Чумацтво: торгово-візницький промисел українців

Володимир ЩЕРБАТЮК, кандидат історичних наук

Одним з найважливіших позаземельних занять українців XVIII — XIX ст. був торгово-візницький промисел, або чумацтво. Найперше чумаки з'явилися у Середньому Подніпров'ї в другій половині XVI ст. За переказами старих чумаків, записи розповідей яких були зроблені дослідниками давнього українського промислу на початку XX ст., слово «чумак» походить від слова «чума» — назви страшної в той час хвороби, оскільки чумаки часто перевозили цю заразну хворобу. Подані нижче матеріали розкривають специфіку чумацького промислу, висвітлюють чумацтво як національно-історичне явище і в територіальному аспекті стосуються переважно південної Київщини.

Чумацький промисел відігравав в Україні ХVIII- ХIХ ст. значну транспортно-торгову роль. Зокрема, чумаками у 1842 р. на Київщину було завезено 790275 пудів солі на суму 303323 крб., у 1848 р. — 967651 пудів на суму 344974 крб.

З Київщини до Одеси та інших міст півдня було перевезено в 1847 р. 641284 четв. пшениці, 85175 четв. жита, 14935 четв. ячменю, 81960 четв. вівса, 4936 четв. гречки, 5670 четв. проса, 1873 четв. гороху, 6660 четв. житнього борошна, 14203 пудів пшеничного борошна, 38518 пудів різної крупи.

Українська історико- етнографічна наука залишила важливі факти минулих століть, які дозволяють i нині вивчати чумацький промисел. На Київщині у XIX ст. чумаки були майже в кожному селі, а інколи існували цілі чумацькі села. Одним з таких було село Орли Звенигородського повіту Київської губернії, нині село Лисянського району Черкаської області. Цікавою є історія виникнення цього села, про яку ми дізнаємося з розповідей чумаків, що їх записали етнографи минулого століття. Отже, за переказами старих чумаків назва «Орли» пішла від того, що у давнину у великому лісі серед поляни біля величезної липи оселився чоловік із дружиною й донькою. Він викопав землянку і став у ній жити. На цю поляну зліталися орли, які постійно перешкоджали чоловікові вести господарство, за що вiн їх убивав. Через певний час на доньці цього чоловіка оженився парубок Момот із сусіднього села Лісовичі, який також викопав на поляні землянку і став тут жити. Старого чоловіка прозвали Орлом. Синів у Орла не було, а в Момота через певний час народилося аж п'ятеро. Вони також у свій час викопали тут землянки. А невдовзі це місце переросло у хутір, а потім — у село, яке стали звати Орли від першого його засновника.

Село Орли, як і багато інших у XIX ст., мало типове чумацьке розташування: простягалося на 1,5 км завдовжки і 1 км завширшки. Через село проходив яр, по якому простягався шлях. Але цим шляхом ніхто не їздив, а лише гнали худобу до водопою, ходили по воду до криниць, що тут були викопані. Сільські садиби починалися від поля і спускалися до яру, в якому всі садиби були огороджені. Все село від поля було обкопане ровом, і до кожної садиби йшла дорога. Оскільки в чумаків волів і возів було багато — інколи нараховувалося в одного чумака від 30 до 60 возів, — то в садибу чумаки в'їжджали тільки з поля. Усі воли з возами в селі уміститися не могли, тому через два дні після того, як випряжуть волів, чумаки гнали їх до лісу, де вони паслися, поки господар — чумак висипав сіль, все упорядковував, гостював по сусідах, справляв обід тощо. З цієї ж причини воли зимували на півдні, де кількість степових трав дозволяла запастися сіном на зиму.

Хати в чумацькому селі і всі будівлі стояли серед садиби, далеко від поля і від яру, в садках. Серед садів хат майже не було видно. Створювалося враження, що все село подібне до одного великого садка. У кожній садибі чумак намагався тримати пасіку. За часів панщини багато чумаків від неї відкуповувалися. Кожного разу як чумак приїжджав з дороги, то давав панові як гостинця потроху всього того, що привозив. За це вони надавали чумакам випас. Одягався чумак літом у білу, широку сорочку з домашнього полотна, комір і рукава якої застібалися ремінцем. Штани носили широкі з того ж самого полотна. На ноги одягали постоли iз свиної шкіри або чоботи. Чоботи мали бути вільні, великі, халяви довгі. Такі довгі халяви допомагали переходити через воду. В халяві лежали сопілка, люлька та молитва від пропасниці. На голові літом і зимою чумаки носили смушеву шапку. В прохолодну пору чумак одягав свиту з саморобного овечого сукна, а зимою — кожуха й кирею, на руки — довгі, до ліктів, кожушані рукавиці.

Одним із показників заможності чумака були воли: кількість та їх стан. Воли вирощувалися у селянських та панських господарствах із телят. Вони повинні були бути сірими, довжина ріг мала бути щонайменше півтора аршини в сторони. Рябих, гнідих та волів іншої масті в південній Київщині не зустрічалося. Дуже рідко траплялися чорні воли. У таких волів на лобі повинна була обов'язково бути пляма білого кольору, а самі воли — високі і рівномірно чорні. Чумаки вважали, що такі воли оберігали інших волів від хвороб. Окрім того, чумацький віл повинен був iти рівно, не шкутильгати і не бити п'яткою. Назви волам давали переважно такi: Дунай, Журавель, Чорноморець, Юзко, Юрко, Сикса, Розвага, Буг, Ріжко, Кевондзь, Козак, Лебідь, Сокіл та ін. Щоб воли були кучерявими, їх мили водою і витирали соломою. Хвости розчісували дерев'яною гребінкою, роги чистили склом і витирали кожушкою так, щоб ті блищали. Налигачі для волів були ремінні, інколи — шовкові. Деяким волам чумаки, будучи в Одесі, інколи золотили роги. Влітку волів пасли, взимку кормили і напували тричі на день.

Значної уваги чумак приділяв своєму реманенту. За дослідженнями окремих вчених, вартість реманенту на одну волову паровицю на початку ХIХ ст. складала від 96,5 крб. до 115,55 крб. Готуючись у дорогу, чумак оглядав воза та все приладдя, лагодив, якщо щось було зіпсовано. Чумак, який мав тільки 5 возів, приєднувався до якоїсь валки, а той, що мав свою валку, наймав наймитів для її обслуги. Валка складалася з 25—30 возів, а найбільша мала 40 возів. Якщо чумак мав більше 40 возів, то він робив дві валки, оскільки у дорозі могли виникнути проблеми з водою, бо в криниці вистачало води для 40 волів. Валки очолювали чумацькі отамани. Під час перепочинку в дорозі 2 чумаки пасли волів, інші варили обід. Волів пасли пiвтори години, потім їх напували. Після цього чумаки обідали, мастили вози і знову виїжджали в дорогу.

Якщо в дорозі потрібно було лікуватися, то використовували горілку, настойку з трав, траву. З цією ж метою обкурювалися тютюном, ладаном. Хворих везли у возі. Коли чумак помирав у дорозі, то його везли до першого села і там ховали. А якщо чумак помирав від чуми або іншої небезпечної хвороби, то його ховали в степу.

Чумаки, ходячи 2-3 рази у рік на південь, заробляли чималі гроші, які пускали в торгові операції, або, що траплялося частіше, купували на них землю у збіднілих селян та поміщиків. Тому на час зникнення чумацького промислу чумаки мали значні земельні ділянки.

З розвитком залізничного транспорту чумацький промисел став не витримувати конкуренції. Так, з проведенням у південній Київщині уманської гілки залізничної дороги Шпола — Вапнярка чумацький промисел Звенигородського повіту, до якого входило й згадуване вище чумацьке село Орли, почав з 1892 року занепадати. Місцеві селяни стали обмежуватися підвезенням вантажів до залізничних станцій міст Звенигородка та Вільшана та поїздками в Херсонську губернію по сіль, яку, привізши додому, розпродували по місцевих ярмарках. Була й ще одна причина, яка вплинула на зникнення чумацтва: швидке заселення степів у районах чумацьких шляхів та поширення там посівних площ позбавило чумаків дешевого пасовища. В цілому по Україні чумацтво існувало аж до кінця ХIХ ст., а в окремій місцевості Полтавщини воно відродилося в 1919 — 1922 рр.

Держава, яка народилася й загинула в один день

Карпатська Україна: спроба утвердження незалежності

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор, заступник директора Інституту історії НАН України

Коротка історія Карпатоукраїнської держави донедавна була «білою плямою». Після 1991 року українські історики дістали можливість всебічно вивчити архівні матеріали, пов’язані з подіями 1938 — 1939 рр. Разом із дослідженнями вчених української діаспори знайдені документи створюють об’єктивну картину подій, пов’язаних з проголошенням самостійної Карпатської України.

Спроби українців скористатися революціями в Російській та Австро-Угорській імперіях для побудови національної соборної держави не увінчалися успіхом. Закарпаття, яке з XI століття було поглинуте Угорським королівством і разом з ним увійшло до Австрійської імперії, за умовами Сен-Жерменського мирного договору стало 1919 року частиною новоутвореної Чехословаччини.

