Загадка, якій шість тисяч років

Ірина КОЗИР, кандидат історичних наук, доцент Кіровоградського державного педагогічного університету імені В.Винниченка

У тихому куточку українського степу на високому березі мальовничої Синюхи стоїть невеличке село Володимирівка, що у Новоархангельському районі Кіровоградської області. Звичайне село, омите вранішньою росою, натомлене за довгий трудовий день, затихає під вечір, прислухаючись до дивних оповідок старожилів про місцеві скарби. І хто знає, з якого часу натруджені руки орача чи маленька дитяча долонька піднімали із жирної родючої ріллі то дивні глиняні жіночі фігурки, то уламки посуду, але якогось чудного — яскраво розмальованого, прикрашеного візерунками. А то зачепить леміш великий фрагмент обпаленої глини, міцніший за цеглу. Яких тільки легенд не розповідали про тих людей, які мешкали тут давно-давно, орали цей стен, ліпили чудернацькі посудини.

В останній перед страшною війною 1940 рік прибула до Володимирівки археологічна експедиція. Її керівник Тетяна Сергіївна Пассек вже мала досвід дослідження подібних пам’яток. І все ж вона була вражена побаченим. На площі 72 гектарів простяглося давнє поселення IV — III тисячоліть до нашої ери. Було відкрито 150 жител. За трипільською традицією будівлі розташовувалися по колу від якогось невидимого центру, залишаючи вільним великий майдан. І таких кіл чи овалів було декілька. Будинки були глинобитні, прямокутної форми, площею 120—150 м 2 . Тут мешкало кілька сімей, тому будинок був розділений на 2—4 кімнати, кожна з яких мала піч.

На розкопки приходили сельчани, спостерігали за роботою, бралися допомагати. Здивуванню сивих дідів не було меж, коли археологи пояснили, як за грудою завалів обпаленої глини розрізняти деталі споруд: не може бути, щоб так давно будували за тими самими правилами, що використовувалися нещодавно при будівництві сільських хат. Основний будівельний матеріал — глина та дерево. В основу будинку закладалися розколені дерев’яні плахи, а зверху — глиняна подушка з вальків глини з домішками полови. Підлога добре загладжувалась, а зверху розкладалося багаття, що обпалювали її до оранжево- червоного кольору. Розуміли давні майстри, що тільки таким чином можна захистити будівлю від руйнівної вологи. З цієї ж глини зроблено й піч, а поряд — лежанка.

Для трипільців будинок — не просто помешкання, це — власний світ, прихисток, космос, храм. У Володимирівці було вперше знайдено особливі хрестовидні жертовники. Вони теж зроблені з глини, розташовані прямо на підлозі, але завжди підвищуються над нею. Вироблені дуже ретельно, іноді орнаментовані концентричними колами і завжди орієнтовані точно по сторонах світу. Це виняткові знахідки. Вони вказують на далекі південно-західні зв’язки трипільської культури. Подібні, але кам’яні, жертовники були відкриті під час розкопок пам’яток мінойської культури на острові Крит відомим англійським археологом Евансом у шарах, що датуються серединою III тисячоліття до н.е.

Поряд із великими глинобитними будинками на ділянці, що найближче підступала до річки, археологи натрапили на зовсім інший об’єкт — землянку. «Невже тут також жили люди?» — дивувались свідки. На підтвердження цього археологи виймають із землі фрагменти керамічних посудин iз чорним розписом, кам’яні зернотерки, кремінні знаряддя (ножі, скребки) і кілька мотик із рогу оленя. На дні землянки ретельно розчищені три кострища, обкладені камінням. І раптом — обережні рухи щіточкою, ніж, мов скальпель, знімає грунт по піщинці. Ось воно — диво дивнеє, чудова знахідка — фрагмент глиняної жіночої статуетки.

Скільки років відомі трипільські пам’ятки, а все ж дослідники не можуть реконструювати зовнішній вигляд трипільців. Що це були за люди, до якого антропологічного типу, до якої раси належали? Чи були вони корінними мешканцями нашого степу, чи прийшли здалеку? Кожна знахідка трипільської статуетки вважається ціннішою за цілий скарб. Уважно вдивляється дослідник у риси обличчя, відшукує аналогії. На кого схоже це видовжене обличчя із сильно виступаючим з горбинкою носом, що безпосередньо переходить у низький лоб? Намічені очі, рот, рельєфно виліплені вуха проколені наскрізь, оголені груди. На правій щоці — дві чорні лінії, можливо, татуювання. Рельєфними лініями та чорним розписом зображене довге, розпущене волосся, відкинуте назад і перехвачене на спині важким вузлом.

Трипільські статуетки, переважно жіночі, трапляються досить часто. За роки дослідження їх накопичено вже тисячі і, все ж, навколо них точаться суперечки, висуваються різноманітні припущення, а, отже, залишається загадка, розгадати яку поки що не в змозі ніхто. Глиняні «мадонни» — витвір людських рук, фантазії і серця — не поодинокі в степовому Подніпров’ї. Подібні знайдені в Подунав’ї, на Балканах і, навіть, у легендарній Трої. Який же смисл вкладав майстер у свій виріб, iз кого ліпив цей «первісний ідеал краси»? Чи це — абстрактне жіноче начало, чи ідол, символ родючості, добробуту, а може звичайні дитячі іграшки, виготовлені з любов’ю і ніжністю для маляти? Розкопки на інших трипільських пам’ятках частково дають відповідь на це запитання. Глиняні фігурки були знайдені біля печі на спеціальному узвишші; їх культове призначення як оберега, хранителя домашнього вогнища, захисника вже не викликає сумнівів. Звернімо увагу, що ця функція покладалася на жінку, як родоначальницю всього живого, як ту, що дає життя і добро, і захист.

Перші дослідження у Володимирівці дали унікальний матеріал; але разом iз тим породили і масу запитань. У перший же повоєнний рік Трипільська експедиція продовжила розкопки. Війна пройшлася не тільки по життю і душам людей, вона нищила і скарби нашої історії. Виявилося, що вся територія трипільського поселення була перерізана широким ровом, який зруйнував не один десяток жител. Сподіваючись на нові відкриття, археологи взялися до роботи, і цікаві знахідки не забарилися. На відомих трипільських пам’ятках дуже рідко виявляли залишки стін і, як правило, в дуже зруйнованому стані. В одному із жител було відкрито частину завалу стіни, що і дозволило реконструювати її вигляд. Вона виготовлялася із нетовстих дерев’яних кілків, які густо обпліталися лозою. Потім такий собі «тин» обмазували глиною і обпалювали. Стіна була міцною, добре тримала тепло, не пропускала вологу.

Уявлення про справжній вигляд трипільських будинків дають знахідки глиняних моделей жител, що зрідка траплялися на інших пам’ятках. Виявляється, що і тут, у Володимирівці, ще до війни було випадково знайдено таку модель. Вона пролежала в землі не менше п’яти тисячоліть, була вже давно розбита й вся заплила вапняковою кіркою. Не один день трудилися над знахідкою досвідчені реставратори, обережно звільняючи, мов із шкаралупи рожево-бежеву поверхню глиняного будиночку на високих ніжках. Унікальність знахідки полягала в тому, що вся її поверхня була прикрашена триколірним розписом: білі, червоні, чорні лінії покривали стіни, підлогу, поріг.

В 1947 році в одному з розкопаних будинків знайшли ще один жертовник, але вже іншого вигляду — чотирикутне підвищення, викладене обпаленими глиняними плитками. Це особливе культове місце в будинку, де здійснювали жертвоприношення та інші культово-магічні обряди. І знову, практично в кожному будинку — жіночі глиняні статуетки, досить реалістичні чи лише схематично зображені, прикрашені розписами чи рельєфними лініями. А найбільше, як і раніше, знахідок фрагментів кераміки. Це не просто посуд, це — поема в глині. Вироблені тонко-тонко, з добре відмуленої глини, вони вражають уяву своїми неповторними розписами червоною, чорною, білою фарбою по жовтому полю, а іноді прикрашені вишуканим гравіруванням: спіралі, завитки, змії, овали, кола... Цілий космос, закодований на глиняній поверхні.

