Як поляки з Гітлером Чехословаччини поділили

Радянський плакат 20-х років. У 30-ті «дресироване у Парижі тварина» несподівано закохавшись в Гітлера
Радянський плакат 20-х років. У 30-ті «дресироване у Парижі тварина» несподівано закохавшись в Гітлера
70 років тому, 30 вересня 1938 року народження, Англія і Франція віддали на розтерзання Адольфу Гітлеру незалежна європейська держава - Чехословаччину. Але у цієї угоди був ще один винуватець - Польща.

У міфології Другої Світової є один однозначний мерзотник - Гітлер і численні «жертви» його злочинних схильностей. Але на роль найпершої (і чи не головною!) З них чомусь пролізла Польща. Скільки сліз пролито польськими істориками з приводу віроломного нападу Вермахту на їх беззахисну «ойчизну». Скільки фільмів знято про благородних польських офіцерів! Скільки пісень складено про красивих Улан з піками, що відправилися в останній похід на танки Гудеріана під плач своїх Басек і Марисек!

На жаль, це тільки підроблена овеча шкура нахабною польської гієни, кинувшись грабувати чуже, що залишилася без хвоста і що підняла скиглення на весь світ. «Гієнами», до речі, Польщу не я першим назвав, а великий гуманіст, демократ і трошки імперіаліст (як же без цього?) Уїнстон Черчилль. Це він - найчарівніший Вінні-Пух британської політичної думки висловився в мемуарах про нинішню «евроадвокатше» України: «Польща - та сама Польща, яка лише півроку тому з жадібністю гієни взяла участь в пограбуванні і знищенні чехословацької держави»!



Обурення любителя коньяку та сигар легко зрозуміти. Він згадував про ті гарантії безпеки у разі нападу Німеччини, які влітку 1939 р. зажадало у Великобританії уряд польського прем'єра Ридз-Смігли, щойно прийняло участь разом з німцями в розділі Чехословаччини.

У смутні 90-і широке поширення в колишньому СРСР отримали бредні радянського перебіжчика Віктора Різуна, сочинявшего під псевдонімом Суворов. Цей схожий на пінгвіна в окулярах суб'єкт, прописався після своєї втечі у Великобританії, пустив в обіг під виглядом історичних досліджень цілу зграю «качок». У них він доводив, що Сталін використав Гітлера як «криголам» світової революції, нацьковуючи його на західні демократії. Сенс писань псевдо-Суворова зводився до того, що провина за розв'язування Другої Світової лежить на Радянському Союзі. А Франція і Англія, де Резун живе до сьогоднішнього дня, вийшли з під його пера білими, пухнастими і ні в чому не винними - яскравий приклад часто виправдовується старої істини, що точка зору визначається місцем сидіння.

Але правда полягає в тому, що дата 1 вересня 1939 (агресія Німеччини проти Польщі), з якою відраховують початок Другої Світової війни, умовна. Вона нав'язана західними істориками, точно так само як і термін «пакт Молотова-Ріббентропа», який в оригіналі називається «Договором про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом». Йому на цілий рік передував так званий «Мюнхенська змова» (за радянською термінологією), або «Мюнхенська угода» (за - західної). Згідно з ним 30 вересня 1938 фактично перестала існувати незалежна Чехословаччина, шматки якої розповзлися по кишенях широких галіфе Німеччини, Угорщини та Польщі. Про останню чомусь сором'язливо забувають - так ніби мова йде про безневинний Панянки, а не про середніх розмірів хижака в конфедератці, що рвалися у великі міжнародні розбійники.

І що б не писав Резун, під'їдала на англійській кухні, факти свідчать: в 1938 році, коли «демократичний» Захід зрадив і продав Чехословаччину, СРСР вже близько двох років перебував з гітлерівською Німеччиною у стані неоголошеної війни. Ця війна йшла на території Іспанії, прорадянський уряд якої боролося з бунтівниками генерала Франка. Іспанським «червоним» допомагала Москва, а іспанським «коричневим» - нацистський Берлін і фашистський Рим. Радянські винищувачі в іспанському небі вели повітряні бої з німецькими асами з легіону «Кондор», на землі воювали радянські танкісти, а кораблі іспанського флоту в море виводили радянські інструктори, одним з яких був майбутній нарком військово-морського флоту Кузнєцов.

