МОНОМАХ........

Неісторичні нотатки на полях підручника історії

Віктор ЧАЙКА

Як і багато інших давньоруських правителів, великий князь Володимир-Василь Всеволодович, прозваний Мономахом, зустрічав усі великі церковні свята, відвідуючи ІНКОГНІТО тюремних арештантів і церковних жебраків, аби особисто подати їм милостиню...
Так Володимир Мономах увійшов у Історію як князь «милостивий». Хоча не лише у свята проявлявся в його великому правлінні гуманний за своєю ментальністю ХАРАКТЕР наших лісистих у ті часи земель: бо ніде в Європі, окрім як у нас, не зустрінеш стільки пристойних жебраків з простягнутою «Христа ради» рукою і стільки могутніх або заможних людей, які жертвують подаянням в ім’я Христа і задля пробачення власних гріхів (пам’ятаю свій шок у соборі Паризької Богоматері, де вельми недорогі, але величезні свічки купували переважно лише мої співвітчизники).
Саме посткатакомбним раннім християнством на Русі гранувалася або кувалася, на мою думку, та знаменита непокірна слов’янська душа, великий дух якої дозволив вже в новітній історії помститися не лише «неразумным хазарам», але й усім іншим загарбникам: так у вигляді відплати агресорам російським і українським воїнам двічі довелося взяти Берлін і по разу Париж та Варшаву.
Русь дніпровська, Русь, багата на дичину і рибу, як і всі інші багатства, одвіку змушена була оборонятися від зовнішнього голодного ворога, породжуючи на світ великих воїнів, які увійшли до римських анналів: мовляв, на бенкеті пили вино з черепів ворогів, окованих золотом; а в бою пробивали будь-які лати отруєними стрілами (найкрутіший даній міф свідчить, що наші воїни походять від любовного зв’язку Геракла зі слов’янськими відьмами). Таким чином, войовничий характер усіх князів із роду Володимира Мономаха визначався передовсім географічним положенням їхніх володінь: адже давні грецькі географи проводили роздільну лінію між Європою і Азією зовсім не по Уралу (цю умовність вигадали набагато пізніше), а по річці Танаїсу (Дону!!!). Отже, значна частина наших предків була прикордонним народом! Вони відбивалися, як могли, від кочової Азії, що регулярно заходила до нас «попастись» разом зі своїми кибитками і незліченними стадами худоби (знамените пізнє явище «кочубеївщини» є, по-моєму, наслідком цієї латентної «Азії», в атмосфері якої сотні років проживала степова частина українських еліт).
Абсолютно очевидно, що дикі азіати змушені були здійснювати сотні років набіги на наші багаті пасовища, перш за все в посушливі роки, аби прогодувати худобу: зате наші зелені рівнини в цей час служили їм приманкою, бо були збережені від засух завдяки великій кількості лісів і річок. І саме великий князь Володимир Мономах зумів зупинити спроби наших найближчих сусідів-азіатів НАЗАВЖДИ перемістити свої постійні пасовища в нашу благословенну сторону.
Втім Мономаху доводилося відбиватися не лише від Азії: геополітичне черезсмужжя торкнулося і його. Так вже у 22 роки під проводом Святослава Чернігівського він допомагав полякам перемогти німецького імператора Генріха IV в його лігві            — в Сілезії. Але вже з 24 років військова кар’єра Мономаха майже повністю була присвячена азіатам в особі половецьких князів (половці — вони ж кипчаки — як тюркське плем’я відірвалося від своїх родичів по Середній Азії печенігів, аби вдертися в південно-руські степи, щоб без перешкод випасати свою чисельну рогату худобу, коней і верблюдів). І якби не видатні якості Мономаха-вождя і його військові й дипломатичні таланти, то хтозна, скільки слов’ян було б продано в рабство на невільничих ринках нещадними половцями.
Саме за вічні спроби відвести якомога більше слов’ян в полон Мономах бив половців усе своє життя нещадно: вбивство половецького князя Китана, наприклад, явно тягне на голлівудський екшн (хоча і кіностудія імені Довженко теж могла б зняти серіал). Адже, аби розправитися із загарбником, Мономаху потрібно було спочатку звільнити з полону свого сина-заручника Святослава: на щастя, ця нічна «спецоперація» пройшла славного 1094 року успішно, а Китана й усіх його найближчих прибічників було вбито. Саме це дозволило застрелити просто під час «ділового» сніданку ще одного лиходія — князя Ітларя.
Власне з цієї миті й почалася УСПІШНА оборона наших земель великим князем Володимиром Мономахом, якому довелося пережити і втрату на цій війні деяких зі своїх синів; і зраду найближчих родичів           — удільних князів; і навіть розгром Києво-Печерської лаври. Правду кажуть англійці, що в коханні і на війні всі засоби хороші і всі методи справедливі. Але навіть за межі цього цинічного висновку виходять діяння хана Боняка в Печерському монастирі, де половці вчинили страшні спустошення. Не забуваймо, що давньоруське суспільство жило фактично під керівництвом церкви, і саме по православ’ю, яке найбільше відділяло нас від Азії, й били абсолютно свідомо язичники-половці. Ось що говорить літопис Нестора про початок підлого вторгнення в Лавру: «...прідоша на монастир Печерський, нам сущим у келіях почиваючим по заутрені».
Аби раз і назавжди відбитися від половців, мудрий Мономах збирає в Любечі всіх «адекватних» князів росіян: і Святополка; і всіх Святославичів: Олега, Давида, Ярослава; князя волинського Давида Ігоревича. Прибули в Любеч і червоно-руські князі Володар і Василько Ростиславичі. Бо Мономах був одним із небагатьох, хто вже тоді розумів: аби відбитися від чужоземців, потрібно перш за все припинити братовбивство.
Взагалі, якщо чесно, то «Азія» і «кочубеївщина» загрожує Україні сьогодні так само, як і тисячу, так само, як і триста років тому: хто тільки не планує прогодувати на наших чорноземах «свої отари». Отже уроки мудрості Мономаха зараз актуальні так само, як і раніше. Перший урок: він говорив, що, якщо почне «вбивати брат брата, то земля руська загине». Другий урок: хоча й був князь Володимир Мономах «великомилостивий», але коли 1103 року половці вкотре порушили мир, то він на чолі всіх розумних князів Давньої Русі розбив їх на голову. Якраз 4           квітня було вбито в бою в урочищі Сутень аж 20 половецьких князів, а одного — Бельдюза, хоча й було взято в полон, але теж убито за особистим наказом Мономаха (жалість до загарбників, вважав він, — це жорстокість щодо власного народу).
Третій і найважливіший урок — урок Демократії: 1113 року кияни НА ВІЧЕ обрали своїм князем Володимира Мономаха, який до цього часу стільки разів розбив половців, скільки жоден князь на Русі ДО НЬОГО не розбив печенігів, а ПІСЛЯ НЬОГО — монгол з татарами (половці щоразу нестримно втікали, тільки-но чули, що на них виступив Мономах). Те, як слідом за ворогами зовнішніми Мономах-князь притиснув ворогів внутрішніх — лихварів (після третього нарахування відсотків сам борг списувався, наприклад), наочно показує: народ досить рідко помиляється у своїх обранцях, особливо якщо йому запропонувати гідне «меню» з гідних персон, які претендують на перші ролі в Державі. Саме часи демократично обраного на «стіл київський» Мономаха (Єдиноборця!) вважаються найбільш квітучим великокняженням на Русі.
Так, княжив Мономах, що рідкість на нашій землі, цивілізовано, по-європейськи. Мабуть, позначився вплив і його першої дружини — англійської королеви Гіди Геральдівни; та й матір Володимира — Анна — була донькою візантійського імператора Костянтина Мономаха. Можливо, саме ці гени й визначили вічний потяг самого Великого Князя й усіх його нащадків, помазаних після нього на царство «вінцем Мономаха», саме до міцного і по-візантійськи скроєного бюрократичного механізму (у нас завжди основою державності були люди служиві на кшталт чиновників і військових, а не підприємці й крамарі).
І нарешті останнє зауваження неісторика про Мономаха: викликає величезну симпатію те, як він ставився до Влади. Так, він пропустив на київський стіл двоюрідного брата, виходячи з «царських міркувань», мовляв, треба дати владу спочатку старшій гілці роду (хоча без цієї симпатичної особисто мені педантичності Володимир став би правити в Києві не в 60 років, а в 40). Та й після обрання на віче Князем київським Володимир Мономах довго й болісно думав, чи варто йому брати владу, що є для чесного правителя величезним тягарем праці й відповідальності. Одразу із захопленням згадуєш імператора Діоклетіана, який теж правив вельми успішно і теж був шанований УСІМА, проте відмовився від необмеженої влади і віддав перевагу радощам сільського життя (коли його вмовляли повернутися, він говорив: «Ви б не наважилися вмовляти мене, якби побачили прекрасні дерева, які я сам посадив у себе в саду, й чудові дині, які я виростив»). І звичайно, мимоволі з презирством згадуєш багатьох наших метушливих політиків-сучасників, які вельми блідо виглядають на тлі Володимира Мономаха, не ураженого ні владолюбством, ні честолюбством (не забуваймо: це слово утворене не на основі слова «честь»), ні користолюбством. Воістину, одні гідні прославляння і похвал за те, що добре правлять; а інші за те, що позбавлені влади.

I. Володимир Мономах і його повчання своїм дітям
Як відомо з історії Київської Русі-України, Володимир Всеволодович Мономах (1053 — 1125), ще будучи удільним князем, користувався заслуженою любов’ю народу. Славний своїми військовими перемогами над половцями, він у той же час піклувався про збереження миру серед удільних князів і впровадження правильного суду і порядку серед свого народу. Так, він встановив віри, тобто штрафи у кримінальних справах на користь постраждалих, ним було обмежено розміри відсотків при позиках, князь доповнив «Руську Правду» Ярослава Мудрого новими постановами. Літописець називає Володимира Мономаха «братолюбцем, нищелюбцем і добрим страдальцем за Руську землю».
Свідченням того, наскільки серйозно сприймав Володимир Мономах соціальні проблеми, є слова побажань, з якими він звернувся до своїх синів незадовго перед своєю кончиною: «О, діти мої! Хваліте Бога! Любіте также человечество... Не забувайте бідних, корміть їх. Будьте отцями сиріт, судіть вдовиць самі, не давайте сильним губить слабких... Не оставляйте хворих... Чтіть старих людей, як отців, любіть юних, як братів». Як справедливо вважала український історик Наталя Полонська-Василенко, «для ХII сторіччя заповіт Володимира — видатний документ гуманності».
II. Київські князі — сини Мономаха
1. Син Мстислав I Володимирович
Авторитет Володимира Мономаха був таким безперечним, що він без будь-яких перешкод передав Київський престол своєму старшому синові Мстиславу I (1076 — 1132), який раніше був князем Вишгородським. На Київському престолі він ствердився після смерті свого батька 1125 р. Мстислав I був гідним наступником свого великого батька: старанно працював для блага країни і тримав у покорі удільних князів.

