Заява в суд про ненадання дійсної інформації на запит:
До Веселинівського районного суду Миколаївської області
вул. Леніна, 36, смт. Веселинове, 57001,
Телефон: 21194, 21175

Позивач :
Стрільчук 

Відповідач :
Начальник Веселинівського РВ УМВС України в Миколаївській області Хижняк С.М., 57001 Миколаївська обл., смт.Веселинове, вул.Кірова 3, тел.. 2-11-26


АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПОЗОВ. 
про визнання дій протиправними

    Мною 21.01.2013 року до начальника Веселинівського РВ УМВС України в Миколаївській області Хижняка С.М. був направлений інформаційний запит відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації» (в додатках), який був зареєстрований в канцелярії працівником РВ УМВС Вайдою 21.01.2013 р.
Від начальника Веселинівського РВ Хижняка С.М. не надійшла відповідь , на вказаний інформаційний запит, у строки згідно Закону «Про доступ до публічної інформації». А сам текст не відповідав на запитання, яке я просив роз’яснити.
Такими діями чи бездіяльністю, начальником Веселинівського РВ, було порушено вимоги ст. 40 Конституції України, ст 14, 20, 22 та 25 Закону «Про доступ до публічної інформації».
Згідно ст. 14 Закону України "Про доступ до публічної інформації" розпорядники інформації зобов’язані надавати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об'єктивність наданої інформації.
Так, як відповідь на запит не носить тієї інформації, яку я просив надати, а являється простою відпискою, тому я вважаю, що своєю відповіддю відповідач порушив Закон України «Про доступ до публічної інформації» ст.. 22.2. «Відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації.». 
За такі дії настає відповідальність: Закон України «Про доступ до публічної інформації» ст. 24. Відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації п.5) надання або оприлюднення недостовірної, неточної або неповної інформації; п.6) несвоєчасне надання інформації;.
Внаслідок такої дії чи бездіяльності, було порушено моє право на доступ до публічної інформації, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.
Вказані діяння мають ознаки адміністративного правопорушення, передбаченого ст.212-3 КУпАП «Порушення права на інформацію», якою передбачена відповідальність за несвоєчасне або неповне надання інформації випадках, коли така інформація підлягає наданню на інформаційний запит громадянина відповідно до законів України "Про доступ до публічної інформації", "Про звернення громадян" та "Про доступ до судових рішень". 

Відповідно до розділу 5. Закону України «Про доступ до публічної інформації» ч.1. ст. 23. Рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду. Та згідно ч. 2 ст. 166 КАС України, у разі необхідності суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними, а Протокол про адміністративне правопорушення, у відповідності до ст. 255 КУпАП складається прокурором.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 6, 17, 18, 94, 104, 105, 106, 166 КАС України, 
ПРОШУ:
1. Визнати протиправною бездіяльність начальника Веселинівського РВ УМВС України в Миколаївській області Хижняка С.М. в частині надання недостовірної або неповної інформації в своїй письмової відповіді по суті інформаційного запиту Стрільчука М. С. від 21.01.13 р.;
2. Визнати протиправною бездіяльність начальника Веселинівського РВ УМВС України в Миколаївській області Хижняка С.М., а саме порушення ст.20 Закону України «Про доступ до публічної інформації» по інформаційному запиту Стрільчука М. С. від 21.01.13 р.;
3. Зобов’язати начальника Веселинівського РВ УМВС України в Миколаївській області Хижняка С.М. надати повну і достовірну відповідь по суті інформаційного запиту Стрільчука М. С. від 26.01.12 р.;
4. Постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, винних у бездіяльності щодо ненадання інформації у встановлений законом строк та направити її для виконання до прокуратури України.

Додаток:
1 Копія скарги від 30.11.2012р. (2 арк.) – 2 екземпляра;
1. Копія відповіді (на скаргу) від 21.12.2012р. (2 арк) – 2 екземпляра;
1. Копія інформаційного запиту від 21.01.13 р. (1 арк.) – 2 екземпляра;
3. Копія відповіді від 12.02.201р на інформаційний запит (2 арк.) – 2 екземпляра.




«26» лютого 2013 року __________________ Стрільчук М.С.

 ЗАЯВА в суд про оскарження бездіяльності ВДАІ щодо ненадання відповіді на інформаційний запит:

До Деснянського районного суду м. Києва
м. Київ, пр-т. Маяковського, 5-в

Позивач:

Відповідач:
Відділ ДАІ Дніпровського району м. Києва
02090, м. Київ, вул. Лобачевского, 23а

ПОЗОВНА ЗАЯВА
про оскарження бездіяльності ВДАІ Дніпровського району м. Києва
щодо ненадання відповіді на інформаційний запит від 10/04/2013

Відповідно до листа №10/Р-365/2 від 29/03/2013 УДАІ ГУМВС України в місті Києві було встановлено, що у діях заступника начальника відділу ДАІ Гаркавко В.М. вбачається порушення вимог Закону України "Про звернення громадян" та наказу МВС України від 10/10/2014 №1177 "Про затвердження Положення про порядок роботи зі зверненням громадян і організації їх особистого прийому в системі МВС України".

Також, згідно вищезазначеного листа, УДАІ ГУМВС України в місті Києві для вжиття заходів дисциплінарного впливу, надіслало копію висновку службового розслідування до Дніпровського РУ ГУМВС України в м. Києві.

10/04/2013 року позивач звернувся до відповідача із запитом на інформацію від 10/04/2013, в якому позивач просив надати наступну інформацію:

1. Чи був притягнутий заступник начальника відділу ДАІ Гаркавко В.М. до дисциплінарної відповідальності за порушення Закону України "Про звернення громадян" та наказу МВС України від 10/10/2004 №1177 "Про затвердження Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян і організації їх особистого прийому в системі МВС України"?

2. Номер та дату наказу, згідно якого було притягнуто заступника начальника відділу ДАІ Гаркавко В.М. до дисциплінарної відповідальності.

3. Надати копію наказу, згідно якого було притягнуто заступника начальника відділу ДАІ Гаркавко В.М. до дисциплінарної відповідальності.

Запит від 10/04/2013 на надання інформації було надіслано відповідачу рекомендованим листом № 0215603372383. Згідно On-line сервісу "Відправлення за номером 0215603372383 вручене за довіреністю 12.04.2013 об’єктом поштового зв’язку КИ1В 90 з індексом 02090."

В кінці квітня 2013 року позивач отримав лист №48/21із від 18/04/2013 року Дніпровського РУ ГУМВС України в м. Києві, в якому повідомлялось, що станом на 18/04/2013 по інформації запитуваній позивачем (у запиті від 10/04/2013) Дніпровським РУ проводиться службова перевірка, тому надати інформацію, чи був притягнутий заступник начальника відділу ДАІ Дніпровського РУ Гаркавко В.М. до дисциплінарної відповідальності, надати номер та дату наказу не представляється можливим.

