Де починається час?

Клара ГУДЗИК

Не треба нагадувати, коли народився та заснував нову релігію Ісус Христос. Тим самим було закладено початок нової ери в історії західної цивілізації, в історії людства. Однак зв'язок між датою народження Ісуса Христа та відліком часу був усвідомлений і усталений не одразу. Після Різдва Христового і навіть після визнання християнства як державної релігії у багатьох країнах Європи ще понад 1000 років "початком часу" вважали не Боже народження, а інші історичні події. Для тих західноєвропейських народів, які колись входили до складу Римської імперії, вектор часу починався з міфічної дати заснування Риму, або з часів правління уславлених імператорів, найчастіше Октавіана Августа, або років проведення олімпіад. Східні християнські держави та церкви, українська теж, за прикладом Візантії в середні віки рахували час від "абсолютного початку", тобто від створення світу Богом Отцем, що здається дуже логічним.

Втім як середньовічні люди могли визначити дату створення світу? Виявляється, що це зробила християнська церква ще за часів, коли вона була єдиною й неподільною, тобто вселенською. Періодично збиралися Вселенські церковні собори (з'їзди), де вирішувалися найважливіші спільні проблеми. На шостому Вселенському соборі у Константинополі (680-681 рр.) християнські ієрархи визнали, що світ був створений за 5508 років до народження Ісуса Христа. Нагадаємо, що всі рішення соборів вважалися й досі вважаються богонатхненними, тобто "навіяними Богом".

Перші обчислення, які потім поступово призвели до встановлення нової ери від Різдва Христового, були здійснені у VI столітті вченим ченцем Діонісієм Малим, скіфом за походженням. Він жив у римському монастирі св. Анастасія і працював над складанням таблиць пасхалій - майбутніх дат святкування Пасхи (як відомо, Пасха належить до так званих рухомих свят - вона не закріплена за постійною календарною датою). Для визначення дня Пасхи, тобто дня Воскресіння Ісуса Христа, Діонісій вирішив точно встановити історичну дату Його народження. Він, може вперше в історії, зіставив дані Євангелій з датами відомих історичних подій з інших джерел. До цього християнська церква використовувала виключно циклічний принцип святкування Воскресіння: його відзначали кожної неділі та один раз на рік, без будь-якої згадки історичних дат.

Діонісій вирахував, що Ісус народився 25 грудня 753 року від заснування Риму. Його розрахунки були прийняті християнською церквою. Сучасна наука, однак, вважає, що Діонісій помилився на кілька років - Різдво, найбільш імовірно, відбулося 750 чи 747 року від заснування Риму. Це на 4 чи 7 років раніше від прийнятої й сьогодні церквою дати. То якщо вірити сучасним науковцям, а не високоосвіченому скіфському ченцеві, 2000-літній ювілей Різдва Христового ми маємо вже позаду (а кінець світу, який пророкують сьогодні численні "пророки", так і не настав).

Головне досягнення середньовічного історика полягає, однак, у тому, що завдяки йому виникла нова й фундаментальна ідея - започаткувати нове літочислення та розділити безперервний потік часу історії людства на дві половини - "до" та "після" Христа.

Визнання та поширення нового відліку часу в Європі тривало чимало століть. Наприклад, Рим уперше застосовував його за часів папи Іоанна ХІІІ, 968 року. В Іспанії ще у ХІІ ст. брали за нульову точку початок правління імператора Октавіана Августа (38 р. до н.е.). А на сході Європи до XIII століття рахували від створення світу. Так, Нестор-літописець та багато наших хроністів пізніших часів подавали дати саме так.

Щодо календарів, то у І-ІІІ століттях всі християнські церкви користувалися іудейським календарем, а з IV ст. перейшли на юліанський, розроблений за часів Юлія Цезаря єгипетським астрономом Созігеном і введений для всеімперського використання 45 року до н.е. Неточності цього календаря поступово призвели до того, що у XVI столітті розходження календарного та астрономічного часу становило 10 днів. Наприклад, календарні дні весняного рівнодення та зимового сонцестояння, дуже важливі для свят Пасхи та Різдва, запізнювалися на 10 днів щодо астрономічних явищ. З цієї причини римський папа Григорій ХІІІ впровадив новий, значно точніший календар, який отримав назву григоріанського, хоча його розробив італійський вчений Луїджі Ліліо (похибка григоріанського календаря становить 26 секунд, порівняно з 11,26 хвилинами юліанського, щорічно). І от 1582 року, згідно з папською буллою, в усіх католицьких країнах 5-те жовтня було переіменоване на 15-те жовтня. Дні християнських свят таким чином перемістилися також на 10 днів.

Протестантські церкви перейшли на григоріанський календар не одразу - запеклі суперечки теологів тривали майже два століття. Пручалося духовенство, протестували віруючі. Були випадки "календарних заколотів". Православна церква, після кількох століть богословських диспутів, відмовилася перейти на новий календар, зберігаючи вірність рішенням Вселенських соборів. Головною ж причиною було те, що "римський" календар розцінювався як замах на істинну віру. Не прийняли новий час також греко-католики в слов'янських країнах, деякі інші східні церкви. У колишній Російській імперії новий календар було введено лише 14 лютого 1918 року.

Православна церква зберегла, однак, вірність старому стилю, і тепер маємо два календаря - світський ("новий стиль") та сакральний, церковний ("старий стиль"), що, до речі, було типовим для біблейських часів. У ХХ столітті розходження між датами старого та нового стилів становить вже 13 днів. На стільки ж днів зміщені дати багатьох православних свят (Різдва, Хрещення, Благовіщення тощо) порівняно з астрономічним календарем та святковими днями інших християнських церков. Це, безумовно, поглиблює відчуження між християнами різних конфесій.

Є й інші суттєві проблеми. Так, Новий Рік наші православні святкують за тиждень до Різдва, тобто під час найсуворішого різдвяного посту. Веселощі, гулянки та багаті скоромні новорічні столи в цей час не просто недоречні, а відверто блюзнірські.

Варто ще згадати, що створення літочислення від народження Ісуса Христа, суперечки навколо старого та нового календарів стосуються тільки частини людства - християнського світу. Східні народи - буддисти, індуїсти, конфуціанці та інші - мають своїх Богів, свої важливі релігійні дати, свої сакральні календарі та проблеми. Наприклад, мусульмани рахують нову еру з 622 року - року переселення пророка Мухаммеда з Мекки до Медини.

Попри це, григоріанський календар, що веде літочислення від Різдва Христового, у ХХ столітті став міжнародним світським календарем, календарем міжнародних подій, міжнаціональних контактів. Сьогодні, однак, з'являється чимдалі більше прибічників його заміни на точніший і, головне, зручніший календар. Найбільш незручним вважається те, що, згідно із юліанським календарем, дні тижня припадають на різні календарні дати у різні місяці. Вже розроблено кілька проектів нового всесвітнього календаря. Два з них подано на розгляд відповідній комісії при ООН, сподіваючись - мабуть, марно - впровадити новий календар з 1-го січня 2000 року. Поживемо - поки за старим календарем - побачимо.

Скіфи намивали золото на дні Азовського моря

Анатолій РАДЗИВІЛЛ, Інститут геологічних наук НАН України, Олена РАДЗИВІЛЛ, Інститут української археографії НАН України

Азовське море вже давно здобуло славу унікального. Значною мірою ізольоване від Світового океану, воно відоме опрісненою водою та малими глибинами, що на більшій частині акваторії не перевищують кількох метрів. Ще на початку нашого століття море було багате на осетрові та інші цінні види риб. Природа цих місць дає неповторні можливості плідної господарської діяльності.

З давніх давен приазовські степи були заселені людьми, які займалися хліборобством і скотарством, рибальством і мореплавством. Ще до нової ери поруч з аборигенами тут селилися греки, скіфи, інші народи. Краєвид моря став для нас настільки звичним, що його берегова лінія сприймається вже як вічна. Та чи це так? Чи було Азовське море та його береги такими, як сьогодні, й чи було воно серед інших морів і в минулому унікальним? Проте спочатку запитаймо себе - сьогодні, наскільки це актуально? Переконані, що ми повинні знати, чи бодай мати уявлення про досвід людей найдавніших людських цивілізацій: там наше коріння - помилки і здобутки. Вивчення геологічної історії - історії природних процесів на земній поверхні до появи цивілізацій і протягом їх розвитку - дає можливість прогнозу цих процесів у майбутньому та попереджає про рецидиви минулих катастроф.

Геологія Азовського моря грунтовно вивчалася такими видатними вченими, як академік Є. Шнюков, член-коренспондент НАНУ В. Семененко, їхніми учнями, іншими дослідниками. Вже давно встановлено, що за останні десятки тисяч років відбулося кілька етапів осушення та відновлення моря завдяки експансії чорноморських солоних вод через Керченську протоку. Однак раніше не було можливості зробити головне - окреслити межі суходолів і островів.

Тепер така можливість з`явилася - завдяки космічним фотозйомкам. Вони відкрили те, що було недосяжним при звичайних дослідженнях. Одному з авторів цих рядків і науковому співробітнику Інституту геологічних наук НАН України Ю. Куделі вдалося виявити на дні Азовського моря такі геологічні форми, які дозволили реставрувати його давній вигляд.

