Українська ідея: час для крапок над «і»

Ігор СЮНДЮКОВ,

Ліберали і соціалісти XIX століття цілком щиро (і, як виявилося, наївно) вірили в те, що після завершення процесу національного визволення поневолених націй та державного возз’єднання націй розділених (Німеччина, Італія) націоналізм як політико-духовний напрям і спосіб дії «зникне», «відімре», «буде викинутий на смітник через непотрібність». Але хід історії спростував ці самовпевнені прогнози. XX століття, особливо його перша половина, пройшло «під знаком націоналізму»; століття, що почалося, можливо, буде ще більшою мірою націоналістичним. Українське суспільство стоїть, отже, перед нагальною необхідністю «дозріти» (не виробити, не сконструювати, А САМЕ так: дозріти, і то якнайшвидше, бо виклики часу є занадто грізними!) до своєї, органічної національної ідеї, яка була б адекватною реаліям сучасного світу. «Національне живе в людині», — стверджував Михайло Драгоманов; якщо це так, то з плином часу образ сучасного націоналіста має стати іншим.
Англійський філософ і соціолог Ісайя Берлін цілком справедливо писав про націоналізм: «У сучасному світі це один із наймогутніших, а подекуди — наймогутніший з нинішніх рухів, і частина з тих, хто не спромігся передбачити його еволюцію, поплатилася за це волею і життям. Бо перед нами не лише абстрактна доктрина, а й могутній засіб дії». Прийнято вважати, що термін (і практично — політична категорія) «нація» бере свій початок від часів Великої Французької революції 1789 — 1794 рр. Але ще Арiстотель відзначав, що будь-якій людині глибоко притаманна потреба відчувати приналежність до певної групи з властивими тільки їй ознаками (сім’я, клан, плем’я, суспільний стан, релігійна організація, політична партія і — як вершина піраміди: народ, нація, держава). Отже, національні почуття є вельми давніми.

Але процес їх сучасного політичного оформлення справді започаткували революції кінця XVIII ст. (не тільки французька, а й американська: пам’ятаймо першу фразу Декларації про незалежність США: «Ми, народ Сполучених Штатів...» — ось звідки, на думку більшості істориків, починається модерна американська нація!). Сміливці йшли на штурм Бастилії не під віковічним, узаконеним гаслом: «Хай живе король!», а під новим, воістину революційним: «Хай живе нація!». Саме націю революціонери беззастережно визнали вищою цінністю, а служіння їй — «найвищим обов’язком». Це було закріплено і в Конституції країни; там вказувалося, що «суверенітет належить нації; ні група людей, ні будь-яка особа не може його привласнити». Але додамо: французькі революціонери розглядали поняття «нація» як сукупність усіх громадян країни, без етнічного розмежування (нація=народ=політична нація!). І хоч дуже швидко поняття «французький патріот» (або, якщо хочете, націоналіст) стало охоплювати групи зовсім різних за поглядами людей (історики розрізняють «якобінський» або «революційний» націоналізм, ліберальний, «гуманний», що формувався під впливом Гердера) — попри це і попри явно відчутні елементи національної зверхності у французького політичного класу трохи пізнішої доби, навряд чи правильно було б заперечувати актуальність ідей Революції і для сьогоднішньої України.

Поведемо тепер мову про генезу і етапи розвитку національних течій у нашій Вітчизні. Пророком України, людиною, що розбудила національну свідомість народу, був, є і залишиться, поза всяким сумнівом, Тарас Шевченко. І в цьому значенні він же явив собою і приклад першого і найбільшого українського націоналіста — вільного як від почуттів заздрості або, тим більше, ворожості до інших націй, так і від «комплексу меншовартості» малороса. До речі, нам треба мати на увазі, що термін «націоналіст» (як і подібні йому поняття «свобода», «демократія», «реформи») слід розглядати тільки в конкретному історичному контексті, лише тоді стає зрозумілим, який реальний зміст в них вкладається. «Націоналістами» свого часу оголошували кращих людей України: Довженка, Сосюру, Рильського, Хвильового, Стуса... Отож, час уже позбуватися «допотопних» ідеологічних ярликів і розглядати всі явища об’єктивно.

ПЕРШИЙ ГЕНЕРАЛЬНИЙ СЕКРЕТАРІАТ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. СИДЯТЬ (ЗЛІВА НАПРАВО): І.СТЕШЕНКО, Х.БАРАНОВСЬКИЙ, В.ВИННИЧЕНО, С.ЄФРЕМОВ, С.ПЕТЛЮРА. СТОЯТЬ: П.ХРИСТЮК, М.СТАСЮК, Б.МАРТОС. ЗВЕРХУ — В.САДОВСЬКИЙ. ЧЕРВЕНЬ 1917 Р. КИЇВ. ПОЛІТИЧНІ БЛУКАННЯ МІЖ «ДВОМА СОСНАМИ» — СОЦIАЛIЗМОМ ТА НАЦІОНАЛІЗМОМ — ВИЯВИЛИСЯ ДЛЯ УРЯДУ УНР ФАТАЛЬНИМИ

Т.Шевченко, П.Куліш, І.Франко, М.Драгоманов, Леся Українка, Б.Грінченко підходили до проблеми національного визволення України, грунтуючись в першу чергу на універсальних ідеях справедливості і свободи. Трагічний розвиток українського історичного процесу спричинив серйозні зрушення у націоналістичній думці XX століття. На арену вийшли ідеологи так званого «інтегрального націоналізму» (перш за все Дмитро Донцов, в тому ж руслі певною мірю працював Микола Сціборський, а практично втілювала ці ідеї ОУН Степана Бандери). Критично проаналізувавши невдалі державотворчі спроби соціалістів Грушевського, Петлюри і Винниченка і ліберальні погляди Драгоманова, Донцов дійшов висновку, що потрібна зовсім інша ідеологія нації. Перш ніж коротко викласти її, зауважимо, що історія часто іронізує над своїми персонажами: першими, хто чітко сформулював і висунув у 1895 р. (брошура «Ukraina irredenta») гасло державної незалежності України, були західноукраїнські марксисти Юліан Бачинський і В’ячеслав Будзиновський...

Отже, Донцов проти попередників (особливо різко він критикував Драгоманова). Інакше кажучи, націоналізм інтегральний проти націоналізму ліберально-«громадівського» типу. На противагу Драгоманову, Донцов висуває фанатичну віру, а не позитивний розум як те, що потрібно для визволення нації. Бачимо у нього культ дії, «чину», пропаганду боротьби, експансії нації, навіть насильства; абсолютно відкидається будь-який пацифізм. Звідси — віра в харизматичного вождя, корпоративність мислення, побудова націоналістичних організацій за принципом беззастережного підкорення керівництву (свого роду закритий «орден»; цікаво, що багато в чому подібним чином будував свою партію і Ленін — ще один парадокс!). Якщо для Драгоманова основою всіх соціальних процесів виступає особистість, індивід, то для інтегральних націоналістів особа має цілковито і безмежно присвячувати себе справі нації, про її (особи) самоцінність говорити неможливо.

Головні теоретичні праці Донцова (зокрема, «Націоналізм») з’явились у середині 20-х років минулого століття. Але їх вплив на український націоналістичний рух відчутний і сьогодні. Як оцінювати цей вплив? Відповідь стає зрозумілою, коли проаналізувати виклики, що їх несе з собою процес «глобалізації» (а по суті, остаточного утвердження світового лідерства США; до речі, хіба позбавлені націоналізму, та ще й з префіксом «гіпер», такі тези американців: або ви разом з усіма прогресивним людством на чолі з США боретесь проти тероризму, або ви — спільник терористів?..) А виклики глобалізації — річ дуже жорстка, хто неспроможний відповісти на них, той, як правило, зникає з історичної арени. Отож, чи здатні наші націоналісти бути адекватними часу?

На жаль (без щонайменшої іронії), прикро вражає архаїзм, відчутний «стиль ретро» їхніх поглядів, відсутність гнучкості (а ще ж бо Леся Українка пропонувала альтернативу: космополітизм в ідеалах і цілях, націоналізм у формах і способах культурної праці!) . Звідки це? Маємо, на суб’єктивний погляд автора, цілий комплекс причин. По-перше, впадає в око фатальне незнання історії або хибне уявлення про неї, коли минуле уявляється як свого роду неймовірно красива народна дума. Звідси — віра в історичні чудеса. По- друге, вперті сподівання на авторитарну владу, «сильну руку» (спадщина Донцова?) і пов’язана з цим недовіра (можливо, підсвідома) до народу. А як наслідок — стіна відчуження від мільйонної маси «східняків» (і не тільки). По-третє, дається взнаки той сумний факт, що представники націоналістів, по суті, ніколи, на відміну від цивілізованих правих Європи, не були при владі, що і призводить до браку державної відповідальності, «дорослості», до спроб сконструювати «вічний» та ідеальний образ нації. А коли виявляється, що реальна нація є не зовсім такою (або зовсім не такою) — виникає подекуди бажання вдатись до силових методів.

І, нарешті, можливо, головний фактор. Поки що не досить переконливою (а часом і вкрай слабкою) є економічна програма національно орієнтованих сил. А чи треба казати, наскільки це важливо в умовах надсучасних політичних (і військових!) технологій — і в умовах нашої, української ганебної бідності (а злидарюють саме наші люди, українці! Хіба насамперед це не мусить зачіпати національні почуття?) і нашої, української, все ще не подоланої, ганебної корупції. Ось на якому полі вирішується зараз майбутнє України, ставляться всі крапки над «і». Коли справжні, а не декоративні патріоти переможуть у цій царині — тоді і ми, українці, зможемо з гордістю за свій народ повторити чудові слова патріота Франції, класичного націоналіста, президента Шарля де Голля: «Якщо французький народ чогось не бажає робити — ніхто у світі не примусить його зробити це».

Неоголошена громадянська вiйна

ОУН і УПА: вороги України чи борці за її незалежність?

Володимир КОСИК, доктор Сорбонни (Париж) і Українського Вільного Університету (Мюнхен)

Громадянська війна — найстрашніша трагедія, що може спіткати націю. Україні довелось пройти у 30- 50-х роках XX ст. це пекельне випробування. Відлуння непримиренного протистояння тих років якнайгостріше відчувається і зараз, особливо у несумісному ставленні різних політичних таборів до проблеми оцінки діяльності ОУН-УПА. Знову торкаючись цієї найбільш болючої рани, що ніяк не загоїться на серці і душі українського народу, «День» подає точку зору професора Сорбонни (Париж) і Українського Вільного Університету (Мюнхен) Володимира КОСИКА, що базується на досліджених ним документах і знову закликає до громадянського примирення на засадах демократичної, загальнолюдської національної ідеї.

В УПА був також, між іншими, російський генерал П.В. Сисоєв, професор Московської військової академії і командуючий 36-м корпусом радянської армії. Втікши з полону, він зголосився до УПА як солдат-українець Петро Скирда

В же довгий час газета «День» публікує різні точки зору до проблеми визнання ОУН і УПА воюючою стороною в боротьбі проти гітлерівської Німеччини під час Другої світової війни. З різних причин питання викликає пристрасті у людей, які не можуть вийти поза доктринальний радянсько-комуністичний підхід. На нашу думку, питання більш просте, ніж його представляють. Але зрозуміти його без об’єктивного аналізу історичних фактів не можна.

За основу беремо твердження супротивників ОУН і УПА. Розглядати цю проблему не можна з позиції пропаганди та ідеологічної боротьби радянської влади, але тільки з позиції автентичних, непідроблених документів. У нашому випадку документів ворога — німецьких нацистів.

ЩО ТАКЕ ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН)?

