Патріарх Кирило виправдав Гітлера і його злодіяння


Радянський Союз заслужив війну з гітлерівською Німеччиною. Про це заявив глава Російської православної церкви (РПЦ) Патріарх Кирило (Володимир Гундяєв).
«Наш народ заслужив війну з Німеччиною. Ми занадто погано поводилися з РПЦ. Так стверджує патріарх Кирило. А ось Гітлер добре поводився з РПЦ, будував у Німеччині православні храми, і Гітлера РПЦшнікі дуже поважали », - звертає увагу на нове епатажну заяву керівника РПЦ російський блогер.
«Велика Вітчизняна війна - це покарання за гріх, за страшний гріх боговідступництва всього народу, за нехтування святинь, за блюзнірство і знущання над Церквою, заявляє патріарх. Бог послав на нас війська Третього рейху в якості знаряддя любові і напоумлення. Хрестовий похід проти боговідступників. Православні ієрархи благословляли: «уряд Рейху знайде з нашого боку повну згоду і підтримку», «нехай благословить Всевишній великого Вождя Німецького народу, який підняв меч на ворогів самого Бога», і так далі.
На захоплених територіях нацисти відкривали православні храми, в яких охочі могли помолитися «про христолюбних народу Німецького» і про швидку перемогу німців. «Перемогу подай, Господи, вождю народу німецького Адольфу Гітлеру», волали священики Псковської православної місії. Велику підтримку від православних ієрархів отримала «Російська визвольна армія» Власова. Ця підтримка не слабшає до цих пір: у 2009-му році керівництво зарубіжного крила РПЦ виступило із заявою, згідно з яким Власов - істинний патріот Росії », - сказано в повідомленні.
Це вже не перше скандальне заяву Патріарха Кирила, помилуйтеся розмірковувати на тему історії, а також суверенної держави Україна.
Кілька днів тому він озвучив свою версію катастрофи на Чорнобильській АЕС у 1986 році. За його словами, аварія стала розплатою за гріхи українського народу. З такою заявою Патріарх виступив на літургії в Києво-Печерській лаврі, тобто перебуваючи на державній території України.
При цьому Патріарх прибув до Лаври з шикарним кортежем десятка власних машин, включаючи особливо шановані Кирилом Cadillac Escalade і Toyota Land Cruiser, а також машини простіше.
Відеозйомка патріаршого кортежу знаходиться ТУТ.
«Господь міг і зупинити руку оператора, який, керуючи реактором, зробив страшну помилку. Господь попустив. І багато людей своєю смертю, можливо, внесли свій внесок у спокутування гріхів », - пояснив Патріарх Кирило свою оригінальну точку зору.
Перебуваючи вперше у ранзі голови Московської Патріархії на території України у липні 2009 року він не посоромився говорити про те, що українці підмінили історію Другої світової війни брехнею і служать Дияволу.
«Якщо ми створюємо помилкові історичні концепції, ми диявольську брехню, а диявол - батько брехні, закладаємо в основу буття народу. І такі експерименти не проходять », - заявив глава РПЦ в прямому ефірі телеканалу« Інтер ».
Під «брехнею» владика мав на увазі розсекречені в Україні архіви радянських спецслужб, історичну правду про масові репресії, українському національно-визвольний рух і Голодомор

Битва на Синіх Водах. Як Україна звільнилася від Золотої Орди

Фрагмент картини литовського художника Гедрюса Казиміренаса "Перемога Ольгерда на Синіх Водах" Українсько-литовське військо прогнало татар ще до Куликовської битви. "Монгольське іго" в Україні закінчилося перемогою на Синіх Водах у 1362-му - Велике Князівство Литовське і Руське утвердило свою владу на Правобережжі та Чернігівщині. Кілька днів тому "Книгою року BBC"-2011 було визнано історичний роман Володимира Рутківського "Сині Води", присвячений подіям XIV-го сторіччя. "Історична Правда" пропонує дізнатися більше про одну з ключових подій української історії. ------------------------ Поширення влади литовських князів до Прип’яті й Тетерева створювало досить гарні стратегічні умови для подальшого наступу на Сіверщину та Київщину. Міцна влада Золотої Орди унеможливлювала просування литовців на південний схід. Але достатньо було "Великій замєтнє" [літописна назва 25-річного міжусобного конфлікту в Золотій Орді] підточити сили татар, як їхній конфлікт із Великим князівством Литовським ставав неминучим. Геополітичні зручності У 1359 році помирає хан Бердибек, і в Золотій Орді починаються усобиці, що розколюють й ослаблюють державу. Це була слушна нагода для литовського війська розпочати наступ на Південь. 1240-1795: геополітична конкуренція Литви, Польщі та Московії (ІНФОГРАФІКА) Вже в часи Сорокарічної війни [боротьба Великого князівства Литовського проти Угорщини і Польщі за спадщину Галицько-Волинського князівства (1340–1382 роки)]відносини татар і литовців, які початково були майже ідилічними, значно погіршилися.  Великий литовський князь Ольгерд - син Гедиміна, батько польського короля Ягайла. У поминальник Києво-Печерської Лаври внесений як "князь великий Ольгерд, наречений у Святому хрещені Дмитрій". Гравюра 1578 року Ординці здійснили низку нападів на землі цього князівства, а литовські правителі у 1358 році навіть запропонували переселити лицарів Тевтонського ордену з Балтики на Поділля задля боротьби з кочівниками. Розв’язка відбулася 1362-го. Влітку правитель улусів, до складу яких входили українські землі, вирушив походом на Сарайаль-Джедід (Новий Сарай або Сарай Берке - заснована внуком Чингісхана Берке столиця Золотої Орди в нижній течії Волги, знищена Тамерланом у 1395 році - ІП) на Поволжі. Цим не забарився скористатися великий литовський князь Ольгерд. Його війська здійснили похід на Схід у район річки Тихої Сосни й захопили місто Коршев (неідентифікований досі населений пункт, розташований орієнтовно на березі правої притоки Дону - Тихої або Бистрої Сосни - ІП). Поселення, напевно, на той час належало "Лівобережній" тьмі [територію Русі, контрольовану Золотою Ордою, було поділено на три адміністративні одиниці під назвою "тьма", оригінальні назви яких наразі невідомі, тому вживані тут терміни "Лівобережна" чи "Правобережна" тьма є умовними] й, можливо, відігравало у татар роль митного чи складського пункту.  