Відповідно до ст. 14 "Дисциплінарного статут органів внутрішніх справ України" та п. 5.1 "Інструкції про порядок проведення службових розслідувань в органах внутрішніх справ України" службове розслідування має бути завершене протягом одного місяця з дня його призначення начальником. Відповідно до листа №48/21із від 18/04/2013 станом на 18/04/2013 Дніпровським РУ вже проводилася службова перевірка щодо факту вищезазначених порушення начальника відділу ДАІ Гаркавко В.М. та щодо притягнення заступника начальника відділу ДАІ Дніпровського РУ Гаркавко В.М. до дисциплінарної відповідальності. Позивач не був повідомлений про додаткове продовження терміну службової перевірки. Отже, зазначена службова перевірка повинна була закінчитись максимум у місячний термін - тобто до 18/05/2013 року та відповідач мав змогу надати відповідь позивачу по суті його запиту від 10/04/2013.

Разом з тим, згідно листа №10/Р-365/2 від 29/03/2013, УДАІ ГУМВС України в місті Києві для вжиття заходів дисциплінарного впливу, копію висновку службового розслідування було надіслано до Дніпровського РУ ГУМВС України в м. Києві. Таким чином, службове розслідування за фактом порушень начальника відділу ДАІ Гаркавко В.М. Закону України "Про звернення громадян" та наказу МВС України від 10/10/2004 №1177 вже було проведено вищим керівництвом - УДАІ ГУМВС України в місті Києві. Отже, відповідач мав необхідну інформацію (висновок службового розслідування) для притягнення начальника відділу ДАІ Гаркавко В.М. до відповідальності та надання відповіді позивачу по суті його запиту від 10/04/2013.

Відповідно до статті 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації» розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п’яти робочих днів з дня отримання запиту. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.

Таким чином, з урахуванням продовження строку розгляду запиту до 20 робочих днів згідно Закону України «Про доступ до публічної інформації», відповідач повинен був надати відповідь до 17/05/2013. Разом з тим, слід зазначити, що відповідач не повідомляв позивача про продовження строку розгляду запиту саме до 20 робочих днів згідно Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Станом на 27/05/2013 року позивач не отримав інформацію за запитом від 10/04/2013.

Стаття 14 Закону встановлює обов'язок Відповідача надавати достовірну, точну та повну інформацію. Відповідно до частини першої статті 23 Закону України «Про доступ до публічної інформації» рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.

За цих обставин, керуючись ст. 14, 20, 23 Закону України "Про доступ до публічної інформації", ст. 14 "Дисциплінарного статут органів внутрішніх справ України", ст. 6, 17, 18, 104 КАСУ

ПРОШУ:

1. Визнати протиправною бездіяльність Відповідача щодо ненадання інформації за запитом.
2. Зобов'язати Відповідача надати Позивачу повну інформацію, що запитувалася згідно інформаційного запиту.

ДОДАТКИ:

1. Копія листа №10/Р-365/2 від 29/03/2013
2. Копія листа №48/21із від 18/04/2013
3. Копія запиту на інформацію від 10/04/2013
4. Копія квитанції про відправлення
5. Квитанція про сплату судового збору
6. Копія паспорта

Покращення  вже сьогодні:
Ось декілька прикладів "професіоналізму":
Дрогобицький нафтопереробний комплекс «Галичина» - зупинено цього року.
Нафтопереробний завод «Линос» (Лисичанськ) - тихенько собі помер. 
Скорочено на 55% потужності виробницта Дніпродзержинського Металургийного Комбінату.
Алюмінієвий комбінат у Запоріжжі - перетворений у руїни. 
Криворізький електрозавод - повний занепад.
Визнаний банкрутом та у процесі ходи у небуття «Криворізький завод гірничого машинобудування».
У Донецьку закриті коксохімічний завод та заводу хімреактивів.
"Запоріжсталь" - модернізації і не передбачається (автор колись пропрацював там у лабораторії 5 років), скорочення штату та якості продукції, відповідно і суттєве зменшення заказів.
Запорізський Автомобільний Завод - швидкий шлях до руйнації (багато людей працюють 2-3 дні на тиждень).
Як вам такий проффесіаналізм?

Сергій Грабовський

Безвідповідальна гра у «права людини» і «толерантність» «Права людини» - словосполучення, яке стало майже сакральним за останні десятиліття і в цивілізованому світі, і серед цивілізованого люду у не зовсім цивілізованих державах. Хто хоч якимось боком виступає проти прав людини – той ризикує одразу ж, без зайвих розмов одержати ймення «фашиста».