Створена в 1929 році, ОУН ставила собі за мету боротьбу за визволення України від усіх окупантів. Про цю мету говорять документи Конгресу ОУН 1929 р., де, між іншим, підкреслюється, що «націоналісти вважають своєю честю служити Українській Нації, укріплювати Українську державу». Їхня маршова пісня говорила: «Не хочемо ні слави, ані плати, заплатою нам радість боротьби, в боях нам краще жити і вмирати, ніж в путах жити, мов німі раби...». Розуміється, що в путах звичайних і духовних.

Важливим є ствердити, що від 1940 р. існувало дві ОУН, одна під керівництвом Степана Бандери, друга під проводом Андрія Мельника. Мета цих двох окремих ОУН була одна — боротьба за Українську незалежну державу, але стратегія і тактика — різними. Згідно з загальнолюдськими засадами і законами справедливості, кожна з цих організацій відповідає за свою діяльність, тобто ОУН(Б) не може відповідати за діяльність ОУН(М), і навпаки. Також звинувачувати ці організації за діяльність, колабораціонізм, злодіяння осіб, які не були членами цих двох ОУН, не можна. Однак відомо, що радянська комуністична пропаганда приписувала «ОУН» всі злодіяння будь-яких осіб. Імперіалістичні Берлін і Москва з політичних мотивів не розрізняли двох ОУН, вони говорили про «фракції», «групи» тої самої організації. Такий підхід, що влаштовує антиукраїнські кола, фальшивий і не науковий. Змішування цих двох ОУН не допомагає розібратися в основних питаннях діяльності обох організацій.

ЧИ ПІДТРИМУВАЛИ НІМЦІ ОУН?

Вiдповiдь подiляється на два перiоди:

1. 1929-1939 рр. Радянсько-комуністична і польська пропаганда твердили, що Німеччина підтримувала і фінансувала ОУН. На ділі це була тільки злісна пропаганда. Польська поліція отримала 1933 р. секретний архів ОУН, який переховувався у Празі. За документами тільки Литва подала невелику фінансову допомогу ОУН. Про це свідчить прокурор Варшавського процесу проти членів ОУН Владислав Желєнскі, який використовував архів ОУН під час процесу (Wladyslaw Zelenski, Zabojstwo ministra Pierckiego, Париж, 1973, с. 36).

Яким було ставлення гітлерівської партії до ОУН? У протилежність тому, що можна було б подумати, нацистська партія ставилася вороже до ОУН. Про це свідчать доповідні записки високого чиновника Арно Шікенданца з Управління зовнішньої політики нацистської партії (АПА), який постійно застерігав німецькі урядові установи від цієї організації, бо вона «проводить протинімецьку діяльність» та що «деякі близькі співробітники Є.Коновальця мають дружин — єврейок», (див. переклад доповідної записки з 21 лютого 1938 р. в нашій праці «Україна і Німеччина в Другій світовій війні». Львів. 1993, с. 467). Вбивством провідника ОУН Є.Коновальця 25 травня 1938 р. Москва показала, що вона серйозно побоювалася цю організацію, яка намагалася проникнути на територію УРСР і ідеологія якої оголосила боротьбу за незалежність України, тобто за відірвання України від російсько-радянської імперії, від Москви.

2. Роки Пакту Сталіна з Гітлером (1939 — 1940). 23 серпня 1939 р. Берлін і Москва підписали німецько-радянський Пакт про ненапад і додатковий Секретний протокол про т. зв. «сфери інтересів» Німеччини і СРСР, в якому було наголошено, що «у разі територіально-політичних змін на територіях польської держави, сфери інтересів Німеччини й СРСР будуть розмежовані по лінії рік Нарви, Вісли й Сяну...». Так Москва і Берлін домовилися про розподіл Польської держави, за тиждень до нападу Німеччини на Польщу. Підписання Пакту і протоколу відзначили чаркою. Німецьке повідомлення говорить: «У ніч із 23 на 24 серпня 1939 р. в ході розмови пан Сталін спонтанно виголосив тоді за фюрера такими словами: «Я знаю, до якої міри німецький народ любить свого фюрера, тому я хотів би випити за його здоров’я» (див. текст протоколу і повідомлення про тост у цитованій праці с. 482, 483). У цей час Степан Бандера знаходився у польській в’язниці в Бересті.

Німеччина напала на Польщу 1 вересня 1939 р. Приблизно через два тижні С.Бандера визволився з тюрми, яку бомбардували німці. Він подався в Україну, яку зайняла Червона армія. Бандера ніколи не підносив тост на здоров’я Гітлера.

Під тиском керівників ОУН, що знаходились під радянською окупацією, С. Бандера переїхав нелегально до Кракова в середині жовтня 1939 р. Тим часом Головне відомство безпеки Рейху видало розпорядження усім емігрантам з СРСР, яким було «заборонено виражати усно чи письмово вороже ставлення до Радянського Союзу». Це відносилося і до ОУН. Головне відомство безпеки Райху конфіскувало і заборонило поширювати брошуру про Західну Україну під радянською окупацією, яку видала ОУН (див. цитована праця, с. 486, 487).

У лютому 1940 р. молоді керівники ОУН створили Революційний Провід, який мав під своїм контролем всю мережу ОУН в Україні і більшу частину мережі на захід від німецько-радянського кордону (Генеральне Губернаторство, Німеччина, Австрія, Чехія). Через створення РП виникло дві ОУН — ОУН Бандери і ОУН Мельника.

Відділ зовнішньої політики нацистської партії, скориставшися з нової ситуації та з боротьби повідомленнями поміж проводами ОУН, звернувся до шефа поліції безпеки Гайдріха 18 вересня 1940 р., звертаючи його увагу на те, що «після окупації Галичини Радянським Союзом, це угрупування (ОУН) втратило і решту політичного значення, та що «як виявилось, своєю діяльністю вона (ОУН) виявляла загрозу державній безпеці». Далі в листі до Гайдріха вимагалося, що було б «єдино правильним ліквідувати це угрупування як політичну організацію» (повний текст листа див. збірник документів «Розкол ОУН», Львів, 1999, с. 125, 126). Вважаючи, мабуть, справу ОУН малоперспективною, німецька влада не проголосила ліквідації ОУН. Тим більше, що це вже був час, коли Гітлер секретно наказав розпочати підготовку до нападу на Радянський Союз.

ОУН(Б) ПІД ЧАС ОКУПАЦІЇ

Ніхто не знав дійсних намірів Гітлера. Однак усі відчували, що війна проти Союзу можлива. Обидві ОУН мали намір використати війну на користь відновлення і побудови Української держави, але плани і тактичний вибір у них не були однакові, про що говорять меморандуми обох організацій, надіслані до керівних інстанцій Рейху.

Ми зупинимося на короткому меморандумі ОУН(Б), який виготовлено перед нападом Німеччини на СРСР і вручено німцям після нападу, 23 червня 1941 р. У ньому висловлено переконання, що вирішення українського питання повинно відповідати українським інтересам. Якщо навіть в Україні зустрічатимуть німецькі війська як визволителів, «то незабаром ця ситуація може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення української держави й відповідними гаслами» В Україні «німецький примус викличе протилежні наслідки... Військова окупація не може триматися довший час у Західній Європі». (Німецький архів, Bundesarchiv Koblenz, ВА, 43/II 1500 f. 64-67).

30 червня 1941 р., коли перші німецькі підрозділи увірвалися до Львова, туди прибула пізніше група членів ОУН(Б) на чолі з Ярославом Стецьком, яка, скликавши збори представників громадянства, проголосила відновлення незалежної Української держави. Німці це назвали спробою «поставити німецьку владу перед доконаним фактом». Покликаний перед німецькою слідчою комісією у Кракові, Степан Бандера заявив, що він дав наказ перевести проголошення і всі інші накази, «не покликаючися на жадну німецьку службову інстанцію чи погодження німецьких службових інстанцій, а лише на мандат, який я отримав від українців» (текст протоколу див. «Україна в Другій світовій війні», том. 1. Львів 1997. с. 105-113). Степана Бандеру німці заарештували 5 липня, а Ярослава Стецька — 9 липня 1941 р. Обох вивезли до Берліна. Там у них вимагали відкликання чи скасування Акту проголошення від 30 червня 1941 р. У відповідь ОУН(Б) опублікувала заяву, в якій сказано, що проголошення відновлення української державності 30 червня 1941 р. у Львові стало вже історичним фактом, який стане одною із славних традицій українського народу... (він) стане символом сучасної визвольної боротьби української нації» (с. 213).

Відступаючи, радянське НКВС по звірячому знищувало політичних в’язнів, у більшості — членів ОУН: біля 1000 в’язнів у Луцьку, 3-4 тисячі у Львові, більше 1000 у Дрогобичі, 1500 — у Станiславі, 500 — у Дубні, сотні в’язнів в інших містах, включаючи Вінницю і Умань.

15 вересня 1941 р. німці провели перші масові арешти українців в Україні та Рейху. Всі вони були членами ОУН(Б). Більшість з них була вислана до концтаборів. Відтоді арешти членів ОУН(Б) відбувалися систематично. Провід ОУН(Б) постановив приготувати молодь до збройної боротьби та підняти повстання. Довідавшися про це, німецька служба безпеки (СД) у Києві 25 листопада 1941 р. видала наказ до своїх постів в Україні, текст якого звучить: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Райхскомісаріаті (Україна) з метою створити незалежну Україну. Всі члени руху Бандери повинні бути негайно заарештовані і після ґрунтовного допиту таємно страчені як грабіжники».

Цей наказ знаходиться між доказовими матеріалами процесу над воєнними злочинцями в Нюрнберзі про масове знищення населення в Україні, і він був пред’явлений вiд імені СРСР (номер документа 014-USSR). Він опублікований в 39-му томi документів Нюрнберзького процесу, сторінки 268-269. Москва ніколи цей документ не публікувала. Навпаки, вона поширювала брехливу пропаганду проти «бандерівського руху». Як бачимо, на Нюрнберзькому процесі була мова про ОУН, точніше про ОУН Бандери, але не в тому розумінні, як про це говорила комуністична пропаганда. Твердження, що ОУН була на службі злочинних організацій СС і СД, про що писав Іван Хміль, породжені хворою уявою радянсько- комуністичних служб.

У донесенні айнзацгруп німецької поліції безпеки і СД за грудень 1941 р. сказано, що згідно із висловлюваннями одного заарештованого активіста ОУН(Б), члени цієї організації одержали завдання шукати всюди російську зброю і боєприпаси, «їх переховувати, щоб вони не потрапили до рук німецького вермахту. Коли керівництво ОУН визнає момент за слушний, а необхідні партизанські групи будуть створені, має бути нанесений удар по німецьких окупаційних військах» («Україна в Другій світовій війні у документах», том 2, док. 15. с. 76). У січні 1942 р. знову мова про зброю, яка «призначена для повстання», що його готує ОУН Бандери (там само, том. 2. док. 19). В одному з донесень СД про протинімецьку діяльність в Україні сказано: «У цьому плані агітація більшовиків і націоналістів екстремістів збігається» (Німецький військовий архів, Фрайбург. ВА-МА RW 41, Bericht б, S. 15).

Крім численних арештів членів ОУН(Б) в усіх регіонах України (Житомир, Київ, Харків, Полтава. Донбас, Крим...), донесення СД від 10 квітня про боротьбу з різними ворожими групами стверджує, що серед українських груп «найактивніший і найвизначніший — рух Бандери — перетворився у переважаючо ворожу до Німеччини підпільну організацію» (Україна в Другій світовій війні у документах», том. 2, док..30, с. 161). Повідомлення СД від 31 липня 1942 р. цитує «Бюлетень» (№ 4) «групи Бандери», в якому написано, що на Сході Європи 1941 рік не приніс жодних змін, «один тоталітаризм зник, інший зайняв його місце». І далі: «У своїх засадничих цілях обидва вони с подібними, лише тактика відрізняє їх» («Україна в Другій...», том 2, док. 34, с. 215 216).

