Авантюра у двох століттях

Володимир Яворівський 

письменник, депутат від БЮТ, для УП

Україна, що перебуває у стані тотальної апатії, де точкові спалахи протестів не створюють загрози владі, вже абсолютно не реагує на постій російського морського флоту на своїй території.
Зрештою, як і не реагує на політичних в'язнів, на багатомільярдні забавки "сім'ї", на розбомблені дороги, знищувані святі та заповідні місця, на озледеніння?! абсолютної більшості українців…
То де вже там до російського флоту на Кримському півострові. Може українці не знають суті цієї проблеми?
Я вже вдруге вніс "Проект Закону про денонсацію Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України". Тож маю пояснити не лише політичні та геополітичні загрози угод 1997-го та 2010 років.
Аргумент перший. Є сторона Угоди 1997 року, що приховується, і про неї знають лише поодинокі фахівці. Легалізується лише одна цифра – $97,75 мільйонів, які нібито щороку надходять до нашого бюджету.
Жалюгідно мало. Америка за розміщення своєї військової бази в Німеччині, займаючи в сотню разів меншу територію і педантично дотримуючись жорстких правил угоди – жоден солдат чи офіцер не може в'їхати чи виїхати з країни без дозволу німецьких властей, не кажучи вже про ввезення зброї, переміщення військових – сплачує близько мільярда доларів на рік. Відчули різницю? Це ще не все.
Символічні 97,75 мільйонів американських доларів водночас є і міфічними, мільйонами-привидами. Ні цента з них не надходять до державного гаманця. Ні цента!
Лиш в одному місці, в одному документі ця таємнича сума показує свої "роги". У пояснювальній записці до закону "Про Державний бюджет на 2013 рік". Цитую: "У 2013 році передбачається провести черговий взаємозалік платежів з Російською Федерацією в рахунок погашення державного зовнішнього боргу України… в сумі 97,75 млн. доларів США".
Що ж це за борг, звідки він взявся? Знаходжу в Угоді між урядом України і урядом Російської Федерації про взаєморозрахунки, пов'язані з розділом Чорноморського флоту і перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України 1997 року (далі – Угода про взаєморозрахунки).
"Стаття 1. Угода про взаєморозрахунки встановлює заборгованість України на 28.05.1997 в сумі 3074,0 мільйонів доларів США (без врахування компенсації Україні вартості кораблів, суден, плавзасобів на суму 526,509 мільйонів доларів США) і термін погашення вказаної заборгованості до кінця 2007".
Жодного документу щодо прямого державного (повторюю: саме державного!) боргу України перед Росією не існує.
Це борг комерційних структур Лазаренка, який від імені України підписував Угоду з Чорномирдіним. Він просто скинув його на державу. Ще раз повторюю: Україна цих позичок в Росії ніколи не брала. Ця тримільярдна афера, ще має бути розслідувана.
Але вдивімося в деталі.
По-перше: на шию України навішують бандитські корупційні борги в астрономічну суму.
Друге: велику кількість бойових кораблів, суден, плавзасобів, берегові та наземні інфраструктури, 18 тисяч 232 гектари суходолу та акваторії бухт, 4 тисяч 591 об'єкт оцінено в злочинно жалюгідну суму – всього в півмільярда доларів. Уявіть тіньові суми цієї оборудки.
Нарешті, третє. Цитую статтю 1 Угоди про взаєморозрахунки: "…Термін погашення вказаної заборгованості збігає до кінця 2007 року".
Займіться елементарною арифметикою: відніміть від 3074,0 мільйонів "боргу" України вартість переданого нею майна 526,509 мільйонів. Мінус 200 мільйонів за розщеплені матеріали (згідно окремої угоди).
Остаточна сума – 2347,491мільйонів доларів США. Тепер розділіть її на десять років, що передбачені в Угоді з 1997 по 2007. Овва! У такому разі Росія повинна списувати щороку майже 235 мільйонів доларів. 235, а не 97,75.
Отже, вже шість років Україна не має боргу перед Росією. Чому ж не надходять до нашого бюджету хоча б ці жалюгідні неповних 100 мільйонів доларів замість 235-и?
Таки не надходять, про це сказано в законі України "Про Державний бюджет на 2013 рік": "…Провести черговий взаємозалік… в рахунок погашення державного зовнішнього боргу України…".
То хто заборонить мені і вам думати, що 97,75 (а насправді 235) мільйонів доларів за оренду великої території та великої кількості держмайна щороку лягають в чиїсь потаємні кишені?
Очевидний великомасштабний злочин, який приховують від суспільства одиниці посвячених.
Цього факту достатньо, щоб відкрити і довести до справедливого вироку справу проти міністра фінансів, міністра оборони, прем'єра, а можливо, і президента.
Аргумент другий. Цитую статтю 2 Угоди про взаєморозрахунки: "Українська сторона передає Російській стороні в оренду, а Російська сторона використовує орендовані земельні ділянки, розташовані на них об'єкти берегової інфраструктури та акваторії бухт згідно з діючим законодавством України".
Тобто, згідно із законом України "Про оренду державного та комунального майна". А там є дуже чітка норма: оренда вважається законною і розпочинається з моменту підписання акту передачі майна в користування. Перед цим обов'язковою є ринкова оцінка майна на момент передачі його в оренду.
Зараз можна втратити відчуття реальності. Приготуйтеся, братове! Пройшло 16 років, з часу нібито здачі в оренду Севастополя та багатьох інших територій України, згідно українського законодавства, на яке посилаються в Угоді Лазаренко та Чорномирдін.
Не проведено ринкової оцінки жодного об'єкту. Жодного. Хоч у Пояснювальній записці до Бюджету 2013 року Азаров кокетує: "При цьому орендна плата за державне та комунальне майно визначається на підставі експертної оцінки відповідно до її ринкової вартості".
А ніякої оцінки не було - про це йдеться у відповіді від Міністерства інфраструктури України.
Якщо немає вартості державного об'єкту, то угода про його оренду є протизаконною, а точніше – зухвало корупційною. До слова, у тому ж таки бюджеті 2013-го за велетенську кількість зданих в оренду державних об'єктів чекають… лишень менше 100 мільйонів доларів. Уявіть масштаби тіньових грошей чиновників усіх рівнів.
Ще одним обов'язковим документом чинності оренди є акт передачі оціненого майна. Жодного такого акту не існує в природі. Не іс-ну-є-є!
Тому ніякого законного перебування (про оренду і мова не може йти!) Чорноморського Флоту РФ на території суверенної України немає. Є окупація при мовчазному і злочинному підтакуванні тутешньої влади.
Нещодавно навіть заступник голови Севастопольської державної адміністрації знайшов 38 необлікованих причалів, які самочинно захопила Росія.
Якби було проведено повноцінну, чесну інвентаризацію майна, що передається в оренду, його ринкову оцінку, якби було підписано акт передачі цього майна, якби були виконані всі вимоги закону України "Про оренду державного та комунального майна" – Україна отримала б прямими платежами за перебування флоту РФ в Україні (за найнижчими оцінками міжнародних фахівців) понад 12 мільярдів доларів США.
Майже 100 мільярдів гривень. Не отримала ні копійки. Зрозуміло, бідна країна. Тому й бідна…
Аргумент третій. Крім вже названої суми за "дарування" Росії нашої частки військово-морської техніки (526,509 мільйонів доларів) та розщеплюваних матеріалів (200 мільйонів) в Угоді передбачено додаткові договори оплати Росією прямими платежами.
Йдеться про "спільно використовувані з Україною об'єкти, аеронавігаційне обслуговування використовуваного ЧФ РФ повітряного простору над територією України та акваторією Чорного моря, де відповідальність за безпеку та організацію польотів покладена на Україну, використання об'єктів, засобів та інфраструктури навігаційно-гідрографічного і гідрометеорологічного забезпечення мореплавання в Чорному та Азовському морях, використання ЧФ РФ радіочастотного ресурсу і територіальних вод (полігонів бойової підготовки), забезпечення екологічної безпеки та екологічного контролю в місцях базування Чорноморського флоту РФ".
За кожною цією позицією мали б укладатися додаткові угоди, і Україна отримувала додаткові солідні суми до бюджету.
Натомість маємо наступне. Не укладено жодного договору на використання наших маяків, нашого повітряного простору над територією та акваторією Чорного і Азовського морів, нашого радіочастотного ресурсу, наших бойових полігонів, наших екологічних збитків. Звісно, ми не отримуємо ні копійки за все це.
Маємо інше. Конкретний приклад "оренди". Мис Сарич, найпівденніша точка України. Поблизу колишньої дачі Горбачова, а тепер наших... Маяк є власністю України.
Офіційним державним наглядачем маяка багато років є "паспортний" росіянин, який віднайшов свою українську кореневу систему, Юрій Лещенко. Український патріот найвищої проби. Людина з держаним мисленням, автор багатьох українооборонних статей у періодиці.
Кілька років тому український маяк Сарич окупували морські піхотинці Росії.
Юрій виграв усі можливі суди в Україні, але залишається "випадковою" людиною на маяку.
Командир підрозділу окупантів не просто хазяйнує на цьому об'єкті, а й займається бізнесом – розводить породистих собацюг, яких нацьковує на законного доглядача українського маяка.
Я не повірив у таке провокативне нахабство і спробував відвідати Сарич. Моє депутатське посвідчення тут, на українській території, не мало жодної сили. Годину черговий кудись дзвонив, щось вислуховував, але на територію мене не пустили.
Аналогічна ситуація на всіх маяках у Криму, а відповідальність за їх режимне функціонування лежить на Україні. Можливі і навмисні провокації "собачників".
Морпіхи Росії вільно розгулюють по всій Україні.
Ми не знаємо, що завозиться в державу під виглядом товарів для російського флоту.
Ми не контролюємо велетенські екологічні збитки, яких завдає російський флот.
Тисячі морських офіцерів-відставників та пенсіонерів берегових служб залишаються жити в Севастополі та його околицях, маючи російське громадянство і вважаючи це місто "рускім городом". Тому й обирають до парламенту колісниченків.
Росія заборгувала Севастополю великі соціальні суми, які змушений закривати міський та всеукраїнський бюджети.
Вихід бойових кораблів Росії із Севастополя для участі у війні з Грузією міг закінчитися для нас великою трагедією.
Добре, що це була Грузія Саакашвілі.
Аргумент четвертий. Знаючи це все, президент Янукович мав би домогтися узаконення – здійснити інвентаризацію, ринкову оцінку майна і території, провести акти їх передачі орендареві та скрупульозного виконання головної 1997 року та допоміжних угод з РФ щодо її Чорноморського флоту.
Цього вистачило б на цілу президентську каденцію.
Що робить Янукович? В режимі підвищеної секретності, без консультацій із спеціалістами, а в таких стратегічних рішеннях треба радитись із широким колом громадськості, наперекір перехідним положенням Конституції, 24 квітня 2010 року у Харкові несподівано підписує з Путіним нову кабальну угоду.
У свідомої України – серцевий напад, шок. Всього три статті з преамбулою. Але за ними можлива втрата нашого суверенітету і самої державності.
Ось їх суть. У преамбулі – тривіальне шаманство про новий етап партнерства, дружби, добросусідських стосунків. Перша стаття – кумулятивний снаряд: всі базові угоди 1997 року про перебування ЧФ РФ на території України сліпо продовжуються ще на 32 роки.
Тобто інвентаризацію, оцінку, передачу в оренду, згідно українського законодавства, майна і територій орендареві, надходження орендної плати до бюджету одноосібно перенесено Януковичем аж до 2042.
Попередня угода ще залишалася чинною на 7 років. Ох, як хотілося малоросу догодити "старшому брату", що згодом його зневажатиме – згадайте Севастополь, байкерів, вечерю в кума Медведчука.
Не менше замінована і друга стаття Харківської угоди.
Україні нібито мажуть губи медом з "царської" ласки, ПРовладні канали та ЗМІ ревуть від щастя: знижено ціну російського газу на цілих 100 доларів за тисячу кубометрів!
Насправді ніякої реальної скидки немає. Фікція. Здешевлення на 100 доларів – лукава умовність. Ця міфічна скидка буде щорічно підсумовуватись і накопичуватись, як борг України перед РФ, який не підлягає погашенню.
Борг може лише збільшуватись і ставати зашморгом на шиї країни аж до 2042. За цей час він виросте до астрономічних розмірів, а ЧФ РФ так і стоятиме під нашими вікнами, і наші діти та внуки проклянуть нас за мовчазну згоду на цю аферу.
У цій же статті фіксується щорічна плата за перебування (ви помітили: не за оренду, а за перебування?! Такого поняття в нашому законі про оренду немає) ЧФ РФ в Україні у сумі… 100 мільйонів доларів, починаючи з 2017.
Звідки взято цю злиденну суму? З яких надр президентської свідомості вона виповзла? У якому стані можна підписувати цей документ?
Закон України "Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил на території України" чітко визначає у 6-тій статті підстави для денонсації: "Міжнародні договори України про тимчасове перебування підрозділів збройних сил інших держав підлягають денонсації в разі недотримання або порушення підрозділами збройних сил інших держав міжнародних договорів України, цього закону та інших нормативно правових актів; використання або загрози використання підрозділів збройних сил інших держав, які перебувають на території України, проти третіх держав…".
То хіба для цього мало аргументів, українці?
Харківська Угода двох президентів 2010 провокує і заохочує Росію до ще більших порушень Угоди прем'єрів 1997. До того ж Янукович не зрозумів, що включивши в документ ціну на газ, він легалізував і підтримав договір між Газпромом та Нафтогазом, за який запроторив Юлю Тимошенко до тюряги.
PS. У 2042-му Україні буде 51 рік. Моєму внукові Тарасові – 36, внучці Соломії – 31. Мої правнуки вже вмітимуть говорити. Що вони скажуть? Що?

