Кривава гроза Коліївщини

Сергій МАХУН, «День», Ігор СЮНДЮКОВ

Правобережжя України, спустошене «Руїною», численними набігами турків та кримських татар, треба було заселяти людьми. Польський уряд обіцяв новим поселенцям, які погодилися б обробляти ці землі, свободу і привілеї терміном на 30 років. Однак обіцянки лишилися на папері — селян чекало закріпачення, не менш жорстоке, ніж у сусідній Росії. Польські магнати (Потоцькі, Любомирські, Вишневецькі та інші) жили у розкошах і знущалися над селянами у «кращих традиціях» середньовіччя. При цьому королівський уряд явно втратив усякий вплив і владу, а магнати перетворилися на необмежених владарів Речі Посполитої.

Крім того, тривало наполегливе окатоличування православних українців. Великих регулярних козацьких військ, які завжди були захисниками православ’я, на захід від Дніпра не було. Та ще у 20-х роках ХVIII століття там з’явилися загони гайдамаків (із тюркського: нальотчики або своєвольники), месників-партизанів, які громили садиби, убивали прислужників магнатів і відпускали селян на волю. Їх ще називали «левинцями», «опришками» і «коліями» (від слова колоти, звідси — «Коліївщина»). Гайдамаки часто відзначалися неабиякою жорстокістю, але простий народ вбачав у них праведних месників за свої образи.

До 60-х років гайдамацький рух, здавалося, угамувався. Тим часом у Речі Посполитій посилювався вплив імператорської Росії, королівської Прусії та Австрійської імперії. У 1764 році королем Польщі вибрано ставленика і колишнього коханця Катерини II — Станіслава Понятовського, явно не здатного здійснювати якусь самостійну політику. Фактично під дулами російських багнетів польський сейм був змушений ухвалити закон про права так званих «дисидентів» (тобто тих, хто інакше вірує — православних українців та білорусів). Імператриця загравала з православними, використовуючи їх як засіб тиску на польську державу, яка занепадала.

На підтримку рішення сейму було створено проросійську Радомську конфедерацію — військовий союз магнатів, орієнтований на Петербург. А от у містечку Барі (зараз — Вінницька область) 29 лютого 1768 р. взяли до рук зброю шляхтичі — прихильники незалежності, котрі закликали на допомогу французьких військових радників на чолі з генералом Дюмур’є. Утиски православ’я перейшли вже у відкритий терор: священиків запрягли у плуги, сікли терновими різками, забивали у колодки...

Терпцю людей настав кінець. Приводом для повстання послужило рішення Катерини II ввести на Правобережжя війська для втихомирення панських конфедератів, котрі з неприхованою ненавистю ставилися до «схизматиків». Маси селян, утеклих козаків із Запоріжжя прийшли до руху — вони вбачали у російських військах надійний захист (як же вони помилялися!). Іскрою, через яку сплахнуло наймогутніше повстання в Україні у ХVIII столітті, став заклик колишнього козака- запорожця Максима Залізняка, який переховувався у православному Мотронівському монастирі (південь Київщини). Серед селян поширювалися чутки про «Золоту грамоту» Катерини II, яка обіцяла їм, і взагалі усім православним, волю.

Максим Залізняк був родом із селян містечка Медведка і вже у зрілому віці став запорожцем. З весни 1767 року він переховувався у Мотронівському та Жаботинському монастирях під виглядом послушника і активно готував повстання. Залізняк — людина смілива і кмітлива, яка презирливо ставилася до грошей (охоче ділився ними з незаможними та своїми сподвижниками), — з повним правом став душею повстання. Православне духовенство, з-поміж якого виділявся талановитий і енергійний борець проти насадження католицизму Мелхіседек Значко-Боровський, також підтримало повсталих.

Наприкінці квітня 1768 року з Мотронівського монастиря вийшло близько 70 озброєних людей, які стали ядром майбутнього повстання. Гроза прогриміла. Заколот поступово охоплює села та містечка Київщини, Брацлавщини, Уманщини. До повстанців дійшли чутки про готовність барських конфедератів вступити у союз з кримськими татарами. Це ще більше посилило лють повстанців. Гайдамаки не щадили своїх недругів. За лічені тижні сотні багатих землевласників було повішено, спалено і заколено. Не щадили ні жінок, ні дітей. Убивали євреїв — управителів панських маєтків, лихварів і міняйл, часто не з національної неприязні і, звісно, без достатніх підстав — ненависть постала з ненависті до багатих, яка накопичувалася протягом століть.

У повсталих був заздалегідь розроблений план: охопити землі Київщини та Черкащини і стиснути у кільце всі багаті міста. Це їм вдалося зробити напрочуд швидко. Залізняк стрімко пройшов зі своїми людьми через Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянку, наводячи повсюди жах на поляків. Через два тижні після початку повстання його загони нараховували 12 тисяч, а коли повстанці розпочали облогу Умані (червень 1768 року), їх кількість доходила до 40 тисяч.

Чому головною метою повстанців було вибрано Умань? Це було найбагатше місто краю, яке належало сім’ї магнатів Потоцьких, важливий торговий пункт, звідки велася жвава торгівля з Молдавією та Туреччиною. Умань була чудово укріплена, місто було обнесене земляними валами, захисники виставили 32 гармати, вони мали у своєму розпорядженні кілька сот жовнірів (солдатів). Та головною їхньою силою був загін козачої міліції, так званих «надвірних козаків». Саме на них і було покладено основну відповідальність за оборону Умані. Сам Потоцький устиг вчасно втекти з міста, і командував захисниками губернатор Младанович, а під його началом козаки-сотники Уласенко, Іван Гонта та полковники Магнушевський і Обух.

Залізняк, провівши кілька днів у Чигирині, давній козацькій столиці (звідки він розіслав Україною свої «універсали», закликаючи народ приєднатися до нього і обіцяючи «істинну волю»), став потім табором у Соколівці, недалеко від Умані. Важко сказати, як розвивалися б подальші події, якби на допомогу Залізнякові не прийшов Іван Гонта зі своїми козаками. Цей досить благополучний ватажок панської козацької міліції був у милості в своїх господарів Потоцьких. Воєвода Салезій Потоцький зробив його сотником, дав у вічну власність два багатих села: Россошки (рідне село Гонти) та Орадівку. Гонта не раз ходив з Потоцькими у походи і, здавалося б, ставши одним з найдовіреніших людей цієї родини, просто не міг мати ніяких приводів для невдоволення. Очевидно, він, як і Залізняк, також мріяв вигнати поляків. До того ж, не можна скидати з рахунків і честолюбства Гонти. Він таємно послав своїх гінців до Залізняка і домовився з ним про сприяння при штурмі Умані. Це і вирішило долю міста. 18 червня 1768 року об’єднані сили гайдамаків підійшли до міста і наступного дня Умань було взято. Переможці влаштували жорстокий погром, шляхту і всіх, кого підозрювали у співчутті до неї, убивали. Загинуло не менше двох тисяч чоловік, у тому числі жінки, діти, старі. До якої ж лютої злоби треба було довести повсталих, які, здавалося, забули саме слово «милосердя»... Адже не менші звірства раніше творила і супротивна сторона.

Бунтівники скликали в Умані раду, на якій проголосили Залізняка гетьманом України, а Гонту — уманським полковником. Однак повсталих і їхніх ватажків чекав раптовий і трагічний кінець. Їхню долю вирішила імператриця Росії Катерина II. Бунтівні гайдамаки стали дедалі більше дратувати Катерину. Чутки про те, що вона видала якусь «Золоту грамоту», зовсім не приносили їй втіхи. Давалася взнаки і станова солідарність. Зрештою імператриця дала зрозуміти своїм двом генералам, Гур’єву та Кречетникову, що повстанню час покласти край.

І Залізняк, і Гонта були переконані, що від російського війська, яке розмістилося неподалік від них, чекати прикрощів не доведеться. Коли 6 липня 1768 року генерал Гур’єв запросив ватажків повстання до себе на дружній банкет, вони не відчули ніякої небезпеки. Та до бенкетуючих з’явився загін донських козаків. Гур’єв наказав заарештувати Залізняка, Гонту та інших ватажків. Повстання було обезголовлене. Гонту, як польського підданого, видали шляхетській владі. Йому вготували жорстоку страту: зняли зі спини одинадцять смуг шкіри. Гонта тримався з вражаючою мужністю. Потім його четвертували. Залізняка за наказом Катерини жорстоко били батогами і заслали до Сибіру, де він, певно, і скінчив свої дні.

Данайський дар Костянтина і Мефодія

Лесь КАЧКОВСЬКИЙ

Хрещення Русі призвело до різкого розширення суспільного горизонту і до входження наших предків до соціуму більш високого порядку — Християнського світу. Оскільки вибір саме візантійської моделі був продиктований явним тяжінням князя Володимира до тоталітарних методів правління, то наступним закономірно мусив бути крок iз гарантування стабільності своєї держави, тобто, потрібно було надійно захистити суспільний дух і суспільний розум від згубного чужоземного впливу — за допомоги якого-небудь прообразу «залізної завіси».

І тут чи не найкраще став у нагодi спадок солунських братів- проповідників Костянтина-Кирила і Мефодія: слов’янський переклад Біблії та слов’янська літургія. Традиційно — як безумовна аксіома — вони вважаються предметом національних гордощів, запорукою органічності та народності нашої культури: у нас, бачте, весь народ міг розуміти Божі істини, бо ж виголошувалися вони рідною мовою. Але якби загальна маса отак відразу засвоювала високі істини!

Все залежить від того, чого при розгляді цього питання ми прагнемо досягти: обгрунтувати підстави для тих таки гордощів чи спробувати чесно проаналізувати, як і наскільки суттєво вплинуло ослов’янення християнства на колективний менталітет наших далеких предків і до закріплення яких рис воно призвело. І чи насправді Костянтин і Мефодій, а точніше — ті, хто їх посилав у Моравію, дбали насамперед, щоб Слово Боже стало доступним якнайширшим масам слов’янського населення і заради цього переступили навіть через догму тримовності, згідно з якою нове вчення мало проповідуватися тільки трьома священними мовами: єврейською, грецькою та латиною. Не треба, забувати, що при вирішенні питань, пов’язаних iз офіційним визнанням нової віри, формами розповсюдження тощо, місіонери мали справу насамперед із суспільною верхівкою, а в неї досить своєрідне розуміння функції мови. А тому варто уважніше простежити перебіг її подій в тогочасній Східнiй i Центральнiй Європі.

ПОЛІТИЧНЕ ЗАМОВЛЕННЯ

Після розгрому Карлом Великим могутньої імперії аварiв слов’яни отримали свободу; почали навіть виникати незалежні слов’янські князівства-протодержави. Щоб втягнути їх у орбіту «цивілізованого світу» і запобігти агресії з боку варварів, в Римі і Константинополі взялися за хрещення Слов’янського Світу. Переклад Біблії і слов’янська літургія мали, на думку і патріарха Фотія, і папи Миколи I, прискорити цей процес.

Ідея перекладів Біблії та проповіді «варварськими» мовами, зрештою, не була оригінальною. Ще на початку IV ст. готський священик Ульфіла переклав Священне Письмо на рідну мову. В IХ ст. традицію проповідей народною мовою в Європі поширювали місіонери з Ірландії чи, як тоді її називали, зі Священного острова. Звісно, ірландські монахи несли Благу Вість і слов’янам; здається, вони навіть доходили до Києва. Задум же патріарха Фотія та папи Миколи I полягав у тому, щоб слов’янській мові надати статус священної — поруч iз трьома існуючими священними мовами.

Справу було доручено викладачеві тогочасного Константинопольського університету, талановитому вченому і знавцеві стародавніх мов, Костянтинові. На допомогу собі той запросив брата Мефодія, колишнього військового, досвідченого адміністратора. І в 863 році, на прохання моравського князя Ростислава, грецька місія, очолена братами, вирушила у слов’янські землі, які, до речі, були підпорядковані римському папі.

Приймаючи християнство за слов’янським обрядом, що був благословенний папою, моравські князі сподівалися, що їхні німецькі сусіди — графи та єпископи — будуть поважати їх як рівних собі. Проте досить швидко виявилося, що християнський обряд — «нижчий», бо на той час весь Захід тримався латини, тобто — світового рівня. Крім того, німецькі священики почали вказувати, що архієпископ Паннонії Мефодій проповідує аріанську єресь, мовляв, Христос — подобосущий (як, між іншим, подає і наша «Повість временных лът»), а не єдиносущий з Богом-Отцем. Відчувши себе обдуреними, моравські князі прогнали слов’янських місіонерів і замінили запропонований Константинополем варварський варіант християнства на загальноприйнятний — латинський.