Повідомлення СД від 18 вересня 1942 р. до Берліна: «Бандерівська група завжди виявляється найрадикальнішим українським самостійницьким рухом. Протягом попередніх місяців у першу чергу пропаганда велася у Західній та Центральній Україні, але поступово ця робота розповсюдилась на решту українських областей. Особливо вираженою в бандерівському русі є ворожість до німців. Неодноразово наголошувалося, що необхідно прогнати німців із країни» («Україна в Другій світовій війні у документах», том 2, док. 42, с. 272). Численні керівники ОУН(Б) були страчені німцями: керівник Овруцького району Юрій Торцюк і керівник Чернігівського району були розстріляні на початку липня 1942 року. 24 липня був убитий на вулицях Києва Дмитро Мирон («Орлик»), провідник Центральної й Західної України. На їх місце приходили нові люди і боротьба продовжувалася в усіх областях України.

Дальші звідомлення поліції безпеки і СД говорять, що від квітня 1942 р. «рух Бандери» організував озброєні «бандитські групи», а Головне командування вермахту повідомило 16 жовтня 1942 р., що «вперше українські націоналісти зібралися в районі Сарн у більшу банду та постійно отримують поповнення» (там таки, док. 47. С. 341 та том 3. док. 2. с. 27).

УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ (УПА)

Попередньо цитоване німецьке повідомлення підтверджує, що в середині жовтня 1942 р. розпочалась організація Української Повстанської Армії (УПА). Створила її ОУН Бандери, щоб боротися проти німців і проти інших ворожих до ідеї незалежності України сил.

У час, коли «рух Бандери» розвинувся на Волині, Поліссі, Житомирщині, і коли творилася УПА, Москва наказала радянським партизанським групам переходити на ці терени і боротися з націоналістичними групами. У зверненні українського руху опору (ОУН Бандери) до радянських партизанів (листопад 1942 р.) сказано, що радянський режим і німецький — подібні диктатури, спрямовані проти українського народу. «Гітлерівський і російський імперіалізми сьогодні в конфлікті, але обидва воюють за знищення і уярмлення народів... Самостійна держава, вільний народ і вільне робітництво — це нова епоха, за яку ми повинні боротися... Геть Гітлера і Сталіна! Хай живуть незалежні національні держави поневолених народів!» (там таки, том 3, док. 3, с.30)

Німці провели нові масові арешти членів ОУН(Б) в різних містах Німеччини, де було заарештовано понад 500 осіб, у Львові та інших містах Украї 1 ни. У цей час два брати С. Бандери — Олекса і Василь, загинули у німецькому концтаборі Авшвіц. У грудні 1942 р. німці знищили у Львові члена головного проводу ОУН(Б) Івана Климова («Легенду»). Від лютого 1943 р. відділи УПА почали широкі воєнні операції, щоб опанувати терени, не допускати до німецьких каральних акцій проти українських сіл, відсунути на північ радянських партизанів, які провокували каральні акції і спалення сіл. 7 лютого одна сотня УПА зайняла Володимирець і звільнила в’язнів; у березні атаковано табір військовополонених у Луцьку і звільнено в’язнів; сотні в’язнів звільнено із тюрем Крем’янця, Дубна, Ковеля, Луцька, Горохова, Любачівки. УПА зайняла Людвипіль і відбила атаки німецьких СС-ів, завдаючи їм значних втрат. У квітні багато районів Волині були звільнені від німців. Тоді був убитий приятель Гітлера, начальник СА Віктор Люце. УПА нападала на поїзди з людьми, що їх везли на роботи до Німеччини, і звільняла їх.

Німецькі повідомлення точно віддзеркалюють ситуацію. На початку квітня 1943 р. вони повідомляли, що «у багатьох районах (Волині) німецьке управління більше не існує». «В районах Горохів, Любомль, Дубно, Кременець та частково Луцьк, треба говорити про повстанський рух». «Український рух опору надзвичайно посилив свою боротьбу майже в цілому окрузі (Волинь і Поділля). Він проявився і в тих досі відносно спокійних областях як Проскурів, Летичів, Ярмолинці». У червні 1943 р. повідомлення говорили: «Українські націоналісти завдають більше труднощів, ніж більшовицькі банди» (заяви генерального комісара Шене). «Успіхи у вербуванні робітників незначні, тих, що бажають їхати, — вбивають, щойно набраних робітників звільняють банди... Залізниці підривають, по шляхах можна їздити лише з конвоєм. Наші сили не можуть взяти верх над бандами. Тому і населення більше з нами не співпрацює...» (там таки, том 3, док. 22, 25, 26, 31; с. 146,165,169, 221, 223).

У квітні 1943 р. УПА налічувала 8- 10 тисяч бойовиків. У червні її кількість подвоїлася і дальше зростала. Бойові загони організовані за принципом регулярної армії і підкорялися суворій дисципліні. Регіональний військовий штаб ОУН(Б) північно-західної території України перетворено у військовий штаб УПА в цьому районі, а військовий штаб ОУН(Б) при головному Проводі перетворено на головний штаб УПА. У серпні 1943 р. головою ОУН(Б) обрано Романа Шухевича, який від листопада 1943 р. став головнокомандуючим всіма військами УПА. Влітку 1943 р. німці повели широкомасштабний наступ проти УПА з допомогою поліційних і військових частин. Наступ був безуспішним, тим більше, що в серпні німці мусили забрати частину військ СС на фронт. Вищий фюрер СС і поліції Прюцман, незадоволений, телеграфував до Берліна, що «я вимушений обмежитися залишками цих частин для придушення українського національного повстання на Волині» (там таки, том 3, док. 42, с.275). За три місяці (липень-вересень 1943 р.) за українськими джерелами втрати були такі: 1237 солдатів і офіцерів УПА вбито або поранено, не менше 5 тисяч убитих серед цивільного населення, і більше 3 тисяч убитих із німецького боку («Україна і Німеччина у Другій світовій війні», с. 377).

РАДЯНСЬКА КОМУНІСТИЧНА ВЛАДА І ОУН-УПА

Попередні документи виявили основні етапи боротьби ОУН і УПА проти німецьких окупантів. Ця боротьба продовжувалася до кінця 1944 р. Уже в 1943 р. було видно, що УПА і ОУН будуть продовжувати війну проти радянської комуністичної влади і російського імперіалізму.

У травні 1943 р. ОУН зайняла таку позицію: «Війна на Сході — це боротьба російського і німецького імперіалізмів за панування та експлуатацію європейських народів, у тому числі й українського. Проте під час цієї боротьби вони ясно усвідомлюють, що українці не бажають бути чиїмись колоніальними рабами, а самі прагнуть свободи і державної незалежності... Ми, націоналісти, не думаємо капітулювати перед кимось з них, бо не хочемо самі накидати зашморг на шию... Тому наша політична тактика на майбутнє залишається подібною до теперішньої — безкомпромісна боротьба з німецьким і російським імперіалізмом...» (там таки. том 3, док. 29, с. 199-203).

Під час літнього наступу проти УПА відбулася незвична битва пропаганди. Німецькі літаки скидали над Волинню листівки, в яких говорилося, що ОУН(Б) — це «організація, яка є на службі більшовиків і одержує накази з Москви». «Кремлівські жиди стоять у зв’язку з ОУН, яка нібито воює проти більшовизму». У Проводі ОУН сидять агенти Москви. Бандера «є знаряддям жидівського більшовизму» (див. «Україна і Німеччина», поп. цит., с. 376).

А що говорила пропаганда Москви? Для Москви — «Бандера прибув в Україну на німецькій тачанці». «Керівники ОУН живуть у Берліні, німці їх годують, фінансують», Верхівка ОУН «за тридцять срібників продає свій народ». «Роблять вони це, щоб відвернути народ від збройної боротьби проти німців, відірвати маси від радянських партизан» (там таки, с. 377).

Німці отримали у вересні 1943 року таку інформацію: «У повідомленнях, які надходять від комуністичних кіл, говориться, що Москва не згодиться на ніякі компроміси з УПА» (Україна... в документах, том 3, док. 45, с. 285).

Ось усі елементи проблеми. Яким чином розумна і чесна людина може твердити (як це роблять українські комуністи), що «ОУН та її збройні формування утримувалися і вели збройну боротьбу як найманці фашистської Німеччини проти антигітлерівської коаліції і затаврували себе як колаборанти фашизму»?

До речі, Німеччина за Гітлера не була «фашистською», вона була «націонал-соціалістичною». Але Іван Хміль, автор статті, що з’явилася в газеті «День» від 26 вересня 2001 р., вочевидь, звик до комуністичних перекручень правди, на яких базувалася радянська влада. Він не годен помітити, що комуністично-радянську неправду перебрали численні автори, прихильні до Москви і до комунізму, а між ними К. Сімпсон.

Що ж до якогось «Адлера», колишнього СС-івця, який ніби був в УПА, можемо додати, що в УПА був також, між іншими, російський генерал П.В. Сисоєв, професор Московської військової академії і командуючий 36-м корпусом радянської армії. Втікши з полону, він зголосився до УПА як солдат-українець Петро Скирда. Так він врятувався («Україна і Німеччина», поп. цит. с. 388).

Пропаганда й історія — дві різні речі. Документи говорять, що ОУН і УПА боролися проти націонал-соціалістичної Німеччини і понесли величезні втрати. Вони боролися за незалежну Українську державу, за кращу долю українського народу. Боролися під знаком тризуба і під синьо-жовтим прапором, які сьогодні є символами незалежної Української держави. Тому їм належить гідне місце в цій державі.

Битва під Полтавою: шведська версія

Героїчна перемога чи героїчна поразка?

Віталій ЦЕБРІЙ, журналіст, Олег БЕЗВЕРХНІЙ, викладач Полтавського військового інституту зв’язку, Полтава

Автори цих полемічних нотаток — не професійні історики. Один багато років працював у газеті, іншій — викладає у військовому вузі далеко не гуманітарну дисципліну. Але історія, її загадки та круті повороти давно привертала нашу увагу. Абсолютно несподівано і, загалом-то, маючи різні відправні точки, ми дійшли однакових висновків. Дивно: наскільки, м’яко кажучи, необ’єктивні, заангажовані багато хто iз наших історикiв. Це — результат майже сторічного розвитку «радянської історичної наукової традиції». На жаль, метастази цієї традиції впливають i на сучасних вчених.

Спробуємо проілюструвати сказане яскравим прикладом. Йтиметься про славнозвісну Полтавську битву. Одному з нас довелося побувати у Швеції та ґрунтовно покопатися у тамтешніх архівах. Приводів для роздумів з’явилося напрочуд багато! І висновки, які напрошувалися після вивчення документів в архівах Стокгольма, були також досить парадоксальними.

Почнемо хоча б із причин поразки армії Карла XII під Полтавою. Прекрасно реалізована політика «випаленої землі», коли на шляху шведської армії спалювалися села та знищувалися запаси продовольства, — це є безперечною «тактичною» заслугою Петра I. Страшна за своїми наслідками зима 1708 — 1709 рр, проведена шведами у Ромнах, Зенькові, Гадячі та Опошні, розглядається шведськими істориками як неминучий наслідок поразки корпусу генерала Левенгаупта у битві під Лісною. Втрата шведами 28 вересня 1708 р. бл изько 10 тисяч солдат, всієї артилерії та понад 7 тисяч возів із продовольством дозволили Петру I назвати цю битву, що відбулася рівно за 9 місяців до Полтавської, «матір’ю» останньою. Надії на допомогу з боку Речі Посполитої та Кримського ханства виявилися марними. Не можна не відзначити й фатальне за своїми наслідками поранення Карла XII напередодні битви. Той, хто був талісманом перемоги для будь-якого шведського солдата, раптово втратив можливість вільно переміщатися полем бою та опинився на ношах. У вирішальній битві, за оцінками шведських істориків, російські війська мали п’ятикратну перевагу в живій силі. Карл XII на одній із останніх воєнних рад сказав, що він бажає, щоб ані він, ані будь-хто інший з армії не повернувся живим із цього походу. Цей факт більш ніж переконливо показує моральний стан короля та його війська перед Полтавською битвою. Проте шведська армія до літа 1709 р. залишалася ще досить боєздатною, а полководець її діяв обачливо.

