролюбні демократичні держави».
За 60 років світова спільнота пішла дуже далеко від звичаїв 1939 р. Усі територіальні проблеми врегульовані системою міжнародно-правових актів, у т.ч. — двосторонніми угодами, зокрема договорами початку 70-х років між ФРН і СРСР, Польщею, Чехословаччиною, а також Заключним актом Загальноєвропейської наради 1975р. у Гельсінкі. Трагедія Польщі вересня 1939 р. стала далекою, повчальною історією. Яскравою демонстрацією подолання усіх протиріч, претензій і образ тих років стала зустріч 1 вересня 1999 р. на прикордонному мосту президента Німеччини Йоганесса Рау і президента Польщі Олександра Квасьневського із дружинами. Фотографія їхнього символічного рукостискання у день 60-річчя початку Другої світової війни обійшла сторінки всіх газет.
УКРАЇНА І ПОЛЬЩА
Повернення до подій вересня 1939 р. (а також 1939—41 рр.) неминуче породжує запитання, чи не кидають вони тінь на сучасну Україну. Ні, ніяким чином! По-перше, сучасна територія і кордони України бездоганні як з міжнародно-правової, так і з морально-історичної точок зору. Нинішній україно-польський кордон було встановлено не у 1939 р., а внаслідок глобальних військово-політичних процесів 1941—45 рр. На Кримській конференції (1945 р.) керівники США, СРСР і Великої Британії погодилися з так званою «Лінією Керзона» (з відхиленнями 5—8 км на користь Польщі), яка була визнана історично і етнічно справедливим кордоном між Польщею і Радянською Росією ще Версальським договором від 28 червня 1919 р. Цей кордон був узгоджений з польським тимчасовим урядом національної єдності, а надалі підтверджений низкою двосторонніх угод. Непорушність кордонів, дружні відносини сьогодні грунтуються на Статуті ООН, Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва у Європі (1975 р.), Паризькій Хартії для нової Європи, двосторонніх угодах, передусім — Договорі про добросусідство, дружні відносини і співробітництво, який було укладено у Варшаві 18 травня 1992 р. Горджуся, що мав честь брати участь у ратифікації цього історичного україно-польського документа Верховною Радою 12- го скликання у символічний день 17 вересня 1992 р. Вершиною етичного осмислення уроків історії україно-польських відносин стала Спільна заява Президентів України і Республіки Польща «До порозуміння і єднання» (Київ, 21 травня 1997 р.), яку вінчають слова: «На порозі ХХI століття пам'ятаймо про минуле, але думаймо про майбутнє».
По-друге, ні українська держава, ні український народ не несуть на собі тягар відповідальності за події серпня-вересня 1939 р. Не випадково у згаданій Спільній заяві Президентів ці події не згадуються в числі трагічних сторінок україно- польської історії. Вересень 1939 р. приніс українському народу не менші страждання, ніж польському. Це і трагедія масових репресій у Західній Україні, і братовбивче протистояння українців у складі воюючих між собою армій (як це не раз бувало раніше в українській історії). З диявольським прицілом Сталін створював 12-ту армію, що здійснила «визвольний похід» у Польщу, саме на Україні, комплектував її українцями, розраховуючи, вочевидь, на польсько-українську ворожнечу. Командував армією майбутній нарком, українець С.Тимошенко, а поруч з ним безліч командирів-українців.