Виявилося, що кілька тисячоліть тому більша частина моря була болотистою низиною, подібною до дельти сучасного Дунаю. На користь цієї гіпотези говорять і праці античних істориків - Теофраста, Плінія Старшого, Страбона. Вони відзначали, що великими рибними багатствами славилися не тільки скіфські річки Дніпро (Борисфен), Дон (Танаїс), Буг (Гіпаніс), Дністер (Тирас), але й прибережні води Чорного моря (Понта Евксинського) і особливо територія Меотиди, розташована, на нашу думку, у межах сучасного Азовського моря.

Руслові відклади, торфовища боліт та відносно сухі вододіли були перекриті мулом морського походження в проміжок часу, останній з шарів якого відповідає, за геологічними даними, приблизно трьом тисячам років тому. Саме тоді, у І тис. до н.е., відбулося формування сучасного Азовського моря в його близьких до сьогоднішніх контурах. І саме тоді розпочалося заселення цих територій спочатку кімерійцями, а потім скіфами і греками.

Доречно згадати, що низка дослідників вважає, що легенда про Всесвітній потоп виникла при видовищі великих весняних повеней, що їх періодично спостерігали мешканці затоплюваних дельт Тигру, Євфрату, Нілу. Однак там люди мали б звикнути до наступу води. Інша річ - Меотида. Для її мешканців, принаймні в межах одного - двох поколінь, затоплення мало того, що було незвичним, але й вважалося незворотнім - тобто справжнім потопом-катастрофою. Згадаймо також, що на Керченському півострові є невисока гора Арарат, яка на той час була набагато вищою. Чи не на цій території слід шукати Ноїв ковчег?

А тепер знову повернімося до Меотіди - до затопленої морем частини Скіфії... Вона поки що зовсім невідома. Наша гіпотеза грунтується на геологічних даних, але їй бракує археологічних доказів. Ми поки що можемо лише уявити дивовижний куточок землі з величезними рибними багатствами, виключно сприятливими умовами для землеробства на родючих грунтах вологої дельти. Тут росли виноградники, фруктові сади, існували овочеві плантації, а північніше, в степовій зоні Приазовського плато розкинулися хліборобські ниви та просторі випаси. Степова зона була заселена скіфами-орачами, землеробами та скотарями, які були сусідами з царськими скіфами азовського узбережжя.

За нашими припущеннями, на дні Азовського моря під сучасним мулом знаходиться справжня Скіфія, яка лише частково була відома людству з курганних поховань на суходолах за межами існуючих морським контурів. Там, на морському дні, на глибинах у кілька метрів, цілком імовірно, зберігаються і сліди розробок золотоносних розсипин, сліди видобування та переробки самородного золота, ювелірних майстерень з виготовлення тих шедеврів, які відомі досі з поховань і вважаються роботою грецьких майстрів; можлива знахідка городищ окремих поселень залишки інших предметів праці та зброї.

Золото скіфи видобували, вірогідно, з місцевих родовищ. На сьогодні відомі досить значні за запасами поклади його в кристалічних гірських породах Приазов`я та в пісковиках-сланцях Донецького кряжу. Із розсипин порівняно легко вилучати тяжкі самородні метали шляхом промивки сипучих річкових відкладів. Спосіб простий, доступний, що не потребує складних пристосувань і особливих навичок. Цю технологію знали люди і більш древніх цивілізацій.

Таким чином геологічні і геолого-геоморфологічні передумови для формування золотих розсипин в Приазов`ї, а також у давніх руслових відкладах дельтової системи пра-Дону і пра-Кубані визначаються як сприятливі.

Золото скіфів не лише не перевершене за художніми якостями. Воно демократичніше за золото єгиптян чи інків. Тож, мабуть, воно і його творці заслуговують на те, щоб знати про нього якомога більше...

Нам - геологам, археологам, історикам - треба вже найближчим часом подумати над тим, як, зберігаючи довкілля, почати пошуки нових сторінок скіфської історії, уважно проглядаючи керн кожної нової свердловини, кожного трала чи черпалки. І тоді Азовське море може відкритися ще одним феноменом всесвітнього значення.

Від Кия до Григорія Сковороди

Віктор ГУСЄВ, Юрій КАЛІНЦЕВ, кандидати історичних наук, Національний університет імені Тараса Шевченка

Ще у стародавні часи наші пращури складали билини, пісні, думи, де легенди у поєднанні з реальними спогадами про родоначальників і вождів, героїв і негідників, про походи та ратні подвиги відтворювали непорушну єдність минулого й сьогодення. З часом міфічні та напівлегендарні герої замінювалися історичними особами, в діях яких втілювалися реальні історичні події.

До легендарних осіб належить і полянський князь Кий, про якого вперше згадується у головному джерелі знань із давньоруської історії — «Повісті временних літ».

В історичній науці другої половини XIX—початку ХХ століття набула поширення точка зору, за якою наведений літописний переказ ченця Нестора був вигадкою давньоруського книжника. Проте археологічні дослідження спростували таке твердження. У результаті тривалих розкопок на київських пагорбах, які вчені ототожнюють із літописними горами Кия, Щека і Хорива, було виявлено чисельні пам’ятки східнослов’янської культури кінця V—VI століття. Зародком міського життя науковці вважають гору Кия (сучасна назва — Замкова), а в подальшому «град Кия», — пам’ятаєте, за літописом брати заснували «городок» в ім’я свого старшого брата, — знайшов свій розвиток на сучасній Старокиївській горі (територія Національного музею історії України).

Безперечно, достовірні результати археологічних досліджень довели реальність історичної основи літописного переказу, який, на думку сучасних дослідників Бориса Рибакова, Петра Толочка, Михайла Брайчевського, Миколи Котляра та інших, є осмисленим спогадом про спорудження першого Київського городища в кінці V—VI століть.

А що ж ми дізнаємося про самого Кия? Літописець Нестор дає низку важливих фактів із біографії свого героя, який очолював союз полянських племен. Він «ходив» у Константинополь, де прийняв «велику честь від царя», потім намагався утвердитися на Дунаї і навіть побудував там містечко Києвець. Однак перебування на Дунаї було недовгим, і князь повернувся до свого міста — Києва, де й помер.

Для створення історичного портрета полянського князя науковці грунтовно дослідили матеріали давньоруського епосу та західнослов’янських переказів, пам’яток візантійської, вірменської, скандинавської, старонімецької літератури, твір готського письменника VI століття Йордана. У результаті, з певними застереженнями, реконструкція біографії Кия передбачає таку послідовність подій: у роки своєї юності, наприкінці V століття, він заснував свій «град»; через кілька десятиліть, уже літньою людиною, відвідав Константинополь, за угодою з імператором Юстиніаном I (можливо, й вступивши до нього на службу) спробував заволодіти Подунав’ям, але, зазнавши поразки, повернувся до міста на Дніпрі, де й скінчив свої дні.

Мине майже триста років, перш ніж на сцену східнослов’янської історії вийде наступний її персонаж — київський князь Аскольд. Ті три століття спливли не марно для східних слов’ян. У їхньому середовищі набирали сили процеси розвитку суспільно-економічного, політичного й духовного життя. Поступово складалися передумови для формування державності. Однак із невідомих причин літописець Нестор уриває розповідь про племена полян та їх центр — Київ. Відомо тільки, що в місті на Дніпрі після смерті Кия правили полянські князі, і що до цієї династії належав Аскольд.

Наші пращури

Сергій СЕГЕДА, кандидат історичних наук

Почнемо здалеку. Ще чеський вчений Любомир Нідерле показав, що праслов’янська спільнота склалася між Віслою та Дністром, де споконвіку пліч-о-пліч мешкали й біляві «нордійці», і чорняві «альпійці», і різні змішані варіанти, єдиною спільною рисою яких було відносно широке обличчя. Отже, праслов’янам, як, до речі, і прагерманцям чи, скажімо, предкам сучасних романських народів, ніколи не була властива «расова чистота». Антропологічні відмінності між окремими слов’янськими племенами посилились під час колонізації ними Центральної, Східної та Південної Європи в V — VI ст.: асимілюючи місцеву людність, вони перебирали її фізичні риси, змінювали власний генофонд. Цим і пояснюється морфологічна неоднорідність населення Русі-України, де на початку II тис. виокремлювалося принаймні чотири антропологічні варіанти, що їх у фаховій літературі називають «типами».

Перший з них був поширений на Волині — колисці слов’янства, де ще в VI ст. виник могутній племінний союз під орудою дулібів, а напередодні утворення Київської Русі там мешкали древляни та волиняни. Нащадки цих літописних племен в найбільш виразній формі успадкували риси своїх праслов’янських пращурів. Мешканців волинського краю характеризувала видовжена форма голови, і за багатьма ознаками вони були схожими на середньовічних балтів, предків сучасних литовців та латишів. Вірогідно, що вони були більш русявими і світлоокими, ніж нині.