Один із міфів, який російські історики використали для того, щоб звеличити до надхмарних висот славу російської зброї — це нібито героїчна оборона фортеці Полтава у квітні- травні 1709 року. Насправді «захисту» фортеці як такого не було, оскільки оточення шведами фортеці та будівництво ними облогових укріплень мало на меті тільки змусити росіян дати, нарешті, генеральну битву.

У 1999 році, коли у нашому місті проходила наукова конференція, присвячена 290-й річниці битви, бригадний генерал Ейнар Літ, який очолював шведську делегацію, попросив перекласти напис на пам’ятнику тогочасному коменданту Полтави, полковнику Келіну. Почувши слова про доблесних захисників фортеці, він перепитав, чи правильно перекладено напис? Пізніше, вже у Швеції, він показав одному із авторів цих рядків цікаві документи, серед яких — щоденник шведського лейтенанта Роберта Петре, який дивом уцілів у битві під Лісній та потрапив у полон під Полтавою. Під час облоги фортеці він командував невеликим підрозділом, що знаходився в укріпленні зі східного боку фортеці. Лейтенант згадує про перестрілку з обложеними, про спроби шведів закласти порохові заряди під стіни фортеці та про протидію росіян, які копали зустрічні підземні ходи та знешкоджували шведські міни. Але у цих спогадах немає жодного слова про хоча б одну спробу штурму фортеці! Найцікавіший епізод із щоденника пов’язаний з почутою лейтенантом бесідою Карла XII з полковником фон Бінау, який командував облоговою артилерією. Полковник просив короля дати двом його батареям тільки шість годин, щоб захопити фортецю. Король у ввічливій формі відмовив генералу, хоч останній мав достатньо ядер і пороху. 16 травня 1709 р. загін полковника Головіна без бою за наказом Карла XII пропустили у фортецю. А в багатьох працях російських істориків описується героїчна вилазка солдатiв цього загону, переодягнених у шведську форму. Коли ж два дні по тому обложені дійсно здійснили вилазку на шведські укріплення, то в кровопролитному бою багатьох з них було вбито, а сам Головін потрапив у полон.

Велика кількість щоденників та спогадів безпосередніх учасників Полтавської битви зберігається зараз у «Полтавській кімнаті» Королівського воєнного архіву в Стокгольмі, чим практично не можуть похвалитися російські архіви. Майже всі шведські солдати вміли читати та писати, в той час як у російській армії таких було надто мало. Ось чому шведські історики дуже скептично ставляться до опису битви у радянській та російській історіографії. Тенденційність проявляється у підручниках, довідкових виданнях, енциклопедіях, словниках... «Проросійські» тенденції видно, наприклад, у виданому в Полтаві на початку 90-х років енциклопедичному словнику «Полтавщина». З російської сторони, йдеться в ньому, в історичній битві 27 червня 1709 року брало участь 42 тис. солдатiв, в армії Карла XII — 30 тисяч. А ось точка зору шведської сторони у вигляді цитати із газети «Стокгольмські денні новини» за 27 травня 1902 року. «Була Полтава ганьбою для Швеції? Чи була принизливою та ганебною поразка армії агресора, що складалася із 12000 голодних і напівроздягнених солдатiв із 4 гарматами від добре забезпеченої та екіпірованої армії, чисельністю 50000 — 60000 солдатiв із 72 гарматами?» Пізніше, вже у 1992 році, шведський історик та письменник Пітер Енглунд у своїй монографії, присвяченій Полтавській битві, писав про подвiйну перевагу російської армії над противником.

Делікатне питання про те, якою була перевага у чисельності російської армії над шведською, є досить принциповим. На жаль, навіть якщо визнати двократну перевагу росіян (за переважної — в артилерії), дедалі менше підстав славити тоді полководницький геній Петра I… Суворий погляд шведських істориків (підкріплений, ще раз підкреслимо, архівними даними) не завжди приємний і нам, українцям. Критично, хоча й обережно шведи торкаються особистості гетьмана Івана Мазепи, який дещо необґрунтовано обожнюється українськими істориками, і, одночасно — обливається брудом їхніми російськими колегами. Можливо, саме із міркувань делікатності вони не перевидали збірник Альфреда Енсена «Україна», опублікований в 1921 р. у Стокгольмі, що містив статтю про Івана Мазепу. На основі унікальних архівних документів XVII — XVIII ст. автор наводить досить цікавий опис життя українського гетьмана у період, коли він знаходився при дворі польського короля. Документи ці свідчать про те, що не всі вчинки майбутнього гетьмана України відповідали нормам моралі, навіть якщо брати до уваги епоху (судити нинішніми мірками, звичайно ж, не можна). Внаслідок цього було завдано дуже серйозного удару не тільки по репутації українських державних діячів, але й по авторитету самої України. Можливо, що такого роду «пригоди» траплялися і з іншими відомими особистостями того часу. Як-то кажуть: з ким не буває… Чи не тому деякі країни, замість ідеалізованих особистостей, друкують на банкнотах пташок, квіточки, пам’ятники архітектури тощо?

Проте тенденційність, схильність до міфологізації образів своїх історичних особистостей українських істориків деякою мірою можна зрозуміти. Адже вони справедливо розглядають Полтавську битву не тільки як апофеоз Північної війни (1700 — 1721), але й як останній шанс для України стати незалежною під протекторатом Швеції. Скасування інституту гетьманства, примусова асиміляція шляхом переселення українців до віддалених районів Російської імперії, обмеження на використання української мови — все це почалося вже після Полтавської битви. Її наслідки навряд чи у кого викликають сумніви. Тут і «шведський», і «російсько-радянський», і «український « погляди на історію майже збігаються. Так, Швеція незабаром втратила статус великої держави, завойований на полях Тридцятирічної війни (1618 — 1648). Так, Україна втратила свій шанс стати вільною. Так, Росія вперше заявила про себе як супердержава і далі були ще майже два сторіччя експансії молодої імперії… Але все ж таки дуже наївно (на тлі очевидних історичних фактів) виглядає бажання деяких сучасних істориків тлумачити про героїзм «петровців» там, де, м’яко кажучи, це не зовсім доречно робити. Звідси ж випливає й бажання говорити про «цивілізаторську місію», яку держава Російська несла всім, без винятку, підкореним народам. Але щодо «місії» — це інша тема…

Що стосується шведських учених- істориків, то вони, звичайно, добре знають Україну та історію її багатовікових зв’язків зі своєю країною. Знають вони й про шведську принцесу Інгігерду, дочку короля Олафа, що стала дружиною Ярослава Мудрого, і про те, як слов’янські князі запрошували вікінгів у давні часи владнати наші внутрішні конфлікти. А головне — в їхньому підході до подій, що відбувалися в Європі, практично немає суб’єктивізму та самозамилування. Історію у цій та багатьох інших західноєвропейських країнах намагаються бачити «голою», «без покриву».

У 1999 році під час проведення у Стокгольмі чергової міжнародної конференції з воєнної історії, в рамках її культурної програми було проведено виставку сучасної історичної літератури. Велику частину експозиції складали книги, видані на найвищому поліграфічному рівні, з фотокопіями унікальних історичних документів та їх перекладом кількома європейськими мовами. Жодних коментарів (за винятком того, хто це писав, кому і коли), у цих книгах не було. Таким стає сучасний і, ми б сказали, цивілізаційний підхід до висвітлення історії: дивіться, читайте і думайте самі!

Кому моляться сьогодні Московський Патріархат?

Між тим переважна більшість російських істориків, не тільки радянських, але й дореволюційних, оцінюють царювання та особистість Миколи II вельми негативно. Це була мало приваблива, обмежена, далека від істинного благочестя людина. І нікчемний цар. Те саме думає про нього освічене московське духовенство.

Зараз йдеться, втім, про інше — про становлення культу святого імператора. Про те, зокрема, як у річницю страти, під час молебнів та хресних ходів, віруючі несли ікони не тільки Романових, але також «Святого старця Григорія» — ікону Гришки Распутіна, як його називали сучасники. Осяяний німбом святого Миколи II, Гришка — одна із найодіозніших фігур російської історії — невдовзі може також зайняти місце у сонмі православних святих. Про це свідчать і публікації у православних виданнях.

Про Григорія Распутіна писали чимало і майже ніколи — позитивно. «Його фатальний вплив на царя через посередництво цариці і небажання Государя звільнити себе і Росію від участі цього брудного, розпусного і продажного мужика у звершенні державних справ, штовхали Росію у прірву, звідки немає вороття». Це писав депутат Держдуми Володимир Пуришкевич, один із лідерів «Союза русского народа» і засновник подібного «Союза Михаила Архангела». Що не завадило йому 1916 року стати одним із організаторів і виконавців вбивства Распутіна.

"У той час ще далеко не всі розуміли всю небезпеку близькості Распутіна до Царського Села" - уривок зі спогадів одного з учасників замаху на Распутіна Фелікса Юсупова. З сайта http://allday.ru

Нас, власне, обходить не те, що Микола II потрапив, а Григорій Распутін вірогідно потрапить у святці, — то справа православних росіян (кожен дискредитує власну церкву, як може). Але ж значна частина українців, ті, хто входить до складу УПЦ Московського патріархату, також моляться сьогодні останньому царю Романову і вшановують його придворного шамана Распутіна. Це вже стосується й нас.

«Старець Григорій» є не єдиним прикладом масової аберації свідомості у православному середовищі. До того самого типу явищ належать, наприклад, бурхливі і, здавалося б, безпричинні пристрасті навколо податкових кодів. При- страсті, які привели майже до перегляду Святого Письма, до нових понять про гріх і спасіння (Єдиний шлях до спасіння — відмова від коду; найбільший гріх на землі — прийняття папірця з кодом.) Гіпертрофовані емоції супроводжували візит Римського папи до України. Стала апокаліптичною проблема неканонічних церков в Україні.

Що є двигуном подібних «народних» рухів? Чому люди — переважно жінки старшого віку й невеликого достатку — кидають свої справи, їдуть за сотні кілометрів «захищати віру православну від супостата» (Папи Римського) або вимагати скасування комп’ютерних кодів? Феномен, безумовно, вимагає вивчення, наукового аналізу, прогнозування, а також розробки систем нейтралізації — виводу людей із того хворобливого стану ненависті, у якому вони постійно перебувають.

Распутін з генерал-майором князем М.С. Путятіним і полковником Д.М. Ламаною. Петербург. 1904-1905 роки. З сайта http://www.hrono.ru

А щодо причин-двигунів, то їх можна назвати кілька. По-перше, це активна, цілеспрямована — зовсім не алогічна — агітаційна діяльність частини духовенства та активістів православних братств УПЦ МП. Проводирі зумисне доводять людей до стану афекту, який усуває логіку, не реагує на очевидні докази, виключає нормальне спілкування з оточенням. Навіщо це робиться? Дуже просто: «За Царя, за Веру, за Отечество!», одним словом — за Союз, тобто — за Росію. Агітація падає на добре удобрений грунт нестатків, незайнятості, байдужості влади. До того ж, ці «високі ідеї» заповнюють вакуум, утворений у багатьох душах раптовим знищенням культу комунізму, Сталіна. На жаль, віра у Бога, Святе Письмо той вакуум заповнити досі не змогли.