ТРАГЕДІЯ ПОЛЬЩІ, ТРАГЕДІЯ ЛИТВИ
Як і Пакт про ненапад від 23 серпня, Договір про дружбу і кордон було підготовано і підписано у блискавичному темпі. 17 вересня радянськi війська почали окупацію Польщі, а вже 20 вересня надійшло запрошення Молотова, передане через німецького посла Шуленбурга, «негайно почати переговори». Причому їх пропонувалося провести саме у Москві, оскільки «з радянської сторони їх зобов'язані вести особи, наділені вищою владою, що не можуть залишити Радянський Союз». 25 вересня кілька пропозицій iз приводу майбутніх переговорів передав Шуленбургу сам Сталін. І вже 27 вересня о 18 годині до Москви прибув імперський міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп. У цей час ще чинила опір німецьким військам Варшава, фортеця Модлін і військовий порт Хель. За повідомленням газети «Правда», частини Червоної Армії «протягом 27 вересня продовжували просування до демаркаційної лінії» та «операції по очищенню території...» (як співзвучно сучасним «зачисткам»!). Але для вищого керівництва СРСР і Німеччини Польщі вже не існувало. Після двох тригодинних раундів переговорів (з перервами на консультації Ріббентропа з Гітлером) о 5-й ранку 29 вересня Договір підписали Молотов і Ріббентроп.
Процедура підписання і зміст Договору мали яскраво виражене антипольське спрямування. Стаття 1 Договору, що складався з 5-ти статей, встановлювала новий кордон «між спільними державними інтересами на території колишньої Польської держави». Лінія кордону була «нанесена на подану до цього карту». У Статті 2 кордон визнавався «остаточним», усувалося будь-яке втручання третіх країн. Статтею 3 сторони наділяли себе правом «необхідного державного перевлаштування» на відповідних територіях. Нарешті, у Статті 4 констатувався «подальший розвиток дружніх відносин» на «надійному фундаменті» названого «перевлаштування». Разом iз Договором підписано: Конфіденційний протокол (про порядок обміну громадянами німецького походження і, відповідно, українського та білоруського, що проживають на територіях іншої «сфери впливу»); два Секретних додаткових протоколи — про зміну в Секретному протоколі від 23 серпня і про недопущення «ніякої польської агітації» на «своїх» територіях; Заява Радянського і Німецького урядів. Молотов і Ріббентроп обмінялися також листами про намір «всіляко розширювати економічні відносини і товарообіг між СРСР і Німеччиною». «Дружба» і разюча гармонія думок і справ двох режимів були досягнуті на основі ворожої неприязні й приниження Польщі. «Про відновлення старої Польщі, як кожному зрозуміло, не може бути й мови», — заявив радянський прем'єр 31 жовтня 1939 р.
Менш очевидно, але не менш трагічно й хворобливо Договір прокотився по долі Литви. Секретним протоколом від 23 серпня 1939 р. Литву було «віддано» у «сферу інтересів» Німеччини. Однак 25 вересня Сталін висловився за обмін територіями між Німеччиною і СРСР. Під час московських переговорів Ріббентроп, зв'язався iз «вельми наполегливими» претензіями на Литву, зв'язався з Гітлером. Фюрер, «iз явно нелегким серцем», погодився і додав: «Я б хотів установити цілком теплі відносини». У пункт 1 Секретного протоколу від 23 серпня внесено зміну: «територія Литовської держави відійшла у сферу впливу СРСР, тоді як, з іншого боку, Люблінське і частини Варшавського воєводств відійшли у сферу впливу Німеччини (див. карту)». Але і на цьому не закінчилося приниження литовської держави і народу жадібними хижаками, що цинічно маніпулювали чужими територіями, країнами, народами. Протягом 1939 — 1940 рр. радянське керівництво вело тривалу і наполегливу дипломатичну боротьбу, щоб залишити за собою і ту частинку Литви, що за Секретним протоколом від 28 вересня 1939 р. все-таки залишалася за Німеччиною. 11 січня 1940 р. (знов у Москві, знову Молотов!), але на цей раз із Шуленбургом, підписано ще один Секретний протокол. Німеччина відмовлялася від своїх домагань щодо смуги литовської території. СРСР зобов'язався компенсувати цю відмову... виплатою 7,5 млн. золотих доларів або 31,5 млн. марок. 1/8 частина цієї суми виплачувалася постачанням кольорових металів, 7/8 —золотом.
