Дмитро Донцов... та паралелі й перпендикуляри української історії

За свою нову й новітню історію Україна пережила два періоди страхітливих Руїн. Обидва — після високих злетів. Спочатку у другій половині XVII століття новопостала Козацька держава, яка стала на якийсь час однією із головних європейських потуг, за кілька років розвалилася на друзки внаслідок нещадної боротьби між вождями та героями недавньої Визвольної революції. Потім у 1918—1921 роках щойно тріумфально проголошена незалежна Україна спершу була роздерта внутрішніми чварами, а затим припинила своє існування. І знов-таки: у боротьбі зійшлися вожді та партії, які вважали себе патріотичними. Третя Руїна може розгорнутися (чи, може, вже розгортається після розколу не так давно начебто переможного помаранчевого табору, після реваншу біло-блакитних та після численних виявів неспроможності опозиції) на наших очах. Інакше кажучи, історія повторюється. По-різному. Інколи якась країна двічі чи тричі підряд святкує перемогу над тим самим ворогом. А інколи вступає до тієї самої калюжі — один раз, другий, третій, четвертий... Україна ж має всі шанси наступити на граблі, об які вона зашпортнулася 1918 року. Доказ? Будь ласка. ПОГЛЯД ЧЕРЕЗ РОКИ Спершу — велика цитата. «Широкі (не провідницькі) верстви автохтонної людности України — це були: або «малороси», національно інертні, пасивні, готові піти за всякою справжньою силою, або була це селянська стихія, менше або більше політично свідома, але органічно й традиційно національна. Стихія, в якій навіть її вороги... бачили величезну неспожиту енергію, одчайдушне завзяття, сильно вкорінене почуття справедливости, розмах, широкий жест, стихія, повна душевної шляхетности і героїзму, страшна в своїй помсті за зневагу і кривду, обдaровaнa усіми прикметaми, що їх прaві і ліві швейки тaк глупо зневaжують як осоружний їм «дух aнaрхічного степу», a москaлі — як «бандитизм»... Стихія ця прив’язана до своєї віри, звичаїв, землі, ворожа до зайдів визискувачів, готова при сприятливій нагоді повстати новою Хмельниччиною, чекаючи тільки, як кожна маса, кличів і формул, які дали б її енергії мету, напрям і форму. Цього не дaлa розбудженій нaціонaльній стихії ліберaльно-соціялістичнa інтеліґенція укрaїнськa, якa в 1917 р. зaдумaлa ту стихію очолити. Інтеліґенція тa мріялa здобувaти прaвa Укрaїни не силою, a — (під чaс революції!) — лєґaльним шляхом переговорів з «брaтньою російською демократією», зa яку вони, aнтимілітaристи, посилaли вмирaти укрaїнців-вояків під чaс офензиви Керенського. Інтеліґенція тa кликaлa боротися не зa стaродaвній, привaтновлaсницький уклaд нaшого селa, a зa aнтинaціонaльний соціялізм. Не зa нaціонaльний ідеaл держaвности, проти метрополії, a зa спільний з співзвучними пaртіями російськими соціяльний ідеaл; зa провінціяльне сaмоврядувaння в межaх імперії. Всі тодішні соціялістичні і демокрaтичні пaртії укрaїнські пятнувaли ідею держaвної сaмостійности як глупу aвaнтуру, a боротьбу зa держaвність — як шкідливий «мілітaризм» ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ Слова ці — з понад десять років тому передрукованої в Україні книги Дмитра Донцова «Рік 1918. Київ», яка, власне, є його щоденником, за тодішніми звичаями, ретельно веденим автором. Опубліковано цю книгу було жалюгідним накладом у 1000 примірників, боюся, й досі не вся розкуплена, а ті політики, що її прочитали, очевидно, робили це не дуже уважно. А тому ці політики повторили й повторюють далі чимало з тих, м’яко кажучи, дурниць 95-літньої давнини. Але перш, ніж спробувати прочитати книгу з олівцем у руках і відкрити для себе драматичні повороти історії, кілька слів про автора щоденникових записів. Хоча «День» і не раз писав про нього, але ж нагадати деякі речі не буде зайвим. Отже, уродженець південної України доктор права Дмитро Донцов був одним із лідерів дореволюційної української соціал-демократії, потім розчарувався в соціалістичних ідеях і став на позиції консерватизму і чинного націоналізму. У березні 1918 року Донцов, який під час Першої світової війни жив у Західній Європі, повернувся до Києва, а через три місяці гетьман Української держави Павло Скоропадський призначив його директором Українського телеграфного агентства та Державного бюро преси і наблизив до себе, зробивши фактично радником з питань культури та ЗМІ. Отож щоденник Дмитра Донцова, Київ 1918 року. Гетьман Павло Скоропадський (той самий, на досвід котрого так любив посилатися і якого намагався у чомусь наслідувати у часи свого президентства Віктор Ющенко), колишній царський генерал, прагне подолати хаос, який утворився на українських теренах навесні того року після визволення від більшовиків. Донцов без вагань підтримує гетьмана: «Що мене до цього спонукaло? Передусім сaмa особa гетьмaнa Пaвлa. Нa тлі сірої штaндaртности і безбaрвности демо-соціялістичного провідництвa, — П. Скоропaдський був індивідуaльністю. Дaльше, він посідaв прикмети, яких брaкувaло центрaльно-рaдянцям: мaв в собі живчик влaдолюбствa і звичку комaндувaння. Мaв фaх, що нaйбільше тоді був потрібний для прaвителя Укрaїни: був військовиком. Нaрешті, мaв політичну відвaгу, бо стaючи гетьмaном сaмостійної Укрaїни, він зрaжувaв собі всю ту, російсько-монaрхічну, кaсту, до якої нaлежaв... Я пристaв до гетьмaнa тому, що хотів бaчити в нім нaшого Бонaпaртa... Бонaпaртові удaлося: розгромити зовнішніх ворогів, спирaючись нa aрмію, зaвести лaд в середині держaви, привернути прaвa церкви, зaбезпечити деякі, безповоротні, нескрaйні, здобутки революції, — створення свобідного міцного селянського стaну і знищення стaнових привілеїв февдaльного пaнствa, приборкaти ворогів нового лaду, як лівих (якобінців і соціялістів), тaк і прaвих (сторонників монaрхії) і створити нову прaвлячу верству (aристокрaтію) крaїни зі сплaву aнтaгоністичних елементів, коли то перший консул зaсaдив до одного столу і якобінців і роялістів». Чи було реальним в Україні щось подібне: Донцов вважає, що так: «Многі «мaлороси» і члени «мaлоросійського дворянства» (хоч і зизувaли нa білий Петербург, як фрaнцузькі роялісти нa Лондон і Кобленц) — могли би пристaти до гетьмaнського режиму, бaчучи упaдок своєї дотеперішньої підпори — цaрaту, a знaходячи в гетьмaнaті, хоч би зa ціну втрaт соціяльних привілеїв, силу, якa б ухоронилa їх тa крaїну від большевизму і зaпровaдилa б у ній лaд. Провідні (не скрaйно ліві!) нaціонaльно-укрaїнські верстви можнa було б з’єднaти твердим стоянням під прaпором держaвної сaмостійности і послідовним переведенням нaціонaльно-культурної реукрaїнізaції московщеної доти Укрaїни. Зaконне, aле негaйне переведення революції земельних відносин зaспокоїло б розрушене село, зробивши з нього основний бaстіон проти большевизму ззовні, з Московщини і з середини, зі сторони 5-ї кольони в містaх і в містечкaх. Головною ж передумовою успіху подібного пляну було створення сильної нaціонaльної армії». ГЕТЬМАНСЬКА ДЕРЖАВА: УСПІШНИЙ СТАРТ Справи рушили. Один із перших записів у щоденнику: «Оповідав між іншим гетьман про те, що треба скорше провести закон про підданство. Незадоволений був з Ради Міністрів, яка за поволі працює: «Я б усе робив без неї, звичайними приказками». — «Або просто телефонічно», — вставив я. Зрештою, це була іронія з моєї сторони: я відчував, що тепер, нерішена ще війна, змора большевизму над нами, — треба ділати страшно і рішуче, власне декретами». Окрім того, майже одразу після приїзду до Києва Донцов вступає до Демократичної хліборобської партії, яка підтримує гетьмана, спираючись на статечних, а відтак і консервативних українських землевласників: «Я приступив до зaложеної М. і С. Шеметaми, В. Липинським і М. Міхновським пaртії «Хліборобів-демокрaтів», якa, всупереч нaзві, булa пaртією консервaтивною, a крім того, ворожою до соціялізму, і до політики Центрaльної Рaди. Її сaмостійницький хaрaктер зaбезпечувaлa особa М. Міхновського, якого «Сaмостійнa Укрaїнa», нa мене, ще молодого студентa, зробилa незaтертий вплив. Лучило мене тоді з чоловими людьми тої пaртії ще й спільне соціяльне середовище, з якого ми вийшли, середовище поміщицьке-землевлaсницьке. Мені усміхaлaсь ідея зробити з цеї пaртії ґрaвитaційний осередок, до якого можнa було б притягти близькі нaм відлaмки з инших пaртій». Швидко Донцов стає одним із партійних лідерів. І ось що він переконує робити однопартійців: «Кількакратно переконував я Шеметів і Міхновського покласти натиск на розбудову партії хліборобів на провінції; не лучитися з політичними трупами... Старався переконати їх перенести тягар роботи партії на провінцію, в терен, заснувати партійний орган. Було це досить тяжко. Уважали, що головна робота є тут, у Києві». Наче успішно триває розбудова інституцій незалежної Української держави. Й етнонаціональна політика у ній перспективна: «О 7-й годині на засіданні видавничої комісії (уряд плянує видання клясиків української літератури). О 8-й годині в Орликівського. Кількох поляків, правобережних великих земельних власників і цукрових промисловців. Дуже добре говорять по-українськи. Маю вражіння, що якби Україна сконсолідувалася в міцну державу, у твердих