Тодішнє нові європейські «національні» держави, що виникли після розпаду Австро-Угорської та Російської імперій, були нарізані так само «на око», як і ті суверенні держави, які з'явилися на світовій мапі після демонтажу Югославії та СРСР наприкінці ХХ століття. У Центральній Європі всі були незадоволені усіма. Румунія захопити з австро-угорського спадщини Трансільванію, більшість населення якої становили угорці. Будапешт, зціпивши зуби, поки терпів цю «несправедливість». Варшава проковтнула так звану Східну Галичину зі Львовом, населеним тоді переважно поляками та євреями, і входили до Першої Світової війни до Росії Волинь, Західну Білорусію і шматок Литви з Вільнюсом.

Втім, цього несподівано привалі в навантаження до незалежності добра гордим ляхам здавалося мало. Вони мріяли ще й про Тешинської області в чеській Сілезії. А часом - про Правобережної України з Києвом і навіть про заморські колоніях! Стара концепція Польщі «від можа до можа» (у перекладі - від моря до моря), тобто, від Гдині, як мінімум, до Одеси, вперто не покидала параноїдально зациклилися на ідеї Великопольського шляхетські мізки. Адже Бжезінських з їх «світовими» шаховими дошками замість здорового глузду там завжди вистачало - втім, як і звичайних божевільних, рясно виросли на грунті псевдорелігійного психозу. Правда, Україна як радянська соціалістична республіка входила до СРСР. Це робило такий ласий шматок чорнозему абсолютно недоступним для польського шлунка. Зате Тешинська область приємно тішила слизову оболонку варшавських «завойовників».

Що ж до Чехословаччини, то вона являло собою пухке багатоетнічності держава, є пародією на звалилися Австро-Угорщину. Чехи так довго і так сильно ненавиділи австрійців, що отримавши від них «незалежність», не придумали нічого кращого, як наслідувати у внутрішній політиці самим архаїчним традиціям імперії Габсбургів, які та зжила ще в середині ХІХ століття.

Пам'ятник австрійському імператору Францу-Йосифу в Празі чехи зруйнували відразу після Першої Світової. Але дух абсолютизму і раніше витав над берегами Влтави. Тільки тепер це був чеський абсолютизм в модній демократичної обгортці. Автономії в Чехословаччині не мали навіть словаки. А з 14 млн. 3,5 млн населення. становили етнічні німці, що жили в Судетської області. Ці місця добре відомі курортникам, люблячим лікувати виснажені алкоголем нирки в Карлових Варах, які до Першої Світової іменувалися Карлсбадом.

Крім того, до складу Чехословаччини входила Підкарпатська Русь (за нинішньою термінологією - Закарпаття) з цілим букетом народів - угорцями, русинами, румунами, словаками та українцями. До цієї землице прицінювалася Угорщина, пам'ятала, що зовсім недавно тут була її юрисдикція. Та й взагалі всі сусіди вважали, що чехам, котрі вміли тільки пити пиво бочками і дезертирувати цілими полками (про те, що в 1938 і 1968 у них двічі вийде зробити це цілою країною, ще ніхто не підозрював!), Дісталося від Господа незаслужено багато. Мовляв, треба б зайве у «Швейку» відібрати!

МАЙЖЕ КОЖЕН ЧЕТВЕРТИЙ "Чехословаччина" БУВ ... Німцям

Особливо ж обурювалися німці в Судетах. Ще вчора вони були імперської титульною нацією, а тепер повинні були витягуватися перед будь-яким чеським Балоуном, немов вилізлим з роману Гашека. У 1933 р., Відразу ж після приходу Гітлера до влади, в Судетах виник Німецький патріотичний фронт якогось Генлейна. Ідеєю фікс цього «клубу за інтересами» стала федералізація Чехословаччини з наданням автономії німецької меншини. На виборах 1935 Генлейн з товаришами отримали в чеському парламенті 44 місця з 300 і стали другою за величиною парламентському фракцією. У 1937 в Судетах прокотилася перша хвиля організованих ними заворушень. А вже в лютому наступного Гітлер, виступаючи в Рейхстазі, заявив, що «Німеччина не може залишатися байдужою до долі 10 мільйонів німців, які живуть у двох сусідніх країнах» (малася на увазі Австрія і Чехословаччина). І тут же додав, що «буде домагатися об'єднання всього німецького народу».

