Русь із ХІІ століття відома під іменем Україна

Днями познайомився з науковою розвідкою російського історика Івана Прижова. Видана вкінці ХІХ ст. книга називається "Історія шинків в Росії у зв'язку із історією російського народу". Цей історик багато часу присвятив вивченню виникнення та поширення шинків через призму історії Російської імперії та України.

У книзі є один цікавий епізод. Правда, незрозуміло, як радянська цензура не помітила в ній інформації, що суперечила офіційному трактуванню виникнення Росії.

Очевидно, цензори вважали, у книзі матеріали лише про історію шинків на території Росії. Тому й не вчитувались у зміст.

Історик описує, хто та чому заснував місто Володимир. Пише, що князі Київської Русі шукають простору своєї діяльності в дрімучих лісах північного сходу. За князями рухається народ, несе з собою київський епос, створює собі новий Київ – Володимир, будує в нім київські церкви, київські Золоті ворота, прикрашає нові місця дорогими іменами київських урочищ, як, наприклад, Печерський монастир, річка Либідь. І коли Київ та Новгород вже нараховували по кілька століть у своєму розвитку, то Москви ще й близько не було.

Прижов пише, що "на місці Москви жила чудь, але пізніше поселилося тут російське плем'я, котре зміцніло серед жорстоких знегод і стало потім центром всього російського світу. Виникнення Москви, що отримала своє ім'я від фінської назви Москва, тобто каламутна річка, по наївному зауваженню літописця, здійснилося так: "Дiавол вложі в сєрдце князєм татарскім, сводіша братью, ркуще вєлікому князю Юрью Даніловічу, ожє ти дасі виход больші князя Міхаіла твєрского, а ми тєбє княжєнiє вєлікоє дадім". Побратавшися з татарами в тіні цього "антинаціонального розвитку" (Буслаєв), Москва починає збирати біля себе області новгородську, псковську, тверську, рязанську, пермську, київську".

Далі історик пише, що 1320 року литовський князь Гедимін звільнив Київ від татар і приєднав до Великого князівства Литовського Київську Русь, котра відома із ХІІ століття під назвою Україна, а пізніше Малоросія.

Апостол слов’ян Костянтин-Кирило та Мефодій.

Чи відзначить Україна 1150-ліття слов’янської писемності?

У 2013 році виповнюється 1150 років від того часу, як Кирилом-Костянтином була створена слов’янська писемність. Однак, схоже, ні наші державні мужі, ні наші діячі культури про це «не знають». Чи знати не хочуть? А шкода. 

Адже ця подія мала безпосередній стосунок до українських земель. Уже не кажучи про те, що саме українці зробили багато для розвитку старослов’янської писемності. Саме в Україні була видана перша Біблія цією мовою. Маю на увазі Біблію Острозьку. Тут же була створена Мелетієм Смотрицьким перша друкована граматика старослов’янської мови.

Але давайте повернемося до Кирила-Костянтина та його праці.

Із житійної літератури відомо, що походив він з міста Солунь (сучасні Тесалоніки), яке розташовувалося на межі між грецьким та слов’янським світами. У місті часто траплялися змішані сім’ї. Саме в такій сім’ї народилися брати Костянтин-Кирило та Мефодій. У молоді роки Костянтин опинився в столиці Візантії, Константинополі, де отримав чудову освіту. Наставниками Костянтина були видатні візантійські мислителі Лев Математик та Фотій. Останній з часом став константинопольським патріархом.

Житійна література говорить, що на Костянтина звернув увагу логофет Феоктист – тодішній регент при малолітньому імператорові Михайлові ІІІ. Той надав Костянтину широкі повноваження. Виконуючи дипломатичні завдання, Костянтин побував у Сирії та Хазарії, у тому числі на теперішніх українських землях, брав участь у релігійних диспутах, що мали на меті навернення «язичників» у християнство.

Близько 860 року Костянтин відвідав Херсонес. Згідно із так званою Паннонською легендою, він у Херсонесі «знайшов Євангеліє і Псалтир, руськими письменами писане, і людину, що розмовляла тією мовою, і вів розмову з ним…». Нагадаємо, що в ті далекі часи Руссю іменувалися землі теперішньої України.