Другий варіант, чи, пак, тип був властивий середньовічній людності Наддністрянщини, де жили нащадки літописних тиверців. За багатьма рисами фізичної подоби — загальною масивністю скелета, формою голови, шириною обличчя та ін. вони подібні до своїх північно-західних сусідів — волинян та древлян. Деякі риси вказували на спорідненість із західними слов’янами, що свідчить про наявність у них спільного антропологічного підгрунтя.

Третій різновид фізичної подоби наших предків був властивий нащадкам літописних полян, яких «Повість врем’яних літ» розміщувала в історичному серці України — Середній Наддніпрянщині. Цей тип характеризувався відносно видовженою формою голови, середньою шириною обличчя, помірним випинанням носа. Такі ж риси були притаманні попередникам полян на даній території — носіям черняхівської культури, в творенні якої брала участь прадавня людність лісостепової зони України — пізні скіфи; слов’яни-анти; сармати та готи (їхньою прабатьківщиною був острів Готланд у Східній Балтиці). В окремих районах Середньої Наддніпрянщини, надто в Пороссі (де давньоруські літописи фіксують поселення тюркських племен — торків, чорних клобуків, а згодом і половців) присутня певна, загалом незначна, монголоїдна домішка. Цікаво, що міські жителі полянських земель — кияни, переяславці, білгородці тощо були вищими на зріст, ніж хлібороби сільських околиць. Це чи не перший на теренах сучасної України прояв впливу урбанізації, різних умов життя в місті та селі.

І, нарешті, останній антропологічний варіант, близький до попереднього, був властивий середньовічній людності Лівобережжя — краю літописних сіверян, нащадки яких вирізнялися видовженою формою голови і вузьким обличчям. Ці зовнішні риси пов’язані з асиміляцією іраномовних аланських племен, що мешкали в басейні Сіверського Дінця у другій половині I тис. Загалом, антропологічний склад русичів Лівобережжя склався за участі трьох компонентів — слов’янського, пізньоскіфського та аланського.

Якою ж мірою сучасні українці успадкували фізичні риси своїх попередників? Почнемо з того, що за своїми морфологічними характеристиками ми тепер більш однорідні. За підрахунками відомого вітчизняного антрополога В. Дяченка, понад 75 % сільських жителів України мешкає в межах однієї антропологічної області — центральноукраїнської, характеризуються доволі темним забарвленням очей і, особливо, волосся, відносно широким обличчям, переважанням прямої спинки носа тощо. І все ж регіональні відмінності фізичного типу, попри неодноразові міграційні колізії, повністю не стерлися. Вони найбільш помітні в Карпатах, людність яких загалом найбільш круглоголова, вузьколиця та темнопігментована. А на Правобережному Поліссі досі зберігаються дуже архаїчні риси фізичної подоби — широке та низьке обличчя, властиве ще неолітичним племенам дніпро-донецької культури. У Пороссі, в Посуллі та деяких інших регіонах помітна деяка монголоїдна домішка (збільшення діаметру вилиць, тенденція до сплощення обличчя і т. ін.), котру, щоправда, можна «вловити» тільки з допомогою спеціальних фахових методів.

Ще одна особливість сучасної людності: переважання брахікефалії, тобто круглоголовості, не типової для середньовічних мешканців Русі-України. Зміна довгої форми голови на коротку мала місце в XIV — XVIII ст. у багатьох європейських країнах — Франції, Австрії, Німеччині, Чехії та ін., а також у Сибіру, Японії тощо. Причини цього явища не зовсім зрозумілі: очевидно, воно є наслідком змін у темпах росту організму людини, що були зумовлені підвищенням загального рівня життя.

І, нарешті, зріст. Виявляється, що пересічний українець ХХ ст. вищий за свого середньовічного пращура приблизно на 5—7 см. Так, у добу Київської Русі зріст чоловіків сягав приблизно 165—166 см, а 1874 року зріст новобранців — вихідців із українських губерній Російської імперії — досяг 166,9 см. 1925 року він сягнув 169,4 см. Що ж до середнього зросту українців в 1956 — 1963 роках, то, за підсумками досліджень Української антропологічної експедиції Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології НАН України, він становив понад 170 см. Найвищими виявились нащадки козаків обабіч середньої та нижньої течії Дніпра, а найнижчими — горяни-гуцули Закарпаття — 167 см. За останні десятиріччя вони все ж трішки підросли, адже саме впродовж 70 — 80 років в Україні, як і повсюдно, мав місце процес акселерації. А втім, за нинішнього соціально-економічного стану може мати місце й зворотний процес...

Те, що в антропологічному складі сучасної людності збереглися прадавні риси фізичного типу, зовсім не означає, що українці — якась одвічна етно-історична, а тим більше — біологічна данність. Авторам, які на сторінках популярних видань безапеляційно оголошують українцями носіїв трипільської культури, а то й культури кроманьйонців (добре, що не неандертальців), раджу хоч інколи звертатися до фахових видань. І все ж антропологічні ознаки — своєрідні біологічні «мітки» народотворення — свідчать про безперервність етногенетичних процесів на теренах України, процесів, коріння яких сягають глибини тисячоліть.

 Руїна

Руїна... Страшний, кривавий, смутний час нашої землі. Він охоплює приблизно два десятиріччя після смерті Богдана Хмельницького (1657—1676 рр.). Але чого ж нас може навчити цей, не найславетніший, період української історії? Навіщо ж тепер, у пору найгострішої кризи всіх сторін життя, про це писати?

Перша й найочевидніша відповідь: часи Руїни наочно свідчать, яка велика для країни роль національного лідера, яким був Богдан Хмельницький. Він умів пробудити в народі, який дуже часто був позбавлений впевненості в собі, не мав ясного відчуття власної самобутності, почуття гордості за свою землю і рішучості захищати свої законні інтереси. Цією рішучістю був сповнений знаменитий гетьман, коли в останні два роки життя (1656—1657 рр.) наполегливо шукав союзників для України серед європейських держав, що дозволило б їй зберегти щойно завойовані, величезною ціною, свободу і цілісність.

Завдання тим паче важке, що московський цар Олексій Михайлович вже показав цілком зрозуміло багатьма своїми діями (розташування в Києві та інших українських містах російських військ, активне втручання у фінансові справи українців і, найголовніше, віроломне укладання 1656 року Вільнюського миру з Польщею, не допустивши українсько-козацької делегації на переговори), як він насправді ставиться до обумовлених навесні 1654 року, після Переяславської ради, невід’ємних і недоторканих прав українського народу, серед яких було й право на вільні відносини з іноземними державами. Навіть такій героїчній постаті, як Хмельницький, було вкрай непросто діяти в умовах цілої серії великих воєн на просторах Східної Європи середини XVII століття (російсько-польська, польсько-шведська, турецько-польська, польсько-угорська). Звідси й постійні пошуки гетьманом такого лідера з-поміж сусідів України, який, не зазіхаючи на її незалежність (це треба наголосити особливо), був би найприйнятнішим для нашої країни тогочасному розкладі сил. І дуже важливо, що Хмельницький, зовсім не байдужий до влади (про що свідчить і лінія, яку він проводив, на перетворення гетьманського посту з виборного на спадковий), все-таки над усе ставив інтереси України, її свободу. Наскільки це було важливо, показала смерть великого гетьмана наприкінці липня 1657 року і діяльність його спадкоємців, що проклали дорогу Руїні, яка абсолютно спустошила нашу багатостраждальну батьківщину.

Трагізм ситуації був у тому, що ці спадкоємці, не маючи й дещиці популярності та престижу Хмельницького, відразу ж почали боротьбу за владу, за гетьманську булаву, найменше думаючи при цьому про інтереси ще дуже слабкої української держави, яка щойно народжувалася. Зрештою влада (і держава!) виявилися катастрофічно ослабленими, булава, образно кажучи, розбилася, а розплачуватися за все неймовірною ціною довелося простому народові. Вже наступного, 1658 року, боротьба між новим гетьманом Іваном Виговським, який обрав пропольську орієнтацію (на умовах автономності України в статусі Князівства Київського), і промосковськи налаштованими козацькими ватажками Яковом Барабашем і Мартином Пушкарем, коштувала українцям вщент знищеної Полтави і 50 тисяч життів (за населення тогочасної України загалом 1,5 млн. чол.). І, звісно, переважну більшість потерпілих становило мирне населення. Барабаша і Пушкаря було страчено.

І тут ми повинні звернути увагу ще на один аспект. Козацька старшина, яка належала до найосвіченішої і найпідготовленішої частини суспільства, виявилася неспроможною подолати свій становий егоїзм і виходити у своїх діях з потреб народу, а не із своїх вузькокорисливих інтересів. Гетьман Іван Виговський, який особливо «вирізнявся» на шляху міжусобиць українців з українцями, пішов у вересні 1658 року на підписання Гадяцького трактату з Польщею, згідно з яким в Україні фактично відновлювався колишній шляхетський режим (хоча це й було замасковано автономними правами російського князівства, яке входило до складу Речі Посполитої як одна з трьох складових частин). І попри те, що Виговському вдалося (в союзі з поляками і кримським ханом!) ущент розбити війська московського царя під Конотопом у червні 1659 року, саме оця зарозуміла пиха козацької верхівки (на тлі цілком законної ворожості до неї «черні») штовхнула знову широкі верстви українського селянства і козацтва в обійми Москви. Остання теж не сиділа склавши руки, активно підбурюючи противників Виговського до виступу. Як результат, восени 1659 року він змушений був відмовитися від гетьманства і виїхати до Польщі, де й був розстріляний через чотири роки за вельми сумнівним обвинуваченням у державній зраді. Не за це він відповідає перед Україною, а за дилетантський егоїзм, що керував, за словами Грушевського, його «неловкою рукою недоучившегося ученика великого мастера дипломатии» (себто Хмельницького).