Наша людина в ХII столітті

1130 р. він підпорядкував усю Білу Русь — князівство Полоцьке і на загальному з’їзді удільних князів засудив полоцьких князів за сепаратизм і вислав їх до Греції. Мстислав вів звитяжні війни з Ліфляндією і Литвою. Він був мужнім і мудрим, його любили піддані і шанували сусіди. У Києві Мстислав Володимирович побудував церкви св. Феодори і Богородиці Пирогощої, а також заснував Федорівський монастир. Як вважає багато хто з учених-істориків, Мстислав є останнім редактором «Повісті временних літ». Серед сучасників Мстислав користувався великою пошаною, в основному за успішну боротьбу з половцями.

Чому Мономах?

2. Син Ярополк II Володимирович (1082 — 1139)
Після смерті Мстислава 1132 р. великим князем Київським став його брат Ярополк II Володимирович. Його князювання в Києві протягом 7 років (1132 — 1139) було вельми неспокійним, оскільки між Мономаховичами відбувалися розбрати, якими скористалися їхні близькі родичі, — сини Олега Святославовича Чернігівського, які і почали боротьбу з Мономаховичами за старшинство. Половецькі князі також скористалися цими міжусобицями і знову відродили Половецьке князівство. На жаль, Ярополк II Володимирович не мав ні здібностей свого брата Мстислава Володимировича, ні його твердої волі. Правління Ярополка II і міжусобиці принесли «Мономаховому племені» важкі втрати. Полоцьке князівство відокремилося, і в ньому знову правили нащадки колишніх бунтівних князів, які повернулися із заслання. Втрачена був і Мінський уділ, де престол зайняли вороги Києва. Ще боліснішою була втрата Новгорода, де місцеві мешканці «вказали дорогу», тобто вигнали сина Мстислава — Всеволода і запросили сина Юрія Долгорукого — Ростислава. І незабаром Новгородське князівство почало перетворюватися на незалежну республіку, а за князем залишилася лише роль військового начальника.

Княжни та княгині Руси-України (Х–ХIV ст.)

3. Син В’ячеслав Володимирович
Третій син Володимира Мономаха — В’ячеслав Володимирович (1083 — 1154) у Києві княжив лише 11 днів (1139 р.) з 22 лютого до 4 березня і без боротьби залишив Київ на незаконну вимогу Всеволода Ольговича, князя Чернігівського, «проявивши свою повну неспроможність», як зазначав М.Грушевський у своїй «Історії України-Русі» (Т. II, С. 139). Як відомо, В’ячеслав Володимирович був князем Туровським.
4. Син Юрій I (Георгій I) Володимирович «Долгорукий»
Молодший син Володимира Мономаха Юрій Володимирович, якого називали Долгоруким (1108 — 1157) засів на Київському престолі лише 1154 р., після смерті Ізяслава — сина Мстислава Володимировича. Це був винятково владолюбний князь, який двічі військовою силою оволодівав Києвом (1149 і 1153 рр.), потім утвердився в нім 1154 р. і княжив до своєї смерті 1157-го. Юрій I Долгорукий був першим облаштовувачем Суздальського князівства, яке при ньому зробилося сильним і самостійним. Оселившись у Суздалі, він звідти керував усіма підвладними землями, але Південна Русь вабила його до себе. Давши Суздальську землю своїм молодшим синам, він після впертої боротьби зайняв Київ 1154 р. Народною любов’ю він не користувався, і кияни так ненавиділи його, що, дізнавшись про його смерть, розграбували його багаті хороми. Про нього залишилася пам’ять як про засновника багатьох міст (Юр’єв, Звенигород), будівничого церков і монастирів. Якщо вірити літописцеві, то за вдачею він був добрий, а в нещасті — твердий, але вкрай честолюбний.
III. Онуки Володимира Мономаха, які стали Київськими князями
1. Онук Ізяслав II Мстиславович (1096 — 1154)
З 1146 до 1154 рр. в Києві з двома річними перервами княжив внук Мономаха, син Мстислава Володимировича — Ізяслав II Мстиславич, покликаний на престол киянами з Чернігова, де він раніше княжив. Ізяслав II був мужньою та енергійною людиною. Він добре усвідомлював свої особисті достоїнства і вважав своїм обов’язком відстоювати правду. «Не місце йде до голови, — говорив він, — а голова до місця». Ізяслав, який двічі виганявся з Києва Юрієм I Долгоруким, але не бажав йому поступатися, віддав Київ шанованому, але нездібному до державних справ дядькові В’ячеславу Володимировичу і від його імені правив Києвом до своєї смерті. В період міжусобної боротьби Ізяслава II з Юрієм Долгоруким, тобто фактично між Мономаховичами і Мстиславовичами, військові зіткнення охопили весь схід Європи, оскільки Юрія Долгорукого, який хотів заволодіти Києвом, підтримували Ольговичі і Володимир Галицький (за ними стояли половці). На стороні Ізяслава виступали кияни, В’ячеслав Турово-Пінський і Святослав Волинський. Окрім того, Ізяслава підтримували і деякі європейські володарі: король польський Болеслав IV, чеський король Владислав II, а головне — король угорський Гейза. Більше того, ця боротьба за Київ цікавила і Візантію, і Болгарію. До цього слід додати, що Ізяслав II, прагнучи відновити велич Київської держави, відновив і церковну незалежність від Візантії. Помер Ізяслав II у той момент, коли, здавалося, переміг Юрія Долгорукого, і «плакала за ним вся Руська (Київська) земля... не лише як по своєму цареві, але і як по батькові», — так описав літописець кінець князювання Ізяслава II в Києві.

Сторіччя ХII. «Славний перемогами Мономах»

2. Онук Ростислав Мстиславович (? — 1167)
Онук Володимира Мономаха Ростислав Мстиславович почав княжити в Києві 1158 р. і залишався тут до 1160 р., а потім знову утвердився з 1161 до 1167 рр. У період його правління спостерігалося певне зниження інтенсивності княжих міжусобиць, і він дістав можливість звернути свою увагу на боротьбу з половцями, які знов відновили свої набіги. В околицях Дніпра вони не припиняли лютувати і грабувати. Щоб угамувати їх, Ростислав покликав багатьох удільних князів з дружинами. Здавалося, що він хотів, подібно до діда Мономаха, прославити себе і надовго вгамувати варварів. Але союзні війська піклувалися лише про безпеку судноплавства на Дніпрі і, простоявши біля Києва, розійшлися, коли купецький флот благополучно прибув із Греції. І лише князь Сіверський і брат князя Чернігівського при настанні дуже суворої зими з нечисленною дружиною осмілилися заглибитися в половецькі степи, взяли поселення двох ханів і повернулися зі здобиччю, сріблом і золотом. Ростислав, уже немолодий, понад усе піклувався про долю дітей своїх. І, попри слабке своє здоров’я, поїхав до Новгорода, щоб затвердити сина Святослава на престолі. Дорогою Ростислав на свої власні очі побачив щиру любов смолян, посли яких зустрічали його верст за 800 від міста. Стомлений дорогою, він не міг їхати далі Великих Лук. Князь покликав туди найбільш знатних новгородців і взяв із них клятву забути колишні образи на сина його і ніколи не мати іншого князя до самої його смерті. Заспокоєний їхньою згодою, Ростислав повернувся до Смоленська. Там сестра його Рогніда, дочка князя Мстислава, бачачи знеможеного брата, радила йому залишитися в Смоленську. «Ні, — сказав Ростислав, — я повинен лежати в Київській обителі св. Федора разом із нашим батьком». Він помер дорогою, тихим голосом читаючи молитву.

2013 року минає 900-річчя сходження Володимира Всеволодовича Мономаха на київський стіл, а також 960 років від часу його народження. Літопис повідомляє, що 1053 р. «у Всеволода родився син Володимир од Марії, цесариці грецької». А це ще раз спонукає нас уважніше й ретельніше поглянути на весь набуток добрих справ великого князя, бо саме талановита й добра людина могла творити добро і передавати його наступним поколінням. Ця стаття розповідає про історію будівництва давнього храму, однієї з найдавніших у Переяславському князівстві церкви Бориса і Гліба як «храму на крові», яка набула статусу Мономахової божниці — найулюбленішої великим князем церкви, збудованої в укріпленні Альто його стараннями, біля якої, за літописом, обірвалося життя князя.
Читаючи «Поучення» Володимира Мономаха в Літопису Руському, не важко помітити, що в ньому закладено не тільки поради мудрої, збагаченої досвідом людини своїм дітям і наступним поколінням, а й звіт діяльного і сильного князя про той многотрудний шлях, який йому довелося пройти, долаючи відстані й перемагаючи ворогів своїх. Впадає в око найбільш часто вживані слова «ходив», «ходили», «пішли», «пішов» та близькі до них за своїм значенням. Саме вони визначали зміст його наповненого подіями життя, його діяння в ім’я зміцнення Руської держави. Вони стали підсумком найбільших турбот за державні справи, виражених словами: «А всіх походів (зробив я) вісімдесят і три великих, а решти не пам’ятаю, менших. І мирів учинив я з половецькими князями без одного двадцять».

Княжни та княгині Руси-України (Х–ХIV ст.)

Ще ніхто не підрахував, скільки верст здолав князь на земній орбіті свого життя, бо не один раз ходив на Ростов, Смоленськ, Київ, Переяслав, Чернігів, Володимир-Волинськ, Любеч, Стародуб... Широка географія доріг, пройдених ним взимку і влітку, навесні й восени. Його вдалі походи створюють ореол найбільш турботливого князя, невтомного воїна і полководця, який боровся за зміцнення давньоруської держави, за єдність князів у спільній боротьбі з постійними ворогами Русі — половцями. Цілком справедливо історик М.І.     Костомаров сказав: «Навколо його імені обертаються майже всі важливі події руської історії другої половини ХІ і в першій четвертині ХІІ віку». Разом із тим хочеться звернути увагу на те, про що сам великий князь не сказав у «Повчанні», поминувши свої діяння у будівельній справі, в якій він особливо був вдатним. Похідне життя великого князя ніби затіняє те, що йому вдалося зробити для загального добра на поприщі будівництва. Не важко уявити, яке важливе значення мав міст через Дніпро, споруджений Мономахом 1115 року для потреб того часу, коли київський і переяславський князі не мали постійного зв’язку між лівим і правим берегами Дніпра. Тепер вони швидко могли подолати шлях між двома великими містами — Києвом і Переяславом, виступити в похід проти половецьких кочових орд, які найбільше тривожили землі Переяславського князівства і всієї Русі.

Чому Мономах?

Володимир Мономах турбувався про розширення й упорядкування володінь, зміцнюючи кордони Переяславського князівства, 1098 збудував Остерську фортецю — своєрідний форпост на північному заході. Того ж року спорудив у княжім дворі Переяслава кам’яну церкву святої Богородиці, а 1101 року владною рукою підкорив своїй юрисдикції Смоленськ, заклавши в ньому кам’яну церкву святої Богородиці. Збудовані храми зводив не тільки для поклоніння Богові й утвердження православної віри, а й задля поширення освіти, знань серед єпископів, монахів, простого люду. Саме при храмах створювалися бібліотеки, гуртувалися освічені люди, здатні читати книги, нести слово просвіти в маси. Сівши на київський стіл, він разом із князями Давидом і Олегом Святославовичами надумав перенести мощі перших святих Бориса і Гліба з дерев’яної церкви у нову кам’яну, яку «вони спорудили їм обом». День 2 травня 1115 року вилився у велике свято пошанування заступників землі Руської. Як пише літописець: «Князі ж, і бояри, і всі люди празникували три дні. І воздали вони хвалу богові і обом святим мученикам, і тоді розійшлися кожен до себе (Літопис Руський, с. 175).