Прийнято вважати, що становище українців в демократичній Чехословаччині було кращим, ніж у інших державах. І справді, в Закарпатті не спостерігалося ні жорстоких репресій на зразок штучного голодомору, ні спроб денаціоналізувати українське населення. Проте українські діячі користувалися прихильністю влади лише в Празі. Безпосередньо в Закарпатті вони наражалися на поліцейські репресії. Чеська влада не бажала миритися з проявами закарпатського сепаратизму. Вони офіційно назвали край Підкарпатською Руссю, тому що традиційна назва самою граматичною будовою утверджувала приналежність землі «за Карпатськими горами» Києву. Для спостерігача з Праги ця земля знаходилася перед Карпатами. Відірваність від України не могла не накласти відбиток на карпатоукраїнську етнічну спільність. Абсолютизуючи відмінності в психології та ментальності місцевого населення, деякі політики — так звані «локалісти» — твердили, що русини повинні консолідуватися в окрему від українців націю. Однак вони не користувалися великою підтримкою в суспільстві.

Найбільш популярним наприкінці 30-х років стало Українське національне об’єднання — українофіли. Українофільський рух мав своїми попередниками народовців XIX століття. Він був спрямований на пробудження національної свідомості русинів. Українофіли прагнули, щоб русини відчули себе частиною єдиного українського народу. Лідером у них був доктор теології, видатний педагог, отець Августин Волошин.

З українофілами конкурували русофіли — політична течія, яка походила від москвофілів попереднього століття. Після революції в Росії вони почали орієнтуватися на Прагу. Губернатор Закарпаття у 1923 — 1933 роках Антон Бескид проводив русофільську політику, а сама партія користувалася підтримкою державної адміністрації.

Наприкінці вересня 1938 року в Мюнхені відбулася конференція за участю Німеччини, Італії, Франції і Великої Британії, яка розглянула претензії Адольфа Гітлера до Чехословаччини. Бажаючи за всяку ціну «умиротворити» німецького фюрера, Франція і Велика Британія погодилися на приєднання до рейху Судетської області. Країна втрачала п’яту частину своєї території і майже чверть населення. Претензії до Чехословаччини висунув і інший сусід — Угорщина. Між двома країнами почалися переговори, які не дали результату. Тоді Угорщина звернулася до чотирьох держав, які уклали Мюнхенський договір, з проханням змусити Чехословаччину віддати їй землі з переважно угорським населенням. Мова йшла про частину території Словаччини й Закарпаття.

Коли Німеччина зайняла передану їй за Мюнхенським договором Судетську область і змусила празький уряд надати автономію Словаччині, лідери українофілів, русофілів і локалістів домовилися між собою й звернулися до Праги із спільною вимогою реалізувати положення чехословацької конституції щодо автономії Підкарпатського краю. 11 жовтня 1938 року празький уряд затвердив першу адміністрацію автономії на чолі з лідером партії русофілів А.Бродієм. Через два тижні Бродій був заарештований чехословацькою контррозвідкою, яка здобула документальні свідчення його співпраці з секретними службами Угорщини. Новий кабінет автономного Підкарпатського краю очолив А.Волошин.

Франція й Велика Британія відмовилися від нового «мінімюнхена», і конфліктну справу між Угорщиною та Чехословаччиною розглянули у Відні міністри закордонних справ Німеччини та Італії. За ухвалою Віденського арбітражу в листопаді 1938 року Чехословаччина втрачала міста Ужгород, Мукачеве та Берегове з прилеглими до них районами. До Угорщини відходила частина території Закарпаття з населенням в 171 тис. осіб, у тому числі 82 тис. угорців, 33 тис. українців, 16 тис. словаків і чехів.

Українофіли звернулися до населення краю з маніфестом, в якому повідомлялося про вимушену згоду на арбітраж («несила боротися зі світовими державами»). Звернення закінчувалося оптимістичною нотою. «Кордони нашої Підкарпатської держави тепер забезпечені Німеччиною, Італією, Англією та Францією. Польща і Мадярщина прийняли до відома умову, якою зобов’язалися не втручатися до наших внутрішніх справ».

А.Волошин приступив до державного будівництва на урізаній території Закарпатської України. Певний час йому ніхто не заважав. Президент Чехословаччини Едуард Бенеш емігрував до Лондона, нова празька влада мало втручалася у справи автономії. Вирішальну роль у Центральній Європі тепер здобула Німеччина. Проте А.Гітлер, як свідчили нібито результати Віденського арбітражу, не мав наміру передавати все Закарпаття Угорщині.

Своїй державі зі столицею в Хусті, яка користувалася фактичною незалежністю, українофіли дали назву — Карпатська Україна. Адміністративні органи, система освіти і видавнича справа були переведені на українську мову. Почалася підготовча робота зі створення збройних сил. У розбудові держави закарпатцям допомагали співвітчизники із Західної України, Північної Буковини і заокеанської діаспори. Курс Августина Волошина на утвердження національної державності дістав схвалення основної частини населення краю. 12 лютого 1939 року відбулися вибори до сейму. Українське національне об’єднання дістало на них 92 відсотки голосів. На цей час усі інші партії було заборонено, але населення мало можливість вільно висловлювати свою думку. А.Волошин почав формувати збройні сили — Карпатську січ. У створенні регулярних військових сил закарпатцям надала велику допомогу Організація українських націоналістів. Чимало старшин було членами ОУН. Кількість вишколених січовиків сягнула 5 тисяч.

На початку березня 1939 року А.Гітлер вирішив здійснити давно задуману ліквідацію Чехословацької держави. Чехія приєднувалася до рейху, а Словаччина одержувала примарну незалежність. Зважуючи різні варіанти розв’язання проблеми Карпатської України, німецькі дипломати пустили поголос про доцільність гарантування рейхом незалежності цієї держави і можливість об’єднання її із Західною Україною або навіть з Радянською Україною. Поряд з чутками такого змісту німці майстерно використали документи закарпатських українців, які засвідчували їхній патріотизм, але викликали тривогу у Варшаві і в Москві. Наприклад, у меморандумі делегації Карпатської України до канцлера Німеччини від 24 жовтня 1938 року містилася така заява: «Карпатська Україна — складова частина території українського народу. Тому її населення усвідомлює свої обов’язки, що постають перед ним у даний момент не лише стосовно своєї країни, але також стосовно всього українства».

Маючи подібну інформацію, Йосип Сталін проковтнув гачок і почав діяти так, як від нього чекали. Це засвідчила виголошена ним доповідь на XVIII з’їзді ВКП(б) 10 березня 1939 року. Вождь приділив у ній багато місця натужному висміюванню ідеї приєднання країни з населенням у 30 млн. осіб (Радянська Україна) до регіону з населенням 700 тис. осіб (Карпатська Україна). Це показало Гітлерові, що Радянський Союз не зацікавлений у існуванні Карпатської України як незалежної держави. 12 березня Будапешт одержав згоду фюрера на поглинення всього Закарпаття.

Державний розпад Чехословацької Республіки змусив А.Волошина офіційно заявити про те, що з 14 березня Карпатська Україна стає незалежною. 15 березня в Хусті зібрався сейм Карпатської України. Протягом трьох годин цього дня відбулося шість окремих засідань сейму, на яких було прийнято документи історичної ваги. Зокрема, підтверджувалося, що Карпатська Україна є незалежною державою. Таємним голосуванням сейм обрав отця Августина Волошина президентом. Державною мовою Карпатської України проголошувалася українська. Державним прапором затверджувався національний синьо-жовтий прапор, а державним гербом — поєднання крайового гербу (ведмідь у лівім червонім колі й чотири сині та три жовті смуги у правому півколі) з національним (тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому зубі). Державним гімном Карпатської України ставав національний гімн «Ще не вмерла Україна».

Угорська армія почала вторгнення в Карпатську Україну невеликими силами ще в ніч з 13 на 14 березня. Тим часом на кордоні зосереджувалося 12 дивізій. 15 березня угорська армія почала просуватися на всіх напрямках великими силами. Карпатська січ чинила опір, але довго протистояти величезній силі не змогла. 17 березня останні захисники Карпатської України залишили її територію або перейшли до партизанської боротьби. Тих, хто потрапив у полон до окупантів зі зброєю в руках, нещадно винищували.

Бої на Закарпатті розгорталися за півроку до початку Другої світової війни. Так сталося, що країни-агресори на чолі з нацистською Німеччиною зустріли перший збройний опір саме в Україні. Цей опір чинила незалежна українська держава, яка народилася й загинула в один день.

Володимир - Красне Сонечко

Віктор ГУСЄВ, Юрій КАЛІНЦЕВ, кандидати історичних наук

Остання чверть Х — початок ХI століття — складний, суперечливий, насичений подіями період становлення й розвитку Давньоруської держави, який нерозривно пов'язаний з ім'ям князя Володимира Святославича. У роки правління Володимира Київська Русь досягла високого рівня політичного й культурного розвитку, військової могутності, ставши врівень із багатьма європейськими та близькосхідними країнами.

Уявити великого князя в різноманітті його справ і звершень нам часом заважає не лаконічність давніх джерел, а традиційне трактування його виключно як святого «хрестителя Русі», що майже тисячу років складалося в церковній літературі й часто в історичних працях.

Життєпис Володимира за такого підходу призводив до створення двох його протилежних портретів. Перший — Володимир до хрещення, він — язичник, грішник, «не відає істинного закону». Чого варте лише повідомлення, що переходить із одного літопису в інший, про три гареми Володимира з 800 наложницями. Другий портрет — князь хрещений. Він будував храми, любив читати книжки, старався в покаянні... Але народна пам'ять зберегла ще один образ — образ Володимира Красного Сонечка, захисника Русі від ворогів, оточеного билинними богатирями мудрого правителя. Небагато хто у вітчизняній історії вдостоївся багатовікової пам'яті народу.