14 березня 1938 стався аншлюс (возз'єднання) Австрії з Німеччиною. Гітлер як тріумфатор в'їхав до Відня. На загальних референдумі австрійці та німці майже одноголосно проголосували за єдиний Німецький рейх. Прийшов час розібратися з чехами, «гноблені» судетських німців. Всього через два тижні після аншлюсу Гітлер таємно прийняв Генлейна і заявив: «Я підтримаю вас. Завтра ви станете моїм намісником ». І тут же доручив Генляйну висунути такі вимоги, які уряд Чехословаччини просто не могло б прийняти. Одночасно почалися провокації на німецько-чеському кордоні.

ФРАНКО-БРИТАНСЬКЕ ЗРАДА

У Чехословаччині був оборонний союз з СРСР проти Німеччини. Але він починав діяти тільки, якщо у війну з Берліном на захист чехів виступала Франція. Втім, Москва заявила, що готова захищати суверенітет Чехословаччини і без французів. Головне, щоб самі чехи цього хотіли. Але Прага бажала залишатися правовірним прозахідною державою - зовсім, як Україна сьогодні. У травні 1938 чехословацький президент Бенеш заявив послу Великобританії: «Відносини Чехословаччини з Росією завжди мали і матимуть другорядне значення, вони залежатимуть від відносин Франції та Великобританії. Тільки наявність франко-російського союзу зробило можливим сучасний союз Чехословаччини з Росією. Якщо ж, однак, Західна Європа відвернеться від Росії, Чехословаччина також від неї відвернеться ».



Тим часом, французький прем'єр-міністр Даладьє відвертався від Чехословаччини. 23 травня він зустрівся з послом Німеччини Вельчеком. Німці не приховували, що готові на загальноєвропейську війну через Судет. Але Даладьє вважав, що в результаті франко-німецької «бійки» загине «європейська цивілізація», а у виграші виявиться тільки червона Росія. На спустошених боями територіях, за словами Даладьє, з'являться «козаки» і «монголи».

Не хотіла воювати і Великобританія. Через кілька місяців її прем'єр Чемберлен виголосить історичну фразу: «Як жахливо, що ми повинні рити траншеї і приміряти протигази через сварку у віддаленій країні між людьми, про яких ми нічого не знаємо».

Зате польський посол у Парижі Лукасевич ще 21 травня запевнив посла США у Франції Булліта, що Польща негайно оголосить війну Радам, якщо ті спробують спрямувати війська через польську територію для допомоги Чехословаччини.



30 травня Гітлер заявив своїм генералам: "Моє непохитне прагнення - знищити Чехословаччину в результаті військових дій в самий найближчий час". І тут же затвердив план «Грюн». Згідно з ним, вторгнення до Чехословаччини мало розпочатися не пізніше 1 жовтня 1938 року.

Але не дрімали і в Москві. Там були повні готовність силою допомогти чехам. 26 червня Білоруський і Київський військові округи були перетворені в Особливі - так робилося тільки напередодні війни, яка повинна ось-ось спалахнути.

А Судетский криза не вщухав. 29 липня лідер Німецької партії в Чехії Генлейн публічно заявив, що всі німці в будь-якій країні повинні підкорятися "тільки німецькому уряду, німецькими законами та голосу німецької крові".

Стрімко рухався до окупації Чехословаччини Гітлер намагався дурити всіх навколо. 22 серпня посол Німеччини в Москві Шуленбург на зустрічі з наркомом закордонних справ Литвиновим заявив, що Чехословаччина цікавить Німеччину тільки з точки зору положення судетських німців. Але обдурити Литвинова не вдалося. Без зайвих еківоків глава радянського зовнішньополітичного відомства відповів, що Німеччина не стільки стурбована долями судетських німців, скільки прагне до ліквідації Чехословаччини взагалі.

Через три дні в Берліні вийшла "Пам'ятка солдата Вермахту" зі словами: "Завтра перед тобою на колінах буде стояти весь світ"

Приблизно в ці ж дні наростаючого загальноєвропейської кризи Румунія натякнула французькому послу в Бухаресті, що «закриє очі на проліт радянських літаків на висоті 3 тис. м і вище, оскільки ця висота практично недосяжна для румунської зенітної артилерії ».