Наша людина в ХII столітті

Віддавши шану Борису і Глібу, того ж року Володимир Мономах побудував міст через Дніпро, щоб простому люду було краще ходити до церкви на поклоніння мощам святих мучеників. Саме такий міст був потрібний і для оперативного пересування війська у поході проти своїх ворогів. Історики підрахували, що половці вчинили 46 нападів на Русь, в тому числі 19 — на землі Переяславського князівства. Тож великий князь, споруджуючи міст, переслідував далеку стратегічну мету, тому і вдавалося йому перемагати ворогів своїх.
Через два роки після перенесення мощів у Вишгороді великий князь продовжує поширювати культ святих мучеників і 1117 року побудував кам’яну церкву на Альто, де тепер м. Бориспіль, як храм на крові князя Бориса, пролитої 1015 року. Про це хочеться розповісти детальніше.
Тривалий час історики вважали, що «храм на крові» збудований Володимиром Мономахом у с. Борисівка під Переяславом (нині в межах міста). Оскільки в історичній літературі про це рідко згадується, хотілося ще раз нагадати, звідки з’явилася помилка. Ще в 1660 році Межигірські монахи одержали від царя Олексія Михайловича грамоту на будівництво монастиря «на крові св. Бориса». 1664 року переяславський протопіп Григорій Бутович та стрілецький голова Селіван Білий поставили там кам’яний хрест з таким написом: «Сей хрест зде на месте сем убієнно святого страстотерпца Христова Бориса великого князя российского водрузил Григорій Бутович со стрелецким отаманом Селиваном Белим делал сей хрест мельник Харко Безпальчий со товарищем своім Мартином». Невдовзі над хрестом була споруджена дерев’яна капличка. Вона була «вказівником» місця загибелі Бориса, а отже, і місцем кам’яної церкви, закладеної Володимиром Мономахом 1117 року. Насправді на місці каплички тільки в 1839 р. 2 травня (15 травня за сучасним літочисленням) на кошти, зібрані парафіянами всієї єпархії, почалося будівництво цегляного храму. 6            серпня 1840 р. храм освятили. Сюди православні паломники здійснювали хресний хід від Вознесенського монастиря.

Сторіччя ХII. «Славний перемогами Мономах»

Побачивши таке свято на березі р. Альти, М.О.Максимович написав статтю «О празднике св.   Бориса под Переяславом» (Киевлянин. — М., 1850), в якій зробив припущення, що після 1073 р. тут була поставлена капличка, згадувана в літопису під назвою Альтська божниця. Біля цієї каплички стояла красива кам’яна церква в ім’я Бориса і Гліба, збудована Володимиром Мономахом 1117 р. Таким чином, в історичній літературі на сто років утвердилася думка, що Мономахова улюблена церква була споруджена під Переяславом, поки не виникли інші свідчення.
Насправді Володимир Всеволодович побудував церкву посередині укріплення Альто (Льто), згадуваного в літописах, на місці сучасного Борисполя. Остання згадка про неї відноситься до 1154 р. «Тоді багато зла натворили половці коло Переяслава: спалили села всі й Летську божницю святому мученику спалили». Її руїни стояли довго в Борисполі, поки поляки не вивезли будівельний матеріал до Києва. Про це засвідчив арабський письменник Павло Алеппський (Халебський), який супроводжував свого батька сирійського патріарха Макарія в його подорожі Україною та Росією в 1654 і 1656 роках. Він писав: «У вівторок, опівдні, ми прибули в торгове містечко із замком та укріпленнями з назвою Бориспіль, тобто місто Бориса, сина князя Володимира. Як розповідають, тут була велика древня кам’яна церква в ім’я св. Гліба — мученика, другого сина князя Володимира, її зруйнували поляки і вивезли камінь, дерево та залізо в Київ, де збудували з них велику нову церкву». Повідомлення Павла Алеппського про церкву Бориса і Гліба написано значно раніше, ніж у с.  Борисівка під Переяславом було поставлено хрест і каплицю, що вказували місце загибелі Бориса. І саме там, мовилося, Володимир Мономах збудував кам’яну церкву.
Тривалий час згадки про цю церкву мали переяславський слід. Лише у середині Х1Х ст. при будівництві нової церкви Бориса і Гліба, розібраної в 1930-х роках, у Борисполі був відкритий фундамент древнього храму з дикого каменю. 1925 року були проведені розвідувальні розкопки, а 1950 р. археологічна експедиція Інституту історії матеріальної культури АН СРСР під керівництвом академіка М.     Каргера провела розкопки фундаменту, де стояла Мономахова церква, і на підставі знайдених залишків фундаменту, уламків бронзового дзвону, фрагментів штукатурки з фресками та інших речей довела, що храм Володимира Мономаха був на Альто, на місці сучасного Борисполя.
Здійснюючи свою мрію, великий князь залучив до роботи кращих майстрів, будівельників того часу, які використовували найміцніші будівельні матеріали, доступні для обробки. За задумом великого князя, цей храм з міцного каменю будувався на віки. Це була улюблена церква Володимира Мономаха, як запевняє нас літопис. Отже, вона вражала своєю архітектурою і внутрішнім оздобленням. На жаль, історія не зберегла жодного фрагменту цієї церкви. Про її красу можна судити лише за тими пам’ятками архітектури Переяславської землі, які споруджені за князювання Володимира Мономаха в Переяславі та Острі. Оскільки не всі пам’ятки Переяславщини кінця ХІ — першої чверті ХІІ століть дійшли до нашого часу, то про стиль розпису Борисоглібської церкви на Альто можна судити за фрагментами фрескового розпису Михайлівської церкви в м. Остер, яка належить до переяславської архітектурної школи кінця ХI  ст. Розписи цієї церкви виконані на замовлення Володимира Мономаха на початку ХІІ ст. Але вони привернули увагу дослідників лише на початку ХХ ст., коли вже піддалися великим руйнуванням під впливом природних явищ — вітру, дощу, снігу. Орнаментальний розпис церкви св. Михайла в Острі досліджував археолог і мистецтвознавець М.О.Макаренко. За його словами, він аналогічний розпису Софійського собору в Києві. Саме близька відстань Остерського городка до столиці Русі Києва головним чином сприяла цьому впливу на городок.
А втім, споруджена стараннями Володимира Мономаха церква на Альто була його гордістю і любов’ю.

УРСР в складі "СССР"
Чимало політиків і публіцистів сьогодні полюбляють вести мову про те, що Україна тривалий час (чи то десятки років, чи то кілька століть) була окупована Росією. А термін «радянська окупація України» став уже звичним як для мас-медіа, так і для політичного середовища. Якщо раніше його вживали лише крайні націонал-радикали з числа політиків, інтелектуалів і журналістів, то тепер він став загальником не тільки в націонал-демократичному, а й подекуди в ліберальному середовищі. За президентства Ющенка навіть було створено Музей радянської окупації в Києві — щоправда, не державний, а на громадських засадах. Із другого боку, не лише відверті москвофіли, комуністи чи постмодерні ліберали, а й дехто з патріотично налаштованих публічних осіб заперечує не лише окупаційний, а й колонізаторський характер влади Кремля. Мовляв, радянська Україна брала активну участь у створенні СРСР, її структури були активно задіяні у всьому тому, що робилося за більшовиків, і в позитивному, і в негативному — від подолання неграмотності й індустріалізації до масових репресій та Голодомору. Ба більше: як заявила одна знана дослідниця, «в Україні діяла не «советская власть», а радянська влада, яку будували «наші» — Затонський, Скрипник, Мануїльський та іже з ними».
Усе це розмаїття думок засвідчує, що проблема існує. І проблема далеко не теоретична. Адже від того, який статус і які характеристики мала Україна в СРСР (і раніше), вирішальною мірою залежить сутність того пострадянського тягаря, який лежить на наших плечах, та вибір методів і форм побудови справді вільної європейської держави. Бо ж неадекватні методи ведуть до неадекватних — під оглядом поставленої цілі — результатів.
Отож, не вдаючись до детальних теоретичних дефініцій (охочі зможуть знайти їх у політичних словниках та енциклопедіях), окреслю своє бачення проблеми. Бо ж, як на мене, ми маємо те, що маємо, — «класично некласичну країну» та «класично некласичну» державу в самісінькому центрі географічної Європи, а водночас — на її інформаційно-культурній та політико-економічній периферії.
•  Почнімо із Заходу. Із 1907 року, коли в Австро-Угорщині влада мусила піти на запровадження загального виборчого права, належні їй Галичина та Буковина де-факто перестали бути колоніями; імперія Габсбургів розвивалася на шляху до мультинаціональної федерації, але надто прогнила державна конструкція на той час (читай «Бравого вояка Швейка»), щоб реалізувати шанс на оновлення. Та навіть нетривалий період недосконалої, навіть як на ті часи, демократії та піднесення революційної доби був достатнім для того, щоб відбулася справжня національна мобілізація, вінцем якої стало утворення Західно-Української Народної Республіки, яку невдовзі було збройною силою захоплено Польщею. Тож після 1919 року Галичину можна впевнено назвати окупованою територією — змінювалися тільки окупанти, а ставлення до факту окупації та самосвідомість населення залишалися інваріантними, за винятком москвофілів, котрі потім перетворилися на «зачарованих на Схід» комуністів. (Олександр Галан був серед тих, хто 1915 року підносив на львівському вокзалі хліб-сіль російському імператорові, а його син Ярослав вірно служив генсеку ВКП(б)...)
•  Складніша ситуація з Волинню. Вона спершу була в складі Російської імперії, потім потрапила до Польщі, де стала об’єктом посиленої колонізації (хоча б через осадництво). Але все ж 20 років Волинь побула колонією європейського типу (як-от раніше Ірландія) з реальним виборчим правом, багатопартійністю, незалежними медіа. Ясна річ, усе це обмежувалося, українське культурне життя утискалося, але ж хіба можна порівняти масштаби Берези Картузької із воістину неозорим ГУЛАГом. Закономірним наслідком колонізаційних зусиль другої Речі Посполитої стала антиколоніальна війна українців 1943 — 1944 років (нагадаю, еміграційний лондонський уряд на основі угоди зі Сталіним від 30 липня 1941 року вважав Волинь складовою Польської держави). Антиколоніальні ж війни у будь-якій країні супроводжуються тяжкими ексцесами з обох боків. Така війна за умов окупації третьою стороною — нацистами — й активних дій четвертої сторони в особі спецгруп НКВД — це щось сюрреалістичне, але прагнення силою втримати території, де понад 80% іноетнічного населення, яке не хоче жити в цій державі, — це типова колоніальна війна...
•  Закарпаття ж було колонією угорської частини імперії Габсбургів, потім відносно вільне двадцятиліття в складі Чехословаччини надало йому імпульс національного розвитку, який відчутний і понині. Але Закарпаття та Буковина, на відміну від Галичини, не почувалися в складі СРСР окупованими (хоч і відчували незатишність); на те були причини, адже румунська та угорська влади нищили там усе українське. На цьому вміло зіграла влада радянська.
•  Наддніпрянщина, Слобожанщина та Таврія — також колоніальні території, але зі своєю істотною специфікою. Територія по обидва боки Дніпра — ліс і лісостеп, зона осілого землеробства щонайменше з часів «скіфів-орачів» та антів — стала вперше об’єктом колонізаційного перевлаштування в «золоте десятиліття» 1638 — 1648 років, коли магнатерія Речі Посполитої намагалася перетворити українців на «білих рабів». Далі колонізація, тільки вже російсько-імперська, продовжилася у «вік золотий Єкатерини», коли було ліквідовано Гетьманщину та Запоріжжя, а разом із тим — рештки козацьких вольностей (хоч би й для надвірного козацтва) на Правобережжі, й закріпилася за часів Ніколая І, який, зокрема, встановив відсоток малоросів, котрі мали право мешкати в адміністративних центрах. На цих землях химерно переплелися риси колонії європейського типу (якою Наддніпрянщина вповні стала тільки на початку ХХ століття) та колонії військово-феодальної імперії (якою була дореформена Росія та Іспанія до початку ХІХ століття); це наклало істотний відбиток на всі подальші політичні процеси на підросійській Україні.
А от Слобожанщина на своїх початках (у XVII столітті) була українською колонією в майже забутому вже сенсі — заселеною вихідцями з певної країни територією. Проте, зберігаючи тривалий час автономний козацький устрій та тісні зв’язки із Гетьманщиною, слобожанці визнавали владу московського царя. Скасувала автономію та сама Єкатерина ІІ. І ще одна деталь: більшість земель Слобожанщини до ХІІІ століття була заселена і належала тим чи тим руським князям, але потім майже знелюдніла після Батиєвої навали.
Причорномор’я, передусім Таврія, має певні спільні риси зі Слобожанщиною. Так само в князівські часи міжріччя Дунаю та Дніпра було частково заселене (друга хвиля заселення пов’язана з добою Великого князівства Литовського, коли, зокрема, маємо першу письмову згадку про Коцюбієве-Гаджибей-Одесу). Так само степ та річкові долини стали потім об’єктом колонізації — проте подвійної: татарської, а потім турецької, з одного боку, козацько-української — з другого боку. Наприкінці XVIII століття результати козацького освоєння Таврії були майже повністю знищені, самі запорожці силоміць переселені на Кубань (або втекли за Дунай), їхнє місце заступили колоністи з Сербії, Німеччини, Болгарії, Греції, але головним чином — із числа українських селян. Склалася своєрідна гримуча суміш: космополітичні портові міста, грандіозні латифундії землевласників-неукраїнців із http://www.youtube.com/user/lvlwlwнаймитами-українцями, поміж ними німецькі хутори, а в повітрі цього творіння військово-феодальної імперії — пам’ять про запорозьку козацьку вольницю й одночасно — про «золоту добу Єкатерини». Саме цей регіон дав життя чи не половині знаних діячів українського визвольного руху першої половини минулого століття — від Винниченка до Донцова. А ще — «дніпропетровському клану», який міцно увійшов в історію СРСР й України.
У 1917 — 1921 роках більшовики вели проти українців (і «петлюрівців», і «гетьманців», і «махновців») Наддніпрянщини, Слобожанщини та Таврії типову колоніальну війну; вони мали в ній тільки тимчасові успіхи, аж поки не пішли на запровадження НЕПу та українізації...
•  Крим — це окрема тема; але його колоніальний статус — що в Російській імперії, що в СРСР — не може викликати заперечень; після 1944 року це стала колоніальна територія особливого роду, де були силою викорчувані корінні народи, на чиє місце прийшли переселенці — в основному з метрополії.
•  І, нарешті, ще одна особлива територія, на якій ще до 1917 року формувався прототип «нової історичної спільноти — радянського народу». Це — Донбас. Бурхливий розвиток видобувної та важкої індустрії з кінця ХІХ століття йшов бік-о-бік із менш бурхливим формуванням дуже своєрідної напівурбаністичної культури, де патріархальні, традиційні, «сімейні» відносини перенесено в межі міст і робітничих селищ, а пізніше — міських агломерацій. Донбас — нововитвір Російської імперії, основна маса населення якого так і не встигла відчути свій колоніальний статус (а те, що об’єктивно він існував, свідчать численні синдикати, утворені промисловцями «юга России» на початку ХХ століття, щоб обстоювали свої регіональні інтереси від тиску з боку Санкт-Петербурга та конкуренції з боку Москви, Уралу та польських й остзейських губерній). Людський матеріал Донбасу, ще й за умов Першої світової війни, коли на шахти й на заводи пішов люмпенізований контингент, зовсім не випадково став у пригоді більшовикам. А перетворення «нахаловок» на більш-менш сучасні міста в повоєнний час (за збереження здебільшого відсталої індустрії з відповідною соціальною структурою) закріпило радянський характер регіону. І не забуваймо, що по Другій світовій війні на шахти силоміць посилали специфічну публіку. Додайте до цього силу пропаганди — й отримаєте те, чим є нинішній Донбас.