Звернення до широкого кола літописних джерел, матеріалів європейських і азіатських хронік, результатів наукового пошуку дослідників дозволяє значно розширити уявлення про великого київського князя Володимира — державного діяча, полководця, дипломата. Літописець Нестор уперше згадує про Володимира під 970 роком, повідомляючи, що Святослав посилає свого юного позашлюбного сина на князювання до Новгорода. Після смерті батька (972 р.) великим київським князем став старший син Ярополк, брати Олег і Володимир князювали в Овручі та Новгороді. Але внутрішні конфлікти, пов'язані з боротьбою за владу, призвели до озброєного протистояння між Ярополком і Олегом, внаслідок якого останнього було вбито. У 980 (за іншими відомостями — у 978) році Володимир, спираючись на новгородську дружину й варягів, вигнав із Києва Ярополка й сів на київський престол.

Зосередивши в своїх руках владу, Володимир спрямував зусилля на зміцнення єдності держави. В 981—983 роках великий князь здійснив походи на ятв'ягів, в'ятичів, білих хорватів, у результаті яких східнослов'янські племена було об'єднано навколо Києва. За Володимира, вважають історики, завершився процес формування території Київської Русі, визначилися кордони держави, що в основному співпадали з етнічними рубежами східних слов'ян.

Великий князь здійснив правову реформу, запровадивши усний звід законів, який Нестор назвав «Уставом Земленым», чим істотно вдосконалив «Закон Русский», що діяв за часів князя Олега. Прагнучи укріпити зв'язки між окремими землями й посилити великокнязівську владу, Володимир провів адміністративну реформу. Її зміст полягав у тому, що землі, де правили місцеві князі, передавалися в управління 12 синам великого князя. Таким чином було ліквідовано автономію земель, а вся влада зосереджувалася в руках великокнязівського роду.

В роки правління Володимира основним напрямком зовнішньої політики стала боротьба проти печенігів. Для відбиття їх нападів князь укріпив кордони зі степом, споруджуючи «гради» на Десні, Острі, Трубежі, Сулі та Стугні. Ці богатирські застави з постійними військовими гарнізонами зіграли найважливішу роль у стабілізації становища на півдні Русі. Крім системи «градів» південноруські кордони захищали й багатокілометрові земляні вали (так звані «змієві»).

Подальшого розвитку за Володимира набули контакти з Візантією, чому в чималій мірі сприяв шлюб київського князя з сестрою візантійського імператора Анною. Поліпшенню відносин із Польщею та Швецією сприяло одруження синів Володимира Святополка та Ярослава на дочках Болеслава Хороброго та Олафа Скотконунга. Зав'язувалися контакти Русі з Римом, Німеччиною.

Велике значення для зміцнення Давньоруської держави мали релігійні реформи Володимира. Першим кроком на шляху використання ідейного впливу релігії на людей в інтересах держави стала спроба великого князя реформувати язичество: він створив поряд зі своїм київським палацом пантеон язичницьких богів, причому одно з них — Перуна — було визначено головним. Але ця акція не призвела до бажаних результатів. У 988 році християнство стало офіційно визнаною пануючою релігією. Спочатку хрещення прийняв сам Володимир (деякі історики вважають, що князь був хрещений 987 р.), його дружина, потім жителі столиці держави, де цей акт не зустрів серйозного опору. Але в інших землях Київської держави процес прийняття нової релігії був тривалим, влада часто вдавалася до насильних заходів.

Після смерті великого князя (1015 р.) розгорілася запекла боротьба між його синами за київський престол. Це був небезпечний симптом наступної смуги феодальної роздробленості. Але ще мало бути князювання Ярослава Мудрого, який продовжив справу свого батька — зміцнення могутності й єдності Давньоруської держави.

ІВАН ВИГОВСЬКИЙ - Український проект «Нової Європи» року 1658

Віктор ГОРОБЕЦЬ, кандидат історичних наук, Інститут історії НАН України

Сходження Івана Виговського на вершину політичної влади в Україні в серпні 1657 р. більше нагадувало Голгофу випробувань. Новий правитель успадкував від свого попередника не лише народжену в запеклій боротьбі Українську козацьку державу, а й складний клубок нерозв'язаних проблем і протиріч. Польська шляхта вперто не бажала визнавати незалежність українських земель і більша її частина, передовсім та, що до 1648 р. мала родові маєтності «на східних кресах», воліла ліпше вмерти в боротьбі за них, аніж змиритися з їх втратою. Не виправдала сподівань українських політиків й угода з московським царем 1654 року. Визнання Богданом Хмельницьким зверхності царя відштовхнула від нього кримського хана, котрий перейшов у табір ворогів. Самодержавна Москва із самого початку з недовірою дивилася на шляхетські старшини та демократизм козацького устрою. Восени 1656 р., уклавши сепаратне перемир'я з польським королем, царський уряд водночас оголошує війну союзникові України — Швеції. Напруження стосунків з Москвою, стан війни з Польщею та Кримом на тлі майже суцільного розорення війною господарства України доповнювалося вкрай тривожними симптомами внутрішньої дестабілізації. Потоки крові й хвилі насильств стають явищами буденними на українських землях.

Вихований у дусі шляхетської політичної культури, Виговський прагне зміцнити порядок у державі через посилення ролі нової еліти та чіткого регламентування прав і повинностей усіх верств населення. Жорсткий курс нового уряду викликає невдоволення передовсім декласованих елементів і серйозно дестабілізує ситуацію. На хвилі загострення соціальних протиріч до влади рветься старшина Запорозької Січі. Не маючи достатньо сил аби скинути Виговського з гетьманства, його опоненти закликають на допомогу Москву і (зважаючи на готовність поступитися українським суверенітетом) отримують від царя як моральну, так і матеріальну допомогу.

За таких умов із початком 1658 р. провідні ролі в уряді Виговського починають відігравати прозахідні політики — Ю.Немирич, П.Тетеря, І.Груша, Г.Лісницький, зусиллями яких розпочинається інтенсивний українсько-польський діалог. «Козаки хочуть собі бути Голландією чи Швейцарією...» — так визначив запропоновану українською стороною концепцію угоди впливовий польський політик Я.Лещинський. Один з ініціаторів українсько-польського діалогу, вихованець декількох європейських університетів, ерудит і впливовий український магнат Юрій Немирич, подорожуючи Європою, всерйоз захопився досвідом функціонування найбільш передових у політичному плані, європейських країн, і намагався перенести його на грунт Речі Посполитої.

Король Ян Казимир потребував миру не менше, ніж український гетьман. Отож на переговорах під Гадячем у вересні 1658 р. його посли погодилися визнати існування нового державного утворення — Великого князівства Руського, яке на правах автономної частини мало приєднатися до польсько-литовської федерації. Згідно із задумом творців угоди, вона була покликана не лише забезпечити мир у відносинах України і Польщі, при збереженні державності першої та визнання нею зверхності короля польського, а й розпочати процес умиротворення всієї Центрально-Східної Європи. По-перше, Гадяч повертав Україні мир із Кримським ханством. По-друге, український уряд брав зобов'язання виступити посередником в укладенні польським королем миру зі своїм союзником — Швецією. По-третє, політичне врегулювання українсько- польського конфлікту позбавляло Москву приводу для продовження війни. Зрозуміло, що гетьман був свідомий того, що цар так легко не відмовиться від завойованих територій. А тому Виговський настійливо рекомендував Яну Казимиру негайно, навіть ціною певних поступок, примиритися зі Швецією, аби силою змусити московське керівництво визнати нові реалії. Виговський допускав і можливість політичного примирення і висловлював пропозиції щодо приєднання царя до центрально- східної федерації держав. Своєрідним підґрунтям такого альянсу мала стати спільна оборона від османської загрози, про що вже давно говорили керівники Венеціанської республіки та Габсбурзької імперії. За умови успішної реалізації задуму Україна мала стати потужним фактором європейської системи безпеки.

Довідавшись про Гадяцьку угоду, Москва згорнула бойові дії на шведському фронті й перекинула війська в Україну. Натомість Варшава не пристала на пропозиції Виговського і продовжувала воювати зі шведами. За таких умов реальну підтримку в стриманні московської агресії Україна дістала лише від Криму. Наприкінці червня 1659 р. українсько- кримські війська завдали нищівної поразки понад 100-тисячній царській армії під Конотопом. Але навіть такий блискучий тріумф не зміг порятувати гетьмана.

Польська аристократія так і не поборола у собі імперського Мінотавра. Сейм не погодився з тим, аби Україна стала рівноправним суб'єктом федерації. Ознайомившись із привезеними гінцем короля змінами до угоди, Виговський констатував: «Ти зі смертю приїхав, і смерть мені привіз...». Крім того, воістину данайськими дарами виявилися для гетьмана та його оточення щедрі королівські пожалування, якими Варшава намагалася компенсувати збитки, завдані Україні в цілому. Проти гетьмана не лише знову виступає до цього принишкла опозиція, — він втрачає підтримку і серед своїх колишніх прибічників. Опозиція знову закликає на українські землі московські війська, а сил, аби боронитися, в гетьмана не було зовсім. Нова Річ Посполита трьох рівноправних народів виявилася Колосом на глиняних ногах. На козацькій раді під Германівкою наприкінці вересня 1659 р. Виговський поклав булаву. Україна вийшла з поля дії Заходу й потрапила під вплив Сходу. Щоправда, умови цього входження були куди менш сприятливі, ніж у січні 1654 р. Отож і нова угода з царем року 1659 надовго призвела до втрати Україною свого суверенітету.