Новий гетьман, син Богдана Хмельницького Юрій, під тиском народних низів, які не зуміли побачити корисливої обачності політики московського царя, і багатьох інших обставин, відновив союз з Москвою, яка вже диктувала свої умови — гетьман має беззаперечно направляти військо за розпорядженням московського уряду і навпаки — без його наказу не має права направляти будь-куди; міняти гетьмана без царського указу військо не може; крім Києва, московське військо має бути введене до Ніжина, Чернігова та Умані. Отже, на початок 60-х років. XVII століття кволі паростки української держави було задушено. Ні Юрію Хмельницькому, ні його наступникам (Павло Тетеря, Михайло Ханенко, Іван Брюховецький, Дем’ян Многогрішний та іншi), які гарячково металися між Москвою, Польщею і Туреччиною, це, однак, не допомогло надовго затвердитися при владі. Вони з калейдоскопічною швидкістю міняли один одного, випускаючи з рук розбиту булаву, і через рік (найбільше — два) йшли. І так тривало до 1676 року, коли обидві частини розділеної і знекровленої України, правобережна і лівобережна, було об’єднано під егідою підпорядкованого Москві гетьмана Івана Самойловича...

Якого лиха все це завдавало людям, видно з рапорту одного тодішнього польського полководця, який орудував в Україні. «За моїми підрахунками, кількість самих лише мертвих немовлят, знайдених на дорогах і в замку, сягла 10 тисяч. Я наказав поховати їх у полі, і в одній могилі було більш як 270 тіл. Усім немовлятам за віком було менше ніж рік, бо трохи старших погнали в неволю. Групи вцілілих селян блукають, оплакуючи своє горе». А в одній з тогочасних битв, що проходила в лютий мороз, як писав академік Іван Крип’якевич, ненависть була така велика, що воїни до смерті билися врукопаш голоблями, трупів лежало стільки, що ними загороджувалися, наче валами...

І ось далекі, 340-літньої давності чвари Руїни несуть нам вічно актуальний урок. Розбрат жадібних і владолюбних правителів губить державу і вслід за цим (неодмінно!) завдає страшного лиха народові, людям і байдуже, якими промовами прикривається боротьба за владу. Вони інтуїтивно завжди пам’ятають просту й велику істину, записану в Євангелії: «Будь-яке царство, що розділилося само в собі, спустошиться...» (Матфей, 12, 25).

Князь Свидригайло - авантюрист чи державотворець?

Сергій МАХУН, 

Наприкінці XIV століття землі України опинилися цілком під владою Великого князівства Литовського. 15 серпня 1385 року було підписано Кревську унію, яка майже на чотири століття визначила історичні перспективи Польщі, Литви, України та Білорусі. Нехрещена Литва разом з великим князем Ягайлом, який спокусився вільною польською короною (пани вибрали королевою молодшу дочку угорського короля Людовіка Ядвігу і зуміли нав’язати її молодому сусіду), звісно ж, від цього союзу не виграла. Поляки хотіли землі Литви (а українські та білоруські її володіння становили близько 90% території) перетворити на звичайні свої провінції.

Литовські князі вже незабаром після підписання Кревської унії відчули себе обділеними і зуміли 1400 року фактично дезавуювати її результати, примусивши Ягайла посадити на великокняжий престол свого двоюрідного брата Вітовта, сина Кейстута — дядька Ягайла. Але одна з умов угоди братів була, звісно ж, на руку Польщі — Литва залишалася незалежною, але Вітовт все ж визнавав старшинство Ягайла та його нащадків на польському престолі. Ще з 90-х років XIV століття вони спільно почали викорінювати права та свободи східнослов’янських православних князівств, які входили до складу Литви, навперемінно тасуючи, мов колоду карт, місцевих князів, переводячи їх з великих столів (престолів) на менші, часто просто конфісковуючи їхні володіння.

Українські землі таким чином втратили останні ознаки незалежності, кожний житель був підлеглий литовському уряду. Процес полонізації, покатоличення набув постійного характеру. Адже ще недавно Велике князівство Литовське було фактично східнослов’янським князівством, етнічні литовці становили величезну меншість населення, державною мовою була староруська (у XIV ст.).

Ягайло, прийнявши католицьку віру відразу після весілля, розпочав справжній хрестовий похід проти православ’я. Князі та бояри (навіть з литовської династії), котрі дотримувалися східного обряду, обмежувалися в політичній свободі. Умовою кар’єрного зростання ставала зрада віри предків.

І от обставини склалися так, що на арену політичного життя Литви, саме наприкінці XIV століття, виходить Свидригайло Ольгердович, князь вітебський, молодший брат Ягайла. Останній зумів наполягти на тому, щоб Свидригайло прийняв католицтво, але той завжди був прихильником православ’я, до того ж і дружиною його була православна княжна Ганна Тверська. Ще в молодості неспокійний, імпульсивний і войовничий Свидригайло постійно брав участь у змовах проти Ягайла та Вітовта. Так, 1394 року він став союзником Тевтонського Ордена, війська якого взяли в облогу Вільно. Він, на той час вже сіверський князь, не хотів миритися з владою Вітовта, вважаючи, що Ягайло пожертвував ним у інтересах своєї зароджуваної династії. 1407 року Свидригайло виїжджає в добровільну еміграцію до Москви. Великий князь московський Василь Дмитрович віддав у прогодування йому міста Володимир, Переяславль і ще три маленьких містечка, безумовно, враховуючи високий сан емігранта. Він же (авантюрист за вдачею) разом з татарським ханом Едигеєм шукав будь-яку можливість посварити Василя Дмитровича з його тестем — Вітовтом. Останні 1409 року нарешті помирилися, а молодшим російським князям набридла велика влада, дана чужоземцеві. Свидригайлові довелося повертатися до Литви. Але він і там не заспокоюється. Невгамовний характер веде його до нової змови — тепер у союзі з рицарями Ордена, головними противниками литовців, Свидригайло хоче позбавити влади Вітовта. Невдачі продовжують переслідувати претендента-невдаху — Вітовт дізнався про підступи двоюрідного брата і садовить його в темницю.

Майже десять років Свидригайло проводить у замках і нарешті опиняється у Крем’янці. Українські та білоруські князі, які протягом довгого часу не полишали спроб звільнити свого вождя, нарешті змогли дізнатися про місце його знаходження. Данило Острозький і Олександр Ніс, князь волинський, знайшли спосіб зв’язатися з в’язнем. У встановлену годину вони зі своїм почтом напали на замок і звільнили Свидригайла (1418 рік).

На цей час Ягайло з Вітовтом досягли великих успіхів у боротьбі з Тевтонським Орденом — 1410 року біля Грюнвальда об’єднані польсько-литовсько-руські полки завдали хрестоносцям нищівного удару, від якого ті вже не оклигали. Свидригайло ж вирішив після звільнення вступити з ними в боротьбу, знову, вже вкотре, не зваживши своїх сил. Захопивши було Луцьк, він змушений рятуватися в Угорщині від полків Вітовта. Пізніше угорському королеві Жигимонту (Зигмунду) вдалося залагодити чвари між братами, і Свидригайло отримав віддалений чернігівський стіл, терпляче чекаючи на свою годину.

І вона таки настала. 1430 року помирає Вітовт. Ягайло пускає чутку про те, що перед смертю він заповідав йому Литву. Але князі литовські, а тим більше українські та білоруські, й чути не хотіли про «ополяченого» Ягайла. Вони обирають великим князем Свидригайла. Старший брат, немічний старик, не міг (та й не дуже хотів) продовжувати боротьбу з молодшим. Польські пани на Сандомирському сеймі навіть запідозрили його у зраді. Вони примушують Ягайла розв’язати на Поділлі та Волині бойові дії. Влітку 1431 року він на чолі польських військ (іронія долі — литовець, польський король іде війною на землі, що раніше належали йому) переходить Буг, захоплює Володимир-Волинський і бере в облогу Луцький замок. Кращий воєвода Свидригайла Юрша зумів відбити кілька штурмів, облога затяглася, і протиборствуючі сторони уклали дворічне перемир’я.