Проте справа братів-подвижників не пропала. Болгарські володарі, які майже два століття боролися з Візантією за Балкани, вирішили злитися зі своїми слов’янськими підлеглими в єдиний народ. Для цієї мети, звичайно, найкраще служить спільна віра. До того ж, болгари хотіли прийняти християнство як світову релігію, щоб таким чином отримати визнання серед європейських держав.

Хан Борис в 863 році прийняв грецький варіант християнства, проте згодом його син, князь Симеон, порвав iз греками і взяв слов’янський обряд. Він запросив вигнаних iз моравських земель учнів Мефодія і почав закладати основи незалежної слов’янсько-болгарської культури. На відміну від моравських князів, у князя Симеона не було комплексу неповноцінності; як болгарин він вважався нащадком династії знаменитого Аттили, і тому вважав візантійських царів Македонської династії, що вела родовід від колишнього конюха Василя I, вискочками.

Отримавши прекрасну освіту в Константинополі, князь Симеон поставив собі за мету створити нову християнську цивілізацію — слов’янську, яка була б здатна конкурувати з грецькою. Та після його несподіваної смерті, оцінивши загрозу, візантійські імператори вдалися до рішучих репресій. Після майже століття війн Василь II нарешті розгромив Болгарію, і з 1018 року вона перестала існувати як політичне утворення.

А спадкоємцем слов’янського варіанту християнства стала Київська Русь.

РІВЕНЬ ДУХОВНОЇ ЕЛІТИ НА РУСІ

Після Володимирового хрещення болгарські проповідники направилися до Києва. Вони й принесли на Русь слов’янський переклад Біблії та слов’янську літургію. Греки у Царгороді не заперечували; навпаки, сприяли цьому процесові, тим самим вважаючи нас варварами, які не здатні оволодіти світовими мовами.

Ще єзуїт Петро Скарга у знаменитому трактаті: «Про єдність Церкви Божої...» писав: «Греки обдурили тебе, о руський народе, бо, давши тобі святу віру, вони не дали грецької мови, змусивши тебе користуватися слов’янською, щоб ти ніколи не зміг дійти до правильного розуміння і знання...» Тим самим досвідчений полеміст вцілив у самісіньке серце: у питанні про слов’янський переклад і слов’янську літургію мова йшла насамперед про рівень нашої духовної еліти. Тут — у вихідному пункті й закладена найсуттєвіша специфіка нашої давньоруської інтелігенції і специфіка витоків нашої духовності.

Вперше поважні сумніви у цінності слов’янських перекладів висловив і детально обгрунтував російський філософ Г.П.Федотов. Він писав, що на перший погляд, здається, ніби слов’янська мова церкви, полегшуючи завдання християнізації народу, не дає виникнути відчуженій від нього погреченій чи златинізованій інтелігенції. Але якою ціною заплачено за це? Занадто дорогою: відривом від класичної традиції.

Католицька церква вперто трималася латини. Нам це може здатися навіть дивним: адже латина анітрохи не сприяла поширенню нової віри. Либонь, було щось важливіше! Що ж саме?..

На Заході монах, щоб читати Священне Письмо і писати власні трактати, мав оволодіти латиною, яка була чарівним ключем до скарбниці світової класичної культури. Західна духовна еліта природно вливалася до Світового Духовного Потоку. Г.П.Федотов із жалем відзначав: «И мы могли бы читать Гомера, философствовать с Платоном, вернуться вместе с греческой христианской мыслью к самим потокам эллинского духа и получить как дар («а прочее приложиться») научную традицию древности. Провидение судило иначе».

У бідному і брудному Парижі, на дикість якого скаржилась Анна Ярославна, у XI і XII ст. уже гриміли дискусії схоластиків, відточувався високий науковий стиль, народжувався університет, а в нас, у «Золотому Києві» — що?..

Наша руська еліта отримує все у перекладах. А переклад — не оригінал, яким би досконалим він не був. Та найбільше лихо навіть не в тому, що цим уже закладається право відбору за чиїмось смаком чи уподобанням, а в формуванні психологічної установки на відчуття власної неповноцінності — комплексу вторинності, за яким настає творче розгублення і несприйняття.

Ось так, від київських духовних предків, які воювали з грецьким засиллям, у нашої еліти на довгі віки виробилася ненависть до стародавніх мов і неврівноважене сприйняття всього чужого: або радикальне відкидання, або безоглядне — до пародії — наслідування, аби лишень заховати комплекс неповноцінності.

Можуть заперечити: зате у нас, на відміну від Заходу, інтелігенція і народ — близькі. Справді: «Монах и книжник древней Руси, — писав Г.П.Федотов, — были очень близки к народу, — но, пожалуй, чересчур близки. Между ними не образовалось того напряжения, которое дается расстоянием и которое одно только способно вызывать движение культуры. Снисхождению учителя должна отвечать энергия восхождения ученика. Идеал культуры должен быть высок, труден, чтобы разбудить и напрячь все духовные силы».

У нас же відбулася, відверто кажучи, профанація високих істин. Наша тогочасна еліта не зуміла прилучитися до традицій світової культури. Хоча пізніше, через кілька століть, Історія все ж дала їй ще один шанс: мова йде про Унію. То була відчайдушна спроба нашої духовної еліти об’єднатися в єдиний Християнський Світ.

Ярослав Мудрий, успадкувавши — після потоків крові — княжий стіл у Києві, спробував заснувати, як колись князь Симеон у Болгарії, свою версію Римської імперії. Власне, це був прообраз Третього Риму. За священну мову Ярослав обрав штучну церковно-слов’янську мову, скомпоновану Костянтином, яка після розгрому Болгарії знову втратила державну підтримку, і, таким чином, Русь могла одразу присвоїти собі нову культурну сферу, не втрачаючи власної незалежності. Ось так і виник руський обряд — зі своєю священною мовою і кирилівським письмом.

Слов’янський руський обряд став підставою для злиття поляно-слов’янських і неслов’янських (в тому числі варяго- руських) елементів в одне ціле — єдину Руську землю, яка до того ж означала вкорінення чужоземної варязької русі на подніпровській території. Адже до того часу русь була фактично тільки чужоземною правлячою верствою, яка періодично збирала данину (у формі полюддя чи оброків) і підпорядковувалася лише своєму князеві, але не була пов’язана з територією. І тільки тепер Русь виходить рівноправно на світову арену, проте зі своєю специфічною формою християнства і відгороджена від Європи локальною мовою.

Якi далекі наслідки дав такий варіант входження до Соціуму більш високого порядку — iз жорстким і негайним пристосуванням законів нового Соціуму до національної специфіки — наглядно видно навіть при побіжному порівнянні з країнами, які вибрали іншу форму: спершу старанне учнівство, і лише відтак, змужнівши, — рівноправна участь у розвитку Світової культури.

Росія і горці Кавказу

Олександр ЧАЛЕНКО

До потенційних конфліктів, які в будь-яку хвилину можуть перерости в чергове озброєне протистояння, слід би віднести аджарсько-грузинський та вірменсько-грузинський у Грузії, карачаївсько- черкеський та інгушсько-північноосетинський у Росії. Справді, мав рацію той, хто увів до складу політичного лексикону словосполучення «кавказькі Балкани».

Коли я згадую російсько-чеченський конфлікт серед етнічних, то роблю це з дуже великою натяжкою, оскільки воєнні, політичні й економічні дії з боку Росії мають характер боротьби федерального центру із сепаратизмом однієї з республік, тобто причини, що спонукали Росію до двох воєнних операцій проти Чечні, були за межами етнічних. Так, російська громада (переважно нащадки терських козаків) зазнавала систематичного насильства і витискання з республіки, але вона не вчинила при цьому жодного осмисленого озброєного опору. Навпаки, дії з боку чеченців були визначені ними як національно-визвольна війна саме проти росіян. При цьому перший президент Чечні Джохар Дудаєв апелював до свого і Росії недавнього минулого — Кавказької війни (1817—1864) та розгрому російською армією в ході цієї війни незалежної гірської держави народів Чечні і частково Дагестану. Проголошення незалежності Ічкерії трактувалося її владою як перший крок до відновлення цієї держави. Дві нинішні чеченські війни примушують нас пригадати ті події.

З-поміж причин, які спонукали Росію здійснити завоювання Північно-Західного та Північно-Східного Кавказу, можна виокремити три:

1. Природна територіальна експансія Росії як своєрідне прагнення до безпеки кордонів, закладене в ній ще з часів Чингіз-хана.

2. На початок Кавказької війни (1817—1864) після інтенсивних воєн із Туреччиною та Персією до Росії відходять території Грузії та Північного Азербайджану. Північно-Західний та Північно-Східний Кавказ із ворожим їй населенням перебувають у тилу Росії.

3. Повстання горців, що не припиняються (1767 р. в Кабарді, 1785—1791 рр. у Чечні під проводом Шейха Мансура, 1796 р. в Адиго-Черкесії), набіги на російські поселення і розбої горців.

РОСІЙСЬКА ЕКСПАНСІЯ

Перший монгольський завойовник, здійснивши тривалий воєнний похід через усю Євразію зі Сходу на Захід, не здогадувався, що подав заразливий приклад князям невеликого і малоприкметного поселення з фінською назвою Москва, яке було засновано всього лише за півстоліття до цього. Уже через три століття армії московських государів повторять щось подібне на Сході, Півночі, Півдні і Заході. Символічним видається «останній акорд» Чингіз-хана — розгром у донецьких степах російських князів. Битва на Калці 1223 р. поклала край київському періоду Русі.

Витративши за чотири століття всю свою скандинавську пасіонарність на численні походи проти Візантії та степових тюркських народів (хазар, печенігів, половців, волзьких булгар), вона не виявила щонайменшого інтересу до територіальних придбань у Євразії: степняків розгромлено, данину та запевнення в покірності з них узято, на цьому справа й обмежилася. Важко підкоряти степові народи, а освоювати їхню територію (поки вони самі «не освоїли» вашу територію) і нести їм цінності своєї цивілізації, таким чином зміцнюючи власну безпеку, навчилися тільки московські государі.

Похід Чингіз-хана окреслив контури майбутньої Росії — імперської держави, несвідомо вклавши в неї євразійську ідею, заклавши в неї територіальний експансіонізм, смак до освоєння величезних просторів Євразії. Уже Іван III звільняється остаточно від своїх учителів — Золотої Орди, а його внук, Іван Грозний приєднує до Московського царства Казанське, Астраханське та Сибірське ханства. Із приєднанням Астрахані Московська держава виявляється на південному заході по сусідству з Кавказом. У XVI столітті відносини Росії і Кавказу можна звести до двох подій. Перша — це заснування московськими воєводами в період із 1567-го по 1588 рік укріплених містечок по Тереку для захисту південних кордонів від набігів ногайців, жителів Дагестану. Друга подія — Іван Грозний після смерті своєї першої дружини Анастасії одружується з кабардинською царівною, відомою під ім’ям Марії Темрюканівни.

У ТИЛУ РОСІЇ

На початку XVIII ст. на Кавказі зустрічаються експансіоністські інтереси трьох імперій: Османської, Перської та Російської. Туреччина володіє Західною Грузією (Східна Грузія перебуває у васальній залежності), фортецями на Чорноморському узбережжі Кавказу від Тамані до Абхазії. Персія в першій третині XVIII ст. захоплює Азербайджан та Вірменію. 1734 року перська армія Надір-хана починає наступ на Дагестан. У зв’язку з цими подіями російська армія 1735 року відходить із побережжя Азербайджану за Терек. Васал турецького султана, кримський хан, який володіє прикубанськими землями, організовує постійні набіги на Кабарду, що примушує російський уряд «стурбуватися» своєю безпекою.

Результатом цього стало рішення про будівництво системи оборонних споруд, що отримали назву «Кавказькі лінії». 1735 р. засновано фортецю Кизляр, яка поклала початок основі Кизлярської укріпленої лінії (1739 р.), 1763 р. — фортецю Моздок і Моздокську укріплену лінію. Внаслідок російсько-турецької війни (1768—1774), за Кючук-Кайнарджийським миром, Кабарду було визнано володінням Російської імперії. 1777 року за пропозицією князя Потьомкіна розпочалося будівництво Азовсько-Моздокської лінії для захисту від набігів прикубанських черкесів (адигейців) та ногайців на прикордонні російські міста. 1783 року — приєднання Кримського ханства та його прикубанських володінь до Росії і розгром ногайців, які населяли Кубань. Річку Кубань було визнано прикордонною.