Число знайдених у 1946—1947 рр. будівель сягнуло 200. Ніколи ще археологи не розкопували таку величну пам’ятку. Крок за кроком розкривалися будівлі, з’ясовувалися деталі домобудівництва, вивчалася господарська діяльність, суспільний лад та ідеологія трипільських племен. Поступово поставала яскрава картина життя найдавніших хліборобів, що у степовому краї потом і кров’ю піднімали цілину, будували, молились своїм богам, любили, народжували дітей і помирали, повертаючись у лоно землі-матері.

Ось така вона Володимирівка. Т.С.Пассек назвала її столицею Трипільського світу. Багато років потому археологи відкрили інші велетенські поселення — Тальянки, Майданецьке. Це справжні протоміста, що розкинулися на площі 270—400 гектарів. Вже їм приписують роль столиць. Але Володимирівка, що принесла стільки відкриттів і одночасно стільки запитань, не відступила на задній план, не втратила свого значення у вивченні трипільської культури, її витоків та історичної спадщини.

Стояла вона на перехресті шляхів, що з давніх-давен вели з Подніпров’я на південь до Чорного моря та у Східне Середземномор’я. Саме туди на далекий південь, до Близького Сходу, Малої Азії, Месопотамії і далі, сягають культурні зв’язки Трипілля, витоки землеробських традицій. Не вщухають наукові дискусії навколо цього феномену. Вражають грандіозні, просто безмежні, обшири землеробського світу, що протягнувся, через всю Євразію аж до фантастично далекого Китаю. І в цьому культурно-історичному морі український степ з його неповторним Трипіллям — лише острівець, загадка, яка вже стільки десятиліть не дає спокою, хвилює й бентежить.

Останній кошовий Запорoзької Січі

Олексій СТРУКЕВИЧ, кандидат історичних наук, Вінниця

Після вимушеної відмови від гетьманської булави Кирила Розумовського у жовтні 1764 року, заміни Генеральної військової канцелярії Другою Малоросійською колегією, після перетворення українських генеральних старшин на урядовців російського державного апарату прапор української державності не потрапив до імперського архіву. Його продовжувала нести Запорозька Січ. Той факт, що Запорожжя тоді являло собою доволі самостійний політичний чинник, визнавала і російська імператриця Катерина II, називаючи його «противоборствующим политическим сонмищем». Та і як було не визнати, коли, ніби навмисне, відразу ж після падіння автономії Гетьманщини запорозька козацька громада у січні 1765 р. обрала своїм кошовим отаманом Петра Калнишевського. Обрала всупереч царській волі, напевне знаючи, що саме він не до вподоби новій імператриці, що сама вона, посівши престол, натиснула на старшинську раду, яка й усунула Калниша з посади кошового отамана у грудні 1762 року.

Цього разу Катерина II спробувала теж натиснути на запорозьку громаду, яка виявила «зухвалу непокору й свавілля». Але новій імператриці не допомогла ні спеціальна слідча комісія з Петербурга, що більш ніж місяць (від 12 лютого до 16 березня 1765 р.) вивчала справу «Про самовільне обрання козаками отаманом Коша Запорозької Січі Калнишевського», ні ордер малоросійського генерал-губернатора П. Рум’янцева про визначення кошовим отаманом Григорія Лантуха. Запорожці не поступилися правом вільного вибору. Більше того, всі наступні 10 років кошовим вони неодмінно обирали саме Петра Івановича Калнишевського.

На жаль, ми не маємо достатньої інформації про цю людину і як про особистість, і як про політичного діяча. Імперські власті вміли добре приховувати свої таємниці. Після зруйнування Запорозької Січі правдиві свідчення і про діяльність кошового до 1775 р., і про його долю після того трагічного року зникли. Залишилися лише легенди. Одна з них, записана істориком П.Єфименком, стверджувала, що Калнишевський втік до Туреччини, одружився там і навіть мав сина. Інша легенда, записана А.Скальковським, свідчила, що останній кошовий переховувався десь на Дону.

На слід правди про долю цієї людини цілком випадково натрапив П.Єфименко. За участь у діяльності таємного Харківсько-Київського товариства він був засланий до Архангельської губернії. Займаючись там збиранням етнографічного матеріалу, літо 1862 р. історик провів у селі Возгорах, що за 180 км від Соловецького монастиря. Розпитуючи у селян про монастир, від 80-літнього старого Лукіна він почув, що той бачив «якогось отамана козаків». Розпочавши 1863 року цілеспрямовані пошуки, Єфименко виявив у архіві Архангельської губернської канцелярії «Дело о сообщении государственной Военной коллегии конторы об отправке в Соловецкий монастырь кошевого Петра Калнышевского, июня 11 дня 1776 года». Зібравши достатньо матеріалу, історик 1875 р. опублікував про кошового першу статтю, започаткувавши благородну справу виведення цієї історичної постаті з мороку забуття.

«ЛУГ — БАТЬКО, А СІЧ — МАТИ»

Про дитинство та юність майбутнього кошового, про його сім’ю нам відомо дуже мало. Народився Петро Іванович 1690 р. у селі Пустовійтівка Смілянської сотні Лубенського полку, що знаходилася на тривожному прикордонні між Московією та Річчю Посполитою. Петро був найстаршим сином у сім’ї. У нього було щонайменше два брати: Панас — козак Смілянської сотні, який належав до значного військового товариства (його підпис під переписним реєстром 1767 р. стояв поруч із сотниковим), та Семен — священик Миколаївської церкви у Смілі.

Про те, як Петро Калнишевський потрапив на Січ, документальних відомостей не збереглося. Коли вірити легенді, записаній 1970 р. Д.Кулиняком у селі Пустовійтівці, то все сталося так. Восьмирічний Петрик, син козацької вдови Агафії, коли пас худобу за селом, побачив невеликий кінний загін запорожців. Дехто з них смалив люльку. За легендою, до одного з них звернувся хлопчик із проханням дати і йому спробувати козацької люльки. Це розважило запорожців, вони зупинилися й почастували пастушка «носогрійкою».

— А куди ж ви йдете?

— На Січ, хлопче!

— Так візьміть же й мене із собою!

— Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду, — дозволив сотник, той, що «носогрійку» йому позичив. — Ти, видать, хлопець бідовий, будеш мені джурою.

Петрика двічі просити не довелося — він відразу вихопився на коня.

— А батько ж що скаже? — спитав сотник.

— А нема в мене батька, — похнюпився Петрусь. — Загинув.

— Ну то будеш мені й за сина.

І подалися вони туди, де «луг — батько, а Січ — мати», і побрела череда в село сама, вже без пастуха.

За життя у Січі Петро Калнишевський став багатим власником. При арешті у його зимівниках та хуторах було описано 639 коней, 1076 голів великої рогатої худоби, 14045 овець, 2175 пудів збіжжя. Його міцне економічне становище сприяло політичній кар’єрі у Січі. Знову ж таки, нам невідомі усі сходинки його урядування. Перша виявлена на сьогодні згадка про Петра Калнишевського належить до 1750 р. Ім’я цього уже сивочолого 60-річного військового осавула згадується у зв’язку з переслідуванням у запорозьких степах тодішнім кошовим Григорієм Федоровим озброєних грабіжників.

1755 р. Калнишевського було обрано одним із трьох запорозьких депутатів до Петербурга. Більше року депутація перебувала у російській столиці, очікуючи скасування мита на провіз із Запорожжя до Гетьманщини риби, хутра, у зворотному напрямі — харчів, а головне — на повернення захоплених Новосербією, Слобідським полком і Донським Військом запорозьких земель. 10 червня 1756 р. було задоволене прохання щодо мита, але не стосовно запорозьких територій. 1758 р. Калнишевського було включено до складу другої депутації у тій самій справі. Однак, проживши в Петербурзі аж до початку 1760 р., запорожці так нічого й не домоглися.