Великий князь литовський припустився головної помилки. Він просто спочивав на лаврах, не звертаючи уваги на зовнішні погрози. Вороги ж його, насамперед литовські феодали, роздратовані посиленням впливу православних побратимів Свидригайла — руських князів, не дрімали. Поляки вміло скористалися цими настроями. Їхній посланець до короля — Лаврентій Зоронба — організував класичну середньовічну змову, на чолі якої поставив рідного брата Вітовта — Жигимонта (Сигизмунда) Кейстутовича, князя стародубського. Він несподівано напав на Свидригайла, якому ледь вдалося втекти з Вільна до Полоцька. Українські землі, Вітебськ і Смоленськ залишилися йому вірними. Власними силами узурпатор великокняжого стола триматися не міг, тому і став під корону Польщі, визнавши себе її васалом, як і Вітовт. Фактично Велике князівство Литовське розкололося на дві частини. Попервах зустрітися зі Свидригайлом у битві Жигимонт побоювався, оскільки литовські князі зачаїли на нього образу за надмірні поступки полякам.

1434 року помирає король польський Ягайло і на трон вельможі обирають його сина Владислава, який став продовжувачем роду і другим представником нової династії — Ягеллонів (звідси й назва Краківського університету). Свидригайло вирішив використати проблеми, пов’язані з перехідним періодом у Польщі, і нарешті повернутися до Вільна. Але... в черговий раз він, загалом-то сміливий і самовідданий воїн, зазнав страшної поразки на річці Святій під містечком Вількомиром (1435 рік). Так безславно закінчився похід углиб Литви. На полі бою Свидригайлові фатально не щастило. 42 православні князі потрапили в полон до Жигимонта. Сам же невдаха екс-князь вже вкотре цілим і неушкодженим втік із місця битви. Торжество Жигимонта сягнуло апогею тоді, коли й Волинь відмовила його противнику в допомозі через побоювання потрапити під владу польських феодалів, з якими вже домовився про взаємодопомогу нерозбірливий у способах Свидригайло.

Восени 1438 року Жигимонт став майже повноправним господарем на землях Великого князівства Литовського. Він вирізнявся дуже крутою вдачею, був жорстоким і аморальним навіть за мірками XV століття, і незабаром відштовхнув від себе навіть найближчих сподвижників. У вербну неділю 1440 року прихильники Свидригайла князі Іван та Олександр Чарторийські «по волі всіх панів і князів», як говорять літописці, вбили в Тракайському замку Жигимонта Кейстутовича. Після вбивства останнього у литовських і руських князів розділилися думки. Хто ж тепер буде великим князем: Владислав Ягайлович, король польський, син Жигимонта, Михайло чи Свидригайло? Довго тривав період «міжцарствування», та й до того ж Владислав гине у знаменитій битві з турками під Варною 1444 року. Литовці нарешті вибирають своїм великим князем молодшого сина Ягайла Казимира, який, об’єднавши у своїх руках неосяжні простори найбільшої держави Європи того часу, незабаром стає також і польським королем.

А Свидригайло залишився доживати свого віку на Волині, удільним князем волинським. Помер він своєю смертю 1452 року, у вельми похилому віці, що було на той час доволі рідкісним явищем. Влада його на Волині була фактично одноосібною, але, звісно ж, не відповідала владолюбству й темпераменту Свидригайла.

Його історична невдача провела своєрідний рубіж. Україна на два із зайвим сторіччя перетворилася на безправну складову частину могутнього католицького Польського королівства, котре зуміло підім’яти під себе другого члена Унії — Литву. Це стало можливим через явний занепад і деградацію славного у минулому князівства. Свою лепту в цей процес вніс, і чималу, сам того не бажаючи, неприборканий авантюрист Свидригайло Ольгердович.

Українські сторінки життя Суворова

Сергій МАХУН

24 листопада 1729 року народився видатний російський полководець, генералісимус Олександр Суворов. За часи своєї довгої військової кар'єри він на чолі російських військ перемагав турків, поляків, французів і бунтівників у своїй країні (придушення повстання Омеляна Пугачова).

У всіх військових кампаніях Суворова найактивнішу участь брали й українці, в першу чергу, козаки. Незважаючи на те, що за наказом імператриці Катерини II 1775 року була зруйнована Запорозька Січ, уряд Росії протягом двох війн з Турецькою імперією кінця XVIII ст. активно залучав козаків до військових дій. Особливо вони відзначилися під Кінбурном у травні 1788 року, коли Суворов викликав на допомогу місцевому гарнізону запорозькі човни-чайки, які відбили всі атаки турків із моря. Флотилію запорожців очолював спочатку Сидір Білий, а потім уславлений у народних піснях і в Тараса Шевченка («Сліпий», «До Основ'яненка») полковник Антін Головатий — останній кошовий Запорозького війська. Козаки під проводом Головатого перемогли турків під Очаковом у грудні 1788 року. Перший штурм у липні цього ж року був невдалим і саме запорожці відігравали головну роль у взятті цієї неприступної фортеці.

Шість полків козаків-чорноморців (до 3 тис. чоловік) 14 вересня 1789 року оволоділи стратегічно важливою фортецею Хаджибей, згодом перейменованою на Одесу. Козацькі підрозділи (понад 6 тисяч бійців) брали участь в облозі та штурмі Ізмаїлу з боку Дунаю у складі військ під командуванням знаменитого генерала Йосипа де Рібаса. За особливим представленням Суворова всім козацьким старшинам було вручено золоті медальйони «За отличную храбрость» та «Измаил взят декабря 11-го 1790». П'ятсот запорожців позачергово отримали офіцерські звання. Відомий український історик Тарас Чухліб на міжнародному науковому колоквіумі з приводу 200-річчя швейцарського походу Суворова, що пройшов у місті Андерматті (Швейцарія) у вересні цього року, відзначив, що, згідно з дослідженнями російського історика Олени Дружиніної, під час війни 1787—1791 років у бойових діях брали участь 42 тисячі козаків.

У поході російських військ 1799 року до Італії також брали участь підрозділи, які формувалися на території України, — драгунський полк Миколи Гудовича (син генерального підскарбія часів Гетьманщини Василя Гудовича), Сумський гусарський полк та Катиринославський гренадерський полк.

Офіційна радянська історіографія і навіть дожовтнева російська майже не приділяли уваги придушенню російськими військами польського повстання на чолі з Тадеушом Костюшком. Саме Суворов, який не був головнокомандуючим, узяв ініціативу на себе й розгромив конфедератів. Наприкінці 1794 року його війська після кровопролитного бою взяли штурмом передмістя Варшави — Прагу. Ця блискавична перемога призвела до III розподілу Речі Посполитої. Втрата Польщею українських земель «цілком на совісті» російського полководця.

1796 року Суворова було призначено командуючим армії, яка базувалася у Тульчині (Вінниччина), де він написав свій знаменитий твір «Наука перемагати». Навіть після того, як до влади в Російській імперії прийшов Павло I, який дотримувався пруської системи навчання військ, Суворов продовжував працювати з армією за своєю системою, яку й назвали «суворовською». Але в травні 1797 року (тоді ще фельдмаршал) Суворов був засланий, і імператор почав з ним справжню війну. З величезною популярністю полководця він так і не змирився.

Попереду був уславлений Швейцарський похід 1799 року, за який Павло I був вимушений присвоїти Суворову звання генералісимуса, почесті, й знову опала. 6 травня 1800 року одного з найвидатніших стратегів світової історії не стало. Поховано його у Олександро-Невській лаврі Санкт-Петербурга.

Чому так квапився Понтій Пілат?

Лесь КАЧКОВСЬКИЙ

13 нісана за іудейським календарем в Єрусалимі за рішенням Синедріону, суду священиків, було заарештовано, а відтак доставлено прокураторові Іудеї Понтієві Пілату Ієшуа Га-Ноцрі, Ісуса з Назарету, — «підбурювача безпорядків». І навряд чи хто-небудь з вищого єврейського духовенства чи з представників римської влади міг собі уявити, що це — початок подій, які змінять хід історії.

НЕСПОКІЙНА ПРОВІНЦІЯ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Дві тисячі років тому всі землі навколо Середземного моря знаходилися під владою Риму, утворюючи Pax Romana, Римський світ. Римлянам вдалося реалізувати заповітну мрію Олександра Македонського — створити універсальну багатонаціональну світову державу. Римляни дали організацію суспільства, яку пізніше, в IV столітті, успадкує Церква; греки заклали фундамент сучасної західної і православної культури; радикальний прорив у Богопізнанні відбувся у Палестині.

Одначе сама Палестина на час приходу Христа була ареною як релігійних рухів, так і бурхливих політичних подій. Після завоювання в 63 році Єрусалиму Гнеєм Помпеєм вона перебувала під протекторатом Риму. В часи Ірода Великого Палестина ще була єдина, проте після його смерті царство розпалося і було розділене на 4 провінції чи тетрархії, якими правили нащадки Ірода. Проте з 6 року фактичним володарем Іудеї та Самарії став прокуратор, якого призначав римський імператор і який підпорядкувався намісникові Сирії.

Іудеї постійно готували повстання. Майже щороку з’являлися нові й нові пророки (Талмуд налічує їх близько 30), які провіщали, що ось-ось прийде Месія з роду Давида і звільнить «богообраний народ». Населення легко відгукувалося на заклики, але римляни жорстоко придушували заворушення. У відповідь непокірні євреї вдавалися до тероризму проти ненависних завойовників. Крім зелотів об’явилися ще й сікарії, які серед білого дня в натовпі вбивали римлян чи зрадників.