Це свідчення про Євангеліє та Псалтир, «руськими письменами писане», отримало неоднозначне трактування. Та все ж чимало дослідників сходяться на тому, що згадана книга була написана протокирилицею, яка поступово формувалася на українських землях під впливом грецької писемності. Не виключено, що саме «херсонеський епізод» наштовхнув Костянтина на думку про створення унормованої писемності для слов’ян. Тому в житійній літературі спеціально звертається увага на цей момент.

Проте з Херсонесом Костянтина пов’язував не лише згаданий епізод. Тут він віднайшов мощі четвертого римського папи, одного із перших християнських мучеників Климента.

Перебування Костянтина на українських землях, зокрема в Херсонесі, стало прелюдією його моравської місії. Ця місія почалася у 862 році. У той час князь Великоморавської держави Ростислав, бажаючи захистити себе від німецької експансії із Заходу, вирішив піти на союз із Візантією. Попросив візантійського імператора Михайла ІІІ й патріарха Фотія відрядити в Моравію християнських місіонерів, які б упровадили тут літургію народною мовою.

Костянтин прибув у Моравію разом зі старшим братом Мефодієм. Останній деякий час служив воєводою в Македонії, а пізніше став ченцем монастиря Поліхрон на березі Мармурового моря. У 863 році Костянтин, за свідченням житійної літератури, уклав для моравців слов’янську абетку. Після цього Кирило разом з братом Мефодієм переклав Євангеліє з Апостолом (Діяння та Послання апостольські), Псалтир та низку богослужбових книг старослов’янською мовою, що забезпечувало проведення літургії.

Значення місії солунських братів для України

Загалом солунські брати зробили багато для унормування писемної старослов’янської мови. Сьогодні нам видається само собою зрозумілим, що народ має свою писемність. Але такого розуміння не було ні в ІХ столітті, ні навіть у наступні часи. У Візантії переважала думка, що повноцінними мовами, які можна використовувати в сакральних цілях, є іврит (єврейська), грецька й латинська. Саме візантійське духовенство було категорично проти діяльності Костянтина та Мефодія по створенню писемної старослов’янської мови. До речі, у цій ситуації «апостоли слов’ян» змушені були звернутися до римського папи Адріана, який дозволив вживати в сакральних цілях слов’янську мову. Сам же Костянтин, полемізуючи зі своїми опонентами, намагався теоретично обґрунтувати потрібність широкого використання в культурних та релігійних цілях слов’янської мови.

Після смерті Костянтина та Мефодія його учні, зазнавши переслідувань, змушені були у 886 році покинути цей край і переселитися до Болгарії. Остання, перейнявши естафету у Великої Моравії, стає на деякий час головним культурним осередком православних слов’ян. Правда, деяка частина учнів могла опинитися на території західних земель України, зокрема на Волині. Є свідчення про існування в цьому регіоні у Х столітті кирило-мефодіївської традиції. Цікаво, що культ Кирила й Мефодія особливо поширений на Закарпатті – найзахіднішій частині українських земель. Очевидно, це пов’язано з тим, що Закарпаття було у сфері впливу Великоморавської держави.

Хоча основна культурна діяльність солунських братів здійснювалася за межами українських земель, вона мала для них значні наслідки. Тут з часом утвердилася старослов’янська писемність, з’явилися книги, перекладені старослов’янською мовою. Костянтина й Мефодія високо цінували в Київській Русі. Тут склалася легенда, що ототожнювала Костянтина з образом грека-філософа, який, згідно з «Повістю минулих літ», брав участь у виборі релігій князем Володимиром. Також у цьому літописному зводі детально описувалася діяльність солунських братів. Окрім того, до нас дійшло 50 списків Пространного Житія Кирила. Цей агіографічний твір, судячи з усього, мав давньоруське походження.

Шанованим у Києві був культ святого Климента, для утвердження якого зробив чимало Костянтин. Частину мощів цього святого було перенесено Володимиром із Корсуня до Києва й покладено в Десятинній церкві – першому християнському храмі, побудованому після Володимирового хрещення Русі.

Звісно, можна говорити, що в той час деякі слов’янські народи, українці зокрема, зробили «неправильний вибір віри», зорієнтувавшись на християнство східного обряду. Однак на той час розділення християнства ще не було. І можна було говорити про єдину християнську Європу – до того ж тоді її основні цивілізаційні осередки містилися не на Заході, а на Сході, у Візантії. Зрештою, за 1150 років Європа не раз змінювалася, в тому числі й у плані конфесійному.