формах, то за двадцять літ всі поляки наші стали б українцями». Але вже влітку 1918 року в щоденнику з’являються тривожні нотки. «Положення стає чимраз трудніше, многіє представники влади на провінції роблять там Росію з допомогою німецького війська і арештовують українців. Се збуджує злобу до німців і до тих, хто їх покликав». І це не поодинокий запис подібного типу: у щоденнику Дмитра Донцова ціла низка згадок про місцевих начальників, котрі під прапором Української держави насправді дбають про «велику Росію» і роблять усе можливе, щоб викликати у місцевого люду зневагу до всього українського... ПОРЯДНІ ЛЮДИ — І БІЛЬШОВИКИ А цей фрагмент щоденника розкриває моральні настанови доктора Донцова, які відрізнялися від моральних настанов деяких його колег. Ідеться про знаних політиків — міністрів Української держави та керівників більшовиків України. І ось що резюмує Донцов: «Мав побачення з Шелухиним в Педагогічному Музеї. Там якраз скінчилося засідання політичних комісій (мирових делегацій), нашої і російської. Від нас — Шелухин, Кістяківський, від Росії — Раковський і Мануїльський. Коли говорив з Шелухиним підійшов до мене Мануїльський. Знав його ще з студентських часів. Мануїльський сказав, що жалкує, що не був на моєму відчиті про російську культуру. На відході запитався: «Ви порядна людина, чому Ви не є большевиком?» «Якраз тому, Мануїльський», — відказав я». Ще один знаковий запис літа 1918 року — про сакраментальну й донині актуальну проблему «середнього класу». «В «Селянській сім’ї» пишу про аграрну політику. Маю на цілі організувати середнє селянство під кличем гетьманської влади і парцеляції земель великих власників. З приводу цієї кампанії вже довелося відбивати напади з ріжних сторін. Моя думка — скупчити довкола ідеї гетьманщини середнє селянство, щоб на цій силі міг опертися гетьман, а не висів би в повітрі». Тепер — про також сакраментальну проблему Криму. «Справа Криму знов актуалізується. В Міністерстві Закордонних Справ пропонують мені зорганізувати товариство охорони Криму, як інтегральної частини української держави. Надумалися! Коли я вперше прибувши до Києва, порушив цю справу в нашій пресі, трактуючи Крим як невіддільну частину України, многі кивали головами на це, як на недемократичну єресь. Як на них — повинен був Крим мати право самоозначення. А коли б, виконуючи це право, він віддав би весь півострів, що прилягав до України, з усіма його базами, портами і твердинями, в руки якоїсь ворожої нам держави, — тим гірше для нас. Демократичні засади святі!» І про не менш сакраментальне питання Чорноморського флоту. «Увечері був у гетьмана. Боявся, що не вдасться побачити. Якраз був у нього перш морський міністр, потім начальник його штабу, потім прийшов Мумм, уперше — по повороті з Криму — в палаці. Але все ж удалося дочекатися. Гетьман здементував мені чутки, як брехливі, про те, що наша армія ще не формується. Похвалився, що з фльотою добре. Але... підводні човни і ще деякий дріб’язок забирають німці собі за гроші. Заявили вони гетьманові, що Україні потрібна ж тільки оборонна фльота...» Що ж, і сьогодні багато хто «нагорі» думає саме так. Тому, мабуть, і нині українські військові кораблі йдуть на металобрухт. Але невже ж і досі в усьому винні німці? КРИЗА Й КАТАСТРОФА: ЯК ВОНО БУВАЄ Настає осінь 1918 року. В країні наростає соціально-економічна криза. А одночасно — і криза влади. Адже патріотичні та професійні діячі уряду Павла Скоропадського за пасивності гетьмана поволі витісняються кланово-корумпованими ділками із проросійського об’єднання «Протофіс». І тональність записів щоденника Донцова стає ще більш тривожною і скептичною. «Тяжко розуміти наших земляків. Запалиться, впаде в патос, здається, гори перевернув би... І нагло кине все і поїде на огірки в село... Провінціальна адміністрація викликає ненависть до режиму, реквізиції озлоблюють населення. На Україні будують Росію... Звернули ми гетьманові увагу на небезпеку з боку Антанти, та що не врятує він від режиму, ані держави, коли не зіпреться — замість на русофільських, на прихильних режимові українських групах. Ґречно, але в тоні останньої перестороги велася ця розмова з нашого боку. Гетьман був спокійний. Коли ми виходили, вибачився, що не міг нас прийняти скорше. Бо має діло то з німцями, то з австрійцями. — «Забагато союзників маєте, пане гетьмане!» — сказав я йому». Отож напруження в Україні зростає. З одного боку — російські шовіністи, чимало яких втекло до Української держави із контрольованих більшовиками власне російських регіонів і стало на службу гетьманського уряду, з іншого боку — українські ліві партії, які в опозиції до гетьмана. Ось ще один запис від осені 1918-го: «В Хaркові відбулися збори, влaштовaні бувшим стaростою, ґен. Зaлєським і проф. Поґодіним. Нa цих зборaх було до 2000 російських військових стaршин цaрських, нa яких отверто жaдaлося відбудовaння «єдиної і неділимої Росії». Одного укрaїнського стaршину, який пробувaв протестувaти, мaло не вбили». Донцов та партія хліборобів намагаються знайти третій шлях, стабілізувати ситуацію, об’єднати всі сили, які прагнуть добра Україні, а не дбають про власну кишеню чи про реалізацію абстрактно-утопічних ідей, але безуспішно. «8-го (лист. — С.Г.) був в пaлaці у гетьмaнa. Це лише його тінь». І ось — вибух. Гетьман Скоропадський змінює склад міністрів, викидає з уряду рештки патріотів і заявляє про входження України до Росії на засадах федерації, українські ліві партії оголошують його зрадником і починають повстання. Донцов іде у відставку. «Ці чотири дні, що я не брався за перо, найстрашніші за весь час, коли я роблю ці нотатки. «Федеративна» грамота гетьмана («дорога всім нам Росія») і виступ Директорії. На міських вуличних тумбах розліплені маленькі відозви Директорії, в яких повідомляється про її утворення і про початок повстання проти гетьмана. Все зірвалося з ланцюгів — арешти, російські добровольці, які підняли голову, Коновалець, Біла Церква, Петлюра, Фастів, Харків, Болбочан, непевність в гетьманських кругах... Вулицями містa, особливо вночі, чутно стрілянину». Україна повстала. І справа була тут не у заклику Директорії, а у загальній ненависті до влади Скоропадського внаслідок допущених ним фатальних помилок і внаслідок дій проросійських сил з гетьманського оточення. А водночас ці проросійські сили, як скоро з’ясувалося, не мали підтримки у суспільстві, за ними були тільки кілька тисяч офіцерів та кількасот промисловців і чиновників: «Російськa пресa (у Києві. — С.Г.) виє з розпaчу з приводу бaйдужости російського елементу нa Укрaїні, який не думaє сповнити свій «долґ перед родіной». Відтак у середині грудня 1918 року влада гетьмана впала. Київ здобула підтримана масовим народним рухом Директорія, але нічого конструктивного вона не запропонувала. Донцов нотує: «Засідання Директорії в палаці з представниками українських національних партій... Відчитaли деклярaцію нового, республикaнського уряду. Деклярaція — большевицькa. Предстaвники всіх пaртій, нaвіть тих, помірковaних, які не співчувaли з повстaнням, постaвилися до деклярaції прихильно. Прийшло трохи до полеміки між соц. — демокрaтaми і іншими ленінцям... Від імені нaшої пaртії, я зaзнaчив в промові, що Деклярaція не до приняття хліборобaм. Скінчив свою промову тaк: «ви почaли вaшу революцію під жовто-блaкитним прaпором укрaїнським, ви провaдите її тепер під червоним прaпором соціялізму. Ви скінчите її під чорним прaпором aнaрхії». НЕЗАСВОЄНІ УРОКИ? І ось 1918 рік закінчився. Дмитро Донцов з сумом і сарказмом занотовує до щоденника: «Вакханалія. Всіх викидають з посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське мавпування більшевизму. Страх перед рішучими заходами проти червоних». Невдовзі після приходу до влади Директорії Донцов виїхав з Києва. Назавжди. Він прожив тривале життя, зробив чималий, хоча і вельми суперечливий внесок до арсеналу української політичної думки, але до кінця життя Донцов вважав вирішальною для української історії осінь 1918 року, коли жодна політична сила не змогла рішуче скоригувати державний курс, виправити помилки Павла Скоропадського та консолідувати українську націю. Звісно, щоденник Дмитра Донцова, в якому описані події 1918 року — це документ суб’єктивний, його автор скептично ставиться до демократії, він дуже різко налаштований і проти великоросійського імперіалізму і проти малоросійського пристосуванства, і проти соціалістичних партій, і проти багато чого іншого. І взагалі, доктор Донцов, як твердять сучасники, був вельми складною у спілкуванні людиною. Але водночас надзвичайно спостережливою й озброєною гострим пером. Отож варто звернути увагу на його описання подій та оцінки, навіть коли йдеться про начебто такі віддалені часи. Адже українська історія має властивість повторюватися, коли йдеться про невивчені і незасвоєні політиками уроки минулого. Звісно, про прямі повтори та аналогії не йдеться, але... І ще раз — але... Сергій Грабовський

ФК "КОЛОС" Братківці чемпіон 2010р. - привітання ч.1 -тут-

Як з українців Кубані робили росіян, куди подівся 1 млн. 437 тис. 151 козак?