У ЗЕНІТІ СЛАВИ

У військових осавулах Калнишевський ходив до 1761 р. У січні 1762 р. його вперше обрали кошовим отаманом. У вересні того самого року Калнишевський разом з військовим січовим писарем Іваном Глобою був присутній на коронації Катерини II. Кошовий імператриці не сподобався, і вона того ж таки року домоглася його усунення. Проте на чергових виборах у січні 1763 р. січовики обирають Калниша військовим суддею — другою посадовою особою у Коші після отамана, а у січні 1765 р. — знову кошовим. Імператриця спочатку активно заперечувала цей вибір, але з огляду на підготовку війни з Туреччиною за вихід до Чорного моря на деякий час потамувала свою неприязнь до Калнишевського. Козацька звитяга й досвід були їй потрібні у планованій війні.

Утвердившись на уряді кошового отамана, Калнишевський розпочав роботу, спрямовану на зміцнення господарства Запорозької Січі — підвалини її політичної автономії. Пізніше у маніфесті на виправдання зруйнування Січі російська імператриця сама наголосить, що «запроваджуючи власне хліборобство, руйнували вони тим саму основу залежності їх від престолу Нашого і мислили, звичайно, утворити із себе посеред вітчизни область, повністю незалежну, під власним своїм несамовитим управлінням». А тоді Калнишевський, бачачи, що причиною залежності Війська Запорозького Низового від російської корони є насамперед поставки провіанту, розпочав активну колонізацію краю. Завдяки його турботам у дикому степу виростали села, хутори-зимівники, в яких селилися втікачі від кріпацької неволі, визволені козаками бранці з турецького та татарського, ногайського та буджацького полону. На запорозькі землі Калнишевський переманював також молдаван і болгар з Нової Сербії, Польщі й Буджаку. Наслідком його зусиль стало виникнення на Запорожжі 45 сіл, більше 4 тисяч хуторів-зимівників, у яких до 1775 р. було поселено близько 50 тисяч хліборобів. Діяльність кошового залишилася навіки уславленою у приказці «Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш, то лежав на столі цілий книш».

Колонізацію Калнишевський намагався використати і для захисту запорозьких територій. З цією метою він наказував засновувати зимівники саме на кордонах. Проте наступ на запорозькі землі продовжувався. Щоб захистити свою землю, керуючись негласними розпорядженнями Коша і особисто Калнишевського, а іноді й відкритими рішеннями січової ради, у місця найбільшого напруження відряджалися козацькі залоги, окремі запорожці вступали у сутички з гарнізонами російських фортець, розганяли пости, руйнували споруди, нищили вогнем незаконні оселі.

Разом із тим отаман та Кіш постійно шукали політичних засобів вирішення суперечок. Багато разів вони зверталися до російських урядовців зі скаргами та протестами. Неодноразово до Петербурга споряджалися і спеціальні депутації. Проте ні перша — 1765 р., у якій брав участь сам кошовий, ні наступні — 1771, 1773, 1774 рр. — успіху не досягли.

Ситуація змінилася під час російсько-турецької війни 1768 — 1774 рр. Саме тоді, коли Запорозьке Військо дало на допомогу російській армії 11 тисяч козаків, які з першого й до останнього дня брали участь у війні і на суші, і на морі. Про те, що вони воювали гідно, свідчать 17 золотих Медалей на Андріївській стрічці, наданих Катериною II Калнишевському та старшинам. Саме тоді на запорозьке населення ліг тягар утримання царських військ, які розташовувалися на запорозьких землях або проходили через них. Водночас російський уряд зайнявся будівництвом на півдні січових територій цілої системи укріплень — Нової Дніпровської лінії. Указ про це було видано 10 травня 1770 р., а вже 13 липня 1770 р. один із паланкових старшин повідомляв кошового, який у свої 80 років ще сам з сідла керував козацькою кіннотою безпосередньо у районі бойових дій: «За степи Вам повідомляю: дійсно почалося будівництво нової лінії по Самарі, 3000 чоловік Воронезької губернії пригнані і уже редути та землянки, де за планом визначено бути фортецям, роблять... і нашим степам, як видно, вічная пам’ять. Проспали...»

З будівництвом лінії, яка замикала кліщі навколо Запорожжя, змінювався тон російських урядовців у їх спілкуванні з запорозькими властями. Майже як у завойованому краї поводилися у Запорожжі російські офіцери та солдати. У листі графу Остерману від 24 серпня 1770 р. повідомлялося, що вони, «чинячи між собою роз’їзди, проїжджих трактами затримують, грабують, у обивателів худобу відбирають, пашу на пні б’ють, трави та всілякі військові угіддя пустошать».

Кошовий отаман звертав належну увагу на розвиток культури та духовності. Його коштом протягом 1763 — 1767 рр. було споруджено церкву у Лохвиці, дерев’яну церкву Св. Трійці у Пустовійтівці, дерев’яну церкву Св. Покрови у Ромнах, кам’яну церкву у Межигірському монастирі та Георгіївську церкву у своєму зимівнику (тепер село Петриківка). Не шкодував грошей і на церковні книги, начиння та одяг. Відомо, що Калнишевський подарував церкві у рідній Пустовійтівці Євангеліє, оправлене сріблом та оздоблене коштовним камінням, вартістю 600 рублів (на той час величезні гроші). За місяць до зруйнування Січі він замовив для січового храму Покрови золотий церковний посуд.

Як політичний діяч, кошовий отаман протидіяв тиску імперських урядовців на незалежність запорозької церкви. Так, 1769 р., незважаючи на наказ П. Рум’янцева, він не дозволив поставити запорозьких ієромонахів у залежність від російських обер-священиків діючої армії. Завдяки турботам про церковні справи Петро Калнишевський закарбував у пам’яті людей не тільки своє ім’я, а й реальний образ. На іконі, що була в січовій Покровській церкві і копія якої знаходиться в Одеському історико-краєзнавчому музеї, зображено стрункого, дещо вищого за середній зріст чоловіка, який, очевидно, звик жестикулювати. На ньому червоні шаровари і кунтуш, темно-синя свита, підперезаний він широким поясом, гаптованим золотом, з великою золотою медаллю на грудях та шаблею на лівому боці. Кошовий виглядає уже немолодим. Його шия у зморшках, козацький оселедець та вуса посивіли. У молитві він звертається до діви Марії.

Заради налагодження особистих стосунків, що іноді полегшували вирішення справ Запорожжя, Калнишевський сприяв у придбанні для чиновних осіб з Петербурга, Москви, Києва, Глухова заморських вин, прянощів, фруктів, риби спеціальних засолів, навіть фігових дерев, зокрема, для К.Розумовського. Нерідко все це надсилалося під виглядом «подарунків». І в тому не було нічого незвичайного: російське суспільство трималося на особистій залежності, особистих рекомендаціях, особистому сприянні. І щоб успішно взаємодіяти з російськими чиновниками, заради користі справи потрібно було спиратися на їхню особисту приязнь. Однак кошовий завжди відчував міру дозволеного, що робило йому честь. У ході російсько-турецької війни 1768 — 1774 рр. запорожці полонили вихідців із Африки, які воювали у складі турецької армії. Царські сановники попросили продати їм екзотичних «арапів», на що отримали рішучу відповідь: «Тепер тут (у Січі. — О.С. ) арапів немає, і тому знайти не можна ні одного, це і без грошей, бо звичаю тут немає такого, щоб продавати міг би». В іншому документі повідомлялося: якщо серед «арапів» знайдуться згодні служити, то вони будуть прислані до Петербурга.

«СОЛОВЕЦЬКА АДРЕСА»

Закінчивши війну укладенням Кучук-Кайнарджийського мирного договору, Росія запанувала у Північному Причорномор’ї. Тепер вона не потребувала військової підтримки з боку Запорожжя, а останнє не могло використовувати Кримське ханство і Туреччину як противагу експансіоністській політиці Росії.