Чехословаччину можна було врятувати! Але Великобританія не бажала цього робити. 7 вересня в лондонській «Таймс», тісно пов'язаної з британським урядом, вийшла стаття її головного редактора Даусона. Це був прозорий натяк чехам. Те що не хотів поки відкрито говорити Чемберлен, говорила «Таймс». Уряду чеського президента Бенеша в цьому органі «вільної» західної преси рекомендувалося «прийняти пропозицію, підтримуване в деяких колах і ставить своєю метою зробити Чехословаччину більш однорідною державою шляхом відділення від неї чуже їй населення, що живе по сусідству з народом, з яким воно пов'язане расовими узами »...



А 15 вересня о Мюнхен особисто прибув прем'єр-міністр Великобританії Чемберлен і тут же відправився на рандеву з Гітлером. Фюрер демонстративно зустрів главу британського уряду на останній сходинці сходів своїй резиденції, демонструючи непохитність. Він нагадав про три сотні убитих в результаті чесько-німецьких зіткнень в Судетах, і додав, що тільки від Німеччини та Англії залежить, чи зуміють вони досягти угоду. "Якщо судетських німців включити в рейх, відокремити угорське, польське і словацьке меншини, то решта виявиться настільки малою, що з цього питання не доведеться ламати голову», - почув Чемберлен від Гітлера. В іншому випадку фюрер "готовий взяти на себе ризик війни будь-якого масштабу і навіть ризик світової війни". Престарілий Чемберлен навряд чи хотів воювати навіть зі своєю економкою і погодився з вимогою передати Німеччині прикордонні чехословацькі території. Тільки попросив почекати трошки з вторгненням - мовляв, потрібно злітати в Лондон і порадитися з колегами по кабінету міністрів.

У той же день глава люфтваффе Герінг настрахав англійського посла в Берліні аж ніяк не британським гумором, віддавати старі прусської казармою: «Якщо Англія почне війну проти Німеччини, то важко уявити її результат. Одне ясно, що до кінця війни не багато чехів залишиться в живих і мало що вціліє від Лондона ».

Ставало ясно, що Німеччина заганяє британців і французів у дипломатичні сильця. Німці грали на слабкостях національних психологій - чеської нерішучості, англійською та французькою небажанні воювати, польської та угорської пожадливості. І у них виходило! 19 вересня посол Польщі в Берліні Липський повідомив Гітлеру про бажання польського уряду повністю ліквідувати Чехословаччину як незалежна держава, так як його уряд розглядає «Чехословацьку республіку як створення штучне ... не пов'язане з дійсними потребами і здоровим правом народів Центральної Європи ». Наступного дня послідувало німецько-польська угода про координацію військових дій проти Чехословаччини. І тільки СРСР однозначно заявив, що готовий надати «негайну та дієву» допомогу Празі.

Беніто Муссоліні: Чехо-німецько-польський-мадяри-СЛОВАЧЧИНА

21 вересня наступив апогей кризи. Почалися збройні сутички на чехословацько - німецькому кордоні. О 2 годині ночі посли Великобританії та Франції розбудили президента Бенеша, і зажадали від нього негайної капітуляції перед Німеччиною. «Якщо чехословацький уряд, - заявили вони, - не прийме англо-французький план, то весь світ визнає Чехословаччину єдиною винуватицею неминучої війни ... Якщо ж чехи об'єднаються з росіянами, війна може прийняти характер хрестового походу проти більшовиків. Тоді урядам Англії та Франції буде дуже важко залишитися осторонь ». Піднятий з ліжка Бенеш запропонував дипломатам викласти їх вимоги в письмовому вигляді. Він хотів, щоб порушення Францією союзного договору було офіційно зафіксовано. А вже вдень уряд Чехословаччини безвольно підняло лапи вгору. Міністр пропаганди Вавречка мало не плакав по празькому радіо: «Наші друзі і союзники змусили нас прийняти умови, які зазвичай пропонують переможеного супротивника».

А в цей час радянський нарком оборони маршал Ворошилов наказав Київському особливому військовому округу почати висунення військ до державного кордону. Кремль ще сподівався, що чехи не здадуться без бою. Він збирався воювати за них з Польщею і Німеччиною, приготувався до кидка на Чехословаччину. У розпал цього трагифарса додав італійського гумору Муссоліні, який заявив на мітингу, що Чехословаччина - це «багатомовна держава Чехо-німецько-польсько-мадяри-словаччина», яке більше «не може існувати у своїй нинішній формі».