Катерина II своїм маніфестом бере Східну Грузію під свій протекторат. 1785 року Росією встановлено особливе Кавказьке намісництво, яке поклало початок посиленій колонізації цього краю. Починається переселення на Кавказ донських та волзьких козаків, а після скасування Катериною II Запорізької Січі козаче військо низове було перетворене на чорноморське, а пізніше — розділене на кубанське і терське. Саме на плечі цих козаків в основному падає весь тягар підкорення Кавказу.

1786 року під протекторат Росії переходить шахмахальство Тарковське в Дагестані. 1795 року знову починається вторгнення до Закавказзя перської армії під командуванням Ага-Мохаммед-хана. У відповідь на це російська армія під командуванням графа Зубова займає Дербент, Шемаху і Баку. Однак Павло I віддає наказ відвести російські війська із цих міст. Незадовго до своєї смерті він видає маніфест про остаточне приєднання Східної Грузії до Росії. Уже 1803 та 1804 рр. за часів імператора Олександра I відбувається приєднання більшої частини Західної Грузії (Менгрелія та Сванетія), а за Гюлістанським мирним договором із Персією до Росії відійшли Дагестан та Північний Азербайджан. За Бухарестським мирним договором із Туреччиною — Абхазія.

Як Аскольд і Дір на Царгород ходили

І як ризи Богородиці врятували столицю Візантії

Лесь КАЧКОВСЬКИЙ

В ніч на 18 червня 860 року над Константинополем чи Царгородом, як називали його наші предки, бушувала гроза. Безпечні греки веселились, охорона на вежах понапивалаcя, впевнена, що ніяке лихо не загрожує «цариці міст» з її міцними мурами. На ранок Константинополь був приголомшений: у Золотому Розі — затоці, вхід до якої особливо охоронявся, — грізно вишикувалося кілька сотень чужих кораблів. Під стіни столиці Візантії прийшов новий, незнаний досі ворог. Невдовзі греки довідалися і про його ім’я: роси. Відтоді, з того знаменитого походу, Русь чи народ Рос, як називали їх греки, стає відомим на міжнародній арені. Грецькі хроністи детально описали цей напад. А наш літописець Нестор надавав походові настільки важливе значення, що саме від нього вирішив почати систематичний виклад нашої історії: «У рік 860 стала прозиватися Руська земля».

ПРИЧИНИ ПОХОДУ

3 початку 60-х років до 882 р. у Києві княжили два брати: Аскольд і Дір. Навколо цих постатей чимало таємничого й суперечливого. Єдине, що не викликає сумнівів, це те, що київські князі мали під своєю рукою численну дружину і почувалися настільки могутніми, що могли не тільки гарантувати незалежність Руській землі, а й кинути виклик могутнім сусідам.

Безпосереднім приводом до походу стало побиття роських купців у Константинополі — так писав тогочасний патріарх Фотій. Можливо, до нападу росів підмовили араби, які саме на той час воювали з Візантією. Звісно, росів приваблювала і багата здобич. Саме тоді вікінги на своїх драккарах вчиняли спустошуючі напади вздовж усього узбережжя Західної Європи. Зрозуміло, що русько-варязькі дружини не могли відставати від них: відомо, що в першій половині IX ст. було здійснено два великі напади на грецькі володіння на Чорному морі.

До певного напруження могли спричинитися й дипломатичні стосунки. В 842 р. помер імператор Теофіл; цілком імовірно, що його син Михайло III не квапився підтвердити давній договір «миру й любові». Це теж могло підштовхнути Аскольда й Діра піти у похід на Царгород — продемонструвати ромеям свою могутність, адже Візантія визнавала тільки сильних володарів.

СИТУАЦІЯ В КОНСТАНТИНОПОЛІ

Для свого нападу роси вибрали надзвичайно зручний момент, що засвідчує про добру їх інформованість щодо ситуації в грецькій столиці. Ще навесні практично все грецьке військо, 40 тисяч, на чолі з царем Михайлом та його дядьком, кесарем Вардою, зосередилося на східних кордонах — проти арабів. Флот же було відправлено до острова Кріт — проти піратів, які надто дошкуляли торговим кораблям. У Константинополі залишався тільки порівняно нечисленний гарнізон під командуванням Микити Орити, адмірала флоту, досвідченого воєначальника.

Треба зазначити ще одну, досить промовисту деталь, яка показує, наскільки безпечно почувалися самовпевнені греки. Десь на початку 50-х років на пропозицію видатного вченого Льва Математика було споруджено сигнальну світлову систему. Від східних кордонів через певну відстань на пагорбах знаходилися станції із дзеркалами та великими ліхтарями, а в самій столиці збудували спеціальну башту — Фар.

Та якось, під час змагань колісниць, в яких брав участь сам імператор Михайло III, до нього примчав гонець з Фару зі звісткою про напад арабів. «Негіднику! — обурено вигукнув Михайло. — І в таку хвилину, коли я чекаю знаку на перегони, ти наважуєшся турбувати мене?» Розгніваний, він звелів зруйнувати всі сигнальні станції, щоб надалі ніхто не докучав йому дрібницями під час улюбленого заняття. Все це дозволило росам здійснити похід настільки блискавично, що жодна чутка не встигла випередити їх, незважаючи, що шлях до Царгорода був досить далекий.

ОБЛОГА

Можна тільки уявити собі, з яким жахом спостерігали константинопольці, як армада ворожих кораблів прямує на приступ. Їм здавалося, що це кара Божа впала на їхнє царствене місто за гординю та розпусту. Патріарх Фотій у проповіді в день нападу запитував зо страху; «Що за удар і чий це гнів такий потужний впав на нас? Звідки прийшла ця північна і страшна гроза?»

Скільки, все ж, реально могли привести дружинників під царгородські стіни Аскольд і Дір? Більшість джерел приводять цифру: 200 лодій, тільки венеціанський диякон Іоанн — 360. Лодія здатна взяти 40— 50 чоловік. Отже руська дружина налічувала 8—10 тис. воїв, щонайбільше — 15—18 тис. З такою силою навряд чи можна було сподіватися на здобуття потужних укріплень візантійської столиці. Вочевидь, Аскольд і Дір розраховували тільки на одне: захопити греків зненацька. Вони зуміли в нічній темряві проникнути до затоки, незважаючи, що вхід пильно охоронявся і замикався за допомогою гігантського залізного ланцюга. Здолали роси цю перепону, мабуть, тим же способом, що і згодом, через півстоліття, князь Олег: лодії поставили на котки і перетягнули волоком.

Чому саме через Золотий Ріг роси направили свій удар? Річ у тому, що з півночі, на Влахернах, стіни збудували пізніше, і вони були значно нижчі, а отже і доступніші. Окрім того, саме там знаходилася Влахернська церква — напевно, найбагатший собор Константинополя.

Перші атаки греки успішно відбили, адже роси не мали досвіду здобувати укріплення. Стіни сягали 30—40 метрів, перед мурами були вириті рови. Аскольд і Дір взяли Царгород в тісне кільце облоги. У місті почалася паніка, потім — голод. Тим часом роси знайшли спосіб, яким можна було здолати неприступні мури: вони почали насипати земляний вал — саме навпроти Влахернського собору, маючи намір, коли він досягне рівня стін, так увірватися до «цариці міст».

ДИВО З РИЗАМИ БОГОРОДИЦІ

Незважаючи на кільце облоги, досвідченому патрикієві Ориті таки вдалося відправити гінця до імператора. Стривожені Михайло III та кесар Варда негайно поквапилися до столиці. Проте — без війська. Можливо, армія мала прийти пізніше, а можливо, імператор не наважився забрати військо з кордону. Роси знову прогавили: Варді та імператорові вдалося прослизнути вночі непоміченими повз сторожові лодії.

Довідавшись про масштаби небезпеки, переляканий молодий Михайло навідріз відмовився з’явитися перед константинопольцями і особисто очолити захист столиці. Він перевдягнувся у власяницю і босоніж, разом із патріархом Фотієм, відправився до Влахернської церкви. Там зберігалися священні реліквії — пояс і ризи Богородиці, привезені колись Константином Великим із Єрусалима. Імператор і патріарх розпростерлися на камінних плитах і ревно молилися всю ніч, закликаючи Матір Божу врятувати місто.

Тим часом Варда з Оритою почали переговори, а також звеліли копати підкоп — якраз там, де ворог насипав вал. Роси вимагали відновлення договору «миру і любові», тобто, компенсацію за вбивство роських купців і, як звикло, значну контрибуцію, яка делікатно називалася: обмін подарунками. А ще Аскольд і Дір домагалися особистої зустрічі з грецьким царем. Проте нажаханий Михайло про це й слухати не хотів.

Коли переговори зайшли в глухий кут, врятувати місто несподівано взявся патріарх Фотій. На восьмий день облоги, після урочистої молитви у Влахернському соборі патріарх звернувся до народу: «Нарешті, улюблені, прийшов час просити допомоги в Матері Слова, в Неї — єдиної нашої надії і рятівниці. Проси за нас заступництва Сина і Бога нашого! Ясно покажи, що «цариця міст» тримається Твоєю силою!»

Відтак до раки з ризами Богородиці підступили два монахи, сокирами збили золоті та срібні прикраси, розрубали дерев’яне віко. Патріарх власноручно вийняв ризи. Вийшовши з храму, він повернув до міських воріт. Підхопивши урочистий спів, натовп посунув за ним. Ворота було розчинено, і величезна процесія почала церковний хід. На витягнутих руках патріарх Фотій тримав ризи, за ним услід несли, високо піднявши, хрести, ікони, хоругви із зображеннями святих. Можна, звісно, лише здогадуватись, який психологічний ефект справила ця картина на язичників-росів. Єдине, чим вони могли пояснити таку відвагу греків, це тим, що ромеї покладаються на силу свого бога.

В цей критичний момент трапилося диво: вал, насипаний майже врівень із потужними стінами, раптом прямо на очах почав осипатися: мабуть, греки зруйнували підпорки в підкопі, і вал осів. Розрахунок виявився вірним: варвари були вражені могутністю християнського Бога! Процесія безборонно дісталася до води. Патріарх Фотій зайшов у воду і на очах у сторопілих росів вмочив краї священних риз. А далі трапилося щось таке незрозуміле і таємниче, що всі легенди, наш літопис і чимало грецьких хронік подають як велике диво.

Греки не вірили власним очам: язичники несподівано кинулися до своїх кораблів і, поспішаючи, почали відчалювати. Не напинаючи вітрил, на веслах, роські лодії наввипередки покидали Золотий Ріг. У зворушених константинопольців рясно текли сльози: без сумніву, тільки Боже втручання змогло врятувати столицю. А невдовзі патріарх відправляв у Святій Софії вдячну службу, а після її завершення виголосив натхненну промову, яку записав його секретар, монах Георгій.

Що ж насправді примусило Аскольда і Діра так поспішно зняти облогу? Можливо, роси отримали звістку про наближення грецького війська. Якщо до того часу вони встигли отримати викуп, про що вказує Фотій у своїй промові, то домагатися чогось більшого навряд чи було варто. Крім того, Царгород мав славу неприступного міста. А тут вал обвалився, а ще головний грецький волхв почав чаклувати над водою. Церковна легенда також розповідає, що після занурення риз знялася буря, і розметала роські лодії. Вражені силою грецького Бога, роси навіть прийняли хрещення. Насправді ж епізод із бурею та хрещенням рос і в пов’язаний з іншим походом, в 874 році, за імператора Василія I і патріарха Ігнатія.

А похід 860 року приніс росам міжнародне визнання. Навіть Фотій змушений був сказати: «Народ, невідомий досі, отримав велику славу з часу походу на нас».

Росія і горці Кавказу

Олександр ЧАЛЕНКО

ПОВСТАННЯ, НАБІГИ І РОЗБОЇ ГОРЦІВ

Наведемо думки двох учасників Кавказької війни про деякі риси характеру і побуту горців.

Російський генерал Карцев вказував на сильно розвинений у чеченців демократизм суспільного життя, на відсутність уявлення про стани і пануючу владу (в мові чеченців немає навіть слова «наказувати»).