Загадка християнського імені князя Аскольда

Від кого прийняв хрещення перший володар Русі — від Константинополя чи від Риму?

Наскільки йому вдалося навернути до нової віри Русь, відомо мало. Літописи повідомляють тільки, що він за міськими мурами, де нині знаменита Аскольдова могила, спорудив церкву. І носила вона ім’я святого Миколи. Грунтуючись на дослідженні традиції тодішніх володарів називати храми на честь своїх патронів, видатний російський історик В.Татіщев зробив припущення, що при хрещенні князь Аскольд отримав ім’я Микола. З цим погоджуються нині більшість істориків. Проте саме з християнським іменем князя Аскольда пов’язана одна з найбільших загадок християнства на Русі.

Річ у тім, що згідно з церковною традицією ім’я при хрещенні давалось на честь хрещеного батька. А хрещеним батьком князя Аскольда мусила бути, поза сумнівом, високопоставлена духовна або царственна особа: мова ж бо йшла про престиж держави. Так, зокрема, вчинив болгарський хан Борис під час свого хрещення 863 року. Він виставив умову, щоб його хрещеним батьком вважався візантійський імператор Михайло III, щоправда, заочно, бо під час церемонії той, звичайно, не міг бути присутнім. І саме на його честь болгарського хана нарекли Михайлом. Подібним чином князь Володимир Святославович вибрав хрещеним батьком візантійського імператора Василія II, а отже й отримав його ім’я. Згодом Володимир спорудив церкву Святого Василія — теж згідно з традицією.

А хто ж міг бути хрещеним батьком князя Аскольда і на честь кого він отримав ім’я Микола? Адже ситуація політична була надзвичайно важливою: уперше володар Русі приймав християнство. Якщо припустити, що Аскольда хрестили греки — під час одного з походів на Царгород, як це традиційно вважається, то кого — з іменем Миколи I — київський князь погодився визнати своїм хрещеним батьком? Аналіз показує, що в той період у Візантії не було ні імператора, ні кого-небудь із його найзначніших родичів, ні патріарха, хто б носив ім’я Микола.

Але ж був папа — Микола I! Випадковий збіг обставин? Навряд. Відомо, що саме цей римський первосвященик проводив активну політику в справі хрещення слов’ян, благословив місіонерську діяльність Костянтина (Кирила) і Мефодія та їхні переклади Біблії слов’янською мовою.

Тут доречно привернути увагу ще до однієї загадки, пов’язаної з хрещенням Аскольда. Традиційно вважається, що хрещення Русі відбулося за часів князя Володимира — десять сторіч тому Православна Церква святкувала 1000-ліття цієї події. Але чому відлік християнської ери на Русі не ведеться від хрещення князя Аскольда? Здавалося б, для престижу руської церкви якраз вигідно підкреслити, що християнство в нас має значно давнішу історію — більше як на століття. Звичайно, про хрещення Аскольда в історії згадується, але чомусь побіжно, а вся слава святителя Русі приписується князеві Володимиру.

Чимало істориків припускають, що тут ховається якась таємниця. Єдина гіпотеза, яка напрошується, це те, що Володимир прийняв хрещення від Константинополя, а князь Аскольд — від Риму. Тільки хрещення від Римської Церкви, що аж ніяк не імпонує престижу Східної Церкви, може пояснити причину такої упередженості. Мабуть, не без впливу грецьких наставників, згадки про пріоритет Риму у справі хрещення Русі намагалися відтінити розповідями про Володимирове хрещення — але вже від Константинополя.

Щоправда, дехто може заперечити, що Великий Розкол Церкви на Східну й Західну відбувся пізніше — через 65 років після Володимирового хрещення. Насправді — то був уже остаточний розпад єдиної Церкви, а перший розкол Церкви відбувся якраз за часів князя Аскольда, коли в Римі первосвящеником був Микола I, а константинопольську кафедру очолював патріарх Фотій — чи не найосвіченіший із вищих ієрархів Східної Церкви. Саме він уперше чітко сформулював догматичні розбіжності між Східною і Римською Церквами. І саме з того часу між обома Церквами існує глибоке протистояння і глуха боротьба за першість. До речі, змагалися Рим і Константинополь і за право першим хрестити слов’ян.

Без сумніву, через це протистояння кожна з Церков замовчувала успіхи іншої — надто, якщо їхні інтереси перетиналися. Цілком імовірно, подібне трапилось і з хрещенням князя Аскольда, і взагалі — з хрещенням Русі. Але де, коли і хто саме хрестив першого володаря Русі? Як здається, одним iз ключів до розгадки цієї історії може служити саме християнське ім’я Аскольда. А ще — цікава згадка в одному з літописів: «Іде Аскольд на болгар, і був убитий його син». В іншому літописі мовиться ще й про Діра і про те, що ходили брати не на болгар, а на греків. Суперечності тут немає, бо під греками наші літописці мали на увазі християнські народи, які дотримувалися грецького обряду. Тобто літописи повідомляють про похід київських князів на хрещених болгар. Виникає закономірне запитання: а чи не був похід безпосередньо пов’язаний із драматичними подіями, які відбувалися в Болгарії після запровадження християнства?

Болгарський хан Борис давно прагнув хрестити свою державу, одначе цьому опиралася численна опозиція — з тих ста чистих болгарських родів, яких 679 року привів на Балкани хан Аспарух, і які боялися розчинитися серед місцевих слов’ян внаслідок прийняття спільної віри. Проте під тиском обставин — поразки у війні з греками та франками, голоду від страшенної засухи і 40-денного землетрусу — Болгарія нарешті 863 року приймає хрещення від Константинополя. Та вже наступного року опозиція підняла повстання. Хоча досвідченому і рішучому ханові Борису-Михайлу вдалося його швидко й нещадно придушити: 52 старі болгарські роди було цілком винищено, — це не зломило язичників. І бунти спалахують практично постійно.

Поза сумнівом, антихристиянська опозиція зверталася по допомогу до інших язичницьких держав, у тому числі й до Русі, яка кілька років перед тим, 860 року, здобула собі на міжнародній арені гучну славу успішним і зухвалим походом на Константинополь. Мабуть, саме про відповідь руських князів на пропозицію війни проти християн і повідомляє наш літопис: «Іде Аскольд і Дір на болгар...» Літописець вказує і дату походу: в літо 867-е.

Та незважаючи на допомогу союзників болгарські язичники знову зазнали невдачі. Більше того, у цій війні загинув син князя Аскольда. Хоча навряд чи роська дружина була розгромлена вщент; певніш, болгарський князь Борис уклав мир з росами. І цілком ймовірно, що однією з умов мирного договору була вимога, щоб руський князь, а можливо, і його дружина, прийняли нову віру, якої вже дотримувалася Болгарія. Таким чином усувалась би загроза, що в майбутньому роси знову підтримають болгарських непокірних язичників.

Отже, хрещення Аскольда могло відбутися в Болгарії, під час невдалого походу 867 року. Тепер напрошується це одна цікава гіпотеза, до якої підштовхує вибір християнського імені для руського князя. Якщо взяти до уваги тодішню традицію, то логічно припустити, що хрещеним батьком міг бути папа римський Микола I. І насамперед тому, що 867 року в Болгарії князя Аскольда міг хрестити тільки римський священик.

Виявляється, що 866 р., невдоволений тим, що константинопольський патріарх Фотій не погоджувався висвятити для Болгарії незалежного архієпископа, хан Борис прогнав грецьких священиків і звернувся за допомогою до Риму. Восени того ж року папа Микола I прислав до Болгарії місію на чолі з єпископом Формозою Портуенським, який заново хрестив болгар.

Якщо така гіпотеза про хрещення першого володаря Русі слушна, то найімовірніше, що саме єпископ Формоза і здійснив необхідний обряд. При цьому, звичайно, Аскольд міг забажати, щоб його хрещеним батьком вважався папа римський — Микола I; гордий князь не погодився б, щоб статус його хрещеного батька був нижчим, ніж у болгарського володаря.

Після повернення до Києва князь Аскольд спробував запровадити християнство на Русі. Але особливо успіху не досяг. Більше того, невдоволені язичники прикликали з Новгорода князя Олега і 822 року здійснили кривавий державний переворот, убивши обох князів: Аскольда і Діра.

Наостаток варто зазначити, що хрещення, здається, прийняв тільки один із братів: Дір так і залишився язичником. На користь цього припущення свідчить факт, що брати були поховані в різних місцях. Аскольда — як християнина — поховали на місці збудованої ним церкви; таким був і пізніше звичай у руських князів. Діра ж, який так і залишився язичником, поховали за старим руським звичаєм, найімовірніше — спалили, а потім урну з прахом закопали. Літописець Нестор повідомляє, що могила Дірова — за святою Ориною, тобто, десь за церквою святої Ірини

КНЯЗЬ РОМАН

 князь Роман міг би стати хрестоматійним зразком для кожного політика- державника. Він присвятив своє життя утвердженню себе як вищої керівної особи, як володаря.

