Велика Україна: від Вісли до Кавказу

Останнім часом ми отримали колосальну кількість фактів, які свідчать про тисячолітню історіюукраїнської цивілізації, у якої просто-таки вкрали не менше трьох тисяч років історії. 

Погляньте на радянські (і нинішні російські) шкільні програми з давньої історії. Погляньте і переконайтеся, наскільки куцою і «обрізаною» її подавали пересічній радянській людині. 

До IX століття нічого у нас не було. Жили, звісно, на українських землях якісь варвари-язичники, але тільки з приходом варягів тут була створена держава Русь.

Яка Русь? Та, звичайно ж, Київська. Адже якщо прибрати цей епітет, вийде, що Московський монголо-татарський улус тут начебто ніби і ні при чому. А так - спадкоємність, Третій Рим та інше (хоча перший Рим - місто Ромен, що на Сумщині)...

І нічого, що на території сучасної України ще у ХІІ тис. до н.е. вже була давня Мезинська цивілізація (прообраз виникнення Сумера / Самари / Шумеру), яка дала світові символ Бога- Сонця свастику, зашифроване ім'я Бога - меандр, перший у світі музичний ансамбль із кісток стародавнього чернігівського мамонта.

Не варто звертати увагу і на найстаріший храм планети Кам'яну Могилу (ХІІ-ІІІ тис. до н.е.), жерці якого на древній запорізькій землі створили міф про створення світу і розробили засади релігійного мислення, які лягли в основу всіх нині сущих світових релігій.

Скіфо-трипільська цивілізація (VI-III тис. до н.е.) з її багатотисячними містами, двоповерховими будинками, унікальною керамікою, приручени м конем, придуманим плугом, пшеницею-багатозернянкою, символами хреста і півмісяця (за 3 тис. років до християнства і 3,6 тис. років до ісламу) теж ніби до нас начебто ні до чого. Випарувалася, чи що?..

І взагалі, дурні були якісь ці наші предки. Жити на 40% світових обсягів чорноземів, а потім взяти - і «змотати вудки» невідомо куди.

Точно, не в собі були люди... У полі - пшениця. У лісах - дичина. У річках - риба. Вишневу палицю увіткнеш у землю - насолоджуйся собі райськими ягодами. Названими, до речі, на честь Всевишнього. В Індії його досі звуть скіфи-арії, які емігрували з України, Вишну...

Та є одне «але»... Останні 40 тис. років на території України не було всесвітнього потопу (тільки у Причорномор'ї). Не було тотальної посухи. Не було тотального льодовика (як у Північній Європі та Росії).

Не було і загарбників, які повністю взяли б і вирізали всіх предків українців дочиста і оселилися б на їхньому місці.

Була, правда, спроба у масонів-більшовиків у 30-х роках ХХ ст., (які знищили, за різними даними, від 6 до 10 млн. українців), що суттєво підірвала потенціалукраїнців.

Але, слава Богу, ми ще живі - на зло нашим сусідам і владі. І будемо - завжди!

Звідси й висновок: ядро проукраїнського етносу, незважаючи на активне розселення, починаючи з VI тис до н.е. (див. мал.1), залишилося й продовжує жити на цій благословенній Богом землі!

А ми є історичними і генетичними правонаступниками цих найдавніших цивілізацій (ХІІ-ІІ тис. до н.е.), подивившись на досягнення яких, просто «відпочивають» цивілізації Стародавнього Єгипту (ІІІ тис. до н.е.), Китаю (ІІ тис. до н.е.), Риму і Персії (I тис. до н.е.).

Подивіться на карту американського дослідника розселення нордичної (арійської) раси Артура Кемпа (мал.1) і карту етнічних українських земель британця Ланселота Лоусона (мал.2) і ви багато чого зрозумієте самі.

І до цих пір майже 40% території Польщі - це етнічні українські землі. Курська, Воронезька, Ростовська області, Кубанський і Ставропольський кра ї (від укр. слова «країна») - теж етнічні українські землі, де і нині при перепису тамтешній люд співаєукраїнські пісні та записується не росіянами, а - козаками.

І як тут не згадати видатного українського п исьменника Антона Чехова: «Я народився у мальовничому українському місті Таганрозі...» Просто нагадаємо: зараз - це територія Ростовської області Російської Федерації. Втім, як і етнічно українське місто Сочі...