Кримська війна, великодержавні фантоми й Україна

Ігор ЛОСЄВ

Цього року минає 160 років від початку Кримської (як її звуть у нас) або Східної (як її звуть у Західній Європі) війни. У російських ЗМІ і проросійських газетах України вже почалися розмови про велич подвигу імператорської армії і флоту, які, мовляв, врятували велику країну від її розчленування і поглинання Заходом. Пишуть і про те, що Російська імперія отримала у цій війні перемогу, зірвавши плани Британії, Франції і Туреччини. Що цікаво: у подібній тональності говорить про події минулого і преса, пов’язана з комуністами України і Росії.
Все це змушує повести розмову про міфи, що склалися довкола Кримської війни, не чекаючи дати її формального початку — 4 (16) жовтня. Тим більше що війна була вирішена наперед вже у середині лютого 1853 року, коли в Оттоманську Порту з Петербурга був відправлений князь Меншиков з вимогою про підписання султаном договору про визнання прав Елладської церкви на святі місця Палестини і про надання Росії протекції над 12 мільйонами християн в Османській імперії, що складали близько третини всього османського населення. Інакше кажучи, йшлося про фактичну капітуляцію Туреччини і про контроль Російської імперії над її величезною територією (адже немало християн жило тоді в Єгипті, Месопотамії, Сирії, Лівані та інших країнах, які перебувають під керуванням Стамбула).
Сьогодні як ніколи актуальні слова Фрідріха Енгельса, якого за 70 років радянського режиму так і не спромоглася добре прочитати комуністична номенклатура: «Небезпека світової війни зникне того дня, коли справи в Росії набудуть такого характеру, який дозволить російському народові назавжди покінчити з традиційною завойовницькою політикою своїх царів і замість того, щоб займатися фантазіями про світове панування, поклопотатися про свої власні внутрішні життєві інтереси, яким вищою мірою загрожує небезпека».
А тоді, в середині ХIX століття, імперія Миколи I бачила сенс свого існування в безконечному територіальному розбуханні. Як стверджував сам господар «землі російської», якого заслужено прозвали «Палкіним», бо любив тілесні покарання своїх підданих шпіцрутенами: «Ми держава не торгівельна, не аграрна, а військова, і покликання наше — бути грозою світу». Після чисельних анексій у Європі, на Кавказі і Далекому Сході наступною мішенню повинна була стати ще більш відстала, ніж Росія, Османська імперія, що розвалювалася.
З тих самих пір, як візантійська принцеса Софія Палеолог, яка стала дружиною московського великого князя Івана III Васильовича, привезла у придане зображення двоглавого візантійського орла, в Москві, а потім Петербурзі носилися з примарною ідеєю відновлення Візантії, але вже в російській іпостасі. У домі Романових одного з великих князів обов’язково при народженні нарікали Костянтином, з прицілом на престол Константинополя. Дуже хотілося затвердитися на Босфорі, а потім розвернутися в Середземному морі, Святій Землі. Аж дух захоплювало від перспектив. Навіть такий знавець людської душі, як Ф.М. Достоєвський публічно вигукував: «Константинополь має бути наш!» 1853 року в Петербурзі вирішили, що час настав.
Що ж обіцяла Європі можлива перемога Росії над Туреччиною? Чорне море в такому разі стало б російським озером, Дунай — російською річкою, Романови стали б сюзеренами Македонії, Фессалії, Албанії, в Константинополі засів би один із династії Романових. Геополітична ситуація стала б для європейців критичною, про що й попереджали європейську громадськість класики марксизму (я цитуватиму їх не тому, що є послідовником Маркса і Енгельса, а щоб показати, що вся тодішня Європа, включно з лівими інтелектуалами, добре розуміла сутність російського імперіалізму — на відміну від Європи нинішньої): «Оточивши австрійські володіння з півночі і півдня, Росія цілком зможе поводитися з Габсбургами як зі своїми васалами... І оскільки одне завоювання неминуче тягне за собою інше, а одна анексія — іншу, завоювання Туреччини Росією стало б прелюдією до анексії Угорщини, Пруссії, Галіції і до остаточного створення слов’янської імперії, про яку мріяли деякі фанатичні філософи панславізму. Якщо Росія заволодіє Туреччиною, її сили збільшаться майже удвічі і вона виявиться сильнішою за всю іншу Європу разом узяту...»
Ось що, власне, і змусило Британію, Францію, Сардинію і Туреччину, що не дуже любили один одного, об’єднати свої сили і спробувати зірвати чергову російську експансію, яка загрожувала крахом європейського порядку і поширенням миколаївського паличного режиму на увесь Старий Світ.
У липні 1853 року російські «солдатушки — бравы ребятушки» прийшли в дунайські князівства Молдову і Валахію, які перебували під протекторатом Стамбула. Зрозуміло, аби захистити православних румун від утисків турок-мусульман, хоча румуни про це і не просили. До речі, Молдова і Валахія під турецьким протекторатом спокійно зберегли свою державність до середини ХIХ століття, коли перетворилися на королівство Румунію. Ніхто румун не отуречив і не обрізав. Мабуть, не випадково гетьман Зиновій-Богдан Хмельницький розглядав можливість турецького протекторату над Україною, що могло б виявитися більш перспективним і менш катастрофічним, ніж відома Переяславська Рада.
Тільки у жовтні 1853 року османи, так і не дочекавшись виведення російських військ з дунайських князівств, оголосили Росії війну. А в листопаді адмірал Нахімов завдав успішного удару по Сінопу. У Петербурзі готувалися остаточно розв’язати турецьке питання і «оприходувати» Туреччину за всіма правилами. Та не так сталося, як гадалося. Аби протверезити «храбрых россов», у січні 1854 року до Чорного моря увійшла об’єднана англо-французька ескадра. В принципі, за великого бажання, можна було відступити і домовитися з Лондоном і Парижем, і навряд чи це вимагало б від Петербурга якихось жертв. Швидше довелося б повернутися у вихідний стан. Але це не лише не протверезило, а викликало напад «квасного патріотизму», внаслідок чого, не зваживши усіх наслідків, Петербург оголосив війну Британії і Франції; це було вельми необачне рішення, після якого втрачалося моральне право звинувачувати кого-небудь в агресії.
Та і з прагматичної точки зору це було провальне рішення. Адже до цього російський флот демонстрував військове уміння і брав «блискучі вікторії» майже виключно над шведами і турками, над турками і шведами. З іншими так не виходило. І британський, і французький, і німецький флоти були росіянам «не по зубах».
Особливий комплекс неповноцінності російські моряки відчували перед флотом Її Величності. 1808 року, в розпал організованої Наполеоном І «континентальної блокади», до якої після Тільзитського миру приєдналася Росія, ледве угледівши британський флот, Чорноморська ескадра під командуванням одного з кращих російських флотоводців адмірала Сенявіна негайно капітулювала, навіть не спробувавши зробити хоча б один постріл. Щось подібне повторилося і 1854 року.
Російські адмірали, побачивши британські і французькі кораблі, так і не зважилися вийти в море і дати бій грізному противникові. Вони не змогли знайти кращого використання своїх лінкорів і фрегатів, окрім затоплення. Не в змозі підтвердити свою кваліфікацію в морському бою, адмірали затопили біля входу в Севастопольську бухту 9 парусних лінкорів — «Уриїл», «Три Святителі», «Селафаїл», «Силістрія», «Варна», «Гавриїл», «Дванадцять апостолів», «Святослав», «Ростислав» — і 6 фрегатів: «Пілад», «Сизополь», «Флора», «Кагул», «Мессемврія», «Мідія».
В історії військових флотів світу важко знайти подібні приклади колективного суїциду. А ось в історії ВМФ Росії можна: 1918 року за наказом В.І. Ульянова-Леніна Чорноморський флот знову самозатопився у Новоросійській бухті, аби не дістатися державі гетьмана Скоропадського. Втім половина кораблів цього не зробила, піднявши український прапор. А за декілька років відведені від більшовиків до Бізерти (північна Африка) бойові кораблі (2 лінкори, 2 крейсери, 10 есмінців, 4 підводні човни і безліч плавучих одиниць інших класів) були покинуті своїми екіпажами і поступово продані французами на злам...
Частина затоплених 1854 року кораблів пішла під воду разом із гарматами, які можна було використовувати на суші, хоча й без особливого ефекту.
14 вересня 1854 року союзні війська англійців і французів десантувалися в Каламітській затоці під Євпаторією і незабаром почали наступ на Севастополь. Майже всі сухопутні битви у Криму: Альмінська, Інкерманська, Чорноріченська — принесли величезні втрати російським військам. У ті часи ще не застосовувався розсипний стрій, і в атаку російські воїни ходили колонами, зімкнутими рядами, які викошувалися далекобійними нарізними штуцерами союзників.
Гладкоствольні рушниці російської армії значно поступалися стрілецькій зброї англійців і французів. Проте і союзне командування особливими військовими новаціями не вразило, і протистояння, що затяглося на цілий рік, перетворилося на криваву бійню, у якій загинуло, за підрахунками К. Марка і Ф. Енгельса, близько 1 млн. осіб. У Кримську армію генерала Горчакова гнали маршеві поповнення і свіжі частини за тисячі кілометрів пішим строєм. До речі, Ф. Енгельс, який був непоганим військовим аналітиком і в колі своїх друзів мав прізвисько «Генерал», так оцінював систему постачання російської армії: «Південноросійські степи, які повинні були стати могилою нападника, стали могилою російських армій, які Микола з властивою йому жорстокістю і тупою нещадністю гнав одну за одною до Криму аж до середини зими. І коли остання, поспіхом зібрана, абияк споряджена і злиденно забезпечена продовольством армія втратила в дорозі близько двох третин свого складу — в завірюхах гинули цілі батальйони, а залишки її виявилися нездатними до якогось серйозного наступу на ворога, тоді гордовитий пустоголовий Микола жалюгідним чином впав духом і, прийнявши отруту, втікав від наслідків свого цезаристського безумства...»