Реконструкція печатки Ольгерда. Очевидно, повністю тут був напис "ОЛГЕР ПЕЧАТЬ КНнязЯ ВЕликогО". Джерело:nedelia.lt Напрямок наступу було обрано не випадково. В цю пору року ординці, як правило, залишали сухий степ і переміщувалися в зону ризикованого кочування – лісостеп. Отже, князівській армії не треба було розшукувати ворожі поселення в широкому степу. А відсутність більшості ординських вояків, котрі у цей час якраз перебували у поході на Волзі, забезпечила швидку перемогу. Найважливішим стратегічним здобутком походу було те, що Чернігово-Сіверщина та Східна Київщина, а через них і внутрішні райони Великого князівства Литовського, відтепер були надійно захищені від монголо-татарського вторгнення. Осіння кампанія Восени того ж року Ольгерд особисто очолив війська, що вирушили у відкритий степ у напрямку одного з найбільших ординських міст на українських землях – Торговиці. Сучасні археологічні дослідження свідчать: у XIV ст. це було велике і розвинуте місто. Письменник-гуманіст Михалон Литвин у XVI ст. назвав Торговицю Троєю, настільки його вразили масштаби залишків цього поселення. На карті Боплана (середина XVII сторіччя) Торговиця позначена, як маленьке містечко. Але розташоване воно на Чорному шляху - зручному для кочівників проході з Великого Степу в Україну у межиріччі Дніпра і Південного Бугу. Карта Боплана орієнтована на Південь, тому річка Синюха тече тут угору Дії литовського правителя у війні 1362 року досить сильно нагадують стратегію, яку використовував іще князь Данило Галицький у війні проти хана Куремси. Головний її принцип полягав у тому, що під час битви зі степовиками не можна було покладатися винятково на оборону. Сподіватися на успіх варто було тільки за умови активних наступальних дій, причому в кількох напрямках одночасно. Sinawoda Flu[vius] - "річка Синя Вода". За 300 років, які минули від битви Ольгерда до часів Боплана, назва не змінилася і річка ще не стала нинішньою Синюхою Те, що похід у степ відбувся восени, не було випадковістю. По-перше, саме в цей час степові терени були найбільш придатними для пересування великої армії: спека (не останній ворог одягнених у кольчуги воїнів) уже спала; зливи, що утруднюють пересування, ще не почалися. А, по-друге, Ольгерд скористався з того, що кримський правитель Мамай саме тоді своїм походом на Волгу відрізав українських улусів, правителі яких були його ворогами, від центру Золотої Орди й залишив сам на сам із литовсько-українським військом. Мамай - амбітний воєначальник Золотої Орди з Криму. Хоч і не був нащадком Чингіза, змагався за владу зброєю та інтригами, загинувши зрештою у протистоянні зі ставлеником Тамерлана ханом Тохтамишем (детальніше про це читайте у статті "Війни за Шовковий шлях").Нащадки Мамая перейшли на службу до великого князя Литовського Вітовта, отримавши в наділ місто Глинськ під нинішньою Полтавою і титул князів Глинських. Про подальшу долю Глинських та їхні політичні інтриги у ВКЛ та Московіїчитайте у статті "Сімейна історія Анастасії Слуцької". Якщо в Росії Мамай став символом розорення, то в Україні він перетворився на мудрого воїна-самітника. Картина з Козаком Мамаєм, 1700-ті Невідомо, чи були його дії простим збігом обставин. Тож недарма серед істориків є теорія про таємний союз Ольгерда й Мамая. Генеральна битва В районі річки Сині Води (нині ріка Синюха в Кіровоградській області, ліва притока Південного Бугу) війська Великого князівства Литовського перестріли чамбули трьох татарських беїв – Кутлубуги (в минулому радника хана Джанібека та правителя "Лівобережної" тьми), Кочубея (правителя "Правобережної" тьми) й Деметрія (правителя тьми в Дністровсько-Прутсько-Дунайському міжріччі). Так почалася битва, що стала доленосною подією для української історії. Монголо-татари вишикувалися трьома полками, намагаючись оточити супротивника. Проте Ольгерд використав тактику того ж таки Данила Галицького – розділив військо по фронту на кілька тактичних одиниць. Це дало змогу не тільки збільшити фронт, але й створило можливості для флангових обстрілів степовиків і контратак. Торговиця на карті України (позначено червоним) - найімовірніше, саме тут відбулася битва, яка звільнила Русь iз-під влади Золотої Орди Напевно, литовсько-українське військо своїми флангами спиралося на якісь природні перепони (пагорби, струмки тощо), які нині годі знайти. Принаймні тільки цим можна пояснити відсутність під час битви обхідних маневрів з боку кочівників. Варто зауважити, що безумовно ефективна тактика, застосована князем Ольгердом у битві на Синіх Водах, була досить складною для виконання феодальною армією, а тим більше створеною із військових підрозділів різних земель, які не мали досвіду взаємодії в бою. Тому цілком імовірно, що перша половина 1362 року й була використана литовським князем для навчання вояків. Вогневий кулак Ольгердового війська - піхотинці-арбалетники, які ховалися за широкими щитами. Щоб натягнути тятиву арбалета (на Русі зброя називалася "самостріл" або "куша"), сил людських рук було замало. На цій реконструкції арбалетник показаний у момент зведення тятиви: впершись ногою у спеціальне стремено на кінці арбалету, він присідає і чіпляє натяжний гак до шкріяного ременя на поясі. Після цього воїн виправляється, тримаючи арбалет ногою і тягнучи гак і тятиву угору всією силою іншої ноги і спини. Після зведення зброї він вкладе арбалетний болт, який зараз тримає в зубах, у паз - і пошле палкий привіт ворогам. Фото: baltai.lt Вишикувавши свої полки в лінію, Ольгерд висунув фланги армії дещо вперед, аби дати можливість зосередженим на них арбалетникам фланкувати (обстрілювати з боків)ординців. Татари здійснили кілька атак, обстрілюючи своїх ворогів із луків, намагаючись знайти слабке місце в обороні й нанести вирішальний удар. Проте литовсько-українські стрільці, яких, очевидно, було чимало, завдавали супротивникові значних втрат. Якщо ж десь виникала небезпека прориву рядів, то за рахунок маневрування полками Ольгерд вчасно виправляв ситуацію. Білоруси теж вважають 1362 рік важливою подією своєї історії. Гурт середньовічної музики "Стары Ольса" присвятив свою пісню "Літвін" чотирьом переможним битвам литвинів-білорусів. На першому місці - Сині Води, де литвин "три дні і три ночі кривавив меча" Нарешті, в слушний момент, можливо, коли кіннота кочівників зав’язла між литовськими полками в своїй черговій атаці, християни пішли в контрнаступ. От як цей епізод описав у другій половині XVI сторіччя польський хроніст Мацей Стрийковський: "Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом із луків, сточили кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильний її шик та швидке маневрування. А литва з русинами враз із шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їм танці півколом [див. довідку "Скіфське коло"наприкінці тексту].  Золотоординські кінні стрільці. Сучасна монгольська реконструкція А інші, особливо новогрудці (Новогрудок - перша столиця Литви, нині райцентр Гродненської області Білорусі - ІП) з Коріатовичами (брати Коріатовичі - племінники Ольгерда, яким він після перемоги на Синіх Водах дав у княжіння Подільську землю, почалибудувати на Поділлі кам'яні фортифікації, головною з яких став Кам'янець-Подільський -ІП), з самострілів зі стрілами наскочили з боків й довгими списами скидали їх із сідел, наче вітер снопи в бурю. Не змігши довше витримати лобового натиску Литви, татари почали мішатися та перелякані тікати в розлогі поля". Польський мультфільм про похід Данила Галицького на Новогрудок (ВІДЕО) Внаслідок Синьоводської перемоги українські землі були звільнені від 122-річного золотоординського іга. Київське, Подільське та Чернігово-Сіверське князівства увійшли до складу Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського (Волинь мала литовського князя ще з 1340 року). Й хоча небезпека з боку Золотої Орди продовжувала існувати й періодичні напади степовиків залишалися звичайним явищем, проте відновити свою владу над Україною хани вже не могли.    