Ім'я князя Романа відоме не тільки з древньоруських літописів, а й із польських, німецьких, французьких. Закарбував його і старовинний український фольклор. Народився князь приблизно 1153 року. Його батько Мстислав Ізяславович, правнук Володимира Мономаха, княжив на Волині та Переяславщині, але як старший у «Володимировому племені» тримав під своєю опікою й Київ. 1168 року залишився без князя Новгород. І Мстислав Ізяславович послав туди юного Романа.

А наступного року суздальський князь Андрій Боголюбський пішов раттю на Київ. Мстислав, довідавшись про це, послав у Новгород посланця, аби спільно з сином стати на захист «матері городів руських», але його перехопили, і Роман не зміг допомогти батькові. Спустошивши Київ, Андрій Боголюбський спрямував свій меч на Новгород — на Романа. Цей амбітний та енергійний князь мав намір створити у Північно-Східній Русі загальноруський центр. Для цього справді треба було знищити древньоруську столицю, а ще — обламати волинську гілку Мономаховичів, найбільш могутню на той час.

Отож, на початку 1170 року суздальські, ростовські, рязанські, муромські та інші війська пішли на Новгород. Але союзники потерпіли нищівну поразку. Шляхи до могутності й слави були відкриті. На жаль, втрутилася доля — помер батько. Як твердить древній літописець, дружинники начебто сказали Романові: «Не можеш, княже, тут бути — через невірність цих людей, але піди до братів у Володимир, а якщо не підеш, виженуть тебе з нечестям». Найвища влада в Новгороді належала не князеві, а багатому боярству. Та й залишитися — означало вступити в смертельну боротьбу з володимиро-суздальськими князями. Роман повертається у свою вотчину — Володимир (Волинський), і на цілих 17 років випадає з великої політики.

Випадає закономірно. Волинська земля тоді була поділена на дрібні удільні князівства з центрами у Володимирі, Луцьку, Бересті (нині Брест, Білорусь) та Белзі. Досі їх об'єднувала сильна рука Мстислава Ізяславовича. З його смертю авторитет роздрібнених Ізяславичів упав до нуля. Київ захопили нащадки Юрія Довгорукого, потім — смоленські князі. На південь від Волині лежало могутнє Галицьке князівство Ярослава Осмомисла, на захід — польські землі, з володарями яких князь Роман мав родинні зв'язки, на північ — в борах та болотах сиділа дика литва. За рахунок чого розширювати володіння?

Найперше, що зробив юний князь — оженився на дочці київського князя Рюрика Ростиславовича Передславі, здобувши таким чином могутнього покровителя. 1182 року між князями дорогичинським та мінським виникла усобиця за Берестя, що залишилося без господаря. Роман скористався конфліктом і за допомогою князя краківського Казимира Справедливого, свого дядька, приєднав Берестя до Володимирського князівства. Однак все це було не те. Князь Роман поглядав на Галич — найбагатше князівство Русі XII століття. Незабаром, будуючи далекосяжні плани, він віддав свою дочку Федору за внука Ярослава Осмомисла — Василька, а 1187 року безпосередньо втручається в галицькі справи.

Тоді помер князь Ярослав. Владу в Галичі перейняв його син Володимир — п'яничка і розпусник. Роман, вже, очевидно, маючи в Галичі своїх прибічників, підмовив бояр, аби ті прогнали Володимира та поставили над Галичем його. Так і сталося. Самовпевнений Роман віддає свою столицю з усіма волинськими землями братові, князеві белзькому Всеволоду — назовсім (iз цілуванням хреста!) і перебирається в Галич. Галицький князь Володимир утік до угорського короля Бели, а звідти повернувся з великим військом. Бояри, не бажаючи кровопролиття, відвертаються від Романа. До того ж вони одразу відчули його жорстку руку. Роман ні з чим повертається на Волинь. Але ворота його недавньої столиці перед ним зачинені. Брат Всеволод нагадує, що він вiддав місто по добрій волі й назовсім. Роман звертається по допомогу до Казимира Справедливого, одержує військо і веде його на Галич. Однак біля міста Пліснеська «угорці та галичани», як мовить літопис, розгромили його. Тоді Роман просить військової допомоги в іншого свого дядька, великопольського князя Мешка Старого, щоб повернути собі принаймні Володимир. З того також нічого не виходить. Допоміг Романові лише його тесть, князь київський Рюрик. Він дав йому місто Торчеськ, а Всеволоду пригрозив військом і той повернув Володимир Романові, а сам пішов назад у Белз.

У боротьбі за Галич 1188—1189 років князь Роман не проявив себе ще ні політиком, ні державником. Він не мав благородного наміру «збирати землі». Але він зробив висновки. Надалі Роман знав, що земля ніколи не буває зайвою, вона — багатство, могутність і навіть особиста безпека князя. Тому, починаючи з 1194 року, коли у Кракові помер князь Казимир, а у Києві — великий князь Святослав Всеволодович, оспіваний у «Слові о полку Ігоревім», Роман уже веде боротьбу за кожну п'ядь землі, за найменшу частку особистого інтересу. І з ким? З тим же князем київським Рюриком — своїм тестем, великопольским князем Мешком — своїм дядьком, з галицьким князем Володимиром — своїм сватом. І продовжує предметно позирати на Галич.

Мабуть, він туди не тільки позирав, бо 1199 року його сват, будучи при доброму здоров'ї, раптом помер — чи отруївся, чи з перепою — достеменно так і невідомо. Частина бояр хотіла покликати з Києва Рюрикового сина Ростислава, частина — з Путивля, когось із Ігоревичів (їхня мати Єфросинія — Ярославна у «Слові о полку Ігоревім» — була дочкою Ярослава Осмомисла). А остаточно призначення мав затвердити найстарший у «Володимировому племені» Всеволод Велике Гніздо. Але де той Суздаль, а Галич — ось він. І Роман із військом вриваються в Галич. Всяк, кому це не сподобалося, наклав головою. «Не передушивши бджіл, не їстимеш меду», — записав літописець слова князя Романа, звитяжця над галицьким боярством.

Об'єднавши Волинь і Прикарпаття, Роман своєю могутністю перевершив усіх на Русі. І 1200 року він посилає в Константинополь посольство. І того ж року бере за себе Анну — дочку візантійського імператора Ісаака II Ангела від його другої дружини Маргарити-Марії, дочки угорського короля Бели III. Свою першу дружину Передславу князь Роман ще на початку конфлікту з Рюриком відіслав до батька у Київ. Отож дії Романа найдужче зачіпали саме київського князя. Він вирішив вдарити на Галич, об'єднавшись із чернігівськими князями Ольговичами. Роман довідався про це і блискавично, без усякого опору захопив Київ. Рюрика відправив у Овруч, а Ольговичів — у їхній Чернігів. Лише змусив їх цілувати хреста, що не змовлятимуться більше на нього. Вони хреста цілували, але наступного 1203 року знову змовились. І знову потерпіли поразку. Однак Роман і цього разу їх не покарав, за Рюриком навіть залишив Київ. Тому що був уже зрілим політиком. А на той час йому найважливіше було виконати завдання Візантії — розправитися з половцями. Це можна було зробити лише об'єднаними силами Русі. Тому загалом гарячий Роман так терпляче поставився до заколотників.

Коли ж половців було остаточно розгромлено, Роман па початку 1204 року в місті Треполі зустрівся з Рюриком. Розмова йшла про те, «щоб дати лад iз волостями відповідно до заслуг кожного для Руської землі». Та в ході переговорів нарешті переконався, що має справу не зi спільником, а iз запеклим ворогом. Тоді схопив його і заточив у монастир, а синів його, Ростислава та Володимира, забрав до себе в Галичину.

По тому Роман звернувся до всіх князів руських iз новим проектом облаштування Русі. По суті своїй — це був проект утворення єдиної держави конфедеративного типу. Роман запропонував великого князя київського обирати радою наймогутніших князів. Великий князь не повинен був своїх синів саджати князями у волості, а дати їм на прокорм по місту чи по селу, і вони мали підпорядковуватися батькові. При нападах ворога належало ставати на захист земель усім князям під керівництвом великого князя. Свій престол він повинен був передати найстаршому синові, братові, чи найстаршому в роду, але конче з усією волостю. Роман бачив: усі нещастя Русі — від роздрібненості земель, від того, що кожен удільний князь вважав свій уділ окремою державою. Древній літописець передає слова Романа: «Разом добре: коли небагато князів у Руській землі було і старійшого слухали, тоді всі навколишні боялися й шанували, і не сміли воювати, як бачимо нині».

На жаль, проект князя Романа зазнав повного провалу. Жоден руський князь не прибув до Києва на раду. А Всеволод Велике Гніздо відповів за всіх: «Це, брате й сину, споконвіку такого не було. І я не можу переступити, але хочу, щоб було так, як за батьків і дідів наших». Роман зрозумів, що об'єднати Русь йому не вдасться. Дуже розгнівався на своїх співплемінників і пішов iз Києва в Галич — розбудовувати свою державу.

Наступного 1205 року він загинув. Випадково, безглуздо. Стоячи з військом на Віслі і чекаючи від своїх двоюрідних братів — князів краківських Лелека і Конрада — згоди на переговори, він з невеликим загоном відлучився на полювання. Їх раптово заскочили поляки і всіх перебили. Князь Роман, простромлений списом, помер, не доїхавши до Галича.