І все ж я ризикну виступити – ясна річ, не проти прав людини як таких, а проти їхнього конкретного потрактування організаторами конкурсу плакатів «Геть дискримінацію з нашої мови!», який проводиться в Україні й ініціатором якого є німецький Фонд Фрідріха Еберта. І для цього, як на мене, існують усі підстави. Бо під виглядом боротьби проти ксенофобії і за ствердження суспільної толерантності нам пропонують неїстівне, а то й отруйне ідеологічне вариво.
«Для нашого повсякденного співіснування необхідна передусім повага та визнання унікальності кожної людини, толерантне ставлення до невідомого та нового», - такою є друга фраза плакату-оголошення про конкурс. Суто абстрактно заперечень не виникає, але тільки-но ми ступаємо на грішну землю… Чи маємо ми поважати унікальність духовного світу серійного вбивці (а його ж щось спонукає до таких учинків)? Чи маємо ми мати таку ж повагу до засновниці «Білого братства», яка під новим іменем знов розгортає діяльність цієї відверто тоталітарної (але пишно прикрашеної словесами про любов і братерство) секти? І чи мусимо ставитися толерантно до такого справді нового й невідомого в Україні досі явища, як масовий радикальний ісламізм, що наразі вкорінюється – завдяки безумній політиці чинної влади, яка вважає своїм головним ворогом Меджліс і всіляко підриває його авторитет, – у середовищі кримськотатарської молоді?
«На жаль, в людських відносинах часто-густо домінують укорінені забобони та стереотипи», - говориться у третьому реченні. мовляв, вони заважають повноцінним міжлюдським відносинам. Але хіба усе так просто? Кожен, хто вивчав психологію, знає: без стереотипів людина стала би безпорадною, не змогла би орієнтуватися у світі. Я вже не кажу про стереотипи національної поведінки («хороші» чи «погані» – різне буває), без яких нація стала би сукупністю нічим нен пов’язаних між собою носіїв робочої сили…
А далі після закликів сміливо викривати дискримінаційні прояви у житті, йдуть приклади дискримінаційних висловів у повсякденності, як-от:
«Дискримінація за віковою ознакою: «Він занадто старий для такої роботи!»
Пробачте, але перед нами – несусвітня дурниця. А якщо йдеться про роботу вантажника? А якщо йдеться про роботу циркового гімнаста? А якщо мова про професійного військовика-десантника? Є величезне число професій, де людина справді може бути старою для ефективної роботи, ба більше – її використання на такій роботі прямо загрожує її власною життю та – нерідко – життю інших людей… Але перейдімо до наступного прикладу:
«Дискримінація за ознакою статі (сексизм): «Чого дивуватися такій поведінці чоловіків, якщо вона у такій короткій спідниці?»
А й справді, чого дивуватися, якщо йдеться не про кастратів і не про публіку, належну до сексуальної меншини? Чи ж випадково з’явилися поняття «дрес-код» (яке порушення прав людини! де правозахисники?) та – знову із психології – «віктимна поведінка»? Ба більше: чи не є використання чинника «короткої спідниці» для впливу на чоловіків типовим сексизмом?
Ідемо далі:
«Дискримінація за національною ознакою, ксенофобія, мігрантофобія: «Мігранти крадуть наші робочі місця!»
Треба геть не знати сучасну Україну, щоб пропонувати такий приклад. Це, перепрошую, до Росії (хоча і в нас в результаті політики влади й олігархів подібна проблема невдовзі може виникнути). А у нас поки що скаржитися на «крадіжку робочих місць мігрантами» можуть хіба що кримінальники – після антикримінальних реформ Саакашвілі до України сипонула з Грузії дуже специфічна публіка. Правда, тепер вона повертається додому…
Наступний приклад:
«Расизм: «Я не расист, але…»
А що «але»? Чи буде вважатися расизмом, скажімо, констатація того на сьогодні незаперечного факту, що серед чорношкірих немає жодного визначного фізика чи шахіста (є один гросмейстер, але середнього рівня)? Це що, вплив середовища чи генетика? Он 2007 року Нобелівський лауреат генетик Джеймс Вотсон (якого звали «Ейнштейном генетики», й, очевидно, не випадково) публічно заявив, що його засмучують перспективи Африки: «Вся наша соціальна політика заснована на тому, що їх розум такий же, як наш, хоча всі перевірки говорять, що це не так», - сказав Вотсон. За його словами, існує переконання в тому, що всі люди рівні, але «ті, хто мав справу з чорними співробітниками, знають, що це неправда». Ясна річ, що ЗМІ негайно охрестили «Ейнштейна генетики» запеклим расистом, професору Вотсону оголосили бойкот, але чи може наука керуватися ідеологією? Зрештою, Вотсон твердженням про таку різницю прагнув не закріпити дискримінацію, а подолати її: «Якщо у когось не працює печінка, ми покладаємо відповідальність на гени. А якщо у кого-небудь мозок не працює як треба, ми звинувачуємо школу. Насправді більш людяним було б вважати, що це обумовлено генетично… Якщо ви приймаєте, що люди – це продукт еволюції, то ви повинні неупереджено підходити до істини… Зрештою, ми допоможемо тим, кого ми дискримінуємо, якщо ми спробуємо дізнатися про них більше». Чи має він рацію як науковець? Не знаю. Але знаю, що звати визначного науковця «расистом», не розглянувши навіть на професійному рівні його аргументацію, – це суто більшовицьке ставлення до науки.
І нарешті (як можна без цього?):
«Антисемітизм: «У євреїв є щось таке особливе та своєрідне, чим вони дуже відрізняються від нас».
А є таки! І це лежить на поверхні! Іврит! Писемність! Спробуйте сказати, що це не «щось таке особливе та своєрідне» - скажете відверту неправду. Я вже мовчу про те, що євреї – це обраний Богом народ (Святе Письмо читали?)…
І як своєрідний бонус – велика цитата з тексту вельми популярного тривалий час у Німеччині автора, звинувачень у нетолерантності та користуванні «мовою ненависті» на адресу якого на Заході щось не доводилося чути:
«Яка мирська основа єврейства? Практична потреба, корисливість. Який мирський культ єврея? Торгашество. Хто його мирський бог? Гроші… Ми виявляємо в єврействі прояв загального сучасного антисоціального елементу, доведеного до нинішньої своєї щаблі історичним розвитком, в якому євреї взяли, в цьому поганому напрямі, ревну участь; цей елемент досяг того високого ступеня розвитку, на якому він з необхідністю повинен розпастися… Християнство виникло з єврейства. Воно знову перетворилося на єврейство. Християнин був з самого початку теоретизуючим євреєм; єврей тому є практичним християнином, а практичний християнин знову став євреєм… Християнство є перенесена в захмарні висоти думка єврейства, єврейство є низовинне утилітарне застосування християнства, але це застосування могло стати загальним лише після того, як християнство, в якості закінченої релігії, теоретично завершило самовідчуження людини від себе самої і від природи. Тільки після цього змогло єврейство досягти всезагального панування… Єврей як особлива складова громадянського суспільства є лише особливий прояв єврейського характеру громадянського суспільства… Громадянське суспільство із власних своїх надр постійно породжує єврея».
Ґвалт! Хто це? Гітлер? Геббельс? Розенберг? Ні. Це Карл Маркс.
Будемо – нехай і посмертно – боротися з цим запеклим антисемітом? Чи все ж спершу спробуємо прочитати його тексти і зрозуміти підґрунтя й ґанджі його соціології та етнології?
Звісно: «мова ненависті», ксенофобія та расизм існують. У тому числі і в Україні. Але, як на мене, запропонований варіант боротьби з ними куди гірший від нейтральної позиції – він задає невірні орієнтири і заважає бачити реальний світ з його реальними, а не вигаданими ідеологами, небезпека.
І нарешті. «Переможці будуть визначені журі та відзначені дипломом від офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Представництвом Фонду ім. Фрідріха Еберта в Україні. Кращі роботи будуть представлені на виставці, автори яких будуть урочисто нагороджені 09 вересня 2013 року під час міжнародної конференції, присвяченої зміцненню різноманіття та толерантності у Європі».
Що тут скажеш? Не буду давати оцінок співпраці Фонду Еберта з офісом Валерії Лутковської, нагадаю лише, що практично одночасно з оголошенням конкурсу відбулася щорічна доповідь Уповноваженої (чого це в інформації про конкурс написано «Уповноваженого»? От це вже відвертий сексизм!) Верховної Ради України з прав людини. У цьому документі і, відповідно, виступі у Раді не було ані слова про політично вмотивоване вибіркове судочинство, про переслідування лідерів опозиції та їхніх соратників, про серйозні проблеми зі свободою слова, про переслідування журналістів і напади на них. Не було наведено жодного факту захисту жертв катувань чи вимог притягнути до відповідальності тих, хто винен в 22 смертях в міліції за минулий рік. Ба більше: уникаючи конкретних прикладів, Лутковська заявила, що за рік до неї звернулися з скаргами 100 тис. осіб, але в доповіді, як виявили опозиціонери, проскакує інша цифра – 16 тис. 933 звернень… Це друкарська ляпка чи явний обман? Не дивно, що голова парламентського комітету з прав людини Валерій Пацкан у своєму виступі змушений був констатувати, що «ця доповідь не може бути барометром ситуації з правами людини». І що проект постанови про затвердження доповіді підтримали тільки 130 нардепів, в тому числі не схвалили доповідь і майже половина депутатів від Партії регіонів, фракція якої торік обманом протягнула її на цю посаду, і самі автори проекту постанови…
І після цього Фонд Еберта збирається разом із офісом Лутковської урочисто вручати дипломи та виставляти плакати на міжнародній виставці? А чом би вже одразу не проводити такі акції з Вадимом Калєснічєнко, Алєксандром Чалєнко та Олесем Бузиною? Бо ж, підозрюю, чимало призерів виявляться їхніми однодумцями – в постколоніальній країні апріорі не може бути відповідального громадянина, який би палав любов’ю до метрополії. Та й усі публіцистичні статті й наукові розвідки про необхідність дерусифікації легко підпрягти під «мову ненависті», і дерадянизацію сбди ж додати – адже до 15-20% громадян України досі ототожнюють себе тією чи іншою мірою з Радянським Союзом, а понад 40% - сумують за ним… Неповага до людини, до її унікальності, до її самовизначення!
…Тільки чого ж тоді у Німеччині виганяють з роботи (і правильно роблять!) за симпатію до Гітлера та за заперечення злочинів Третього Райху?