Але навіть втрата незалежності не примусила об’єднатися єврейський народ. Суспільство було розбито на численні антагоністичні секти й політичні групи. У Талмуді слушно зауважено: «Ізраїль потрапив у рабство тому, що в країні виникли 24 секти». Гризня між сектами й партіями — ось типова причина занепаду держав у всіх народів в усі часи.

З-посеред сект найвідомішими були фарисеї, що суворо дотримувалися букви Закону; ессеї чи «Сини Світла», які фактично є предтечами християн, та секта саддукеїв. До останніх належала освічена знать і вище духовенство. Побоюючись втратити своє становище, вони провадили щодо римлян політику лояльності й примирення. Про могутність цієї соціальної групи можна судити з того, що в Єрусалимі було 20 тисяч священиків, не рахуючи левітів — служителів Храму. І це — в місті, все населення якого становило максимум 120—150 тисяч. Тому будь-який виступ проти них, безумовно, був приречений.

Запобігали перед римською владою і першосвященики, дбаючи насамперед про спокій в Єрусалимі та в Палестині взагалі. На той час найвищу духовну посаду обіймав Йосиф Кайяфа, призначений в 25 році намісником Сирії Валерієм Гратом. Проте фактично духовна влада в Іудеї належала тестеві Кайяфи — Хананові (чи Анні) бен Шету. Світську ж владу ділили між собою сини Ірода Великого: Пилип володів Батаною, Антипа-Ірод — Галілеєю й Переєю, Архелай — Іудеєю з Єрусалимом.

Рим же в Іудеї репрезентував прокуратор Понтій Пілат. Уже одразу після призначення в 26 році в нього склалися дуже напружені стосунки з євреями. Його військовий загін увійшов до Єрусалиму з імператорськими знаками, на яких поряд з орлом було зображення імператора, котрий вважався божеством. Оскільки іудейська релігія забороняє зображати бога, то це сприйняли як намір осквернити Храм. Виник бунт, щоправда — пасивний, у формі громадської непокори. Також євреї поскаржилися до Риму. Пілатові довелося поступитися. Але глуха ворожнеча відтоді залишилася, і єрусалимська верхівка тільки шукала привід, щоб скомпрометувати прокуратора.

«РОЗІПНИ ЙОГО!..»

Напередодні Пасхи, як і щороку, і Понтій Пілат, і першосвященики посилили пильність. Вони з надзвичайною підозрою ставилися до всього, що хоч чим-небудь нагадувало про політичні заворушення. В натовпі нишпорили сотні шпигунів. Пілат разом з усіма своїми збройними силами прибув зі своєї постійної резиденції в Кесарії до Єрусалиму й оселився у палаці Ірода, щоб особисто стежити за порядком. Задля свята прибув до іудейської столиці й правитель Галілеї Ірод-Антипа.

Безумовно, в ці дні активізувалися й екстремісти: зелоти й сикарії. Вочевидь, були й виступи, навіть вбивства. Трьох з терористів Пілатові вдалось заарештувати. Імен двох не залишилось; Євангелія тільки розповідають, що їх розіп’яли разом з Ісусом. Зате третій з арештованих був, очевидно, досить відомою постаттю. Всі євангелісти називають його Варрава або, точніше, Бар-Абба (син Абби). Ім’я його, за дивним збігом, було Ієшуа, тобто — Ісус. Він був «ватажком розбійників» — сикаріїв чи зелотів і, мабуть, користувався великою популярністю серед жителів Єрусалиму та прочан, що прибули на свято. Проте для римської влади Бар-Абба вважався небезпечним злочинцем, і цілком можливо, що Пілат давно полював за ним. Ймовірно, що арешт народного улюбленця-бунтівника ще дужче наелектризував атмосферу в Єрусалимі.

І якраз в цей час, коли нерви були напружені до краю, Понтій Пілат і первосвященики спостерігають, як з’являється величезний натовп, що оточує якогось нового пророка, який верхи на ослику урочисто в’їжджає до Єрусалиму. Вивідачі доповідають, що пророк — Ієшуа Га-Ноцрі, що він має численних учнів, які називають його Месією, а натовп радісно кричить, що він — нащадок царя Давида і новий цар Ізраїлю. У тодішній політичній обстановці це було відкритим викликом. Адже проголосити кого-небудь царем — означало повстати проти влади Риму, а водночас — і проти єрусалимської священицької верхівки. Тим більше, виявилося, що прибулий діє дуже рішуче й безкомпромісно, наче навмисно провокує міняйлів з Храму.

Проте невідомо, кого Понтій Пілат вважав небезпечнішим злочинцем: зелотського вождя Бар-Аббу чи пророка Га-Ноцрі, якого простолюд величає Месією. Адже римляни старалися не втручалися до релігійних суперечок підкорених народів.

В деяких списках «Історії іудеїв» Йосифа Флавія мовиться про те, що Ісуса заарештовували двічі, але першого разу прокуратор, переконавшись, що той — не «розбійник», відпустив його; очевидно, єврейський пророк не викликав в римлянина особливої підозри. Зате небезпечним Ісус був для іудейської верхівки — передовсім, як порушник спокою. Тому первосвященик Кайяфа та його тесть Ханан вирішили діяти рішучіше. На засіданні «Малого Синедріону» (чи президії) Кайяфа заявив: «Краще нам, щоб один чоловік помер за людей, аніж щоб увесь народ загинув».

Що трапилося далі — детально описано в Євангеліях: арешт в Гетсиманському саду, процес в Синедріоні, допит у Понтія Пілата. Цікаво, що троє євангелістів, Матвій, Марк та Лука, повідомляють, що Ісуса заарештували охоронці Храму, тільки в Євангелії від Іоанна мова йде також про римських легіонерів. Можливо, Іоанн сумістив арешт, здійснений Пілатом, і другий арешт — в Страсний четвер. Адже про небажання прокуратора встрявати до цієї справи явно свідчать подальші події.

Понтій Пілат на той час встиг зібрати достатньо інформації про Проповідника з Назарету: і щодо його походження з царського роду, і про те, що він — безсумнівно, шановна й високоосвічена людина; недаремно учні називають його Равві, тобто Вчитель, а єврейська знать вважає за честь запрошувати його в гості, як наприклад, головний збирач податків Закхей, чи Йосиф з Ариметеї або Никодим, член Синедріону. З належною повагою ставився до Ієшуа Га-Ноцрі навіть тетрарх Ірод-Антипа. Проте розмови з тетрархом в Ісуса не вийшло. І його знову привели до Пілата. Прокуратор, звичайно, міг потримати заарештованого деякий час у в’язниці, щоб прискіпливіше розібратися із звинуваченнями — як-не-як, а підозра про належність до бунтівників залишалася. Так, при арешті Петро вдарив охоронця мечем. Існує припущення, що він разом з братом Андрієм належали до партії зелотів, як і апостол Симон, якого взагалі прозивали Зелотом. Якщо це так, тоді не дивно, що учні повтікали під час арешту в Гетсиманському саду.

Проте несподівано Понтій Пілат починає квапитися з вироком. Та ще й намагається продемонструвати, що не бачить ніякого злочину в діях Ісуса, щоб викликати співчуття в натовпу. Що могло бути причиною такої зміни в поведінці прокуратора?

Справа в тому, що в римлян існував звичай, добре відомий євреям: напередодні свята Пасхи відпускати одного в’язня. Кого саме — вирішував народ. І напевно Пілат боявся, що євреї можуть просити про свого улюбленця Бар-Аббу. А звільнити запеклого злочинця, можливо, навіть вбивцю, прокураторові аж ніяк не хотілося. Тому він вирішив пришвидшити процес над Ісусом з Назарету, мабуть, сподіваючись, що народ, який кілька днів тому так натхненно вітав свого Месію при в’їзді до Єрусалиму, тепер неодмінно вступиться за нього, тим більш, що заарештували його за наказом Кайяфи та Ханана, яких простолюд ненавидів.

Понтій Пілат прорахувався. Багатотисячний натовп кричав: «Розіпни, розіпни Його!» А відпустити попросив іншого Ісуса — вождя розбійників Бар-Аббу. Чому?... Невже ближчим їм був той Варрава-розбійник? Чи були розчаровані Ісусом з провінційного Назарету? Бач, обіцяв, що царем стане. Повірили в Нього як в Месію, апостоли вже й суперечку затіяли — про гідне місце в Царстві, а Саломея, мати братів Зеведеєвих, тим часом поспішно просила в Ісуса для своїх синів місця по праву і по ліву руку. І після всього — таке розчарування...

З тим і проводжали на Голгофу Того, кому зовсім недавно кричали «Осанну». Відтак спостерігали люди, цікаві до видовищ, за розп’яттям Месії — разом з двома розбійниками.

Але на третій день було Воскресіння. І був початок уже нової ери в історії людства.