Хто зна, як би обернулася наша історія, коли б не ця фатальна випадковість. Цілком можливо, що сьогодні ми відзначали б не 800-ліття утворення Галицько-Волинського князівства, а 800-ліття нашої Української держави.

Карпато-Українська держава: знову напівправда?

Сергій КОТ, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ

У середині 20-х — на початку 30-х років визнаним лідером закарпатських українців став відомий філософ, теолог і викладач о. Августин Волошин. Створена ним Християнська народна партія та її друкований орган «Свобода» активно пропагували ідеї української державності, здобуваючи чим раз більше прихильників серед інших українських партій та організацій, об'єднаних у Першу Руську (Українську) Центральну Народну Раду.

Процеси, які відбувалися на Закарпатті, опинилися в центрі уваги Організації українських націоналістів, яка постала 1929 року на чолі з полковником Євгеном Коновальцем. ОУН об'єднала в єдину структуру розрізнені українські націоналістичні формації, що діяли в Європі і ставили на меті своєї діяльності боротьбу за відновлення української державності. Осередки ОУН особливий вплив мали на місцеву молодь. В середині 30-х років імена молодих закарпатських українських націоналістів Степана Росохи, Івана Рогача, Івана Рожка- Ірлявського за рівнем їхнього громадського авторитету стояли в одному ряду з такими видатними і визначними діячами Закарпаття як о. Августин Волошин, Августин Штефан, Юліан Ревай, Юлій і Михайло Брайщаки. А І.Рогач став особистим секретарем Волошина.

У червні—вересні 1938 року Закарпаттям прокотилася низка потужних політичних акцій під гаслами здобуття власної державності. На хвилі загального національного піднесення Перша Руська (Українська) Центральна Народна Рада на чолі з Августином Волошиним перетворилася на провідну політичну силу краю. 4 вересня 1938 р. за ініціативою С. Росохи та І. Рогача засновується молодіжна націоналістична напіввійськова організація Українська національна оборона. В короткий термін до її лав вступило близько 15 тис. членів.

За цих умов під гаслом створення єдиного національного українського фронту та здобуття автономії Закарпаття в складі Чехословаччини о. А. Волошину вдалося знайти порозуміння з москвофільською «Центральной Русской Народной Радой». 8 жовтня 1938 р. об'єднана українська делегація виїхала до Праги. Після кількох днів складних переговорів чеський уряд був змушений піти на поступки і затвердив перший уряд сфедерованої з чехами і словаками держави Карпатська Україна. День 11 жовтня 1938 р. започаткував нову добу в історії Закарпаття — добу національно-державного будівництва. А 22 листопада 1938 року парламент Чехо-Словацької Республіки ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України.

За несправедливими умовами Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 року, який став результатом торгу навколо Закарпаття, до Угорщини мали відійти Ужгород, Мукачеве та Берегове з квітучими землями надтиснянської долини. Центральні українські установи були змушені перебратися до Хусту, звідки продовжили керувати національно-державним будівництвом. Перед постійною збройною загрозою з боку Угорщини та Польщі Організацію національної оборони було реорганізовано в організацію національної оборони «Карпатська Січ», котра мала яскраво виражений воєнізований характер і структуру. За закликом нового голови Проводу ОУН полковника Андрія Мельника, на захист Карпатської України прибула ціла низка авторитетних діячів організації, в тому числі його заступник Олег Ольжич (Кандиба), досвідчені військові старшини генерал Микола Капустянський, генерал Віктор Курманович, Ярослав Барановський, Михайло Гузар-Колодзінський та ін. Вони влилися в структури «Карпатської Січі» та сформували її Генеральний штаб.

З метою повної реалізації принципу народовладдя уряд на чолі з А.Волошиним оголосив вибори до Першого Сойму Карпатської України. В середині січня 1939 р. національно-радикальними силами Закарпаття в Хусті було засновано Українське Національне Об'єднання, оголошене політичною партією. За свідченнями його духовного батька А.Волошина, ідейною основою політики УНО став український націоналізм. Діставши 92,8% голосів виборців, УНО переконливо виграло вибори 12 лютого 1939 року й у Сойм Карпатської України ввійшли посли (депутати), які були повністю свідомі своєї великої місії.

Вже за місяць, 14 березня 1939 року, за умов розпаду Чехословаччини та спираючись на право націй на самовизначення, голова уряду Карпатської України о. Августин Волошин оголосив її повну державну незалежність. А 15 березня 1939 року Перший Сойм Карпатської України ухвалив Конституційний закон під номером першим, яким стверджувалося:

1. Карпатська Україна є незалежна держава.

2. Назва держави є: «Карпатська Україна».

Після прийняття цього закону Сойм обрав о. Августина Волошина першим президентом Карпатської України, який, склавши присягу, затвердив новий уряд тепер вже суверенної держави.

Вже 12 березня 1939 року на кордонах Карпатської України почали концентруватися угорські війська. Перед загрозою агресії керівництво «Карпатської Січі» поставило питання про озброєння січовиків. Бої з чеською армією тривали кілька годин. Лише на вимогу о. А. Волошина січовики припинили опір і склали зброю перед ним як перед головою уряду Карпатської України.

15 березня 1939 року одночасно на трьох напрямках 100-тисячна угорська армія вдерлася на територію Карпатської України. Під керівництвом начальника штабу М. Колодзінського січовики мужньо обороняли столицю, стримуючи угорську армію на Красному Полі під Хустом. Того ж дня на квартирі президента Августина Волошина відбулася нарада. Угорський парламентар вимагав негайної капітуляції. Цього домагався і німецький консул в Хусті Гофман. Присутній на нараді Колодзінський відповів, що в словниковому складі українського націоналіста такого поняття, як «капітуляція», немає. Озброєні гвинтівками бійці Січі протягом кількох днів тримали фронт, а окремі партизанські загони згодом боролися ще впродовж кількох тижнів. Власне, саме їх героїчна боротьба дала змогу Соймові Карпатської України прийняти історичні ухвали та забезпечила евакуацію уряду.

Ідея суверенної Карпатської України не загинула разом з окупацією Закарпаття мадярською армією. Ідейну та політичну підтримку їм у цьому надала ОУН. 21 липня 1939 р. у Венеції було затверджено акт, який офіційно оформив стосунки та основні засади співпраці між Проводом ОУН та урядом Карпатської України. В цьому документі зазначалося:

«I. Виходячи з засади соборності української нації, обидві сторони твердо обстоюють становище невідривності Карпатської України від українських земель і заявляють, що принцип соборності українських земель не може бути нарушений.

II. Влада (президент і уряд) Карпатської України визнає, з усіма з того випливаючими висновками, Український Націоналістичний Рух як єдиного носія соборницько- визвольної боротьби української нації і Провід Українських Націоналістів, очолюваний полковником Андрієм Мельником, за керівника тієї боротьби.

III. Провід Українських Націоналістів визнав Уряд Карпатської України з президентом, о. д-ром Августином Волошиним, за законодатно умандатованого її представника серед українського та чужинного світу, як останній український легальний уряд, що правив частиною української землі — Карпатською Україною.

IV. Стверджується, що Український Націоналістичний Рух, зокрема, Уряд Карпатської України і Організація Українських Націоналістів спільно змагали всіма силами створити, збудувати й оборонити Карпатську Українську Державу».

Подальша доля першого Президента Карпатської України склалася трагічно. Радянські агенти заарештували о. А. Волошина у Празі 15 травня 1945 року і доставили в Москву, де його «поселили» в Лефортiвську в'язницю. Допити розпочалися 22 травня. З інтервалами вони тривали до 20 червня, протягом 3-4 годин щоразу. Провина Волошина, за висновками слідчих, полягала в тому, що він був зв'язаний з українським націоналістичним рухом і проводив роботу зі створення самостійної української держави. 11 липня 1945 року його було переведено до лікарні Бутирської в'язниці. 19 липня о 15 годині 15 хвилин нескорене серце видатного діяча українського національно-визвольного руху перестало битися. В застінках НКВС закінчився життєвий шлях й інших будівничих Карпатської України.

Однак започаткована ними справа дістала своє продовження. Змушені емігрувати до США, протягом кількох десятиліть — до кінця 70-х — середини 80-х років продовжували свої офіційні репрезентативні функції прем'єр Карпатської України Юліан Ревай, голова Сойму Карпатської України Августин Штефан та його заступник Степан Росоха, секретар Сойму Леонід Романюк. Представник уряду Карпатської України постійно входив до уряду Української Народної Республіки в екзилі (на вигнанні) на правах заступника голови уряду. З передачею повноважень екзильного уряду України його останнім президентом і головою Проводу ОУН М.Плав'юком 1992 р. президентові України Л. Кравчуку, незалежна Україна фактично стала правонаступницею УНР та Карпатської України.

Луцький замок.

Історики в кращому разі могли сказати про нього однією фразою. І ось того року до Луцька прибула група археологів із Ленінграда під керівництвом доктора археології Мар’яни Малевецької. Біолокаційним методом вони віднайшли фундаменти церкви, сховані під шаром грунту. Розпочалися розкопки.

Дослідники відразу зрозуміли, що мають справу з унікальним об’єктом — першою монументальною спорудою древнього Луцька. Її фундамент зроблено із плоскої давньоруської цегли — плінфи на товстому шарі рожевого вапняно-карбонатного розчину — матеріалі домонгольських часів. Історичні джерела підтверджують: храм, найімовірніше, спорудив наприкінці свого життя князь Ярослав Ізяславович, який помер близько 1180 року.