Історична місія українства

[

     Історія, всупереч існуючим стереотипам, - це не наука про минуле, а наука про майбутнє, яка, на основі виявлення закономірностей розвитку етносу в минулому, повинна пояснити проблеми сучасності і спрогнозувати його еволюцію в наступні століття і навіть тисячоліття.

     Важко повірити у те, що розвиток на усіх попередніх етапах йшов у суворій відповідності із законами і категоріями діалектики, фізики, хімії та біології, а етнічна історія людства, яка нараховує лише 12 тисячоліть, має поставати перед нами як суцільний хаос. Безумовно, це не так, і, так само як процес антропогенезу та расогенезу, етногенез базується насамперед на дії закону єдності і боротьби протилежностей, асинхронності у часі та асиметрії простору, коли з етнічного ядра, яке вчені називають архетипом, у дві протилежні сторони на першому етапі асинхронно виділяються різноманітні етноси, які з плином часу проходять етапи родового ладу, народності, формування народу і нації (процес глотогонії), після чого наступає зворотній процес етнічної глобалізації.
     Ще й до сьогодні наша історія є лише літописанням, звичайним нагромадженням подій і фактів, викладених у хронологічному порядку. Однак, нові знання з'являються завдяки не тільки аналізу, а й синтезу, але ніхто ще не спробував звести дані антропології, генетики, гематології, лінгвістики, історичної географії, джерелознавства, етноголії, генеалогії, народознавства та, врешті-решт, самої історії докупи, виявити історичні і діалектичні закономірності розвитку українського етносу та оцінити його перспективи у майбутньому.
     Так сталося, що після закриття Острозької та Києво-Могилянської Академій такого поняття як український вищий навчальний заклад аж до 1991 р. не існувало і усі наші історики навчалися в університетах Росії, Австрії, Польщі, Румунії чи Угорщини, де ретельно з

 