Распутін у себе вдома на Гороховій вулиці у Петрограді. З сайта http://www.hrono.ru

Згаданих факторів могло б виявитися недостатньо, аби не ще один, а саме — глибока неосвіченість багатьох із нас. Що, скажімо, знає пересічна людина хоча б про того Распутіна? І чи привчена вона поспішати до бібліотеки, аби самій розібратися? А тут з’являється авторитетний «гуру» і розповідає історію, що заморожує кров у жилах, — як масони-христопродавці вбили благочестивого рятівника російського трону. І ось тепер — живемо, як живемо. Людина, яка нічого не знає, вельми легковірна.

Отже, — дальше уже канонізовані? Іван Грозний, Побєдоносцев, Берія і «сам» «великомученик» Йосип Віссаріонович?

ТАЄМНИЦІ ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ

(у порядку дискусії)

Сергій ГРАБ

ФАНТАСТИЧНИЙ ПТАХ IЗ МIФIВ СТАРОДАВНIХ СЛОВ’ЯН

Ізенбек вивіз загадкові дошки до Бельгії в еміграцію. Там вони потрапили на очі іншому емігрантові, Юрію Миролюбову, який цікавився стародавньою історією. Саме Миролюбов виявив, що на старих дошках, які віднесли приблизно до V—IХ ст. н.е., давнім дохристиянським слов’янським письмом викладено міфологію східних слов’ян та їхню історію протягом двох тисячоліть.

У роботі над перекладом книги, крім Ю.Миролюбова, брали участь С. Лісний, О.Кур (генерал Куренков) та М. Скрипник. У березні 1957 року російськомовний часопис «Жар-птица», що видавався у Сан-Франциско (США), почав друкувати фрагменти стародавніх текстів. На жаль, самі дошки зникли під час фашистської окупації Бельгії, конфісковані німцями. У розпорядженні перекладачів та істориків залишилися лише записи, малюнки та одна фотографія, зроблені Миролюбовим.

Після публікації цих текстів, названих Велесовою книгою, серед істориків здійнялася буря. І якщо серед західних славістів були як супротивники, так і прибічники книги, то в Радянському Союзі їй винесли однозначний вирок — підробка. Проти неї виступили відомі академіки Б.Рибаков та Д.Ліхачов. Особливо старався принизити значення стародавніх текстів О.Творогов. Мало того, Велесову книгу заборонили друкувати, а митники вилучали її на кордоні нарівні з антирадянською літературою. Вперше в СРСР повний текст книги був опублікований 1990 року в кількості лише 3 тисячі примірників.

Чому ж радянські історики так категорично і вкрай негативно поставилися до книги? Чого вони боялися? Справа в тому, що саме наприкінці 50-х років радянською історичною наукою, що базувалася на карамзінсько-погодінських підвалинах, була висунута теорія походження трьох братніх східнослов’янських народів — українців, росіян і білорусів. Тексти ж Велесової книги не тільки не залишали від цієї теорії каменю на камені, але й ставили під сумнів багато постулатів історії Давньої Русі, введених православно орієнтованими вченими, стверджували право українців-русів на власну історію.

Більш докладно про докази справжньості Велесової книги можна прочитати у фундаментальних дослідженнях Бориса Яценка та Олександра Асова.

Згідно з аналізом текстів, Велесова книга була створена приблизно в IХ сторіччі нової ери у Великому Новгороді за часів правління князів Бравліна та Рюріка. До неї, певно, частково потрапили більш давні тексти. Остання за хронологією дошка відноситься приблизно до 864 року, оскільки в ній присутній заклик до повалення влади варяга Рюріка та поновлення слов’янської династії. Як відомо з історії, повстання новгородців було жорстоко придушене, а їхнього ватажка Вадима Хороброго було вбито.

За князювання Володимира Великого, який обрав східне християнство за державну релігію Русі, нова релігія дуже часто впроваджувалася силою. Новгородців 991 року вогнем і мечем хрестили рідний дядько Володимира Добриня та воєвода Путята.

ФОТОКОПIЯ ОДНIЄЇ З ДОШОК ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ

Як і в інших країнах, новоспечені християни, підбурювані грецькими священиками, винищували язичницькі святилища, вбивали жерців. Особливо нетерпимо провідники християнства ставилися до стародавніх книг, які систематично знищувалися. Багато століть по тому історики навіть не знали, що східні слов’яни задовго до введення кирилиці мали більш давнє письмо. Знищувалося все, що звеличувало попередню релігію чи династію. Дочку древлянського князя Мала, суперника київських Рюріковичів, давні літописці виставили рабинею.

Під час московського панування в Україні нищення книг дохристиянського періоду було поставлене на державну основу. 1718 року агенти Петра I влаштували пожежу у сховищі давньоруських літописів Києво-Печерської лаври. Впродовж 200 років у Росії був заборонений будь-який переклад чи передрук стародавніх книг. Навіть у наш час, 1964 року, агент КДБ Погружальський влаштував пожежу у відділі україністики бібліотеки Академії наук УРСР, розклавши між книжками фосфор.

Як же в тому вирі подій збереглася Велесова книга? На думку О. Асова, останній новгородський жрець Богомил передав книгу греку Іоакіму, який потім став новгородським єпископом. Цю гіпотезу підтверджує наявність витягів iз Велесової книги в Іоакімовому літописі. У наші часи книга, ймовірно, вперше з’явилася на початку XIX ст. у колекції Олександра Сулакадзева. Тоді, нагадаємо, діяла сувора заборона на переклад будь- яких стародавніх книг, тому навіть зберігання Велесової книги потребувало неабиякої громадянської мужності. Більшість експонатів із колекції рукописів Сулакадзева було втрачено. Від нього книга могла потрапити до родини Неклюдових. Княгиня Донець-Захаржевська, яка 1919 року загинула під час погрому червоногвардійцями садиби Великий Бурлюк, мала дівоче прізвище Неклюдова.

У Велесовій книзі викладено історію слов’ян від початку I тисячоліття до нової ери до IХ ст. нашої ери, але деякі тексти описують події ще давніші — другого тисячоліття до нашої ери. Згідно з текстом книги, праслов’янські племена — арії, або оріі, походять із Семиріччя, яке одні історики ототожнюють із землями поблизу озера Балхаш, інші — iз сучасним Пенджабом. Докладно викладається історія переселення праслов’ян до Подніпров’я, родинні стосунки з іншими племенами, релігія, війни з готами, гунами, греками і римлянами. Причому все це — з конкретними іменами видатних ватажків і досить однозначною географічною прив’язкою, що збігається з давніми грецькими, візантійськими, перськими та індійськими джерелами.

Згадуються в книзі й брати Кий, Щек та Хорив як сини Арія, які й привели слов’ян на Дніпро. І якщо це так, то справжній час заснування нашої столиці — Києва, слід віднести на багато століть назад. Справжність Велесової книги підтверджується й тим, що деякі факти, викладені у книзі, стали відомі європейським історикам лише в 70- ті роки нашого століття. Найголовнішим же доказом автентичності Велесової книги стали палеографічні та філологічні дослідження. Вони були розпочаті ще Л.Жуковською і продовжені Б.Яценком.

Для автора найбільш цікавою у текстах Велесової книги є згадка про слов’янську богиню Матір- Славу.

«...Матиресва б’є крилами о боки свої з обох сторін, які вогненим сяють світом до нас...»

«І та все птиця говорить, як вогонь жару поносячи на нас, і головою порушує, та то гребінь її», «А Перун, її видячи, гримить у сверзі ясній».

ЗОЛОТИЙ ФАЛАР IЗ СIВЕРСЬКОГО КУРГАНУ. ДАЖДЬБОГ ВЕРХИ НА ЛЕВI ЗАВДАЄ ПОРАЗКИ КОЩIЮ-ЧОРНОБОГУ

«Себто дивіться всюди, щоб мали птицю тую на чолі вашім, а та поведе вас до перемоги, ся ж бо єсми сини її, і там нею трималися, і тут красується перед нами, а летить світами до нас».

Ці рядки — підтвердження версії про те, що прадавній язичницький знак тризуб, наш національний герб — символ давньослов’янської богині перемоги Матері Слави, атакуючий вогняний птах, який кличе в переможний бій, символ матері слов’ян, в яку втілюються душі загиблих героїв. Сама назва «слов’яни» пішла ще з часів матріархату, від головної на той час богині — Матері Слави. І слов’янські воїни, і козаки, і січові стрільці, й воїни УПА йшли у бій з вигуком «Слава!». Цей бойовий клич зберігався понад дві тисячі років.

Багато слов’янських імен також пов’язані з цією богинею: Святослав, Ярослав, В’ячеслав, Мстислав, Горислав тощо. Пізніше на перший план вийшли чоловічі боги — Перун, Сварог, Даждьбог, Стрибог, Велес. Але народ продовжував шанувати й Матір- Славу, богиню перемоги, матір усіх слов’ян, про що свідчать давні тексти.

Отож Велесова книга — це видатна пам’ятка давньослов’янської писемності, джерело інформації про історію слов’ян, єдина священна книга на теренах Європи, що дійшла до нас з дохристиянських часів. І все ж цікаво було б почути в порядку дискусії думки захисників версії про те, що Велесова книга є геніальною підробкою.

Втраченi можливостi та

Руське князiвство у складi Речi Посполитої

Лесь КАЧКОВСЬКИЙ

1 липня 1569 року в місті Любліні Актом Об’єднавчого Сейму усіх станів Польської Корони і Великого князівства Литовського було проголошено утворення Речі Посполитої — федеративної держави «двох народів», які зливалися в «єдине нерозривне тіло». Люблінська унія свідчила про необхідність утворення на теренах Східної Європи поліетнічної універсальної держави, своєрідного Балто-Слов’янського Світу: Рах Ваltiса.

Традиційно чомусь вважається, що українсько-руська сторона опинилася осторонь Люблінської унії, що, мовляв, знову з нами ніхто не рахувався. Справді, князі Костянтин Острозький та Костянтин Вишневецький, представники Заславських, Сангушків, Збаразьких, Корецьких та інших родів не висунули вимоги утворення третьої складової Речі Посполитої — Руського князівства. Але, мабуть, для подібної політичної ідеї ще не визрів час. Адже перелічені князі — не нащадки Рюриковичів: родовід вони вели від Гедиміна. А отже спочатку мусило відбутися самоусвідомлення цих зрусифікованих князів як князів руських — не тотожних князям тогочасної Литви.

На Об’єднавчому Сеймі в Любліні зіткнулися два бачення унії, фактично — два проекти майбутньої держави: литовський — про федеративний устрій, і польський — про унітарну державу з інкорпорацією до її складу Великого князівства. Зрештою, учасники Сейму таки прийшли до компромісу.

Нове політичне «нерозривне тіло» Річ Посполита повинно було мати єдиного виборного короля (іноземця!), спільний Сейм, єдину грошову і податкову систему, і проводити на міжнародній арені єдину політику. При цьому і Велике князівство Литовське, і Польська Корона зберігали самостійність власних державних організмів з окремою вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом і навіть власною судово-правовою системою.

Після підписання Люблінської унії один з альтернативних шляхів еволюції Речі Посполитої полягав у трансформації її з дуалістичного утворення в триалістичне: Польща — Литва — Русь. Якщо зважити, що в тодішньому менталітеті держава ототожнювалася з її володарем, то, зрештою, необхідний був лише рівноправний представник третього члена об’єднаної держави, який зміг би виступити з такою ініціативою і підтримати її вагомими аргументами. Тобто в комусь мусив втілитися архетип єдиного володаря Русі-України.

Першим ініціатором такої ідеї деякі історики називають знаменитого князя Свидригайла Ольгердовича. Іншим реальним претендентом на роль княжого володаря православних руських земель можна розглядати князя Костянтина Острозького.