"Українське питання" напередодні Другої світової війни

 Іван Патриляк

Плануючи війну проти Польщі, німці докладали всіх зусиль для того, щоб вона "була викликана не з боку Німеччини", а українським повстанням в Галичині й на Волині. Одночасно німці погрожували "взяти під свою опіку" західних українців, якщо Москва піде на угоду з Британією.

1 вересня 1939 році прийнято вважати початком Другої світової війни. Документ, який уможливив напад гітлерівської Німеччини на Польщу - прийнятий в останні дні серпня пакт Молотова-РІббентропа. А одна з причин появи цього пакту - німецько-радянські інтриги щодо державності українських земель.

-------------

Українське питання напередодні Другої світової війни було ще більш заплутаним, ніж у 1914 році. Його вирішення впливало на долю щонайменше чотирьох держав, до складу яких входили українські етнічні землі у міжвоєнний період.
З приходом у 1933 р. до влади в Німеччині націонал-соціалістичної партії, лідери якої відкрито декларували необхідність геополітичних змін у Європі, "українська проблема" набула нового звучання в устах європейських дипломатів, політиків і журналістів.
Стороною, яка відразу включила "українське питання" до порядку денного, була Німеччина. Нацистська партія Німеччини, яка прийшла до влади в країні 1933 року, бачила Україну складовою "життєвого простору на Сході".

Карикатура з британської Daily Mail (1 травня 1941 року). Сталін каже Молотову, котрий сидить із книгою Гітлера: "Годі вже читати той шматок про Україну". Джерело: cartoons.ac.uk

Основним способом досягнення мети Німеччина обрала дестабілізацію внутрішньої ситуації у країнах, що мали бути підкорені в майбутньому.
Першочерговою ціллю стала Польща, яка опинялася в ситуації "між молотом і ковадлом" — підтримка Німеччиною українського руху загрожувала втратою Західної України, а ідея співпрацювати з СРСР була неприйнятною.
Німці використали цей момент: на зустрічі Гітлера з послом Польщі у Берліні Висоцьким польській делегації прозоро натякнули, що Німеччина не буде заперечувати, якщо за участь у майбутній війні проти СРСР Польща отримає змогу розширити кордони до Дніпра та Чорного моря або очолить федерацію із квазі-держав, утворених на окраїнах колишнього Радянського Союзу.
Безпосередні переговори про можливу участь Польщі в майбутній війні проти більшовицької Росії розпочалися у Берліні в листопаді 1933 році. Посланець Варшави Ю.Ліпський цілковито погодився із думками, висловленими Гітлером, його підтримав міністр закордонних справ Польщі Ю.Бек — відвертий прихильник польсько-німецької співпраці.
Тож не дивно, що Берлін із Варшавою знайшли повне порозуміння, яке вилилося у підписання 26 січня 1934 року польсько-німецького договору про ненапад, фактично спрямованого проти СРСР.
"Українське питання" втратило на якийсь час актуальність, оскільки Німеччина після угоди сконцентрувалася на вибудовуванні відносин із країнами Західної Європи, а Польща уникала різких кроків через власну геополітичну вразливість.
Знову "українська проблема" потрапила до "порядку денного" німецької політики під час "Чехословацької кризи", коли українське Закарпаття [входило до складу міжвоєнної Чехословаччини - ІП], скориставшись фактичним розвалом ЧСР, оголосило – за негласної підтримки Німеччини — про бажання автономії.
З іншого боку, поява потенційного зародку української державності лякала Угорщину, СРСР, Польщу та Румунію, які заявили протест.
На фоні автономізації Закарпаття починається зближення Угорщини та Польщі. Остання цілковито підтримала плани М. Горті приєднати Закарпаття до Угорщини, а також все наполегливіше вимагала ліквідувати українську автономію в ЧСР.
Під час переговорів з німецькою делегацією міністр закордонних справ Польщі відверто зізнався: у Варшаві бояться, аби Німеччина не використала "українську карту" за зразком "Судетської проблеми" і не розколола Польщу.
У відповідь Й.Ріббентроп натякнув польському посланцеві, що позитивне для Польщі вирішення Карпатоукраїнського питання можливе лише у випадку, якщо Варшава буде поступливою щодо передачі Німеччині Данцига [нині Ґданськ - ІП], будівництві автостради і залізниці через "польський коридор" [між "материнською" Німеччиною і її анклавом Східна Прусія - ІП], а також приєднається до Антикомінтернівського пакту.
Польський уряд не погодився на такі вимоги і питання Закарпаття на деякий час залишилося без остаточного вирішення.
Демонструючи всесильність у питаннях встановлення кордонів і долі народів, нацисти 2 листопада 1938 р. під час засідання так званого Віденського арбітражу частково задовольнили претензії Будапешта, передавши Угорщині південні реґіони Закарпаття із найбільшими містами Ужгородом, Мукачевим, Береговим і стратегічною залізницею.
Однак події набирали нового несподіваного розвитку: наприкінці грудня 1938 року радник німецького посольства у Варшаві заявив, що Німеччина не має наміру перетворювати Карпатську Україну на зародок майбутньої української державності, а вже 5 січня 1939-го Гітлер, приймаючи у своїй резиденції Берхтесгаден міністра закордонних справ Польщі Ю.Бека, заявив, що Німеччина втратила інтерес до українського питання.
Наступного дня німецький колега Бека чітко заявив —  Німеччина вважає "українську проблему" внутрішньою справою Польщі. Ріббентроп провокаційно запитав, чи не відмовилася Варшава від амбітних планів покійного маршала Пілсудського підкорити собі Україну, на що отримав відповідь: "Польські війська були у самому Києві і ці прагнення усе ще живі й сьогодні".
26 січня 1939 р. Ю.Бек отримав запевнення від німецьких урядовців, що Німеччина готова віддати Польщі територію України до Дніпра та Чорного моря.
Втім, поляки у прагненні позбутися "української небезпеки", не врахували того, що самі були одною з цілей нацистів. 8 березня, виступаючи у вузькому колі представників військового командування та партійного керівництва, Гітлер наголосив, що до 15 березня повинна бути ліквідована Чехословаччина, після чого настане черга Польщі.
Війна проти Польщі означала війну проти Франції та Англії, а це тягло за собою гостру необхідність добитися підтримки СРСР. "Українське питання" проступило вже на етапі налагоджування діалогу.
Під час виступу у Рейхстазі 30 січня 1939 року Гітлер наголосив на поверненні Німеччині її колишніх африканських колоній і необхідності створити в Африці німецький "життєвий простір".
Продемонструвавши Кремлю зміну пріоритетів і натякнувши на можливість порозуміння, лідер нацистів очікував від лідера більшовиків відповіді, у якій слід було чітко окреслити проблему, що стояла на перепоні німецько-радянського зближення і усунення якої могло б відновити довіру між двома державами.
10 березня 1939 р. у доповіді на ХVІІІ з’їзді ВКП(б) Сталін чітко вказав на найбільший подразник у німецько-радянських стосунках:
"Характерним є той шум, який зчинила англо-французька й північноамериканська преса з приводу Радянської України.
Діячі цієї преси до хрипоти галасують про те, що німці йдуть на Радянську Україну, що вони вже тепер мають у руках так звану Карпатську Україну, яка налічує близько 700 тисяч населення, що німці щонайпізніше весною цього року, приєднають Радянську Україну, яка має понад 30 мільйонів населення, до так званої Карпатської України.
Схоже на те, що цей підозрілий шум мав своєю метою підняти лють Радянського Союзу проти Німеччини, отруїти атмосферу і спровокувати конфлікт з Німеччиною без видимих на те підстав.
(...) Звичайно, цілком можливо, що в Німеччині є божевільні, які мріють приєднати слона, тобто Радянську Україну, до кузьки, тобто до так званої Карпатської України. І, коли дійсно є там такі безумці, можна не мати сумніву, що в нашій країні знайдеться необхідна кількість гамівних сорочок для таких божевільних.
Але якщо відкинути геть божевільних і звернутися до нормальних людей, то хіба неясно, що смішно і безглуздо говорити серйозно про приєднання Радянської України до так званої Карпатської України?".
Сталін також наголосив, що саме у Франції, Британії та США очікують "походу Гітлера" на Радянську Україну і розглядають війну Німеччини проти СРСР як плату за згоду Заходу приєднати до Райху Судети і знищити Чехословаччину.
Німецький канцлер одразу ж оцінив ситуацію. Проблема Карпатської України була основною перешкодою на шляху до радянсько-німецького порозуміння.
Рішення щодо майбутньої долі маленької української держави було прийняте без зволікань. 10 березня виступив Сталін, а 14 березня угорські війська з благословення Гітлера атакували українське Закарпаття.
15 березня Сойм Карпатської України прийняв декларацію про незалежність і звернувся до німецького консула Гофмана з пропозицією, щоб Німеччина взяла під свій патронат Закарпаття, як Словаччину. Відповідь із Берліна, від самої канцелярії Гітлера, надійшла миттєво – реґіон без опору має перейти до Угорщини.
Президент Карпатської України Августин Волошин відкинув німецький ультиматум. Героїчний спротив Української Карпатської Республіки був потоплений у крові угорськими ґонведами, "українська проблема" черговий раз була принесена в жертву геополітичним інтересам могутніх європейських гравців.

Солдати армії Карпатської України. Більше фото дивіться в розділі "Артефакти"

Розправившись із залишками Чехословаччини, німецький фюрер уже 3 квітня віддав наказ про підготовку нападу на Польщу, а 11 квітня підписав план війни з Польщею (план "Вайс"). Відтак українське питання знову стало актуальним для німецьких політичних комбінацій.
Здавалося б, що Німеччина вже знайшла порозуміння з Радянським Союзом, однак між майбутніми партнерами залишалася певна недовіра, що підігрівалася діями обох сторін.
Причиною стала активізація англійської та французької дипломатії, які занепокоїлися планами Німеччини щодо розгрому Польщі. 12 серпня 1939 р. до Москви прибули військові місії Британії та Франції, однак із надзвичайно обмеженими повноваженнями.
Переговори між Москвою та західними демократіями відверто насторожували Берлін. У якості контрзаходу німці вирішили черговий раз розіграти "українську карту".
Плануючи війну проти Польщі, німецькі дипломати й експерти зі спецслужб докладали всіх можливих зусиль для того, щоб "конфлікт із Польщею був викликаний не з боку Німеччини", а українським повстанням в Галичині та на Волині. Одночасно німці своїми діями натякали Кремлю про можливість "взяти під свою опіку" західних українців, якщо Москва піде на угоду із Британією та Францією.
З метою активізувати український антипольский рух в Західній Україні представники німецької військової розвідки (Абверу) нав’язали контакти із лідером ОУН Андрієм Мельником і зуміли переконати в необхідності координувати зусилля націоналістів із Німеччиною, незважаючи на зраду німцями Карпатської України.
Співробітники Абверу наголошували: "здача" Угорщині Закарпаття була лише тактичною поступкою, необхідною для майбутнього відродження української державності на більшості територій України.
Демонструючи "добру волю" щодо українців, представники Абверу визволили з угорського полону 400 карпатських січовиків. Їх, за домовленістю з керівництвом ОУН, було перевезено до навчальних таборів Абверу в Кірхендорфі та Гакенштейні (Верхня Австрія).
Через три дні після початку переговорів між радянською і англо-французькою делегацією в Москві керівництво Абверу отримало дозвіл на створення з колишніх карпатських січовиків українського диверсійного загіну під кодовою назвою "Bergbauernhilfe" ("Допомога горян"). Підготовкою загону займався Абвер–2 (другий відділ Абверу – "Диверсії та психологічна війна").
Український Легіон із 200 (за деякими даними із 600) осіб очолив полковник Роман Сушко, його формування стало важливим чинником тиску на Кремль для німецької дипломатії.