амовчувалося або й свідомо перекручувалося усе пов'язане з історією українства. Не дивно, що в тій чи іншій мірі, але вони підсвідомо сприйняли саме їхню, а не суто українську концепцію історії (це, поза усяким сумнівом, стосується і радянської вищої школи в самій Україні) і повз їх увагу нажаль пройшов той абсолютно вже незаперечний факт, що історія самої України - це лише верхівка того величезного айсберга української історії, основна частина якого надійно була прихована від сторонніх очей під водою.
     Сучасна Україна становить лише четверту частину тієї території, яку український етнос займав станом на Х ст., тобто від Праги і аж до Фінляндії, а тому і не дивно, що не беручи до уваги цей факт дослідники нашого минулого були не в стані виявити усі закономірності розвитку українства, т.я. навіть половина правди вже є неправдою, не говорячи вже про чверть правди.
     Найбільш важливим для дослідження є ранній період нашої історії, так як саме тоді закладається алгоритм розвитку, його матриця і завдяки визначенню т.зв. реперних точок можна побудувати графік еволюції етносу протягом усієї його історії, зрозуміти не тільки сьогодення, а й майбутнє. Лінгвісти одностайно твердять, що слов'янство, а, отже і українство, виникло в VII ст. до н. е. Ми ж, як правило, починаємо свою історію з середини ІХ ст., коли Олег почав панувати в Києві. Що діялося протягом попередніх 1500 років для тих істориків, які не наважуються висунути свого носа за межі сучасної України, залишається і ще довго буде залишиться суцільною загадкою. Ця ситуація виникла на основі ігнорування того факту, що нашою Прабатьківщиною є не Урал і навіть не сивий Дніпро, а там, де була Прабатьківщина усіх без виключення інших індоєвропейських народів, "де є нині земля Угорська і Болгарська" (Нестор), а Зотц називав Дунайським тарденгаузом. Справа у тому, що архетип (точкою етногенезу) в індоєвропейців може бути лише один і з нього можуть виділитися лише 9 мовних сімей, причому остання з них практично вже не виділяється, а, власне, і являє собою те ядро, яке пройшло усі попередні стадії розвитку архетипу.
     Характерною особливістю цієї останньої мовної сім'ї є те, що на відміну від попередніх її розвиток іде не суто на захід чи виключно на схід, а одночасно у двох протилежних напрямах. Хоча ці протилежні тенденції розвитку і знаходять своє відображення у своєрідності характеру та ментальності, але до остаточного розриву справа не доходить і, наприклад, західні і східні слов'яни навіть сьогодні сприймаються як одне ціле і становлять таке єдине поняття як "слов'янство". За абсолютно подібною схемою в цій наймолодшій з усіх мовній сім'ї йде також розвиток окремих народів (етносів) і тому останній етнос, власне, становить її ядро і тому називається стовбурним.
     Стовбурний етнос у своєму розвитку має як позитивні, так і негативні моменти, але основна його роль полягає у тому, що він є не тільки генетичним, а й інтелектуальним донором як самого слов'янства, так і індоєвропейства в цілому. Буквально до останніх днів вважалося, що таким стовбурним етносом в слов'янському середовищі є росіяни. Однак, генетичні дослідження довели, що зі слов'янами практично нічого спільного вони не мають, так як це є поліетнічна нація, а характерною ознакою стовбурного етносу є, власне, його моноетнічність (основу російського народу склали більш ніж 50 угро-фіно-тюркських племен і лише 3 з них були слов'янськими).
     Тепер вже цілком зрозуміло, що стовбуром того величезного і розкішного слов'янського дерева, яке виросло на протязі останніх 28 століть може бути і є саме український народ. З цього безперечного факту поки що не варто надто тішитися, т.я. поряд з позитивними рисами, центральне місце у слов'янському етногезі має також і безліч негативних та навіть загрозливих рис. Лише цьому етносу притаманною є багатовекторність розвитку, тобто одночасно і на захід, і на схід, що впливає на своєрідність характеру і менталітету представників кожного з цих напрямів (усі дослідники не можуть пройти повз факту поділу українців на "східняків" та "западенців", на що в середовищі росіян, білорусів, словаків, чехів і навіть поляків, історична доля яких була надзвичайно схожою з долею українців (століття поділу етносу між різними державами) немає навіть натяку).
     Щодо українців, то поряд із східним у них існував потужний західний вектор розвитку, який був представлений Празько-Корчаківською культурою і який доходив мало не до Карлових Вар. Наразі в етнічному плані ми маємо якісну перевагу заходу і разом з тим кількісну асиметрію на користь сходу. Величезна розпорошеність на просторі від Праги і до Фінляндії не надто сприяла консолідації та утворенню спільної держави, тим більше, що ця територія була фактично поділена навпіл Карпатським хребтом. Тому ми знаємо переважно історію Київської Русі (не даючи, однак, собі звіт у тому, що до 1478р. історія Новгородської землі була складовою частиною саме української історії) і практично нічого не знаємо про не менш цікаву і бурхливу історію імперії Одоакра і Самослава, Великої Хорватії, князівства Прибини та Коцеля, діяльність Кирила і Мефодія, які хрестили західну частину Давньої Русі ще за сто років до хрещення Київської Русі.
     Надто тривалий час перебування в індоєвропейському архетипі, коли предки українців мимоволі пройшли усі етапи зародження і становлення усіх інших племен і народів, привів їх до своєрідного космополітизму, надто великої терпимості до інородців та навіть етнічного хамелеонства - вмінню практично повністю розчинятися в іншому мовному і культурному середовищі, яке, однак, вони не вважають чужим для себе.
В той час як для українця усі народи брати, сили етнічного заперечення у своєму власному середовищі є ще настільки відчутними, що їм притаманна вражаюча уяву для інших народів асолідарність, патологічний індивідуалізм (там де два українця - три гетьмани), внутрішня анархія і невміння об'єднатися, життя за принципом "моя хата скраю". Усе це разом узяте настільки ускладнює нам і без того важке історичне минуле та сучасність, що в світі українець сприймається переважно як меланхолійний тип, закоханий не у свою велич, а, насамперед, поразки і втрати.
     Разом з тим, ми ще не уявляємо собі, наскільки природа ретельно попрацювала над генотипом українця і заклала в нього безліч позитивних рис, про які тепер він навіть і не здогадується (усі вони стануть найбільш очевидними лише тоді, коли розвиток через етнічне заперечення зміниться на свою протилежність, тобто перейде у позитивну фазу - фазу збирання розсіяного по усьому світу нашого етнічного каміння).
     По-перше, більш тривалий у порівнянні з іншими етносами час перебування в індоєвропейському архетипі привів до його найбільш досконалої генетики, оптимального фізичного стану, що знайшло свій вираз у високих показниках брахікефалії українців та на диво граціальних формах їх жінок (не дивно, що українки є визнані в усьому світі красуні, а чоловіки вирізняються не тільки своїм інтелектом, а й величезною фізичною силою, про що свідчить, зокрема, не тільки приклад Піддубного, братів Кличків або Верастюка, а й, незважаючи на складні матеріальні проблеми, постійне 10 місце серед 200 інших держав на Олімпійських іграх).
     Фізична досконалість українського народу поза усяким сумнівом сприяла становленню та розвитку його військового таланту, неймовірній стійкості і мужності. В Європі немає жодного іншого етносу крім українського, представники якого брали би участь в усіх найбільших і найкривавіших битвах на континенті, а саме - на Каталаунських полях, в штурмі Риму, під Унгостом, під Банхідою, Легніцею, на річці Калці, Солоній, Ворсклі, Синіх Водах, під Грюнвальдом, Варною, Оршою, Москвою, Хотином, Конотопом, Пилявцями, Батогом, Берестечком, Мохачем, Віднем, Парканами, Аустерліцем, Бородіно, Ляйпцігом, Ватерлоо, Ізмаїлом, Севастополем, на Шипці, практично в усіх битвах І і ІІ світової війни. В результаті були розгромлені найбільші і найпотужніші імперії в світі - Римська і Гунська, Аварський каганат, Хазарський каганат, імперія Чингізхана, Османська імперія, свій величезний внесок зробили українці в розгром ІІІ Рейху та імперіалістичної Японії. Ведучу роль відіграли українці також і в розвалі Червоної імперії, але усе тепер свідчить про те, що цей постмонгольський монстр знову відроджується і починає щирити на Україну свої ікла.
     Тим не менш, увесь попередній історичний досвід переконує нас у тому, що жодних виключень із цієї закономірності вже бути не може і Російська імперія неминуче кане в лету як і усі попередні, а Україна-Русь була, є і буде. Безумовно, витримати такі навали, криваві битви та окупації було нелегко і українці зазнали величезних демографічних та матеріальних втрат, в результаті чого наша економіка і тепер знаходиться далеко не в найкращому стані. За підрахунками вчених лише за період XV-XX ст. людські втрати українства оцінюються в 100 млн. чол. і, крім того, була втрачена більша половина наших етнічних та історичних земель як на заході, так і на сході. Тим не менш, свої найбільш родючі землі українці таки потрафили зберегти за собою, а т.я. найціннішим на цій планеті є не золото, діаманти чи, тим більше, звичайні папірці, які називаються гроші, а земля, яка здатна прогодувати народ і забезпечити йому майбутнє, то підсумок цієї відчайдушної боротьби за виживання та розвиток є далеко не найгіршим.