Загалом же місія солунських братів мала велике значення для слов’янського світу. 1150 років тому слов’янські народи отримали писемність, яка давала можливість їм творити свою літературу, філософію, фіксувати закони, що, зокрема, було важливим для розвитку державності. Мала ця місія й велике значення для України-Русі. Наші предки, користуючись цією мовою і адаптуючи її до своїх потреб, зуміли створити блискучу руську, власне українську, цивілізацію. На жаль, до сьогодні ми так і не усвідомили всю її потугу та значення. Адже проіснувала вона не одне століття. Зрештою, мала й має своє продовження – і добре, й погане.

Ювілей слов’янської писемності став би непоганим приводом замислитись над цим.

Петро Кралюкhttp://www.youtube.com/watch?v=mE5kLUePdXM

Чому русини стали українцями

За малопродуктивною полемічною завісою навколо проблеми етимології слова “Україна” часто-густо зникають з поля зору питання, надзвичайно вагомі для розуміння сутності історичної долі українського народу. По-перше, це питання про причину, яка змусила народ поміняти етновизначальні терміни, а, по-друге, — як ці переміни відбувалися в історичній реальності.

“З боку українського народу перехід до нового етноніму був, зрештою, не чим іншим, як протидією асиміляторським процесам, політиці денаціоналізації українців, розчинення їх в “общерусском море”, яка невідступно проводилася правлячими колами Російської імперії. І характерно, що названий перехід активніше протікав і раніше завершився в регіонах України, ближчих до Росії, тоді як у західних регіонах, суміжних із польським етносом, ще до недавнього часу збереглися етнічні самовизначення “Русь” і “руський” (“русинський”)”.

Очевидно, поширення нової самоназви стимулювалось ворожою московською тактикою мімікрії в етнонімічній термінології. Треба було “знайти собі нове ім’я, що гарантувало б його національну незалежність, що не давало б можливости московським шахраям грати на помішані назв Росія з Руссю”.

Щоб зірвати смертельно небезпечний асиміляторський натиск московського царизму за обставин повного політичного та культурного безправ’я не було іншого виходу, за свідченням багатьох авторів, як замінити назву Русь-русин іншою назвою. “Щоб відрізнити свою націю і територію від москалів, інтелігенція наша мусіла відкинути свою давню назву “руської” й прийняла для своєї нації нашу народню назву — “українська”, а для території назву “Україна”, яка вживається в народних піснях”.

“Ім’я руського зробилось і для півночі, і для сходу тим же, чим з давніх літ зоставалось як виняткове надбання південно-західного народу (тобто, українського). Тоді останній зоставався якби без назви; його місцеве приватне ім’я, яке вживалося іншим народом (московитами) лише загальне (державне), зробилося для другого тим, чим раніше було для першого. У південно-руського (українського) народу ніби було вкрадено його прозвище. Роль повинна була перемінитися у зворотному вигляді. Так як в старину північно-східна Русь (Московщина, Залісся) називалося “Руссю” тільки в загальному значенні (у розумінні державному), а в своїм частковім мала власне найменування (Московія, Залісся), так тепер південно-руський (український) народ міг назватися в загальному (у державному) розумінні, але в частковім, своєріднім, повинен був найти собі іншу назву”.

Так писав знаменитий професор київського (і петербурзького) університету Микола Костомаров. Про потребу знайти собі іншу самоназву писав і славнозвісний професор львівського університету Омелян Огоновський: “Наш народ тому не винуват, що царі московські перенесли назву Русь на свою державу, та що наша батьківщина лишилася свого питомого імені”.

“Намагання осельників Південної Росії, так званих малорусів, пустити в ужиток знову назви “Україна”, “українець”, “український”, — зазначав визначний австро-хорватський славіст В. Ягіч, — пояснюється тим, що в них прокинулася національна свідомість і вони природньо бажають якомога сильніше зазначити етнічну окремішність малорусів супроти офіційної великоруської народности, вживаючи зовсім окремої назви, яка виключала б усяке змішання великорусів і малорусів”.

Таке змішування призвело, як справедливо зазначає А. Міллер, до того, що “територія сучасної України перетворилася в XIXст. в об’єкт справжньої термінологічної війни”.