Глибину історичної образи і болю литовського народу мені довелося пізнати й виразно відчути 10 років тому, під час єдиних відвідин Вільнюса, зовсім випадково саме 28 вересня. Опинившись увечері в центрі міста, я зіткнувся зі скорботним ходом з нагоди 50-річчя Договору про дружбу і кордон. Попереду процесії з двометровим нікельованим хрестом прямував лідер однієї з радикальних політичних організацій. На всю ширину затишного проспекту Гядіміно (колишній Леніна) нечутно йшла величезна колона жінок і чоловіків у чорному із запаленими свічками і траурними портретами загиблих близьких, у тому числі — загиблих в мирний час у Радянській Армії. У цій оглушливо тихій демонстрації фізично відчувалася колосальна етична потужність, незломлена гордість і стійкість Народу. Навіть мінімальні тоді історичні знання не дозволяли докоряти литовцям за цю акцію. Вся вільнюська атмосфера створювала неясне, але глибоке відчуття руйнування чогось величезного, що здавалося непорушним. Тому проголошення незалежності Литви Сеймом нового скликання у березні 1990 р., відразу ж після виборів і в самий переддень III з'їзду народних депутатів СРСР, вже здавалося логічним і природним ходом історії. Потім була низка відчайдушних кроків радянського керівництва — прийняття закону «Про вихід iз СРСР» (названого дотепниками законом про «невихід») і рятівні домовленості інтелігенції, демонстрація військових м'язів і злочинний танковий штурм Вільнюського телецентру 13 січня 1991 р. та інше. Міна, закладена в серпні- вересні 1939 р., вибухнула через півстоліття литовським проривом, який, у свою чергу, здетонував останній, вирішальний ривок інших республік до державної незалежності. Принаймні для мене і багатьох інших членів Народної Ради у Верховній Раді України ХII скликання маленька Литва у 1990 —1991 рр. була надихаючим політичним і етичним прикладом.
«ЗЛОЧИННО ВЕСТИ ВІЙНУ ЗА «ЗНИЩЕННЯ ГІТЛЕРИЗМУ»
Укладення Договору про дружбу і кордон було не тільки юридичним закріпленням результатів спільної військової операції вермахту і Червоної Армії. Принципово важливою особливістю Договору була демонстрація ідеологічного зближення СРСР і Німеччини. Назва ( про «дружбу»! ) і дух Договору, атмосфера його підписання, ідеологічне обгрунтування — все це дощенту зриває фальшиві аргументи сучасних борців iз «фальсифікаціями історії» про вимушеність угоди з Німеччиною, про тимчасовий компроміс iз агресором. У доповіді на сесії Верховної Ради СРСР 31 жовтня 1939 р., присвяченій ратифікації Договору про дружбу і кордон, Молотов дав надзвичайно характерні оцінки і висновки. «Деякі старі формули, якими ми користувалися ще недавно і до яких багато хто так звик, явно застаріли і тепер непридатні», — зводив новий ідеологічний фундамент радянський прем'єр. Наприкінці другого місяця Другої світової війни, коли в її ході відбулася лише одна військова операція — німецько-радянська агресія проти Польщі — Молотов оголосив продовжувачами війни Англію і Францію, а Німеччину — державою, що прагне миру. Молотов видав приголомшливий пасаж: «Ідеологію не можна знищити силою, не можна покінчити з нею війною. Тому не тільки безглуздо, але й злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму», прикриваючись фальшивими лозунгами боротьби за «демократію»...». У це неможливо повірити — глава радянського уряду, друга особа в комуністичній ієрархії, з трибуни вищого органу влади СРСР запекло захищає ідеологію гітлеризму! Проте це факт — гітлеризм комуністам був дорожчий за «демократію». Як пише 24-томна «Всесвітня історія» (Мінськ, 1998), «настрої прогресивної громадської думки раптово і круто змінилися». Радянсько-німецький альянс вітали як «перемогу миру» у боротьбі з «імперіалізмом». У США, наприклад, комуністичні профспілки організовували саботаж виробництва на військових заводах, щоб не допустити надання будь-якої допомоги Франції та Англії. Комуністична пропаганда робила все можливе, щоб утримати Сполучені Штати від