     Найбільш болючими, безумовно, є не тільки демографічні, а й генетичні втрати українства. Адже крім того, що 100 млн. українців загинули у численних війнах, концтаборах та голодоморах, українство на протязі багатьох століть було постійно зайняте охороною європейської цивілізації від азійських орд і не змогло допомогти та захистити від денаціоналізації своїх братів на заході і північному сході, наївно вважаючи, що християнські держави надто великої кривди їм не зроблять. Однак, в кінцевому результаті, не тільки Велика Хорватія і Новгородська земля були загарбані і поділені між нашими сусідами, а й поступово денаціоналізовані такі давньоукраїнські племена як в'ятичі, радимичі, новгородські словени, бужани, частково дуліби і білі хорвати, які стали складовою частиною чехів, словаків, поляків, угорців, румун і росіян. Якби Господь не поставив українців з ключами в руках у воріт європейської цивілізації і вирішив розмістити їх не в епіцентрі усіх воєн та історичних заворушень, а, скажімо, на Британських островах, то їх чисельність на сьогоднішній день мала би становити як мінімум 170 млн. і жодних запитань з приводу того, який індоєвропейський етнос є стовбурним вже не було.
     Ніколи, однак, не варто звинувачувати в усіх бідах і проблемах українства лише Схід. Захід діяв не менш цинічно і підступно, жодного разу, незважаючи на численні прохання, починаючи ще з часів Данила Галицького, він не простягнув руку допомоги, обмежившись лише улесливими посмішками та цяцьками у вигляді королівської корони. Точно так він діє і сьогодні, підступно "визнаючи інтереси Росії на пострадянському просторі", вважаючи за краще мати буферну зону та споконвічного надійного захисника від неадекватного сусіда, ніж брати його під парасолю НАТО. В цій ситуації треба діяти абсолютно відповідно, покладаючись переважно на власні сили, в залежності від ситуації геть до відновлення свого ядерного потенціалу. Захід нарешті має усвідомити, що основним геополітичним чинником в Центральній і Східній Європі є не Росія, а Україна.
     На цьому просторі усе складається так, як бажає українська правляча верства або більша частина населення України. Навіть такий феномен як Російська імперія був переважно справою рук не самих росіян, а Хмельницьких, Пушкарів, Многогрішних, Кочубеїв, Безбородьків, Чарторийських і тих українців, яким здалося, що Росія є справжнім осередком православ'я і духовності.
     Незважаючи на свій вроджений космополітизм, про який вже йшла мова, і легковажне ставлення до власної державності, українську правлячу верству явно вирізняє вражаюча уяву пасіонарність - неймовірний потяг до влади та багатств, гігантоманія, постійне прагнення до побудови великих і складних геополітичних конструкцій у вигляді Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої чи Російської імперії. Мало хто дає собі звіт у тому, що українського походження були вищі верстви як російського дворянства (Довгорукі, Шеремети (Шереметєви), Голиці (Голіцини), Трубецькі, Волинські, Боратинські, Одоєвські та багато ін.), так і польської (Чарторийські, Властовичі, Зборівські, Збаразькі, Замойські, Жовкевські, Масальські, Горайські, Сангушки, Сапіги, Глинські, Огінські, Радивіли, Тишкевичі, Ржевуські та ін.), чеської (Лобковичі, Марковичі (Вальдштейни), Росенберги, Вітковці, Завіси, Вшели, Хорвати, Орлики, Гербурти, Кромери та ін.), та угорської шляхти (Гонти, Пазмани, Абовці, Порошенки, Драгоманови, Сударі, Богачі, Запольські, Раки (Ракочі), Горянські, Форгачі, Бетлени, Тарночі та багато ін.).
     Більше того, але про це взагалі практично ніхто не знає, вже навіть не маючи власної держави вони потрафили посісти королівський трон в Польщі, Литві, Чехії, Угорщині та навіть Російській імперії і правити на території, яка становить мало не половину земної кулі. Мається на увазі навіть не відома усім київська династія Рюриковичів в Росії, а Романови-Кобили, які походять з Пряшівщини (до Єлизавети Петрівни), династія Ягеллонів, Михайло Вишневецький, Іван Собеський та Станіслав Понятовський в Польщі, Федір Острозький, Юрій з Підброддя, Владислав Добре та Людовик ІІ в Чехії, династія Арпадів починаючи від Андрія І і до Андрія ІІІ, Владислав Варненський, Матвій Корвин та Іван Запольський в Угорщині.
     Що стосується королев українського походження, то їх не було хіба що тільки в Англії, Іспанії та Португалії. Вони настільки вдало мімікрували і всюди були за "своїх", що, довідавшись про цей факт, навіть спеціалісти з генеалогії роблять круглі очі і лише знизують плечима. Їх геополітична гра протягом багатьох століть була на досить високому рівні і практично бездоганною, а попеклися вони лише на Російській імперії, дозволивши собі в кін. XVIII ст. приєднати до неї не тільки Правобережну Україну, а й українські етнічні та історичні землі на заході (Підляшшя, Холмщину і Лядську Україну аж до Вісли, Засяння, Августовщину і Сувальщину), тим самим на своїх плечах притягнувши азійське варварство не тільки на свою голову, а й в Європу.
     Нажаль, замість того, щоб зосередитися на розбудові власної держави і на вирішені власних проблем, вірус гігантоманії, "прагнення жити у великій державі", а, якщо говорити більш відверто, - імперський вірус тоталітаризму вразив не тільки промосковські налаштовану частину української правлячої верстви, а й значний прошарок населення на Лівобережжі і від того, чи в Україні переможуть сили демократії, чи імперського тоталітаризму залежить уся подальша доля не тільки українського народу, а й, без перебільшення, народів Європи та усього світу. Найбільше тішить те, що українство є не тільки і навіть не стільки генетичним донором усіх своїх сусідніх народів та головним геополітичним чинником в Європі, скільки її інтелектуальним донором. Високі показники брахікефалії позитивним чином позначилися на об'ємі мозку пересічного українця та його розумових здібностях. Далеко не кожен народ у світі може похизуватися таким високим рівнем народного мистецтва, культури, духовності, музичної і пісенної творчості (до 500 тис. лише народних пісень і мелодій), неймовірним багатствам свого фольклору, тисячами чарівних казок, переказів і легенд. Українці неймовірно щедро позичили своїх геніїв росіянам (Гоголь, Достоєвський, Короленко, Паустовський, Маяковський, Ахматова, Чайковський, Бортнянський, Березовський, Глинка, Стравінський, Левицький, Боровиковський, Крамський, Ярошенко та ін.), полякам (Рей, Кохановський, Ореховський, Головацький (Прус), Сенкевич, Огінський, Грушевський, Семирадський, Хелмонський, Вичулковський, Акцентович, Коссак, Котсіс та ін.), чехам і словакам (Палацький, Шафарик, Даліміл, Ганка, Добровський, Богун, Алеш, Гвєздослав та ін.), румунам (Емінович (Емінеску), Музиченко (Музическу), Енеску), угорцям (Білаш (Балаші), Петрович (Петефі), Ліб (Мункач) та ін.).
     Вражає той факт, що навіть національні герої цих країн, борці за їх національне і культурне звільнення, були особи переважно українського походження (Костюшко, Коллонтай, Колиско, Дениско, Мохнацький, Домбровський, Потебня, Бернолак, Радлінський, Мартинович, Петефі, Давид, Чайковський) і епіцентром цього визвольного руху були, власне, колишні українські етнічні землі. Однак, справжнім феноменом українства та його величезним внеском у розвиток світової цивілізації є геніальні вчені українського походження, які, в кінцевому результаті, і вивели Людство в Космос, що є найбільшим його досягненням за увесь час свого існування.
     Усе це ретельно замовчується, але саме українці крок за кроком просувалися до цієї мети і більшого внеску ніж вони у цю справу жоден інший народ у світі не зробив (Мартин Русин, Ваповський, Копернік, Юрій Котермак, Семенович, Засядько, Кибальчич, Ціолковський, Кондратюк, Гнатюк, Глушко, Янгель, Челомей, Корольов).
     Шляхом різноманітних маніпуляцій, блюзнірської апеляції до патентного права (хіба наявність патенту є 100% гарантією того, що саме його власник є автором винаходу чи відкриття?) та відвертої брехні, українці систематично усуваються з числа претендентів на Нобелівську премію, хоча вже давно доведено, що саме І. Пулюй є відкривачем Х-променів, Лобачевский та Я. Боян - засновниками неевклідової геометрії, саме Б. Грабовський винайшов телебачення, М. Гулак був творцем релятивістської механіки, а Й. Тимченко провів в Одесі свій перший кіносеанс ще за рік до братів Люм'єр. Залишимо, однак, формалізм на совісті Заходу т.я. їх формальне визнання нічого Розуму, за яким майбутнє, не додасть, а на нас і без цього чекають нові фундаментальні відкриття і генії на рівні Корольова та Вернадського.
     З усього вищенаведеного мимоволі формується висновок, що українство запроектоване природою і Господом, власне, на майбутнє, еру постіндустріального, інформаційного суспільства. Не можна твердити, що українці є поганими бізнесменами, адже саме їх представник Іван Турзо (родом з Пряшівщини) був першим в світі капіталістом, відкрив еру приватного підприємництва та глобалізації (як правило історики називають ім'я Фуггера, але мало хто з них знає про те, що Яків Фуггер видав свою дочку за Юрія Турза і при цьому зобов'язав його взяти своє прізвище). Однак, часи чесного підприємництва коли люди покладалися виключно на свої здібності, вірили один одному на слово вже давно минули, тепер для ведення цієї справи неодноразово треба переступати не тільки через закон, а й через мораль, на що переважна більшість українців з їх високим рівнем духовності органічно не здатні.
     Тому годі чекати від українства Суперіндустріальної Імперії, своєрідного нового східноєвропейського тигра. Сила українства - в Землі і Розумі і цього вже є достатньо, щоб рано чи пізно збудувати свою власну Імперію Розуму, Знань, Всезагального Добробуту, Духовності і Добра, тим більше, що період етнічного розвитку через заперечення у ХХІ ст. змінюється на свою протилежність, усі мінуси перетворюються на позитив і ця фаза розвитку (ІІІ перехід) має завершитися збиранням розкиданого по усьому світу нашого етнічного каміння і тріумфом в середовищі слов'янства українського геному і української мови. Нехай це прозвучить лише на рівні пророцтва, але апогеєм розвитку світового українства має бути ХХХV століття.