Солдати "легіону Сушка" в Коросні [нині Польща], 1939 рік. Фото: uk.wikipedia.org

Намагаючись використати українців, нацисти водночас пильнували, щоб їхні ініціативи не вийшли із-під контролю. Про це свідчить відмова німців сформувати з українських емігрантів окремий корпус для війни з Польщею.
Українські еміграційні організації та військові товариства готові були надати у розпорядження вермахту 12 тисяч солдатів та 1300 офіцерів, які добровільно бажали воювати проти Польщі за визволення західноукраїнських земель.
Через побоювання, що надмірний ентузіазм українських еміграційних кіл справді призведе до формування повноцінної української армії та нового проголошення української державності на руїнах Польщі, Берліном були відкинуті всі українські ініціативи.
Загін Сушка повинен був лише виконати свою обмежену місію – закинутий в Галичину легіон мав спровокувати українське повстання, "на допомогу" якому прийшли б війська "Великої Німеччини".
Паралельно із розігруванням "української карти" німецькі дипломати гарячково шукали шляхів до порозуміння із радянським диктатором.
26 липня 1939 року співробітники німецького МЗС вперше натякнули радянському представникові в Берліні Г.Астахову про потребу відновити взаємовигідні стосунки, на перепоні яким не стане ані проблема Прибалтики, ані "українське питання".
2 серпня  глава МЗС Третього Райху Й.Ріббентроп особисто спілкувався з радянським представником і запевнив, що Німеччина "прихильно ставиться до Москви", запропонувавши водночас Кремлю визначитися, чи він йтиме з Францією та Британією, чи з Німеччиною.
У випадку прихильності до Німеччини Ріббентроп обіцяв, що всі проблеми між Балтійським та Чорним морем будуть вирішуватися Берліном спільно з Москвою. Стосовно Польщі — натякнув на можливість спільного вирішення долі цієї країни і запропонував радянському представникові подумати над можливістю того, аби СРСР отримав у підпорядкування східну частину польської держави, тобто території Західної України та Західної Білорусі.
12 серпня (у той самий день, коли до Москви прибула англо-французька місія) новий радянський нарком закордонних справ В'ячеслав Молотов повідомив через Астахова, що радянський уряд готовий вести переговори з Берліном.
А 15 серпня 1939 р. (того ж дня, коли було сформовано український диверсійний легіон Романа Сушка) Ріббентроп передав через німецького посла в Москві Шуленбурга своє особисте звернення до Молотова. Справжнім автором послання був Гітлер.
Молотов із зацікавленням вивчив документ і з насутпного дня між представниками німецького та радянського закордонних відомств розпочалися інтенсивні переговори.
Першим результатом стало підписання 19 серпня надзвичайно широкого економічного договору. Того ж дня Молотов передав до Берліна проект пакту про ненапад між двома країнами. Угода про ненапад гарантувала Гітлерові спокій на східних рубежах Німеччини і дозволяла, "не озираючись", воювати з Польщею, Францією та Британією.
У Берліні із захопленням зустріли проект договору, але нацистів не влаштовували висловлені Молотовим дати можливого підписання угоди – 26-27 серпня 1939 року. Час минав, дипломатичний конфлікт між Польщею та Німеччиною загострювався й Гітлер боявся, що політичний договір із Кремлем може бути не підписаний до початку бойових дій.
20 серпня, поставивши на кін свій власний авторитет, німецький канцлер звернувся до Сталіна з особистим посланням:
"Я приймаю проект пакту про ненапад, що його передав нам ваш міністр закордонних справ пан Молотов, але вважаю вкрай необхідним з’ясувати питання, пов’язані з ним, якнайшвидше [...]
Суть додаткового протоколу, бажаного радянському урядові, може, я переконаний, бути з’ясована у найкоротший час, якщо відповідальний німецький державний діяч зможе особисто прибути до Москви для переговорів [...]
На мою думку, враховуючи наміри обох наших держав вступити у нові відносини між собою, бажано не гаяти часу. Тому я пропоную, щоб Ви прийняли мого міністра закордонних справ у вівторок, 22 серпня, або щонайпізніше в середу, 23 серпня".
Наступного дня надійшла відповідь від Й.Сталіна:
"Канцлеру Німецької держави панові А.Гітлеру. Дякую за листа. Я сподіваюсь, що німецько-радянський пакт про ненапад стане вирішальним поворотом до кращого у політичних відносинах між нашими країнами. Народам наших країн потрібні мирні відносини. [...]
Радянський уряд уповноважив мене повідомити Вас, що він погоджується на приїзд пана фон Ріббентропа до Москви 23 серпня. Й.Сталін".
21 серпня радянська дипломатія повинна була вирішити ще одне важливе завдання – перервати перемовини з англо-французькою місією. Саме цього дня на переговорах було досягнуто значних успіхів, англійці та французи пішли на серйозні поступки у питанні пропуску радянських військ територіями сусідніх держав.
Однак опівдні до кімнати переговорів увійшов ад’ютант К.Ворошилова Р.Хмельницький і передав наркому оборони СРСР записку від особистого секретаря Сталіна Поскрьобишева: "Клим! Коба велів згортати шарманку!"
Виконуючи волю Сталіна, Ворошилов без пояснення причини перервав переговори, незважаючи на активні протести англійців і французів.
Гітлер із нетерпінням чекав на відповідь із Москви, тож, коли ад’ютант приніс йому коротеньку телеграму Сталіна, німецький канцлер радісно вигукнув: "Я їх маю! Я знову отримав верх! Я маю в кишені весь світ!"

Після підписання пакту про ненапад. Ліворуч - Ріббентроп, праворуч - Молотов

Упевнений в успішності місії Ріббентропа фюрер, виступаючи на нараді вищого військового керівництва у Оберзальцбері, наголосив:
"Обнародування пакту про ненапад справить ефект бомби, що вибухнула. Наслідки – неосяжні. Сталін теж сказав, що такий курс піде на користь обом сторонам. Вплив на Польщу буде жахливим. [...] Тепер Польща в такому становищі, у яке я хотів її поставити. [...]
З осені 1938 року мною було прийняте рішення йти разом зі Сталіним. По суті, в усьому світі є тільки три великих державних діячі: Сталін, я і Муссоліні. Муссоліні – найслабкіший... Сталін і я – єдині, хто бачить майбутнє. Таким чином, через кілька тижнів я протягну руку Сталіну на спільному німецько-російському кордоні й разом із ним візьмуся за новий поділ світу".
Аналогічно радість з приводу майбутнього підписання угоди із Гітлером висловлював і радянський диктатор. За спогадами маршала Жукова, Сталін "був переконаний, що він, спираючись на пакт, обведе Гітлера навколо пальця". Йому вторив і Хрущов, який у спогадах залишив такі слова Сталіна: "Ну, для початку ми обманули Гітлера".
23 серпня 1939 року до Москви прибув Ріббентроп. До складу німецької делегації входили Ріббентроп, Шуленбург, радник Гаус та перекладач Хільгер. З радянського боку, на здивування Ріббентропа, окрім Молотова та перекладача Павлова, був присутній Сталін.

Усміхнені хитруни

Сталін особисто розпочав розмову, яка протікала зважено і спокійно. Згоди щодо пакту про ненапад дійшли швидко, поклавши в основу документа радянський проект. Більш жваво обговорювалися проблеми, що увійшли до тексту таємного додаткового протоколу.
Однак і в цьому випадку проблеми вирішувалися швидко, оскільки німецький проект таємного протоколу, взятий за основу, надавав СРСР достатньо переваг, а на всі додаткові радянські пропозиції Ріббентроп охоче погоджувався. Тому й не дивно, що гітлерівський міністр закордонних справ у своїх спогадах відзначав, що "на переговорах панувала приємна атмосфера".
Близько опівночі розмова завершилася підписанням пакту про ненапад, за яким в історіографії закріпилася назва "пакту Молотова-Ріббентропа". Термін дії угоди визначався десятьма роками із автоматичним продовженням на п’ять років у випадку, якщо жодна зі сторін його завчасно не денонсує.
У самому факті підписання договору про ненапад не було нічого надто неординарного чи протиправного, якби разом із договором не було укладено таємний додатковий протокол. Цей документ передбачав розмежування сфер впливу сторін у Східній та Центральній Європі, грубо порушуючи суверенітет і територіальну цілісність цілої низки незалежних держав.
Радянська сфера впливу охоплювала Естонію, Латвію, Фінляндію, Бессарабію та східну частину польської держави (на схід від річок Нарев, Вісла, Сян). На радянському боці, окрім українських і білоруських етнічних земель, опинилися Люблінське та частина Варшавського воєводств, заселених головним чином поляками.
Після підписання угоди обидва диктатори залишилися вдоволеними. Гітлер вважав, що добився участі Кремля у війні проти Польщі та дружнього нейтралітету СРСР під час війни Німеччини з Францією та Британією. Німецький канцлер розраховував на швидкий розгром західних демократій і повернення німецьких дивізій на Схід для здобуття "життєвого простору", а більшовицький лідер бажав затяжної війни на Заході із подальшою радянізацією Європи.

Газета "Правда" за 25 грудня 1939 року. Сталін на крові українців та поляків дякує Гітлеру за вітання з днем народження.

Як показав розвиток подій, обоє прорахувалися у своїх планах. Втім, це не врятувало мешканців західноукраїнських територій від зустрічі з радянським тоталітарним режимом.
Зважаючи на укладення угоди зі Сталіним, нацисти знову "заховали до рукава" українську карту. Легіон Сушка, передислокований до Словаччини в очікуванні вторгнення в Польщу, 25 серпня 1939 р. було заборонено використовувати під час бойових дій.
До початку війни 1 вересня німці більше не згадували про "українську проблему" – у Берліна був новий, набагато вигідніший союзник, з яким розрахувалися західноукраїнськими землями.