 За переписом 1926 року на території майбутнього Краснодарського краю було 1 млн. 580 тис. 895 українців, у 1939-му їх там виявилося лише 143 тис. 744 (розрахунки російських дослідників по виданням Всесоюзний перепис населення 1926 р. - М., 1928; Всесоюзна перепис населення 1939 р. Основні підсумки. - М., 1992).Куди подівся 1 млн. 437 тис. 151 українець? Як вважають кубанські дослідники, до цього призвели насамперед колективізація, репресії і голод, коли скорочення місцевого населення (переважно українського) компенсувалося масовими міграційними потоками з південних і центральних областей Росії. Так заселяли спорожнілі станиці. Разом з тим ми повинні погодитися, що швидке зростання кількості росіян і відповідне зменшення чисельності українців у 30-х роках минулого століття в цьому регіоні пов'язується і з зміною останніми національної самосвідомості.Але ж вони зберігали її майже півтора століття! А тут раптом відмовилися бути українцями (ті, хто не помер від голоду).Не під впливом чи цілеспрямованих антиукраїнських репресій це сталося, починаючи з наведеного доносу Проскуріна, вигуки на згаданому ростовському нараді щодо станиці Полтавської та сумнозвісної постанови Кремля від 14 грудня 1932 роки?Жодна нація в СРСР тоді не зазнала таких грубих переслідувань - аж до заборони розвитку її духовності: постанова від 15 грудня 1932 за підписами Сталіна і Молотова припиняло українізацію Центрально-Чорноземної області, Поволжя, Північного Казахстану, Сибіру і Далекого Сходу.Хіба це не пряме свідчення геноциду українців - на додачу до свідомого знищення голодом селян України і Кубані, яким постановою Кремля від 22 січня 1933 заборонили виїжджати за продовольством в інші регіони. Для порівняння: за період з 1926-го по 1939 рік населення РРФСР зросла на 28%, БРСР - на 11%, а в УРСР зменшилася майже на 10% ...Так нехитро з українців на Кубані і Кавказі робили росіян:

 
 У Ростовській області тепер можна реєструвати дітей в загсі з національністю " козак " і " козачка " .На торішній зустрічі губернатора РВ В.Ю. Голубєва редактор газети " Донське час " ( Громадської організації " Донська козача республіка ") Сергій Тюкавкін поставив запитання на цю тему. Виявляється , в багатьох регіонах Росії реєструвати дітей такої національності цілком нормально і не викликає заперечень. На Дону ж органи РАЦС у багнети приймали подібні вимоги батьків . Не далі як 1 листопада департамент у справах козацтва та кадетських корпусів Уряду РВ розіслав у всі зацікавлені організації лист . У ньому сказано , що , згідно з висновками інституту етнології та етнографії РАН РФ , козаки таки народ . Висновок РАН з цього приводу з рядом аргументів на користь козачого народу підписав академік Валерій Тишков .

 Геноцид Росії

Економіка на межі прірви, промисловість в кризі, капітал витікає, деградація наростає, економіка і соціальна сфера недофінансовуються ... 1.      Деіндустріалізірованная економіка стрімко згасає - за підсумками першого півріччя 2013р. приріст ВВП склав менше 1,7%, що в 2,5 рази нижче 4,5%, що мали місце роком раніше. При цьому в червні зростання російської економіки сповільнилося до 1,5%, а в травні і зовсім не дотягнув до 1%. Російська «економіка труби» вже сьогодні знаходиться в передкризовому коматозному стані. І це на тлі стабільно високих цін на енергоносії - у січні-червні 2013р. середня ціна на нафтову суміш Urals перевищила 106,5 дол До бюджету закладено зростання ВВП на 3,5%, Медведєв обіцяє 4-4,5%, а для фінансування передвиборних обіцянок Путіна потрібно зростання на 5-5,5%. Зрив всіх планів. Росії не допомагає навіть дорога нафта - це дефолт архаїчної ресурсно-сировинної моделі «зростання без розвитку», що припускає проїдання нафтодоларів, іноземних кредитів і дістався у спадок від СРСР виробничого, інфраструктурного та науково-технічного потенціалу. Темпи зростання випуску товарів і послуг за основними видами економічної діяльності, що забезпечує понад 75% ВВП Росії, стиснувся з 5 до 0,7% - це найгірший динаміка з 2009р. 2.      Деградація структури економічного зростання - зростання фіксується виключно в спекулятивних і торговельно-посередницьких видах діяльності, а також у приватизується бюджетній сфері. Якщо економіка Росії в першому кварталі зросла на 1,6%, то нічого не виробляє фінансова діяльність на 12,3%, готельно-ресторанний комплекс - на 3,2%, операції з нерухомим майном - на 7%, а активно приватизовується і коммерціалізіруемая соціальна сфера та охорона здоров'я показали зростання доданої вартості на 5,5 і 4,2% відповідно. Відверто кризові тенденції спостерігаються в реальному секторі економіки, без яких не мислимі модернізація та інновації: додана вартість у сільському господарстві зростає всього лише на 1,6% (про тив 3,1 % роком раніше), в обробних виробництвах - на 1,3% (про тив 6,2 %), будівельному комплексі - на 0,4% (про тив 2,6 %), транспорті та зв'язку - на 0,6% (про тив 1,4 %), а у виробництві електроенергії, газу та води знижується на 2,4% при спаді діяльності домашніх господарств на 0,4%. Це глухий кут - «нафтогазовий Титанік» йде на дно і нинішній уряд лише погіршує становище своєї по-гайдарівського ультраліберальної соціально-економічною політикою. 3.      Спад у реальному секторі економіки - в пером півріччі 2013р. промислове виробництво зросло на ледь відмітні від статистичної похибки 0,1% (роком раніше зростання на 3,1%). При цьому обробні виробництва вже увійшли в депресивний стан - зростання зійшов нанівець (0% зростання в січні-червні 2013р.), Тоді як ще роком раніше виробництво зростало на 4,5%. При цьому в травні промислове виробництво скоротилося на 1,4%, а в обробній промисловості обвал переви сил 4,4 % - настільки глибокого спаду виробництва не спостерігалося аж з осені кризового 2009р. Видобуток сировини додає всього лише 1% (0,9% роком раніше), незважаючи на зростання цін на сировину, а виробництво газу, електроенергії, тепла і води падає на 0,7%. Спад в системі природних монополій - випереджаюче макроекономічний індикатор кризової ситуації в реальному секторі економіки. Гірше того, обсяг вантажоперевезень на транспорті скоротився на 0,9%, вантажообіг на залізничному транспорті (відбиває ситуацію у видобувній і обробній промисловості) впав на 3%, а обсяг навантаження основних вантажів на ж / д транспорті стиснувся на 3,7%. 4.      Спад ділової активності - за період з січня по червень 2013р. зведений індекс ділової активності в обробних виробництвах з урахуванням календарного та сезонного чинників знизився з 0 до -3,6 пунктів, у видобутку сировини - з 1 до 0, а у виробництві електроенергії, газу та води індекс як і раніше знаходиться на позначці в -2 пункту. За оцінками керівників організацій видобувних та обробних виробництв у липні 2013р. баланс оцінок у сфері попиту на вироблену ними продукцію (портфель замовлень) у видобувних виробництвах склав -16%, а в обробній промисловості -32%, що помітно гірше -8% і -22% відповідно роком раніше. 5.      Зростаюча залежність від імпорту - на тлі спаду експорту на 4,8% і зростання імпорту на 4,6% при депресивному стані промисловості це посилює залежність від імпортних товарів. Протягом 2000-2012рр. номінальні темпи зростання імпорту не опускалися нижче 40-45%, а реальні становили 30-35%. Тоді як виробництво в обробній промисловості збільшувалася в середньому на 5,5-6%. 6.      Спад споживчої активності та інвестицій - незважаючи на 38% зростання кредитування населення з боку банків, у першому півріччі 2013р. в порівнянні з аналогічним періодом 2012р. темпи зростання роздрібного товарообігу стиснулися з 7,7 до 3,7%, а обсягу платних послуг населенню з 4,2 до 2%. Поряд з цим посилюється інвестиційний криза в міру згортання інвестицій з боку великих держкомпаній і «олімпійських будівництв» - зростання капітальних вкладень в основні фонди на 12,8% у січні-червні 2012р. змінився спадом на 1,4% сьогодні. 7.   