Важко не погодитися з оцінкою причин поразки російської армії в Кримській війні, яку дав Генерал: «Не меч і куля противника, не хвороби, які неминучі у багатьох частинах Південної Росії, навіть не необхідність довгих переходів так сильно спустошували лави російської армії, а ті особливі умови, за яких російський солдат вербується, муштрується, марширує, виучується, харчується, одягається, квартирується, керується командирами і б’ється, служать причиною того жахливого факту, що майже вся російська армія, що існувала до 1853 р., вже зникла з лиця землі, не змусивши супротивника зазнати і третини втрат, яких вона сама зазнала...»
Справді, кожна країна воює так, як вона живе і працює. Мабуть, у військовій справі національний характер виявляється ще більше, ніж в інших сферах. Енгельс дає убивчі характеристики російської армії: «Ця блискуча армія з її старими воїнами, багато з яких прослужили двадцять п’ять років, — цей зразок плацпарадної муштри, — виявляється настільки неповороткою, настільки нездатною до сутички розсипним строєм і до боротьби з невеликими загонами, що її офіцери можуть лише обрушувати цю важку масу на ворога...»
І ще: «Всі російські укріплення озброєні важкими морськими гарматами; це краще використання, яке росіяни могли їм дати. Але стріляють вони геть як погано. Днями і ночами росіяни палять з цих гармат по ворогові, і зі ста снарядів потрапляє в ціль один...»
І, нарешті: «Понад усе росіяни пишаються своєю піхотою. Вона відрізняється винятковою стійкістю і, йдучи лінійним строєм чи колонами або перебуваючи за брустверами, є небезпечним противником. Але цим і обмежуються її позитивні якості. Російські піхотинці, як правило, не є влучними стрілками, ходять вони добре, але повільно; їхні колони зазвичай побудовані так погано, що завжди можуть бути розбиті артилерійським вогнем раніше, ніж вони підуть в атаку...»
Більш-менш гідною для російської армії була Балаклавська битва, де припинила існування британська бригада легкої кавалерії, в якій служили нащадки прадавніх аристократичних прізвищ Британії. За 20 хвилин бою з понад 600 кавалеристів полягло і потрапило в полон 365 осіб. Британці втратили і майже 500 своїх коней. Із цього приводу навіть було скликано спеціальне засідання парламенту, яке влаштувало військовим прочухана за те, що допустили таку трагедію. А в 70-ті роки ХХ століття англійські кінематографісти зняли ігровий фільм «Атака легкої кавалерії», присвячений цим подіям.
Проте загибель бригади нічого принципово не змінила й англійці без бою взяли Балаклаву. Тим більше що російська кавалерія, у свою чергу, теж діяла в битві не кращим чином, правда, не демонструючи чудес хоробрості. Загін російської кавалерії у 2500 шабель просувався вниз дорогою до Балаклави. Частина загону рушила в атаку на британський табір. Єдиною силою, яка стояла між кавалерією росіян і британським табором, виявився 93-й шотландський полк під командуванням Коліна Кемпбелла (до речі, сина червонодеревника). За статутом, Кемпбелл повинен був вишикувати полк завглибшки в чотири лінії. Але людей було дуже мало, і, аби утримати позиції, Кемпбелл вишикував полк лише в дві лінії. 93-й полк дав три залпи по російським гусарам і козакам, і цього вистачило, аби командуючий російськими військами наказав кавалерії відступити. Кореспондент «Таймс» Вільям Рассел описав потім шотландський полк у цей момент як тонку червону лінію, що «нащетинилася сталлю». З часом вислів «тонка червона лінія» став символом британської мужності і холоднокровності в битвах.
А в травні 1855 року англійці і французи висаджують ще один десант у Криму і захоплюють місто Керч.
Врешті-решт після облоги і штурмів британці, французи, італійці і турки узяли першокласну військово-морську фортецю Севастополь, діючи на величезній відстані від своїх баз. 8—9 вересня російські війська покидають південну частину Севастополя (де було зосереджено понад 90% його будівель) і по наплавному понтонному мосту переходять на Північний бік Севастопольської бухти. Союзники взяли місто. Після останнього солдата на міст ступив генерал Остен-Сакен, ризикуючи потрапити під ядра союзників. Цей граф мав дворянські уявлення про честь. Червоні командири влітку 1942 року не були обтяжені подібними забобонами. Командуючий Чорноморським флотом адмірал Октябрьський разом з іншими високопоставленими військовими, партійними і радянськими керівниками відбув на Кавказ, залишивши на мисі Херсонес десятки тисяч захисників міста. Увесь мис був білим від бинтів і гіпсу поранених. Їм пообіцяли, що за ними прийдуть кораблі, і, звичайно, обдурили. Майже всі ці люди загинули в нацистських концтаборах, хто вижив і повернувся — отримав клеймо зрадника, що здався в полон. А робітничо-селянські командири, які втекли на Кавказ, справно отримували ордени і сиділи в почесних президіях. Тема мису Херсонес до цього часу одна з найбільш не шанованих у трубадурів радянсько-російського патріотизму. Треба віддати належне офіцерам Кримської війни: вони солдатів і матросів напризволяще не кидали.
Півтора року в Севастополі функціонувала англо-французька окупаційна адміністрація. За умовами підписаного миру, Росія 20 років не мала військового флоту на Чорному морі, Севастополь був, кажучи сучасною мовою, демілітаризований, Росії довелося навіть ущент зруйнувати фортецю Ізмаїл, звідки вона могла загрожувати Дунайським князівствам.
Але найголовніше — на 20 років Петербургу довелося відмовитися від військово-політичної експансії в Європі. Саме у цьому суть фрази Горчакова: «Росія зосереджується!». Тобто Росія звертається до своїх внутрішніх проблем і не збирається більше створювати проблеми європейцям, задля чого європейські армії і з’явилися в Криму. Експансія до Європи і Середземномор’я була зупинена. Але насправді йшлося саме про те, аби зупинити російську експансію. Цієї версії причин Кримської війни дотримувалися Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Під час війни Маркс писав: «...Поміркований Микола вимагає всього лише визнання його винятковим заступником Туреччини. Людство пам’ятає, що Росія була покровителькою Польщі, покровителькою Грузії, Мінгрелії, черкеських і кавказьких племен. І ось тепер вона в ролі покровительки Туреччини!». Чим закінчувалося таке заступництво для названих країн і народів — відомо. А 1867 року Карл Маркс виступив у Лондоні на мітингу польських робітників і сказав: «Я запитую вас, що ж змінилося? Чи зменшилася небезпека з боку Росії? Ні. Перш за все, за визнанням її офіційного історика Карамзіна, незмінною залишається політика Росії. Її методи, її тактика, її прийоми можуть змінюватися, але дороговказна зірка цієї політики — світове панування — залишається незмінною».
Кримська війна продемонструвала волаючу військову і технічну відсталість імперії Романових. Європейські армії володіли більш ефективною стрілецькою зброєю, європейські флоти — паровими кораблями, а вітрильники Чорноморського флоту виявилися купою дров, нездатною протистояти серйозному противникові. Цивілізаційне відставання Росії було очевидним для російського суспільства середини XIX століття. Доказом цієї очевидності стали чисельні реформи, проведені після Кримської війни: відміна кріпосного права, військова реформа, судова реформа тощо. Всі вони були покликані покінчити з неефективністю і архаїчністю російської армії і флоту, політичного устрою, економіки, транспорту, адміністративного пристрою.
У 90-ті роки ХХ століття, в період жорстких територіальних претензій до України, активно експлуатувався міф про «місто російської слави» і відкидалася будь-яка згадка про те, якою великою українською кров’ю ця слава завойовувалася. А тим часом радянський історик академік Є. Тарле у IХ томі свого московського 12-томного видання творів (1959 р.) наводить цікаве повідомлення з листа активного учасника першої оборони Севастополя князя Васильчикова. Князь писав із міста, що перебувало в облозі: «Матроси вже перейменували Нахімова і називають його Нахіменко, аби, як вони говорять, більше було схоже на матроське прізвище». А як ще повинне було звучати типове «матроське прізвище», якщо українці складали 60% нижчих чинів, що брали участь в обороні Севастополя? Та й інші жителі міста брали в цьому участь, наприклад, балаклавські греки майже поголовно записалися у грецький батальйон, що брав участь у Кримській війні. На території Морського заводу Севастополя стоїть пам’ятник, встановлений ще в ХIХ столітті, він вшановує пам’ять декількох сотень євреїв, загиблих у боях за Севастополь. Правда, чомусь міські екскурсійні маршрути його наполегливо обходять. Мабуть, не вписується в «російську славу».
Місцеві католики, поляки, німці віддали на будівництво укріплень усі будівельні матеріали, які вони заготовили для зведення костелу. Вони звели свій храм вже після Кримської війни. Більшовики його забрали, потім перетворили на кінотеатр, а їхні послідовники з середовища міського начальства до цього часу костел не повертають: там функціонує декілька злачно-розважальних точок, а на місці вівтаря зробили громадський туалет.
Проте слід визнати, що за часів царату такого поняття, як «місто російської слави» взагалі не існувало. Це продукт радянського періоду. 1945 року Сталін проголосив свій відомий тост за російський народ, де назвав його найвидатнішим серед усіх народів СРСР, «керівним народом», «старшим братом» тощо. Після цього Росія — СРСР стала нестримно перетворюватися на «батьківщину слонів», почалася боротьба за пріоритети з «ганебним загниваючим Заходом». Саме тоді з’ясували, що парову машину винайшов не Джеймс Уатт, а Ползунов, паровоз — не Стефенсон, а брати Черепанови, радіо — не Марконі, а Попов, літак — не брати Райт, а Можайський, ну і т. д.
Відповідно, з’явилося і місто «російської слави».
До речі: коли в Криму йшли кровопролитні битви, які призвели до окупації півострова і Севастополя, на іншому кінці імперії, на Тихому океані, флот Її Величності спробував висадити десант і захопити місто Петропавловськ-Камчатський. Керівник оборони, нащадок української козачої старшини, капітан першого рангу Завойко місто супостатові не здав (на відміну від чорноморських адміралів і кримських генералів), атаку відбив з честю, англійцям довелося у результаті піти.
Правда, українці до цього часу не додумалися називати Петропавловськ-Камчатський «містом української слави» і — за прикладом минулого московського градоначальника — «одинадцятим районом Києва»..