Російський академік Корш виступив у 1912 р. в газетах “Утро России” і “Биржевые ведомости” з таким поясненням етнонімічної ситуації українців в Росії: “Патріоти відомого кшталту надають перевагу звертатися до почуттів, ніж до логіки, а етнографічне становище українців, на жаль, таке, що надає можливість логічної сваволі в оцінці їх племінної особливості: з одного боку “хахол” — не те, що “кацап”, а з іншого боку, на відміну від поляка, чеха, серба і всякого іншого слов’янина, він “русский”. Логічно думаюча людина скаже: “так, він “русский”, але не “великорос”. А російський спеціаліст із патріотичних справ переможно вигукне: “Ага, він — “русский”. Ми — так само “русские”. Виходить він нічим не відрізняється від нас і не сміє вимагати чогось особливого. Ось на цьому двоякому смислі слова “Русь”, “русский”, і грунтуються непорозуміння — не завжди щирі — наших політиків, теоретичних і практичних, відносно малоросів або українців”.

На першій сторінці своєї фундаментальної праці “Історія України-Руси” М. Грушевський зазначає: “Його старе, історичне ім’я: Русь, русин, руський, в часи його політичного й культурного упадку було присвоєне великоруським народом, котрого політичне й культурне життя розвинулося на традиціях давньої Руської держави, так що Московська держава (передовсім наслідком династичних зв’язків) уважала себе її спадкоємницею. Коли у XVII ст. український нарід також входить в склад Московської держави й виникає потреба відріжнити його від московського народу, починають входити більше менше нові й штучні імена для нього, з яких довго держався офіціально прийнятий термін: “малоросійський”, “Малоросія”. Тепер же в українськім письменстві прийнято ім’я: “українсько-руський”.

Пояснюючи причини зміни етноніму, професор Томашівський писав: “Ми свого імени не зрікаємося, ми є руський нарід і наша мова є руська мова, але щоби ніхто не міг баламутити що наш нарід і московський нарід — то одно — тому ми називаємо себе українцями.Бо ми що іншого, а россіяни, “русскіє” що іншого; наша історія одно, а їх друга”.

Таке ж пояснення зроблено в спеціальній збірці статей, що вийшла на початку XX століття на Буковині. “Наші люди усі добре знають, що Русин що інше а Москаль що інше. Однак москалі називають себе також “рускими” і на відміну від нашого “руського” пишуть два “с”. В письмі-то “русский” (з двома “с”) значить росийський або московський, а “руський” (з одним “с”) означає наш нарід. На письмі се видко, — але як хто говорить, то в бесіді не мож розріжнити, чи він сказав “руский” з двома “с” (в значіню “росийский”), чи сказав “руський” з одним “с” (в значіню “руський”). Тому із того виходить чисто баламутство”.

Від Полтавської катастрофи (1709 р.) посилилась агонія української державності, яка завершилась скасуванням гетьманщини (1764 р.). Українська держава як суб’єкт міжнародних відносин зникла, проте український народ виявив безпрецедентну пружність, бо саме в той період розпочав масово засвоювати плугом величезні простори півдня і сходу, які були здобуті козацькою шаблею. І вже на початок XIX ст. український етнос вкоренився від поліських боліт до хвиль Азовського і Чорного морів.

Зумисно створена плутанина етновизначальних термінів зробила свою деструктивну справу. Хоч етнонім Русь не є тотожним, ідентичним до терміна Росія, оскільки перший природний, з глибин правіків, а другий — штучний, утворений в Істамбулі грецькими церковниками в XVI ст., проте їх лукава зовнішня подібність, а також небезпечна подібність етнонімів русин — руський вимагали від нашого народу розпізнавальних змін. 

Уперше для Гетьманщини (це сьогодні Полтавська та Чернігівська області), яка внаслідок козацького військового союзу з Москвою вже з 1667 року поступово перетворювалася у царську колонію, питання зміни національного імені висувається як гостра політична проблема. Саме там, на Лівобережжі дошкульно відчули, як баламутство термінів ставить під загрозу національну окремішність, зрозуміли, що “назву руського необхідно замінити на таку, яка мала б ознаки відмінності від східної Русі, а не схожість з нею”.

На початку XIX ст. в межах Російської імперії появилися друком ряд видань з промовистими титулами: “Украинский вестник” (1816–1819), “Украинский домовод” (1817), “Украинский Альманах” (1831). Згодом вийшло два випуски “Украинского сборника” (1838, 1841), вийшли упорядковані М. Максимовичем альманахи “Украинец” (1859 і 1864). М. Костомаров опублікував “Українські балади”, “Украинские сцены из 1649 года” і написав програмний документ Кирило-Мефодіївського братства “Книга битія українського народу”. П. Куліш віршовану епопею “Україна” (1843). Істотним було те, що у більшості згаданих видань вміщено пісні та казки з усіх українських етнографічних регіонів, що надавало терміну “український” загальнонаціонального значення.