Кремль готує "Грузинський сценарій" в Україні вже цього року

Мало хто знає, що 8 серпня в день коли Грузія відзначала п'яту річницю спроби Московських окупантів окупувати їх країну, Кремль порушуючи всі домовленості з Україною, порушуючи міжнародне законодавство здійснив агресію та анексію території України. Про це чомусь по телебаченню не показували, хоча про це в першу чергу треба було говорити, показувати, але ймовірно хтось дав вказівку ні слова про цей інцидент, ні виступів глави держави ні засідання ВРУ, не було й заяв з боку МЗС та Міністерства оборони України - нічого такого не було. Потрібно було в цей же день ввести військовий стан на території Криму, денонсувати Харківські угоди, вивести ЧФ РФ силою з Севастополя, треба було звернутися до ООН, але цього не було. Багато хто з вас це почує вперше, влада хоче будь-що замовчати цей інцидент, цю агресію московських окупантів в Севастополі. Ймовірно ті зрадники, або вороги України та Українського народу, які дали таку вказівку не хотіли, щоб про це дізналися багато людей, як в Україні та і за її межами, бо їм краще красти гроші з державної скарбниці, дерибанити землі, здирати з Українців останні гроші, будувати собі друге Межигір'я в Криму. 8 серпня цього року в Севастополі силами збройних підрозділів ЧФ РФ було захоплено територію і приміщення соціально - культурного центру на вул. Частинка. Такі дії з боку іноземної ворожої для нас країни є неприпустимими і є початком збройної агресії проти нашої держави. Мушу нагадати, що 8 серпня у москалів починається масовий психоз, так 8 серпня 2008 року московські окупанти почали спробу окупації Грузинської держави під виглядом "добрих миротворців", як вони про себе казали, а насправді жорстоких окупантів, тиранів грузинського народу. Я не знаю, що їм цього року вдарило по голові, але 8 серпня 2013 року вони незаконно захопили територію і приміщення Соціально - культурного центру в м. Севастополі (Україна). Також це може свідчити про те, що царьок Рашки - Путін вибрав собі нову ціль для демонстрації своєї сили, або для анексії частини України і можливо знищення України, як незалежної, самостійної держави. Така агресія московських окупантів з ЧФ РФ не є першою, але в нас є всі підстави вважати, що якраз цього року цей конфлікт може стати, і агресором, як і в конфлікті 2008 року з Грузією буде Московія. Справа в тому, що Московія хоче дестабілізувати Україну - такий план царька Путіна. Він будь-якими методами хоче завадити Україні підписати угоду про асоціацію з ЄС на Вільнюському саміті, який відбудеться в листопаді цього року, для Москви втрата України це загибель їх імперії, без України їх імперія перестане існувати, тому Московія буде всіма законними і незаконними методами завадити цій події, є достатня ймовірність того, що Московія введе свої війська на територію України в листопаді цього року, або захоче захопити Україну повністю, цього теж виключати не можна, враховуючи їх імперські амбіції. Нам зараз не завадив би свій Саакашвілі - та людина, яка не зламалася, яка протистояла цілій імперіялістичній машині, цілій орді яка хотіла окупувати Грузію, він вистояв, і завдяки йому Саакашвілі, героїзму солдат та патріотизмом Грузинського народу агресія Московської орди була відбита. В Україні все набагато трагічніше, Яник у нас узурпатор влади, зек, людина яка використовує владу для свого збагачення та своєї Донецької свори, їм абсолютно байдуже що буде з Україною та її народом, їх не хвилює доля цієї країни, вони при першій нагоді втечуть з України з награбованим, а ми залишимось сам на сам із ворогами, але це ще не все! Половина Українців зараз чомусь зневірилася і їй вже байдуже, вони не вірять, що щось зміниться, або просто не хочуть у це вірити, інша половина це Українські націоналісти та патріоти, та чи вся ця половина стане на захист своєї Батьківщині - ні! Єдина наша надія це наші збройні сили, наша армія, вона присягнула на вірність Україні та Українському народу. Якщо дійде до війни, то обов'язок кожного Українця стати на захист кордонів нашої держави, той хто відмовиться більше не зможе називати себе Українцем і спаде на нього гнів та зневага Українського народу. Я скажу вам, наша незалежність не впала з неба, за неї пролили багато крові, мільйони полягли за незалежність України, і наш обов'язок гідно берегти нашу державу, і захистити її ціною власного життя, бо краще загинути в бою за свою Україну та Українців, ніж жити в ярмі і служити окупантам. Так їх багато, так в них є ракети, літаки але це наша земля і ми тут господарі. Ми поляжемо, але ворожий чобіт не ступить на нашу святу Українську землю. Створення Української держави, тоді ще України - Русі не було випадковим, це була воля Божа, значить наша країна в майбутньому відіграє таку ролі в світовому житті, яку ми зараз просто уявити не можемо. Ми повинні захистити Україну і Український народ. Перше, що повинно бути в душі кожного Українця це - незалежна, вільна, самостійна Українська держава та Український народ, а на другому місці все інше, лиш тоді ми здобудемо ту державу про яку мріємо. Ми повинні показати московським окупантам, якщо вони введуть свої війська на територію нашої Української держави, то зустрінуть тут такий опір, що все вороже військо поляже, ми зробимо їх перебування на нашій території нестерпним. Ми не допустимо ніяких іноземних військ на нашій території, бо це вже початок збройної агресії проти незалежної держави Україна. Ми попереджаємо РФ та особисто Путіна: "Якщо ви введете свої війська на нашу територію і не важливо під яким приводом ви це зробите, це буде розцінюватися, як збройна агресія проти незалежної держави Україна, ви ризикуєте втратити те, що зараз маєте, а ви пане "царьок московської імперії" ризикуєте втратити свій трон і вас судитиме міжнародний трибунал. Ми звертаємося до світової спільноти взяти до уваги інцидент, що стався 8 серпня 2013 року в Севастополі та інші інциденти, а також просимо висловити вашу позицію щодо дій іноземних військових формувань на території нашої держави. Ми Українці ніколи не прагнули когось заваювати, або знищити, якийсь народ, як це робили з нами наші вороги, в нас немає такої жорстокості, як в них, знищувати і підкоряти собі інші народи, ми не імперіялісти, не мілітаристи, ми народ, який хоче бути господарем на своїй землі, щоб ніхто не посягав на нашу мову, традиції, культуру, історію. З історії всі знають, що Україна та Український народ непереможні, навіть знищення наших держав, геноциди, голодомори, репресії не змогли вибити з нас бажання до самостійної, незалежної власної держави, в Українця це не можливо забрати, або якось вибити. Можливо зараз не найкращі часи для України та її нації, але це не значить, що якась там гидота Кремлівська зможе нас захопити, вас згубить ваша жага до завоювань і пиха. Ми Українці європейська нація, і тому наше місце з іншими Європейськими країнами, а тому, ми не можемо бути в азіатському союзі, який очолює Московія. З нами Бог і Україна! Богдан Петлюра