ДОВІДКА: Скіфське коло Маневр, який Мацей Стрийковський назвав "танцями півколом", використовувався багатьма кочовими племенами. Одна з його назв, "скіфське коло", сама собою свідчить про давність цього простого винаходу. Нескладний і до часу безвідмовний маневр полягав у тому, що 30–50 легко озброєних лучників наближалися до рядів супротивника й, вишикувавшись один за одним, мчали галопом по колу, засипаючи ворога стрілами. Зазвичай старший командував, яка ділянка фронту має обстрілюватися – найчастіше це були 1-3 ворожі воїни в першому ряду, яким не пощастило привернути до себе уваги. Графіка: "Український Тиждень" Втім, маневр кочівників мав успіх лише у разі зіткнення з ворогом, котрий стояв непорушно, ховаючись за щитами. Напевне, князь Ольгерд це розумів, тож постійно маневрував підрозділами й ударив по ворогові з флангів. Необхідність стріляти на всі боки зруйнувала саму ідею скіфського кола. До того ж, поки монголи кружляли перед литовсько-руським військом, цілячись у кількох вояків, усі інші могли майже безкарно обстрілювати їх із арбалетів. Текст: Борис Черкас, "Український тиждень" Добір ілюстрацій і підписи: Павло Солодько, "Історична Правда" ------------------------ "Історична Правда" запитала переможця книжкового конкурсу ВВС Володимира РУТКІВСЬКОГО про те, як він зацікавився цим маловідомим періодом історії України. Ось що розповів письменник редактору ІП Павлу Солодьку: - Як усім радянським школярам, нам з дитинства втовкмачували про Куликовську битву - що це перший зразок боротьби народу з поневолювачами, кінець монголо-татарського іга тощо. Мене тоді дуже привабила постать Дмитра Боброка-Волинського (один із литовських Коріатовичів, нібито володів землями в районі Львова [нинішня Бібрка], після того, як його вотчина була в 1366 році захоплена польським королем, пішов на службу до Сіверської землі, потім у Нижньогородське князівство і зрештою став зятем і головним воєводою князя Московського Дмитрія Донського, в останні роки життя за літописами повернувся у ВКЛ і загинув у битві князя Вітовта з ординцями на Ворсклі у 1399 році -ІП), який відіграв ключову роль у перемозі на Куликовому полі. Володимир Рутківський. Фото: bbc.ua У 1990-му, працюючи над книгою "Джури козака Швайки", я випадково наштовхнувся на історію про Сині Води - битву, яка звільнила Україну від Золотої Орди за 18 років до подій на Куликовому полі. Стало цікаво: а чому ж нам так багато розповідають про Куликовську і нічого не кажуть про Синьоводську? Почав розмовляти з фахівцями, ходив в Інститут історії і зрештою усвідомив масштаб подій 1362-го. Для нас це була битва, яка стоїть в одному ряду із Гастінґсом та іншими найбільшими боями Середньовіччя. Саме тоді Правобережжя було звільнене від "монголо-татарського іга". Літописи пишуть, що розбитих під Синіми Водами ординців гнали аж до Дону і Волги, тоді як через два роки після Куликовської битви Орда спалила Москву і князь Дмитрій знову визнав себе її данником. Я збирав історичну літературу, вивчав побут, зброю і військову тактику тих часів. Не маючи історичної освіти, почувався, тим не менше, в тому світі цілком своїм. Іноді навіть краще, ніж тут (сміється). У "Синіх Водах" я забув, що є дитячим письменником. Всі герої були дорослими, але потім мені сказали, що дорослі книжок не читають (сміється) і я вирішив знову звернутися до гострого дитячого розуму. Скоротив кількох дорослих героїв, змінивши їх на дітей. Дорослі пишуть, що читають "Сині Води" дітям і тим подобається. Особливо в захваті дівчатка - напевно, тому що герої є хлопцями. Наступного року битві виповнюється 650 років і я досі не чув, щоб наш уряд щось планував із вшанування цього ювілею. А між тим три з п'яти полків, які билися на Куликовому полі, були з України і Білорусі. І вони вже спізнали смак перемоги за 18 років до того. Існує громадський проект "650-річчя битві на Синіх Водах", який за участю посольств Литви в Україні та України в Литві готує ряд заходів - від реконструкції битви до співпраці з органами влади. Логотип проекту, присвяченого ювілею битви  Розповісти трохи про себе? Закінчив Одеський політех і Вищі літературні курси в Москві. Мріяв бути істориком, але не пройшов за конкурсом до Київського університету імені Шевченка, бо саме тоді СРСР запустив ракету на Венеру і я замість готуватися до іспитів узявся писати натхненну статтю про це в газету (сміється). Так у 1959 році я став письменником. Починав як поет, але в 1970-х мене припинили друкувати як українського буржуазного націоналіста. Велике спасибі Борису Олійнику, що рекомендував мене тоді на літкурси в Москву. Там я взявся писати для дітей, але в Україні мене й далі не друкували. І я заради сміху, щоб зрозуміти, чому ж мені відмовляють, переклав щось російською - а це надрукували у Москві. Нині мешкаю в Одесі, пишу. Пристрасть до історії маю ще зі школи. В 10-му класі ми випадково знайшли одне з найдавніших слов'янських поселень в Україні - копали пісок, побачили давні кістки, викликали археологів... Це в моєму рідному селі, Велика Буримка на Черкащині, де Сула впадає в Дніпро. Де був давньоруський город Римів. Тепер усі мої історичні твори починаються з цього поселення - я його називаю Воронівкою. Борис Черкас

Архієпископ Нестор: У Почаївській лаврі не толерантні до україномовних

Архієпископ Тернопільський, Бучацький та Кременецький УПЦ КП Нестор вважає, що передача Почаївської лаври монахам УПЦ МП ще більше утвердить церковну владу Росії над значною частиною українців, які є вірними УПЦ Московського Патріархату, і яких легко ідеологічно налаштувати у вигідному Росії руслі. «У Почаївській лаврі і так проводять проросійську політику і нетолерантно відносяться до україномовних прочан або прочан з інших конфесій, можна лишень уявити, що буде, коли вони отримають весь комплекс у власність і будуть мати у ньому повну владу», – застеріг архієпископ Нестор. Він також висловив нерозуміння ситуації, коли дане питання вдруге піднімається після того, як у 2012 році громадськість області вже виразилися обурення спробами вилучили лавру із списків об’єктів, які не підлягають приватизації. Проти такої ініціативи було зібрано 200 тис. підписів жителів області. У відповідь митрополит Тернопільський і Кремінецький УПЦ (МП) Сергій пояснив позицію Почаївської лаври: «Двері лаври відкриті для всіх, але церковні таїнства здійснюються лише для вірян православної церкви. Якщо приходить уніат, то як ми можемо дати таїнство іновірцям?.. Це ж стосується і розкольників, як би вони себе не називали, вони за межами церкви (віряни УПЦ КП, – ред.)». На Тернопільщині триває збір підписів до керівництва держави з вимогою не допустити прийняття закону, спрямованого на вилучення Почаївської лаври із списку об’єктів, які не підлягають приватизації. Чимало політиків та громадських активістів переконані, що з прийняттям законопроекту тут розбудують міцний плацдарм для просування проросійської політики в Західній Україні. Духовенство та громадськість докладають максимум зусиль, аби цього не допустити. Окрім збору підписів, готують хресні ходи, а, в разі потреби противники приватизації погрожують акціями громадської непокори. Джерело: ЗАХІД.NET

Сенсація!!! Відтворені справжні кордони Московії!