В плані можливої реалізації ідеї Руського князівства надзвичайно цікавим є феномен князя Вишневецького — одного з головних діячів часів Хмельниччини. Ярема Михайлович Корибут- Вишневецький був нащадком руської гілки княжої династії Гедиміновичів: рід походив від Корибута — сина великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича і його другої дружини — тверської княжни Уляни Олександрівни. Батько Яреми, Михайло Михайлович, був одружений з дочкою молдавського володаря Яреми Могили — Раїною, двоюрідною сестрою Петра Могили: тобто в крові Яреми, названого на честь діда, змішалася кров двох династичних родів.

Залишившись сиротою в молодому віці, князь Ярема, одначе, блискуче завершив навчання в Львівському єзуїтському колегіумі і відправився за кордон, до Італії та Іспанії — оволодівати військовою справою. Після повернення в Україну 1632 р., він продовжив традицію свого роду: розширення меж власних володінь. На середину 40-х років XVII ст. землі його князівства були найбільшими не лише в Речі Посполитій, а, можливо, й у всій тогочасній Європі: в них проживало майже чверть мільйона населення.

Князь Ярема був дбайливим господарем. Маючи значне, до 6-8 тисяч, власне надвірне військо (з реєстрових українських козаків), він надійно обороняв своїх підлеглих від татар, які боялись одного лише його імені й прозвали Ярему кучук-шайтаном. До того ж молодий князь вів простий і тверезий спосіб життя, що було вельми рідкісним явищем не тільки серед польської чи литовської еліти, а й серед руської та козацької верхівки. Він завів суворий порядок у своєму війську, і надвірні козаки шанували його як хороброго і справедливого воєначальника.

Все це засвідчує, що ця людина мала далекосяжні і, мабуть, досить таки амбітні плани. Напевно, про щось підозрювали й представники найвищої польської еліти, бо магнати недолюблювали його за незалежницький характер; вельми стримано ставились до нього польськi королі: Владислав, а згодом і Ян-Казимир.

Без сумніву, як досвідчений політик, князь Ярема Вишневецький краще за інших розумів ситуацію в тогочасній Речі Посполитій і, звичайно, моделював можливі варіанти її еволюції. Якщо все зважити, а також врахувати родинні зв’язки з досвідченим і не менш амбітним Петром Могилою — з його ідеєю незалежного Київського Патріархату, мимоволі напрошується думка, а чи не готувався Ярема Вишневецький, за підтримки свого двоюрідного дядька, до ролі великого князя Руського князівства — третьої рівноправної складової Речі Посполитої; або ж, тверезо оцінюючи нестабільність федеративного утворення, — до ролі володаря самостійної Руської держави? Вчинив же колись подібне в Давній Русі сепаратист суздальський князь Андрій Боголюбський. Здається, досі такій гіпотезі не надавалося належної уваги тільки тому, що Ярема Вишневецький був католиком. Але хіба в католика-князя не могло бути сепаратистських ідей?

І хто знає, яким був би розвиток подій, якби боротьбу за незалежність українського етносу очолила княжа верхівка. Тоді Україна, з досвідченою і високородною політичною елітою, навряд чи так просто випала б із Західного Світу й опинилася в складі Православного Третього Риму...

А необхідність перемін в устрої Речі Посполитої була саме на часі — це було зрозуміло кожному, хто хоч трохи умів аналізувати політичну ситуацію. До того ж на політичній арені з’являється нова творча група суспільства — козацтво. Спочатку воно виступало тільки за станові права, але згодом стало претендувати на роль політичного лідера в українському регіоні Речі Посполитої, а отже прагло по-своєму змінити суспільну ієрархію.

Для вагомого впливу на перебіг політичних дискусій козацтво потребувало тільки одного — щоб архетип його вождя реалізувався в гідній для цієї ролі постаті. Історія вибрала Богдана Хмельницького. Під його орудою напровесні 1648 р. запорiзьке козацтво знову покидає своє гніздо й вирушає на «волость» — після десяти років «золотого спокою».

Вельми цікавим і, як здається, мало ким чітко сформульованим є делікатне питання: а проти кого ж конкретно виступив Хмельницький на чолі козацької сили? Традиційна відповідь: «Проти поляків!» (а проти кого ще?) при пильному аналізі подальших подій і поведінки козацького гетьмана викликає поважні сумніви. Не треба забувати, що провідною ідеєю тодішніх подій був пошук оптимального устрою Речі Посполитої. До дискусії з цього приводу тепер приєднався і Богдан Хмельницький — на чолі тотально збуреного українського суспільства.

Першим на силову спробу козаків переглянути ієрархічну структуру українського суспільства відреагував князь Ярема Вишневецький. Як досвідчений політик і, без сумніву, після єзуїтської школи тонкий психолог, він одразу збагнув, що почався не просто черговий бунт черні, а що це може зруйнувати всі його повстання і далекосяжні плани. Тому й, звичайно, його гніву не було меж.

ВIТОВТ — «КОРОЛЬ ЛИТОВЦIВ I РУСИНIВ»

Політичний канатоходець Середньовіччя

Ігор СЮНДЮКОВ

Як уявляє собі давнього володаря пересічний сучасник? Найчастіше так: це войовничий правитель, він не злізає з коня, все його життя — ланцюг безперервних воєн, а з тонкощами політичної гри він майже незнайомий. Але це помилковий стереотип. Звичайно, всім без винятку можновладцям необхідно було в ту епоху добре володіти зброєю. Але і тоді траплялися політичні лідери, які чудово вміли діяти не так силою, як розумом. Яскравим прикладом цього є життя Великого князя Вітовта (Вітаутаса), під владою якого (майже 40 років) перебувала і величезна частина українських земель від Поділля до Києва, від Причорномор’я до Чернігова.

Держава, яку довелося очолювати Вітовту в 1392–1430 рр., була багато в чому унікальною. Незважаючи на історичну назву («Велике князівство Литовське»), етнічні литовці становили там лише 5–7% населення. По суті, протягом двох століть Велике князівство було спільною державою литовського, українського та білоруського народів (а почасти і російського; до її складу входили й смоленські землі). Отже, хоча Великі князі Гедимін, Ольгерд, Вітовт були за походженням литовцями, період їх правління — це невід’ємна складова історії українського народу.

Було б неприпустимим спрощенням розглядати приєднання литовською знаттю слов’янських земель як звичайне чужоземне вторгнення. Як правило, все відбувалося приблизно так: українські або білоруські міста, знекровлені татарськими набігами та польськими зазіханнями, укладали з Великим князем литовським своєрідний політико-військовий контракт: вони визнавали його владу, спочатку суто номінальну. Натомiсть Великий князь гарантував їм військовий захист від татар (траплялось, і від поляків) і — що дуже важливо — незмінність попереднього політико-економічного ладу. «Ми старого не чіпаємо, а нового не впроваджуємо» — заявляли Великі князі. У найбільші міста Великий князь призначав свого правителя (часто представника правлячої династії), який швидко засвоював православну віру, тодішню давньоукраїнську мову, яка в XIV–XV ст. була офіційною у Великому князівстві. Одне слово, стрімко асимілювався. Вплив слов’янського політико-культурного елементу на устрій Великого князівства Литовського був настільки сильним, що академік М. С. Грушевський саме цю державу вважав законною спадкоємницею Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

Вітовт був сином князя Кейстута, брата Великого князя Ольгерда (1345–1377 рр.) за правління якого новостворювана слов’яно-литовська держава досягла небаченої могутності. Шлях до великокняжої влади для Вітовта аж ніяк не був усипаний трояндами: під час запеклої боротьби за владу, що розпочалася відразу по смерті Ольгерда, новий Великий князь Ягайло, двоюрідний брат Вітовта, наказав схопити, а після цього таємно стратити князя Кейстута, батька нашого героя. Вітовту довелося втекти за кордон, до Марієнбурга (Прусія). І тут він уперше виявив свою наполегливість та здатність до вдалого укладання тимчасових політичних союзів: посилаючись на свої порушені законні права, він закликав на допомогу німецьких лицарів (тих самих, яких він разом з Ягайлом на чолі польсько-литовсько-українсько-російського війська вщент розгромить від Грюнвальдом! Але це буде тільки через 28 років) та змусив Ягайла після кількох років боротьби визнати за собою владу над Великим князівством Литовським (1392 р.).

За сім років до цього, у 1385 р., було укладено Кревську унію, згідно з якою Велике князівство литовське (включно зі слов’янськими землями) та католицьке Королівство Польське мали в перспективі об’єднатися в спільну державу під егідою польського короля. А став ним той же Ягайло. Але тепер йому довелося віддати владу на батьківщині Вітовту. Умови були такі: обидва правителі є політично незалежними один від одного; якщо Вітовт помре, Великим князем стає Ягайло і остаточно створюється єдина держава, якщо помре Ягайло, то польська шляхта зобов’язується не обирати свого короля без Вітовта.

Проблема полягала в тому, чи збереже Велике князівство Литовське (зокрема, і українські князівства, що входили до нього) свою політичну, економічну та релігійну (православну) самостійність, чи втратить її та буде приєднане до католицької Польщі. І тут роки правління Вітовта були добою історичного вибору. Треба визнати, що Великий князь виявив вражаюче мистецтво маневрування. Не відмовляючися від зобов’язань, що його держава мала перед Ягайловою Польщею з моменту Кревської унії, Вітовт проводив досить незалежний курс, прагнучи позбавити укладені договори реального змісту. Історики довго сперечались: чи не було визначальним мотивом його відносного самостійництва лише честолюбство Вітовта та куди ж був врешті решт спрямований остаточний вектор його політики (І. Крип’якевич та М. Грушевський вважали, що все ж у бік Польщі; Д. Дорошенко заперечував їм).

Говорячи сучасною політичною мовою, треба було вірно обрати «стратегічних партнерів». Як і в наші дні, це було важливим і складним завданням; Вітовт кілька років вагався. Без союзу з Польщею важко було стримати наступ німецьких хрестоносців; з iншого боку, українські та білоруські православні князі з величезною підозрою ставилися до прагнення польської «католицької» еліти витіснити (а в перспективі — і знищити) православ’я навіть на землях, підвладних Вітовту. Був і третій чинник — невпинне посилення московських князів. Сам Великий князь Литви прагнув проводити «центристську» (як зараз ми сказали б) лінію, відмежовуючись від обох релігійних полюсів. Але тиск католиків на Вітовта зростав. Важливим тут був і політичний аспект. Метою Вітовта, до якої він йшов обережно, без зайвих багатослівних декларацій, але невпинно, було стати королем, цілком незалежним від Польщі. Але правові традиції середньовіччя вимагали дозволу імператора «Священної Римської імперії». Поки готувався грунт для цього, «бояри литовські і руські» проголосили Вітовта на таємній нараді «королем литовців і русинів» (1398 р.). Звідси був лише один крок до повної політичної самостійності.

Для України питання стояло так: чи буде продовжений і завершений попередній курс Вітовта (один з сучасників визначив лінію Великого князя так: «зміцнювач ладу»), чи наші землі увійдуть до складу володінь Ягайла? Різниця полягали в тому, що литовські князі та бояри вважали українців та білорусів за рівних (або майже рівних) собі, чого не можна було сказати про польських феодалів. «Зміцнення ладу» для Вітовта означало на українських землях, насамперед, реформування державної влади. Для цього йому потрібно було обмежити політичний вплив численних місцевих князів, що почували себе господарями на своїй території (Київ, Волинь, Чернігів тощо). Великий князь почав безперервно «перекидати» князів з їх володінь, де вони мали сильну місцеву підтримку, в зовсім інші, де вони цілком залежали від його ласки. Попри всі протиріччя політичного та релігійного курсу Вітовта (головне, він так і не вирішив для себе, на які верстви суспільства спиратися: слов’ян чи литовців, православних чи католиків), ці його заходи об’єктивно були кроком уперед.