Валерій Бебик

Карта етнічних українських земель (1935 р.), складена англійським дослідником Ланселотом Лоутоном (Lancelot Lawton)

 

Карта розселення нордичної білої раси з території Стародавньої України (VI тис. до н.е.), складена американським дослідником Артуром Кемпом (Artur Camp)

Творець Великої Хорватії

Мало хто з українців сьогодні усвідомлює собі той факт, що в Давній Русі крім Київської існувала ще одна наша держава, а саме - ВеликаХорватія, засновником якої був князь білих хорватівСамослав.  

Найбільше з усіх слов'ян постраждали від аварської навали хорвати і дуліби, і тому в жодному разі білі хорвати не мали би залишитися осторонь процесів утворення першої в нашій історії держави, яку очолив князь Самослав, котрий відомий нам з іноземних джерел під спрощеним ім'ям Само. З розповіді Фредигара стає зрозуміло, що у 623 р. Самослав об'єднав навколо себе усі найближчі слов'янські племена, розбив авар, а потім і франків, у 627 р. був обраний королем і правив 35 років, тобто до 658 р. або, якщо починати облік із дати обрання, навіть і до 662 р.  

Франкські джерела, певно соромлячись за ганебну поразку від "варвара", вперто твердять про те, що за своїм етнічним походженням Самослав був франком, що в якості купця не раз проходив через землі слов'ян і, врешті-решт, погодився на їх прохання очолити боротьбу з аварами. У це, навіть виходячи вже суто з його слов'янського імені, яке франки явно спростили, важко повірити. Скоріш за все, ця своєрідна версія "норманської теорії" була вигадана для того, щоб зберегти собі обличчя, так як цей "варвар" майже усе своє життя після перемоги над аварами присвятив боротьбі саме із франками і завдав королю Дагоберту стільки ганебних поразок, що останній з розпачі у 638 р.помер.

     Станом на кін. ІХ ст. традицію стольного (столичного) міста мали лише Вишгород і давньоруські Нетра (Нітра). Палацький вважав, що столицею держави Самослава був Вишгород, і в цьому був певний сенс, так як лише тут князь міг перехоплювати каравани франкських купців. Найбільшою історичною заслугою Самослава є навіть не те, що він розбив в одній із своїх битв авар, а те, що він є фактичним творцемхорватської імперії, тобто Великої Хорватії від Кедан та Краківця у Чехії і до самого Дністра включно із Стільськом. Після битви Самослава під Унгостом слідом за відступаючими франками на захід із-над Вагу та Морави подалися чехи (морав'яни), які захопили Швабію та Франконію, а в Баварії дійшли до річки Манн.

Серби окупували Саксонію, і відомо, що ще навіть в ХІІ ст. їх князь Яшка володів Бранденбургом та землями навколо сучасного Берліна. Протягом VІІ - VІІІ ст. полабські і поморські слов'яни дійшли до лінії Нюрнберг-Гамбург і цей наступ був зупинений лише Карлом Великим у 800 р. Тим не менш, VІІ - Х ст. стали зоряним часом насамперед для руських, білохорватських племен. Поза усяким сумнівом саме карпатські хорвати становили основну частину військ Самослава, які взяли участь в цих битвах, в т. ч. і під Унгостом, так як переважна більшість відвойованих у авар та франків територій дісталася саме їм. Таким чином, саме завдяки перемогам та створенню імперії Самослава протягом VІІ ст. білі хорвати заселили величезну територію на заході аж до Кедан в Чехії. Навіть у сер. Х ст. Костянтин Багрянородний ще встиг зафіксувати кордони Великої Хорватії від Дністра до Баварії, але це була вже лише слаба тінь колишньої величної імперії Самослава, яка, трансформувавшись у князівство Борна, Томіслава, Крака, Любуши, Прибини, Коцеля а потім і в державу Славника, що протягом 995 - 999 рр. остаточно пішла у небуття, а білі хорвати в Карпатах поступово трансформувалися в русинів-українців і сьогодні їх нащадки представлені лемками, бойками, гуцулами і мешканцями Закарпаття.

Святослав Нестор

Карпатська Україна

8 жовтня 1938 р. в Ужгороді постав перший автономний уряд Закарпаття.

       1920-го року Карпатська Україна увійшла до складу Чехословаччини на правах автономії. Але реальний автономний статус, передбачений договорами, так і не був забезпечений чехословацьким урядом. У 1920-30 роках українська громадськість і політичні партії на Закарпатті активно виступали за надання Карпатській Україні автономії, створення Української національної держави і возз’єднання у Соборній незалежній українській державі.