Російський генерал-лейтенант С. Б. Броневський так пише про чеченців у книзі «Новітні географічні й історичні вісті про Кавказ» (1823): «Вони ж, найславніші на Кавказі розбійники, приходять до російських кордонів малими бандами від 5 до 20 чоловік. Роздягнувшись біля Тереку, вони кладуть одяг і зброю в шкіряні мішки (шулуки), за допомогою яких перепливають на той бік річки, і живуть декілька днів в очеретах і чагарниках, підстерігаючи необережних мандрівників або хліборобів, котрі працюють на полях і погано озброєні. Як тільки захоплено здобич, то вони зразу ж перев’язують бранця під пах довгою вірьовкою і тягнуть за собою через Терек уплав... і не допускають потонути, підв’язуючи під нього мішки... Потім зав’язують йому очі і, посадивши на коня, возять взад і вперед горами й лісами, але не зразу привозять до призначеного місця, щоб розсіявши таким чином увагу бранця, позбавити його всіх способів до втечі. Якщо бранець — значуща або заможна людина, офіцер, купець, словом, такий, за якого можуть отримати великий викуп, то приковують його за шию, за ногу і за руку до стіни, погано годують, не дають спати й потім через декілька днів приносять папір, перо і чорнило і наказують йому писати куди він знає листи, з оголошенням призначеної викупної ціни. Коли вони отримують від посередника свого подання надію, що мученик їх справив жаль і є надія, що його буде викуплено, дають йому трохи свободи, добре годують і стараються зберегти його здоров’я. Але якщо бранець походить з простих людей, не вартих того, щоб їх мучити, то придатних для продажу відвозять в Андріївське село, головний у цій місцевості ярмарок, а старих і покалічених ставлять пастухами, які, обжившись там, нерідко одружуються і залишаються на довічне проживання».

Царський уряд починав розуміти, що такі дії російської влади на території Чечні і Дагестану, як зведення на землях горців фортець і укріплених ліній з козачими поселеннями, постійне залучення місцевих мешканців до будівництва доріг і фортець, обкладення обтяжливими податями й повинностями, розквартирування армійських підрозділів в аулах, — були причинами повстань горців. Жорстокі репресії, що застосовувалися російською армією щодо бунтівних територій: спалення цілих аулів, знищення посівів і запасів хліба або передача їх «мирним горцям», які виступали на боці Росії; конфіскація поголів’я худоби, масове захоплення землі під козачі поселення і маєтки царських генералів і вищих урядовців, переселення жителів непокірних гірських аулів на рівнину — викликали лише злобу і завзятість в бажанні воювати й надалі.

Досить тривалий час повстання горців носили «місцевий» і тимчасовий характер і не мали чітко вираженого ідеологічного характеру. Однак з проголошенням Гази-Мухаммеда першим імамом Чечні й Дагестану (1828 р.) було висунено ідею об’єднання горських народів на основі ісламу під гаслом газавату (священної війни) не лише проти Росії, але й проти місцевих дагестанських ханів, що перебувають на російській службі (які були пізніше майже всі винищені другим імамом Гамзат- беком (1832-1834), а також тих горців-мусульман, які підкорилися Росії. Формулювання гасла руху: «Шаблі — наші, а шиї — кяфірів (в цьому випадкові — росіян — О.Ч. ) і відступників! Боже, допоможи помічникам релігії! Принижуй принижувачів релігії і допоможи нам перемогти кяфірів!» Про свої подальші плани перший імам висловився так: «Коли візьмемо її (Москву — О.Ч. ), я піду на Стамбул. Якщо хункар (султан — О.Ч. ) свято дотримується постанов шаріату, ми його не зачепимо, — в іншому випадкові, горе йому! Він буде в ланцюгах, і царство його зробиться надбанням справжніх мусульман». Найбільші мусульманські авторитети Дагестану — шейхи Курали-Магома та Джемаледдін (тесть і мюршид імама Шаміля) та й сам Шаміль були спочатку проти оголошення газавату, але після того як Джемаледдін зазнав нападу з боку прихильника російської присутності в Дагестані Аслан-хана казикумухського і кюринського, вони змушені були підтримати цю ідею.

З проголошенням (після вбивства Гамзат-бека) Шаміля третім імамом (1834-1859) Чечні й Дагестану, можна говорити про остаточне втілення в життя ідеї горської теократичної держави — імамату. До горців Шамілем було пред’явлено такі вимоги — обов’язкова участь у газаваті, заміна адату (горського права) на шаріат (мусульманське право), заборону вести торгівлю з росіянами і горськими племенами i селищами, що перебували під їх владою, виробництва та споживання вина й тютюну, танців і музики, носіння розкішного одягу. Він розоряв непокірні аули та страчував незгідних. Імамат Шаміля займав територію, обмежену з Півночі, Сходу й Заходу трьома ріками, а з півдня — лезгинською кордонною лінією.

Цю територію, що включала південні частини Чечні та північні райони Дагестану (за винятком Кумикиї), було поділено на наїбства — райони, на чолі яких стояли наїби. Кількість і розміри наїбств часто змінювалися, але їх було не менше за 17. Для зручності управління наїбства об’єднувалися в чотири області, на чолі області стояв мудир (що користувався правами генерал-губернатора). Імам Шаміль об’єднував у своїх руках світську і духовну владу. При ньому було утворено диван (верховну раду), в яку входили вищі духовні особи, мудири і наїби. Соціальною базою імамату були уздени (вільні селяни) і духівництво, невеликий прошарок ремісників і купців. Шаміль частково звільнив ханських кріпаків у Дагестані, але інститут рабства все ж було збережено, бо він не суперечив ісламові.

Фінансово-економічну основу імамату становила «громадська (шаріатська) скарбниця». В неї надходили збори з населення, в тому числі й із земель, що обробляються як у натуральній, так і в грошовій формах, прибутки із земель, що належали мечетям, рухоме й нерухоме майно осіб, після смерті яких не залишалося прямих спадкоємців. Іншим джерелом державного доходу вважалася військова здобич.

Велику роль в житті імамату, особливо у військовій системі, відігравали мюриди — привілейована категорія осіб, що дали обітницю в усьому наслідувати імама. Мюриди були двох родів: мюриди тарикату, або тарикатські, і мюриди наїбські. Перші, чисельність яких була порівняно невеликою, присвячували себе цілком служінню релігії. Кожний із них обирав собі мюршида (вчителя), який навчав премудростей Корану, шаріату і тарикату. В міру свого духовного вдосконалення тарикатський мюрид набував популярності серед населення, користувався авторитетом як у релігійних, так і світських колах. Наїбські мюриди — це віддані імаму і наїбам помічники, котрі виконували військові, адміністративні і каральні функції. Вони переважно вербувалися з узденів і за характером своєї служби перетворилися на служилу пануючу верхівку імамату. Ні Гази-Мухаммед, ні Шаміль не були мюршидами. Перший вважався мазу ном, тобто помічником мюршида, а Шаміль був у званні мюрида і демонстративно виражав знаки поваги та слухняності своєму наставникові та тестеві шейху Джемаледдіну, що став натхненником і творцем нового містичного напрямку в ісламі — кавказького тарикату.

Шаміль вимагав від правовірних дуже суворих обмежень у стосунках з кяфірами (невірними). З ними не можна було мати нічого спільного, не можна разом їсти, не можна навіть подавати руки. Їх треба зневажати й уникати. Шлюби з невірними недійсні так само, як і їх свідчення на суді. Коли невірний вмирає, над його трупом не здійснюються заупокійні молитви. Якщо невірний потрапить у полон і не захоче навернутися в іслам, він повинен померти або ж стати рабом. У дусі основних положень ісламу всі люди в імаматі ділилися таким чином: мусліми (мусульмани); зимії — люди, які не сповідають іслам, але котрі проживають у мусульманських землях і обмежені в правах; мустаміни — іноземці, що перебували в мусульманській державі на основі «аману», тобто обіцянки безпеки; харби чи кяфіри — всі немусульмани, що проживають у немусульманських державах, проти яких треба вести газават.

ЗАВОЮВАННЯ КАВКАЗУ РОСІЄЮ

Кавказька війна ні в якому разі не носила релігійного характеру. Православно-християнський характер Росії зовсім не означав нечемного ставлення до ісламу. Більше цього російський уряд був зацікавлений у його подальшому зміцненні. На території Татарії, Башкирії, в Криму та Оренбурзькому краї було утворено два духовних управління на чолі з муфтієм, що мали свої канцелярії, штатних мулл, кадіїв і ефендіїв. Їх діяльність чітко регламентувалася. Муфтій Татарії отримував 5 000 срібних карбованців на рік, а мулли від 100 до 250. У своїх молитвах вони підносили здравиці на честь царюючого дому Романових.

У Росії й на Кавказі мусульмани були в основному суніти, до шиїтів належали лише азербайджанці. Шиїти пізніше стали головними союзниками росіян на Кавказі. Вельми цікавий указ Миколи I від 13 серпня 1831 р. про нагородження прибулого з Ірану в Закавказзя муджтахіда Ага-Мир-Феттага, що став главою шиїтських мусульман у Закавказзі: «За важливі послуги, надані... в останню війну з Персією... і особливу відданість Росії», йому віддавався в довічне володіння маєток у Ширвані, котрий складався з 15 сіл і приносив прибуток до 5360 карбованців сріблом на рік. Заслуга цього релігійного діяча, за свідченням російського генерала Головіна, полягала в тому, що він не допустив повстання в Азербайджані під час приєднання його до Росії, допомагав у формуванні мусульманських полків під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр. і зумів налагодити в Закавказзі мирні стосунки між сунітами та шиїтами. Закавказькі мусульмани-шиїти не лише не долучилися до виступу імама Газі-Мули (Гази-Мухаммеда) 1832 р., а, навпаки, зі зброєю в руках боролися проти повсталих разом із російськими військами.

У ідеологічній боротьбі з мюридизмом царський уряд звертався до лояльних мулл зі вже згадуваних внутрішніх районів Росії з метою залучити їх до проповіді віротерпимості серед горців, з викриттям перекручень шаріату і тарикату імамом Шамілем.

Серед причин падіння імамату треба швидше за все виділити не військові успіхи російської армії, котрі, поза всяким сумнівом, мали місце, а безмежний деспотизм Шаміля, його схильність керувати горцями за допомогою жорстоких покарань і страт, їх невдоволення занадто активним впровадженням норм шаріату в повсякденне життя. Потрібно згадати й невдоволення правлінням наїбів, які розорювали багатих мешканців, страчували їх з будь-якого приводу лише для того, щоб заволодіти їх майном, забираючи навіть коней, що були найціннішим майном горця, а також — його зброю, за власним розсудом одружували дочок горців, отримуючи за це хорошу платню. Всі ці дії здійснювалися, безперечно, від імені імама. Ісламське духівництво було незадоволене тим, що виборну посаду імама буде успадковано старшим сином Шаміля Гази-Мухаммедом (названим так на честь першого імама), і тим, що багато які положення шаріату Шаміль трактував на свій розсуд. Всім цим скористалося російське командування, яке усвідомило недостатність лише військових способів утихомирення горців.

Перший командуючий окремим кавказьким корпусом генерал Єрмолов писав цареві: «Потрібно облишити намір підкорити їх зброєю і відняти засоби до набігів і хижацтва, з’єднавши у владі своїй все, що до цього їм сприяло». Застосовувалася тактика підкупу наїбів, релігійних авторитетів, прийняття на державну службу й отримання ними військових чинів і нагород. Було зменшено податі й інші зобов’язання для мирних горців, що говорило про бажання Росії забезпечити горцям більш стерпне життя.

Підсумком цих заходів і стало полонення Шаміля 25 серпня 1859 року російською армією в аулі Гуніб. Лідер руху адигів Мухаммед-Амін здається в полон через три місяці ( 20 листопада 1859 р.). А із заняттям урочища Кбаада 21 травня 1864 року Кавказька війна закінчилася.

ВИСНОВОК

Російський ліберал Костянтин Боровий, котрий неодноразово зустрічався з колишнім радянським генералом Джохаром Дудаєвим під час першої чеченської війни, стверджує, що перший президент Чечні був прихильником не стільки незалежності Чечні, скільки прихильником піднесення її статусу з автономної республіки до союзної в складі СРСР. Через 100 із гаком років після Кавказької війни чеченець Руслан Хасбулатов стане Головою Верховної Ради Російської Федерації, де 85% населення — росіяни. У самій Чечні проживає чеченців удвічі менше, ніж на території решти Росії.

Досить і цих трьох фактів, щоб зрозуміти — як загалом далекі за характером і причинами Кавказька і Чеченська війни. Здавалося б ті ж дійові особи, але як все змінилося відтоді. Чеченці прийняли євразійську ідею, стали «росіянами». Але шлях у них, по- моєму, якийсь особливий.