Особливу увагу в економічній політиці Вітовт приділяв містам. За часів його правління вони пережили справжній розквіт, чимало з них отримали Магдебурзьке право, а разом з тим й права у сфері місцевого самоврядування та вільної торгівлі. Але Великий князь не забував і про військовий фактор. У 1392–1398 рр. за його наказом було побудовано десятки фортець на півдні України та Причорномор’ї, що мало захистити державу та місцеве населення від татар.

Але відчутного удару цьому «проникненню на південь» завдала поразка війська Вітовта від татар на річці Ворсклі (Полтавщина) у 1399 р., коли він необачно захопився переслідуванням авангардного загону супротивника і потрапив у засідку. Наслідок — страшні напади кочовиків на Київ, що був зруйнований дощенту, та інші міста. І все ж політична майстерність стала в пригоді Великому князю й цього разу. Він, вдало вибудовуючи політичні союзи з одними кочовими володарями супроти інших, навіть змусив татар «зректися» на користь Вітовта від своїх «прав» на руські (українські) землі.

Значно складніше розвивалися політичні стосунки Вітовта з Ягайлом. Попри широкі міжнародні зв’язки Вітовта (донька його Софія була дружиною московського Великого князя Василія I; був він порідненим і з датським королем), попри союз Вітовта і Ягайла на полі Грюнвальдської битви 15 липня 1410 р., що дозволило унебезпечити слов’янські народи від тевтонської загрози, політичний пресинг на Вітовта з боку Польщі зростав. Поляки скористалися поразкою на Ворсклі і домоглися (щоправда, лише 1412 р.) укладення Городельської унії, що давала литовським боярам рівні права зі шляхтою за умови їхнього навернення у католицтво. Хоча Вітовт робив і кроки назустріч православним архієреям, зокрема звелів їм (1416 р.) обрати самостійного митрополита, все ж католицизм міцнів.

Великий князь Вітовт помер на 80-му році життя у жовтні 1430 р. на порозі здійснення давньої своєї мрії — отримання королівської корони. Він зміг заручитися згодою імператора Сигізмунда («попросивши дозвіл» перед цим на коронацію в Ягайла, звісно, не отримавши його і далі діючи вже рішуче й самостійно), але поляки затримали в дорозі саму корону Вітовта (не просто формальність для тієї епохи!) і Вітовт, чекаючи її, помер, від старості, «журби і досади», як казали його сучасники. Останньою спробою православно-слов’янського населення Великого князівства захистити свою самостійність були походи іншого двоюрідного брата Вітовта, князя Свидригайла (див. про це в матеріалі С. Махуна « Князь Свидригайло: державотворець чи авантюрист?», «День», №45/1999 р.). Що ж до Вітовта, то 38 років його правління ще раз підтверджують давню істину: своя держава з безліччю проблем незрівнянно важливiша найпрекраснішої чужої землі.

Віщий Олег — завойовник чи визволитель Києва?

Лесь КАЧКОВСЬКИЙ

Серед перших руських князів Олег, прозваний Віщим, викликає, мабуть, найбільше суперечок. Насамперед це стосується того, яким чином він посів княжий стіл у Києві. Одні називають його узурпатором, інші слушно зауважують, що на диво легко оволодів Києвом цей варязький ватажок. А ще деталь: його володарювання та походи наш літописець Нестор описує чи не з найбільшим захопленням, дарма, що Олег був язичником і заморським «зайдою». Малоймовірним, як для завойовника, є й той факт, що Олег прикидається «підугорським гостем», запрошує до себе Аскольда й Діра, і володарі могутньої держави довірливо вирушають на лодію до чужинця.

А чи не саме в слові «підугорський», яке справило такий магічний вплив на київських князів, ховається ключ до розгадки того, що сталося в Києві 882 року? Уграми в літописі названо плем’я маджар, злет могутності якого припадав на ті часи.

ЧИ ЗАГРОЖУВАЛИ КИЄВУ МАДЖАРИ?

Про плем’я маджар чи угрів (сучасних мад’яр-угорців) наші літописи повідомляють лише побіжно; до того ж звістки про них припадають на 898 р., коли в Києві уже князював Олег. Нестор пише, що угри прийшли на Русь, постояли недовго неподалік Києва — в урочищі Угорському, а відтак ні з чим повернулися назад у Степ. Це виглядає досить дивним, бо на той час, ще з 895—896 рр., маджари уже перейшли Карпати й зайняли Паннонію. І якою могла б бути причина їхнього походу на столицю русів?

Деякі з дослідників висловлювали припущення, що стосунки маджар з росами в період княжіння Аскольда та Діра складалися явно не на користь руських князів і навіть набули драматичного характеру. Ці гіпотези грунтуються на повідомленні нотарія угорського короля Бели III, відомого в історії як угорський Анонім. Десь між 1196 і 1203 роками він написав хроніку «Діяння угрів».

Згідно з угорськими легендами, назва маджарського племені походить від імені гунського вождя Муагериса чи Моджериса, який вів свій родовід від знаменитого Аттили. На початку IX ст. маджари рушили через хозарські володіння на захід. Легенди розповідають, що сам Аттила заповів своєму народові перейти Карпати та відвоювати Паннонію, яку він колись підкорив і яку його сини втратили. Спочатку плем’я поселилося неподалік від Хозарії, в країні, яку називають Лебедією, і прожили там три роки. Визначити достовірно, де знаходилась загадкова Лебедія, історикам не вдалося. Невдовзі з глибин Азії з’явилися нові кочівники — печеніги, маджари змушені були перейти далі на захід — в Ателькузу або Межиріччя, як вони називали степ між Дніпром і Дністром чи Прутом.

У другій половині IX ст. маджари були досить могутніми й загрожували навіть Болгарії. Очолювали плем’я сім вождів, головним з яких був Алмош — з роду Карталів-Орлів. Згодом, 890 р., вождем над вождями проголосять його молодшого сина Арпада, і саме той приведе плем’я в Паннонію — на територію нинішньої Угорщини.

Звичайно, не могли маджари обминути своєю увагою сусідні землі. В «Діяннях угрів» Анонім повідомляє: «Коли маджари проходили повз Київ, перепливаючи ріку Дніпро, то вирішили підкорити собі королівство руське. Довідавшись про це, вожді русів дуже злякалися, оскільки вони чули, що вождь Алмош, син Юд’єка, походить з роду короля Аттили, якому їхні предки колись платили щорічну данину. Проте київський король, зібравши всіх своїх воєвод і порадившись iз ними, вирішив почати битву з Алмошем, вважаючи за краще загинути в битві...»

Далі Анонім, звісно ж, барвисто описує битву, яка завершилась поразкою руської дружини. Переможці переслідували русів, проте увійти до Києва їм так і не вдалося. Почалась облога. Здобути місто приступом не вдалося. Через тиждень почалися переговори. В результаті було укладено мир. Алмош вимагав, щоб Аскольд і Дір заплатили викуп — і золотом, і кіньми, і шкурами та продуктами, а також щоб руські вожді віддали заложниками своїх синів. Зрештою руські князі погодились, але, в свою чергу, зажадали, щоб Алмош відійшов з військом на захід, в Паннонію, бо, мовляв, саме там земля Аттили.

Звичайно, в цьому повідомленні угорського літописця чимало перебільшень. Та одне безперечно: якийсь конфлікт між руськими князями і маджарським вождем Алмошем таки відбувся. І цілком ймовірно, що внаслідок поразки Аскольда й Діра Київ міг потрапити у певну васальну залежність від сильних на той час маджарів і що гордим русичам довелося навіть платити данину кочівникам. Навряд чи такий стан міг довго влаштовувати киян. І, мабуть, саме через це й з’явився під Києвом князь Олег.

ХТО БУВ КНЯЗЬ ОЛЕГ І ЧОМУ ВІН ПІШОВ НА КИЇВ?

Наш літопис, знаменита «Повъсть връменных лът», коротко повідомляє, що 879 року в Новгороді помер Рюрик, але перед смертю регентом свого трирічного сина Ігора призначив Олега, який начебто був його родичем: «от рода ему суща».

Про походження Олега є чимало легенд. Але більшість істориків згоджуються, що він — вікінг, «князь урманський», тобто норманський конунг. На таке походження вказує й ім’я: Олег чи Хельгі — священний. Можливо, він був ще й волхвом, і саме тому його прозвали Віщим. Поєднання функцій військового вождя й релігійного жерця не було чимсь незвичним на той час. Цікаво, що ніде не згадуються діти Олега; як волхв він міг залишатися неодруженим. Згідно з Іоакимовим літописом, Олег — брат Рюрикової жінки Ефанди, а отже дядько Ігора. В новгородській дружині Рюрика він був воєводою.

879 року Рюрика не стало. Традиційно вважається, що він просто помер; принаймні так подають літописи. Одначе здається, що, скоріше за все, він загинув під час чергових заворушень. Очевидно, Олегові вдалося приборкати новгородців. Проте несподівано через три роки, навесні 882 р., він разом із п’ятирічним Ігорем на чолі великої дружини назавжди покидає неспокійне місто. Що спонукало його йти на південь? Ідея завоювати Київ чи піти походом на Царгород — заповітна мрія кожного конунга вікінгів? Зважаючи на те, що Олег забрав малолітнього Ігора, то ймовірніше, що мета походу була зовсім інша: посадити на київський пристол сина Рюрика. Можливо, на замовлення самих же киян.

Без сумніву, Аскольд і Дір мали сильну опозицію. Причина полягала як в особистому хрещенні Аскольда, так і в спробі офіційного запровадження нової віри. Проте чи тільки в зраді руських богів звинувачували Аскольда й Діра? Адже Дір хрещення не приймав і від давніх богів не відрікався. Вагомішою причиною невдоволення киян була поразка Аскольда й Діра у війні проти маджар.

Варто зауважити, що в очах русів і хрещення, і невдача в битві проти Алмоша були взаємопов’язані: руський князь зрадив рідних богів, і під час битви боги відвернулися від руської дружини. Виходом із ситуації могло бути тільки повалення хрещеного Аскольда, а заразом і його брата. Лишень після цього можна було б повернути прихильність богів і скинути ненависне маджарське ярмо. Проте власних сил для державного перевороту в опозиціонерів, мабуть, таки бракувало. По допомогу вони могли звернутися, звісно ж, до таких же язичників. Наймогутнішими і найближчими за духом були північні сусіди — новгородські словени.

Можливо, київська опозиція зверталася ще до Рюрика, проте той мав достатньо проблем із власною опозиційно налаштованою купецькою мафією, яка, зі свого боку, просила допомоги у київських князів. Після його смерті кияни звернулися до Олега. І нарешті досягли успіху; навесні 882 року Олег збирає різноплемінну дружину, покидає Новгород і вирушає на Київ.

ДЕРЖАВНИЙ ПЕРЕВОРОТ 882 РОКУ

Для того, щоб приступом оволодіти добре укріпленим Києвом, в Олега бракувало сил, незважаючи на підтримку опозиції. Або ж він не хотів кровопролиття. Знаючи ситуацію, Олег прикидається підугорським послом чи купцем, і, мабуть, передає київським князям, що має для них якусь важливу інформацію від Алмоша. Якщо ж припущення про певну васальну залежність від маджар є правильним, тоді стає значно зрозумілішою поведінка Аскольда й Діра: вони мусили виявити високу честь маджарському посланцеві.

Підступно вбивши обох князів, Олег без опору оволодіває Києвом. Кияни вітали його і як реставратора давньої слов’янської віри, і як визволителя з-під маджарського протекторату. Можливо, саме останнє й обумовлює той факт, що Олег Віщий — один iз улюблених героїв Київської Русі, хоча його повинні були б вважати в Києві узурпатором княжої влади.