Як під Хотином запорізькі козаки врятували Європу

Безумовно, Хотин — невеличке містечко з населенням лише близько 12 тисяч чоловік — є окрасою Буковини й Поділля. Фортеця, що знаходиться зовсім поряд з містом, є пам’яткою фортифікаційного будівництва XIII — XVIII століть. Розміщено її було дуже вдало — на високих й крутих схилах Дністра, на перехресті важливих торгівельних шляхів.

Комплекс споруд хотинської фортеці складається з мурованого замку, до якого входять такі архітектурні об’єкти, як башти, церква, казарми, вишуканий палац коменданта. Нарешті, фортеця була дуже добре захищена системою земляних укріплень.

Вдале розташування Хотина призводило до багатьох конфліктів саме на землях Буковини й Поділля. Але повернімося до часів закату Київської Русі. З кінця XIII століття містечко Хотин було в складі могутнього Галицько-Волинського князівства — саме у цей час східні слов’яни спорудили невеличку фортецю на високому правому березі Дністра.

Після спустошливої Батиєвої навали територія Галицько-Волинської землі стає ласим шматком для численних сусідів (які і раніше не раз зазіхали на Південно-Західну Русь) — угорців, поляків, литовців, волохів, молдаван. Не обійшла ця доля й Хотин, який вже з другої половини XIV століття опинився під владою господарів Молдови. Так Штефан III зміцнив мури фортеці й довів їх висоту до 40 метрів. Нарешті, фортеця й отримала бойове хрещення, коли 1476 року хотинський замок відбив атаки турецьких військ.

І все ж на початку XVI століття Молдова потрапила до васальної залежності від турецького султана. В Хотині з’являється турецький гарнізон, будуються мечеть, торгові склади. Економічне життя південного Поділля розвивалося завдяки ярмаркам, на яких можна було купити майже все — від худоби й шкір до коштовностей.

Річ Посполита (союзна держава — Королівство Польське й Велике князівство Литовське) не могла змиритися з наявністю на своїх південних кордонах форпоста турецько-татарської експансії. Нарешті настала розв’язка: 1620 року спалахнула чергова польсько-турецька війна, що отримала назву Хотинська. Розпочалася війна для поляків з катастрофи — під Цецорою (Молдова) у жовтні цього року 10 тисячний загін під орудою коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського був вщент розгромлений 40 тисячною турецько-татарськоюармією. 23-річного Богдана Хмельницького, майбутнього нашого славного гетьмана, що був серед реєстрових запорізьких козаків, татари захопили у полон. Султан Порти Осман II, отримавши у «дарунок» голову С. Жолкєвського, нанизану на палю, вирішив остаточно покінчити з Річчю Посполитою. Весною 1621 року (ще наприкінці 1620 року турки знову захопили Хотин), після відлиги, треба відзначити, що у ті часи війни велися переважно у теплі 7-8 місяців року, турецько-татарська армія, що налічувала за різними даними від 200 до 400 тисяч вояків, розпочала бойові дії на півночі Молдови.

Польща як завжди не мала якоїсь єдиної позиції, частина шляхтичів взагалі ігнорувала заклики ксьондзів до єднання. Ситуація в Європі була не менш складною — ще з 1618 року там йшла Тридцятирічна війна (1618 — 1648). Єдиновірна з Польщею Габсбургська імперія була зайнята придушенням повстання в Чехії.

Нарешті литовський гетьман Карл Ходкевич зумів зібрати близько 40 тисяч вояків й вирушив до Хотина. Навіть у дорозі значна частина шляхтичів зі своєю свитою дезертирувала. Тому до Хотина дісталося лише 35 тисяч вояків. Захистити Польщу й її короля могли тільки запорізькі козаки. Петро Конашевич-Сагайдачний, визнаний їх ватажок, переможець турків й татар під Кафою та Трапезундом, діяльний учасник похода польського королевича Владислава на Москву в 1617 — 1618 роках, на 1621 рік не був гетьманом, але вплив серед козаків зберігав. На переговорах з королем і сеймом у Варшаві, метою яких було отримання надійних гарантій від поляків (збільшення реєстру, розширення прав козаків, захист православної віри, виплата заборгованості з грошового утримання), Сагайдачний все ж вирішує подати руку агонізуючій метрополії.

Головна частина запорожців на чолі з гетьманом Яковом (Яцьком) Бородавкою підійшла до Хотина зі сходу, а П.Сагайдачний з невеликим загоном прямував з півночі. Дуже прикра пригода сталася саме тоді — загін потрапив у засідку і хоча Сагайдачний вижив, але отримав такі рани, що стали смертельними — через півроку, 10 квітня 1622 року, гетьман помер у Києві.

Але до цього відбулися, без сумніву, доленосні події в історії Європи. 12 вересня 1621 року у стані козаків відбувся заколот — Я. Бородавка був усунутий від влади, заарештований і страчений за вироком великого кругу. Турки намагалися вмовити козаків погодитися на сепаратні переговори, та марно. 40-тисячна армія запорожців об’єдналася з поляками ще 2 вересня. Сутички, у яких українські козаки виявили чудеса масового героїзму, тривали без перерви до 29 вересня. Запеклі атаки турецько-татарської армії були спрямовані в основному проти позицій, зайнятих козаками. Останні виявили залізну дисципліну, стійкість, чудовий вишкіл. Маючи перевагу над ворогом у мобільності, швидкості реакції, злагодженості та маневровості, козаки відбили всі атаки (прекрасно показала себе їх артилерія), а потім перейшли до контрнаступу. Запорожці увірвалися до турецького табору, пограбували обоз ворога й забрали декілька гармат, але відступили, бо ворог мав велику перевагу у чисельності.

Козаки відступили, зберігаючи бойовий порядок, на свій лівий фланг об’єднаної армії. Втрати мусульманської армії на той час були надвеликими — до 20 тисяч чоловік.

Останній великий штурм турки й татари провели 28 вересня, а вже 3 жовтня 1621 року справу Османа II було програно — 30 тисяч загиблих, хвороби, погане постачання й дезертирство у величезній армії зробили свою справу. 9 жовтня деморалізована поразкою Туреччина була вимушена підписати мирну угоду, яка була вигідною для Речі Посполитої й зафіксувала провал далекосяжних планів Порти. Кордон було зафіксовано на Дністрі, хоча Польща й віддала Хотин Молдові.

Заслугу запорожців і особисто П. Сагайдачного у цій перемозі важко переоцінити. Навіть польські історики визнавали головну роль українців у Хотинській війні. А за словами Івана Франка, «Туреччина, здобувши перший рішучий погром під Хотином 1621 року, почала хилитися з зеніту своєї величі і сили».

А король Речі Посполитої Сигізмунд III так і не дотримався обіцянок, що давав раніше П. Сагайдачному. «Відплатою» козакам за безцінну допомогу стала заборона ходити з походами на Кримське ханство й на чорноморське узбережжя Туреччини. Реєстр згодом (1625 р.) був таки збільшений до 6 тисяч, але саме козаки залишилися дуже невдоволені поведінкою «старших» братів, які навіть не покрили їм величезні військові витрати. От як би знадобився у цій ситуації талант дипломата рівня гетьмана П. Сагайдачного!

Ще одного разу саме Хотин став місцем, де Туреччина зазнала дуже відчутної поразки. 1672 року Порта розпочала військові дії проти Речі Посполитої, яка була послаблена численними війнами середини XVII століття (після Визвольної війни українського народу були ще війни союзної держави з Московією, Швецією, Бранденбургом (Прусія), Трансильванією) й відсутністю союзників і єдності середи магнатів.

Знову, як і 50 років тому, шляхта не бажала воювати, король Михайло Вишневецький — людина непопулярна і бездарна — мав більше ворогів аніж друзів. 100-тисячна армія турків і татар вдерлася на землі Поділля і в серпні 1672 року після довгої облоги була взята фортеця Каменець (Кам’янець-Подільський) — ці події з деяким перебільшенням польської звитяги, описуються в чудовому з художньої точки зору романі польського письменника Г. Сенкевича «Пан Володиєвський». Турки згодом взяли в облогу Львів, і у жовтні 1672 року комісари Речі Посполитої підписують Бучачський мирний договір, за яким до Порти відходило майже все Поділля. Але сейм не визнав договору, війна продовжилася. Майбутньому королю Речі Посполитої (з 1674 р.) Яну Собєському вдалося розгромити ворога під Хотином у 1673 р., але важка ситуація, як внутрішньополітична, так і відсутність союзників у Польщі, дозволила Туреччині нівелювати цей успіх поляків. Ян III Собєський 1683 року досягне блискучої перемоги над турками під Віднем, але лише 1699 року після завершення 17-річної війни до польської корони повернеться захоплена частина Поділля з Хотином.

1711 року Туреччина знову скористалася негараздами у Польському королівстві (боротьба між Августом Сильним й Станіславом Лещинським) й захопила Хотин. Ще чотири рази (1739, 1769, 1788, 1807 рр.) стіни фортеці «бачили» боротьбу за цей ласий шматочок — їх штурмували російські та австрійські війська. Нарешті 1812 року Хотин став непримітним прикордонним містечком Російської імперії. Менш цікавим на події було подальше життя містечка й фортеці, яка його зробила дуже відомим, принаймні для людей, обізнаних з історією. Але саме події XVII століття подарували нам найцікавіші сторінки історії Хотина, які з повним правом можна зарахувати до подій загальноєвропейського масштабу.