Спроба аналізу понять «демократія» та «еліта», або Про ідіотів та демагогів

Волеслав ГЕЙЧЕНКО, кандидат фізико-математичних наук

30 року до н. е. Римська республіка, в якій до певної міри використовувалась еллінська демократія, перетворилася на імперію з необмеженою владою імператора. Трохи згодом у ній поширилася нова монотеїстична релігія — християнство. Нова релігія була «нелегітимною» (латин.), «неканонічною» (гр.). Релігійні громади формувалися на принципах громад полісів. Основним принципом була рівність усіх людей перед Богом. Ця релігія підривала імперію, яка й так уже втрачала силу в безперервних війнах. Імперія розпалася на Східну й Західну. Ставлення до нової релігії в обох частинах виявилося різним. Якщо імператори Риму намагалися розправитися із християнами, то у Візантії імператор Костянтин зробив нову релігію державною, взявши під контроль главу об’єднання релігійних громад — патріарха, якого він затверджував. Елітою ставали не патриції, а церковні владики. У Римі ж боротьба з новою релігією самопризначеної еліти — патриціїв призвела до зникнення як еліти, так і самої імперії.

Плебеї, за своїм походженням, — це сільські жителі зі статусом громадян, що переселилися в Рим у пошуках швидкого заробітку, як рядові воїни, відпущені на волю раби та інші громадяни з маргінесу суспільства, відомі тепер під назвою «пролетаріат» (якому «нечего терять, кроме своих цепей»), «люмпени».

Разом із кінцем еллінської культури настав кінець і загальноімперської еліти — патриціїв. Лютий ненависник християн імператор Нерон, який не міг спиратися на патриціїв, частина з яких наверталася до християнства, намагався спиратися на набагато численніших плебеїв, основним гаслом яких було «Хліба і видовищ». Не маючи змоги дати «хліба», Нерон замінював його «видовищами», для чого і прагнув грати роль «видатного» поета, музиканта, артиста. Проте грецький театр у Римі перетворився на бої гладіаторів — бранців, захоплених у боях. У часи Нерона їх було мало і він для кривавих видовищ використовував християн, що іще більше зміцнювало нову релігію. Згодом Західна Римська імперія розпалася на багато дрібних державоподібних утворень, а нова церква настільки зміцніла, що її глава, обравши своєю резиденцією той же Рим, почав затверджувати правителів цих утворень.

Новітня історія почалася з революції у Франції 1789 року, яка була лише спробою відродження політичного устрою античної Римської республіки. Християнський Рим залишив підкореній ним Європі в спадок тільки спільну мову — латинську, як мову науки й культури. Проте вже Данте Аліг‘єрі, який писав поезії й латиною, прославився «Божественною комедією», написаною розмовною італійською мовою, що виникла з «народної розмовної латині». Писемна ж латина стала вже незрозумілою, хоча розмовна латина зберігалася аж до ХIХ ст. як розмовна мова будапештських іудеїв. Франція ж перейшла на власний латино-галльський «суржик» із латинським алфавітом ще в XVI ст. Майже одночасно із Францією в Німеччині з’явилася власна літературна мова — переклад Біблії Лютером одним із германських діалектів.

Так у Європі відбувалася культурна підготовка для створення національних держав. Формально це був протест проти незрозумілих мов, освячених церквою: старогебрейської, давньогрецької, латини. Проте слід відзначити, що до IV ст. прийняття християнства не вимагало знання «священних» мов, навпаки, спричиняло створення своєї алфавітної писемності для народів. Так було в Ефіопії, Вірменії, Грузії, Єгипті (коптське письмо), та й у германських племен (готська Біблія єпископа Ульфіли). У Х ст. солунські «брати» (один — грек, другий — слов’янин) створили алфавіт (глаголицю) і дали загальнослов’янську літературну мову, переклавши Біблію із грецької західно-східнослов’янським «суржиком», яким спілкувалися слов’яни Салонік. Якщо спільноеллінський «суржик» створювався світською владою в умовах еллінської демократії, то після IV ст. новостворювані писемні мови вимагали свого «освячення» церковними ієрархами.

У ХVII ст. розгорілося мовне й культурне суперництво, оформлене в релігійну оболонку як боротьба між «освяченими», але на той час уже мертвими мовами — латинською, грецькою, церковнослов’янською. Латиною в цей час уже були перекладені не тільки Біблія, а й літературна та наукова спадщина Еллади. Причому цей переклад було зроблено не безпосередньо із грецької, а через арабську. Ні Рим, ні Візантія не досягли тих висот науки, що були характерні для Еллади.

У ХVII ст. Польща й Україна розвивалися як частина європейської цивілізації. Саме на цій території розгорілася боротьба між західним і східним відгалуженнями колись єдиної християнської церкви, про що згадує Шевченко у вірші «Ще як були ми козаками». Це сталося після провалу спроби об’єднання цих відгалужень на Флорентійському соборі в ХV ст. До того часу різкої ворожнечі між вірними однієї і другої церкви не було, їх поєднувала спільна боротьба проти ісламу. «Льодове побоїще» на Чудському озері між православними і католиками відбулося на тлі Хрестових походів: тевтони йшли воювати проти бусурманів-татар.

Кумир Олександра Пушкіна Петро I ліквідував патріархат, зробивши те, до чого не додумались імператори Візантії. Обов’язки духовного батька народу він поклав на самого себе, створивши при цьому міністерство в справах віри — Святійший Синод. Нагадаємо ревнителям православ’я з Росії, що патріарха в ній обрали, як в автокефальній церкві, лише з 1918 року. Не за демократичних порядків, а за диктатури, спрямованої на збереження та розширення імперії. Можна нагадати «третьому Римові», що на перетворення Римської республіки на імперію знадобилося кілька століть, на перетворення Французької республіки на імперію Наполеона — кілька років. Перетворення Російської Республіки на імперію відбулося за кілька місяців.

Самопроголошення народу «богообраним» веде до безперервної територіальної експансії, що супроводиться нав’язуванням власної культурної і мовної традиції як ідеалу «его же не прейдеши».

Однак який це має стосунок до сьогоднішньої ситуації в Україні? Легко можна встановити, що капіталізм у Європі розпочався не у Франції і не в Англії, а в Італії як Ріссорджименто, тобто Відродження. Проте Відродження не античної демократії, а античної науки та культури на базі світогляду.

Т. Шевченко писав свої вірші українською мовою, «возмутительные стихи на древнем наречии, которое сейчас почти никто не понимает», як зазначено в повідомленні Бенкендорфа Миколі I. Така ситуція в Москві й досі. Того, що під носом, не видно. Переконатися в цьому можна, прочитавши прощальне інтерв’ю посла РФ в Україні кореспондентові «Дня». Виявляється, що тільки приїхавши в Україну як іноземець, він її пізнав.

Насильна «підгонка» на один копил етносів із різними мовами, культурами, історіями нічого не дає, окрім війн, крові, «великої руїни». Пора це зрозуміти і нинішній Росії. І не так важливо, яким способом ця «підгонка» робиться.

Пора зрозуміти безперспективність «підгонки» й іншим великим державам (»...великим так, как велик держиморда», — писав більшовицький кумир Ленін) і не намагатися нав’язати іншим свою мову, культуру, політичний устрій як неперевершений зразок. Європа в ХХ ст. це зрозуміла і йде до об’єднання повільно, крок за кроком. І Україна згадала, що вона — частина Європи, що українці теж європейський народ, але народ, «забутий» Європою. Знятий деякими політиками та ЗМІ галас про об’єднання «братських слов’янських народів» (бо ж Європа об’єднується), — оминає той факт, що разом зі входженням Бельгії до європейської спільноти вона стала федеративною. У той же час що коїться в іще недавно федеративній Югославії? І це за умови прагнення хорватів, босняків, чорногорців та й частини сербів (усі вони розмовлять однією мовою) увійти в ту ж таки Європу.

Україна... Вона вже двічі здивувала світ в останньому десятиріччі. Уперше, коли за високої явки виборців на референдум 1991 року більше як 90% сказали «так» Актові про незалежність. І не варто шукати цьому фактові іншого пояснення, окрім того, що ці 90%, попри їхню мову, конфесію, культурну різноманітність, зрозуміли, що визнання себе українцями віднині їм нічим не загрожує. Удруге Україна здивувала світ, який дивився на неї крізь російські окуляри, коли на виборах до Верховної Ради комуністи (як під власним, так і під «соціалістичним» ім’ям та ідеєю «русскоязычности» України Гриньова та Базилюка) не отримали переважної більшості у ВР.

Ті «борці за незалежність», що прагнули влади («новий клас», за Джиласом), не зовсім розуміючи, що із цією владою робити, вдарилися в традиційний «плач за Україною», одночасно перетворюючи державну власність на приватну, тобто свою. Проте вісім років формальної незалежності не минули марно, підросло нове покоління. Можна сподіватися, що наступні вибори ще раз продемонструють світові, що в Україні живуть українці, а не великі «славяне, православные, хрестьяне». І українська еліта існує не як «интеллигенция», а як справжня культурна й наукова, а не адміністративна еліта нації. І українська еліта укріпить свою державу, а не витрачатиме сили на зміцнення чужих держав.

Україна багата, і в цьому її біда. Проте її багатство — то не родюча земля, яка може втратити свою родючість за невмілого господарювання, і не її надра, в яких виявлено всю таблицю Менделєєва. Усе це — багатства, які вичерпуються. Основне багатство України, яке весь час відтворюється, — то її таланти, те, що можна назвати «колективним розумом» народу. І якщо за тисячу років українці не зникли на своїй автохтонній землі як етнос, незважаючи на зміни в культурі, мові й самоназві, то, ставши господарями, вони здійснять передбачення власного пророка, такого ж, як Данте в італійців, Гус у чехів або Лютер у німців, — Тараса Шевченка. Бо суспільна еліта — це не ті люди, що за життя займають високі посади чи за життя удостоюються престижних премій, звань і нагород, а ті, найвищим званням яких є їхнє власне ІМ’Я.

На сході правами обирати й бути обраними користувалися глави сімей, до складу яких входили всі, що мали спільну власність у вигляді землі, худоби, житла. У склад сім’ї входили й раби — люди без власності, яких брали в сім’ю для виконання важких або марудних робіт, за що їх годували, давали сякий-такий одяг і притулок.

На сході виступали претенденти на посаду «базилевса». Це слово зараз перекладають як «цар», хоча точніше б звучало «керівник», «директор», чи зовсім по-сучасному «менеджер». Після виступів претендентів базилевсом ставав найкращий демагог (буквально — «лідер», вождь», «провідник»), виступ якого найбільше сподобався демосу («громаді», «людові», «народу»). Ставши базилевсом демагог установлював канони, якими керувався демос до наступних виборів.

Явка на сход не була обов’язковою, громадяни, що не вступали в конфлікти з сусідами, на сход не ходили. Новообраний базилевс, намагаючись виконати дані обіцянки, змінював канони (правила співжиття), що позначалося на іменуванні й тих, хто не брав участі в сході — по-елінському «ідіотів». Як кажуть, тільки звик обходити закони, як на тобі, вони помінялися! З наростанням такого протесту призначався новий сход, який або підтверджував повноваження базилевса, або ж обирав на його місце іншого демагога.

Загалом же стосунки між окремими мешканцями полісу відзначалися доброзичливістю, не виключаючи рабів і жінок (що теж не мали права голосу, як зовсім донедавна жінки «зразково демократичної» Швейцарії). Кожна людина оцінювалася за особистими якостями, про що свідчить історія, в якій збереглися імена раба Езопа й жінки Сафо. Але крім них знаємо ще досі імена Платон. Піфагор, Геракліт, Демокріт, Епікур, Арістотель, Архімед, Арістофан, Есхіл, Діоген, Сократ... Знаємо й напів чи зовсім легендарні імена, зокрема такі, як Гомер і Орфей.

Будучи мореплавцями, елліни споруджували поліси й за межами Еллади, де еллінська громада дотримувалася своїх звичаїв. З часом ці громади свої звичаї змінювали. А в самій Елладі окремі поліси об’єднувалися в союзи — праобраз сучасних держав. Всі поліси як у Елладі, так і поза нею об’єднувала мова, хоч при розселенні виникало все більше діалектів. Проте мова, зафіксована письмово з допомогою алфавітного письма, запозиченого у фінікійців, допомогла зберігати в незмінній формі «Іліаду» та «Одіссею».

Ми знаємо троянців, знаємо троянську війну, знаємо македонців, воєначальник яких Олександр підкорив величезну територію. Хай не обманюють ці назви, бо греки, троянці, македонці були представниками одного й того ж етносу — старожитніх еллінів. Одночасно з розвитком культури й науки відбувався й розвиток політичного життя. Базилевси почали записувати свої канони. Створення союзів полісів привело до створення спільної для різних полісів мови, якою користувалися базилевси, укладаючи союзи, але не розмовляли всі жителі полісів.