сприяння європейським демократичним країнам у їх війні з нацистською Німеччиною аж до нападу Німеччини на СРСР. Проте ніде «боротьба за мир» не була такою руйнівною, як у Франції, у якій комуністична партія зі своїми попутниками зайняла поразницьку позицію до, під час і протягом деякого часу після нацистського вторгнення. Вона так енергійно займалася підривом французьких військових зусиль, що цілком могла вважатися «п'ятою колонною». Після того, як у Франції спеціальним декретом було заборонено комуністичні видання, компартія продовжувала друкувати свою пропаганду на німецьких друкарських машинках. Листівки закликали солдат, докерів та інших робітників до саботажу і опору військовим зусиллям своєї країни. У той самий час, коли генерал де Голль виступив зі своєю знаменитою відозвою з Лондона, газета французької компартії «Юманіте» писала: «Генерал де Голль та інші агенти британського капіталу хочуть змусити французів воювати за інтереси Сіті...». Навіть у Югославії, де комуністи не шкодували сил, щоб очорнити Англію і Францію, перший заклик до опору німецьким загарбникам Тіто видав тільки 22 червня 1941 року. Не окупація рідної Югославії, що відбулася раніше, а напад на СРСР пробудив у Тіто патріотичні почуття. Навіть у далекому Буенос-Айресі, за спостереженнями британського дипломата, нацистські дипломати «співробітничали з місцевими комуністами, намагаючись прихилити до себе маси лозунгами на зразок: «Геть британський імперіалізм і експлуатацію!». Плідна «боротьба за мир» несподівано закінчилася 22 червня 1941 р., коли Німеччина напала на свого великого східного союзника.
«СЕРЕД СВОЇХ ДАВНІХ ПАРТАЙГЕНОССЕН»
Візит німецької делегації до Москви 27 — 29 вересня 1939 р., ознаменував також формування надзвичайно теплих особистих стосунків між нацистськими і комуністичними вождями. «У Сталіна і Молотова я мав дуже дружній, майже сердечний прийом», — згадував Ріббентроп. На відміну від першого візиту (23 серпня), цього разу відбулося кілька урочистих заходів. У Великому театрі на честь німецької делегації давали «Лебедине озеро».
Сталін дав на честь делегації великий банкет, на який було запрошено всіх членів Політбюро. Німці по-своєму витлумачили пишноту колишнього царського палацу та інші атрибути прийому. Їм здалося, що «намітилась еволюція тези про світову революцію у більш консервативному напрямку». Члени Політбюро, які чекали німців і про яких у Німеччині «говорилося так багато фантастичного», Ріббентропа «приємно здивували». Протягом усього вечора імперський міністр не раз «дружньо розмовляв» із членами Політбюро, які «підходили, щоб цокнутися». Члени німецької делегації «провели вечір у вельми гармонійній обстановці». Данцігський гауляйтер, що супроводжував Ріббентропа, сказав під час зворотного польоту, що він часом відчував себе просто «серед своїх давніх партайгеноссен».
Теплі відносини німецьких і кремлівських вождів тривали й далі. Наприклад, у грудні 1939 р. Гітлер і Ріббентроп надiслали Сталіну поздоровлення з 60-річчям. Сталін у відповідь висловив вдячність за поздоровлення і зазначив, що «дружба народів Німеччини й Радянського Союзу, скріплена кров'ю, має всі підстави бути тривалою й міцною». А свої особисті послання Ріббентроп починав словами: «Дорогий пане Сталіне!»
ЧИ ПОТРІБЕН «НЮРНБЕРГ-2»?
Підведемо підсумки. Викладені факти (див. також «День» №№ 154, 159, 172) самі по собі красномовні й не вимагають коментарів. Висновок про злочинну змову й єднання комуністичного керівництва СРСР і нацистської Німеччини 60 років тому незаперечний. Ланцюг зловісних подій серпня-вересня 1939 р. ознаменував трагічний злам історії з надзвичайно важкими наслідками, передусім — для народів СРСР. Безумовно, не можна спрощенно покладати на радянське керівництво всю і навіть найголовнішу провину за найбільшу трагедію епохи. Реальна історія набагато складніша і багатогранніша; а це було лише виконанням загального «сценарію» усіх провідних держав того часу.