Примітивізація джерел економічного зростання - спостерігається стрімка деградація російської економіки методом кількісного використання. Так, у першому кварталі 2013р. при зростанні ВВП на 1,6% в річному вираженні валове нагромадження капіталу після обвалилося на 12,2% після зростання на 7,5% роком раніше. При цьому, якщо темпи зростання нагромадження основного капіталу (тобто капітальних вкладень в основні фонди) стислося з 15,5 до 0,1%, то накопичення оборотного капіталу впало більш ніж в 2,5 рази. Іншими словами, це свідчить про те, що промислові підприємства в спішному порядку згортають інвестиційні програми і скорочують виробництво, акцентуючись на розпродажі наявних запасів. Приріст доданої вартості в експорті сповільнилося з 4,2 до 0,4%, а в імпорті - з 13 до 4,9%. Загасає основний двигун російської економіки - споживчий попит домашніх господарств. Темпи зростання витрат на кінцеве споживання впали з 6,5 до 4,4%, причому зростання витрат домашніх господарств сповільнилося з 9,1 до 6,1%. Чи не особливо активну антикризову роль по заміщенню випадає споживчої і інвестиційної активності відіграє держава - темпи зростання споживання з держави прискорилися з ледь помітних 0,4 до 0,5%. Показово, що в порівнянні з аналогічним періодом 2012р. у першому півріччі 2013р. норма накопичення капіталу скоротилася з 18,3 до 16% ВВП (з нього норма нагромадження основного капіталу залишилася незмінною на позначці в 14,7%), зміни матеріальних запасів і оборотного капіталу - з 3,6 до 1,3%, а чистого експорту - з 11 до 8,2%.Притому що витрати на кінцеве споживання підскочили з 70,7 до 75,8% ВВП, з яких домашніх господарств - з 49,6 до 53,5% ВВП. Росія прагне споживати на рівні економічно розвинених країн з диверсифікованою наукомісткої промисловістю і розвиненим науково-технічним потенціалом, і при цьому практично не інвестувати кошти в модернізацію виробництв і не виробляти готову продукцію з високою доданою вартістю за прикладом слаборозвинених країн і «бананових республік». 8. Масштабний відтік капіталу - тільки в першому півріччі 2013р. компаніями і банками з Росії було вивезено понад 38,4 млрд. дол Це 71% сумарного вивозу капіталу за підсумками всього 2012р. (53,8 млрд. дол). За підсумками року з російської економіки буде вивезено не менше 55-60 млрд. дол - близько 3% ВВП або 15% федерального бюджету Росії в 2012р. При цьому в Мінфіні і Центральному Банку вже п'ять років поспіль хронічно помиляються з прогнозом і дають райдужні обіцянки - у поточному році там очікували побачити нульове сальдо руху капіталу. І лише в середині липня Мінекономіки озвучило новий прогноз - 50-55 млрд. дол Всього ж за період з січня 2008р. по червень 2013р. з Росії було вивезено 396,9 млрд. дол Це перевищує розмір федерального бюджету Росії в 2012р. і сукупні капітальні вкладення в основні фонди в той же період. Тільки за рахунок цього джерела можна було б подвоїти інвестиції в російську промисловість та інфраструктуру. 9.      Стрибок незаконного вивезення капіталу - екс-глава Центрального Банку Росії навесні 2013р. визнав, що в російській фінансовій системі величезна діра - тільки в 2012р. і тільки врахованим ЦБ РФ чином незаконно було вивезено близько 49 млрд. дол (1,5 трлн. рублів). Однак віз і нині там - у першому півріччі 2013р. за даними платіжного балансу Банку Росії з порушенням чинного валютного, податкового, митного законодавства було вивезено 27,9 млрд. дол Роком раніше - 27,3 млрд. дол З цієї суми 18,1 млрд. дол довелося на сумнівні зовнішньоекономічні операції ( неповернення експортної виручки, ненадходження товарів і послуг у рахунок оплати імпорту, фіктивні операції на фінансовому ринку і т.д.), а 9,8 млрд. дол - вивезення відверто кримінальних активів (стаття «Чисті помилки і пропуски» платіжного балансу). 10.  Обвал рентабельності економіки - у січні-травні 2013р. сальдований фінансовий результат російських організацій обвалився на 21,7% порівняно з минулим роком (з 3,44 до 2,69 трлн дол. рублів). При цьому в сільському господарстві спад переви сил 54 %, у видобутку сировини та обробної промисловості спад прибутків соста вил 21,9 %, на залізничному транспорті - 47,6%, на сухопутному транспорті - 76,4%, в оптово-роздрібній торгівлі - 22%, а на ринку нерухомості - на 55,2%. Як завжди, на плаву залишаються природні монополії, перекупники і експортоорієнтовані галузі - в трубопровідної системи спад Прибуток не переви сил 6,9 %, в системі зв'язку - 6,3%, а у виробництві газу, електроенергії та води, а також у будівельному секторі розмір доходів і зовсім виріс на 2,4 і 14,2% відповідно. 11.  Хронічне недофінансування національної економіки і соціальної сфери -у січні-червні 2013р. зафіксований профіцит федерального бюджету РФ в розмірі 306,8 млрд. рублів 1% ВВП). Однак це результат недофінансування економіки - дохідна частина виконана на 48,6% від запланованого на рік обсягу, а видаткова відомість лише на 44,4%.За підсумками півріччя національна економіка профінансована на 34%, ЖКГ - на 40,5%, культура і кінематографія - на 32,8%, охорону здоров'я - на 42,2%, соціальна політика - на 45,6%, фізична культура і спорт - на 48,3%, міжбюджетні трансферти - на 47,7%, а національна безпека - на 41,9%. При цьому вкрай складна ситуація з бюджетним фінансуванням спостерігається по цілому ряду напрямків - водне господарство профінансовано на 29,7% о запланованого на рік рівня, транспорт - на 22,6%, дорожнє господарство - на 26,6%, ПЕК - 38,1 %, відтворення мінерально-сировинної бази - на 39,5%, житлового господарства - на 20,5%, комунальне господарство - на 16,4%, дошкільна освіта - на 3,6%, середню професійну освіту - на 42,3% , культура - на 31,4%, соціальне обслуговування населення - на 39%, масовий спорт - на 25,1%, захист населення і територій від надзвичайних ситуацій - на 39,7%, державний матеріальний резерв - на 38,2%, забезпечення проведення референдумів і виборів - на 21,6%. 12.  Провал зі збором податків - у зв'язку з найсильнішим за останні 4 роки спадом виробничої та інвестиційної активності Федеральна податкова служба зафіксувала спад на 0,5% переказів до консолідованого бюджету Росії (до 5443000000000. рублів). При цьому якщо доходи федерального бюджету зросли на 1,9% завдяки високим цінам на нафту і надходженнями від нафтогазового комплексу, то регіональні бюджети, найбільш сильно залежні від обробних виробництв і ділової активності на місцях, зафіксували спад податкових надходжень на 5,2%. 13.  Спад запасів зернових і посівних площ - у першому півріччі розмір посівних площ скоротився на 20,7% по цукрових буряках, на 4,4% по картоплі і на 1,4% по овочах.Одночасно з цим на 24,5% обвалилися запаси зерна в сільськогосподарських і заготівельних організаціях (з 16,9 до 12,8 млн. тонн.). Запаси пшениці скоротилися на 41,9% (з неї придатної для продовольчих потреб - на 55,1%), жита - на 36,3%, просо - на 59,5%, рису - на 48,9%, ячменю - на 19,6%, а вівса - на 29,2%. До кінця 2013р. Росія ризикує отримати дефіцит зернових і, як наслідок, сплеск цін на продукти харчування. Тим більше на тлі скорочення поголів'я великої рогатої худоби на 1,8% (корів - на 1,7%), а також зниження надоїв молока на 4,2% і виробництва яєць на 0,7%. 14.  Сплеск інфляції - Уряд, як завжди, втрачає контроль над інфляцією: темпи зростання споживчих цін перевищили 7,2% за підсумками першого півріччя 2013р. - Це в 2 рази перевищує зростання цін роком раніше (3,8%). Вже сьогодні можна сміливо забути про обіцяну Урядом і закладену у федеральному бюджеті на 2013р. інфляцію в 5,5%. 15.  Подорожчання продуктів харчування - товари і послуги першої необхідності ростуть в ціні в 2-2,5 рази швидше офіційної інфляції - у першому півріччі в річному вираженні хліб подорожчав на 15,7% (оновивши цінові максимуми 2008р.), макаронні вироби - на 11,8%, алкогольні напої - на 18%, а плодоовочева продукція стала дорожчою на 15,2%. Відверте свавілля спостерігається по ряду товарних груп - так, тільки за період з кінця грудня 2012р. по середину липня 2013р. (Тобто за 7 місяців) ціни на білокачанну капусту підскочили на 162%, а картопля подорожчала в 2 рази при одночасному подорожчанні борошна на 9% і хліба на 7,2%. Реальна інфляція для 70% росіян з доходами менш 22,8 тис. рублів (середній душовий дохід в Росії в 2012р.) Перевищує 12-13%, а для малозабезпечених категорій громадян досягає 15-18% щорічно. 16.  Свавілля монополій і зростання платності соціальних послуг - стрімкими темпами продовжують рости ціни на послуги інфраструктурних та природних монополій.За підсумками першого півріччя 2013р. ціни на автомобільний бензин зросли на 8,1%, утримання і ремонт житла подорожчали на 8,2%, вивіз сміття - на 9,6%, комунальні послуги - на 10,7%, гаряче водопостачання - на 12,7%, опалення - на 10,9%, газопостачання - на 14,2%, а житлові послуги зросли в ціні на 8,1%. Сплеск цін спостерігається в активно приватизується і коммерціалізіруемой бюджетній сфері - медичні послуги в січні-червні подорожчали на 7,9%, послуги пасажирського транспорту - на 9,9%, послуги освіти - на 10,5%, послуги організацій культури - на 9, 2%, побутові послуги - на 7,9%, а послуги дошкільного виховання виросли в ціні на 6,5%. 