Еллада вкрилася союзами полісів, поки керівник одного з таких союзів (македонського) Олександр створив першу в Європі імперію, об’єднавши під своєю владою не лише еллінів. Учителем юного Олександра був Арістотель Стратилат, той самий творець формальної логіки, що так сподобалася християнським богословам-схоластам (буквально — школярам, учням). Щоправда, до вчення Арістотеля вони додали ще один закон — «третього не дано». Він послужив основою віри, поставивши кожну людину перед вибором між «істинним», «праведним», «добрим» та «хибним», «грішним», «злим». Досі часто наводять вислів одного з найвидатніших християнських богословів Тертулліана: «Сredo guia absurdum», перекладаючи його як «вірю, бо безглуздо», тоді як його треба розуміти як «вірю, бо не можу довести істиність твердження за допомогою логіки Арістотеля», повіривши твердженням чи то туманних древніх текстів, чи тлумаченню їх церковним ієрархом, чи конкретним світським політиком. Тому представники різних конфесій і політичних напрямків своє завдання бачать у тому, щоб поставити конкретну людину перед альтернативним вибором. На цьому базується як американська демократія, так і монотеїстичні релігії — іудаїзм, християнство, іслам.

Еллінські колонії поза Елладою (Велика Греція) опинялися в іноетнічному оточенні. Такими були колонії в Малій Азії (Мілет, Троя), колонії на узбережжях Чорного (Ольвія, Херсонес, Пантикапей) та Середземного (Сиракузи, Рим) морів. З них для нас становлять особливий інтерес ті, що були на території нинішньої України, але для всієї Європи (і нас — як її частини) — Рим.

Рим — колонія, заснована рештками оборонців Трої. Засновники Риму опинилися в іноетнічному оточенні незнайомого еллінам народу — етрусків. Їхня мова й досі залишається загадкою, тим більш загадковою була вона для троянців. Але... жінок з троянцями прибуло дуже мало, тож дружин собі вони брали з етрусків. Їхні діти розмовляли вже етруською, але в Римі збереглися порядки полісів, і першим історично засвідченим базилевсом Риму був етруск Тарквіній Гордий. Римська держава розпочалася з союзу дванадцятьох етруських міст, що перебували в оточенні індоєвропейських племен — латинян, італіків, сабінян... Підкорення цих розрізнених племен розширило територію й разом з тим привело до зникнення етруської мови й заміни її «суржиком» навколишніх індоєвропейських діалектів, що зі зміцненням держави, використовуючи модифікований етрусками грецький алфавіт дало «класичну» латинь.

Так виникла Римська держава, що, за прикладом Олександра Македонського, почала розширювати свою територію, підкоривши й Елладу, що її породила. У Римі вперше виникло поняття суспільної еліти — нащадків засновників держави (патриціїв) та одномовних з ними підкорених племен — плебеїв. Після громадянської війни між патриціями й плебеями останні почали вважатися громадянами Риму. Поняття громадянства виникло в полісах — громадянин «свій», член громади. В українській мові зберігся первісний зміст, цього поняття. Французьке «ситуаєн», німецьке «бюргер», російське «гражданин» у своєму первісному значенні — житель міста, міщанин. Варязьке найменування Русі — Гардарик (країна міст) пояснюється не наявністю в поселеннях мурованих будівель, а тільки розміром зайнятої поселенням території, традиції, що збереглася на території сучасної України ще з часів трипільської культури.

Проте, повернемося «до наших баранів», тобто до Риму. Римська держава не має таких досягнень науки й культури як Еллада й уламки імперії Олександра Македонського (епоха еллінізму). Римляни взяли грецьких богів і героїв, лише перейменувавши їх на свій лад (Зевс — Юпітер, Діоніс—Бахус, Геракл — Геркулес). Єдине досягнення римлян у математиці — «римські цифри», в натурфілософії — поетичний переказ поглядів грецьких атомістів Демокріта й Епікура в поемі Тита Лукреція Кара «Про природу речей». Зате Рим дав основу для структуризації суспільства в державі. Юристи всього світу починають вивчення юриспруденції зі знайомства з «римським правом» далі вивчають «кодекс Наполеона» й лише потім конституції й закони своєї та інших держав і (досі не кодифіковане) «міжнародне право».

Політична еліта та демократичні віча в Київській Русі

Суспільна організація у східних слов’ян

Лесь КАЧКОВСЬКИЙ

Як відомо, перші достовірні згадки про наших предків-слов’ян припадають на час великого переселення народів у Європі, пов’язаного з тим, що римські легіони під тиском войовничих германських племен залишили оборонну лінію по Рейну і Дунаю. Внаслідок цього на території Паннонії і довколишніх регіонів виникають імперії номадів: спершу — гунська держава Аттили, яка занепала після битви на Каталаунських полях з об’єднаним римcько-готським військом; а потім — не менш могутнє утворення обрів-аварів, розгромлене згодом Карлом Великим.

В обох випадках кочові завойовники залучали підкорених слов’ян до своїх походів, використовуючи їх, мовлячи сучасною мовою, як «гарматне м’ясо». Про них починають згадувати (і описувати) тогочасні літописці. На території між Дністром і Дніпром грецькі історики називають антів і склавинів, а арабські, дещо пізніше, — русів і сакалібів. Вочевидь, склавини і сакаліби означали одне й те ж — те, з чого потім наші літописці вивели назву слов’яни.

Якому способові організації суспільного життя віддавали перевагу слов’янські народи і яким був їхній менталітет? У працях Прокопія Кесарійського, Йордана, Маврикія, які писали про наших предків, можна знайти перші спостереження з цього приводу. Історики відзначали, що в слов’ян немає ні сильної влади, ні сильної військової організації, незважаючи на те, що вони досить войовничі, хоробрі воїни, які зневажають смерть. Їхню суспільну організацію історики називали демократичною, позаяк всі справи вимагали згоди і рішення зібрання старійшин та народу. Тобто, замість справжньої еліти, яка б силоміць завоювала собі владу, у слов’ян — родові вожді; замість честолюбних і гарячих голів, які втягують суспільcтво в динамічний, а отже історичний, процес, — загальнонародні віча чи попросту зборища натовпу, де часто вирішальне слово надається родовим патріархам — сивим стареньким дідусям, яким вже й думати важко, не те, щоб зважитися на великі звершення.

Зрозуміло, що в такому середовищі непересічний індивідуум нівелюється і, зрештою, гине. Тому про які-небудь великі історичні діяння мова навряд чи могла йти?

ФЕНОМЕН РУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Постає закономірне питання: як же виникла у наших предків держава — могутня Русь IХ—ХI столiть? З якого це дива подніпровські слов’яни раптом запровадили ієрархію у своєму суціль демократизованому середовищі? Та й звідки взялась і як зміцнилася еліта?

Як відомо, один зі шляхів зародження державної еліти — її чужоземне походження. Ще Г. Гегель у своїй «Філософії історії» відзначав, що виникненню держав чи міст-держав у греків сприяло прибуття іноземців, які заклали міцні центри, збудували замки і заснували царські династії. А філософ К. Юм висловився більш категорично: «Майже усі уряди, що існують або залишили слід в історії, первісно були засновані або шляхом узурпації влади, або шляхом завоювання, або мало місце і те, і друге».

До подібних висновків про виникнення держави — в розумінні організованої чи навіть централізованої політичної влади — схилялися чимало істориків. «Якась зграя білявих бестій, — за словами Ф.Ніцше, — раса підкорювачів та панів, яка, маючи військову організацію, накладала свої важкі хижацькі лапи на населення, що переважало її чисельно. Ось так і виникає «держава» на землі: на мою думку, сентиментальність, яка виводить її початок від «договору», тут ні до чого».

Власне, в усіх випадках прибуття іноземців приводило до розшарування суспільства, внаслідок чого і виникала первинна ієрархічна структура: завойовники давали еліту і державну структуру, а підкорене населення — необхідну людську масу. З цього протистояння зароджується необхідна напруга, виникає поштовх до історичної динаміки. Так і тільки так народ вступає до Історії.

Звісно, слов’яни в питанні виникнення в них держав, не були винятком. Наприклад, на Балкани у 679 р. приходить болгарський хан Аспарух зі своєю добре організованою ієрархічно ордою. Південні слов’яни укладають з ним союз, на основі якого утворюється могутня держава Болгарія, що з часом загрожує навіть Візантії. Ієрархічна структура була закладена прибульцями, а державна еліта сформувалася зі старійшин тих ста болгарських родів, які прийшли з Аспарухом.

Що ж сталося у нас? З літописних джерел відомо, що над подніпровськими племенами постійно висіла загроза то з боку могутньої Хозарії, то з боку угорців та печенігів. Нині більшість істориків згоджуються, що з протистояння з Хозарією і зародилася держава з центром у Києвi. Проте небажання платити данину хозарам ще замало для утворення держави. Як формувалась еліта? З місцевих родових старійшин-вождів? Навряд. Старійшини мали авторитет лише у межах свого роду. Отже — теж прибульці, як у південних слов’ян?

Пригадаймо, що через Київ пролягав знаменитий торговий «шлях із варяг у греки». Купці наймали охоронців, яких на захід від Лаби — річки, яка відділяла Слов’янський світ від Германьського, — називали вікінгами; на схід від Лаби вони були відомі як варяги. Часто ті найманці діяли самостійно, поскільки добре знали усі подробиці даного промислу. Дарма намагалися встановити національність вікінгів і варягів: вони були перш за все професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги.

Нашим предкам варяги імпонували як чудові воїни і як чудові купці. Зі свого боку, варяги були кровно зацікавлені в безпеці торгового шляху. Як припускають дослідники нашої історії, саме на основі взаємних інтересів місцевих слов’ян і північних варягів і змогла утворитися Руська держава.

Обминаючи тут вельми цікаве і дуже суперечливе питання про родовід перших варязьких князів Аскольда і Діра, Рюрика та Олега, питання про етнічний склад руської еліти на Русі, варто наголосити на головних моментах. По-перше, державна еліта на Русі змогла сформуватись і досягти необхідної концентрації та сили, тільки опираючися на варязькі (тобто — чужоземні!) мечі. По-друге, приналежність варягів до західного світу обумовила прилучення нашого народу до західного менталітету. Таким чином, наш народ дістав шанс стати народом державницьким, iз власною честолюбивою пасіонарною елітою, і зумів створити власну державу. Причому — державу західного зразка без східного азіатського деспотизму.

ДЕМОКРАТИЧНЕ СЛОВ’ЯНСЬКЕ ВІЧЕ

Один елемент, що не вельми сприяв ідеї державності, все ж у варязькій Русі таки залишився. Віче!.. Предмет захоплення багатьох шанувальників нашого минулого. Проте якщо поглянути прискіпливіше, то у феномені віча було закладено підвалини трагічних наслідків у майбутньому. Хто знає, які ще функції могло реально виконувати загальне зібрання мужів на вічовому майдані, окрім однієї: узаконити владу князя загальним голосуванням (чи галасом — бо ж голосів, як відомо, ніхто не лічив!). Це був, зрештою, важіль впливу мас на державні справи — щось на зразок трибунату в Стародавньому Римі, виторгуваному плебсом у протистоянні з патриціатом. Подібного феномену Західна Європа не знала.

Що на практиці означало віче? Князеві — а в його особі і визначальній частині еліти — необхідно було або догоджати масі, або шукати надійнішого способу утвердження своєї влади: найняти де-небудь добірну дружину або покликати на допомогу могутнього сусіда чи навіть колишнього ворога. Тим самим чужинцям надавалася можливість ефективно втручатися в нашу внутрішню політику.

Звісно, можна заперечити: віче — свідчення демократизму, показник високої громадської активності і свідомості. Обминаючи осторонь досить дискусійну проблему рівня свідомості зібрання загалу, наголосимо: наш народ не пройшов етапу міцної державної влади. У народній свідомості, чи навіть у підсвідомості, не відклалася традиція шанування державної ієрархії — як чогось вищого, даного від Бога. Це, безперечно, наклало негативний відбиток на менталітет нашого народу.

Певну специфіку мала і руська еліта: в неї не було місцевого патріотизму. Це було пов’язано з принципом престолоуспадкування, запропонованим Ярославом Мудрим: княжий стіл у Києві та інших містах передавався у спадок не синові, а старшому в роду. Тому в князів не виникало бажання розширювати свої володіння — збирати землі; для них важливішим було посісти більш престижний стіл. З цієї точки зору княжа верхівка Руської держави чимось нагадувала радянську номенклатуру, у мріях якої завжди було адміністративне крісло в престижнішому місті.