Церква була порівняно невелика (внутрішній об’єм 11,3 на 10,3 метра), квадратна у плані, з одним куполом та одною абсидою та нішами в товщі північного і південного плечиків. Зі сходу до південного плечика примикала невелика прибудова з абсидою. Спочатку всередині настінних розписів не було.

Через півтора століття, за князювання в Луцьку першого литовського князя Любарта храм, по-сучасному кажучи, піддається капітальному ремонту. Оскільки він відчутно осів, у ньому піднімають вище підлогу, яку викладають новою керамічною плиткою. На олтарній перегородці з’являється розпис. Це імітація полілітії — інкрустація, виконана кольоровим камінням.

Минав час. Храм продовжував осідати і руйнуватися. За п’ять століть у ньому п’ять разів підсипали підлогу, тож остання підлога лягла на цілих два метри вище від першої. Під землею опинилися олтарна перегородка, лавка в абсиді і престол.

Проте в князівську добу храм постійно перебував під найвищою опікою, тому щоразу відновлювався і ставав іще кращим. Важкі часи для нього настали в кінці XVI століття. Після Берестейської унії 1596 року в ньому вже господарюють уніати. Між ними і православними точиться боротьба. Православ’я під натиском католицизму здає позиції, оскільки не має підтримки ані від держави, ані від чільних людей того часу. Однак 1933 року храм Івана Богослова знову стає православним, стару кафедру в замку посідає православний єпископ Афанасій Пузина. Однак не надовго. Незабаром православні остаточно втрачають свою давню святиню, котра продовжує руйнуватися.

Церква Івана Богослова в Луцьку була культовою спорудою виняткового значення. Вона мала статус кафедрального храму та усипальниці правителів Луцького удільного князівства, а згодом і всієї Волинської землі. Тут висвячували єпископів на інші парафії. Вселенські патріархи, прямуючи до Москви, неодмінно заїжджали до Луцька Великого. На той час Луцька єпископія вважалася найбагатшою в Україні. У Луцькому і Володимирському повітах їй належало 4 містечка, 34 села і два добре озброєні замки. За рахунок доходів із феодальних володінь владика утримував одну з веж Луцького замку, за якою й закріпилася назва Владичої.

При кафедральному храмі діяла рада вищого духовенства — крилас, або капітул. Єпископ разом із криласом висвячував священиків, дияконів, ієромонахів та архімандритів, а також розглядав питання чистоти віри духовенства і прочан.

Луцький соборний крилас поряд з адміністративними функціями релігійного органу управління виконував на підлеглій території також роль суду. При цьому луцький єпископський суд користувався правом недоторканності, яке було затверджене ще князем Любартом.

Усе ж осередку духовності і православ’я на Волині велося переважно нелегко. Благодатною для церкви була хіба що княжа доба. Князь Василько Романович, який від 1227 року князював у Луцьку, а з 1264-го, по смерті рідного брата Данила Галицького, фактично правив Галицько-Волинською державою, засновує Луцьку єпархію. Є свідчення про чергову фундацію Луцької єпископії князем Юрієм ІІ у першій чверті XVI століття. Широко відома грамота-пожалування князем Любартом соборній церкві, оскільки саме вона забезпечила луцьким єпископам «вічне право» на половину території замку.

На жаль, наступник Любарта — великий князь литовський Вітовт уже не був прихильником ані православ’я, ані українства. Він вів великодержавну політику, чим значно краще відповідав католицизму. Тому Вітовт 1428 року переносить із Володимира до Луцька латинську кафедру. Згодом поляки споруджують тут кафедральний собор Святої Трійці з кам’яницею для капітули і школи. Православ’я поступово відступає. Однак цей занепад віри мав скоріше внутрішні чинники: неосвіченість, консерватизм, невігластво, боягузтво і жадібність багатьох чільних православних мужів того часу, включаючи і церковних ієрархів.

Проте навіть і в такому стані древній храм із Луцького замку залишається тим, чим він був упродовж майже півтисячоліття, — головною святинею землі Волинської, своєрідною духовною столицею цього краю, символом величі та слави давніх часів. На владичий плац, хоч і занедбаний, усе одно йдуть люди. На початку вересня 1619 року на ньому зібралися духовенство, шляхтичі та міщани Луцька, щоб об’єднатися у православне братство. У липні 1638 сюди знову зійшовся місцевий православний люд — послухати пристрасну проповідь митрополита Петра Могили. А щороку на храмове свято тут відбувалися синоди Луцько-Острозької єпархії, на яких приймалися найважливіші рішення. Єпископ Луцький і Острозький, екзарх Південно-Західної Русі Кирило Терлецький став одним із творців Берестейської церковної унії, чим завдав великої шкоди Україні-Русі. 1658 року митрополит Київський Діонісій Балабан, а до цього він владика Луцько-Острозький, благословив на боротьбу проти московського засилля гетьмана України Івана Виговського — свого давнього знайомого по Луцькому замку. На жаль, той же Діонісій Балабан майже тоді ж висвятив на єпископа луцько-острозького Гедеона-Святополка Четвертинського, котрий пізніше став митрополитом Київським і всієї Русі, але посвячення в сан прийняв не від вселенського патріарха константинопольського, а від патріарха московського, тож віддав Українську православну церкву Москві й остаточно позбавив Україну своєї державності.

Нині від славного колись храму Івана Богослова в Луцькому замку залишився тільки фундамент, над яким споруджено простий павільйон, щоб не псувалася цегляна кладка 800-річної давності. Працівники Луцького історико-культурного заповідника належним чином законсервували архітектурні залишки давнього храму.

Андріївська церква: храм.

Невідоме про найвідоміший столичний собор

Дмитро ШЛЬОНСЬКИЙ, директор, Владислава ОСЬМАК, науковий працівник Музею однієї вулиці

«Якби така чудова будівля, що ніде не повторювалася за своєю сміливістю і красою, існувала за кордоном (не кажучи вже про святість і значення самого місця), чи не була б вона постійним предметом турбот церковних і державних? Та і як не турбуватися, щоб неоцінений скарб зберігся непорушно і не торкнулася до нього рука часу... Чи не вражаються і тут, у рідному нашому Києві, всі, хто приходять, і росіяни, й іноземці сміливому витворові геніального митця? Дійсно вражаються... і тільки!». (М. Закревський. «Опис Києва», 1868).

Скільки захоплених поглядів здіймалося вгору до Андріївської церкви за два з гаком сторіччя її існування, скільки захоплених слів сказано й написано!.. А тим часом, за влучними словами видатного знавця історії Києва Федора Ернста, «доля церкви завсігди була сумною»...

НАРОДЖЕННЯ ХРАМУ

З того самого моменту, як у серпні 1744 року імператриця Єлизавета Петрівна власноручно заклала камінь у підмурівок храму, місце для якого освятив Київський  митрополит  Рафаїл Заборовський, почалася сумна історія однієї з найкрасивіших церков. За особливим указом імператриця «из таможенных и кабацких и других сборов Киевской губернии» на будівництво церкви було видано близько двадцяти тисяч карбованців. З Петербурга прислали безліч «італійських майстрів цегельної та черепичної справи». По Малоросії і до Брянська було розіслано Височайші маніфести, щоб ніхто з власників не перешкоджав спеціальній комісії рубати ліс, брати працівників абощо за суто умовну плату. Високий, зухвало-яскравий червоний іконостас у три яруси, писані на полотні в італійській манері різьблений балдахін над престолом, скляне панікадило, капітелі, різьблена кафедра з балдахіном, який підтримували янголи, ліпні орнаменти на стінах, склепіннях і в куполі храму — все це було прислане з Петербурга ще за життя Єлизавети Петрівни, котра постійно контролювала хід робіт. Але справа йшла надзвичайно повільно. Причина ж такої повільності, як вважав багато хто, полягала в тому, що І.Ф.Мічурін, який керував виконанням проекту знаменитого Растреллі, розпочинаючи роботу, припустився фатальної помилки, не відвівши в бік джерела, що знаходилися у горі. Небезпеку, створювану джерелами, вирішено було подолати незвичайним поглибленням підмурівка, через що і затяглися будівельні роботи (висота церкви від основи — 46 м, а глибина підмурівка — 43 м. — Ред.). Будівництво будівлі було закінчено тільки перед смертю Єлизавети, його засновниці. З кончиною iмператрицi припинилися надовго і турботи про цей храм.

ДОБА ЗАНЕПАДУ

У короткочасне царювання Петра III і на початку царювання Катерини II Андріївську церкву було забуто. Її не було ще освячено, не мала вона ані ризниці, ані причту, ані дзвонів. Не було побудовано й дзвіницю. Залишаючись без нагляду й підтримки протягом шести років, церква зазнала значних пошкоджень. Джерело продовжувало струмувати біля самого підмурівка, руйнуючи його; цеглини поступово випадали з кладки. Окрім того, черепична покрівля, котру було складено нещільно і вона вивітрювалася, пропускала на склепіння сніг і дощ. Птахи розбивали вікна і вили всередині будівлі гнізда...

У такому жалюгідному стані храм і було освячено 19 серпня 1767 року митрополитом Арсенієм Могилянським, який тоді ж пожертвував для церкви кілька старих уборів та посудин і наказав служити у ній ченцям своєї кафедри. У Києві не знали, що робити з цим храмом, для якого, і після освячення, не знайшлося ані причту, ані коштів. А в Петербурзі, виключивши церкву з палацового відомства, про неї й думати перестали.