17.  Стрибок злиднів - у першому кварталі 2013р. чисельність росіян з доходами нижче величини прожиткового мінімуму в порівнянні з аналогічним періодом 2012р. виросла на 500 тис. осіб - з 19,1 до 19,6 млн. росіян. Або з 13,5 до 13,8% населення Росії. Однак на ділі ситуація набагато гірше - прожитковий мінімум (7095 рублів) з урахуванням офіційної інфляції за період 2010-2013рр. не тільки не зріс у реальному вираженні, але навіть примудрився знизитися на 15,5%. За своєю калорійності споживчий кошик поступається пайку німецького військовополоненого в 1943р. - Реальний прожитковий мінімум має становити як мінімум 12,5 тис. рублів. У такому випадку за межею бідності опиниться 45-50% росіян - або 70-75 млн. чоловік. 18.  Розрив у рівні оплати праці по галузях економіки розростається - як і раніше зберігається критичний і неприпустимий розрив у рівні оплати праці працівників у видобувних виробництвах низьких переділів і торговельно-посередницьких видах діяльності з одного боку і наукомістких виробництв високих переділів з ​​іншого. Так, при середній заробітній платі в 29,723 рублів в травні 2013р. в сільському господарстві розмір оплата праці виявився в два рази нижче (15,6 тис. рублів), в текстильній промисловості на 55% (13,2 тис.), у шкіряній промисловості - на 51% (13,8 тис.), в виробництві харчових продуктів - на 20% (23,4 тис.), в обробці деревини - на 44% (16,5 тис.), у виробництві гумових і пластмасових виробів - на 28% (21 тис.), у виробництві готових металевих виробів - на 22% (22,4 тис.), у роздрібній торгівлі - на 33% (19,2 тис.), в ресторанно-готельному комплексі - на 36% (18,7 тис.), а в системі освіти і охорони здоров'я середні заробітні плати відповідно на 24 і 22% нижче середнього показника по Росії (24,4 і 25,2 тис. рублів). При цьому середній розмір оплати праці у фінансовому секторі в 2,2 рази перевищує середній по російській економіці (62,4 тис. рублів), в трубопровідної системи - в 3 рази (90 тис.), у виробництві нафтопродуктів - в 2,3 рази (63,7 тис.), у видобутку паливно-енергетичних корисних копалин - в 2,1 рази (58,9 тис.), а у видобутку металевих руд на 46% (43,9 тис. рублів). Практично чотириразовий розрив у рівні оплати праці працівників наукомістких виробництв і працівників, обслуговуючих найбільш високорентабельні експортоорієнтовані базові галузі «економіки труби», блокує перетікання кваліфікованих кадрів (і капіталу) у високотехнологічні галузі промисловості, перешкоджає структурно-технологічної модернізації, пригнічує інноваційну активність, посилює деградацію науково -технічного потенціалу, загострює примітивізацію виробництв, консервує технічну відсталість і закріплює за Росією статус сировинної колонії економічно розвинених країн. 19.  Стрімке зростання зовнішнього боргу - сукупний розмір зовнішнього боргу Росії (як держави, так і фінансових і нефінансових організацій) за останні півроку (з січня 2012р. по липень 2013р.) виріс на 30% - c 541 до 703,8 млрд. дол . Вже сьогодні розмір зовнішнього боргу на 30% перевищує рівень осені кризового 2008р. (540,8) і на 40% більше міжнародних резервів Росії (513,7 млрд. дол). При цьому якщо зовнішній борг держави у вузькому визначенні не перевищує 56,8 млрд. дол, то зовнішнє боргове заборгованість державного сектора в розширеному визначенні (тобто з урахуванням належать державі більш ніж на 50% компаній і банків) зросла аж на 58 % - з 224,6 млрд. дол на початку 2012р. до 355 млрд. дол у квітні 2013р. Стратегічно значимі підприємства, нафтогазові корпорації і держбанки вже сьогодні перебувають у критичній залежності від міжнародних банків, заклавши в якості забезпечення за кредитами свої акції. 20.  Замість іноземних інвестицій іноземні кредити і позики - протягом 2000-2012рр. неухильно зростає частка іноземних кредитів і позик у структурі притікає до Росії іноземного капіталу (з 47 до 92%). За підсумками першого кварталу 2013р. з 60,5 млрд. дол, які надійшли до Росії у вигляді іноземних інвестицій, 10,5% (6,38 млрд. дол) припали на прямі інвестиції, 0,2% (111 млн. дол) склав приплив « гарячих »спекулятивних портфельних інвестицій, а 89,3% (понад 54 млрд. дол) припали на приплив так званих інших інвестицій, тобто іноземних кредитів і позик. Зважаючи на той факт, що з 6,38 млрд. дол прямих зарубіжних інвестицій, що надійшли до Росії в першому кварталі 2013р., 75% (тобто 4,8 млрд. дол) забезпечили внутрішньофірмові кредити, надані іноземними материнськими компаніями і банками своїм «дочірнім» і контрольованим організаціям всередині Росії, виходить, що питома вага іноземних кредитів і позик в сумарному притоці іноземного капіталу перевищує 97,2% (!). Те, що російські чиновники називають іноземними інвестиціями, на ділі не має практично ніякого відношення до модернізації, інновацій та імпорту технологій, а виявляється іноземними кредитами та позиками, які змушені залучати російські компанії і банки в іноземних кредиторів з нерозвиненості вітчизняної фінансової системи, неконкурентоспроможності інвестиційно -банківської системи і відсутності довгострокових ємних за обсягом інвестиційних ресурсів під прийнятну ставку відсотка. 21.  Всихання міжнародних резервів - розмір міжнародних резервів Росії скоротився з 537,7 до 513 млрд. дол тільки за період з початку 2013р., погрожуючи платоспроможності Росії. На тлі дворазового (з 55,5 до 32 млрд. дол) зниження величини профіциту рахунку поточних операцій у першому півріччі поточного року порівняно з аналогічним періодом 2012р. 22.  Збитки від нееквівалентного зовнішньоекономічного обміну - за підсумками першого півріччя головним чином за рахунок розпродажу непоправного мінеральної сировини та продукції низьких переділів Росія отримала експортний дохід у розмірі 252,5 млрд. дол Після оплати імпорту іноземних товарів у розмірі 160,9 млрд. дол . Центральний Банк зафіксував профіцит торгового балансу в розмірі 91,6 млрд. дол У аналогічному періоді 2012р. експорт склав 262,4 млрд. дол, імпорт 160,9 млрд. а позитивне сальдо торгового балансу порядку 108,3 млрд. дол Однак у зв'язку з розростається дефіцитом у зовнішній торгівлі послугами Росія втратила 23,4 млрд. дол (про тив 18,5млрд. роком раніше), негативне сальдо балансу оплати праці перевищило 5,9 млрд. дол (про тив 4,8 млрд. дол роком раніше), а негативне сальдо балансу інвестиційних доходів (тобто чистий інвестиційний збиток Росії) перевищило 27,7 млрд. дол (про тив 28,6 млрд.).Ще 3 млрд. дол в першому півріччі 2013р. з Росії спливло в рамках негативного сальдо балансу вторинних доходів (про тив 1,4 млрд. дол роком раніше), а по балансу рентних платежів Росія заробила 0,5 млрд. дол (роком раніше 1 млрд. дол).  Заробивши 91,6 млрд. дол в рамках зовнішньої торгівлі (профіцит торгового балансу), Росія, в силу утягнутості в систему нееквівалентного зовнішньоекономічного обміну на правах сировинного придатка і фінансового резервуара, зазнала збитків у розмірі 59,7 млрд. дол в рамках оплати іноземних послуг, грошових переказів трудових мігрантів, нерозвиненості туристичної сфери, колосальних платежів з обслуговування зовнішнього боргу і виплати дивідендів іноземним акціонерам і офшорним бенефіціарам і т.д. Іншими словами, від 2/3 нафтогазових доходів (без урахування імпорту товарів) до 88% всіх нафтогазових доходів (з урахуванням імпорту товарів), які отримала Росія від експлуатації природних надр і сировинної ренти, були самим елементарним чином «проїдені» і були спрямовані на оплату імпорту іноземних товарів (передусім споживчих товарів, продуктів харчування і побутової техніки), послуг (туристичних та робочих поїздок, фінансових послуг тощо), оплати праці, виплати дивідендів і відсотків по зовнішніх позиках і т.д. Одночасно з цим з решти 32 млрд. дол порядку 21,7 млрд. дол горезвісних нафтодоларів у першому півріччі 2013р. було вивезено з Росії по фінансовому рахунку приватним сектором (роком раніше 22,3 млрд.), 9,8 млрд. дол склав вивіз відверто кримінальних активів (стаття «Чисті пропуски та помилки" платіжного балансу; роком раніше 8,9 млрд. дол .). Ще 0,5 млрд. дол довелося на ті фінансові ресурси, які були вивезені органами державної влади та Центральним Банком за кордон за статтею накопичення валютних резервів. 23.  Пузир у сегменті банківського кредитування населення - темпи зростання кредитування населення протягом 2011-2012рр. не опускалися нижче 38-42%, а за підсумками першого півріччя 2013р. склали 39%. При цьому реальні доходи росіян ростуть набагато повільніше - на 0,5% у 2011р., На 4,4% в 2012р. і 6,6% у першому півріччі 2013р. А з урахуванням реальної, а не офіційної інфляції рівень життя переважної частини росіян неухильно знижується, вимиваючи середній клас. Ставлення кредитної заборгованості до розташовується доходу перевищила позначку в 20%, а для економічно активного населення наближається до критичного порогу в 37-40%. При цьому темпи зростання кредитування промислових підприємств стиснулися з 30-35% у 2011-2012рр. до 14-15% сьогодні на тлі подорожчання кредитів і спаду в реальному секторі економіки. Однак навіть цей міхур на ринку споживчого кредитування виявляється не в силах запобігти спаду споживчої активності, загасання роздрібного товарообігу і розростання кризових явищ в російській економіці. Владислав Жуковський