Відповідно специфічний характер мали і війни між князями, княжі міжусобиці. Замість завоювання нових територій, наша княжа еліта шукала шляхів, способів і, звичайно, союзників для захоплення омріяного столу. Та все ж, попри всі особливості менталітету і верхівки, і простолюду, на теренах східного слов’янства таки утворилася держава. Більше того, Київську Русь з повним правом можна розглядати як окрему поліетнічну цивілізацію.

Зеніту могутності Русь сягає за князя Володимира Святославовича. Відтак настає надлом, хоча спостерігається ще духовний розквіт за часів Ярослава Мудрого; проте як цивілізація Русь занепадає, і десь після Данила Галицького, який намагався реставрувати колишню славу, від колись могутньої Русі залишається лише її тінь. Час функціонування цієї цивілізації значно менший тисячоліття — терміну, обчисленого Шпенглером для подібних суспільних утворень. Проте майже всі ознаки такого утворення в наявності: зародження, піднесення, надлом. Загибель і, зрештою, — цілком сформований власний менталітет, зокрема специфічне бачення суспільної ієрархії. У плебсу на Русі не було й думки посягати на верховну державну владу. Володар міг бути тільки княжого роду. Здається, тільки в Галицько-Волинському князівстві загрожували княжому родові, та й то не простолюд, а бояри — тодішні нувориші. Щось подібне практикувалось і в Новгороді; там теж торгова мафія диктувала свої правила.

Зовсім інше ставлення до влади бачимо в наступному періоді найбільшого нашого державного піднесення — в часи Гетьманщини. Будь-хто з козаків-нетяг в принципі міг стати гетьманом. Теоретично перешкод не було: потрібно лише вправно володіти шаблею, мати кебету і гаряче бажання.

Нестор Махно - основоположник маневрової війни

Гелій ЧОРНИЙ, професор

29 жовтня виповнилося 110 років від дня народження легендарного ватажка селянських загонів на півдні України у роки громадянської війни Нестора Махна.

Радянські історики та літератори писали про «батька» Махна як про бандита, ворога радянської влади. Небагато хто згадував, що він був і її союзником у громадянській війні. Так, О. Толстой у книзі «Ходіння по муках» описав узяття Катеринослава махновцями, але повстанню робітників відвів головну роль і засудив ганебну, на його думку, втечу махновців.

Насправді Махно спершу був бойовим командиром у більшовиків, нагородженим ледве не першим після встановлення орденом Червоного Прапора, потім створив на сході України державу селян — Гуляйпільську республіку анархістів, що воювала проти білих і німців у союзі з більшовиками. На відміну від Української республіки, що не зуміла створити сильної армії, Махно досяг у військовій справі великих успіхів.

Його опорою були селяни степової України і частини півдня Росії. На території Катеринославської, Таврійської, Херсонської, Харківської, Полтавської, частково Новоросійської (Одеської), Київської, Чернігівської, Подільської, Курської і Воронезької губерній базувалися підпільні мобілізаційні пункти. При підході нечисленних регулярних частин Махно за лічені години у призначеному місці до них приєднувалося багато полків із тисяч озброєних кінних і піших селян.

Махно відкинув тактику позиційної війни на захоплення і утримання території, що панувала тоді. Уперше в нашому столітті він вів лише маневрову війну, обгрунтувавши її концепцію. Тухачевський, Гудеріан і де Голль схожі концепції подібної війни обгрунтували через 15—20 років опісля. Про внесок Махна у військову тактику та в історію Східної Європи можна судити за наступним прикладом.

Коли армія Денікіна, заволодівши Орлом, йшла на Москву, а частини Південного фронту більшовиків, крім Першої Кінної армії, були деморалізовані і серйозної відсічі дати їй уже не могли, в глибокому тилу білих Махно взяв Олександрівськ (Запоріжжя), Бердянськ, Маріуполь і загрожував Таганрогу, де розміщувалася ставка і головна тилова база білих. Денікін був змушений відкласти взяття Москви, зняти з фронту ударну армію Слащева і кинути її на Махна. Не менший внесок зробили махновці й у розгром Врангеля. Вони, а не червоноармійці, перейшовши через Сиваш, першими увійшли до Сімферополя.

Представником штабу Південного фронту у військах Махна був тоді Іван Дмитрович Черний (батько автора), і його спогади проливають світло на тактику махновців, завдяки якій погано озброєне і ненавчене військо домагалося великих успіхів. Перед майбутнім штурмом Криму він прибув після госпіталю до штабу Південного фронту. Раніше батько служив у Першій Кінній армії. Після взяття Ростова, незважаючи на заперечення Ворошилова, Будьонний призначив його комісаром дивізії. Заперечення були викликані тим, що Черний до того, як приєднатися до більшовиків, був толстовцем, і не всі їхні догми брав на віру.

Після укладення 2 жовтня 1920 року з представниками РРФСР у своїй ставці, місті Старобільську, чергового союзного договору, Махно направив на Південний фронт свою кращу кінну дивізію Марченка. Толстовські погляди і селянське походження визначили призначення Черного представником штабу фронту в махновських військах. Командуючий Фрунзе розумів, що більшовика-ортодокса із робітників анархісти не приймуть, а з колишнім толстовцем із селян порозуміються. А в ініціативності й хоробрості свого представника він не сумнівався: ці його якості були оцінені ще Будьонним.

У дивізії посланця Фрунзе прийняли добре, тим паче, що один із командирів, Павленко, виявився його старим другом: вони воювали на німецькому фронті в одному взводі. Черний швидко здружився із командиром дивізії Марченком і начальником штабу Гавриленком. Останній і посвятив його у сповідувану військами Махна концепцію «народної війни», розроблену ним разом з іншими штабістами і схвалену радою анархістів та самим «батьком».

Назва була зумовлена тим, що це була війна, яку веде сам озброєний народ, а не його правителі. Її стратегію і тактику визначили незвичні для фахівців умови. Головним було отримання перемоги з мінімумом втрат, як це, зазвичай, заведено у професійних військових (козаків), а не в арміях мобілізованих солдат. Озброєному народові перемога ціною великих втрат не потрібна. Тому не треба старатися знищити ворога. Перемога без втрат прийде, коли змусити його здатися в полон або втікати, а не захищатися до кінця.

Це визначило застосування єдиного ефективного способу досягнення перемоги — прориву або обходу, з виходом у тил, знищенням штабів та обозів і рухом далі. Оточити рухоме військо, що прорвалося, не можна: — воно знайде дірку в будь-якому кільці, а залишений позаду ворог без патронів і хліба довго воювати не буде. Ці ж аргументи на користь маневрової війни наводили потім у своїх роботах де Голль і Гудеріан.

Оборону ця війна відкидала. Захищають міста і фортеці генерали, а не народ, селяни. Припустимою є лише тимчасова рухома оборона, що прикриває відхід від сил переважаючого ворога. Для цього народний геній винайшов тачанку. Її кулемет, повернений назад, прикривав відхід вогневим валом.

Гавриленко стверджував, що тільки так воювали Наполеон і Суворов. І Кутузов також не оборонявся, а вивів армію, навіть здавши Москву. Наслідуючи їхній приклад, Махно всіх своїх перемог досяг такою тактикою. А бійців він беріг, оскільки, намагаючись воювати інакше, втратив би довір'я народу. Взяті міста не втримував, а залишав, поповнивши запаси зброї та отримавши контрибуцію.

Він сказав, що Марченко запропонував Фрунзе так розгромити Врангеля. Біла армія мала менше як 50 тисяч багнетів, а довжина фронту була більшою за 100 верст. Фрунзе мав майже трикратну перевагу, і тільки кінноти у нього було 40 тисяч. Якщо кинути її всю через Сиваш на Сімферополь, то білі залишать укріплення Перекопа й Чонгара і побіжать. Але Фрунзе запланував «надійну» лобову атаку цих укріплень. Гавриленко це рішення коментував так: «Йому і царським генералам солдатів не шкода. Одні загинуть, пришлють інших».

Черний пригадав, що при його призначенні Фрунзе відгукувався про тактику прориву в тил як про «партизанщину». На заперечення, що саме так воював Будьонний, коли прорвався на Кавказ, він відповів, що цю авантюру, яка випадково вдалася, він би не дозволив. Потім, за «неавантюрним» планом Фрунзе, тисячі героїв полягли під кулеметами біля Перекопа.

Незабаром до дивізії Марченка приєднався кулеметний полк Фоми Кожина і полки піхоти. Очолив ці сили командувач силами махновців на фронті Семен Каретник. Згідно з наказом Фрунзе йому належало перейти Сиваш, але не йти далі, а чекати взяття Перекопа. Хоч Фрунзе вважав, що махновці воюють «авантюрно», бойові дії вони почали грунтовно і навіть обережно. Всупереч наказу, Марченко відмовився послати через Сиваш кінний полк, за що Фрунзе облаяв його боягузом. Він послав спочатку розвідку, а полк увійшов у воду лише після її сигналу з іншого берега.

Переправившись, махновці, згідно з наказом, зупинилися біля берега, в голому степу. Коли білі почали підтягувати війська і вести артилерійський вогонь, їхня військова рада ухвалила рішення — щоб уникнути непотрібних втрат, вийти з оперативного підпорядкування фронту і самостійно йти на Сімферополь. Після цього Черний був змушений повернутися у ставку Фрунзе, а махновці разом із кримськими селянами, що приєднувалися до них, незабаром увійшли в Сімферополь. Але потім більшовики їх роззброїли, солдатів відпустили, а Марченка, Гавриленка та інших командирів розстріляли.

Ще перед форсуванням Сиваша вони не мали ілюзій щодо своєї долі. Марченко сказав Черному про те, що після розгрому Врангеля його буде розстріляно, але зробити нічого не може. «Батько» не вірить більшовикам, але змушений був укласти з ними союз, оскільки селяни їм вірять. А Марченко повинен виконувати наказ. Помилився він тільки у тому, що арештовував його не Черний, як він тоді передбачав. Фрунзе доручив це надійнішим, ніж колишній толстовець, людям. Про дружні взаємини Черного з махновцями ці «надійні» люди доповідали командувачу. Після взяття Перекопа його, від гріха подалі, було відіслано «в зв'язку із закінченням війни» в запасну кавалерійську дивізію, звідки прибув на фронт після лікування.

Хоч про концепцію «народної війни» не було публікацій і вона залишилася мало відомою, тактика ведення маневрової війни і Махна, й Будьонного скоро дістала оцінку фахівців. Її вдало використовував Тухачевський проти Колчака. В обхід фронту, з посадженою на підводи піхотою він за кілька днів пройшов 400 верст і вночі без бою взяв Омськ — «столицю» Колчака. А проти поляків він діяв так само, але невдало. Вони відрізали від баз постачання його малорухливу армію, що складалася в основному з піхоти. До того ж у Польщі ідеї «всесвітньої революції» не знайшли співчуття у місцевого населення.

Ці маневрові дії вивчали у військових училищах, включаючи Казанське, де в групі німців у 20-х рр. учився Гудеріан. Вочевидь, там він почерпнув свою ідею майбутній автор «бліцкригу», завдяки якому німці дійшли до Москви й Сталінграда. І американці застосовували тактику українського «бандита» в Кореї та в Іраку («Буря в пустелі»). А радянські генерали, як і Фрунзе, частіше застосовували «надійні» лобові удари.

Козаки в Європі

Сергій МАХУН

Зовнішньополітичні зв'язки Запорозької Січі з країнами Західної Європи у XVI—XVII століттях мали в основному військовий характер. Незважаючи на те, що козаки були підданими короля Речі Посполитої, вони дуже часто проводили цілком самостійну політику.

У кінці XVI століття запорожці провели декілька вдалих походів до Молдови та Валахії, країн, які знаходилися під протекторатом турецького султану. Австрійським Габсбурам, які вели запеклу боротьбу з турками, вдалося 1594 року домовитися з козаками щодо їх походу до Молдови. Очолив його майбутній ватажок козацько-селянського повстання проти поляків Северин Наливайко, який з 12 тисячами козаків завдав молдованам поразки, і місцевий господар тимчасово визнав владу Габсбургів.