Незадовго до освячення церкви київський губернатор Воєйков доручив розпорядникові палацових робіт архітекторові оглянути пошкодження і скласти кошторис на їхнє виправлення. З’ясувалося, що для ремонту церкви необхідно 2 115 карбованців, але двір у цих грошах відмовив. Наступного року кошторис становив вже 6 459 карбованців, — так швидко збільшувалися пошкодження. Імператриця доручила особливій комісії знайти джерело коштів для лагодження й подальшого утримання будівлі. Комісія, призначивши штат, вирішила доручити всі турботи про церкву Київському магістратові, оскільки церква не була парафіяльною через нечисленність жителів навколишньої місцевості і не було потреби робити її собором. Магістрат, натомість, дивувався, чому він повинен витрачати на ремонт і утримання церкви свої гроші...

1773 року остаточно подерлися убори, подаровані церкві митрополитом Арсенієм, і настоятель церкви, протоієрей Яків Мултянський вирушив до Петербурга. Але, провівши там близько року, повернувся ні з чим, тому що, як він казав, члени відповідної комісії ніколи не збиралися. Така ж приблизно історія повторилася і 1778 року. Митрополит Гаврило звернувся до Синоду, і знов почалося втомливе, тривале листування. А джерело продовжувало підмивати підмурівок церкви...

1786 р. митрополит Самійло Миславський доповідав св. Синоду, що в «церкве Андреевской крайняя скудость и убогость во всем». Не покладаючись на обіцянки, він звернувся до малоросійського намісника Румянцева. Рішуче розпорядження останнього і участь київського губернатора Ширкова зробили за один рік більше, аніж листування, що тривало майже двадцять років. 1787 року вся ветхість і пошкодження були виправлені, джерело відведено. Це коштувало Думі 6 763 карбованці... Зроблено було багато що, але — не все. Як і раніше були в запустінні вісім кімнат у двоповерховому стилобаті — опорі храму, не було дзвіниці.

 1825—1832 років у церкві було зроблено черговий ремонт, а 1845 року паперть і сходи, що вели до неї у 50 рівнів, було викладено чавунними плитами; бані покрито білою бляхою. Але з цим не закінчилися пригоди багатостраждального храму. Діяльний і істинно віруючий Андрій Миколайович Муравйов, видатний просвітник, письменник і мандрівник, зумів наполягти на необхідності ремонту церкви у зв’язку з майбутнім сторічним її ювілеєм. За його клопотанням зі скарбниці, з Найвищого дозволу, було видано 26 тисяч карбованців, призначених на влаштування водоприймальника. А ще йому вдалося випросити 10 тисяч сріблом на ремонт самої церкви.

19 серпня 1867 року було пишно відсвятковане сторіччя Андріївської церкви, за участю громадянської і церковної влади і за великої кількості народу. Інтер’єр храму прикрасився царськими дарами: іконою Спасителя, на звороті якої, на позолоченій дошці, було вигравіювано, що це дар Государя імператора; блакитним соборним убором з Андріївськими хрестами, багатим Євангелієм в коштовному окладі з живописними зображеннями на перламутрі... Але дорожче за все, мабуть, цінувався парафіянами маленький ковчег, поставлений перед іконостасом А.М. Муравйовим ще 1858 року. У ковчегу була привезена ним з Італії частинка мощів св. Апостола Андрія... Тоді ж за активної участі А.М. Муравйова у стилобаті церкви було освячено зимовий храм в ім’я св.св. Захарія та Єлизавети. Ця церква стала останнім притулком свого захисника, похованого у ній 1874 року.

На зламі сторіч, 1899-1900 років церкву знову було капітально відремонтовано, бані її було покрито алюмінієм. Протягом цього сторіччя Андріївська церква, як і все місто, переживала нелегкі часи: переходила від однієї конфесії до іншої, стояла зачиненою. А з 1968 року її відчинили як музей, даючи можливість всім, хто бажав відчути захоплення від сяйва золота і срібла, що покриває легкі білі стіни, від граціозно-примхливих ліній орнаментації та янголів, які сміються, прикрашаючи цей витончений і радісний храм-палац. Однак останніми роками (з 1992-го) церкву знову замкнено на реставрацію. І це, мабуть, один з рідкісних випадків, які спростовують повсякденне уявлення про те, що історія вчить тільки того, що вона нічого не вчить. У інтер’єрі церкви за минулі роки проведено колосальні роботи, що потребували особливої ретельності і великих витрат часу. А зовсім нещодавно було оновлено екстер’єр стилобату. І вже не дзюрчить джерело біля основи храму.

Але, незважаючи на мінливу реальність, пам’ять багато в чому залишається незмінною, зберігаючи стародавні перекази й легенди. Одна з них пов’язана саме з горезвісним джерелом. З часу закладення храму до остаточного виправлення пройшло без малого 43 роки. І весь цей час люди, бачачи постійно воду, що витікала з-під підмурівка, природно, задавалися запитанням: звідки береться там вода? До розв’язання цього питання привело переконання в тому, що престол церкви затверджено на тому місці, де апостол поставив свій хрест. Якщо вода тече з-під того  місця,  де  був  хрест,  з-під престолу, отже, там є джерело, колодязь. Упевненість у цьому, при вірі в чудодійну силу хреста, привели до появи повір’я про те, що джерело це утворилося в горі в той саме час, коли апостол Андрій ставив на ній свій хрест. А численні безуспішні спроби зупинити течію цього джерела призвели до нового вірування про незвичайний плин води з-під престольного колодязя, достатній навіть для того, щоб затопити весь світ...

Це старе повір’я несподіваним чином згадалося і навіть підтвердилося зовсім нещодавно, в тридцятих роках нашого сторіччя. У той час, коли безжально і безбожно знищувалися старі й нові храми, і Київ втратив більше половини своїх церков, — Андріївська церква встояла. І кияни пояснили це тим, що ніхто не ризикнув зруйнувати її і вивільнити джерело, оскільки знали — загине церква, і джерело затопить місто, і життя в Києві припиниться назавжди... Таке химерне переплетіння минулого і теперішнього часу, реальності та легенди зберегли це диво вісімнадцятого сторіччя, що вражає своєю життєвою стійкістю. Будемо сподіватися, що не за горами той день, коли ми зможемо знову ввійти до Андріївської церкви і поринути в її сонячну атмосферу, відчути плин часу під її склепіннями.

Цього року виповнюється 615 літ Київському Псалтиреві

Утім, Київський Псалтир - одна з найцінніших книг східнослов'янського середньовіччя - була підписана не лише роком, й іменами писця, дяка Спиридонія, замовника, "смоленського владики Михаїла", із зазначенням місця створення - Києва, що на той час було надзвичайною рідкістю. Усі ці відомості в ХХ столітті взяли під сумнів: дослідники висували свої версії та гіпотези, не зменшуючи однак ореолу загадковості коло цього манускрипту.

Фоліант був не тільки переписаний із дивовижною швидкістю - за одне літо, а й щедро прикрашений більш ніж 300 мініатюрами. Широкі пергаментні поля оздоблювали художники різних професійного та культурного рівнів, до того ж у несхожій стилістиці. Стало відомо, що справжнім замовником чи навіть спів-творцем книги був знаменитий митрополит Кипріян. Родом болгарин, чернець Афонського монастиря, посол Константинополя, постійний адресат св. Сергія Радонезького, він прожив у нашому місті 16 років, доки "ствердився на московському Кремлі".

Для чого ж із такою пишнотою видавалася нова "редакція" Псалтиря? Чому так не бачено щедро прикрашалася вона саме в Києві? Адже Москва мала вже безліч майстрів, зокрема й славетного Феофана Грека, що прикрашав книги для Кипріяна. Були в Москві й заможні меценати, які вважали за честь придбати такі книги у власність. Аж ні. Цей фоліант чекала інша доля - тому й повіз Кипріян до Києва чималий почт, і жив тут безвиїзно.

Як знавець лаврської бібліотеки, він таким чином хотів урятувати манускрипт доби Київської Русі, щоб його вже неможливо було кудись перевезти. Тому й приїхали сюди, аби зберегти в копії не так текст, як зображення, мініатюри. Аналіз візуальної програми Київського Псалтиря свідчить, що тут наявні деякі збіги зі "Словом про Закон та Благодать" першого митрополита "з руських" Іларіона, що в ХІ столітті працював і над розписами Софії Київської. Можемо припустити: інтерес до минулого, пієтет до київського періоду історії підштовхнув наприкінці ХІV століття до збереження пам`яток епохи як загально-руського надбання. Чи не тому з'явилися в Київському Псалтиреві деякі зображення, що їх можна вважати кодованими, своєрідні "натяки" на історію Києва як міста першохрестителя Русі, обережно "введені" до "священної історії" християн.

Ця книга переховувалася, зникала, знову з'являлася, переходила з рук у руки. У XVII столітті для неї було виготовлено нову оправу: за канонами після ренесансного часу нерівні сторінки обрізали, відтак багато мініатюр було пошкоджено. Однак художні втрати - мінімальні, а художня майстерність, насиченість кольорової гами - взірець витонченості книжкового мистецтва.

Нині Київський Псалтир зберігається в Санкт-Петербурзі, у сховищі бібліотеки імені Салтикова-Щедріна.