Провідники національного відродження, на яких історія поклала завдання змінити наш етнонім, якийсь час вагалися. Діячі старшої генерації схилялися до назви Малоросія (Котляревський, Квітка-Основ’яненко, Максимович, Гребінка). Однак для простого народу термін Малоросія був незрозумілий, невизначений і відносився тільки до частини України. Молодші вибирали термін Україна (Гулак-Артемовський, Срезневський, Бодянський, Маркевич, Куліш). На вибір нового національного імені заважила безперечно мовна практика люду Подніпров’я, серед якого назва Україна набрала широкого розповсюдження. 

Про вплив на вибір нового етноніму Тараса Шевченка треба сказати окремо, бо вирішальну роль в поширенні етноніму “Україна” відіграла, безперечно, його творчість, хоч сам він, як свідчить “Словник мови Т. Г. Шевченка”, ніколи не вживав термінів “українець”, “українка”, “український”. Але “завдяки популярності творів Тараса Шевченка сформувались терміни “український” і “українець” від назви “Україна”, яку виніс народний геній з усної народної традиції, що збереглася також у народних думах”.

На молоду українську інтелігенцію поряд з Шевченком, народними піснями і думами, в яких постійно вживається етнотопонім Україна, величезний вплив справила творчість Гоголя, зокрема повість про запорозьке лицарство “Тарас Бульба”, де часто вживається термін “Україна”. 

З 1863 року царські сатрапи стали забороняти згадувати терміни “Україна”, “український”, замінивши їх термінами “Юг России”, “южнорусский”, тобто назвою без докладного етнографічного змісту.Саме цього ж 1863 року, за збігом обставин, у львівському часописі “Мета” з’явився вірш Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна”, що помилково був вміщений під іменем Тараса Шевченка. Офіційно дозволялося вживати образливий термін “малорос” у противагу до бундючого “великороса”. “Цензура забороняє українцям називати свій народ своїм іменем, а велить усюди вживати “русский” — а з великої протекції “южно-русский”, або “малорусский”.

У 1863 р. вийшов Валуєвський циркуляр про те, що української мови “не было, нет, и быть не может”. Рішенням Надзвичайної Комісії “для пресечения украинофильской деятельности” циркуляр Валуєва доповнив горезвісний Емський указ (1876). Розпочалася брутальна політика відкритого лінгвоциду: мова українського народу (проголошена неіснуючою), була заборонена в школі, в церкві, в державних установах і взагалі в публічному вжитку. Український правопис заборонявся. 

Дозволено було користуватись тільки російським правописом. Заборонено було друкувати наукові та перекладні книжки українською мовою. Белетристика підлягала жорстокій попередній цензурі. Не дозволялась дитяча і юнацька література, а також художні твори з життя інтелігенції, купецтва і міщанства. Заборонені були будь-які періодичні видання, театральні вистави, концерти і лекції українською мовою. Навіть заборонявся друк українських текстів до музичних творів. 

Для боротьби з поширенням етноніму “українець”, в Києві, за почином редактора чорносотенної газети “Киевлянин” професора Д. Піхна, створюється “Клуб русских националистов”. Клуб створили, як вони писали: “щоби відстоювати російську ідею на “юго-западе России” від єврейських та українських “козней и натисков”.

У 1912 р. вийшла велика обсягом робота С. Щеголєва “Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма”. За свідченням сучасників, замість відштовхнути людей від злочинного “мазепинства”, книжка “відкривала очі багатьом із своїх примусових читачів”.69 Щеголєв страшенно обурився, коли австрійський імператор звернувся до послів у австрійському райхсраті, що згуртувалися в українському посольському клубі, назвавши їх “представниками українського народу”. 

В’ячеслав Липинський, активний діяч українського відродження, ще у 1912 році ствердив: “…сьогодні вся свідома частина українського народу прийняла, як національні, назви: Україна, українець, український. Питання тим самим на сьогодні вичерпане: визнаємо себе за народ окремий від інших слов’янських і неслов’янських і називаємо себе українським народом”.

Остаточно перемога нового етноніму на Наддніпрянщині настала після кровопролитних Визвольних Змагань 1917–1921 років. 