Після Мюнхенського договору чотирьох держав (30.09.1938 р.) чехословацький уряд усе ж змушений був піти на поступки, зважаючи як на складне міжнародне становище, так і на боротьбу українського населення за власні політичні права, що дедалі посилювалася. Офіційна влада погодилася надати Карпатській Україні статус автономної республіки. 8-го жовтня 1938-го року було утворено перший автономний уряд на чолі з А. Бродієм (затверджений центральною владою 11-го жовтня 1938 року). А 22-го листопада 1938-го року празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехословаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців.

Після здобуття автономії Карпатська Україна мала намір здобути ще й незалежність, а потім об’єднатися в єдиній Українській державі. Першого вони таки домоглися. 15-го березня 1939 року було проголошено повну державну самостійністьКарпатської держави. Президентом було обрано А. Волошина. Але ця незалежність тривала лише три дні. Вже 18-го березня того ж року більша частина територіїКарпатської України була окупована угорськими військами. Хоч період існуванняКарпатської України був недовгим, але він став однією з найяскравіших сторінок в історії створення України як самостійної держави.

Воїнські обереги за часів Київської Русі

Так сталося, що в результаті окупації України хижими сусідами нашій нації довго намагалися впарити чужі для нас цінності й традиції. Та з відновленням незалежності народ почав повертатися до старих звичаїв та традицій, нерідко прадідівських-язичницьких, бажаючи відновити повір’я, витравлені “братніми сусідами ”. До однієї з таких течій можна віднести язичників-реконструкторів, які зазвичай відновлюють військовий побут та звичаї дружинників та реконструюють битви. Однією з характерних відзнак цієї категорії людей є “молоточки Тора" - копії скандинавських оберегів воїнів. Та мало хто навіть серед них знає, що і у східнослов'янських воїнів був звичай носити обереги, однак оберігали їх рідні боги...

 З сивої давнини слов’яни завжди сприймали зброю у сакральному й релігійному контексті. У цьому сенсі показовим є використання в давньоруській культурі архаїчних кам’яних знарядь і предметів озброєння доби неоліту та бронзи. В етнографії ці стали відомі як “громові (перунові) стріли”, які у свідомості простих селян мали величезну магічну силу. Найвірогідніше, у середньовічних русичів в цих предметах приваблювала ідеально оброблена поверхня. Наразі неможливо однозначно відповісти на питання, чи розцінювали люди Давньої Русі ці надзвичайні предмети як предмети давнього озброєння, однак, спосіб їх інкультурації в побут аналогічний манері обходження русичів із сучасним їм воїнським озброєнням, а також відношенням до нього. В першу чергу на неолітичні предмети наносили християнські символи та іконографічні зображення. Про подібні “громові стріли” згадують деякі давньоруські джерела, а власне в апокрифічній статті Афанасія Єрусалимського “Про наузи та стріли громні”, де неолітична зброя засуджується як нечестива та богомерзька, “аще недуги та огненные болезни лечать”. Подібні церковні засудження зустрічаються в літературі подекуди до XVI-XVIII ст. Свідчення про використання “громових стріл” трапляються і у скандинавських сагах, оповідаючи про подорожі на Русь.  
Однак, подібне відношення до неолітичних предметів можна побачити і серед воїнської еліти Візантійській імперії. Так, “небесна сокира у золотій оправі” згадується серед дарів Олексія Комніна імператору Генріху ІV у 1081 р. І в цьому сенсі незрозуміло - чи це слов’янське населення поширило моду серед візантійців на подібні предмети, чи слов’яни перейняли цю моду від візантійців. 
 Серед знахідок подібних артефактів на Русі найвідомішим є уламок кременевого спису у бронзовій оправі, із зображенням розквітлого хреста, знайдений у шарах ХІІІ — поч. ХІV ст. на садибі знатних новгородських бояр. Однак, сам виріб спеціалісти відносять до кінця ХІІ ст., адже подібні предмети традиційно нерідко передавалися з покоління в покоління.
Також цікавою є знахідка фрагменту свердленої сокири з білого вапняку-мергеля в Твері. На його поверхні нанесена давньоруська абетка від “А” - “азъ” до «З» - «зъмля», нашкрябані особливим почерком, характерним для кін. ХІІІ — поч. ХІV ст.
Найцікавішими у цьому сенсі є знахідки кам’яних сокирок, прикрашених цілком християнськими іконографічними зображеннями. 1998 р. на території Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві на руїнах будівлі, знищеної в часи монгольської навали знайшли фрагмент кам’яної сокири щільно-зеленого кольору доби неоліту (4 000 рр. до н.е.), на якому не пізніше ХІІ ст. вигравіювали ікону Богоматері “Нерушима стіна” - головний образ катедрального Софійського собору у Києві - та образ архідиякона першомученика Стефана з відповідним надписом. На виробі збереглися канали пазів для кругової обковки, які свідчать про те, що він використовувався як амулет для носіння. Крім того, мозаїчний образ великомученика Стефана відомий серед ікон Михайлівського собору, а серед давньоруського єпископату відомі два Стефана - єпископи Новгорода (1060 - 1068) та Володимира-Волинського (1091 - 1094). 
 Іншим видом оберегів, натільних, які носились на шиї, були сокирки, знані як “сокирки Перуна”, або “громові сокирки”. Археологи зазначають, що дані артефакти знаходять лише в похованнях воїнів, і були притаманні лише дружинній культурі. Вочевидь, серед значного прошарку язичників-дружинників довгий час існували певні культи та повір'я, пов'язані з культом Перуна, адже подібні знахідки виявляють у археологічних шарах аж до ХІІІ ст. - часу навали монголо-татар. Після цього традиції носіння “громових стріл” поволі сходить нанівець і зникає під тиском християнських догм.