Російська імператриця одразу ж вирішила скористатися новим розкладом сил. У ніч на 17 червня 1775 р. п’ятьма колонами підійшли до Січі 10 піхотних, 13 донських козацьких полків, 8 полків регулярної кінноти, посиленої 20 гусарськими і 17 шкіперськими ескадронами, — всього понад 100 тисяч чоловік. І це в той час, коли за січовими укріпленнями нараховувалося лише кілька сотень козаків. Решта після тривалої кривавої війни подалася провідати родичів або розійшлася по зимівниках та промислах.

85-річний кошовий отаман вирішив здати укріплення. Надто нерівними були сили. До того ж збройний опір міг викликати масовий терор проти мирного населення. Кошовий не забув своїх юнацьких вражень від безвинної батуринської крові, від загат із людських тіл на Сулі у Ромнах, від страти кожного третього оборонця Січі у травні 1709 р. І все ж та кров не виглядала даремною: потужна Порта, міцний Крим, ослаблена, але ще не переможена Швеція вселяли тоді надію на відродження Січі в умовах протистояння великих держав. А тепер?.. Нарешті, добровільна здача залишала ще якісь шанси на хай і вкрай невигідну, але домовленість з імперією. І Петро Калнишевський, супроводжуваний військовим писарем Іваном Глобою, військовим суддею Павлом Головатим та іншими військовими старшинами, пішов на переговори з генерал- поручником Петром Текелієм.

Минули десятиліття... «Перед нами маленькі, аршина в два, двері з крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в’язня, куди і ми входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висота при вході три аршини, у вузькому кінці — півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву — ложе для в’язня... На другому боці — залишки розламаної печі. Стіни... сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати — маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла наче крадькома, через три рами і двоє грат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було в найсвітліші дні, й то з великим напруженням зору. Якщо ув’язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ Божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, розташоване просто перед вікном. Тому, хто пробув близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху. В кожного, хто тут побував, навіть у найсуворішої людини, мимоволі виривається з грудей якщо не крик жаху, то тяжке зітхання і з язика злітає запитання: «Невже тут можливе життя? Невже люди були настільки міцні, що зносили роки цього домовинного існування?» Так описав каземат Калнишевського, що знаходився у Головенковій вежі Соловецького монастиря, історик М.Колчин.

Петро Калнишевський прожив у цьому казематі 25 років, поки Олександр I «дарував» йому прощення. Старожили монастиря розповідали історику Дмитру Яворницькому, котрий розшукав могилу останнього кошового, що після нього залишилося в камері понад два аршини нечистот; що, просидівши у в’язниці такий тривалий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з гудзиками, розповзався на шматки і спадав з плечей.

Калнишевський уже стояв на Божій дорозі, коли соловецький архімандрит Досифей заявив у вічі 110 річному в’язню, що від того тхнеземлею. Проте розуму і сили духу останній запорозький кошовий не втратив до останку. Про це свідчить його лист до архангельського губернатора Мезенцева, в якому вчорашній в’язень не без помітного сарказму дякував за звільнення та просив дозволити йому «в обителі сій чекати зі спокійним духом закінчення свого життя, що наближається, оскільки за 25 років перебування у тюрмі він до монастиря цілком звик, а свободою і тут насолоджується повною мірою».

Помер Петро Іванович Калнишевський 31 жовтня 1803 р., 113 років від роду.

ГОТУЄМО ПОГРІБ

«Підкажіть, як продезінфікувати погріб, який розміщується в будинку», ЩО ЛІТА, після того як із погреба вибрали рештки торішніх бульб та коренеплодів,його потрібно ретельно підготувати до закладання нового врожаю. Піднімають нагору

тару та полиці, миють їх водою з каустичною содою у розрахунку 100 г на відро води і добре просушують на сонці.Якщо стелажі виготовлені з металу – очищають від іржі

і фарбують. З долівки видаляють бруд. Стіни обмітають від павутиння і очищають від

плісняви.Зазвичай погріб, що знаходиться на подвір’ї, дезінфікують формаліном. Однак його не можна застосовувати у сховищі, облаштованому в будинку.

Замінити формалін можна хлорним вапном. Робочий розчин готують у пропорції 40 г

хлорного вапна на відро води.На квадратний метр поверхні має витрачатися 250 г розчину,температура якого – не нижче 18 О С. Роботу проводять за два-три тижні до заповнення погреба. Відтак його білять свіжогашеним вапном (2 кг вапна на відро води), додаючи мідний купорос із розрахунку 200 г на 10 л вапняного розчину. Купорос попередньо роз-водять у невеликій кількості гарячої води. Для швидшого

підсушування в робочий розчин можна вкинути кілька столових ложок кухонної солі.

Якщо в погребі мокріють кутки, долівку коло них варто посипати гашеним вапном у

кількості 200 г на квадратний метр площі.

 ЧАЙНИЙ ГРИБ.

Це – найпоширеніша назва, а є й інші: японський гриб, маньчжурський гриб, чайний квас. Латиною – Medusomyces gisevii. Дивовижне «створіння» являє собою культуру мікро-організмів, точніше – симбіоз дріжджів та оцтовокислих

бактерій. Товста бурувато-біла слизова плівка нагадує медузу, що плаває на поверхні рідини, гладенька зверху і волокниста зісподу. Розмножують «гриб» тонкою ніжною плівкою, що відокремлюється від нього, переносячи в іншу посудину. Можна брати й невеликі шматочки, вони дуже швидко розростаються.

«ЧАЙНИЙ гриб» почали культивувати на Сході (в Японії, Китаї, Індії, Індонезії),звідти він поширився на Захід.Для лікування використовують

семи-восьмиденний настій. Дріжджі «гриба» зброджують цукор, утворюючи невелику кількість спирту та вуглекислоти, а оцтовокислі бактерії

перетворюють спирт на оцтову кислоту. В результаті цього одержують приємний газований освіжаючий напій, кисло-солодкуватий на смак. Щоб не втрачав своїх властивостей, необхідно раз на тиждень промивати «гриб»

теплою перевареною водою і тримати в широкій банці, закритій марлею.

Перед уживанням настій виливають з банки, фільтрують крізь кілька

шарів марлі й зливають у пляшки, де він може зберігатися тривалий час.

Настій «чайного гриба» містить цукри, винний спирт, вугільну та органічні

кислоти (молочна, оцтова, глюконова, койєва),ферменти, ароматичні речо-

вини, вітамін В2 , речовину,подібну до аскорбінової кислоти.Цілющі властивості «чайного гриба» доведено клінічно. Настій має антибіотичні,

протизапальні, знеболювальні властивості, знижує артеріальний тиск і рівень холестерину в крові, регулює діяльність травного каналу. Вжи-

вання настою дає добрий ефект при різних формах бактеріальної дизентерії, гастрогенному ентериті (проносі,спричиненому запаленням

тонкої кишки внаслідок недостатнього сокотворення шлунком), гастрогенному ентероколіті (запаленні товстої та тонкої кишок), коліті ди-

зентерійного походження та при спастичному коліті в людей похилого віку. Як профілактичний і лікувальний засіб настій «чайного гриба» п’ють

при склерозі, артеріосклерозі,при гіпертонічній недузі, ревмокардиті й поліартриті, при захворюваннях застудного характеру (зокрема катарі вер-

хніх дихальних шляхів). Як зовнішній засіб рекомендується для полоскання зіва глотки і ротової порожнини та промивання порожнини носа при гострих формах ангіни,хронічному тонзиліті й при запальних процесах слизової

оболонки рота. Внутрішньо настій уживати по півсклянки 3-4 рази на

день за годину до їди; при шлунково-кишкових захворюваннях після прийому рідини треба полежати годину направому боці.Зовнішньо – полоскання і промивання.А де взяти «чайний гриб»?Можна купити, взяти часточку для розмноження у знайомих,а можна приготувати й самому. Ось як це робиться. У трилітрову банку налийте звичайний чорний чай, міцний,

але не занадто. Чаю вистачить півлітра. Трилітрова банка –це для того, щоб грибові було куди рости вшир, та й зайві переміщення не знадобляться, коли ви його вже виростите. В чай додайте цукор – близько 100 г на літр.