Ключове питання публікації — навіщо про все це сьогодні згадувати, навіщо травмувати нещадною правдою тих, хто досі свято вірить у міфи радянської пропаганди? Відповідь одна — тільки не для того, щоб когось сьогодні викривати, а тільки для того, щоб допомогти нашому суспільству зробити висновки з уроків минулого. Чи потрібен нам сьогодні «Нюрнберг-2», про який останнім часом так багато розмов? Якщо й потрібен, то тільки не як одноразовий захід, який може виявитись просто політичним шоу, що поляризує і роздирає наше суспільство. «Нюрнберг-2» необхідний, передусім, як глибокий внутрішній, індивідуальний процес переусвідомлення історії. І повертатися до подій минулого необхідно доти, доки не будуть викорінені усі його етичні, політичні, ідеологічні атавізми.
Передусім, трагедія 1939 — 41 рр. промовисто свідчить: життя людини (а тим більше народів) завжди конкретне і самоцінне. І, за великим рахунком, окремій людині байдуже, заради якої саме ідеологічної фантазії кимось безжалісно приноситься у жертву сьогоднішнє життя і благополуччя його та його близьких — заради світової революції чи світового панування, заради утопії світлого комуністичного раю чи заради «радикальних реформ».
Уроки історії, зокрема подій 1939 — 41 рр., свідчать про глибоку хибність міфу про партію як єдиного «організатора і натхненника всіх наших перемог». Перемоги ж, тим більше великі, цілком належать народові. Історія гіркої осені 1939 р., промовисто свідчить про те, що змагання двох тоталітарних систем за світове панування і боротьба народів проти нацизму, за свою свободу — це два принципово різних явища. Політика комуністичного керівництва СРСР у вересні 1939-го була не тільки антипольською, але й різко антиукраїнською. Сталінський режим наніс страшного удару по головному центру боротьби за незалежну Україну, який вдавалося зберегти на території Західної України тільки завдяки відсутності там тоталітарно-комуністичного режиму. Сталінсько- комуністична нещадність до ідеї української незалежності не знала послаблень і після 1939 р. Тут ніколи не було ні цілування, ні цокань, ні «дружби», «скріпленої кров'ю», як у стосунках комуністів з нацистами. Навіть після смерті Сталіна борців за українську незалежність з таборів випускали останніми — після амністованих карних злочинців, німецьких військовополонених, після інших політзеків і навіть на кілька років пізніше за «власівців», які, на відміну від українських націоналістів, дійсно зраджували свою батьківщину й присягу.
Тому підтримка ортодоксального трактування подій того часу як «звільнення», розпалювання неприязні до історії національно-визвольної боротьби українського народу в 1943 — 50 рр. — це завуальований, але живий антиукраїнський сталінізм сьогодні. Він виглядає ще більше безглуздим і антиісторичним через те, що державою на рівні законів воїни ОУН- УПА, які воювали проти нацистів і за свободу України, давно реабілітовані і зрівняні у правах з ветеранами Червоної Армії. Саме Верховна Рада ХII скликання прийняла ще у 1991 році Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій», а у Законі «Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту» (1993 р.) воїнам ОУН-УПА надано високого статусу учасника бойових дій. За даними Мінсоцполітіки, понад 13 тисяч ветеранів визвольної боротьби скористалися цим правом і оформили необхідні документи. Тобто, суперечка щодо визнання ОУН- УПА воюючою стороною сьогодні, по суті, не тільки безпредметна (юридично її вже вирішено), але й відверто штучна.
Врешті, історія короткого періоду серпня-вересня 1939 р. завжди нагадуватиме про смертельну небезпеку для всіх народів, яку несуть непрозора державна політика, таємні змови, культ сили, нехтування нормами права, ігнорування систем колективної безпеки та про багато інших політичних, історичних, етичних відкриттів і уроків.
Немає коментарів:
Дописати коментар