© Євген Наконечний

Чи справді Київська Русь є «колискою трьох братніх народів»?

Одразу правильне, наукове, а не науковоподібне формулювання: Київська Русь є спільною колискою українського та білоруського народів, а також певної кількості давньоруських племен (новгородські словени, в’ятичі і радимичі), які, в результаті підкорення, в кінцевому результаті (від 1478 р.), стали незначною (до 10%) складовою частиною російського народу, основну етнічну базу якого становлять угро-фінські, тюркські та монгольські племена.

Уся суть маніпулювання історичними фактами і їх подальша фальсифікація полягає в тому, що люди, які називають себе вченими, «забувають» при цьому нагадувати далеким від науки пересічним громадянам про те, що, на відміну від українців та білорусів, росіяни є не моноетнічною, а полієтнічною нацією і якусь, тим більше незначну, частину видавати за ціле – не просто науковий ляпсус, а свідоме введення людей в оману.

Щоб раз і назавжди зрозуміти в чому полягає істина, достатньо лише бодай один раз ознайомитися з далеко не повним переліком основних племен, які склали генетичний фундамент російського народу: весь, єм, карели, іжорці, ладожани, вежани, литва, чудь, летьгола, меря, мордва, мурома, черемиси, угри, пермь, печера, ям, зимигола, корсь, нарова, ліб, кипчаки, татари, кінгіт, сіджиут, чичили, іграки, киргизи, черкеси, огузи, тухси, ячма, чаруки, калмики, булгари, численні племена монгольського еміра Хушитая та еміра Байку.

 Іншими словами, до 1478 р. новгородці, в’ятичі і радимичі входили до складу нашого «руського світу» і були складовою частиною давньоруської народності (так як у ХVІІІ ст. русини змінили свою назву на українців, то, беручи до уваги той факт, що український народ є материнським, стовбурним по відношенню до усіх інших слов’янських і навіть неслов’янських народів, історики у багатьох випадках мають повне право вживати терміни «Давня Україна», «давньоукраїнська народність», «український світ», даючи собі при цьому звіт, що на кожному окремому етапі розвитку вони мають різні кількісні, а, отже, і якісні характеристики).

Так сталося, що три племені відіграли колосальну роль в цивілізаційному поступі величезного конгломерату угро-фінських та монгольських племен, включно з передачею їм своєї мови (в значній мірі цьому посприяв той факт, що правлячі династії на території Росії до 1761 р. були виключно руськими, а саме - Рюріковичі і Романови-Кобили).

До середини ХХ ст. російська історіографія взагалі не визнавала такої наукової дисципліни як генетика (її навіть переслідували на державному рівні), а тому представникам російської і радянської історичної школи дуже легко було ввести людей в оману, заявивши, що раз мова росіян належить до числа східних слов’янських мов, то і росіяни є слов’янами, а більш конкретно - русскими (такі погляди стали панівними ще від часів середньовіччя, коли Іван ІІІ задумав собі «вбирання усіх руських земель»).

Генетика переплутала російським імперіалістам і шовіністам усі карти: виявляється, що, навіть незважаючи на генетичне та інтелектуальне донорство на користь росіян трьох давньоукраїнських племен, геном українців є найбільш близьким до геному південних хорватів, чехів і поляків, в той час як до росіян з усіх слов’янських народів генетично близькими є лише болгари (адже і там, і там присутня булгарська генетична складова).

Європейська історія України-Русі

Переважна більшість джерел стосовно історії Західної України-Русі була сконцентрована на заході, тобто в Центральній Європі (схоже на те, що не Нестор, а саме Длугош мав у своєму розпорядженні повний текст Первинного Руського літопису, де йшла мова про минуле нашого народу там, де «є нині земля Угорська і Болгарська»). Ситуація ускладнилася ще й тим, що, починаючи від сер. ХІІІ ст., татаро-монголи перетворили Київську Русь на випалену землю і в полум’ї численних пожеж зникли практично усі рукописні книги та літописи.

Тим не менш, українці були цілком обізнані зі славними сторінками історії своїх предків, причому не тільки в народному фольклорі та численних піснях про Дунай, яких, за свідченням вчених, є значно більше, ніж про Дніпро-Славутич.

Так, у Білоцерківському універсалі від 28 червня 1648 р. (за даними «Історії Русів» (с.74) Богдан Хмельницький звернувся до народу з такими словами: «Навіть Стародавній Рим (що може називатися матір’ю всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п’ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор’я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер,— сталося це в 470 році після Різдва господнього.Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу!» 