Ось тут http://politiko.ua/blogpost68188 мене запитали "З яких це пір "Велике князівство Руське" займає територію всієї України, а, Юрасю?" Що тут можна сказати... логіка людини, яка задає це питання зрозуміла. Ну що ж, спробую відповісти.У «Описі подорожі до Московії»  німецького вченого 17 століття, Адама Олеарія, приводиться легенда: "у далекі часи прийшли на Москву мандрівники від Білого моря і принесли з собою "бєл-горюч" камінь Алатир. Камінь був розбитий на дев'ять частин. По легенді в основі кордонів Московії лежать ці 9 осколків каменя Алатира. І поховані вони в стінах дев'яти міст: Москва, Коломна, Серпухов, Дмітров, Тула, Волоколамськ, Верєя, Наро - Фомінськ, Сергиїв Посад. Московити вірять, що немає на світі могутнішого оберега, ніж уламки Алатир-каменя, від війни і навали іноземців, а також від мору і інших злих бід". Ну що ж... Залишилось тільки перенести ці 9 назв міст на мапу... І тут з`ясовується дуже цікава картина: історичні кордони Московії уміщаються в межах двох сучасних областей: Московської і Тульської. Все інше "прісоєдінєно", або, іншими словами, "по-братськи" загарбано! В 1547 році Великого Князя Московського Івана Грозного було короновано царем всєя Русії. Він мав повний титул: "Мы, великiй государь Иванъ, Божiею милостiю царь и великiй князь всеа Русiи, Владимирскiй, Московскiй, Новгородцкiй, Псковскiй, Резанскiй, Тверскiй, Югорскiй, Пермскiй, Вятцкiй, Болгарскiй и иныхъ". Власне, в титулі царя перелічено всі етнічні території, що було включено до Московського Царства (Московітської Імперії). Мапа Московітської Імперії http://www.karty.by/wp-content/uploads/2011/04/Moskovia_Augsburg-Matthaeus-Seutter-1720-40.jpg Саме тому дуже цікаво було з`ясувати, наскільки малою є метрополія Московітської Імперії, а всі інші землі - є колонії (сучаної Россії) і насправді не є етнічними землями московитів та належать не їм, а корінним народам Росії! То чи можемо ми називати Росією землі, розташовані за кордонами московської та тульскьої областей, раз ми не маємо права (за версією деяких рузкє-нациків) розповсюджувати назву Велике князівство Руське на территорію всієї України?:)) Юрій Коновченко

Григорій Сковорода у Таганрозі

Перебування Григорія Сковороди у Таганрозі – факти і міфи. На початку 80-х років XVIII століття в місті Таганрозі  існував своєрідний гурток шанувальників української культури, який складався з представників місцевої інтелігенції – українських поміщиків, які володіли землями в Таганрозькому краї та службовців різних державних установ, в першу чергу порту і митниці. Душею цього гуртка був Григорій Ковалинський, близький знайомий та шанувальник творчості видатного українського філософа Григорія Сковороди. На прохання таганрозької громади, Григорій Ковалинський запросив Сковороду на гостини до міста, сподіваючись вразити невимогливе провінційне товариство знайомством з українським народним мудрецем. Сковорода, якому в 1781-му році було вже 59 літ (поважний вік як для того часу), тем не менш відразу погодився відвідати свого старого друга, але путь зі Слобожанщини до берегів Озівського моря відібрала від його життєвого шляху майже цілий рік, бо народний філософ ніколи нікуди не поспішав, цінуючи кожну хвилину свого буття як можливість пізнати щось нове у безкрайому просторі всесвіту. Прямуючи на південь до Таганрога, Григорій Сковорода зупинявся у куренях степових чабанів, звичайних хатках українських селян, які тільки-но починали освоювати донецький край – скрізь, де можливо було почути чи побачити щось нове, таке що спрямовувало думку за новий обрій розуміння світової гармонії, Григорій залишався на деякий час, намагаючись впорядкувати власні враження від побаченого та почутого, побоюючись загубити навіть крихітку від напрацьованого розумом духовного скарбу. Читайте також: Донські землі у складі Запорізької Січі Це була чи не найбільша за простором подорож Григорія Сковороди, від того часу як він відчув у собі натхнення до пошуків істини. У молоді літа бував Григорій Савич і в Петербурзі і в Відні, але з тієї миті, як він обрав для себе духовну дорогу філософа-мандрівника, територією його подорожей була здебільшого Слобідська та Лівобережна Україна, хоча бував він час від часу і далі – у Вороніжі, Курську, на Орловщині. Тож і до Таганрожщини добирався Григорій Сковорода не швидко. Зустрівшись у слободі Рядженій з Григорієм Ковалинським, мудрець-філософ разом з ним відправився до Таганрога, де зупинився у власному будинку останнього, на вулиці Єлизаветинській (зараз Рози Люксембург). За двісті років, що минули з доби життя і творчості Григорія Сковороди, навколо цієї постаті створилася своєрідна аура з легенд та оповідань. Ця сковородинська міфологія має дві осібні одна від іншої сторони. З одного боку такі легенди створювалися самим народом, який вбачав у Сковороді свого рідного сина, такого самого українського селянина, як і всі вони, тільки більш розумнішого, обдарованого більшою мудрістю та частинкою неземного, божественного таланту. Ось одне, дуже популярне народне оповідання про Григорія Сковороду: Під час своєї відомої подорожі Україною, імператриця Катерина II Д побажала побачити видатного народного філософа. Придворні гонці кинулися на всі боки, розшукуючи Григорія Сковороду. Ніхто не знав, де він є, бо Сковорода не любив надовго залишатися на одному місці, постійно мандруючи рідним краєм. Нарешті один з гінців розшукав мудреця. Він сидів на степному пагорбі, під палючим сонцем, поруч зі старим вівчарем та хлопчиком-підпасичем та грав на сопілці. Мовчки вислухав Сковорода наказ від імператриці.  «Для мене дудка й вівця дорожчі царського вінця», - тільки й відказав, і продовжував грати далі. Так і довелося розлюченому придворному піти геть звідти. Як бачимо, народні оповідання просякнуті повагою та пошаною до свого рідного сина. Не такими є літературні анекдоти, які у великій кількості з’явилися у різного змісту книжках, (здебільшого розважального жанру), що друкувалися у Росії вже після смерті філософа. Тут постать Сковороди змальована виключно у комедійному плані, і є частиною образа «смішного хохла», що був притаманний російській свідомості початку XIX століття. Цей жартівливий образ виник не випадково. Росія була кріпацькою державою і не могла дозволити собі ставитися до селянина, до можливого кріпака, до раба, як до талановитої людини, що може мати розум і талант, більший ніж представник вищого класу російського суспільства. Ставлення до селянина, як до рівного собі, а то й наділеного більшим розумом, підривало самі основи існуючого політичного ладу, загрожувало існуванню Російської держави, що була побудована не безсоромній експлуатації одних людей іншими. Ще можна було визнавати талант Михайла Ломоносова, який згідно з існуючою ідеологічною схемою, нібито завдяки «монаршій милості» зміг здобути належну освіту в шляхетських університетах, і відмовившись від рідного середовища, стати вірним слугою правлячого класу держави, складаючи оди і панегірики російським імператрицям. Але Григорій Сковорода під цю схему не підходив. Вийшовши з середовища простого українського народу, він залишився з народом назавжди, на все своє велике життя. Перебування разом, в єдиному цілому зі своєю нацією, знедоленою і поневоленою, не завадило Григорію Сковороді стати великим філософом, першим філософом за часом не тільки в Україні, але й в усій Російській державі.  