Зав’яжіть зверху марлечкою і поставте в таке місце, де банку ніхто не чіпатиме й не соватиме (наприклад допитливі дітлахи). Температура

там, де стоятиме банка, має бути градусів 25. Якщо менше– не страшно, але процес уповільниться. У темне місце ховати не треба, але й сонця

«чайний гриб» не любить.По якомусь часі на поверхні чайного настою з’явиться плівочка, яка повільно ростиме.Потерпіть, інколи доводеться

чекати пару місяців, залежить від умов. Виростити «чайний гриб» швидше можна, додавши до чаю трохи яблучного оцту (десяту частину об’єму).

Коли плівка буде вже добре помітна і набере міцності, її товщина становитиме близько міліметра чи трохи більше –«гриб» готовий. Зрозуміти це можна й із запаху – оцтового, але не різкого. Далі за новонародженим «грибом» треба наглядати й чекати, доки підросте. Спочатку на поверхні з’являтимуться опуклості, потім вони розростуться і зіллються в одне ціле.

Відливати напій для споживання можна, не знімаючи марлі, просто час від часу її міняйте. Увага! «Чайний гриб»дуже люблять мухи. Але щільно закривати не можна -задихнеться і загине. Наповнювати банку треба регулярно, доливаючи десь на дві третини солодким чаєм. Цукор розчиняти заздалегідь,кидати в банку нерозчиненим не слід – поверхня плівки

дуже ніжна і її легко поранити.Якщо настій занадто кислий, щипає язик – значить, гриб у вас перестоює. Як часто потрібно зливати, ви зрозумієте

самі. Неможливо точно визначити строки настоювання, це залежить від кіль-

кості заварки, температури в кімнаті, освітлення тощо.Єдиний критерій – ваш смак.Як уже сказано, «гриб»треба час від часу вийматиз банки і промивати в чистій воді. Взимку раз на 2-3 тижні, влітку –щотижня. Не завадить і розчин новий приготувати:літр води, дві чайні ложки заварки і 100 г цукрового піску. Чай заварюйте протягом 15-20 хвилин. Додайте цукор.

Охолодіть розчин до кімнатної температури і перелийте в чисту банку. Промитий «гриб» обережно опустіть туди і накрийте банку марлею.

Коли сильно розростеться,можна його розділити. Різати не треба, це його травмує.Шари дуже легко відокремлюються один від одного. Не викидайте, поділіться з друзями та знайомими.Є і протипоказання. Не рекомендується вживати настій при цукровому діабеті, а також людям, котрі страждають від

якихось грибкових захворювань, тим, у кого підвищена кислотність. При регулярному прийомі бажано робити перерви на місяць-два, щоб уник-

нути подразнення шлунка. Не варто при бродінні замінювати цукор медом чи варенням. І ще одне застереження. Міцний настій «чайного гриба» – це

хоч і слабкий, та все ж алкогольний напій, тому його не слід уживати автомобілістам перед поїздкою.

 Епіцентр Івано-Франківська продає тріснуті унітази :    
 Приклад заяви в інспекцію з питань захисту прав   споживачів:      

                                                                                     Начальнику  інспекції з питань
                                                                                           захисту прав споживачів        
                                                                                     в Івано-Франківській області
                                                                                     Петриці Ю.В.
                                                                                     (від кого)
                                                                                     адреса, тел.

                                                 ЗАЯВА
     15.06.2013р. я придбав унітаз (Компакт 55 Арена 011 З) 70601725 в ТОД "Епіцентр К" м.Івано-Франківськ, вул.Івасюка 17, Гіпермаркет №10, привізши додому, при монтуванні я помітив тріщину біля зливного бачка після проведення по ній рукою, якої при огляді в магазині неможливо було побачити і продавець на неї не звернув мою увагу. При купівлі продавець не проводив огляд товару і надав його  вже з відкритою коробкою, в середині находилась рідина синього кольору, яку напевне заливали для перевірки товару на його протікання.
В наступний день, я звернувся в магазин відділ сантехніки, після чого було складено протокол про неякісний товар, зроблені фотографії  і повідомлено мене, що заявку відправлять до виробника для заміни виробу, однак пізніше мене повідомили, що прохання на повернення  відхилено, можливо тому, що були зроблені неякісні фотографії, після чого я Їх повторно виготовив та відіслав на поштову інтернетову адресу, але пізніше мене повідомив працівник Андрій, що заявку відхилено.
Вважаю, що мені був проданий унітаз вже тріснутий та пошкоджений, при огляді не можливо побачити і продавець знав що товар бракований, про що свідчило заливання в нього рідини синього кольору для перевірки на якість та внизу на тріщині проставлена печатка про брак, яку витерли але на товарі залишився її відбиток.
Прошу інспекцію допомогти в питанні заміни на якісний товар або повернення коштів.

дата                                                                  підпис

Ющенко. Мій погляд.