Це саме стверджував у своєму «Літописі» 1720 р.  також і Самійло Величко. І ця традиція тоді вже була настільки сильною, що коли у 1657 р. гетьман помер, генеральний писар Запорізького війська Самійло Зорка, стоячи над його труною, виголосив промову, в якій, зокрема, були такі слова: “Милий вождю! Древній руський Одонацер!”

В описі подорожі митрополита Ісидора на Флорентійський собор є згадка про те, що поки митрополит у 1438 р. плив морем з Риги до Любека, то його коні «гнали берегом от Риги к Любку на Руску Землю». В Києво-Печерській Лаврі, до її спалення у 1709 р. князем Меншиковим, з цієї проблеми явно ще існували якісь рукописи, так як монах-переписувач «Житія св. Кирила» не випадково дописав від себе, що в ті часи  «не токмо...земля Мунтанская, все Далмации, и Диоклити, и Волохи биша Русь».

Як це не дивно, але концепцію Орбіні-Прокоповича поділяв також і російський цар Петро І, хоча одразу треба зазначити, що, незважаючи на пряме заперечення М. Орбіні участі московітів  в подіях на теренах Центральної і Західної Європи, під русинами він розумів не тільки українців, а й росіян. Сама династія Романових-Кобил  можливо і мала для цього певні підстави, так як вона була не російською, а українською і походила з «Ляхів», тобто з Кобилян у Надсянні, яке у 1347 р. захопила Польща (вже у 1348 р. до Москви з Перемиської та Львівської землі втекли не тільки бояри на ім’я Кобили, а й князі Звенигородські, Хованські, Боратинські, Дмитро Боброк та ін.).

Цей цар в усьому, в тому числі і в етнічних проблемах, мислив за принципом «Держава – це я», хоча ототожнювати московітів з цілком іншим народом він, безумовно, не мав жодних юридичних і моральних прав (московські Рюріковичі і Романови-Кобили відіграли в нашій історії вкрай негативну роль, так як, незважаючи на свою практично повну асиміляцію в російському середовищі, вони не тільки пам’ятали про своє київське походження, а й вперто вважали себе спадкоємцями Київської Русі, свідомо звівши її при цьому до поняття «Мала Росія»).

Обставини склалися так, що, опинившись в Німеччині, Петро І наочно переконався у тому, що третина її території у свій час була заселена русинами і це значно підсилило у нього мотивацію підчепити Московію до поняття «Русь» (на відверту фальсифікацію історичної істини він, однак, не наважився і, за порадою Прокоповича, дещо завуальовано, у візантійському стилі, назвав Московію Росією).

Чи справді українці належать до «східних слов’ян»?

Правда, але це – лише половина правди, а половина правди, як відомо, - те саме, що і неправда. Де є той світовий етнос, своєрідний етнос-донор, який здатний був розселитися по всій планеті і мав підживлювати своїм як генетичним, так і інтелектуальним матеріалом усі інші етноси свого архетипу?

Найбільшою таємницею німецької та російської історіографій є те, що, поряд з китайським, японським, монгольським та, наприклад, єврейським етносами, в індоєвропейському архетипі цю роль поза усяким сумнівом виконує саме український етнос. Більше того, ми маємо змогу навіть точно визначити, яке плем’я в середовищі самих русинів-українців відігравало роль материнського, тобто являло собою своєрідне ядро в ядрі, так як, на відміну від німецьких та російських «проффесорів» це помітили і зафіксували в історичних документах вже навіть середньовічні автори.

Від  них ми дізнаємося, що плем’я, у якого в давнину була влада, називається валінана. Їх короля називали Мужек (Маджак). За цим племенем, бувало, слідували в давнину всі племена слов’ян, оскільки головний король був у них, і «всі корилися йому». Це плем’я - корінь з коренів слов’ян.

Пізніше племена відокремлюються і кожне вже має свого короля.

Не зважаючи на те, що в кожному окремому випадку літописці різних часів згадують різні назви племен: руяни, жеруяни, руги, варенги чи то валіняни, цілком зрозуміло, що мова йде про одне і теж саме - величезне, найбільше в усьому слов’янському світі волинське об’єднання племен. Ця назва, в залежності від  місця знаходження тих чи інших конкретних племен, викристалізовувалася протягом багатьох століть.  Нарешті, у Х ст., вона остаточно зафіксувалася як волиняни, причому є всі підстави вважати, що це сталося в період існування Поморської Русі.