ПРОЕКТИ ЄВРЕЙСЬКОЇ АВТОНОМІЇ В РАДЯНСЬКОМУ КРИМУ

На допомогу тим, хто голодував у Росії і Україні прийшли Американська Адміністрація Допомоги ( АРА), католицька церква, місія Нансена, очолювана відомим полярним дослідником та інші організації. Не стояла осторонь цієї справи і єврейська громадськість. Допомагати голодуючим євреям Росії активно взялася єврейська благочинна організація " Джойнт”. Вона виділяла, зокрема, значні кошти на їх земельне облаштування. Велика сума була обіцяна Росії "Джойнтом” у 1922 р. Відповідно постало питання про розробку під можливі гроші відповідного проекту. Тоді і виникла ідея виділення під єврейську колонізацію малонаселених територій на півдні України і Північному Криму. Після поразки визвольних змагань на Україну випало ще одне тяжке випробування – масовий голод (1921 – 1923 рр.). Поряд з Поволжям і Доном, Кримом і Кубанню п’ять степових губерній України (Запорізька, Катери-нославська, Одеська, Миколаївська і Донецька) зазнали цього страшного лиха. Хоча Україна перебувала в дуже тяжкому стані, радянська влада направляла кошти, здобуті від реалізації церковних цінностей, конфіскованих в республіці, на ліквідацію голоду в Поволжі. Одночасно збройні загони червоноармійців насильно забирали в українських селян абсолютно все зерно і фураж, широко застосовуючи при цьому такі репресивні заходи, як публічні розстріли, взяття заручників, "кругові поруки” та ін. Тільки літом 1922 р. Україну було визнано зоною бідування і дозволено допомогу міжнародних організацій. Захід пішов на це – і з гуманістичних міркувань, і з побоювання, що в радянській Росії цілком можливий голодний бунт, який викине за її межі мільйони голодних людей і рознесе по світу епідемії тифу, туберкульозу та ін. На допомогу тим, хто голодував у Росії і Україні прийшли Американська Адміністрація Допомоги ( АРА), католицька церква, місія Нансена, очолювана відомим полярним дослідником та інші організації. Не стояла осторонь цієї справи і єврейська громадськість. Допомагати голодуючим євреям Росії активно взялася єврейська благочинна організація " Джойнт”. Вона виділяла, зокрема, значні кошти на їх земельне облаштування. Велика сума була обіцяна Росії "Джойнтом” у 1922 р. Відповідно постало питання про розробку під можливі гроші відповідного проекту. Тоді і виникла ідея виділення під єврейську колонізацію малонаселених територій на півдні України і Північному Криму. Авторство цієї ідеї приписують директору російського відділу "Джойнта”, відомому агроному і громадському діячу, уродженцю Москви Жозефу Розену. Згідно із зібраними ним даними до революції євреї володіли тут 1 млн. 200 тис. гектарів землі, в т.ч. 208 тисячами в Криму1. Офіційно ініціювали розгляд цього проекту "у верхах” журналіст А. Брагін і заступник наркома у справах національностей Г. Бройдо, які звернулися з відповідним поданням до політбюро ЦК РКП(б). У грудні 1923 р. рішенням політбюро ЦК РКП(б) була утворена спеціальна комісія під керівництвом заступника голави Раднаркому СРСР А. Цюрупи. Ідею єврейського переселення в Крим підтримали єврейські секції, вбачаючи в цьому шлях до відродження національного життя в рамках попередньої межі осідлості. Одночасно Центральне бюро євсекцій виступило проти уже тоді обговорюваних проектів про створення автономного єврейського поселення в одному з віддалених регіонів азіатської Росії, в т.ч. і на Далекому Сході. 8 лютого на засідання комісії Цюрупи було вирішено створити державний Комітет по земельному облаштуванню трудящих євреїв – Комзет. Позитивно оцінили кримський проект Л. Троцький, Л.Камєнєв і М. Бухарін. Підтримали його нарком іноземних справ Г. Чичерін, голова ЦВК СРСР М. Калінін, голова ВУЦВК Г. Петровський. Найбільш гарячим прихильником проекту був Ю. Ларін. Виходець із інтелігентної єврейської родини, уродженець Криму, він був одним із організаторів соціал-демократичного руху на півострові. Людина авантюрна, емоційно неврівноважена, Ю. Ларін очевидно захопився проектом. Були в ідеї єврейської Кримської автономії і противники. Серед них нарком землеробства Російської Федерації А. Смірнов, нарком юстиції України М. Скрипник, а також секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг. Виступаючи на VІІІ Всеукраїнській партійній конференції у травні 1924 р. Е. Квірінг заявив: "Ми не суперечим проти утворення тої чи іншої республіки національної меншости, проте, політичне питання єврейської республіки, спеціально зібрать євреїв в одне місце, не витримує ніякісенької критики. Це тхне сіоніським душком”2. Однак Ю. Ларін і його прихильники діяли рішуче і оперативно. 2 червня 1924 р., фактично за два місяці до офіційного утворення КомЗЕТу, вони провели засідання цього органу і постановили: "В якості районів поселення єврейських трудящих намітити в першу чергу вільні площі, які знаходяться в районі існуючих єврейських колоній на півдні України, а також Північний Крим”. Одночасно ВУЦВК прийняв рішення відновити переміщення на схід СРСР незадіяних трудових ресурсів, в тому числі і безробітного єврейського населення. Однак апологетам кримського проекту таке рішення ВУЦВК було не до вподоби. С. Любарський, керівник планової комісії українського наркомзему і представник "Агро-Джойнта” в Україні, з цього приводу заявив: "Схід нас не влаштовує, він вимагає енергії українця-піонера, а євреям потрібні уже обжиті райони – Україна, Крим, і добре було б ... Крим приєднати до України, так як з українським урядом легше практично вести справу”. З переселенням євреїв на Південь України та Крим було чимало проблем. Ситуація складалася таким чином, що корінним землеробам-переселенцям кредитів не давали, а євреї їх мали. Це викликало нерозуміння серед місцевого населення. Негативне ставлення до єврейського переселення висловлювали і кримсько-татарські провідники. Між керівництвом КомЗЕТа і ОЗЕТу, відповідно в особі П. Смідовича і Ю. Ларіна, з одного боку, і головою ЦВК Кримської АРСР Велі Ібрагімова – з іншого, розгорнулась тиха кабінетна війна, яка переходила час від часу в гучні скандали, що потім обговорювалися на сторінках газет і з трибун різних громадських форумів. В. Ібрагімов настоював на пріоритеті репатріації в Крим сотень тисяч татар, які виїхали в Туреччину та інші країни в ХІХ – на початку ХХ ст. 18 січня 1926 р. члени КомЗЕТа звернулися в плітбюро ЦК ВКП(б) з проханням "розв’язати принципово надання достатньо суцільної території для заселення євреями з передбаченням можливості її перетворення в подальшому в автономну область”. Політбюро знову створило комісію вже на чолі з М. Калініним і за її поданням 18 березня прийняло постанову: "1) Тримати курс на можливість організації автономної єврейської одиниці при сприятливих результатах переселення”. Далі у постанові йшлося про передачу євреям для сільськогосподарського використання вільних земель у Джанкойському і Євпаторійському повітах Криму і в Приазов’ї. 15 червня 1926 р. президія ЦВК СРСР прийняла постанову, якою схвалювався явно нереальний і пропагандистський за характером план КомЗЕТу про землеоблаштування протягом десяти років 100 тис. єврейських сімей. 30 липня був прийнятий закон, яким переводилися північнокримські земельні угіддя у фонд Всесоюзного комітету з переселення. Проти такого рішення різко виступило кримсько-татарське керівництво. У вересні 1926 р. В. Ібрагімов закликав татар явочним порядком розселятися на пустуючих землях півострова. У відповідь Ю. Ларін звинуватив КримЦВК у захисті куркульських інтересів. На Всесоюзному з’їзді ОЗЕТ 16 листопада 1926 р. він прямо закликав " шляхом організації масових єврейських поселень ... створити в кінцевому підсумку у Північному Криму національну єврейську республіку”. Його підтримав, присутній на з’їзді, М. Калінін3. Партійні заходи давали певні позитивні зрушення в єврейському землевпорядкуванні. На кінець 1925 р. сільським господарством в СРСР займалось понад 100 тис. євреїв. У 1925 – 27 рр. для 14170 єврейських сімей було виділено 325133 га вільних земель. Кримський проект мав і міжнародний аспект. Його підтримував і пропагував нарком іноземних справ Г. Чичерін, вбачаючи в цьому велику можливість протистояти Англії, позбавити її престижу єдиної захисниці і покровительниці євреїв. Єврейська колонізація Палестини в цей час за своїми темпами в чотири рази відставала від єврейського облаштування в Росії. Більше того, розпочалася еміграція євреїв із Палестини. В 1928 р. звідти в Крим переселились 100 євреїв, які організували там комуну " Воля нова”4. І це при тому, що Рада праці й оборони СРСР визнала недоцільним сприяти переселенню євреїв із Палестини в Крим. В другій половині 1920-х рр. "Джойнт” вирішив зробити ставку на Росію. 31 грудня 1927 р. "Агро-Джойнт” підписав з радянським урядом новий 3-річний договір, який згодом був продовжений до 1953 р. "Агро-Джойнт” зобов’язався надати уряду СРСР позику в 9 млн. доларів під 5% річних і з 17-річним терміном погашення. Ще більша сума виділялась радянській стороні у вигляді безоплатної фінансової допомоги. Угод а була підтримана президентом США Г. Гувером, банкіром Дж. Рокфеллером. Сталін був задоволений міжнародними фінансовими ін’єкціями, а ще більше – своєю роллю у загостренні суперечностей між провідними імперіалістичними країнами. Однак кримський проект більш залежав від внутрішньої політичної й економічної ситуації в країні. Він був похований в умовах згортання непу і утвердження тоталітарної системи. Та й національна структура населення Криму не сприяла його реалізації. Після стількох зусиль і 30 мільйонних фінансових вливань на 1927 р. євреї на півострові становили всього 1% населення. А з сільськогосподарським виробництвом були пов’язані лише 3 тис. євреїв. В кінці 20-х років у зв’язку з депресією, яка вразила світову економіку, були значно скорочені обсяги фінансування проекту з боку " Агро-Джойнта”. Внутрішні і зовнішні чинники спричинили тиху смерть кримського проекту вже в кінці 20-х років. 28 березня 1928 р. постановою ЦВК СРСР для заселення трудящими-євреями було відведено район Біробіджану на Далекому Сході Російської Федерації. Хоч а мрія про єврейський Крим залишалася жити. Його ідея була реанімована в період Другої світової війни вже фактично на її завершальному етапі. Від фашизму постраждали багато народів і держав світу. Зазнав величезних страждань і горя, втрат і єврейський народ. В роки Другої світової війни загинуло більше половини євреїв, які проживали в СРСР5. Співчуваючи еврейському народові, світове співтовариство шукало шляхи і можливості, як би компенсувати хоча б якоюсь мірою його втрати. В силу цього в практичну площину було поставлено питання про утворення єврейської держави. Проблемою залишалась територія, на якій могла бути реалізована ця ідея. Пропонувалися різні варіанти. Передусім йшлося про Палестину. Однак були й інші пропозиції. Міністр колоній Англії лорд Мойн ще в 1941 р. заявляв, що Палестина не розв’яже проблеми єврейського народу, і що альтернативою йому після розгрому нацистів повинна стати Європа. "Ми виженемо німців із Східної Прусії, – заявив він, – поселимо там євреїв і створимо єврейську державу”6. Зріс інтерес єврейської громадськості, передусім радянської, і до Криму. Це пояснювалося двома причинами. Перше. Період війни характеризувався зростанням національної самосвідомості єврейського народу, як і українського, російського та інших народів. Єврейська громадськість СРСР і світу надала значну фінансову допомогу у боротьбі з нацизмом, багато зробила для розгрому його сил. Відповідно розраховуючи на підтримку її державотворчих потуг. До того ж з визволенням України до неї стали повертатися багато євреїв, яким пощастило евакуюватися у 1941 р. до східних регіонів СРСР. Друге. В роки війни навколо Криму знову закипіли націоналістичні пристрасті. На нараді у Гітлера 16 липня 1941 р. було заявлено, що "Крим повинен бути очищений від усіх чужинців і заселений німцями”. В липні 1942 р. гауляйтер Таврії Г. Фрауенфельд запропонував Гітлеру переселити на кримські землі південних тирольців7. Туреччина також була не проти заволодіти Кримом або хоча б відірвати його від СРСР. В кінці війни у Північній Осетії велися розмови про "переселення осетин” у Крим нібито тому, що осетинський народ добре проявив себе у Вітчизняній війні. В 1943 р., коли стало ясно, що відбувся перелом у ході Другої світової війни, в московської єврейської еліти, впливової, наближеної до радянського керівництва, з’явилася ідея відродження кримського проекту 1920-х років. Провідники СРСР офіційно не підтримували, але й не заперечували проти подібних прагнень. Розрахунок був простий і прагматичний – ілюзія єврейського Криму давала конкретні долари американських євреїв, які йшли на потреби Червоної армії. Кримський проект знову був підтриманий "Джойнтом”, який взявся частково фінансувати новий план переселення євреїв до Криму. В зв’язку з тим, що в цей час досить туманним бул о майбутнє Палестини, керівництво " Джойнта” розглядало Крим як можливе післявоєнне пристанище не тільки євреїв Радянського Союзу, а й усієї Європи. 15 лютого 1944 р. керівники ЄАК направили Й. Сталіну записку, в якій, зокрема, пропонувалось, "...1. Створити Єврейську Радянську Соціалістичну Республіку на території Криму. 2. Завчасно, до звільнення Криму, призначити урядову комісію з метою опрацювання цього питання...”8. На хвилі ейфорії провідники радянського єврейства мріяли про перетворення Криму в перлину, в "духовний центр всього світового єврейства”. Вони почали навіть розподіляти міністерські портфелі в майбутньому уряді Кримської єврейської республіки. Однак ініціатива ЄАК викликала, м’яко кажучи, невдоволення Й. Сталіна. Розмови про Кримську єврейську автономію він терпів до того часу, поки вони сприяли викачуванню грошей з американських євреїв. При цьому він ніколи не хотів мати під боком свою Палестину, на яку американці цілком реально могли б поширити свій вплив. Його більше влаштовувала ідея спрямувати потік єврейських біженців на Близький Схід, де ця могутня націоналістична сила могла підірвати і ослабити позиції Британської імперії й одночасно створити можливості радянського проникнення у цей стратегічно важливий регіон. А радянські євреї з відродженням кримського проекту продовжували надіятись на його реалізацію. Після депортації з Криму в травні 1944 р. кримських татар, болгар, греків, вірмен вони особливо піднеслись духом. Але з кінця 1944 р. Крим почали заселяти росіянами і українцями з Воронезької, Брянської, Тамбовської, Курської і Ростовської областей Російської Федерації та з України. Євреїв було негласно рекомендовано в Криму на роботу не брати. Стихійні спроби їх явочним порядком осісти на півострові рішуче присікались місцевою владою. Й. Сталін не дав кримському проекту вийти на рівень міждержавних взаємин. Він не тільки ініціював, а й підтримав потік єврейських біженців і переселенців із СРСР на Близький Схід. Протягом 1945 – 1946 рр. відповідно до угоди між Польським Комітетом Національного звільнення та українським урядом про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення з української території до Польщі, а також угоди між тимчасовим урядом національної єдності Польської республіки і урядом СРСР " Про право виходу з радянського громадянства осіб польської і єврейської національності і про їх евакуацію до Польщі” тисячі євреїв одержали змогу легально виїхати за межі СРСР. Багато з них без затримки направились до Палестини9.  Від жовтня 1944 р. до вересня 1946 р. понад 30 тис. українських євреїв виїхали до Польщі. Фактично тоді ж, у 1945 – 1946 рр. понад 20 тис. євреїв залишили Чернівецьку область, перебравшись до Румунії. Однак уже наприкінці 1946 р. легальна єврейська еміграція з СРСР на захід була припинена. Натомість заохочувався виїзд євреїв із західних регіонів СРСР до Єврейської автономної області. В результаті лише протягом грудня 1946 р. – червня 1948 р. в Єврейську автономну область з території України, а також Кримської області, що входила до складу РРФСР, було переселено близько 2 тис. єврейських родин. Й. Сталін був активним і діяльним прихильником створення держави Ізраїль. Позиція СРСР в ООН восени 1947 р. мала вирішальний вплив на формування рішення, що привело до припинення дії британського мандата на Палестину, і проголошення 15 травня 1948 р. держави Ізраїль. СРСР першим визнав Ізраїль де-юре і надавав навіть військову допомогу через Чехословаччину для його підтримки в арабо-ізраїльському конфлікті. Однак зовнішньополітична підтримка Ізраїлю з боку СРСР не привела до офіційного дозволу на еміграцію радянських євреїв, що викликало антирадянську пропагандистську хвилю в Ізраїлі і його переорієнтацію на Сполучені Штати Америки. Курс на союз із США викликав крайнє невдоволення у Москві. Позиція керівництва СРСР в єврейському питанні вже восени 1948 р. зазнала кардинальних змін. На країну нахлинула нова хвиля антисемітизму, посилились гоніння на " єврейських націоналістів”10. Для розправи з "єврейськими націоналістами” в масштабах всього СРСР була сфабрикована сталінським режимом "сіоністська змова” в країні. До "змовників” бул и віднесені члени Єврейського антифашистського комітету, керівники Єврейського театру у Москві та Радінформбюро, які були звинувачені у шпигунстві на користь США, у намірі реалізувати "план американських капіталістичних сил по створенню у Криму Єврейської держави”. Впродовж січня–лютого 1949 р. в ув’язненні виявились десятки відомих письменників, видавців, театральних діячів, учених. В 1949 р. у Жмеринці був розгромлений єврейський молодіжний осередок "Ейнікайт” на чолі з М. Співаком, В. Керчманом, М. Гельфондом і А. Ходорківським, у Львові – гурток "Спілки Єврейської молоді”, в Києві – гурток старшокласників " Сун-2” на чолі з Б. Альтером і А. Полонським. Репресовані були майже всі члени Єврейського антифашистського комітету. Так був похований другий і останній проект єврейської автономії у радянському Криму. За наслідками його можна розглядати і як міжнародну аферу, спрямовану на загострення суперечливості між провідними капіталістичними державами та "викачування” грошей з міжнародних єврейських організацій, і як інспіровану провокацію для розгортання широкомасштабної боротьби з "єврейським буржуазним націоналізмом”, що набула особливого розмаху в СРСР в кінці 40-х – на початку 50-х років ХХ століття.   Віктор Даниленко

Вчені розробили пляшку, яка сама заповнюється водою.Це звучить як казка. Проте, реальний продукт американської компанії, орієнтованої на нанотехнології, яка виготовила спеціальні пляшки, які заповнюються водою. Це не диво, просто принцип отримання вологи, який практикують комахи в пустелі Намібії. Це може призвести до революції в країнах, що розвиваються.
Африканські пустелі є одним з найбільш сухих місць у світі, де кількість опадів за весь рік становить всього 1,3 сантиметра. Тим не менш, ця пустеля живе.Його жителі здатні виконувати конденсацію повітряного потоку, який несе вологу з океану. Жуки просто вилазять на дюни хвостами до вітру і розтягують надкрильники. Захоплена вода повільно накопичується на їхніх спинах і тече прямо в рот. Тепер цю процедуру вирішила використати NBD Nano, яка була заснована двома біологами, хіміком-органіком та інженером-механіком, які створили синтетичну копію жука за допомогою чітко визначеної структури полімеру, з її допомогою утворюються пористі наноматеріали зі спеціальними властивостями.
Залежно від середовища пляшка з цього матеріалу, здатна «зловити» води до трьох літрів на одну годину."У сухих місцях, таких як пустелі немає легкого доступу до води. Таким чином, якщо ми отримаємо дешеву кілька літрів води  на день, це буде для людей і навколишнього середовища  мати великий вплив ", сказав він BBC один із засновників NBD Nano Мігель Гальвес.Проте до цих пір в грі є ціни на матеріали які поки, що є дорогі, але інтерес до винаходу може мати армія або будівельна індустрія, в багатих країнах для створення садів на дахах, або навпаки також для видалення вологи з будинків. Тільки при масовому розгортанні можливе падіння ціни  аналогічних пляшок і це може забезпечити питною водою райони Африки та Азії.