1951р. Вісла- остання депортація

Іван Ніточко

Останнє з примусових переселень українців (воно ж було останньою з цих акцій на території СРСР) відбулося 1951 року. Передумовою цієї масштабної «спецоперації» став договір між СРСР та Польщею про обмін ділянками державних територій, у результаті якого тисячі сімей бойків із заходу було переселено до півдня, без права повернення до рідних домівок (серед тих, хто назавжди покинув Батьківщину був і автор цих рядків).
Повертаючись на два десятиріччя назад, коли правда про депортації ще тільки-но набирала наголос у суспільстві, я добре пам’ятаю, з якою жагою сприймалася колишніми переселенцями та їхніми нащадками хоч яка б інформація про свою покинуту Батьківщину! Коли на Одещині стало відомо про «Бойківські ватри», котрі відбуваються в Нижніх Устріках, на очах з’являлися сльози — кожному хотілося поїхати в Польщу та взяти учать у цих заходах. Адже для західних бойків саме там — рідна земля, де залишилися святині, збудовані руками наших батьків. У цій землі — прах наших предків.
Болісно згадувати, як ще й після 1991 року мені (а я тоді обіймав високу посаду в районі) перші керівники області не радили брати участь у цих заходах — «...ну, ти ж знаєш, як в Одесі дивляться на гуцулів». Та марно було доводити, що ми не «гуцули» — ми бойки! Нас все одно називали людьми з «бандерівщини», а вже сам цей факт для багатьох вважався тавром...
На жаль, ще й сьогодні є «фахівці», які пов’язують це переселення з горезвісною акцією «Вісла» (під час якої у 1946—1947 роках відбулася «внутрішня» польська депортація етнічних українців на захід Польщі), або ж з превентивними заходами радянських каральних органів задля запобігання підтримки населенням вояків ОУН-УПА (мовляв, щоб її позбутися на заході, Сталін вирішив розселити бойків на півдні, серед інших етнічних груп, тим самим розірвати родинні зв’язки та стерти їхню історичну пам’ять). Та, на мою думку, історичні джерела свідчать про хибність таких висновків.
По-перше, Нижньо-Устріцький район (на відміну від сусідніх) не надавав значної підтримки воякам ОУН; з другого боку, й самі поляки не мали великого бажання заселяти Карпатські гори — звичне середовище для бойків, але ж не для них (традиційно поляки жили на рівнинах, біля лісів і річок). На мій погляд, радянське керівництво та особисто Й.Сталін і М.Хрущов здійснили переселення 1951 року з економічних міркувань і бажання показати свою лояльність і підтримку новому польському прокомуністичному урядові.
Під час цієї широкомасштабної акції, за 116 днів (від відправки першого ешелону 13 червня й до останнього ешелону 16 жовтня 1951 року) жителів 45 сіл (чотири — Хирівського району, два — Стрілковського району та 38 сіл Нижньо-Устріцького району) було переселено в 25 сіл Донецької області, 20 сіл Одеської області, десять сіл Миколаївської області та п’ять сіл Херсонської області. Якщо ці цифри перерахувати на кількість людей, то було переселено: в Одеську область — 10283 осіб; Сталінську (Донецьку) — 10037; Херсонську — 5059; в Миколаївську — 6000 осіб. До Одеської області було переселено 1933 родини у 18 колгоспів. Із 252 сімей села Устянової 159 родин переселили до Маринового Березівського району. Інші опинилися в с. Євгенівка Снігурівського району Миколаївської області, с. Червонознам’янка Іванівського району, с. Новоукраїнка та с. Єреміївка Роздільнянського району Одеської області, в Волновахському районі Донецької області і т.д. Усі ці люди на споконвічних прадідівських землях залишили 6503 житлові споруди, а на нових місцях лише у одиниць з’явилося житло. Село наше було великим і заможним. Поблизу — містечко Устріки Долішні із залізничною станцією.
Я народився після війни. На той час землю мого діда й батька, реманент і коней уже забрали до колгоспу. А коли мені виповнилося два роки, всіх нас виселили з села й вивезли майже за тисячу кілометрів. Назавжди. Тоді я був малим і не знав, що 1951 року між Радянським Союзом і Польщею була підписано угоду про обмін ділянками державних територій. І, за іронією долі, Устянова, де ми жили, була розташована саме на тій ділянці, якою «обмінювалися» два уряди сусідніх держав.
Моє дитинство, молодість і зрілі роки минули на Одещині, в селі Мариновому, котре стало мені рідним, в якому всіх знаю в обличчя, та й мене більшість людей все ще пам’ятає як сусіда та однокласника, товариша або родича. За плечима — успішна кар’єра, високі посади. Однак мені завжди не давала спокою думка, чому нас, 32  тисячі українців-бойків, так нахабно «викинули» з рідної землі, а влада навіть не вибачилася...
У Мариновому сьогодні залишилося дуже мало переселенців, і з кожним роком стає все менше тих, котрі можуть донести до наступних поколінь правду про пережите. На жаль, багато молоді, й не тільки у моєму рідному Мариновому, не знають, що вони є українцями-бойками, а про мову, звичаї, традиції своїх дідів і прадідів знають поверхово.
Спогади старших людей зворушують. Вони справді багато пережили: війна, переселення, яке історики називають не інакше, як депортацією; важка праця в колгоспі. Та, незважаючи на це, люди виховали у своїх дітях любов до всього рідного, навчили пам’ятати своє коріння й продовжувати традиції свого народу. Пам’ять у Мариновому живе. Переважна більшість переселенців старшого покоління, зокрема автор і мої ровесники, всією душею полюбили Одещину, наш Берегівський район і жителів Маринового — чудових, працьовитих і добрих людей. Уже в сімдесятих роках навіть за мовними прикметами важко було визначати, хто місцевий, а хто із Західної. Але говірку своїх батьків ми ще пам’ятаємо. Хотілося показати й мову, її яскраву палітру, бо вона з кожним десятиріччям втрачає свою своєрідність, з мовою батьків її вже не порівняти. Хоча значення більшості слів онуки та правнуки переселенців знають, але з ужитку вони вже вийшли. Більшість людей у шістдесяті роки соромилися спілкуватися не те що бойківською, а навіть літературною українською мовою! Усі ці комплекси позначилися на мовленні моїх земляків, а також на традиціях і звичаях.
Проведення акції відбувалося за чітко визначеним планом. Спочатку (зима — весна 1951 р. ) на населення спрямовувався шквал пропагандистських заходів: людей насильно заганяли в спеціально відведені приміщення для участі у зборах, прослуховування лекцій про «райське життя» в СРСР. У доповідній записці сектору агітації та пропаганди ЦК КП(б)У вищим партійним інстанціям зазначено, що до травня 1951 р. було прочитано 280 лекцій на тему: «Сталінська дружба народів», «Великі будови комунізму», «Марксизм-ленінізм про релігію та шляхи її подолання», «Українські буржуазні націоналісти — наймані слуги американсько-англійських імперіалістів», «Що дала радянська влада трудящим західних областей України». По хатах точилися запальні дискусії й суперечки. Дехто уявляв, що від їхнього бажання щось залежатиме, що без згоди більшості мешканців депортація не відбудеться. Тому з приходом весни поля були своєчасно засіяні й оброблені. Дехто, як потім виявилося, робив це механічно, бо не міг дивитися на незасіяне поле, — така вже натура в селянина.
Переважна більшість людей залишалася вкрай незадоволеною переселенням. Вони висловлювали обурення, впадали у відчай. У службових донесеннях партійно-енкаведистських функціонерів знаходимо численні факти відкритого спротиву депортації. Такі особи розцінювалися, звісно, не інакше, як «ворожі елементи». Тим, хто сумнівався в «привабливості» переселення, сіяв зневіру серед односельців, «особи в цивільному» нагадували, що існують «інші методи переконання», вживаючи при цьому відомі слова: «ворог народу», «антисовєтчик». Були поодинокі випадки, коли люди в день від’їзду у відчаї підпалювали свої садиби.
Виділених хат у селі Мариновому, як і в інших населених пунктах, куди переселяли людей, виявилося менше, ніж родин. Людей поселяли у нашвидкоруч стулені землянки, в яких замерзала вода, а на стінах у зимові місяці виступав іній. Декого селили в «куток» у хаті місцевих жителів, які у більшості своїй співчували переселенцям і допомагали, чим могли. Траплялися випадки, коли люди змушені були мешкати в одному приміщенні з худобою. Так жило багато сімей у нашому селі. Це важко згадувати, але таким чином тварини зігрівали приміщення. Основним паливом слугувало перекотиполе або залишки соняшнику. А ще треба було виконувати колгоспні норми, щоб заробити залишків соняшника й отримати коней для його перевезення. У сім’ях, де залишилися чоловіки, було легше, а бідним вдовам доводилося цілий день переносити те паливо, щоб переночувати в теплій хаті. Дехто з населення зневажливо називав людей переселенцями або бандерівцями. На щастя, таких була меншість, це собі дозволяли більш заможні маринівці з числа комуністів чи колишніх керівників.
Переселенці, які потрапили 1951 року до південних областей України, не змогли на новому місці вести звичний для них спосіб життя. У жодному із сіл не було церкви і священика. Не було звичних дерев’яних хат у один ряд із господарськими спорудами. Були зовсім інші кліматичні умови. Це навіть тварин не влаштовувало, і вже наступного 1952 року майже всі корови загинули, бо не звикли їсти солому. Не витримали також спеки. Незважаючи на це, в сільському господарстві переселенці досягли добрих результатів. Вони швидко освоїли сільськогосподарську техніку, з якою раніше не працювали. На мою думку, саме переселенці із західних українських етнічних земель вивели в передові в нашому районі колгоспи — ім. М.Посмітного та ім. П.Ведути. Передовими на Одещині були саме ті господарства, в яких працював великий відсоток переселенців.
Перший ешелон із переселенцями відправляли 13 червня 1951 року, а 10 квітня 1951 року будівництво ще навіть не розпочали. Навіть більше — не було визначене місце на території сіл для розташування садиб переселенців.
Кошти, що виділялися для благоустрою переселенців, використовувалися не за призначенням, а часто просто розкрадалися.
Пересвідчившись у тому, що умови життя переселенців на новому місці не витримують жодної критики, органи влади вимушені були вживати заходів — виділяти хоча б ділянки для городів, щоб люди не голодували. Нам виділяли городи вже біля нових будинків, а в кого не було місця (пляцу) для будинку, тим землю давали за межами села, не більше, ніж 0,25 га на сім’ю. Десяти сім’ям було посаджено городи, але садили, як в колгоспі, — так-сяк. Сім’ї, що приїхали останніми, залишилися без городів. Лише 1953 року кожна сім’я мала шматок землі біля хати. А родини, в складі яких було дві сім’і, отримали землю за селом.
Спеціальну перевірку повинні були проходити лише переселенці, які мали поселятися в Овідіопольському районі. Насправді ж такій перевірці було піддано майже всіх переселенців. «Спеціальні» органи не соромилися перевіряти й вести «дружні» розмови як з дітьми 14       — 15 років, так і з сивочолими старими.
Розмір відшкодування за майно, залишене в Устяновій, м’яко кажучи, був мізерним і ніяк не відповідав еквіваленту. Дехто розраховувався за житло упродовж восьми-дев’яти років, а були сім’ї, які не могли повернути борг, і віддавали навіть свою годувальницю-корову. Вражає те, що в правлінні колгоспу ім. Дімітрова в селі Мариновому ще 1959 року критикували боржників за те, що до цього часу не розрахувалися. Боржниками переважно були вдови, чоловіки яких загинули на фронті, а вони виховували по двоє-троє дітей. Цих сімей у Мариновому було понад двадцять. Лише у вісімдесятих роках минулого сторіччя їм вдалося «вибратися» з боргових обов’язків.
Теперішні 70—80-річні люди, переселенці 1951 року, хоч і не завжди визнають себе бойками, але говорять і думають по-бойківському, співають бойківських пісень, бережуть звичаї і традиції. На жаль, на Одещині культивувався негативний образ українця із західних областей