ФЕНОМЕН ДИКОГО ПОЛЯ

Олександр ЛЯШЕВ, смт Десна Чернігівської області

Формування нації та державотворчі процеси, крім низки чинників, обумовлюють і географічні особливості. Такою особливістю для українців стала їхня локалізація над закінченням великого євроазійського степового шляху, що, починаючись у Монголії через коридор між Алтаєм та Тянь- Шанем, між Каспійським морем та Уралом, доходить до Причорноморських степів і розбивається об Карпати. Таке сусідство наразило націю та державність із перших її самостійних кроків на небезпеку, що не припинялася, з боку різних кочових народів, які постійно рухалися зі Сходу.
Перше державне об’єднання східних слов’ян — союз антів, створений у другій половині IV ст., вистояв після навали західних завойовників остготів, хоча і втратив свого вождя Божа та 70 старійшин. Проте анти не спромоглися встояти в боротьбі зі східними завойовниками — аварами, що прийшли степовим шляхом і заснували в Паннонії свою державу. Внаслідок воєн із ними (568—635 рр.) антський союз припинив своє існування.
Десь у цей же час в південних степах з’являються нові завойовники зі Сходу — хозари. Хозарський каганат, що розташувався між Азовським та Каспійським морями у пониззях Дону та Волги, у VIII ст. розповсюдив свою владу і на східнослов’янські племена радимичів, в’ятичів, полян та сіверян, які платили їм по «бєлє та вивєрце з диму» аж до IХ століття. Русичі, позбувшись у кінці IХ ст. за допомогою князя Олега необхідності сплати данини хозарам, не позбулися проте небезпеки з боку степу, до посилення якої, до речі, вони й самі приклали руку.
У 915 р. вперше приходять на землю руську нові степовики — печенігі, але це була лише пробна зустріч двох супротивників; печенігам на заваді до повномасштабних дій стояли хозари, які завзято боронили свої східні кордони. Проте за іронією долі, на допомогу печенігам прийшли русичі. Войовничий князь Святослав підняв зброю в 965 році. Хозарський каганат не витримав боротьби на два фронти й розвалився, відкривши дорогу в північне Причорномор’я печенігам. Святослав відкрив нову, жахливу сторінку в історії Київської Русі; південні степи перетворилися на Дике поле, стали джерелом погибелі держави. Пересвідчитись у цьому Святослав встиг ще за свого життя, яке відібрали в нього ті ж самі печеніги у 972 році, після невдалого походу на Візантію. Вже 968 року вони не лише спустошили прикордоння Русі, а й взяли в облогу саму столицю — Київ.
У 993 р. печенiги спустошили Переяславщину. З цим походом легенда пов’язує саму назву Переяслава, названого так із нагоди перемоги у герці русича над печенігом — тобто він «перейняв у нього славу»; 997 року кочівники обложили Білгород. Починаючи з часу боротьби Святополка Окаянного за київський престол у 1018 році князі залучають печенігів як союзників у міжусобній боротьбі; ці ж «союзники» спустошували землі в спільних походах із руськими князями так само як і під час самостійних набігів. Святополк знову привів печенігів на Русь у 1020 р. під час його битви з Ярославом на р. Альта. Проте печенігі турбували українські землі не так уже й довго, трохи більше ста років. Останній раз вони відвідали їх у 1036 р. і знову дійшли аж до Києва, де й були переможені князем Ярославом Мудрим. В ознаменування цієї події від заклав Софію Київську.
1055 року з’являється новий ворог — половці; проте цього разу переяславському князю Всеволоду вдалося відкупитися від них. 1062 р. половці знову прийшли на Переяславщину, але цього разу, розбивши Всеволода, пограбували його землі. 1068 року вони перемогли у битві трьох Ярославичів, і крім Переяславщини, спустошили й Київщину.
У 1078 р. Святославичи Олег і Борис з половцями пішли відвойовувати «вітчини» в свого дядька Всеволода; таким чином продовжилась ганебна традиція, започаткована Святополком Окаянним — залучення південних кочівників у міжусобні чвари руських князів. Знову половців «навів» на наші землі Олег Святославич у 1094 р. під час облоги Чернігова Володимира Мономаха (тоді ще чернігівського князя). Тією ж дорогою у першій половині ХII ст. йшов і його син Всеволод у боротьбі із своїм дядьком Ярославом Святославичем. За Ярополка Мономаховича половці, як спільники Ольговичів двічі спустошували околиці Києва. Найганебніші ж події трапилися в 1169 та 1203 роках, коли половців навели для того, щоб зруйнувати та знищити Київ, чим «відзначились» Андрій Боголюбський та Рюрик Ростиславич. Останній раз половці, яких привів Ізяслав Мстиславович, пограбували Київ під час його боротьби за київський стіл із Володимиром Рюриковичем у 1234 році.
Участь половців у князівських колотнечах — це лише незначна частка їхньої «діяльності» на землях Київської Русі, головну ж складають самостійні походи які відбувалися майже щороку. Уявлення про характер походів можна скласти з тієї характеристики, яку надавали народна традиція та літописи їх проводирям. Так хан Боняк був «безбожний, шолудивий, хижак», хан Кончак — «богостудний, окаянний, безбожний та триклятий».
Але вбити останній цвях у справу знищення української державності епохи середньовіччя випливало не половцям; це зробили, зруйнувавши 6 грудня 1240 р. Київ, інші східні завойовники — монголо-татари.
На кінець XV століття, з переходом українських земель під владу Польсько-Литовської держави та утворенням Кримського ханства, політична ситуація змінилась і заклалися підстави до нових, набагато страшніших поневірянь, першою «ластівкою» яких був набіг татар на Київщину та Волинь після поразки Великого князя литовського Витовта на Ворсклі у серпні 1399 року. Справжній жах для України почався 1 вересня 1489 року з погромом Києва кримським ханом Менглі-Гиреєм, який виступив у такий спосіб як союзник Великого московського князя Івана проти Литви. З цього часу кримські татари безперестанно, інколи щороку, протягом ХVI та XVII ст. грабували українські землі, або як союзники Москви, або на власну руку, або з інших причин. Татарські орди, на відміну від половецьких, турбували не лише Київщину, Чернігівщину, Переяславщину та Новгород-Сіверщину, а й решту українських земель: Волинь, Поділля, Галичину, Холмщину, забиралися навіть у Білорусь. Загальну ситуацію, що склалася у зв’язку з цим, яскраво характеризує скарга волинського боярства, датована 1545 р.: «Чи є, чи не ма перемир’я з татарами, рідко коли злазими з коня».
Якщо князі Київської Русі намагалися боронитися проти Дикого степу, організовуючи власні походи на кочовища степовиків, які до того ж і самі очолювали, то литовський, а з переходом українських земель під владу корони — польський уряд не чинили цим хижацьким нападам ніякого особливого спротиву. Справа захисту, точніше мовити — самозахисту, опинилась у руках місцевого, тобто українського люду, який вже мав певний історичний досвід. Це і стало однією з причин, що покликали до життя таке явище як козацтво.
Перша згадка про козаків з’являється у 1492 р., невдовзі по погромі Києва Менглі-Гіреєм; у 1493 р. з’являється і перша згадка про похід у дусі наступних козацьких. У 50-х роках XVI ст. за дніпровими порогами з’являється осередок, навколо якого в наступні роки козацтво гуртувалося — Запорізька Січ. Тобто на кінець XV — першу половину XVI ст. в українського народу, завдяки татарському «щепленню», почав вироблятися імунітет проти загрози національного існування, назва якому — українське козацтво. Виросши та загартувавшись протягом XVI — ХVII ст.ст. у боротьбі, як з татарами, так і іншими ворогами українського народу, в середині XVII століття воно стало тією силою, яка на переломі світової історії, після Тридцятилітньої війни (1618— 1648) і в часи Англійської буржуазної революції, віднайшло нові шляхи розвитку української історії, відродивши українську державність у Нові часи. Проте козацтво не лише продовжило традиції українського державотворення, що перервались у XIV ст. за часів Свидригайла Ольгердовича, а й заклало основи до формування української нації у XVII—XVIII ст.ст. Сформувався і той характер українця- козака, який живий до нашого часу, й є основою самоідентифікації українців.
Таким чином Дике поле, яке протягом багатьох століть, як ми бачили, не давало спокою українцям, немало спричинилося до руйнування української державності в епоху Середньовіччя, стало стимулятором національного пробудження та відродження української держави в Новий час. Підтвердженням цьому є історія білоруського народу, який після монгольської навали опинився в тих же умовах, що й український (розвивався, в складі Річі Посполитої), але, не маючи на своїх кордонах кочового степу, не спромігся утворити соціальної верстви, яка б стала горою за його національне та державне відродження в епоху Нової, а в подальшому і Новітньої історії. Не було б Дикого поля, не було б, напевно, й Україні.