Iдеалісти з Центральної Ради

або Урок, як не треба розбудовувати державу

Сергій МАХУН

З того дня, коли Рада розпочала роботу (20 березня 1917 р. за новим стилем) і було проголошено Українську Народну республіку (22 січня 1918 р.) не пройшло і року, але ж якими насиченими були ці 10 місяців! Історичні, хронологічні рамки, перебіг подій за часів УЦР – це широке поле для дослідників, проте нам важливо знати причини поразки національної революції.

... З 16 до 20 березня (всі дати наведені за новим стилем) 1917 року в Києві в численних консультаціях і гарячих дебатах народилася організація, що поставила за мету боротися за «територіальну автономію й державну українську мову». 20 березня було обрано керівні органи Ради — головою президії став історик і громадський діяч Михайло Сергійович Грушевський. Вже 22 березня Рада ухвалила першу відозву до українського народу із закликом брати активну участь у виборах до Установчих Зборів, організовувати політичні та громадські товариства; пролунали заклики запроваджувати українську мову в урядових, судових і шкільних закладах. Наскільки це було важке завдання? Історик Ісидор Нагаєвський в «Історії України ХХ століття» пише: «...революція 1917 року застала Придніпрянську Україну скаліченою духовно, культурно і національно... Тільки селянська маса залишалася українською, а всі інші прошарки були зденаціоналізовані... більшість населення українських міст — це був зайшлий, неприхильний нам елемент».

Вже з перших днів існування УЦР протиріччя між представниками соціалістичних партій і націонал-демократами досягли апогею. Старі міжпартійні чвари, що тягнулися ще з царських часів, продовжували висіти кайданами; до того ж бракувало національно свідомої інтелігенції й не меншою мірою — чиновників і військових, що мали відповідну фахову освіту та політичний досвід.

І все ж через безладдя й анархію в Петрограді і Москві за часів Тимчасового уряду, Рада мала всі можливості для розбудови Української держави. Чи не головною причиною поразки національної революції 1917 — 1921 рр. стала романтична віра більшості її проводирів (Грушевський, Володимир Винниченко, Сергій Єфремов) у непорушність федеративних зв’язків із Росією. «Віра у всеросійську революцію і занедбання національного усвідомлення селянських мас виявили свої пагубні наслідки тоді, коли в Україну почали проникати більшовицькі кличі, а агітатори засипали українські села своєю пропагандистською літературою» , — так писав Ісидор Нагаєвський про українських соціалістів зразка 1917 року. Дуже промовистими були назви доповідей на Всеукраїнському Національному конгресі (проходив 19 квітня 1917 р.): «Державне право і федеративні змагання України» Дмитра Дорошенка, «Автономія України в федеративній республіці» Михайла Ткаченка, «Про територіальну автономію України» Валентина Садовського... Як бачимо, Конгрес не пішов далі домагань щодо національно-культурної автономії України. Той же В.Винниченко був проти загальних виборів в Україні, і це тодi, коли селянські маси (а це майже 80% усього населення краю) не мали в Раді своїх представників.

Перший Універсал УЦР від 23 червня 1917 року знову підтвердив фатальну нерішучість її керівників: «Хай Україна буде вільною. Не отділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям...». Вже під час виголошення Другого Універсалу (16 липня 1917 р.), за яким знову підтверджувався федералістський принцип відносин України з Росією, було ясно, що керманичі зовсім не бажають прислуховуватися до низів (в першу чергу армійських, тих, що стрімко «українізовувалися» — близько 35% бойових частин на фронтах Першої світової війни складали українці, на Південно-Західному фронті — близько 60%!), що воліли боротися за вільну Україну. Як відзначив І.Нагаєвський, «люди з усіх сторін натискали на Генеральний Секретаріат своїми закликами: «Беріть владу в свої руки! Будьте сильні, тверді, будьте справжнім урядом!» Але навіть «проти цієї «куцої» автономії протестували московські професори в Київському університеті, Духовній семінарії, Політехніці, а в Київській Міській Раді велася завзята боротьба проти українізації українських шкіл...», — продовжує І.Нагаєвський.

Від прийняття Першого до виголошення Четвертого Універсалу УЦР, що зафіксував народження Української Народної Республіки (23 червня 1917 року — 22 січня 1918 року) — прірва часу. Лише на початку 1918 р. керівництво Центральної Ради твердо стало на позиції цілковитої державної незалежності України, але було вже занадто пізно.

Ленін, вождь більшовицької революції, сказав на початку 1918 року дуже промовисту фразу: «Та революція чогось варта, яка вміє захищатися». Армія стає останнім аргументом, коли дипломати безсилі; українські романтики цей важливий чинник будь-якої революції відкинули як непотріб. Наскільки це була неприпустима помилка, ми побачимо, якщо уважніше придивимося до наших найближчих сусідів — чехів і поляків. Так, у Чехії Томаш Масарик став вождем, який зумів направити дії всіх політичних течій в суспільстві на здобуття єдиної мети. Він вивіз через Сибір легіони, що стали тим стрижнем, на якому будувалася боєздатна національна армія й державність Чехо-Словаччини. Його заслуга тим більша, що він ніколи не був професійним військовим, а, як і Грушевський — професором-науковцем. У Польщі був свій Мойсей — Юзеф Пілсудський, який постійно й наполегливо, ще з початку Першої світової війни, працював над створенням національних військових частин, в першу чергу тих же легіонів. І саме тому можливим стало «Диво на Вiслі» у 1920 році, коли абсолютна більшість поляків як одна людина захищали молоду державність.

Навіть на початку роботи майже у переддень перевороту у Петрограді Третього Військового конгресу (7 листопада 1917 р.), що проходив у Києві, Рада могла зібрати за кілька днів сотні тисяч вояків. Рішення Конгресу, що завершив роботу вже 13 листопада, тобто на шостий день після повалення уряду О. Керенського, є першим кроком до вільної України. Можна сміливо сказати, що влада в Києві знаходилася в руках «зукраїнізованих» частин. Делегати буквально вимагали рішучих дій.

І в цей доленосний час лідери Ради, а з 22 січня 1918 року — Української Народної Республіки, знекровлювали армію, покладаючись лише на міліцію. Так, українські соціалісти, що мали більшість у Військовому Секретаріаті Ради, сказали полковнику Віктору Павленку, що займався організацією гвардії: «Армія була досі і буде надалі знаряддям пануючих класів у їх боротьбі проти селянства і робітництва». В кінці 1917 року В. Павленка усунуто з посади начальника Київського Військового округу, а сформовані ним частини — демобілізовано.

А вже через місяць відбулися події, які ясно показали всю утопічність поглядів керманичів Ради. 29 січня 1918 року в бою під станцією Крути на захист тільки-но створеної УНР стали 300(!) студентів допоміжного куреня, що протистояли майже 6-тисячному загону червоногвардійців і матросів Балтійського флоту під орудою полковника Михайла Муравйова. Солдати й офіцери, які б змели ці «орди», відправилися по домівках «ділити десятини»...

Молоді романтики УЦР, що «прикривалися сивою бородою Грушевського», свято вірили в соціалістичне «братерство народів» i не хотіли бачити підступність російських більшовиків. Ставка їх, як і Павла Скоропадського, на Кайзера — ще одна помилка; міною тривалої дії стало «запрошення» Центральних держав (Німеччини та Австро-Угорщини) окупувати Україну. 29 квітня 1918 року в Києві відбувся політичний переворот. Колишній царський генерал Павло Скоропадський був проголошений гетьманом. До влади прийшли консерватори — старорежимні чиновники та офіцери. Країна пережила перший розкол. Провінція не сприйняла фактичної реставрації монархії у вигляді опереткового Гетьманату з німецькими багнетами на чолі.

На цьому політичному «полі» з кожним днем хазяями ставали більшовики; протистояння в українському суспільстві продовжувалося. Його наслідками стала громадянська війна, що поглинула всі небільшовицькі сили. Після майже чотирьох років військового протистояння на Україну чекав довгий i страшний за наслідками комуністичний експеримент.

Акція «Вісла»: криваве річище пам’яті

55 рокiв тому 28 квітня 1947 року розпочалася акція «Вісла», тобто примусове виселення українців (близько 150 тисяч осіб) у глиб Польщі. Президент Польщi Александр Квасневський  вибачився перед українцями за дiї тодiшньої комунiстичної влади. Українцiв переселяли із так званого Закерзоння, тобто з давніх українських земель (Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина), що опинилися на польському боці лінії кордону. Саме цю лінію запропонував ще у 1920 році міністр закордонних справ Англії лорд Керзон ленінському урядові як межу для припинення наступу Червоної Армії. У вересні 1944 року ця лінія і справді стала прикордонною, а незабаром було ухвалено рішення про те, що українське населення мусить переселитися з цих територій.

ЯК ЦЕ ПОЧИНАЛОСЬ?

Це широкомасштабне і трагічне за наслідками переселення здійснювали уряд СРСР і тодішній прокомуністичний уряд Польщі. Польсько-українські переселення відбувались ще до операції «Вісла», у 1944 — 1946 роках, а тому доцільно бодай коротко зупинитись на історії питання.

Взимку 1943 — 1944 рокiв польське підпілля, головним чином Армія Крайова (АК), захоплює ці території. Всі патріотично налаштовані українці, а також їхні родини, піддаються фізичному терору. Від решти населення вимагають заяв про беззастережну лояльність. Влітку 1944 року М.Хрущов робить спробу приєднати до території УРСР Підляшшя, Холмщину, Надсяння. Кремль відкидає ці пропозиції і натомість пропонує свою стратегію. З санкції Сталіна 9 вересня 1944 року в Любліні між урядом УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення (ПКНВ) було підписано Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. За уповноваженням Уряду УРСР її підписав Голова Раднаркому УРСР М.Хрущов, за уповноваженням ПКНВ — Голова Комітету Е.Осубка- Моравський.

Угодою було передбачено переселення на територію УРСР усіх українців, які проживали в Хелмському, Грубешівському, Томашівському, Любачівському, Ярославському, Перемишльському, Лесківському, Замостівському, Красноставському, Білгорайському, Влодавському повітах. Це стосувалося також інших районів Польщі, де були українці, які б побажали переселитися з території Польщі в Україну, а також евакуації в Польщу всіх поляків і євреїв, які перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 року, мешкали в УРСР і які б виявили бажання переселитися на територію Польщі. В Угоді наголошувалося на тому, що евакуація є добровільною.

На початку листопада 1944 року перші транспорти з українським населенням прибули з Польщі до УРСР, а в грудні того самого року — перші транспорти з польським населенням з території УРСР до Польщі. З початком зими число бажаючих виїхати з обох сторін значно скоротилося. Основною причиною цього було те, що Люблінська угода не викликала захоплення українського і польського населення. Через це довелось неодноразово змінювати і відсувати терміни завершення переселенської акції, а з кінця літа — початку осені 1945 року перейти до застосування винятково примусових заходів щодо переселень. У середині 1945 року під загрозу було поставлено всю переселенську акцію: до 3 вересня 1945 року з Польщі було виселено 22 123 українців, що складало менше 50% осіб, якi були намічені для переселення.

6 липня 1945 року в Москві уряд СРСР і Тимчасовий уряд Національної Єдності (ТУНЄ) ПР підписали Угоду, якою передбачалася евакуація з території Польщі до СРСР українського, білоруського і російського населення, яке мешкало поза територією, охопленою діяльністю переселенських комісій, створених на підставі Угоди від 9 вересня 1944 року. А наступного року постало питання і про переселення до Польщі, крім польського населення західних областей УРСР, тих колишніх польських громадян, які на підставі постанов Раднаркому СРСР від 5 квітня і 11 липня 1944 року приїхали на територію України зі східних областей Росії.

СПРОТИВ

7 травня 1947 року з’явилось офіційне повідомлення урядів Польщі і УРСР про закінчення переселення. В цьому повідомленні, зокрема, зазначалося:«Нині, коли евакуаційні роботи закінчено, обидва уряди вважають, що здійснена евакуація польських громадян з УРСР і українського населення з Польщі є для обох сторін важливим чинником, який служитиме справі подальшого зміцнення приязні, взаємного розуміння і співпраці між нашими братніми народами».