На цьому блозі пишу на безліч тем, крім політики. Не хочу «влазити» в те діло, оскільки я не є фанатом ні одного політика. Та ця стаття буде винятком. Вирішив її написати  після того, як в соцмережах поширили фото Ющенка на фестивалі «Лемківські дзвони». Увагу привернув пом’ятий піджак і скуйовджене (можливо через вітер) волосся. Як ви здогадалися, далі «пішло-поїхало». Як його тільки не називали, і «прищавий пасічник», і «Юда», і «він породив Януковича», і «зрадив Майдан», і «він має сидіти замість Юлі». Але знаєте що? Ці коментарі дуже насторожують, оскільки тисячі людей повторюють ті самі штампи, і практично не має аргументів. Це погано коли люди  не хочуть думати своїм розумом. Приводжу приклад. Реальна ситуація. Мій колега на минулій роботі, Тарас. Розказує на обідній перерві як він пару років тому, сидячи за кермом свого авто, перед світлофором, поруч побачив машину якою керував  Ющенко. Можете здогадатись що тут посипались поради типу «треба було чимось важким кинути». Але…ніхто із «коментаторів» не «включив голову», і не подумав, що Ющ опинився перед світлофором із простим автомобілістом. «Коментатори» не подумали, що при цьому не перекрили цілу вулицю чи район. А нащо думати, якщо всі кажуть що Ющенко мудак? Кажуть що Ющенко слабкий. Можливо, не знаю. Тільки коли в 2007 році величезна частина б’ютівців перейшла до регіоналів (взяли на перевиховання і не перевиховали) та зрада соціалістів, то саме «слабак Ющенко» розпустив Верховну Рада. А партія регіонів тоді пручалася до останнього. Коли Росія в 2009 році напала на Грузію (порівняйте їхні розміри на карті) «слабак» Ющенко виступив проти Путіна, і фактично захистив свого друга Саакашвілі. Я не знаю ні одного політика у світі, який би не побоявся зробити щось подібне. До речі Тимошенко, також друг Саакашвілі. Але «єдиний чоловік в українській політиці» в даному випадку на захист дружньої Грузії не промовила ні слова. Похіхікати на прес-конференції з Путіним легше, розумію. Але Ющенко все одно слабак – так всі кажуть. Шкода, що «люди не включають голову». Не можу забути, як після першого туру президентських виборів ведучі новин якось особливо піднесено рапортували що Ющенко набрав 5% голосів, і акцентували увагу що це найнижчий результат серед усіх діючих глав держав котрі йшли на вибори. Так, нормально, тільки вони не подумали, що такий низький результат значить тільки одне: вибори були чесними. В Кучми також був такий рівень довіри, але він і вдруге став президентом. Якщо вже торкнувся журналістів, то згадаю як одна з них заявила що принципово не піде на прес-конференцію Ющенка. Можливо їй не сподобалась свобода слова яка була при цьому президенті? Дехто каже що це не заслуга Юща, це Майдан виборов. Президент тут не причому. Може й так. Піду собі включу зараз новини на Першому національному  Ради справедливості слід зазначити що конфлікти в Віктора Андрійовича виникали із журналістами, зокрема при неприємному запитанні про «пригоди» його сина. Та наскільки я знаю, він розізлився не так через саме запитання, як через те, що його задали журналісти наближені до Тимошенко. І це через пару місяців після Майдану. Про даний епізод в мене мало фактів, то вступати в суперечку не буду. В крайньому разі при цьому президенту журналістів не звільняли. Ні, звільнили після ролика «Пропало всьо», але то до Юлі претензії. Він і вона. В цьому матеріалі слід торкнутися особи Юлії Тимошенко, бо фактично весь термін президентства був пронизаний їхніми «міжусобицями». З чого все почалось? Всі були разом на Майдані, всі хто там був отримали посади, чому така ворожнеча? Як стверджує колишній б’ютівець Петро Чобіт, через пару місяців після інавгурації президента Тимошенко зібрала у лісі всіх силовиків і розглядалось питання імпічменту президенту http://varnak.psend.com/. Це стало відомо Ющенку, і він через пару днів звільняє весь уряд. Звільнення спричинило велике розчарування у людей, ніхто не знав чому вони посварилися. Провина Ющенка, що він так і не «виніс сміття з хати». Після цього Президент приїхав у Львів, я був на цьому мітингу. На запитання чому він звільнив уряд, той відповів «не треба було з силовиками по дачах в лісі збиратися». Ніхто нічого не зрозумів, особисто я подумав що побухали в робочий час. Оскільки уряд був звільнений, а більшість була протимошенківська, то і вибрати наступного прем’єра не виходило. От тому і був потрібен цей злощасний меморандум із регіоналами. В результаті останні дали голоси і Єхануров став прем’єр-міністром. До речі про меморандуми. Надіюсь ви ще не забули, як Партія Регіонів та БЮТ хотіли об’єднатися в коаліцію? Я добре пам’ятаю як в Савіка Шустера бютівець Володимир Яворівський переконував що це не так погано. Тільки потім Янукович різко вийшов із переговорного процесу, і Тимошенко змушена була виступати із знаменитою промовою «пропало всьо». Як ви звернули увагу, Тимошенко я не довіряю. Чому? Не люблю лицемірів. Коли ти вдаєш із себе героя і наближеного до людей, при цьому кажеш що не володієш ніякою власністю, а палац в якому проживаєш тільки винаймаєш, то це називається фальш. Коли в тебе мати Тєлєгіна, батько Григян, дід Абрам, а ти кажеш що ти українка до десятого коліна – це також фальш. Коли ти починаєш говорити українською коли тільки вмикається камера – це також фальш. Нема проблем – зручніше російською, говори нею. Але для чого робити цирк коли вмикається камера? Навіть на відео із ув’язнення, є епізод коли Тимошенко російською кричить щоб охорона відкрила їй двері. Та коли ув’язнена побачила камеру – одразу почала кричати українською. Для чого це? Кого дуриш? Газові угоди. Пару тижнів тому в пресі знову лунали заяви що це вина Ющенко, що Тимошенко уклала такі «хороші» газові умови. Якщо чесно, то там без «сто грам» не розберешся одні кажуть одне, інші друге, без документів на руках це не перевіриш. Але коли оточення Тимошенко та Путін кажуть що це Дубина попідписував, то це, на мою думку, як мінімум не чесно. Якщо так, то що в цей час там робила ВОНА, і чому виступала після цього на прес-конференції з Путіним, що «ми уклали взаємовигідні угоди». Чи я щось наплутав? Біда Ющенка, що коли він став президентом, йому різко зменшили повноваження, а після закінчення його каденції їх знову відновили. В його час в нас держава була парламентсько-президентська, і прем’єр-міністр мав більше влади. А Ющенко більшості не мав. Ніколи. Подумайте про це, коли будете кричати що він нічого не зробив. Часто Віктору Андрійовичу дорікають що він привів до влади Януковича, бо закликав в другому турі голосувати проти всіх. Так, казав. А ще таке казали і Яценюк, і Гриценко, і Тягнибок. Чи я знов щось наплутав? Легше сказати що це Ющенко привів до влади Януковича, а не проголосувало більше 12 мільйонів виборців. Чого я не розумію в діях Ющенка. Читаючи цю статтю у вас може скластись враження що роблю із третього президента святого. Ні, він таким не був. Згадуються ті вічні запізнення, гасіння пожежі лопатою (коли кругом десятки здорових охоронців), грамота Ківалову. Та й не зрозуміло чого не виїжджає із цієї державної резиденції.  Питання є. По тєлєку показують маєток Андрійовича. Та він бідним ніколи не був, і це не секрет. Час-від-часу в соцмережах «проскакує» фото де Ющенко сидить в компанії Ахметова, Пінчука та Ніни Матвієнко. Взамін можна показати фото де обнімаються Тимошенко з Ахметовим, чи цілуються то й же Ахметов та Луценко. І я так розумію, що це не Фотошоп. Або недавно поширили фото Ющенка біля стіни плачу. Скажу так: там було дуже багато людей, в тому числі та ж Тимошенко, і навіть Папа Римський. Так що «нє нада». Для мене Ющенко – кращий президент із тих що були. Пам’ятаю, в соцмережі поширили колаж, де монтажники чіпляють біл-борд із чотирма президентами, і один з робітників показуючи на Кучму каже: «при цьому хоч якось жити можна було». Цікаво що про такий колаж подумали б дружини В’ячеслава Чорновола та Георгія Гонгадзе… Саме при Ющенко почалось відроджуватись все українське, почали дублювати кіно українською, політика стала більш незалежно, в тому числі від Москви. Був створений інститут національної пам’яті, відкрили архіві СБУ, спроба створити помісну Православну Церкву.  Втекли всі. Якщо кажуть що Ющенко мало зробив, то я завжди задаю запитання: з ким? Одні в опозицію, інші у владу. Та й якщо чесно, то хто тільки його в 2004 не підтримував! І Каськів, і Кінах, і Богословська, і навіть теперішній мер Харкова Кернес: Один із політологів, здається в газеті «Експрес» сказав, що більшість указів Ющенка банально не виконувалися. Виїжджала комісія «на місця» і проводили час із дівчатами в саунах. А потім писали банальні відписки. А щоб ти був не знати який розумний, сам всього у державі не проконтролюєш. Після першого туру виборів Затуліна запитали за кого вони будуть вболівати у другому турі. Той відповів що їм все одно, головне що галицький націоналіст Ющенко не пройшов. Хто такий Затулін знаєте? Якщо Ющенко такий поганий, то чому його так не любить Путін? От така стаття вийшла. На відміну від більшості критиканів я намагався приводити аргументи. Адже фрази «зрадив Майдан» чи «нехай займається бджолами» — це не аргументи. Якщо є що сказати – поле коментарів внизу статті. Можливо мене переконаєте, тим більше ми, прості громадяни, не знаємо всього, що там робиться насправді. P.S. В українській історії був такий гетьман як Петро Дорошенко. В час, коли нашу державу розривали «сусіди», йому прийшлось йти на тимчасові союзи із татарами, турками, Москвою. Приходилось воювати із поляками, а також місцевими «гетьманами». В кінці, зневірений і виснажений безуспішною боротьбою, позбавлений підтримки людей, він змушений скласти булаву. Знаєте як його потім назвуть історики? СОНЦЕ РУЇНИ. То я так, між іншим.

Конституція Пилипа Орлика.........

Віктор ШИШКІН, суддя Конституційного Суду України, кандидат юридичних наук

Iснує думка, що «золота» Мазепинська епоха (український культурний ренесанс) була позначена спробами синтезувати досягнення східної та західної культур, оскільки саме Україні-Русі судилося стати містком між ними. Одним із виявів такого синтезу в політико-правовій сфері стала Конституція 1710 року — як форма етнополітичного документа, що його випало втілити Пилипу Орлику — учневі та продовжувачеві справ славетного гетьмана Івана Мазепи.