Сергій Вакуленчук

Прихована історія українства

У Львові побачила світ книга Святослава Семенюка „Історія українського народу”, яка вперше в українській історіографії знайомить читачів з найбільш прихованими та утаємниченими сторінками українського минулого. Хоча вже давно доведено, що слов’яни, а, отже, і українці як окремий етнос народилися ще в VІІ ст. до н.е., систематичний виклад української історії усі чомусь розпочинають з часів панування у Києві князя Олега, тобто 1,5 тисячоліття попереднього існування українців провалилися немов би у прірву.

Справа в тому, що російська історична школа завжди була зацікавлена у тому, щоб позбавити українській народ своїх справжніх європейських коренів і прив’язати його навічно до себе, тобто до Азії, хоча вже Нестор-літописець недвозначно заявив, що Руська земля походить з-над Дунаю і саме звідти усі давньоукраїнські племена переселилися ближче до Дніпра. Що стосується європейської історіографії, то вона також була надзвичайно зацікавленою у тому, щоб „випхати” українців з Європи, так як у протилежному випадку їй доведеться докорінним чином переписувати історію не тільки Угорщини, Словаччини, Польщі, Чехії та Румунії, а й навіть Австрії та частково Італії. Адже усі ці півтора тисячоліття предки сучасних українців діяли саме там і їхісторія була не менш героїчною і цікавою, ніж історія Київської Русі.

Саме вони на чолі із давньоруським князем Отком (Одоакром) поставили на коліна Римську імперію (інші племена лише час від часу здійснювали напади на Рим, який навіть Аттіла не потрафив взяти штурмом) і 14 років панували в Італії, захопивши при цьому також Далмацію та Сицилію. Саме князь білих хорватів Самослав (Само) у 631 р. розбив Аварський каганат та королівство франків і поширив межі слов’янського світу аж до Франкенії, намалювавши своїм мечем геополітичну карту сучасної Європи (Карл Великий потрафив забрати назад лише Саксонію та територію сучасної Австрії). Врешті-решт, практично одночасно з Київською Русю існувала Велика Хорватія і територія цієї ще одної давньоруської держави простягалася від Любича (Лібіц) в сучасній Чехії аж до річки Стир в Галичині.

Мало хто знає про те, що Західна Русь прийняла хрещення від Кирила і Мефодія більш ніж на сто років раніше від Київської Русі і аж до ХІІІ ст. тут існувала своя власна Руська церква, яка була абсолютно незалежною як від Константинопольського патріарха та Римського папи, так і від Києва. Хоча київські князі в ході „збирання усіх руських земель” неодноразово намагалися приєднати Західну Русь до своїх володінь, це (щоправда тільки на 7 років) вдалося у 992 р. лише Володимиру Великому. Тим не менш, незважаючи на потужні асиміляційні процеси в розділеній між трьома державами Великій Хорватії (Західній Русі), її політичну історію можна продовжити аж до ХV ст., а етнічні, духовні, культурні та ін. процеси в Лемківщині, Холмщині, Надсянні, Підляшші, Пряшівщині, Марморощині, Лугові та деяких інших українських анклавах на заході тривають до наших днів. Неймовірно, але саме вони були основним локомотивом розвитку Польщі, Чехії. Словаччини, Угорщини та Румунії і на доказ цього автор наводить численні історичні факти, простежуючи їх подальшу історію практично аж до наших днів. Такої кількості абсолютно нової для нас інформації стосовно минулого українського народу не було від часів „Історії України – Руси” М. Грушевського.

Станіслав Нестор