22 вересня о Німеччину знову примчав на літаку переляканий «миротворець» Чемберлен. Він радісно доповів Гітлеру, що Чехословаччина готова поступитися Судети. Але у відповідь почув від Гітлера: «Дуже шкодую, але тепер це нас не влаштовує». Фюрер явно знущався над старим лондонським маразматиком і як «чесна людина» зажадав по шматочку Чехословаччини для своїх союзників - поляків і угорців

У той же день офіційна Варшава заявила про розрив польсько-чехословацького договору про національні меншини і пред'явила чехам ультиматум про приєднання до Польщі "земель з польським населенням".

СРСР БУВ ГОТОВИЙ ВОЮВАТИ ЗА ЧЕХОВ

А в цей час прості чехи мітингували і ридали. Посол СРСР повідомляв до Москви: «У Празі відбуваються приголомшливі сцени. Повпредство оточене поліцейським кордоном. Незважаючи на це, натовпи демонстрантів при явному співчутті поліції проходять до повпредства, висилають делегації, що вимагають розмови з повпредом. Натовпи співають національний гімн і буквально плачуть. Співають «Інтернаціонал». У промовах перша надія на допомогу СРСР, заклики захищатися, скликати парламент, скинути уряд ... Гітлер і Чемберлен однаково збуджують ненависть ».



До вечора впало чеський уряд Годжі. Кабінет очолив генерал Сирови. А празький МЗС звернувся до уряду СРСР з проханням вплинути на Польщу, зосереджує свої війська на кордоні з Чехословаччиною.

Наступного дня наркомату закордонних справ попередив Варшаву, що розірве пакт про ненапад між СРСР і Польщею від 25 липня 1932 р., Якщо польські війська перейдуть кордон Чехословаччини. Війська Білоруського Особливого і Калінінського військового округів наводилися в бойову готовність. У газеті "Правда» вийшло інтерв'ю Черчілля агентству Рейтер:. «Розчленування Чехословаччини під англо-французьким натиском означає повний відступ європейської демократії перед загрозою застосування сили з боку фашистської Німеччини Ця капітуляція носить характер катастрофи; вона аж ніяк не сприяє зміцненню миру і забезпечення безпеки Великобританії і Франції. Навпаки, вона неминуче призведе обидві ці країни до такого стану, коли вони врешті-решт позбавлені будуть якої можливості чинити опір ». Черчілль залишався останнім британським політиком, якого ще поважали в Москві.

28 вересня послідувала Директива начальника Генштабу РККА Шапошнікова про затримку демобілізації рядового і молодшого комскладу у всіх військових округах європейської частини СРСР. Якби зараз почалася війна, то Чехословаччина і Радянський Союз плечем до плеча билися б проти Німеччини та Польщі. Тим більше, що, як здавалося, в чехах прокинувся бойовий дух. 29 вересня вони завершили мобілізацію. В армію було призвано близько 1 млн. резервістів. Які-небудь серби сказали б: «Разом з російськими ми непереможні». Але чехи - не серби. У ніч з 29 на 30 вересня Англія і Франція домовилися з Німеччиною про те, що від Чехословаччини відріжуть «зайве». Президента Бенеша навіть не запросили за стіл переговорів, а всю націю - поставили перед доконаним фактом. І нація здалася.



1 жовтня німецькі війська переможно увійшли до Судети, а ввечері того ж дня Тешинську область зайняли поляки. Президент Бенеш втік до Лондона, а Черчілль тут же назвав все, що сталося «лихом першорядного значення».

Жодного морального права вважати себе першою жертвою Другої Світової війни Польща не має. Разом з Німеччиною восени 1938-го вона жбурнула недопалок у пороховий льох Європи. Те, що через рік в результаті цього некультурного і, скажемо прямо, дурного жесту, не стало і її, аж ніяк не применшує польської провини в розв'язуванні загальноєвропейської бійні.

Ну, а писання Різуна? Це всього лише піар-акція, покликана прикрити провину Лондона в підштовхуванні Гітлера на схід. Якщо він і був чиїмось «криголамом», так це «старої доброї» Англії...

Українцям пропонують «святкувати» вбивства їхніх предків?