1618 року у Європі розгоряється Тридцятилітня війна (1618—1648), у якій Австрія, Іспанія, Баварія та католицькі німецькі князівства протистояли блоку протестантських німецьких князів, яким на деяких етапах війни допомагали Данія, Швеція, Голландія, Англія і з 1635 року — католицька Франція. Українські козаки-найманці брали участь у цій війні залежно від того, хто залучав їх на службу. Так у жовтні 1619 року 10 тисяч добровольців під орудою полковників Кличковського та Русиновського прибули на Закарпаття за запрошенням Фердінанда II Габсбурга. Становище імперців, яких семигородський (трансильванський) князь Бетлен Габор та чеські загони обклали у Відні, було дуже важким. Саме похід козаків до Закарпаття і Східної Словаччини, їхня перемога над Юрієм Ракоці спонукає Бетлена Габора, який спішно закінчує облогу Відня, повернутися до Трансильванії.

1631 року дві тисячі козаків брали участь у боях зі шведами та саксонцями в Силезії на боці військ імперського генералісимуса Альбрехта Валленштейна, причому останній вимагав у польського короля Сігізмунда III не добре відомих у Європі польських гусарів, а саме козаків, з яких австрійські генерали формували легку кінноту. В урядовому французькому тижневику «Gazette de France» у числі 81 за 1631 рік можна знайти відомості про чотиритисячний полк кінних українських козаків під проводом Тараського, який воював з французами у Люксембурзі: «Козаки напали на французів з жахливим галасом, наші люди не звикли до такого галасу, так перелякалися, що кинулися тікати...» Після вступу у війну Франції та її інтервенції до іспанських Нідерландів (Бельгії), австрійський імператор висилає туди великий загін запорожців, які діяли у тилу французів, виснажуючи їх сили.

Умови служби козаків завжди були окреслені угодами. Так, 23 вересня 1635 року за угодою з австрійським імператором, полковник отримував щомісяця 200 талярів, а простий козак 6 талярів. Керував козацьким корпусом полковник Павло Носковський. Його корпус протягом 1636 року здійснив декілька блискавичних рейдів до Пікардії та Ельзасу. Умови договору між козаками та імператором не завжди виконувалися останнім. Так, ще 1631 року козаки Носковського на раді вирішили перервати контракт. Лише довгі переговори, умовляння австрійців та виплата частини боргу допомогли вирішити цей конфлікт. Але восени 1636 року козаки Носковського залишили службу і театр бойових дій, а згодом повернулися через Силезію до Речі Посполитої.

Козаки у Тридцятилітній війні виступали також і на боці Франції. Так, майбутній гетьман України Богдан Хмельницький (на той час він обіймав посаду військового писаря) 1644 року у Варшаві зустрівся з послом Франції у Польщі графом де Брежі. Останній у листі до кардинала Мазаріні після цього пише: «... Козаки дуже відважні вояки, непогані вершники, досконалі піхотинці, які особливо здатні до захисту фортець... Що стосується служби козаків у його величності, то, якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені в цій справі».

Людовик XIV запрошує на службу 2400 українських козаків, які морським шляхом через Гданськ і Кале потрапили до Франції. За даними багатьох істориків, саме Богдан Хмельницький та Іван Сірко були ватажками козаків, які брали найактивнішу участь у облозі та взятті іспанської на той час фортеці Дюнкерк. 11 жовтня 1646 року гарнізон Дюнкерка капітулював. Однак французький уряд після цього успіху не став дотримуватися угод, і частина козаків повернулася в Україну. Ще є досить достовірні дані, що українські козаки залучалися тим же Людовиком XIV до участі у так званій Деволюційній війні (1662-1663 рр.).

Участь козаків у багатьох війнах пізнього середньовіччя мала неабиякий вплив на розвиток військової справи в Україні. Багато козаків, що пройшли чудовий вишкіл у Тридцятилітній війні, брали участь з 1648 року у Визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького.

Вже до кінця XVI століття запорізьке козацтво перестало бути дивиною, екзотичним явищем для Європи. Україна, яка входила до складу Речі Посполитої, починає відігравати все важливішу роль у міждержавних відносинах країн Старого Світу. І, попри те, що запорізькі козаки були підданими польського короля, вони дуже часто вели самостійну політику у військовій сфері, не озираючись на Варшаву.

Так, після кількох їхніх вдалих походів у 80-х роках XVI століття (насамперед після взяття і зруйнування турецької фортеці Бендери 1583 року) ватиканська дипломатія вирішила залучити запорожців до участі у «Священній Лізі» — союзі християнських держав, занепокоєних посиленням експансії турків-османів у Європі. Польща, в особі її короля, трансільванського князя Стефана Баторія, стосовно Порти займала примирливу позицію. Наляканий приготуваннями турків до війни після перемоги козаків у Бендерах, він наказав стратити у присутності турецьких дипломатів 31 запорізького козака, які брали участь у цьому поході. Війна з Московією у Лівонії цікавила Стефана Баторія набагато більше, тому він і намагався не псувати стосунків із султаном.

Попри блискучу перемогу союзного християнського флоту над турецьким біля мису Лепанто 1571 року, вже через чотири роки Венеціанська республіка втрачає острів Кіпр. Османська імперія 1585 року укладає з Венецією, котра мала могутній флот, мирний договір, після чого всі намагання папського престолу укріпити позиції «Священної Ліги» (зокрема й шляхом залучення до неї запорожців), виявилися марними. Турецька дипломатія взяла гору.

Та вже у 90-х роках XVI століття західні політики знову починають шукати контактів із запорожцями. Так у 1593 — 1594 роках папський посланник Олександр Комулович і посол імператора Рудольфа II Еріх Лясота зуміли за певну плату найняти і направити до Молдови, що була васалом Порти, загін із 12 тисяч добровольців.

Повернувшись до Регенсбурга, Е. Лясота, який залишив вельми цікаві записи про свою поїздку до Запорізької Січі, занотував: «Мене і козаків (послів) прихильно прийняв на аудієнції цісар (імператор) у присутності таємних радників, причому козаки подарували цісареві два турецьких прапори». Похід очолив майбутній керівник повстання проти поляків Северин Наливайко. Молдавський господар зазнав поразки і на деякий час визнав себе васалом австрійських Габсбургів.

Козаки фактично вперше виступають у ролі кондотьєрів (найманців), навряд чи такими їх можна було назвати, коли вони воювали під знаменами свого сюзерена — короля Речі Посполитої. Окрема тема — участь запорізьких козаків у походах Лжедмитрія I та Лжедмитрія II у 1607—1612 роках до Московії. Та знову ж таки, головним натхненником самозванців був саме польський король. У 1604 році гетьман Семен Скалозуб із 4-тисячним загоном виступив у похід на чорноморське узбережжя Туреччини; багато в чому саме ця подія зірвала запланований напад османів на Австрію. Активність запорожців на північних рубежах Порти не слабшала і у 10 — 30-х роках ХVII століття. Походи гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, вирішальна роль козаків у перемозі над турками і татарами 1620 — 1621 рр. під Хотином загальновідомі, і не ставляться під сумнів навіть польськими істориками.

Незабаром у Європі розгорілася перша загальноєвропейська війна — Тридцятилітня (1618 — 1648). У ній брали участь австрійські й іспанські Габсбурги, Баварія, ряд німецьких католицьких князівств (за підтримки папського престолу) з одного боку, і — блок німецьких протестантських князівств та Чехія, яким допомагали на певних етапах Данія, Швеція, Франція, Трансільванія, Англія й Голландія — з іншого боку. Залежно від того, хто наймав козаків, на боці тих сил і брали вони участь у цій війні.

У жовтні 1619 року, в самий розпал облоги Відня повсталими чехами і трансільванцями Бетлена Габора, до Закарпаття ввійшов 10- тисячний корпус найманців-запорожців, які стали під знамена імператора Фердинанда II Габсбурга. 22 листопада 1619 року вони розгромили трансільванців, взяли в облогу міста Кошице і Пряшев у Словаччині і фактично зірвали плани військ Антигабсбурзького блоку, змусивши їх зняти облогу Відня. Однак козаки, у зв’язку з відмовою австрійців виплатити їм всі належні гроші, у середині грудня 1619 року повернулися на Січ.

1631 року дві тисячі козаків на боці армії генералісимуса «Священної Римської імперії» Альбрехта фон Валленштейна брали участь у бойових діях у Сілезії проти Саксонії — союзника тріумфатора цієї війни, шведського короля Густава II Адольфа. Із запорожців формували ескадрони легкої кінноти у підрозділах імперських генералів Верта й Галласа, причому сам Валленштейн віддавав їм перевагу, цінуючи козаків вище за польських гусарів і не нижче за визнаних майстрів глибоких рейдів у тил ворога — хорватів.

У книзі Володимира Січинського «Чужинці про Україну» наводяться цікаві дані про участь козаків у бойових діях імперців у Люксембурзі. Так у № 81 (1631 р.) тижневика «Gazette de France» знаходимо також вельми цікаві відомості про 4-тисячний загін кінних українських козаків під керівництвом полковника Тараського, який під прапорами імператора воював у Люксембурзі, Фландрії та Пікардії проти французьких військ генерала де Суассона. Після першої невдачі «козаки напали на французів зі страшним криком; наші люди (французи), не звикли до такого крику, так злякалися, що почали тікати і відступили до болота на іншому березі річки...»

Австрійське командування створювало із запорожців легкі кавалерійські полки та ескадрони, які здійснювали проникаючі рейди до північної та північно-східної Франції. Так у лютому 1636 року двотисячний кавалерійський полк запорожців через річку Маас біля Вердена увірвався до провінції Шампань, розгромив частини французів, що розквартирувалися там і з багатою здобиччю повернувся до місця розквартирування австрійських військ — до Люксембургу.

Умови служби козаків завжди визначалися в договорах (контрактах). Простий запорожець отримував щомісяця до 6 талярів, а полковник Павло Носковський, який був командиром полку — 200 талярів, що на ті часи було просто астрономічною сумою. Однак умови контракту повністю не виконувалися австрійським урядом, тому восени 1636 року козаки Носковського полишають театр бойових дій і по дорозі на батьківщину, у Сілезії, чинять бунт, вимагаючи в імперської влади негайного розрахунку. Невдячні австрійці висилають цілий каральний корпус, який сильно пошарпав полк запорожців і змусив їх перейти австрійсько- польський кордон.

Дуже цікаве, але не до кінця роз’яснене питання про участь козаків у складі французьких військ в облозі морської фортеці Дюнкерк на півночі Франції. Точно відомо, що Богдан Хмельницький, який займав тоді другу за значущістю на Січі посаду — військового писаря, 1644 року зустрівся у Варшаві з послом Франції графом де Брежі. Саме останній порадив кардиналові Джуліо Мазаріні, котрий визначав усю зовнішню політику Франції, взяти козаків на службу.

Нарешті у жовтні 1645 року після довгих переговорів полк запорізьких козаків (до 2400 чоловік) морським шляхом через польський порт Гданськ вирушив до Кале. І ось тут починається найцікавіше — історики (українські, французькі, польські) давно ведуть суперечку про те, хто ж очолював цей загін українських найманців. Польський дослідник Збігнев Вуйцик говорить (після багаторічних пошуків у польських та французьких архівах), що Богдан Хмельницький, однозначно, все ж таки не був у Франції. Також важко погодитися і з думкою більшості українських дослідників, які кажуть про те, що командували запорожцями біля Дюнкерка полковники Іван Сірко та Солтенко. Цікаво, що про них у період з 1648 по 1655 роки, у роки Визвольної війни українського народу проти Польщі, практично нічого не було відомо, — і це за дуже скрупульозної роботи писарської служби Війська Запорізького.

Та все ж таки можна з певністю сказати, що козаки брали участь у жовтні 1645 року в бойових діях у Фландрії і взятті приступом фортеці Дюнкерк (капітуляцію іспанського гарнізону було прийнято 11 жовтня 1646 року). Однак знову, як і в Імперії, місцеві власті ошукали найманців (цілком у дусі того часу), і частина з них повернулася в Україну, а частина перейшла на бік іспанців.

Із закінченням 1648 року Тридцятилітньої війни і підписанням мирного договору в Мюнстері й Оснабрюцці, бойові дії між Францією та Іспанією не завершилися. Є свідчення того, що окремі підрозділи запорізьких козаків воювали з французами на боці іспанців 1655 року у Фландрії.

Школа Тридцятилітньої війни, яку пройшли дуже багато козаків, що згодом брали участь у Визвольній війні з 1648 року, мала позитивний вплив на боєготовність запорожців. Силу їх дуже скоро біля Жовтих Вод, під Корсунем, Пилявицями та Зборовом відчули регулярні війська Речі Посполитої.