Певна річ, що писати про Сковороду серйозно, в існуючій системі координат було не можливо. Важливі філософські ідеї Григорія Сковороди можна було донести до читачів, тільки перемішавши їх з веселими анекдотами, переробивши образ мудреця на чудернацького дідугана, доморослого «хвілозофа», нібито й трохи не в собі. Але філософські ідеї Григорія Сковороди пробивалися і скрізь блазнівське вбрання, в яке одягали його імперські «цнотливці». Григорій Сковорода став першим, хто пробився крізь стіну, яка відділяла простий народ від шляхетської інтелігенції. Після нього був Тарас Шевченко, і з того часу ідея заборгованості інтелігенції перед народом стала панівною серед передового російського суспільства. Врешті-решт ця ідея перемогла і зруйнувала імперію, що була побудована на брехні та насильстві. Так до розвалу імперії спричинився і Григорій Сковорода, який за життя був палким прихильником виключно ненасильницьких дій. Але повернемося до перебування Сковороди у Таганрозі. З цього приводу існує такий анекдот (його наводить у своїй книзі радянський дослідник творчості філософа Юрій Лощиц): Через кілька днів після прибуття Сковороди до Таганрога, місцева інтелігентна громада була запрошена Григорієм Ковалинським на зустріч з філософом. Для маленького провінційного Таганрога зустрічі з людьми такого масштабу були неабиякими подіями. Містом в мить почали ширитися різноманітні плітки – Сковороду називали й чаклуном, і навіть… коханцем покійної імператриці Єлизавети. В призначений час у кімнатах великого будинку Ковалинського зібрався весь цвіт благородного таганрозького товариства. Таганрозькі достойники в голос обговорювали загадкового гостя, розповідаючи про нього найфантастичніші байки. А сам Сковорода непомічений ходив поміж ними – завдяки його скромному одягу присутні сприймали його за слугу пана Ковалинського. Слухаючи плітки, Сковорода все більше сумнішав, і раптом вийшов геть із дому, та ні з ким не попрощавшись, узявши свій дорожній ціпок, кудись поплентався з міста, навіки покинувши негостинний для себе Таганріг. Ось такий от чудовий анекдот, який нібито збігається з відомою епітафією, що була написана на могилі філософа – «Світ ловив мене, та не спіймав». Але ця легенда є суцільною вигадкою. Факти твердять зовсім інше. Сковорода пробув у Таганрозі більше року. Про це пише й один з найвідоміших біографів Григорія Сковороди – Густав Гесс-де-Кальве. Угорець за національністю, Гесс-де-Кальве більшу частину свого життя провів на Україні – був начальником Луганського чавуноливарного заводу (першого великого металургійного заводу на сході України), і дуже переймався розвитком української культури,  написавши кілька варіацій на тему українських народних пісень («Як казала матуся» та інших). Співробітничав Гесс-де-Кальве і з харківським альманахом «Український Вісник», розмістивши там 1817-го року свою ґрунтовну розвідку «Сковорода – український філософ». Писав в «Українському Віснику» про Сковороду і інший іноземець, який був з ним знайомий особисто – француз Жан Верне, який підписував свої українські твори як Іван Пилипович Вернет.  Про тривале перебування Григорія Сковороди у Таганрозі свідчать і його листи, які збереглися. З Таганрога Сковорода писав до Михайла Ковалинського, і Ковалинський відповідав йому теж у Таганріг (у лютому 1782-го року). Навіть покинувши нарешті Таганріг, Сковорода залишив тут багато нових друзів, наприклад Олексія Базилевича, випускника Харківського колегіуму, якому теж писав потім у Таганріг у 1788-му році. Визнаним взірцем для всієї європейської філософії 18-19 ст.ст. була німецька філософія, яка познайомила світ з іменами таких визначних людей, як Кант, Гегель, Шопенгауер, Ніцше, Карл Маркс та інших. Твори цих мислителів відзначалися гармонійністю, але всі вони були, так би мовити, «кабінетними мудрецями», які глибоко занурилися у теорію, але погано розумілися на практиці. Чудова логіка їхніх теоретичних побудов вщент розбивалася об реальне життя, іноді жорстоко помщаючись на тих, хто повірив цій кабінетній філософії та вирішив втілити її у життєву реальність (особливо це відноситься до Маркса та Ніцше). Григорій Сковорода був більшим реалістом. Він жив серед народу і чудово розумів цей свійукраїнський народ. Мова його творів вельми відрізнялася у гірший бік від мови творів видатних європейців, але часто вона була більш правдивою і більш живою. Є така стародавня вірменська притча. Один мудрець вирішив переправитися через озеро Севан на човні. Він найняв для цього місцевих рибаків, і спитав у них, відпливши від берега, чи вміють вони читати? «Ні, не вміємо», - відповіли йому рибаки. «Ви згубили половину свого життя», - зітхнув мудрець. Але тут на озері розпочалася буря. Берег було вже видно, але був він іще далеко. Човен цілком заплеснуло водою і він повільно зникав під хвилями. «Чи вмієте ви плавати, отче?», - запитали рибаки в мудреця. «Ні, не вмію», - відповів він їм. «Отже, все ваше життя загублене», - зітхнули тепер вони. Григорій Сковорода був своїм для всіх, і для мудреців, і для рибаків – і в цьому його відмінність від решти інших філософів. У сучасному Таганрозі дуже багато пам’ятників. Два пам’ятники Леніну (який ніколи в Таганрозі не був), пам’ятник Петру Першому, який нібито заснував місто, а насправді ганебно віддав його туркам у 1711-му році, безліч пам’ятників різним радянським героям, імена яких нічого не кажуть сучасним мешканцям міста. Але немає в Таганрозі не тільки пам’ятника Григорію Сковороді, немає навіть вулиці, яка б була названа на його честь. Краще сучасним таганрожцям живеться на вулиці Дзержинського та в Комсомольському провулку. І в цьому відчувається теж неабияка філософія… Ігор Роздобудько

Заселення українцями Донщини наприкінці XVIII – початку XIX століть

Як українські селяни, козаки та поміщики заселяли Донщину та Таганрозький край, і як це пов'язане з іменем Григорія Сковороди Хоча у протистоянні запорізьких і донських козаків російський уряд рішуче встав на бік останніх, навіть ліквідація Запорізької Січі не зупинила колонізаційного руху українців на донські землі, тож переселення українців у Приозів’я та на береги Дону тривало і далі, набираючи з року в рік більшого розмаху. Виявилося, що донське козацтво не було спроможним забезпечити економічний розвиток власних земель. Починаючи з кінця XVIII століття російський уряд використовує тамтешніх козаків виключно як репресивну силу. Роль донців як воєнної сили у боротьбі з зовнішніми ворогами імперії дедалі зменшується, натомість частіше козаків із Дону уряд використовує з метою придушення народних повстань як самого російського народу, так і мешканців національних околиць держави. Для забезпечення цих жандармських функцій у свідомості донців навмисно плекається відчуття власної окремішності, неподібності та зверхності стосовно інших народів, зокрема українців. Донці перестають обробляти власні землі, віддаючи всі сили службі імперії. Козачі загони розбиті по різних куточках держави, у яких захищають правлячий режим, а тим часом на рідній землі працівників катастрофічно бракує. Для зменшення цього дисбалансу уряд дозволяє селитися на території Війська Донського та в гирлі Дону українцям, але економічне становище переселенців на нових землях не було легким. Донці не сприймали нащадків українських козаків, які за волею імперії стали кріпаками, як своїх колишніх побратимів, рівних собі. З історичного боку українське козацтво породило донських козаків, але вельми швидко діти відмовилися від власних батьків, зрадили їх на користь дармової