Я, в своїй хаті господар.

Кожен народ має право будувати таку державу, яка йому подобається. Моя держава - це мій дім, в якому я збираюся жити. Я можу чемно вислухати поради доброзичливих сусідів про те, які портрети мають висіти у мене на стіні - Сталіна, Бандери чи Михайла Поплавського, але насправді на їхні побажання мені начхати з великої гори. Зате я твердо переконаний в тому, що, крім образíв, в моєму будинку на стіні обов'язково має висіти гарна рушниця. Навіть у тому випадку, якщо всі сусіди виявляться моїми кревними родичами і покажуть відповідні нотаріальні довідки.

Правду кажучи, я не дуже цікавлюсь подробицями внутрішньосемітського арабо-ізраїльського конфлікту, але зізнаюсь, що мені подобається маленький міцний будиночок, який побудували собі євреї в Палестині. При цьому я вважаю Ізраїль нацистською державою і не бачу в цьому нічого поганого... для євреїв, звісно. Я б не відмовився мати свою державу, побудовану на аналогічних засадах. З високим бетонним парканом по периметру, щоб ніяка чужинська наволоч не змогла не те щоб залізти на мою грядку з буряками, але навіть плюнути на неї. З вишколеними спецслужбами, які ганялись би по всьому світу і показово знищували покидьків, які мали необережність заперечити Голодомор. З суворими міграційними обмеженнями для претендентів на українське громадянство, які не мають довідки про те, що його батько - не москаль. Зі спеціальною Стіною плачу для ізраїльських туристів - на знак глибокої подяки за використаний досвід. Ну, і звичайно, з потужною ядерною зброєю, націленою на всіх найближчих сусідів - без жодних агресивних намірів, боронь Боже, а просто так - для сміху.
Тому, я вважаю, що не варто нам ламати голову над дурною задачкою, придуманою добрими сусідами: хто ж у природі більше  користі приносить - араби чи євреї? Ще дурнішою мені видається друга задачка: з'ясовувати, кому з них ми повинні сподобатись. Пора зайнятись проектуванням і будівництвом власного міцного будинку зі спеціальними гачками на стіні для розвішування доброї зброї. Можливо, наш будинок якісь шаромижники згодом обізвуть нацизмом, комунізмом або взагалі повним лайном. Кому яке свиняче діло? Якщо в будинку на стіні висить рушниця, вас зрідка дратуватиме тільки собачий гавкіт за парканом.

Доктор Смалець

Від нас приховують, що звичайний вітамін В17 вбиває рак.

Американський автор Едвард Гріфін у своїй книзі «Світ без раку» розповідає про одне відкриття, яке приховується. Йдеться про лікувальні властивості вітаміну В17, який ще називається лаетріл або амігдалін. Ця речовина швидко вбиває ракові клітини.

Автор наводить факти про успішне лікування пацієнтів, хворих на рак, і наукові пояснення його дії і ставить питання: Чому традиційна медицина його не використовує в боротьбі з підступною хворобою? З моменту його відкриття в клініках було вилікувано багато людей перед тим, як він був заборонений фармацевтичними компаніями.
Гріфін розуміє, що проблема використання вітаміну В17 традиційною медициною знаходиться не в науковій площині, а пов'язана з політикою світової еліти в галузі онкології. Мільярди доларів витрачаються кожен рік на дослідження і лікування раку, мільярди витрачаються на виробництво хімічних засобів для боротьби з хворобою. І таким чином таємниця про вітамін В17 є економічним мотивом для домінуючої фармацевтичної промисловості.
Якби правда про це не приховувалася, прийшов би кінець величезним прибуткам гігантської фармацевтичної індустрії. Якщо один звичайний вітамін може лікувати рак, то моментально розвалиться вся машина, що дозволяє збагачуватися за рахунок страждань і смерті людей. Фармацевтичні компанії ніколи не будуть проводити дослідження цього простого продукту, який продається у всіх магазинах, тому що вони не можуть запатентувати природний продукт.
Вітамін В17, який вбиває рак, міститься в плодових кісточках переважно абрикосових. Вони були оголошені ліками проти всіх видів раку ще 35 років тому. Після Другої світової війни д-р Макс Герсон успішно лікував їм пацієнтів і включив його у свою методику лікування раку.
Амігдалин міститься в кісточках абрикосових, мигдалю, гіркого мигдалю, вишні, персиків, слив, в насінні яблук, сорго, просо, лляному насінні, сочевиці, деяких бобових, винограду, деяких травах і в багатьох інших продуктах, які сучасна людина не вживає.
Цивілізований спосіб життя змушує нас істи вироби з очищеного борошна, цукор, рослинну олію та інші фабричні продукти, а натуральні продукти вже давно відсутні в нашому меню. Наші дідусі та бабусі харчувалися натуральною нерафінованою їжею, і рак був рідкісним явищем. Вони вживали сушені плоди, натуральний хліб і навіть просяний хліб. Таким чином вони отримували потрібні вітаміни, в тому числі амігдалін (В17).
Вітамін В17 був заборонений для лікування раку 35 років тому. Вчені заявили, що якщо людина кожен день буде вживати цей вітамін, то ніколи не захворіє на рак. Фармацевтичні гіганти і міністерство охорони здоров'я США чинили тиск на Управління з контролю за якістю продуктів харчування і ліків і оголосило незаконним продаж вітаміну В17 з доданою до неї інформацією про його лікувальні властивості проти раку, а також продаж сирих плодів і серцевин кісточок абрикоса.
Тактика включала поширення чуток, що абрикосові та мигдалеві культури містять ціаніди (що є правдою) і що вони можуть отруїти тих, хто їх їсть. Але правда в тому, що ними ще ніхто жодного разу не отруївся, навіть якщо їв їх у величезних кількостях. Це є стратегією таких таємних товариств, як іллюмінати, масони, більденбергі та інші для накопичення багатств, для скорочення чисельності населення Землі і для поступового введення нового світового порядку. Ліки, їжа, ГМО та інші засоби входять в їхній арсенал для втілення планів поневолення людства.

Детройт білі покинули.

18 липня місто Детройт подало на банкрутство. Це не менш важлива історія, ніж дефолт Греції. І важливість цього банкрутства в тому, що воно не обумовлено жодними зовнішніми причинами. Це банкрутство соціал-демократичної ідеології в чистому вигляді. Хочете, я вам назву головну причину банкрутства Детройта, не підбираючи виразів і не вдаючись у політкоректність? Втеча білих.