     Станіслав Нестор

Знищення українських церков Холмщини та Підляшшя - висновки і паралелі

     7 квітня 2009 р. в актовому залі Національного університету "Львівська Політехніка" відбулася презентація книги Григорія Купріяновича "Акція руйнування православних церков на Холмщині і Південному Підляшші", що була видана у Холмі (тепер - РП) до 70-х роковин цієї сумної дати. Подія зацікавила не лише вихідців з Холмщини, а й студентів, які починають усвідомлювати справжні масштаби Великої України і те, що їх знання про історію українства є далеко не повними. Окрім самої книги увагу численної аудиторії (зала була заповнена вщент) привернули стенди зі світлинами зруйнованих церков та інформацією про перебіг цієї акції. У своєму виступі автор книги повідомив присутнім, що протягом 60 днів травня і червня 1938 р. на Холмщині і Підляшші польською владою було зруйновано 127 православних храмів і 3 передано католикам.

     На відміну від абсолютно подібних дій більшовиків на території України, акція не мала жодного атеїстичного забарвлення, а носила суто етнічний характер, була спрямована на повну полонізацію українського населення в рамках плану "остаточного розв'язання українського питання". Фактично вона продовжувалася аж до початку ІІ Світової війни, так як тих українців, які виявили спротив, засудили в ході наступних процесів до ув'язнення, їх не тільки позбавляли власних храмів, а й примушували переходити на польську мову та змінювати свою віру на католицьку. Цей злочин потім ретельно приховувала не тільки вірні сателіти Москви комуністи ПНР, які в ході наступної акції "Вісла" довершили усе те, до чого польські шовіністи лише прагнули у 1938 р., депортувавши і свідомо розпорошивши українців Холмщини по своїх західних землях, заселених колись німцями, але і влада вже нової Польщі. Тому пан Купріянович особливо підкреслив, що на найвищому рівні вперше цю дикунську акцію в історії європейської цивілізації засудив Президент РП Лех Качинський, під патронатом і передмовою якого, власне, і була видана ця книга. Думку автора продовжив заступник голови Львівської держадміністрації пан І. Держко, який звернув увагу на той факт, що на прояви етноциду по відношенню до українців закривали і ще й дотепер закривають очі не тільки в Польщі, а і в країнах Західної Європи, що провокує певні держави на повторення подібних акцій в майбутньому. Виступаючі, зокрема, директор інституту діаспори пані Ключковська, наголошували на тому, що є речі, які, як і саму землю, неможливо депортувати чи "переселити", і це, насамперед, є пам'ятки сакральної архітектури, які залишилися на українських етнічних землях і перебувають у стадії руйнації. Подібні думки висловив також автор фундаментальної праці "Церкви Холмської єпархії" В. Слободян. Вони вважають, що усе це вже залежить від нашого покоління і тому саме нам треба негайно докласти усіх зусиль, щоб врятувати духовну і мистецьку спадщину українства на заході.

     Без сумніву тішить зростаючий інтерес української громади до своїх етнічних земель на заході.. Події 1938 р. - лише один з численних моментів їх тисячолітньої, надзвичайно складної і разом з тим не менш героїчної історії, ніж історія самої України. Радянська влада і радянська історіографія завжди панічно боялася концепції Великої України і заполонила розум українців лише своїми численними "Історіями УРСР". Поступово відбулося зміщення акцентів з історії українців як етносу на більш обмежену у своїх історичних рамках історію української державності на території сучасної України. Поза історичним аналізом залишилися не тільки Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Підляшшя, Пряшівщина, Марморощина, Добруджа, Лугош, Південна Буковина, Берестейщина, Сувальщина, але і менш відомі широкому загалу землі, колонізовані колись предками українців на заході. Сумарно, уся ця територія значно перевищує територію сучасної української держави і там проживає не менше етнічних українців, ніж в самій Україні. В результаті, на сьогоднішній день ми маємо лише напівісторію, напівправду, а напівправда, як відомо, це те саме, що і неправда. Теза про негайну денаціоналізацію представників українського етносу в момент їх потрапляння в межі чужої державності, а, отже, і відсутність будь-якого їх впливу тут на політичні, економічні та культурні процеси, у світлі сучасних досягнень генетики виглядають досить наївними та максимально спрощеними. Так само як Малоросія у складі Російської імперії продовжувала своє існування і в значній мірі вплинула на її соціально-політичний розвиток, культуру і духовність, точно такий самий вплив на Польське королівство здійснила так звана Мала Польща, а Угорська Русь на Угорщину чи Семигороддя на Румунію.
     Дослідження еволюції українського етносу за межами сучасної української держави потрібно не тільки з точки зору історизму, тобто встановлення історичної правди, а й для усвідомлення в усій своїй повноті надзвичайно складної діалектики розвитку українського народу, визначення його справжнього місця не тільки в середовищі індоєвропейців, а і серед усіх інших народів світу. Без цього ми не зможемо зрозуміти усі фази його розвитку, момент появи на історичній арені і ті перші століття його існування, що покриті суцільним мороком таємності, хоча саме вони мають надзвичайно важливе значення для побудови алгоритму розвитку українства у часі та просторі. Ось чому подія, пов'язана з виходом книги Г. Купріяновича ще і ще раз ставить перед нами завдання зібрати мистецьку та історичну спадщину нашого народу докупи і написати не тільки історію України, а фундаментальну історію українського народу як етнічного феномену Центральної і Східної Європи вцілому.

     Детальніше на www.historyland.com.ua

     Святослав Семенюк

У Криму дедалі більше представників молоді стають прихильниками українських націоналістів

Українська національна ідея останнім часом набуває все більшої популярності в колись повністю проросійському Криму. Особливо це явище помітно в молодіжному середовищі краю. Місцева молодь, нарешті починає усвідомлювати, що вона є невід'ємною частиною українського народу і їх доля назавжди тісно пов'язана з Україною.

Як повідомив один з керівників кримської організації ВО "Свобода", за останній рік кількість молодих людей, які стали прихильниками партії, а в майбутньому стануть і її членами, зростає в геометричній прогресії. Така тенденція спостерігається в цілому по всьому півострову, хоча, найбільша динаміка спостерігається в Сімферополі - столиці Криму. Показовим є той факт, що значний відсоток прихильників української правої партії в минулому позиціонували себе російськими патріотами і відстоювали інтереси сусідньої держави. Зараз ці люди кардинально змінили свої погляди і переконання на користь українського націоналізму.

238 років без Січі

5 червня в Україні не було приспущено державні прапори, не розвівались чорні стрічки на знак жалоби і величезної історичної втрати. Адже, в цей день далекого 1775 року Російська імперія знищила українську вольницю – Запорозьку Січ. Багато води за цей час витекло в синє море.

“А онуки – їм байдуже, панам жито сіють!” Хоча у кожному шкільному підручнику з історії, починаючи ще з радянських часів, ця трагічна подія обов’язково згадується ще й у негативному контексті. Допоки до “ліквідації Січі” ще не добралася злочинна рука головного цензора з Міносвіти, кожен українець мав би знати і пам’ятати цю про сумну сторінку нашої історії. А головне зробити правильні висновки з минулого.