подачки з рук московського та петербурзького чиновництва. Що ж, недаремно прислів’я про Іванів, які не пам’ятають свого роду, є таким популярним у російському середовищі. Читайте також: Донські землі у складі Запорізької Січі Найбільше економічне зростання наприкінці XVIII – початку ХІХ століть спостерігалося в Донському Приозів’ї. Тут будували дві воєнні фортеці – Озів і Таганріг, неподалік від них на берегах Дону поряд із Темерницькою митницею зводять третю фортецю, яку називають на честь святого Дмитра Ростовського (українця Данила Туптала) і яка незабаром стає містом Ростовом-на-Дону. Адміністративно Ростів, Озів і Таганріг підпорядковуються українському Катеринославу саме для того, аби облегшити переселення сюди українців. Ще 1769 року найвищий керівний орган імперії – Державний совєт видає розпорядження: «26 апреля по рапортам Таганрогского коменданта Жедраса Совет признал нужным поселение около Таганрога до трехсот семей, приходящих к нему из Малой России хлебопашцев и ремесленных людей, на основании поселенных при крепости Св. Дмитрия, и приказал изготовить о том Указ в Военную коллегию». Так розпочалося масове заселення українцями Озова, Таганрога і Ростова. Спочатку українці селилися частіше за все хуторами – невеликими поселеннями, які стояли на значній відстані один від одного. Але кількість хуторів швидко зростала. Якщо до 1775-го в басейні Міусу було всього чотири хутори, то на 1800-й їхня кількість збільшилася до 103. Багато з них поступово перетворювалися на великі селянські слободи. До перших поселень, які заснували тут запорожці – слобід Миколаївки, Покровської та Троїцької (остання в межах сучасного Таганрога), додався Кагальник – українське поселення біля гирла Дону. До різкого збільшення українських пересельців у цьому краї спричинився вчинений Катериною II розгром Запорізької Січі. Тікаючи від закріпачення, січові козаки перебиралися на неосвоєні землі Нижнього Дону. Приміром, якщо за даними четвертої ревізії (1782 року) на Дону і в Приозів'ї проживали 26 758 вихідців з України, то під час п'ятої ревізії (1795 року) їх стало вже 58 500. Між 1778-м і 1796 роками поблизу Таганрога виникло понад 55 слобід і хуторів. Водночас залюднювалося східне узбережжя Озівського моря, між гирлами Дону та Єї. Українці поверталися на ті землі, за які боролися з російським урядом та донцями протягом XVIII століття запорізькі козаки. Те, що не змогли здобути силою зброї, було здобуто завдяки економічним умовам. Повільно більшу частину узбережжя Озівського моря заселяли українці, і це море перетворювалося на внутрішнє українське море. Але простори, що лежали далі на схід від Озівського моря (на захід і схід від річки Манич), заселялися повільніше, їхня колонізація закінчилася переважно в перші десятиліття ХХ сторіччя. Займаючи багате рибою морське узбережжя, українці не поспішали просуватися в глибину континенту, на землі, що належали іншим, місцевим народам. Характер української колонізації Донського Приозів’я дещо змінився з посиленням системи кріпацтва на російській Україні. Колишніх вільних селян і козаків масово закріпачували поміщики з дозволу імперської влади. Тепер уже заселенням нових земель займалися здебільшого російські й українські пани, котрі на пільгових умовах отримували від держави наділи на вільних ґрунтах, та засновували тут населені пункти, які залюднювали своїми кріпаками. Звичайно, це було негуманно стосовно живих людей, які почувалися іграшками в руках своїх панів. Тим не менш, серед зросійщеного панства траплялися поодинокі поміщики-українці, які пишалися своїм українством, та дещо своєрідно розвивали українську справу на Дону. До таких панів-українофілів можна зарахувати братів Ковалинських, які були одним з найбагатших власників ґрунтів у Таганрозькому краї. Їхній батько, шляхтич Іван Ковалинський був протоієреєм соборної Троїцької церкви у місті Змієві на Слобожанщині. В Івана було чотири сини, всі вони зробили блискучу кар’єру на державній службі. Син Іван став обер-крігскомісаром (воєнний чин в російській армії), Григорій – надвірним радником, Петро – дійсним статським радником (чин четвертого класу в Російській державі), Михайло – генерал-майором. Всі брати, крім Михайла, займалися заселенням ґрунтів на Донському Приозів’ї. Іван Іванович Ковалинський мав у 1797 році земельну дачу в Ростовському повіті, на правому березі ріки Єї, на кордоні з Чорноморським, майбутнім Кубанським козачим військом (6870 десятин землі). Він же заснував і село Царедар, яке після смерті Івана 1812 року перейшло до його братів – Григорія і Петра. Помпезна назва на честь царів не прижилася в українському народі, тому село дістало іншу назву – Солодкі Колодязі. Григорій Ковалинський після закінчення колегіуму служив у Таганрозькій портовій митниці. Першу земельну дачу від уряду він отримав на рідній Слобожанщині, в Старобільському повіті, де заснував село Щастя. В 1776-му крігскомісар Таганрозької митниці Григорій Ковалинський одержав рангову дачу в 3300 десятин землі в урочищі Рядженому, неподалік від місця своєї служби. За допомогою свого прикажчика, колишнього запорожця Івана Синявського, Григорій засновує тут слободу Ряджену і запрошує туди українських козаків і селян. У 1782-му у слободі проживали вже 162 селян – чоловіків та жінок. А всього за два роки, 1784-го, кількість мешканців у Рядженому зросла до 628 осіб. Тут була побудована церква на честь святого Юрія, сам Ковалинський мав у слободі дерев’яний будинок, два плодові сади, мукомельний млин на річці Міусі і ставок із рибою. 1780 року підполковник Таганрозької митниці Григорій Ковалинський звернувся до Озівського губернського правління з проханням надати йому землі за річкою Великою Черепаховою, у балці Ягідній. У 1796-му отримав ще одну дачу з казенної порожньої землі на річці Єї, де й заснував село Павлодар, заселивши його переселенцями з того самого Щастя, села, з якого розпочалася його переселенська діяльність. У своєму заповіті від 1824 року Григорій Ковалинський віддавав у спадок по 1000 десятин землі вздовж річки Єї своїм дочкам Марії та Софії, на яких вони заснували села Машине і Сонине. Більшу ж частину батьківських маєтків отримав син – теж надвірний радник Григорій Григорович Ковалинський. Володіли Ковалинські цими маєтками до 1850-х років, після чого розпродали різним власникам. Так, у 1853-му селами Машине і Сонине володіла статс-дама Двора Його Імператорської Величності графиня К.