Зрозуміло, це була офіціозна риторика. Якою мірою здійснена акція насправді служила справі зміцнення приязні, взаємного розуміння і співпраці між українцями і поляками, свідчить реакція на переселення українського і польського антикомуністичного підпілля. Йдеться про Організацію Українських Націоналістів і Українську Повстанську Армію (ОУН і УПА), а також про дії Армії Крайової (АК), Народових Сил Збройних (НСЗ), організації Воля і Незалежність (ВіН), Національного Військового Об’єднання (НВО). Обидва збройні антикомуністичні підпілля діяли як на території УРСР, так і на території Польщі. На українській території більший опір переселенській акції чинили польські військові організації, а на польській території — УПА.

Спротив поляків переселенню протягом кінця 1944 — першої половини 1945 року був викликаний, зокрема, небажанням залишати давно обжиті території і надією на можливе входження західноукраїнських земель до складу Польщі. Спочатку в питанні необхідності відтягування термінів переселення польського населення з УРСР діячі місцевого підпілля АК були однієї думки з представниками люблінського Уряду, на яких покладалося завдання по здійсненню цього переселення. Опір евакуації був викликаний також методами примусу, що застосовували органи НКВД і НКГБ для забезпечення виїзду поляків із західних областей УРСР до Польщі.

Після підписання Договору між Радянським Союзом і Польщею про радянсько-польський державний кордон від 16 серпня 1945 року, а також посилення в зв’язку з цим заходів сталінського режиму щодо переселень, опір з боку польського збройного підпілля згасає. До кінця 1945 року підпільні структури АК в Західній Україні фактично припинили існування, хоча, як засвідчують документи, арешти діячів польського підпілля тривали ще і в 1946 році.

Цілком по-іншому вплинуло підписання Договору про радянсько-польський державний кордон на характер опору переселенням з боку ОУН і УПА. Розпочате у вересні 1945 року польським Урядом загальне примусове виселення українців з території Польщі до УРСР Військом Польським призвело до активізації протидії. Підкреслю: ця протидія визріла не в один день і не за суб’єктивними бажаннями провідників ОУН чи УПА. Справа в тім, що шовіністично настроєні керівники тодішньої Польщі дозволили міліції, а також окремим озброєним групам цивільного польського населення «стимулювати» виїзд українського населення до СРСР. «На початку переселення до СРСР, — зауважував польський історик З.Ковалевський, — мали, до певної міри, добровільний характер. Виїжджали елементи малосвідомі («москвофільські») і прокомуністичні. Однак незабаром українських селян почали змушувати до еміграції за допомогою страхітливого терору».

Саме ця ситуація вирішальним чином і вплинула на рішення керівників УПА взяти під захист українське населення. Наприкінці березня 1945 року Головний провід ОУН виділив Закерзоння в окремий організаційний край, провідником якого було призначено Я.Старуха («Стяга»), заступником В.Галасу («Орлана»), керівником Служби безпеки (СБ) П.Федоріва («Дальнича»), а командиром УПА — М.Онишкевича («Ореста»). Серед найбільш відомих керівників підрозділів УПА були Я.Коцьолка («Крилач»), П.Миколенко («Байда»), М.Дуда («Громенко»), Р.Грубельський («Бродич»), В.Шишканець («Бір»), В.Щигельський («Бурлака»).

УПА розгортала свою діяльність у Закерзонському краї в той момент, коли польська прокомуністична влада почала розправу зі своїми політичними супротивниками, тобто антикомуністично і антимосковськи налаштованими діячами і структурами. Зокрема, розпочалися переслідування діячів АК (що мало наслідком створення підпільної організації АК Воля і Незалежність, ВiН). Така ситуація надавала шанс для створення альянсу антикомуністичних польських і українських сил. У червні 1945 року польське підпільне керівництво звернулось до ОУН на Закерзонні з листом, у якому зазначалося: «... Ми не будемо сьогодні розбиратися в тому, хто став винуватцем того, що ми опинилися у ворожих таборах...Сьогодні про це треба забути... Ми закликаємо вас об’єднати і згуртувати ваші сили з нашими для спільної боротьби». Одначе тоді не вдалося досягти повноцінної домовленості між двома антикомуністичними підпіллями. Таке порозуміння було досягнуто лише в низових структурах польського збройного підпілля і УПА на Підляшші, Ряшівщині, південно-східній Люблінщині. На найвищому рівні ці контакти не було закріплено, що й породжувало криваві ексцеси: польське і українське підпілля протистояли одне одному.

Дії УПА стимулювали жорстокість польської влади проти потенційних «націоналістів», до яких тепер легко було зараховувати мешканців фактично кожного українського села. В черговий раз (як це вже бувало в історії) розпочалося жорстоке польсько-українське протистояння. УПА, вважаючи територію Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, що залишилась в кордонах польської держави, споконвічною українською етнічною територією, виступала на захист прав і життя, місцевого автохтонного українського населення. Насамперед її загони почали знищувати переселенські комісії, польських військових, а також спалювати села, з яких було виселено українців і в які заселили поляків (в документах УПА такі села названо «поукраїнськими»). Польська офіційна влада, підтримувана з Москви, займала, зрозуміло, цілком протилежну позицію, вважаючи власні насильницькі дiї цілком логічними проти «бандитських» дій УПА.

Проте всі заходи польських і радянських каральних органів та регулярного війська, спрямовані на боротьбу з УПА, не дали в 1945 — 1946 роках бажаних наслідків. Розбиті по кілька разів сотні відновлювалися знову, знаходячи допомогу і підтримку в селах у мешканців, які симпатизували УПА. Залучення війська до переселенської акції не забезпечило повної депортації всіх українців. Приблизні дані свідчать, що в кінці 1946 року на південно-східних територіях Польщі мешкало біля 200 тисяч осіб української національності. Для влади це означало: українська проблема не розв’язана.

«ОСТАТОЧНЕ РОЗВ’ЯЗАННЯ»

Таке «остаточне розвязання» розпочалося з того, що у січні 1947 року військові відділи на території південно-східних воєводств одержали наказ скласти списки українських сімей, що не переселилися у 1944 — 1946 роках. Через місяць заступник начальника Генштабу Стефан Моссор уже запропонував план переселення українців у західні землі, що за рішенням Потсдамської конференції відійшли від Німеччини до Польщі. Йдеться про так звані «земе одзискане» (повернуті землі), тобто про Південну Прусію та Сілезію. Саме на цих землях українці повинні були асимілюватись із поляками.

Хто ж був справжнім автором плану переселення, що його оприлюднив С.Моссор? Останнім часом виявилася тенденція перекласти основну провину на Кремль, а поляків зобразити лише виконавцями його волі. Наприклад, співробітник Інституту історії Польської академії наук Ришард Тожецький в одній iз публікацій стверджує, що рішення про проведення операції «Вісла» було ухвалено у Москві в лютому 1947 року, а план її підготував, за дорученням Л.Берія і Г.Маленкова, не хто інший, як — хто б ви думали? — нарком внутрішніх справ УРСР С.Савченко. Вже після цього, у березні 1947 року, відповідне рішення ухвалило Політбюро ЦК ППР, а по тому, 12 квітня, — Комітет громадської безпеки ПР. Бачите, як все елегантно: винен Кремль та ще й українці руку доклали, щоб своїх же депортувати... На жаль, Ришард Тожецький не наводить жодного документального підтвердження на користь власної версії про «московські корені» операції «Вісла». Однак якщо прийняти цю версію, то вона внесе суттєві корективи у попередні уявлення про безпосередні причини антиукраїнської активності польської влади. Наприклад, це означає, що вбивство вояками УПА 28 березня 1947 року заступника міністра національної оборони Польщі генерала Кароля Сверчевського зовсім не мало такого фатального значення для розгортання операції «Вісла», як це вважалося раніше. Ба більше, нині побутує думка, що певні кола польської влади самі посприяли тому, щоб інформація про маршрут пересування генерала, який дискредитував себе своєю поведінкою і якого свідомо вирішили принести в жертву, стала відомою упівцям. Останні лише вміло скористалися наданими їм відомостями. Отже, ще чимало належить зробити для всебічного з’ясування причин операції «Вісла».

Операція «Вісла» проводилася військом — 5 дивізіями піхоти, 1 дивізією КВБ (Корпусу Внутрішньої Безпеки) та 3 додатковими полками (піхотний, самохiдний і саперний) — разом 7 дивізій. Війську допомагала Міліція Обивательська, Добровольчі Резерви Міліції Обивательської та Управління Безпеки. Всього в цій акції брали участь 20 тисяч польських вояків, не беручи до уваги відділів місцевої міліції, безпеки і прикордонників. Загальне керівництво здійснював генерал Стефан Моссор.

Радянське командування перекинуло iз Львівської області одну танкову дивізію, спеціальні протипартизанські загони і заблокувало прикордонними військами українсько-польський кордон. Чехи виставили спеціальну оперативну групу, надали полякам транспорт, щоб їх частини могли швидше пересуватись. Ось як в одному із службових польських документів описувалась ситуація на тій території, де розгортала свою діяльність Оперативна група (ОГ) «Вісла»: «На території оперативного району живе мішане польсько-українське населення; українське населення процентно переважає у східних і південно-східних районах цієї території. Польске населення, яке живе у віддаленному районі на кордоні держави та віддалене від культурних центрів, є політично мало свідомим, а крім того заляканим терором фашистських українських банд. Українське населення переважно має вороже ставлення, бере активну участь у діяльності банд або співпрацює з ними; банди користуються великим авторитетом серед українського населення... Згідно з розумінням українського населення, банди У.П.А. (Української Повстанської Армії) борються за так звану «Самостійну Україну». Українське населення поповнює банди живою силою і допомагає матеріально, співпрацює при організації бандитських операцій, проводить широкомасштабну розвідку за допомогою сильно розгалуженої цивільної сітки і т.п.»

Отже, фактично кожного українця польською владою було потрактовано як співучасника УПА, як «націоналіста». Це розв’язувало польським воякам руки. На збори людям давали всього 2 — 3 години, селян довго тримали у пересильних пунктах, на нових місцях, як правило, їм надавали найгірші землі. Не лише влада, а й сусіди ставились до них переважно вороже, вважали і називали «українськими бандитами». Переселення обезлюднило Бескиди, знищило культуру польсько-українського прикордоння. Ще у квітні 1947 року Політбюро ЦК ППР ухвалило створити для остраху непокірних концтабір у Явожно. Тут було ув’язнено 3870 осіб, в тому числі 700 жінок, 27 греко-католицьких та православних священиків. За час функціонування концтабору (травень 1947 — січень 1949 року) загинуло понад 160 в’язнів.

Формально акція «Вісла» завершилась у липні 1947 року. Однак переселення продовжувалось у серпні, вересні і навіть у жовтні 1947 року. Окремі особи, тимчасово затримані або відлучені від своїх родин, приїздили на нове місце мешкання ще в січні 1948 р. Останньою групою переселенців були 32 родини, переселені між січнем-квітнем 1950 року з повіту Новий Торг до Щецінського воєводства. Це були родини, які не одержали дозволу на перебування в прикордонній смузі, головно змішані подружжя.

Тепер подивимося на військовий аспект операції «Вісла». Якщо УПА з повною підставою можна вважати армією без держави, то ця операція зробила її ще й армією без перспективи у Закерзонні. Як зазначалося в оперативному наказі за № 0011 штабу Оперативної групи (ОГ) «Вісла» від 22 липня 1947 року, «ядром і найбільш бойовою частиною банд У.П.А. були курені «Байди» і «Рена», які складалися з сотень: «Бурлаки», «Крилача», «Ластівки», «Громенка» та «Біра», «Хріна», «Стаха» і «Романа». Все це були сотні чисто лісові, дуже бойові, які складалися з найбільш запеклих командирів і бандитів, які на своєму сумлінні мали найбільшу кількість вбивств, підпалень і грабежів. Обидва курені повністю розгромлені, вони втратили 80 % своєї бойової сили. Залишки перейшли декількома групами на територію Радянського Союзу і Чехословаччини, де остаточно їх ліквідують союзницькі війська». ОГ «Вісла» з квітня до липня 1947 року провела 357 бойових акцій, було ліквідовано 1509 повстанців, знищено 1178 бункерів і криївок. Водночас польською владою було заарештовано майже 2800 осіб iз цивільної мережі ОУН і УПА у Закерзонні.