Кавказ 

На Північному Кавказі стає все гаряче. Серед ближніх і дальніх сусідів Росії ставати се більше тих, хто починає сумніватися в міцності влади Кремля в цьому регіоні. Останнім часом з'явилися ознаки того, що Україна стала проявляти активність на північному кавказькому напрямку. Одним із свідчень чого є пропонований вашій увазі текст. Перед вами переклад з української мови інтерв'ю, взятого одним з провідних українських видань у відомого експерта по Кавказу, давнього автора нашого видання Авраама Шмулевич. Яке геополітичне значення Північного Кавказу? Північний Кавказ одна з ключових точок пострадянського простору і світу. За ХХ століття на політичній карті відбулося безліч змін. Відбувся розпад Радянського Союзу і всіх європейських імперій. Немає підстав вважати, що подальший процес дезінтеграції Росії зупиниться. Чому? Всі проблеми державного устрою і управління Росії набагато гостріше відчуваються на Кавказі. Основна проблема устрою РФ у тому, що вона тільки формально федерація. По ідеї вона повинна бути державою і чукчів, і чеченців, захищати їх інтереси.Але це не так. Якщо ситуація в центральній Росії більш-менш терпима, правові проблеми не настільки гострі, то вал проблем на Північному Кавказі призвів до того, що, де-факто, російської влади в багатьох районах просто немає. Якби не було розбіжностей між північними кавказцями, то вони б давно вигнали Росію. Вона б просто повторила долю всіх колоніальних держав. Якщо будуть глобальні зміни в регіоні, то це, до речі, дуже важливо і для самої України. Як би ви будували зовнішню політику України стосовно Кавказу? А що, в Україні є зовнішня політика? У мене враження, що у вас є тільки внутрішня політика. Мені про зовнішню політику України нічого не відомо. Здається, що країна з таким потенціалом просто не до кінця сформувалася як держава. Але взагалі це дивно, так як Україна - майже кавказька країна. Кавказ міг би мати велике значення в українській політиці. Південно-Східний фланг України - це саме Кавказ. Ці землі історично були дуже тісно пов'язані з Україною. Запорожців деякий час називали в офіційних документах «черкасами». Знамениті козацькі чуби це національна зачіска і черкеських воїнів теж.Прізвище Шевченко має черкеські (адигськие) коріння. Від слова "шеуджен", яким адиги позначали своїх християнських священиків (під натиском ісламу Шеуджен емігрували до Лівобережну Україну, де як і раніше сповідували християнство. Їхні нащадки, природно, називалися "шеудженик'о", "шевдженко", "шевченко" - ред.) . Тобто, Україна і Кавказ, а особливо черкеси, це народи, які були завжди пов'язані безліччю ниток. Зараз Кавказ міг би займати значне місце у зовнішній політиці України, так як це прямо впливає на безпеку країни. Українці могли б використовувати своє унікальне становище. У вас живе достатня кількість біженців з Кавказу. При будь нестабільності їх число збільшиться. Значна частина політичної та інтелектуальної еліти сучасної Грузії здобула освіту або жила в Україні. Тому Україна могла б виступати посередником між Росією і Грузією. Для мене не зрозуміло, чому Франція, а не Україна, стала посередником під час останньої російсько-грузинської війни.Ви могли б отримувати від такого посередництва політичні дивіденди і конвертувати їх у поліпшення економічних зв'язків з Північним і Південним Кавказом. До того ж, становище України як транзитної країни залежить від ситуації на ринку вуглеводнів, а динаміка ринку багато в чому залежить і від ситуації на Кавказі. Нарешті - ісламський чинник, який присутній в Україні. Він багато в чому визначається ситуацією умми (в ісламі слово умма позначає співтовариство віруючих - ред.) Північного Кавказу. Є маса аспектів, які Україна могла б використовувати, але вона цього не робить. Які б ви описали процеси, які проходять на Північному Кавказі? За останні двадцять років Кавказ перетворився на типову колонію. Він різко відрізняється від метрополії з мови, культури, релігії. Населення не асоціює себе з метрополією. Кавказ економічно і політично повністю залежить від Москви. Якщо радянська еліта докладала зусиль для інтеграції різних регіонів, то російська еліта пустила все на самоплив. Кавказ і Росія йдуть всі боле розбіжними курсами. Північний Кавказ - один з найбільш дотаційних регіонів. Але народи Північного Кавказу тисячоліттями жили без всяких дотацій з Кремля.Економіка зруйнована, а система управління настільки неефективна, що призводить до смерті регіону. Дагестан, один з найбільш родючих регіонів, де врожай збирають двічі на рік, зараз експортує картоплю навіть з Ізраїлю. Всі разом це веде до зростання антиурядових настроїв. Фактично, на Кавказі йде партизанська війна під релігійними прапорами. Це повномасштабна партизанська війна, яку виграти російські військові просто не можуть. Ні одне стратегічне завдання, ні в області безпеки, ні в галузі культури, ні в області економіки, не були вирішені. Тепер до цього потрібно додати і повномасштабна криза російської еліти. У таких умовах вони не вирішуватимуть ніяких проблем. Вже в багатьох районах люди живуть не за законами РФ. У Чечні це відбувається офіційно.Кадировський лад ніякого відношення до конституційного ладу Росії не має. По всій території Дагестану діють шаріатські суди. Днем влада федералів, вночі - мусульманських партизанів. Що може зробити Росія? Англія і Франція були могутніше і ефективніше Росії, але вони пішли з своїх колоній. Чому у відносинах між Кавказом і Росією має статися диво? Процес деколонізації - об'єктивний процес . У Росії два виходи - або змінити систему управління Північним Кавказом і стати реальною федерацією, або піти. Але навіть якщо вони захочуть стати федерацією, не факт, що еліта зможе реалізувати такий проект. За останні двадцять років російська верхівка багато говорила, але жодного великого проекту так і не реалізувала. Але багато хто сприймає роль Москви як стабілізуючий фактор у регіоні. Зараз так думають на Заході, що Росія відіграє стабілізуючу роль на Кавказі. Але це вже не так. Всі деструктивні процеси, які там є, посилюються спробами Москви їх вирішити.Кавказ перетворюється в агресивний ісламський регіон - і це реакція на дії російських силовиків. Те свавілля, що відбувається на Північному Кавказі, просто страшно уявити.Життя і свобода людини нічим не захищена. Людей викрадають і часто незрозуміло хто.Всі підприємці платять хабарі чиновникам і «закят» (обов'язковий податок - ред.) Мусульманським партизанам. Система правосуддя не діє. Система освіти - те ж саме. Дітям з Кавказу занижують оцінки на держіспитів, щоб вони не вступали до вузів великих міст.Так хочуть розвантажити Москву від кавказців. В органах влади тотальна корупція і клановість. Все це боляче б'є по цінностям народів Кавказу. Відбувається тотальна дезорганізація суспільства, архаїзація і дезінтеграція соціальних інститутів. І це не може тривати довго. Сильні сторони Москви? Кавказ - це пральня для відмивання грошей. Не секрет, що значні ресурси, які йдуть як дотації, осідають в кишенях московських чиновників. Те, що не йде «відкотом» до Москви, залишається в кишенях вже північнокавказьких начальників. Населення нічого від цього не отримує. Плюс Путін тримає формування Рамзана Кадирова, як свій силовий резерв. У разі чого, їх можна використовувати проти опонентів. При цьому Кадиров лояльний саме Путіну, а не Росії. Тому Кадиров може розбиратися вже зі своїми чеченськими опонентами.