Ця пам’ятка політико-філософської та правової думки була схвалена 5(16) квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річці Дністер (турецька назва — Бендери; нині це територія Молдови). Тому її інколи називають Бендерівською конституцією. Повна ж назва акта — «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою». Проте частіше вживається скорочена назва — Конституція Пилипа Орлика. Серед юридичної спільноти цей документ відомий у давньоукраїнському та латинському мовних варіантах (скорочена назва акта латинською мовою — Pacta et Constitutiones legum libertatumque exercitus zaporoviensis).

Iсторія одного документу

Конституція Пилипа Орлика викликає гордість за українство — і водночас гіркоту з приводу величезної інтелектуальної втрати. Майже трьохсотлітнє забуття, до якого доклали зусилля представники «культурного прошарку» спочатку російської, а потім більшовицької імперій, зробило свою чорну справу. Окремі слабкі зусилля з метою реанімації цього документа у період епізодичного поновлення української державності в 1917— 1920 роках чи «відлиги» періоду «національного комунізму» в другій половині 20-х років ХХ століття або у дослідженнях українців діаспори не досягли потрібного результату. Після відродження державної незалежності українського народу в 1991 р. Конституція Пилипа Орлика набула статусу пам’ятки української філософської та правової думки, але її велич усе ще залишається недостатньо відомою і мало оціненою основною масою, навіть тими, хто репрезентує себе як «українська еліта». Хоча про Конституцію Пилипа Орлика вже давно слід говорити не лише як про пам’ятку української політико-правової думки, а й як про пам’ятку світової політико-правової та філософської думки, що її подарувала цивілізованому світові українська культурна еліта.

Аналіз документа доводить, що підстави для такого твердження є хоча б тому, що в нормах цього правового акта вже містилися елементи теорії природного права, а головне — положення теорії поділу влади в організації державного управління за трьома напрямами, які функціонують самостійно, — законодавчий, виконавчий, судовий.

Конституція Орлика — витоки українського і... російського державотворення

Перш ніж обґрунтувати сказане, варто бодай коротко сказати про особистість Пилипа Орлика та про стан філософської та правової думки тієї далекої пори. Народився Орлик 21(31) жовтня 1672 року в с. Косут тепер Ошмянського району Гродненського області держави Республіка Білорусь, а помер 24 квітня (4 травня) 1742 в м. Ясси (зараз — Румунія). Був він нащадком литовсько-білоруського роду (герб Новина). Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. З 1692 року служив кафедральним писарем у канцелярії київського митрополита, а з 1700 року — у Генеральній військовій канцелярії канцеляристом, регентом (керуючим справами). З 1706 р. Пилип Орлик — генеральний писар в уряді гетьмана Івана Мазепи. Брав участь у його таємній дипломатичній діяльності. Гетьманом України Орлика обрано 5 квітня 1710 року. Відомо, що він володів багатьма мовами; основні літературні та філософські твори писав латиною.

Може постати питання: чи є ті ідеї, які втілені в нормах тексту конституції, ідеями власне Пилипа Орлика? Чи, може, вони були запозичені в інших філософів і правників Західної Європи? Маю на увазі такі два напрями: теорія природного права та її складова теорія «природних» (божих) людських прав; а також теорія «поділу влади» як принципу конструювання інститутів державного управління.

Щодо розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, то пальму першості тут давно віддано великому французькому мислителю та юристу Монтеск’є, який у своїх філософсько-епістолярних працях гостро критикував порядки абсолютистської Франції. Якщо ж подивитися на історичні витоки теорії Монтеск’є, то вони беруть початок у поглядах левелерів (англ. leveler — зрівняльники). Дж. Локк (1632— 1704) розгорнув їх: законодавча влада(парламент), виконавча (король), федеральна (король). Владу короля було поширено на вирішення питань війни, миру, зовнішньої політики. У такій конструкції король мав би дві з трьох владних функцій, а про судову владу згадки немає взагалі.

Цивілізований світ сприйняв як ідеальну ту конфігурацію устрою державної влади, яку приписують Монтеск’є, з поділом на функціонально автономні інститути: парламент — уряд — суд. Але чи були погляди Монтеск’є цілком оригінальними? І тут ми знову повертаємося до Конституції, ухваленої в 1710 р. представницькими зборами українського козацтва. Надати перевагу Монтеск’є не можна вже з тієї простої причини, що він народився в 1689 р., тобто в 1710 р. мав двадцять один рік і лише почав працювати адвокатом після здобуття університетської юридичної освіти. Філософські праці з викладом ідеї поділу влади він почав друкувати тільки згодом («Перські листи» — 1721, «Роздуми про причини величі та падіння римлян» — 1734, «Про дух закону…» — 1748). Отже, ідеї Монтеск’є аж ніяк не могли обумовити погляди Пилипа Орлика на організацію законодавчої, виконавчої та судової гілок державної влади. Можна припустити, що, навпаки, у Монтеск’є була можливість ознайомитись з працями і документами Пилипа Орлика, написаними латиною.

Лист у майбутнє

Великому ж Вольтеру у 1710 р. було всього шістнадцять. Інші відомі французькі філософи і просвітителі, а також «батьки» американської конституції ще на той час не народилися. Об’єктивно виходить, що сама поява ідеї поділу влади могла бути пов’язана саме з іменем Пилипа Орлика; щодо ж до політико-нормативної її реалізації, то першість тут беззаперечно належить українському гетьману.

Коли ж мова йде про реалізацію в нормах конституції ідей, які базуються на теорії природного права та його інституту прав людини в «природному стані» (свобода, рівність, власність), про що докладно йдеться у найвідоміших творах англійського філософа і правознавця Дж. Локка «Два трактати про державне правління» і «Дослід про людський розум» (обидві — 1690 р.), то можна припустити, що такі ідеї могли бути запозичені Пилипом Орликом і відповідним чином творчо удосконалені у період підготовки його творів і вказаного конституційного проекту. В цьому сенсі на Пилипа Орлика могли також справити враження погляди голландців Г. Гроція і Б. Спінози, німців С. Пуфендорфа, Х. Томазія, Т. Лау.

Конституція Пилипа Орлика складається з преамбули та 16 статей. В тексті документа її автори називають Українську державу Україною, Малою Руссю, Військом Запорізьким. Державне правління запропоновано сформувати у такий спосіб. Законодавча влада надається Генеральній Раді (парламенту), до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (ст. 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.

Таким чином, було закладено певну форму постійного парламентаризму, — хоча і з епізодичними сесійними зборами, на відміну від традиційних для Гетьманщини чорних (загальних військових) та дорадчих старшинських рад. Таке утворення мало на меті контроль за діяльністю виконавчої влади. Вперше було передбачено введення до законодавчого органу виборних представників від полків (адміністративно-територіальних одиниць) та Запорозької Січі. Проте норми їхнього представництва у конституції не було встановлено. Через процедуру виборності генеральної та іншої старшини конституція частково успадкувала та унормувала звичаєву практику загального козацького (народного) безпосереднього парламентаризму Запорозької Січі, запровадивши парламентаризм представницький і забезпечивши при цьому незалежне становище обранців від волі гетьмана.

«Не ретроспектива, а перспектива»

У період між сесійними зборами Генеральної Ради її повноваження виконував гетьман разом із Радою генеральної старшини (ст. 6). Ці інститути уособлювали найвищу виконавчу владу. Проте абсолютистські можливості гетьмана і його владні повноваження було суттєво звужено (статті 6, 7, 8). Гетьмана було позбавлено права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику, створювати адміністрацію, яка була б підпорядкована особисто йому, карати винних. На період виконання служби гетьманові для його поважного стану надавалися рангові маєтності з чітко визначеними прибутками.