До цього можна лише додати, що депортація українського населення позбавила збройну боротьбу УПА в Закерзонському краї основної мети — збройного захисту цього населення. Ось чому головнокомандувач УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка) віддав наказ припинити там боротьбу.

ЧИ ШУКАТИ ВІДПОВІДЬ НА ЗАПИТАННЯ: ХТО ВИНЕН?

3 серпня 1990 року Сенат Республіки Польщі прийняв спеціальну заяву, в якій дав політичну і моральну оцінку акції «Вісла» як таку, що притаманна тоталітарним режимам. Здавалося б, усе зрозуміло. Однак, як зауважив герой одного з популярних фільмів, «ясність — одна з форм повного туману». Якщо все зрозуміло, чому ж тоді триває те, що я називаю для себе «політичним краєзнавством»: поляки збирають поіменну інформацію про жертв «українських бандитів», а українці — про тих, кого вбили «польські шовінисти». Не важко здогадатись, що на якомусь етапі кількість інформації перейде в якість і обидві сторони можуть висунути одна одній претензії.

Не думаю, що це — конструктивний шлях, а тому, гадаю, ми повинні обопільними зусиллями поставити деякі акценти. Зрозуміло, без Кремля у підготовці операції «Вісла» не обійшлося, однак не Кремль, а тим більше не нарком Савченко (у всьому підвладний Кремлю), вигадали ту ситуацію, в яку потрапили українці в Польщі в 1947 році. Дійсно, на Потсдамській конференції Сталін проголосив, що Польща повинна стати державою без національних меншин, та хіба ця лінія була новою для Польщі? Вона послідовно здійснювалася ще з часів Юзефа Пілсудського (якого, до речі, дуже шанують в Польщі нині і якому у Варшаві поставлено два пам’ятники). А як забути «пацифікацію», проведену під орудою Пілсудського восени 1930 року? Тоді польська влада застосувала принцип колективної відповідальності українців, що його у 1947 роцi новий режим лише повторив.

Зрозуміло, що така лінія викликала спротив, уособленням якого і стала діяльність ОУН, а пізніше УПА. Звичайно, як історик я абсолютно не ідеалізую і не «відбілюю» діяльність цих структур, але звернімо увагу: чисельність УПА в Закерзонні на початку 1947 року не перевищувала 2 тис. осіб, а протистояли їм 20 тис. польських вояків з ОГ «Вісла». Цілком очевидно, що вони могли здолати українських повстанців без жахливої депортації мирного населення. Могли, якби захотіли це зробити: стратегія була іншою. Насправді задум полягав у «деукраїнізації» Польщі. І про це слід говорити відверто. Отже, не збираймо «компромат» одне проти одного, а визнаваймо те, без чого не можна пробитись до історичної правди, те, без чого не може бути справжнього порозуміння між нашими народами.

Українська ідея: час для крапок над «і»

Ігор СЮНДЮКОВ,

Ліберали і соціалісти XIX століття цілком щиро (і, як виявилося, наївно) вірили в те, що після завершення процесу національного визволення поневолених націй та державного возз’єднання націй розділених (Німеччина, Італія) націоналізм як політико-духовний напрям і спосіб дії «зникне», «відімре», «буде викинутий на смітник через непотрібність». Але хід історії спростував ці самовпевнені прогнози. XX століття, особливо його перша половина, пройшло «під знаком націоналізму»; століття, що почалося, можливо, буде ще більшою мірою націоналістичним. Українське суспільство стоїть, отже, перед нагальною необхідністю «дозріти» (не виробити, не сконструювати, А САМЕ так: дозріти, і то якнайшвидше, бо виклики часу є занадто грізними!) до своєї, органічної національної ідеї, яка була б адекватною реаліям сучасного світу. «Національне живе в людині», — стверджував Михайло Драгоманов; якщо це так, то з плином часу образ сучасного націоналіста має стати іншим.
Англійський філософ і соціолог Ісайя Берлін цілком справедливо писав про націоналізм: «У сучасному світі це один із наймогутніших, а подекуди — наймогутніший з нинішніх рухів, і частина з тих, хто не спромігся передбачити його еволюцію, поплатилася за це волею і життям. Бо перед нами не лише абстрактна доктрина, а й могутній засіб дії». Прийнято вважати, що термін (і практично — політична категорія) «нація» бере свій початок від часів Великої Французької революції 1789 — 1794 рр. Але ще Арiстотель відзначав, що будь-якій людині глибоко притаманна потреба відчувати приналежність до певної групи з властивими тільки їй ознаками (сім’я, клан, плем’я, суспільний стан, релігійна організація, політична партія і — як вершина піраміди: народ, нація, держава). Отже, національні почуття є вельми давніми.

Але процес їх сучасного політичного оформлення справді започаткували революції кінця XVIII ст. (не тільки французька, а й американська: пам’ятаймо першу фразу Декларації про незалежність США: «Ми, народ Сполучених Штатів...» — ось звідки, на думку більшості істориків, починається модерна американська нація!). Сміливці йшли на штурм Бастилії не під віковічним, узаконеним гаслом: «Хай живе король!», а під новим, воістину революційним: «Хай живе нація!». Саме націю революціонери беззастережно визнали вищою цінністю, а служіння їй — «найвищим обов’язком». Це було закріплено і в Конституції країни; там вказувалося, що «суверенітет належить нації; ні група людей, ні будь-яка особа не може його привласнити». Але додамо: французькі революціонери розглядали поняття «нація» як сукупність усіх громадян країни, без етнічного розмежування (нація=народ=політична нація!). І хоч дуже швидко поняття «французький патріот» (або, якщо хочете, націоналіст) стало охоплювати групи зовсім різних за поглядами людей (історики розрізняють «якобінський» або «революційний» націоналізм, ліберальний, «гуманний», що формувався під впливом Гердера) — попри це і попри явно відчутні елементи національної зверхності у французького політичного класу трохи пізнішої доби, навряд чи правильно було б заперечувати актуальність ідей Революції і для сьогоднішньої України.

Поведемо тепер мову про генезу і етапи розвитку національних течій у нашій Вітчизні. Пророком України, людиною, що розбудила національну свідомість народу, був, є і залишиться, поза всяким сумнівом, Тарас Шевченко. І в цьому значенні він же явив собою і приклад першого і найбільшого українського націоналіста — вільного як від почуттів заздрості або, тим більше, ворожості до інших націй, так і від «комплексу меншовартості» малороса. До речі, нам треба мати на увазі, що термін «націоналіст» (як і подібні йому поняття «свобода», «демократія», «реформи») слід розглядати тільки в конкретному історичному контексті, лише тоді стає зрозумілим, який реальний зміст в них вкладається. «Націоналістами» свого часу оголошували кращих людей України: Довженка, Сосюру, Рильського, Хвильового, Стуса... Отож, час уже позбуватися «допотопних» ідеологічних ярликів і розглядати всі явища об’єктивно.

ПЕРШИЙ ГЕНЕРАЛЬНИЙ СЕКРЕТАРІАТ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. СИДЯТЬ (ЗЛІВА НАПРАВО): І.СТЕШЕНКО, Х.БАРАНОВСЬКИЙ, В.ВИННИЧЕНО, С.ЄФРЕМОВ, С.ПЕТЛЮРА. СТОЯТЬ: П.ХРИСТЮК, М.СТАСЮК, Б.МАРТОС. ЗВЕРХУ — В.САДОВСЬКИЙ. ЧЕРВЕНЬ 1917 Р. КИЇВ. ПОЛІТИЧНІ БЛУКАННЯ МІЖ «ДВОМА СОСНАМИ» — СОЦIАЛIЗМОМ ТА НАЦІОНАЛІЗМОМ — ВИЯВИЛИСЯ ДЛЯ УРЯДУ УНР ФАТАЛЬНИМИ

Т.Шевченко, П.Куліш, І.Франко, М.Драгоманов, Леся Українка, Б.Грінченко підходили до проблеми національного визволення України, грунтуючись в першу чергу на універсальних ідеях справедливості і свободи. Трагічний розвиток українського історичного процесу спричинив серйозні зрушення у націоналістичній думці XX століття. На арену вийшли ідеологи так званого «інтегрального націоналізму» (перш за все Дмитро Донцов, в тому ж руслі певною мірю працював Микола Сціборський, а практично втілювала ці ідеї ОУН Степана Бандери). Критично проаналізувавши невдалі державотворчі спроби соціалістів Грушевського, Петлюри і Винниченка і ліберальні погляди Драгоманова, Донцов дійшов висновку, що потрібна зовсім інша ідеологія нації. Перш ніж коротко викласти її, зауважимо, що історія часто іронізує над своїми персонажами: першими, хто чітко сформулював і висунув у 1895 р. (брошура «Ukraina irredenta») гасло державної незалежності України, були західноукраїнські марксисти Юліан Бачинський і В’ячеслав Будзиновський...

Отже, Донцов проти попередників (особливо різко він критикував Драгоманова). Інакше кажучи, націоналізм інтегральний проти націоналізму ліберально-«громадівського» типу. На противагу Драгоманову, Донцов висуває фанатичну віру, а не позитивний розум як те, що потрібно для визволення нації. Бачимо у нього культ дії, «чину», пропаганду боротьби, експансії нації, навіть насильства; абсолютно відкидається будь-який пацифізм. Звідси — віра в харизматичного вождя, корпоративність мислення, побудова націоналістичних організацій за принципом беззастережного підкорення керівництву (свого роду закритий «орден»; цікаво, що багато в чому подібним чином будував свою партію і Ленін — ще один парадокс!). Якщо для Драгоманова основою всіх соціальних процесів виступає особистість, індивід, то для інтегральних націоналістів особа має цілковито і безмежно присвячувати себе справі нації, про її (особи) самоцінність говорити неможливо.

Головні теоретичні праці Донцова (зокрема, «Націоналізм») з’явились у середині 20-х років минулого століття. Але їх вплив на український націоналістичний рух відчутний і сьогодні. Як оцінювати цей вплив? Відповідь стає зрозумілою, коли проаналізувати виклики, що їх несе з собою процес «глобалізації» (а по суті, остаточного утвердження світового лідерства США; до речі, хіба позбавлені націоналізму, та ще й з префіксом «гіпер», такі тези американців: або ви разом з усіма прогресивним людством на чолі з США боретесь проти тероризму, або ви — спільник терористів?..) А виклики глобалізації — річ дуже жорстка, хто неспроможний відповісти на них, той, як правило, зникає з історичної арени. Отож, чи здатні наші націоналісти бути адекватними часу?

На жаль (без щонайменшої іронії), прикро вражає архаїзм, відчутний «стиль ретро» їхніх поглядів, відсутність гнучкості (а ще ж бо Леся Українка пропонувала альтернативу: космополітизм в ідеалах і цілях, націоналізм у формах і способах культурної праці!) . Звідки це? Маємо, на суб’єктивний погляд автора, цілий комплекс причин. По-перше, впадає в око фатальне незнання історії або хибне уявлення про неї, коли минуле уявляється як свого роду неймовірно красива народна дума. Звідси — віра в історичні чудеса. По- друге, вперті сподівання на авторитарну владу, «сильну руку» (спадщина Донцова?) і пов’язана з цим недовіра (можливо, підсвідома) до народу. А як наслідок — стіна відчуження від мільйонної маси «східняків» (і не тільки). По-третє, дається взнаки той сумний факт, що представники націоналістів, по суті, ніколи, на відміну від цивілізованих правих Європи, не були при владі, що і призводить до браку державної відповідальності, «дорослості», до спроб сконструювати «вічний» та ідеальний образ нації. А коли виявляється, що реальна нація є не зовсім такою (або зовсім не такою) — виникає подекуди бажання вдатись до силових методів.

І, нарешті, можливо, головний фактор. Поки що не досить переконливою (а часом і вкрай слабкою) є економічна програма національно орієнтованих сил. А чи треба казати, наскільки це важливо в умовах надсучасних політичних (і військових!) технологій — і в умовах нашої, української ганебної бідності (а злидарюють саме наші люди, українці! Хіба насамперед це не мусить зачіпати національні почуття?) і нашої, української, все ще не подоланої, ганебної корупції. Ось на якому полі вирішується зараз майбутнє України, ставляться всі крапки над «і». Коли справжні, а не декоративні патріоти переможуть у цій царині — тоді і ми, українці, зможемо з гордістю за свій народ повторити чудові слова патріота Франції, класичного націоналіста, президента Шарля де Голля: «Якщо французький народ чогось не бажає робити — ніхто у світі не примусить його зробити це».