Як вбивства братів Ямадаєвих або інших супротивників. Як відрізняється ситуація в різних республіках регіону? Ситуація в черкеських республіках (Адигея, Кабардино-Балкарія, Карачаєво-Черкесія - ред.) Відрізняється від ситуації в Дагестані, Чечні та Інгушетії. Наприклад, російського населення вже немає в Дагестані і Чечні. У черкеських республіках ще є значне число росіян. У них помітно менший рівень ісламізації. Єдині республіки, де є альтернатива ісламізму як майбутньому Кавказу - черкеські республіки. Хоча в тій же Кабардино-Балкарії діє дуже сильне ісламістський рух. Там, фактично, йде громадянська війна між черкесами про-ваххабітського і анти-вахабітского світогляду. Звідки йдуть витоки гасла «Досить годувати Кавказ»? Зараз вже всі знають, що в Росії існує психологічне несприйняття між кавказцями і слов'янським населенням. Це і скінхеди, і кавказька злочинність, і ваххабіти. Економічна ситуація така, що економіка Кавказу зруйнована. Я думаю, що це робиться і свідомо, бо економічно самодостатній Північний Кавказ може відокремитися від Росії. Крім того, місцеві корумповані еліти нічого не вміють, окрім крадіжки грошей. Вони піднялися на економічній розрусі Кавказу, тому вони зацікавлені в продовженні розрухи та отриманні дотацій, а не в організації виробництва і розвитку сфери послуг. Але через це народ повинен виїжджати в міста центральної Росії. Кавказці там тримаються один одного і не «атомізуються», як росіяни. Масла у вогонь підливає те, що економічне положення росіян теж вельми плачевно. Разом це веде до більшого напруження між кавказцями і росіянами. Хто автор гасла і хто його практикує? Гасло «Досить годувати Кавказ» висунуто російськими націоналістами. Але зараз це гасло починає підхоплювати Кремль. Чиновники в Москві хочуть виглядати російськими націоналістами, приватизувати ідеологію. Це демагогічний прийом, тому що Кремль нічиї національні інтереси не захищає, крім своїх власних. Це гасло потрібен також для того, щоб тиснути на місцеві еліти. При величезній кількості чиновників у Кремля немає апарату управління. Тобто, в кінцевому рахунку, гасло буде тільки прискорювати процес відчуження Кавказу від Росії. Але є й інше гасло, як «ні п'яді російської землі». Як це зрозуміти? А чому Кавказ - це російська земля? Він був завойований якихось 150 років тому. Навіть переважна кількість росіян не розглядають ці землі як росіяни. Ментальне відчуження від Кавказу вже відбулося. До того ж, від Росії відійшли набагато більш населені російськими території в процесі розпаду СРСР. Зараз Північний Кавказ для Росії - джерело тероризму, нестабільності, корупції. Я думаю, що значне число навіть російських націоналістів розуміє, що ці землі потрібно відпустити. Багато людей може говорити в нео-імперському стилі, але ніхто їхати на Кавказ не поспішає. Це все розмови для бідних. Росія, на жаль, стрімко скорочується. Російського народу вже не вистачає для збереження всієї території держави. Яка політика Грузії щодо Північного Кавказу? Ми говорили, що у України немає зовнішньої політики по Кавказу. У Грузії схожа ситуація.Це подібні хвороби пострадянського синдрому. Просто Грузія життєво зацікавлена, щоб північні кавказці були дружні до неї. Грузія розглядає північно-кавказців як силу, яка може зменшити агресивний запал Росії. Але грузинська еліта діє вкрай непослідовно. Боле того, в Грузії великий розрив у системі управління. Вищий рівень управління сучасний, а середній і нижній ще радянський. Грузія може спробувати грати стабілізуючу роль, але зараз у них немає сміливості. Це дуже сумно, оскільки єдина політична сила, яка залишається на Північному Кавказі - ісламізм. Є, звичайно, черкеський націоналізм, але на них все більше тиснуть федеральні влади. Хто ще може впливати на ситуацію в регіоні? Частково може Азербайджан. Зараз він впливає на Південний Дагестан. Призначення тих чи інших людей на ключові посади в містах Південного Дагестану давно проходять при консультаціях з Баку. Туреччина веде досить обережну експансіоністську політику. Захід в особі ЄС і США дуже не хотів би втручатися в ситуацію. Але якщо керівники політичного ісламу оголосять джихад Заходу, то ті будуть змушені це зробити. Ми пам'ятаємо, що співпраця Грузії та США почалося з того, що американський спецназ зачистив Панкіську ущелину на півночі Грузії, де базувалися арабські терористи. Іран теж може грати свою партію, якщо вирішить проблеми із Заходом. Цікаво, що Китай починає придивлятися до регіону. Китайський флот нещодавно увійшов у Чорне море. І ось тільки Україна не має явного інтересу до цього регіону. Неначе Україна знаходиться не поруч з Кавказом, а десь далеко. Що являє собою політичний іслам на Північному Кавказі? Є те, що вони називають «традиційний іслам» - суфійський іслам. Це теж форма політичного ісламу. Цікаво, що за підтримки російських багнетів вони побудували в Чечні фактичне держава політичного ісламу на базі суфійського тариката. Є салафія, де джихад сприймають як ключову заповідь. Салафітські режими виникали, але ніде не були успішні - Афганістан, Ємен, Сомалі. Усюди вони або розкладалися, або програвали зовнішнім силам.Але на Північному Кавказі політичний іслам воює Не проти одновірців і ісламських країн.Він там очолює антиколоніальну війну. Це ставить рух у зовсім інші умови. І зрозуміло, що Північному Кавказу потрібна якась інтегральна ідеологія, яка приглушала б етнічні протиріччя і зібрала б волю кавказців. Цією ідеологією є саме політичний іслам. Зараз ніякої іншої об'єднуючої ідеології немає. Хоча, могла б бути і ідеологія європейського Кавказу. Але російська влада робить все, щоб задушити це в зародку. Всі носії цієї ідеології видавлені або знищено в Дагестані, Інгушетії та Чечні, а в Черкесії йде боротьба проти них.Виходить, що Північнокавказький салафізм - єдина інтегруюча ідеологія. Тому всі зовнішні політичні сили бояться того, що замість російських прийдуть ісламісти, і буде другий Ірак або Афганістан. Але через те, що Північнокавказький салафізм формується в антиколоніальної війні, а не в боротьбі з іншими мусульманськими урядами, це його сильно відрізняє. Звичайно, є надія, що вони не будуть сліпо йти у фарватері «Талібану» і «Аль-Каїди», що не наживати собі зайвих ворогів на рівному місці. Хоча, практично я цього не бачу, думаю, що у них просто не вистачає інтелекту та освіти зробити таку редакцію, щоб підлаштувати її під свої умови. Чому молоді люди йдуть у ліс? Салафізм - це єдина альтернатива існуючій системі. Молоді люди бачать неймовірну несправедливість, абсолютна відсутність соціальних ліфтів. Якщо ти не належиш до якогось клану, у тебе просто немає шансів домогтися чогось у цьому житті. Молоді кавказці, як правило, люди амбітні і динамічні, але вони не можуть реалізувати себе. А ось ідеологія Імарату Кавказу досить приваблива - це гасла справедливості і братерства. Це також соціальне мікросередовище. У боротьбі за відновлення ісламської держави вони бачать благородну ідею. Імарат Кавказу бореться за те, що вони читають у книжках - відсутність експлуатації мусульманина мусульманином, шаріат, весь світ має бути ісламським, іслам - єдине правильне вчення, і т.д. Зараз це реальна альтернативна система влади. Судова система шаріату НЕ корумпована, на відміну від світських судів. І є хоч якісь правила. Це альтернативна соціальна система, яка приваблює молодь, адже паралельно з нею і всередині її вони практично і виросли. Можлива нова війна? На Північному Кавказі партизанська війна вже давно йде. Зараз за інтенсивністю вона починає перевершувати Ірак і Афганістан. Боле того, є всі передумови до того, що Імарат Кавказу зможе змістити зону конфлікту в Татарстан. Великі міждержавні конфлікти на даний момент малоймовірні. Потенційно є два вогнища - вірмено-азербайджанський і російсько-грузинський конфлікти. Що стосується повторення чеченського сценарію, я не раз чув від керівників ісламістського підпілля, що вони готові взяти владу. Однак вони не готові її утримати. Тобто, вони не можуть витримати прямого зіткнення з усіма російськими військами і не мають досить сильних позицій у суспільстві. Тому вони будуть уникати лобових зіткнень. Вони ведуть пропаганду, посилюють позиції. Тим більш, що закони шаріату сприймаються як альтернатива корумпованою центральної влади.Населення волею-неволею звертається до них. Тому вони будуть поступово видавлювати федералів, займати ключові інститути влади, і візьмуть владу, коли будуть готові. Авраам Шмулевич

КУБАНЬ СТАЛА НА ЗАХИСТ УКРАЇНСЬКОЇ БАЛАЧКИ