Як у документі, що встановлює універсальні правові основи функціонування держави і суспільства, у конституції вперше в історії фактично передбачено відокремлення повноважень судової влади від інших інститутів державної влади, її незалежність у висновках під час ухвалення рішень, а також обов’язкову для всіх юрисдикцію цих рішень. Такий «переворот» здійснила дуже невелика за обсягом стаття 7 документа: «У випадку, коли будь-хто із генеральних старшин, полковників, генеральних радників, знаного товариства чи інших військових урядовців, а також із нешляхетного прошарку народу вчинив провину, образивши гетьманську честь, або виявився винуватим у вчиненні будь-якого іншого злочину, то сам ясновельможний гетьман не має права карати такого винуватця своєю владою. Таку справу — кримінальну або будь-яку іншу — має бути передано до провадження військового Генерального суду. Кожен повинен підкоритися безсторонньому (неупередженому) рішенню суду, яким воно не було б неприємним». Не виключено, що така ідея могла бути спільним поглядом гетьманів Івана Мазепи і Пилипа Орлика, що поступово формувався завдяки певним ситуаціям. Скажімо, ще 1692 року гетьман І. Мазепа в листі до московських царів Івана і Петра акцентував увагу на обмеженні функцій царського уряду в питаннях діяльності влади в Україні, зокрема, щодо юрисдикції над гетьманом лише Генерального суду Війська Запорозького, а не царських судів.

Конституція П. Орлика була, отже, не просто філософським поглядом науковця-одинака, а величезним нормативним кроком до втілення в цивілізаційний обіг теорії поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову через юридичний акт, ухвалений установчими зборами представників українського козацтва.

Найважливішим кроком цього акта були положення щодо піднесення до конституційного рівня місцевого самоврядування. Норми міжнародного (магдебурзького) права імплементувалися в Конституційний акт країни. Варто нагадати, що міста тодішньої України, на відміну від Московії, вже кілька століть жили за магдебурзьким правом. Утиски цього права поступово почалися з часу приєднання України до Московської держави і набирали стрімких обертів з посиленням абсолютистської монархії царя Петра I. Тому конституційне забезпечення прав місцевого самоврядування для міст України можна розглядати як реакцію на монархічну політику. В статті 13 акта зазначено: «Місто-столиця Київ та інші українські міста зі своїми магістратами (одна з ознак магдебурзького права. — В. Ш. ) нехай непорушно зберігають свої права і привілеї, які їм слушно було надано, про це з повагою до цього акта постановляють установчі збори, після чого підтвердження їх доручається гетьманській владі». Окремо виділено питання, пов’язані із Запорозькою Січчю, що дає підстави для висновку щодо конституювання автономії Січі в межах Української держави.

Місцева адміністрація мала бути репрезентована виборними цивільними полковниками та полковою старшиною. Вибори полковника необхідно було узгоджувати з гетьманом, який мав затверджувати новообраного полковника, але не міг впливати на перебіг самих виборів, — їх здійснював склад полку (ст. 8). Введення посад цивільних полковників, вживання в тексті акта терміну «повіт» на заміну терміну «полк» у сукупності з іншими положеннями можна розглядати як намір авторів конституції створити поряд з військово-мобілізаційним устроєм Війська Запорозького — цивільний територіальний устрій Держави Україна та відділити військові посади від цивільних (ст. 10). Положення про те, що полкових підскарбіїв (полкових старшин) мали обирати два соціальні стани населення — козаки і «простий люд» (селяни та міщани), було значним кроком до впровадження загального виборчого права (поки що виключно для чоловіків).

Вражає те, що на етапі пізнього феодалізму і раннього капіталізму в Конституції Пилипа Орлика вже визначалися соціальні підходи до життєвих проблем певних прошарків українського населення (статті 9—12, 14—16), зокрема, заборона надмірної експлуатації селян та іншого трудового люду. Виписані вони, до речі, у незвичайний спосіб, якщо зважати на сучасну методику написання (підготовки) нормативно-правових документів, що стосуються людських прав. У положеннях конституції немає декларування прав людини, а на відповідних урядовців покладено певні зобов’язання щодо реалізації прав відповідних груп населення. Підскарбію було приписано сумлінно опікуватися скарбницею, пильнувати млини і доходи та обертати їх на громадські потреби, а не на власний зиск. Сам же гетьман не повинен був мати жодного права зазіхати ані на військовий скарб, ані на надходження до військової скарбниці, обертаючи їх на власну користь. Він мусив задовольнятися власними доходами, передбаченими для гетьманської особи і булави (ст. 9). На гетьмана покладалося зобов’язання недремно пильнувати і докладати особливих старань, щоб простим козакам і посполитим не чинилося надмірних утисків, спустошливих поборів і здирств; військовим і посполитим урядовцям заборонялося залучати до панщини та інших приватних робіт козаків і посполитих людей, якщо вони не є їхніми слугами. Не дозволялося також залучати без оплати ремісників до виконання панам урядовцям домашніх робіт, а козаків увільняти від служби заради приватних панських доручень (ст. 10).

Певні привілеї було надано тим соціальним прошаркам, які того потребували, — переважно з «простого люду». Від будь- яких повинностей і громадських робіт звільнялися родини, зі складу яких до воєнних походів відправлено козаків, або в цих родинах є осиротілі діти внаслідок загибелі козака у поході (ст. 11). Зазначено багато положень щодо звільнення трудового люду від податків, виконання повинностей за користування угіддями чи маєтностями Війська (державне майно) та інших різних повинностей (пошта, супровід, заступництво), оренди або обмеження обсягу податків і повинностей (статті 12, 14—16).

Необхідно зазначити, що положення статей 9, 10, 12, 14—16 документа можна також розглядати як антикорупційні, спрямовані на встановлення справедливого і відповідального врядування в країні.

Приділено увагу культурно- освітнім питанням, зокрема, українська церква мала вивільнитися з підпорядкування Московському патріарху і бути безпосередньо під рукою Константинопольського патріарха (ст. 1).

Урегульовано питання щодо військової справи. Положення статті 8 вказують на те, що ясновельможний гетьман має статус головнокомандувача військ держави, а Генеральна старшина є, за сучасною термінологією, Генеральним штабом; гетьман зобов’язаний вирішувати всі військові справи саме з нею, а не зі своєю дворовою прислугою.

Серед пріоритетів зовнішньої політики України названо необхідність протекції з боку Швеції як гаранта незалежності й територіальної цілісності країни та побратимські відносини з Кримською державою (ст. 2).

Наскрізною в конституції є ідея державної незалежності малоросійського народу — з демократичною формою правління та убезпеченням від зазіхань з боку Московської держави на власне руські землі. Легітимацію ідеї незалежної України Пилип Орлик заклав ще у творі «Hippоmenes sarmacki…» (1698 рік) і згодом разом із гетьманом Іваном Мазепою намагався скористатися можливістю реалізувати її на практиці.

Прикрим фактом історії є те, що Конституції Пилипа Орлика не пощастило: всі добре знають Конституції США 1787 року та Франції 1791 року і навіть пам’ятають Конституцію Польщі 1791 року, оскільки ці документи були ухвалені представницькою владою існуючих держав і підтримувались авторитетом державної влади. Навіть поділи Польщі в 1793 і 1795 роках, які поховали на 120 років державність польського народу, не зняли в житті Європи «польське питання», як і згадку про польську — першу в Європі — Конституцію 1791 року. Конституцію ж Пилипа Орлика було ухвалено представниками лише частини українського козацтва, урядом в екзилі, з яким ніхто із «сильних світу цього» не мав намірів серйозно контактувати. Європа в той час була налякана експансією потужної Швеції більше, ніж посиленням петровської Московії, яка тоді відігравала для Європи позитивну роль, оскільки створювала загрозу Османській імперії. Окрім того, в Європі набирали оберти монархо-імперські тенденції. Усталені монархічні двори розшматовували і поглинали малі та слабкі країни (Угорщину, Лівонію, Італію, Польщу), тому вони зовсім не були зацікавлені у появі нових держав, до того ж — із республікансько-демократичною формою устрою і правління.

І все ж, така примха фортуни аж ніяк не применшує історичну вагу Конституції Пилипа Орлика: ця пам’ятка й досі вельми цікава та важлива з точки зору конституційних прагнень сучасної України.