Запорозька Січ була зруйнована згідно з маніфестом російської імператриці Катерини ІІ, що вирішила ліквідувати останній форпост української самостійності. Однак, навіть за  радянських часів на території України ніхто не наважувався встановлювати пам’ятники “сучій дочці”, яка “доканала вдову-сиротину”. Проте, вже у незалежній Україні монументи московській цариці таки відкрили в Одесі (27.10.2007) і Севастополі (15.08.2008). Носяться з подібними ініціативами в Дніпропетровську, Луганську, Кременчуці на Полтавщині, Мелітополі Запорізької області. Вражає, що пам’ятники імператриці почали з’являтись не в часи промосковського Л.Кучми, а за начебто українського президента-патріота В.Ющенка. В Одесі пам’ятник поставили при прем’єрі В.Януковичу і міському голові Е.Гурвіцу (тепер народний депутат від партії “УДАР”), в Севастополі – вже за урядування Ю.Тимошенко, при міському голові В.Саратову (при Януковичу став головою Севастопольської міськдержадміністрації, а згодом керівником Національної комісії регулювання ринку комунальних послуг).

Пам’ятники, звісна річ, ставлять не просто-так для увіковічнення, а на добру згадку. Виходить для прихильників ідеї встановлення пам’ятників Катерині ІІ ліквідація Запорозької Січі є шанованою і бажаною подією. Тоді, що вони роблять на керівних посадах у незалежній Україні? Адже сучасна Україна без історичної легендарної Січі є немислима. Ми ж бо - козацька нація!

Повчальним з цієї історії є і такий факт. Коли козаки довідались про наміри москалів ліквідувати Січ, у Петербург до цариці було відправлено послів. Та поки послам задурювали голови всілякими перемовинами та затягували час, царське військо уже обступило всі козацькі паланки, де жили батьки, жінки і діти січовиків, та й саму Січ Запорозьку. Козаки були готові дати відсіч москалям та, якщо і судилось, полягти у бою за волю. Водночас Січовий Архимандрит отець Володимир Сокольський почав просити аби не проливати крові християнської та з надією на Бога покоритися його волі (забув сердешний, як “голодна вовчиця” загарбала в Україні церковні та монастирські землі, а митрополита Арсенія Мацієвича в 1764 році замурувала живцем у Ревельській фортеці за проклинання церковних злодіїв).

Проте, заклик священника таки вгамував найбільш завзятих запорожців і старшина з хлібом-сіллю пішла до московського генерала Текелія, сподіваючись, що покірністю задобрить царський уряд. Москалі посланців прийняли як завжди – з розпростертими обіймами. І наслідок як завжди: 86-ти літнього кошового Петра Калнишевського заслано у Соловецький монастир на Білому морі (у вузькому і низькому льосі без вікон - без дверей пробув тут 25 років і помер у віці 113 літ); військового писаря Івана Глобу заслано на Сибір в Білозерський монастир (помер 1790 року); військового суддю Павла Головатого заслано у Тобольський монастир; полковників Чорного, Кулика, Пелеху і Порохню, курінного отамана Головка і багато іншої старшини запорожської запроторено до різних фортець та казематів, де вони і закінчили своє життя.

Події наступних двох століть лише підтвердять віроломність і підступність москалів та намір бути великими чужим коштом. Тому, з відстані 238 років залишається дивуватися, як це українці досі не розкусили москаля і далі вірять московським байкам про дружбу. Чому і далі, як жаба в пащу удава, лізуть “в рускій мір”, чому в Україні ходять до московської церкви (де немає нічого святого, крім наживи), чому хочуть у Митний Союз чи Союз Євразійський (мало нам було імперії зла - Союзу РСР), чому вживають чужої московської мови? Скільки ще потрібно мільйонних жертв аби зрозуміти імперську природу москаля?

“Нема Січі, пропав і той , що всім верховодив!”

Ростислав Новоженець

В Сокалі знайдено скелет та кості велетня

Під час планових ремонтних робіт по оновленню водогінних труб на вулиці Лесі Українки міста Сокаль, що на Львівщині, було знайдено унікальну археологічну знахідку. Череп та скелет, що дуже нагадує останки людини, належить невідомому науці виду чи підвиду людини і відрізняється надзичайними розмірами. Археологи, яких викликали на місце знахідки, вже встигли зробити певні висновки. Досліджуючи кості "хомо-гігантуса", — саме так було названо новий вид, фахівці роблять висновок про існування на планеті раси людей-гігантів. Ріст гігантів становив від 4 до 12 метрів, крім великої фізичної силою вони володіли феноменальними розумовими здібностями. Археологи роблять висновок, що це саме та раса, яку часто називають атлантами. Фахівці стверджують, що саме вони причетні до будування пірамід в Єгипті, малюнків в пустелі Наска та Великої Китайської Стіни

Українець 14 років правив в Римі

У 1661 році в австрійському Зальцбурзі з нагоди реставрації зальцбурзьких катакомб було надруковано книжку Brevis historia. У ній згадувалося про мармурову плиту з написом латиною, знайдену в катакомбах Монашої гори. Шрифт напису було визнано оригінальним, оскільки він не містив латинської літери U, якої не знали стародавні римляни. "Року Божого 477 Одонацер король рутенів, готів, угрів і герулів у скаженій ненависті до Церкви Бога замордував за визнання віри і скинув зі скель блаженного Максима та його п'ятдесятьох товаришів, які у цій печері ховалися, а провінцію Норик вогнем і мечем спустошив". Книга Brevis historia стверджувала, що Одонацер мав королівський титул, а за національністю був Ruthenus тобто русин або русич. До московського загарбання українські історики й державні діячі не раз згадували про Одонацера. В літописі Самійла Величка пишеться, що: "Наші предки русичі в п'ятому столітті під проводом короля Одонацера не тільки перемогли численніші римські легіони , але й Рим здобули й 14 років панували в тій столиці світу. Літопис Биховця від 1429 року згадує про з'їзд шляхти в Луцьку. Там Великий князь Вітовт запропонував прийняти українську й литовську шляхти до польських гербів. Українська делегація у відповідь заявила: "Ми походимо од древніх русов, що Рим узяли". В універсалі гетьмана Богдана Хмельницького від 1648 року згадується про "предків наших русів з Ругії од Помор'я Балтицького, якими за предводительством короля їх Одонацера року по Рождестві Господнім 470 Рим був узятий і 14 літ овладаємий". Після смерті Хмельницького в 1657 році генеральний писар Запорізького війська Самійло Зорка над труною померлого виголосив промову: "Милий вождю! Древній руський Одонацер". До речі, Одонацер скинув останнього римського імператора Ромула Августула. Разом із римським сенатом переможець послав у Константинополь лист до імператора Зенона, в якому говорив про непотрібність двох імператорів. Одонацер вважав, що одного правителя буде достатньо для захисту всього сходу й заходу імперії. Згодом Зенону дісталися й імператорські регалії. Західна Римська імперія офіційно перестала існувати. А Одонацера після 14 років правління було вбито готами під час гостини. Його дружину заморили голодом, а сина також убили дорогою до Галлії.