Балачка – це мова кубанських козаків. Таке чітке й однозначне пояснення я почув ще зо три роки тому від учасників Кубанського козачого хору, який під час своїх досить частих відвідин України не оминає своєю увагою й Одесу. Щоразу велика зала обласної філармонії, де він за звичай виступає, переповнена. І жителі міста, що має древнє українське коріння, але і в наш час потерпає від насильницької русифікації, завжди палко аплодують пісням «Взяв би я бандуру», «Вітре буйний», «Ой, чий то кінь стоїть», «А мій милий вареничків хоче»… А гімн України всі слухають стоячи, поклавши правицю на серце, і разом зі співаками демонструють цим, що всі ми козацького роду. Здебільшого «балакав» я з учасниками хору про нашу спільну минувшину, дивуючись, як добре знають вони родовід козацької Кубані. Оце нині виповнилося 220 років із часу як туди прибула перша партія колишніх запорожців, які після зруйнування Катериною П Січі стали чорноморцями. Про ті часи одеситам нагадує пам’ятник кошовому отаману Антону Головатому, до якого кубанські співаки при кожній нагоді покладають квіти. А ось про інший пам’ятник – дуб «Чорна ніч» вони з подивом уперше почули від мене. Його посадили у 1792 році козаки-чорноморці, вирушаючи в далеку дорогу на Кубань, на знак розставання з рідним краєм. За два віки він виріс крислатим могутнім красенем, визнаний пам’ятником природи й української історії. Але вже давно за потурання одеської влади, яка ніколи повагою до українства не відзначалася, над цим дубом нависла смертельна небезпека. Під його кроною на проспекті Шевченка, майже впритул до стовбура, територія постійно забудовується шопами та забігайлівками, гілля випилюється. Мені не раз доводилося писати, як упродовж десятиліття громадськість разом із козацькими організаціями ведуть боротьбу за збереження дуба-пам’ятника. Побувавши біля нього, учасники кубанського хору слушно зауважили, що наші далекі предки дали дубові дуже влучну назву, адже за останні два століття український народ пережив не одну «чорну ніч». Щодо Тамані, то в ній на кінець ХІХ століття за метриками числилися «малоросійськими козаками» близько мільйона осіб. Але термін «запорожець» був офіційно заборонений, а споруджені козаками курені, січі, слободи за урядовим наказом стали іменуватися станицями. Однак для місцевих жителів Кубань усе ще була Чорноморською Україною, зберігалася тут і українська мова, бо козак мав і розмовляти козацькою мовою. Загальновідомо, що у лютому 1918 року місцева Законодавча рада проголосила Кубанську Народну республіку, а невдовзі ухвалила резолюцію «Про прилучення Кубані на федеративних умовах до України». Але новоявлена комуністична імперія цього не могла дозволити, бо українства боялася, як вогню. Віддушиною для кубанського козацтва стала проведена там у 20-х роках минулого століття українізація. Тоді було відкрито близько тисячі українських шкіл, 16 педагогічних технікумів, Північно­-Кавказький український педагогічний інститут (нинішній Краснодарський університет), видавалися українські газети, друкували книжки. Але потім на Кубані, як і в Україні, були колективізація, голодомор. У деяких станицях вимерло до 60–70 відсотків жителів. Водночас почалася тотальна русифікація. Усі українські книжки реквізували, українські навчальні заклади позакривали, українських викладачів репресували. Одного дня викладачів та студентів Кубанського українського педагогічного інституту заарештували й відправили в табори. А вже під час парторизації у 1932–1933 роках усіх українців Кубані, не питаючи їхньої згоди, записали росіянами. Після розвалу комуністичної імперії у цьому краї гостро постала проблема самоідентифікації, національної ідентичності. Чимало жителів Тамані вважають себе не росіянами, не українцями, а кубанцями. «Москалів» там досі недолюблюють, людям ближчим є козак з бандурою, ніж мужик із козлячою борідкою у косоворотці з балалайкою. Розмовляють балачкою – місцевою говіркою з українським акцентом, а писати все ще доводиться російськими літерами. Зразком такого письма можна вважати «приговор №7» козаків Старонижньостеблівського куреня, датований 10 серпня 1918 року: «Мы зибралысь на свою збирню перший раз писля пропажи москальской власти, мы малы козачу мову в тим, що мы, козаки, потомки прежних запорожцив по своему слабоумию или недохвату в науци, ны так давно изменилы своий ридний Кубани, дали волю и власть проклятому москалю таку, якою сами владилы, памятую, що и вин наш брат по нашому Государству, також будэ з нами вмисти робыты и жыты на Кубани на пользу всего казацства, ну наша думка гныла и плода з нэи доброти ны выйшло». Нині на Кубані, як і в усій Росії українських шкіл не існує, як немає ні українських телеканалів чи газет. У побуті балачою послуговуються головним чином літні станичники. Тож можна вважати винятком для РФ, що у деяких школах Кубані вже впроваджено факультативом вивчення козацької балачки, видано навіть посібник-хрестоматію «Козак Мамай» для учнів 5-7 класів. До речі, ще в 2005 році в усіх кубанських школах запроваджено як обов’язковий предмет «Кубановедение». А в 2010 році резонансною подією став випуск «Кубанской азбуки» і пропозиція групи вчених Кубанського університету ввести викладання на балачці в усіх школах Краснодарського краю. Того ж року в етнотуристичному комплексі козачої станиці Атамань вперше з великим розмахом пройшов конкурс балачки і «День балачки». Тепер вже став традиційним і літературний конкурс «Казацкая балачка», який відбувається у день народження письменника Олександра Ільченка – автора знаменитого роману «Козацькому роду нема переводу». Те, що балачка має тисячі щирих прихильників і захисників, засвідчила бурхлива дискусія, яку викликали публікації про її долю на сайтах vpered-kr.ru та prosvita.ucoz.ru. Думок із цього приводу – море. Дехто навіть коментарі свої висловлює чистою балачкою. Водночас люди обурюються тим, що Верховний суд Російської Федерації заборонив громадську організацію «Об’єднання українців Росії», що на Україні влада законом Ківалова-Колесніченка російською мовою витісняє державну. Тож боротьба за збереження української мови й культури єднає патріотично налаштованих жителів Кубані та України, яка для більшості станичників залишається Батьківщиною. Найбільш переконливо висловив свою думку учасник дискусії в Інтернеті, який навів кілька вагомих причин, чому слід відродити українську мову й культуру на Кубані. На його погляд, вони були основою краю до того, як у 1932 році сталінський режим заборонив їх. Тож тепер в умовах відносної свободи кубанці, які зазнали такого насилля, мають повернути собі те, чого їх позбавили сталіністи. Національна ж мова й культура – першооснова для виховання в людях моральних цінностей, осягнення мудрості поколінь, відродження народних звичаїв і традицій. З повідомлень у соціальних мережах Інтернету можна довідатися, що дослідженнями українських кубанських говорів займаються вчені філологічного факультету Кубанського державного університету. Уже побачили світ книжки Петра Ткаченка «Кубанський говір. Спроба авторського словника» та Ольги Борисової «Кубанські говори: матеріали до словника». А найбільш послідовно ведуть боротьбу за відродження українського культурного життя на Кубані Наукове товариство імені Тараса Шевченка та Товариство українців Кубані. Регіональна ж влада Краснодарського краю українським організаціям ніякої допомоги не надає. Немає і, вочевидь, не буде дозволу крайового департаменту освіти на викладання балачки у всіх школах. Учасники дискусії зазначають, що жителів краю фактично позбавили кубанської літератури, вони не знають таких імен письменників як отаман Яків Кухаренко, на п’єсу якого «Чорноморький побит» про життя запорізьких переселенців була написана оперета, не знають поета й драматурга Василя Мову (Лиманського), Олександра Півня. Їх імена не увічнені у бронзі, а зведені свого часу козаками історичні й культурні пам’ятники руйнуються, бо вони навіть не охороняються законом. Та найприкріше, що на території Кубані фактично досі не скасований незаконний указ про заборону української мови від 26.12.1932 року. Натомість триває процес перетворення кубанського козацтва на безлику, безвільну масу, як того і хотів Сталін. Тож девіз борців на захист української балачки – Кубанці! Не забувайте свої корені, пам’ятайте, хто ви насправді! – сьогодні звучить усе голосніше, гуртуючи українське козацтво для рішучих дій. Сергій Горицвіт (Одеса)