Захопивши Київ, Олег, поза сумнівом, зруйнував усе, що нагадувало про хрещення русів, насамперед церкву святого Миколи. Одначе він дозволив поховати обох князів, вочевидь, щоб не занадто ускладнювати собі стосунки з їхніми прихильниками. Аскольда — як християнина — поховали на місці спаленої церкви, язичника Діра за старим руським звичаєм спалили.

Варто підкреслити важливий момент: те, що князі поховані з належними почестями і згідно зі звичаями, підтверджує їхнє високе, безумовно княже, походження; якщо Аскольд і Дір були б Рюриковими боярами незнатного роду, навряд чи так церемонився б з ними Олег після вбивства. Можливо, й справді на Аскольдові й Дірові обірвалася династія Кийовичів, як те стверджують чимало істориків.

Зрозумілішим стає прихід маджар під Київ 898 р.: Арпад міг приходити за даниною. Проте довідавшись, що в русів новий князь, і побачивши силу Олегової дружини, повернувся ні з чим.

Наші літописи постаралися обійти глухим мовчанням невдачу київських князів у війні з маджарами, яка не вельми імпонувала гордим русам, і через це внесли чимало суперечностей у висвітлення подальшої нашої історії. Насправді ж все було і значно складніше, і значно драматичніше.

Читаючи Біблію

Біблія, Святе Письмо — фундамент християнської віри, ідеології, моралі, права, теології, тобто всього того, що сформувало менталітет людини, приналежної до західної цивілізації.

Біблія є однією з найстаріших книг світу; укладати її почали ще за тисячу років до народження Христа, а остаточне формування закінчилося у III столітті. Оригінальні тексти Старого Завіту написані давньоєврейською та арамейською мовами, а Нового Завіту — головним чином грецькою. Ще у II столітті до нашої ери зроблено переклад Старого Завіту грецькою мовою (так звана «Септуагінта» — переклад 72 іудейських мудреців). А в IV ст. св. Єроним переклав Біблію латиною («Вульгата»). У давнину Біблію «видавали» вручну — переписували на пергамені (шкірі). Тривалий час було прийнято писати весь текст великими літерами й без будь-яких розділових знаків, навіть без інтервалів між словами. Тільки в ХIII столітті тексти Біблії було структуровано — поділено на розділи, а пізніше — на вірші. Слово «Біблія» («Bibel») походить від грецького «Biblos» — назви стародавнього фінікійського міста, який у другому тисячолітті до Різдва Христового був головним ринком і складом папірусу ойкумени.

Сьогодні Біблію перекладено 700-ми мовами й діалектами світу; за 500 років (з часу винайдення друкарського верстату) надруковано майже один мільярд примірників Святого Письма.

Не часто згадують про те, що Бібілія — то також невмирущий світовий літературний шедевр. Скільки в тій Книзі Книг драматичних сюжетів, надзвичайних особистостей — чоловіків та жінок, картин стародавнього побуту, виразності, мальовничості! А скільки там жанрів — поезії, епосу, філософських трактатів, історіографії, побутових притч. Декому це може здаватися неймовiрним, але в Біблії можна знайти навіть гумор. Згадати хоча б розповідь про те, як мандрівні ворожбити заходилися виганяти з одного чоловіка злого духа (демона) і робили це в «Ім’я Господа Ісуса, якого (апостол) Павло проповідує». Хоча не мали найменшого права посилатися на Ісуса та Павла, про що знав навіть той демон, якого вони виганяли з людини. У відповідь на нечестиві заклинання мандрівних ворожбитів демон закричав: «Я знаю Ісуса, і знаю Павла, а ви хто такі?» І спокійно залишився в чоловікові та ще й спонукав того добре побити ошуканців.

«Діяння Святих Апостолів» розказують, що після Смерті, Воскресіння та Вознесіння Ісуса, апостол Павло прийшов сповістити Слово Боже до Афін, до «міста, повного ідолів», тобто античної скульптури. Там він проповідував не тільки в синагозі, але й на вулицях міста, кожному стрічному розповідаючи про Сина Божого. Трапилося апостолу побувати також на афінському пагорку Ареса, де збиралися грецькі філософи-язичники. Афіняни, як твердять «Діяння», нічим іншим не займалися з такою охотою, як слуханням та обговоренням чогось нового. Прочувши щось про Євангеліє, «... епікуреї та стоїки сперечалися з Павлом і говорили: «Чи можемо знати, що то за наука нова, яку ти проповідуєш? Бо щось чудне ти вкладаєш до наших вух. Що то має значити?»

Апостол Павло почав з того, що похвалив «мужів атенських» за побожність: «Оглядаючи святощі ваші, я знайшов також жертовник, на якому написано: «Незнаному Богові». Ось Того, Кого навмання ви шануєте, Того проповідую вам». І почав викладати основи християнського вчення, а допитливі греки слухали його дуже уважно.

Коли, однак, апостол дійшов до воскресіння Сина Божого з мертвих, зацікавленість філософів вмить щезла. Одні стали насміхатися, а інші, більш люб’язні й дипломатичні, сказали: «Про це послухаємо тебе іншим разом ... » І розійшлися. Так, згідно з Новим Завітом, античні філософи без роздумів відкинули християнську ідею Воскресіння, ідею, яка має не тільки прямий — текстуальний — зміст, але також переносний. Ця переносна сутність Воскресіння є позачасовою й однаково стосується всіх людей, як християн, так і нехристиян. Бо Воскресіння — то символ невмирущості людського Духу, його постійної смерті на ганебному хресті і постійного з мертвих вставання — в силі і славі. Нині і прісно і в віки віків.

Маловідомий Сагайдачний: Московський похід

Ігор СЮНДЮКОВ, Сергій МАХУН, «День»

Королевича вирішив підтримати уславлений гетьман запорозького козацтва Петро Конашевич-Сагайдачний (на це було декілька причин, на чому зупинимося дещо пізніше). Враховуючи високий авторитет Сагайдачного як полководця й політика, визволителя Кафи, переможця турок і татар на Чорному морі (1616 р. він навіть створив реальну загрозу султанській столиці Стамбулу), а також те, що з ним йшло на Москву відбірне 20-тисячне козацьке військо, можна зрозуміти, що у молодого царя Михайла Федоровича Романова та в його оточення були серйозні причини побоюватися за майбутнє держави.

От що (мова російського оригіналу того часу) писав цар Михайло Федорович у своїй грамоті до Донського війська ще 21 липня 1618 р.: «Недруг наш и разоритель всего нашего великого Российского царствия полский Жигимонт король умыслил наше Московское государство воевать и разорять... И запорожских черкас (так називали в Москві козаків — І.С., С.М.) полковника Саадашново (так називало оточення царя Сагайдачного; він же Саадачний, Сабельник; І.С., С.М.) он же, король, со многими людьми прислал в наши полские городы и, пришедчи искрадом (раптово), ... городы и остроги сожгли, и послали нашего Степана Хрущова... и казну взяли, и хотят идти подо все наши полские городы, которые стоят по Дону, и по Донцу, и по Осколу».

Пізніше, у вересні 1618 року, в грамотах царя до своїх воєвод та до тих же козаків — його підданих, ще більш відчутно простежуються нотки тривожного заклику: «И как к вам ся наша грамота придет, и вы б были на нашей службе в походе... и за нас и за все крестьянство (християнство, І.С., С.М.) против литовских людей (тобто поляків, І.С., С.М.) и черкас стояли с ними и билися, сколко милосердный бог помочи подаст». Бо, пише цар, «невинная крестьянская кровь от литовских людей и от черкас проливаетца и святые божии церкви от них оскверняютца и разоряютца». Написано так, ніби йдеться про іновірців- мусльман; але ж чималу частину польсько-козацького війська становили не просто християни, а православні! Ще цікавіше, що саме єдністю православної віри та захистом братів православних в Україні мотивував син царя Михайла, Олексій Михайлович, своє рішення оголосити війну Польщі наприкінці 1653 року.

Тут доцільно було б повернутися до передісторії описуваних подій. Якими мотивами керувався Сагайдачний, погодившися взяти участь у московському поході королевича Владислава? Річ у тім, що гетьман був не тільки владним і часто жорстоким військовим лідером, який спромігся привчити своїх козаків до залізної дисципліни, а й водночас — далекоглядним та тверезо мислячим політиком. Він чудово розумів, що на боці Польщі — сила (поки що!). По-друге, Сагайдачний бачив, що саме тепер, 1618 року, настав той момент, коли Польща, як ніколи раніше, потребувала допомоги козаків — вони були найкращими воїнами і, крім того, могли дивовижно швидко мобілізуватися й виступити в похід. Отже, розраховував гетьман, в обмін на участь у Московському поході можна буде чекати суттєвих поступок козакам від польського короля (інша річ, наскільки справдилися ці сподівання). При цьому в жодному разі не слід тлумачити дії Сагайдачного як інтриги аморального політикана — навпаки, його заслугою було те, що він, як ніхто з козацьких ватажків до нього, прагнув і вмів захищати національні інтереси України, боронити незалежність козацького війська від королівської влади, чому, за його розрахунками, мав служити й московський похід. Інша річ, що гетьман, безперечно, був людиною свого часу і мав зважати на те, що для козаків багато важили не тільки слава, а й військова здобич.

Отож 20-тисячне добре підготовлене військо Сагайдачного послідовно взяло укріплені міста Путивль, Елець, Лівни. Козаки швидко наближалися до Москви, маючи намір з’єднатися там з королевичем Владиславом. Як писав Михайло Грушевський, «за чудо вважали, як которому місту вдавалося від його (Сагайдачного — І.С., С.М.) відсидітись» (єдиним таким прикладом було місто Михайлов на Рязанщині, про що пише Дмитро Яворницький).

17 вересня 1618 року Сагайдачний перейшов Оку поблизу Коломни й підійшов впритул до Москви. Князь Григорій Волконський зупинити козаків не зумів. Після того, як поблизу Донського монастиря війська Сагайдачного та королевича Владислава з’єдналися, 1 жовтня почалася облога Москви. Цар встиг непогано підготуватися до оборони. Наприкінці жовтня вдарили сильні морози. І хоча Сагайдачний, як зазначає Грушевський, стояв за продовження війни, Владислав завагався. Щоб узяти місто, поки що не вистачало сил. До того ж при королевичеві були комісари сейму, які наполягали на негайному початкові мирних переговорів, чекаючи (не без підстав), що московська влада в складних умовах стане поступливішою. І справді, переговори швидко завершилися підписанням наприкінці 1618 року вигідного для Польщі Деулінського перемир’я.

Проте Сагайдачного під Москвою вже не було. Більша частина його війська (і сам гетьман) вирушила від Москви на Калугу, далі — в Україну. А один із запорозьких полків на чолі з полковником Яцьким, відколовшись від основної армії, вирушив на Північ і вів там бойові дії з місцевим населенням аж до початку 1619 р. Цікаво, що козаки Яцького діяли при цьому спільно з російськими козаками на чолі з Яковом Шишом. Ще одна (невелика) частина козаків, очолювана Жданом Коншиним, навіть попросилася 1619 р. на російську військову службу. Про те, якого значення цій події надавала московська влада, свідчить красномовний факт: проханців прийняв сам цар Михайло.

Що ж до Сагайдачного, то він прожив ще три з половиною роки, здобув перемогу над турками під Хотином (1621 р.), де й був тяжко (як згодом виявилося, смертельно) поранений. Свою майстерність політика гетьман демонстрував ще неодноразово. В останні роки життя він, усвідомлюючи турецько- татарську небезпеку й для Речі Посполитої, й для України, вів тонку дипломатичну гру: зберігав цілком лояльні відносини з королем у Варшаві, в той же час послав представника (осавула П.Одинця) до царя Михайла з пропозицією про службу царю. Але все це було ще попереду. А тоді, восени 1618 року, Сагайдачний вписав у свою військову біографію ще одну яскраву сторінку.