Лінгвісти ще не в стані дати остаточну відповідь, що саме означає це поняття –  тотемне „люті вовки”, воли (вони привели з собою під час переселення з Дунаю волів і зображення вола мають майже усі міста, які були засновані на території їх розселення), або, ще більш ймовірно, - „воля”, „великі” чи навіть „володіти” (від слова влада). Принаймні Гельмольд в 3 главі своєї праці твердить, що цю назву вони отримали завдяки своїй силі і величі, а Ейнхард сповіщає, що самі себе вільці називали велітабами. 

В усякому разі ми маємо бути вдячними Баварському Географу і особливо Аль-Масуду, який подає їх справжню, вже сучасну, а не спотворену назву волиняни, і що вони побачили те, чого не бачать і ніяк не можуть зрозуміти усі попередні історики і навіть наші сучасники: саме волиняни є генетичним резервуаром, генетичною матрицею, своєрідною стовбурною клітиною не тільки українства, а й слов’янства та індоєвропейства в цілому.

Більш детально автор подає ознаки і основні характеристики стовбурного етносу в іншій праці (Семенюк С. Історія українського народу. Львів, 2010). Тут варто лише наголосити на тому, що саме волиняни були тим етнічним ядром (архетипом), від якого, немов з материнського лона, протягом багатьох століть виокремлювалися один за одним індоєвропейські та усі інші слов’янські і, зокрема, давньоукраїнські племена. Вони розходилися у різні боки, але волиняни і далі вперто вважали їх „своїми” і вимагали безумовного підкорення.

Факт існування  в слов’янському середовищі народу, з якого «усі вони виводять свій рід» («корінь з кореня») є надзвичайно важливий не тільки для усвідомлення усіх закономірностей нашого етногенезу, а й для кращого розуміння подій, що відбуваються в Україні сьогодні. Стає цілком зрозуміло, що поділ українців на «східняків» та «западенців» не є випадковим явищем, зумовленим лише тривалим часом їх перебування в різних державних утвореннях, а виявом запрограмованого самою природою стовбурного етносу їх розвитком одночасно у двох протилежних напрямах – західному і східному. Якщо східний напрямок розвитку українства вивчений настільки досконало, що жодної потреби давати йому оцінку вже немає, то на вивчення західного з часів Міллера та Катерини ІІ накладене негласне табу (а іноді навіть і гласне).

Ховаючи імперію, шматували Україну

Французьке містечко Сен-Жермен-ан-Ле, яке знаходиться неподалік Парижу, відоме тим, що там було дописано останню сторінку історії Австро-Угорської імперії. Сталося це 10 вересня 1919-го року, коли представники 54-х держав уклали мирну угоду, яка увійшла до так званої Версальської системи повоєнного облаштування Європи.

Договір не лише підсумовував результати Першої світової та засвідчував розпад «матінки - Австрії». Він ще й виявився доленосним для України. В документі констатувалося, що імперія розпалася на декілька самостійних держав, серед яких було названо також Західноукраїнську Народну Республіку.

З одного боку, у цьому документі ЗУНР фактично отримала світове визнання. А от з іншого… Україна вкотре стала заручницею геополітичних амбіцій держав-переможниць, які буквально розірвали її на шматки. Так, українську частину Буковини передали Румунії – всупереч вимозі народного віча про приєднання до Української держави,  яке відбулося у Чернівцях восени 1918 року.

У Сен-Жермені проігнорували й рішення Собору Русинів у Хусті, прийняте 21 січня 1919 року. Карпатську Україну не приєднали до УНР, а включили до складу Чехословаччини. Про Галичину у договорі не йшлося, та невдовзі її остаточно «закріпили» за Польщею.

Такий перекрій європейської карти викликав низку рішучих протестів з боку урядів ЗУНР, УНР і навіть УСРР, яка теж плекала надію розширити сферу свого панування. Підписання мирної угоди відбулося без участі більшовицької Росії. Тож незабаром СРСР віднайшов «законні» підстави для того, аби приєднатися до антиверсальських акцій гітлерівської Німеччини і навіть вступити з нею у змову проти народів Східної Європи. Її реалізацію вони почали восени 1939-го року, втягнувши світ у Другу світову війну.