П. Клейнміхель. Чим же запам’яталися для української історії брати Ковалинські? Не лише тим, що поширювали українську етнічну територію на береги Дону. Григорій Ковалинський був близьким другом видатного українського філософа Григорія Сковороди. Високі державні посади та багатство не заважали Ковалинському шанувати та поважати бідного українського мудреця. На запрошення Григорія Ковалинського 1781 року Григорій Сковорода відвідав і слободу Ряджену і Таганріг, де на нього чекала урочиста зустріч місцевого українства. Молодший же з Ковалинських, Михайло, не лише вважав себе учнем Григорія Сковороди. Саме йому довірив мислитель рукописи своїх творів перед смертю, і саме Михайло Ковалинський популяризував їх для майбутніх поколінь. Він є автором першої біографії Сковороди «Житія Григорія Сковороди, написаного в 1794-му році у давнішнім стилі». І звання генерал-майора, і перебування на посаді губернатора Рязанської губернії у 1796–1800 роках, не завадило Михайлу Ковалинському зберегти історію великого життя українського філософа для нащадків. Не забувають про братів Ковалинських і сучасні дослідники Таганрозького краю. 2002-го року в місцевому виданні «Віхи Таганрога» була надрукована розвідка П. Богомаза «Нащадки сподвижників Григорія Сковороди», у якій згадані добрим словом українські поміщики і меценати, завдяки зусиллям яких заселялися українцями землі Таганрожчини та Донського Приозів’я. А ще раніше, у 1987-му, в газеті «Зірка», що виходила в селищі Матвіїв Курган під Таганрогом, було розміщено дослідження Л. Дегтярьової «Два століття села Рядженого», у якому йшлося про історію виникнення цього українського поселення. На жаль, ці дослідження є яскравими, та водночас поодинокими розвідками з української минувшини Донського Приозів’я. Більш повільними темпами, ніж заселення українцями Таганрозького краю, відбувалося переселення наших земляків на козачі землі Донського Війська. Як вже згадувалося, донські козаки майже не займалися хліборобством та іншою економічною діяльністю, і місцевому чиновництву треба було знайти робочі руки, які б забезпечили Донське Військо та їхні родини продовольством та іншими потрібними предметами споживання. Спочатку українці освоювали малозаселені землі в басейні рік Білої Калитви та Міусу, неподалік від української етнічної території, в межах Міуського та Донецького округів Донського війська. Автори «Статистичного опису землі донських козаків», яке створювалося у 1822–1833 роках, із подивом зазначали: «В течение немногих лет, до 1795 года, сии два округа – Миусский и Донецкий вдруг наполнились жителями: малороссияне, заходившие тогда в пределы войска, были поселяемы тут самовольно Донскими чиновниками. Две причины заставили основать оные поселения преимущественно здесь, а не в других местах: 1) что Миусский и Донецкий округа сопредельны с губерниями, откуда наиболее выходили люди сии; следовательно, с первым появлением их, чиновники старались только найти согласие выходцев и водворяли их на ближайшем месте; 2) что сами чиновники опасались встретить препятствие в заселении таких мест, кои близки к станичным юртам; здешние же места были пусты, и удалены от станиц. Причины сии относились более к округу Миусскому, нежели к Донецкому, оттого в первом и водворено крестьян почти вдвое более, нежели во втором». Заселялися ці землі переважно вихідцями зі Слобожанщини та Гетьманщини. Тут виникали поселення переважно хутірського типу. Але згодом постали слободи, найбільшими з-поміж яких були Криворізька та Мальчівсько-Повненська (що нині в Міллерівському районі Ростовської області). У 1796 році російський уряд видав указ, згідно з яким українським селянам заборонялося самовільно покидати місця своїх поселень. Метою цього документа було посилення кріпацтва в Україні. Але склалося навпаки – селяни великими гуртами перетинали кордон з Донським Військом та оселялися на козачих землях. Поселенці сподівалися в такий спосіб покозачитися і здобути свободу. Цього разу донські козаки відразу зрозуміли, яку економічну вигоду мають для них ці переселення українців на їхню територію. Українцям тепер віддавали для освоєння найродючіші ґрунти, військові отамани, старшини та інші чини військового управління Донського Війська докладали всіх зусиль, аби залишити українських селян назавжди на своїй землі. Волі та козацьких привілеїв українці не дістали, але добробут Донської області покращили неабияк. За ХІХ сторіччя чисельність українців на Дону та Приозів'ї зросла в кілька разів (1795-го українців чоловічої статі тут було 61 322 осіб, а 1897-го українське населення Донської області становило вже 719 655 чоловіків та жінок). Ігор Роздобудько

Расизм – це добре. Докази.

Не-расистом може бути або ідіот, або людина, що все життя прожила в якомусь дуже глухому закутку і не знає найпростіших речей. Расизм – це добре. Докази. "Я ніколи не виступав і не виступатиму за соціальну і політичну рівність двох рас – чорної і білої, я ніколи не підтримував точку зору, аби негри отримали право голосу, засідали в журі або обіймали яку-небудь посаду або одружувалися на білих; додам, що між білою і чорною расою є фізична різниця; і, як будь-яка людина, я за те, аби біла раса займала панівне положення. Я не можу уявити жодного більшого лиха, чим асиміляція негра в наше соціальне і політичне життя на рівних з нами умовах... Асиміляція з нижчою расою не є ні можливою, ні бажаною". – Авраам Лінкольн (1809–1865), 16-й президент США. У сучасному суспільстві, яке прийнято називати цивілізованим, расизм є однією з найбільш засуджуваних концепцій. Хто публічно висловлює расистські погляди, ризикує зіткнутися не лише з різким моральним засудженням, але і з різного роду репресіями аж до кримінального переслідування. Проте вживання подібних «аргументів» завжди викликає сумніви відносно наявності в тих, хто їх застосовує, аргументів справжніх – тобто заснованих на наукових фактах і коректній логіці. На це противники расизму, втім, зазвичай заявляють або що помилковість расистських теорій давно доведена і тепер, мовляв, немає чого всякий раз повторювати очевидне, або що аморальність расизму – цілком достатній доказ його неприйнятності. Другу тезу відметемо відразу ж. Нас цікавить об’єктивна істина, яка на те і об’єктивна, що не залежить від чиїх-небудь моральних оцінок. Якщо факти суперечать етиці – тим гірше для етики, та й по всьому. Страусина ж політика видання бажаного за дійсне завжди рано чи пізно обертається вельми плачевними наслідками. Що ж до першої тези, то вона найчастіше залишається чисто декларативною. Тож постараймося, відкинувши догми і керуючись виключно розумом, розібратися, що таке расизм і чи дійсно він антинауковий і брехливий – а чи на подібні характеристики заслуговує швидше протилежна ідеологія? Почнемо, як прийнято, з визначення. Расизм – це концепція, згідно з якою раси (у нашому випадку – людські раси) не рівні між собою, тобто розрізняються за деякими істотними ознаками, які можуть бути об’єктивно оцінені в категоріях «краще – гірше». До речі, визнання очевидного – відмінностей між расами, наприклад, за кольором шкіри або за розрізом очей – расизмом не є, оскільки неможливо об’єктивно – а не з позицій суб’єктивних естетичних переваг – оцінити, які з цих ознак кращі, а які гірші; можна говорити про кращу пристосованість до певних природних умов – завдяки чому раси й сформувалися – але в умовах, коли люди розселилися по всій планеті, це втрачає сенс. Ніщо більше з визначення расизму не випливає. Зокрема, з переваги за деякими параметрами не випливає автоматична перевага за всіма іншими. Не випливає також те, що представників з гіршими характеристиками раси треба ненавидіти, вбивати або обертати в рабство. Безумовно, є деякі расисти, що вважають саме так, – але це вже їх особисті домисли, а не невід’ємна властивість расизму як такого. Точно так, як і з визнання того факту, що людина за своїм розвитком вище мавп, не випливає ненависть до мавп. Також слід зазначити, що оцінка виробляється для раси в цілому, в середньому, для найбільш характерних її груп, а не для окремих маловірогідних виключень, поява яких теоретично можлива (а в ряді випадків і практично спостережувана), але на загальну картину впливати не може. Крім того, задля спростування демагогічних спекуляцій необхідно також підкреслити, щорасизм, як випливає з самого терміну, має справу лише з расами (між якими є виражені відмінності як на гено-, так і на фенотипічному рівні), а не з національностями в межах однієї раси (між