У 1960 році в Детройті було 1,6 мільйонів населення, з них 29% чорних і 70% білих. Зараз у Детройті 707 тисяч жителів, чорних з них 84%. У Детройті найвищий у США рівень вбивств, 70% вбивств пов'язано з наркотиками. У Детройті найвища в Америці неграмотність - лише 7% школярів вміють швидко читати. У Детройті 70 тисяч покинутих будинків. Житлові будинки в Детройті коштують в 20 разів дешевше, ніж у середньому по країні, при цьому мером Детройта за останні 40 років є чорний демократ. Барак Обама, грубо кажучи.
Взагалі Детройт - це місто в США, яке голосує найдемократичніше. І якщо не знати деталей, то те, що сталося з Детройтом, страшне. Бо зрозуміло, коли через змінені торгові потоки вмирає торгове місто, Венеція якась. Ось, торгувала вона з Левантом, а потім всі стали плавати через Атлантичний океан. Або якщо було місто біля рудника, а рудник вичерпався.
Але Детройт тільки півстоліття тому був автомобільною столицею Америки. Це було 4-те за величиною місто Америки. Під час війни в нього переїхало 350 тисяч осіб, 300 тисяч білих, 50 тисяч чорних. США, як і раніше, залишаються найавтомобілізованою країною світу, 12,5% від загальної кількості автомобілів світу, як і раніше, виробляється в США.
Детройт з його заводами, інженерами, робочою силою був ідеальним місцем для того, щоб виробляти ці автомобілі і розвивати високотехнологічну продукцію, яка потребує сотні пов'язаних інноваційних виробництв, що створюють десятки тисяч робочих місць.
Занепад Детройта почався з двох системних причин, які пов'язані одна з одною. Одна - це профспілки. Профспілки, звичайно, не могли допустити, щоб криваві капіталісти пили кров робітників, вони виторговували робочим все нові і нові умови. Профспілки перемогли, тільки виробництво стало нерентабельним, тому що, будь-які привілеї, які виторгували робітники, це мінус до ціни ринку. І виробництво пішло в ті південні штати, де таких чудових профспілок немає.
Другий фактор - міграція. Після війни в процвітаючий Детройт потяглося бідне сільське населення. Точно так, як бідне сільське населення Англії потяглося в діккенсівський Лондон XIX століття. Різниця, однак, полягала в тому, що ці люди приїжджали не в діккенсівський Лондон, а в демократичний Детройт з загальним виборчим правом. Значна частина цього населення була чорна, просто тому, що чорних бідняків було більше, ніж білих бідняків (це зрозуміло). І як наслідок, оскільки це було загальне виборче право, місто почало забезпечувати їх житлом, посібниками, школами та іншим. Виборці голосували, щоб їх забезпечували житлом і школами.
У 1967 році в Детройті спалахнув бунт. Поліцейські нагрянули в нелегальну тошнилівку, а в цей момент там сотня п'яних афроамериканців святкувала повернення двох в'єтнамських ветеранів. Треба сказати, що поліцейські від жаху втекли, нікого не заарештувавши. Але нічого не допомогло, тому що через 5 хвилин натовп громив сусідню будівлю. Результат - 43 трупа, 1189 поранених, 2 тисячі спалених будівель. У місто вводили не те, що війська - танки. Громили, звичайно, в першу чергу білих експлуататорів. Але якщо у чорного була лавка, його теж громили. Тобто кількість розгромлених крамниць у білих була просто трохи більше лише тому, що їх було у принципі більше.
Власне, після цього розпочався вихід білих з Детройту, і в 1974 році місто обрало мером свого першого Обаму, його звали Колман Янг. Це була людина із замашками і риторикою Уго Чавеса. Він встановив зубодробильні податки для багатих, тобто читай "для білих". Білі тікали ще швидше. З Детройтом стало відбуватися те ж, що з карибськими містами. Там історичний центр перетворювався на руїни і заселявся чорною біднотою, а процвітаюче населення переїжджало в передмістя, а бажано за межі самого Детройта.
Відповідно, чим більше платників податків їхало з міста, тим вище були податки для тих, хто залишився. Чим вище були податки для тих, хто залишився, тим більше вони їхали. Чим більше вони виїжджали, тим вище були податки, і так далі. Ось, прямо по Ібн Хальдуну, якого любив цитувати Рональд Рейган.
До 2013 року податки на нерухомість в Детройті (нагадаємо, що це місто з найвищим рівнем злочинності та з найнижчим рівнем освіти) були найвищі в США. Причому, їх просто не платили. Ось, 300 тисяч детройтських будинків, з них половина просто не платила податків. Ще чого? Там було таке співвідношення ціни на нерухомість, що було простіше викупити свій будинок, коли його заарештують, тим більше, що найзанюханіші детройтські будинки до цього часу коштували долар.
Поїхали найактивніші, а залишилися утриманці, і до 2013 року на 6 пенсіонерів в Детройті було 4 людини працездатного віку. Зрозуміло, що не всі вони працювали, тому що, все-таки, є страшна статистика, яка свідчить, що 73% чорношкірих дітей у США народжується у матерів-одиначок. І це не тому, що чорні такі погані, а тому що природно в ситуації, коли соціальна програма заохочує тебе народжувати дитину, щоб отримати на неї допомогу.
Тобто колись виборець приїжджав у Детройт за роботою, а тепер замість роботи були прямо бенефіти, якщо правильно голосувати.
Ще раз повторююсь? Ось, я тут хочу зробити дисклеймер. Я багато вимовляю слово "чорношкірі". Це не проблема чорношкірих, це проблема соціал-демократів. Це проблема будь-якої категорії населення - не важливо, якого вони кольору шкіри, не важливо, якої професії? Це можуть бути робітники, яким сказали "Хлопці, ви недоотримуєте. Ми зараз за вас здеремо гроші з експлуататорів". Це можуть бути колишні раби, яким сказали "Хлопці, ваших предків у XIX столітті експлуатували, ми зараз за вас покараємо нащадків тих, які вас експлуатували. Вам заборгували". Так?
Щоразу, коли з'являється категорія населення, якій кажуть, що їм хтось щось винен, з цією категорією населення починають відбуватися дуже страшні речі.
Наступником чорного демократа Янга став чорний демократ Денніс Арчер. Наступником Денніса Арчера - якийсь Кваме Кіллпатрік. Але це вже було, розумієте, майже а-ля Роберт Мугабе, наскільки пан Мугабе взагалі можливий в Америці. Просто Кіллпатрік розставив на посади друзів і родичів. Нагадую, що це все відбувається не в Москві, не в Єкатеринбурзі - це все відбувалося в демократичній Америці.
Людина розставляє на посади друзів і родичів, людина літає на відпочинок за рахунок Громадського фонду його імені, який створений для того, щоб, бачте, ліквідувати неписьменність. Людина віддає міські контракти компаніям, які наймали в якості субпідрядника компанію, єдиним власником і службовцем якої була його дружина Карліта.
Більше того, невдовзі після обрання Кіллпатрік проводить в офіційній резиденції мера вечірку зі стриптизерками. Приходить його дружина, кидається на одну зі стриптизерок і та потрапляє до лікарні. Інцидент стає предметом розслідування, стриптизерку застрелили з поліцейського Глока.
Ну, звичайно, можна сказати, що, можливо, це був збіг, тому що, як я вже сказала, дійсно, дуже високий рівень вбивств в Детройті і, звичайно, повії - це зона ризику.
Там була дуже смішна історія, коли під час візитів до Нью-Йорка, поліцейські Нью-Йорка відмовилися супроводжувати Кіллпатріка вечорами, бо він кайфував так, що вони сказали "Вибачте, ми не можемо гарантувати його безпеку".
Кіллпатріка викрили у зв'язку з його начальником штабу Христиною Бітті, про що вони обидва брехали під присягою. До доблесного мера приходять з повісткою і, знаєте, що він зробив? Він одному з детективів дає в морду і каже "Як чорна жінка може їхати в одній машині з людиною на прізвище Уайт?"
Чому я все це розповідаю? Тому що вражаючим чином всі ці подробиці мало хвилювали виборців, які в 2005 році обирають Кіллпатріка  на другий термін. Це дуже важливий момент: виборці протестують проти корупції, коли влада краде їхні податки. Коли виборець податків не платить, то вечірки з повіями, навіть якщо потім цих повій вбивають з поліцейської зброї просто, повз проходять, - виборець цього не помічає.
І, звичайно, ще раз повторюю, справа була не в Кіллпатріку, справа у виборцях і в профспілках. Там страшні речі відбувалися. Місцевий філантроп Роберт Томпсон 200 мільйонів доларів пообіцяв на створення чартерних шкіл - це щось середнє між державною і приватною школою. І ось Детройтська профспілка вчителів, та сама, що випускає школярів, які не вміють читати, обурилась так, що бідолаха Томпсон просто сказав "Та ні, добре, не дам я цих грошей".
Тобто якість освіти падала, а злочинність зростала. А, знаєте, як мер Кіллпатрік намагався підняти імідж міста? Правильно! Проведенням фестивалів, Формули-1, Суперкубку. Навіть, ви будете сміятися, там доручалося якомусь популярному виконавцеві написання пісні а-ля "Москва, звонят колокола". Ось тут просто наша Олімпіада та Універсіада в чистому вигляді.
Тобто ось це дуже важка історія, тому що банкрутство Детройта - це банкрутство ліберальної ідеології. І за півстоліття виборець-утриманець зміг зарізати курку, яка несе золоті яйця. І, звичайно, є у всьому цьому безумовний плюс, тому що Америка влаштована так, що Детройт ніхто не буде витягувати. Ці люди зробили це собі самі, виборець проголосував ногами. І зрозуміло, що виїжджали з Детройта не тільки білі, а й ті чорні, які хотіли працювати. А таких чорних дуже багато, ясна річ.
Але страшно те, що того виборця, який залишався, ніякі раціональні міркування не зупиняли. В психології є класичний тест на інфантильність мислення, коли дитині пропонують одну шоколадку зараз або 3 через годину. І ось дитина незмінно обирає одну, але тепер. Громадяни Детройта, як і громадяни Греції, весь час голосували за шоколадку відразу, при цьому вражаючим чином вони, звичайно, голосували за людей, які, загалом, навіть у демократичній Америці поводилися, скажімо так, настільки близько до диктаторів третього світу, наскільки це взагалі можливо у демократичній Америці.

Професор Валерій Бебик: українські богослови довели, що масове хрещення Русі було в ІІІ ст. н.е. 

Коментуючи святкування так званого 1025-річчя хрещення Русі та приїзд на нього московського державного-церковного бомонду, голова Всеукраїнської асоціації політичних наук ВАЛЕРІЙ БЕБИК заявив, що це свято - політичне і до реального стану справ у православному християнстві не має жодного відношення.

Сокіл - символ Святого Духа, прообраз "Тризуба" святого Володимира Великого

Ця дата є видуманою і спірною, навіть, з точки зору християнського богослов'я. За свідченням архімандрита В.Бедя, на спільній науковій конференції релігіознавців КНУ ім. Т.Шевченка і Ужгородської богословської академії ім. Св. Кирила і Мефодія в грудні 2012 р. в Києві було доведено, що Київська Митрополія (Руська Церква) була заснована у 862(3) р. за часів київського князя Оскольда із правлячої київської династії Кия - 1150 р. тому.
За часів правління князя київського Володимира християнство в Русі-Україні було утверджено як державна релігія - 1025 р. тому. Первинне поширення християнства на теренах давньої Україні (Малої Скіфії) відбулось у другій половині І ст. за апостольської місії Андрія Первозванного.
Перші церковні інституції почали формуватись на початку ІІІ ст. В цей же період, період створення перших єпархій, на теренах давньої України (історичної Скіфії-Русі) було створено Скіфську єпархію, яка діяла до створення Київської Митрополії (Руської Церкви).
Таким чином, за апостольською та єпископською спадковістю, за словами В.Бедя, християнство було поширено на теренах України біля 1900 р. тому, а церковне будівництво Церкви Христової розпочалось біля 1770 р. тому. Відповідно Українська Православна Церква на сьогодні є однією із найдревніших і нараховує більше 1770 років.
Проте, з метою догодити Москві, українські керманичі не почули богословів та світських науковців, бо Путін і Гундяєв "самодержавно" визначили 1025 років київським подіям. До якої, між іншим, Москва не має жодного відношення, хоча б тому, що тоді її просто не було.
Більше того, навіть в канонічній Біблії, прийнятій на Нікейському соборі у 326 р. н.е., фактично говориться про існування Скіфської єпархії, що суперечить прагненню відділу пропаганди і агітації московського Кремля попіаритися на українському християнському "святі".
Таким чином, ми можемо говорити, що масове хрещення жителів середньовічної України, яку московські церковні та державні чиновники подають як хрещення "Київської Русі",  відбулося щонайменше 1770 років тому.