якими ці відмінності значно менш виражені і, як правило, не дозволяють робити однозначних висновків), і вже тим більше не з групами, що виділяються на основі не пов’язаних з біологією ознак (такими як релігія). Це не означає, що такі групи не можуть оцінюватися в категоріях «краще–гірше», але такі оцінки, справедливі вони чи ні, не мають відношення до расизму як такого; зворотні ж твердження суть демагогічна підміна термінів. Якщо проти наведеного вище визначення немає заперечень, то відмітимо, що в цьому випадку не-расистом може бути або ідіот, або людина, що все життя прожила в якомусь дуже глухому закутку і не знає найпростіших речей. Бо факт переваги негрів, наприклад, у бігу на короткі дистанції навряд чи наважиться заперечувати навіть самий впертий куклукскланівець. А якщо й наважиться, його легко буде спростувати з цифрами в руках. Більше того, вже вивчений і фізіологічний механізм, що забезпечує такий стан справ. Отже, маємо як мінімум один доведений і науково обгрунтований факт переваги однієї раси над іншими за деякою ознакою – і визнання цього факту вже робить нас расистами (а невизнання – ідіотами; вибирайте, що для вас миліше). Проте, зрозуміло, біг на короткі дистанції – далеко не найважливіша ознака для розумної істоти; більше того, чим вище рівень цивілізації, тим нижче значущість цієї ознаки. Яка ж ознака є найважливішою для розумних і цивілізованих? Звичайно ж, розум, інтелект, здібність до пізнання і творчості. І в цій сфері, як неважко побачити, ситуація зворотна спринтерському бігу – стійка перевага білих над чорними спостерігається у всіх сферах (у тому числі, до речі, і в інтелектуальних видах спорту, таких, як шахи; природно, ми не підемо на поводу в політкоректних демагогів, що намагаються придумати відмовки на кшталт «уміння кидати м’яч в кільце, – це теж форма інтелекту»). Ревнителі політкоректності та рівності незгодні і хочуть спростувати дану тезу? Що ж – будь ласка. Для цього їм доведеться довести неспроможність наступних тверджень: 1) Підвиди одного біологічного вигляду можуть відрізнятися один від одного досить істотно за різними параметрами, у тому числі й за інтелектом. (Деякі вчені заперечують правомірність застосування терміну «підвиди» до людських рас, але їх аргументація швидше «політкоректного», чим наукового гатунку, тобто це суперечка про терміни, а не по суті.) 2) Як визнано більшістю сучасних учених, в розвитку інтелекту роль генетичних чинників складає від 50 до 80%, і лише решта 20% припадає на навчання. 3) Людина як вид зародилася в Африці, так що, в порівнянні з монголоїдною і європеоїдною расами, що з’явилися пізніше, негроїди мали навіть солідну фору за часом; більше того, зі всіх людських рас саме негроїдна відрізняється найбільшою генетичною різноманітністю, що, здавалося б, підвищує шанси на успіх хоч би деяких гілок. Проте, на відміну від європеоїдів і монголоїдів, жоден негроїдний народ не створив великої цивілізації. (Не приймається заперечення, що їм не дали розвинутися білі колонізатори – якби негри не поступалися білим в мисленні, то вони б зустріли цих колонізаторів гарматами, а не списами з кістяними наконечниками.) 4) Навіть після відходу білих колонізаторів негритянські країни стійко залишаються найбіднішими і неблагополучними, а простіше кажучи – самими дикими в світі. (NB: за той термін, що вони перебувають в такому стані, деякі народи інших рас відродилися з руїн війни, незрівнянно гірших, ніж та досить благополучна ситуація, в якій колонізатори залишили свої колишні колонії.) Більше того, всі зачатки сучасної цивілізації, які у них все-таки є, отримані ними від білих колонізаторів і їхніх нащадків. Проте навіть цими зачатками, цими чужими досягненнями, давно відлагодженими і забезпеченими детальними інструкціями, негри оволодівають з великими труднощами: вони, звичайно, можуть навчитися водити автомобіль або розсилати шахрайський спам інтернетом, але льотчиків та інших фахівців, що працюють з високими технологіями не на рівні «середньої домогосподарки», вважають за краще наймати все ж таки з білих. Південно-Африканська Республіка, що була однією з найбільш благополучних і розвинених країн, поки нею правили білі, після приходу до влади негрів вийшла на одне з перших місць у світі за злочинністю (причому в тяжких злочинах) і переживає стабільний економічний спад, що стримується лише білими, які ще не покинули цю країну. 5) Навіть ті негри, які давно (у тому числі – декілька поколінь) живуть у високоцивілізованих країнах, створених білими, демонструють в середньому нижчий рівень розвитку, чим корінне біле населення. Зокрема, в США близько 80% злочинів скоюється неграми. «Антирасистські» програми, що реалізовуються впродовж декількох десятиліть, що фактично навіть ставлять негрів в привілейоване положення, не змогли якісно змінити цю ситуацію. При цьому неспроможні твердження, що «просто пройшло ще недостатньо часу», бо, якби справа була лише в зовнішніх умовах, а не в генах, то перше ж покоління негрів, поміщене в не гірших, ніж у білих, умови, демонструвало б не гірші, ніж в білих, результати. 6) IQ негрів нижче (і в середньому, і по верхніх значеннях), ніж у європеоїдів і монголоїдів. Причому мова навіть не про дикунів з джунглів, а про студентів американських університетів – тобто про найбільш інтелектуальний прошарок раси. (NB: у дикунів він, відповідно, ще нижче. Противники расизму нерідко намагаються використовувати це як аргумент в свою користь – мовляв, оскільки негри, поміщені в цивілізоване середовище, демонструють вищі показники інтелекту (в порівнянні з дикими одноплемінниками), то інтелект визначається середовищем, а не генетичною збитковістю негроїдної раси. Проте насправді звідси слідує прямо зворотне – хоча середовище і впливає (що було б безглуздо заперечувати), проте його впливи виявляються недостатньо, аби підняти інтелект негрів до нормального європеоїдного рівня!) 7) Хоча негри, що працюють в науці, є, серед них немає жодного ученого зі світовим ім’ям. Всі галузі, в яких негри добилися світової слави, не можуть бути визнані високоінтелектуальними (спорт, джазова музика і тому подібне) (NB: мова саме про досягнення чистокровних негрів, а не напівкровок; те, що люди з домішкою негритянської крові можуть бути не менш розумні і талановиті, чим чистокровні білі – спостережуваний факт, проте відсоток таких людей все ж не вище, ніж талановитих білих, а значить, не можна говорити, що негритянські гени сприятливі для інтелекту навіть як «добавка» до білих.) Відмітимо також, що навіть якби існували одиничні випадки великих учених-негрів, то це не спростовувало б расизму – проте ми не спостерігаємо навіть таких прикладів. Ну що, хто-небудь в змозі спростувати ці факти? Немає? Тоді залишається єдиний висновок: расисти, що говорять про перевагу (причому біологічно обумовлену) європеоїдної (і монголоїдної теж) раси над негроїдною за найважливішим для розумної істоти критерієм – тобто критерієм власне розуму – мають рацію, а їх опоненти – ні. І бути расистом зовсім не ганебно і не соромно – навпаки, ганебно бути догматиком і на догоду політкоректній маячні заперечувати очевидне. Поширення ж науково обгрунтованих расистських поглядів жодним чином не може бути злочином – навпаки, злочинними є спроби замовчувати і спотворювати істину, особливо репресивними методами. Це не емоції, не комплекси, не чиєсь бажання виглядати «крутіше». Це факти. А факти, як відомо, найвпертіша річ на світі. Юрій Нестеренко