Двадцять років Україна, найбільша держава Європи, намагається відбутися як високорозвинене суспільство, але постійно відчуває брак прогресивних ідей. Наша державна ідеологія повсякчас загрузає у старих кліше і заскорузлих міфах. Невпевнені кроки до відновлення національної ідеї ніяк не можуть подолати обриси імперських вигадок минулого.  Україна готується до відзначення 1025-річчя хрещення Русі. Президент озвучив офіційне ставлення держави до цієї події: «Відзначати 1025-літній ювілей запровадження християнства як державної релігії України-Русі мусимо не лише як свято християн, але і як свято торжества Української державності, її європейської ідентичності, духовного і культурного злету, як запоруку успішної демократичної модернізації українського суспільства». Зважимо слова глави держави. Чи можна святкувати початок насильства, жорстокої громадянської війни, тотального нищення святинь, провідників руської віри (віри русичів), духовності, звичаїв, культури? Після втрати високорозвиненої слов’янської культури Русі ми, як і інші народи, вступили в часи моторошного середньовіччя, часи правління церковних заборон та забобонів, неписьменності. Втратили державність, праву (закон русичів),назву, самоусвідомлення, добробут, своє обличчя, свій дух, свою волю і свою долю. Друга суперечлива теза  – це «свято торжества Української державності». Безглуздим є механічне перенесення ідеологем московитів на грунт української ідеології. Подібні мислеформи якось важко вписуються в логіку реальних історичних подій. Володимир не створив Руську державу, а лише захопив у ній владу, м’яко кажучи, неправедним чином. «Створена» ним держава існувала лише два покоління, а в 1054 році колишня територіальна єдність «Руської землі» була порушена. Русь була поділена між трьома синами Ярослава Кривобокого (істориками частіше вживається прізвисько «Мудрий»). Ізяслав отримав Київський стол, Святослав і Всеволод посіли князівські столи  в Чернігові та Переяславі. Послаблений міжусобицями, після страшного погрому Залєсьєм (майбутньою Московією) 1169 року Київ значно втратив своє значення як столиця Давньоруської Держави. А після 1240 року Русь остаточно втрачає свою державність аж до 1991 року. Тож виходить, що з 1025 років християнства Русь мала 751 рік поневолення. Тому куди справедливіше називати ювілей запровадження християнства, як державної релігії України-Русі, «святом» української бездержавності. Зовсім інша справа — московити. Віддалена провінція Русі у 1169 році розтрощила Київ, з чого, мабуть, і варто починати історію московитів. Згодом вона перетворилася в Московський улус Золотої орди. Прославляючи великих ханів, московська церква користувалася величезними пільгами, що сприяло її розвитку. Тому розвинувшись на уламках Русі під впливом суміші ортодоксального християнства і ординської державної ідеології, Московія справедливо віддає належне Володимировому хрещенню, і це справді їхнє свято. Погляньмо на слова патріарха Кирила,  у миру — Володимира Гундяєва: «Саме завдяки хрещенню Руси і була сформована наша (їх московитська — ред.) унікальна цивілізація. Вірність її духовним основам – запорука того, що ми залишимося по-справжньому самі собою, і відповідно, будемо дійсно щасливі. Бо не можуть бути щасливі народи, які зрадили собі, невільні, духовно залежні». Дуже справедливі і точні слова. Хрещення дійсно зламало духовні підвалини Русі, перетворило гордих русів на духовних невільників, людей духовно залежних. Ця  залежність і досі не дозволяє нам повернутися обличчям до власної держави і розпочати розбудову своєї «національної домівки». Наслідуючи Володимира у справі насильства над духовністю, московська церква і по цей день таїть за своїми мурами чимало протизаконних та відверто злочинних справ. Мало не щодня заголовки рясніють далеко не смиренними, по-християнськи духовними повідомленнями. П’яні священики за кермом мажорних автомобілів, попи-педофіли, автівки за 100 тисяч доларів, будинки по 2 млн. доларів, бізнес на свічках та навіть (!!!) цигарках — таке далеко не священне життя багатьох християнських служителів можна побачити у розслідуванні «Територія обману». П’яний служитель церкви за кермом мало не повбивав перехожих А як вам такі новини: «Піп-регіонал напав на журналістку». Монах викрав з монастиря 20 тисяч євро та прокутяжив їх у казино. Такі повідомлення найбільш безневинні, порівняно з тими скандалами, які періодично вибухають щодо викрадення дітей монастирями. Згадаємо також і зовсім  «свіжий» скандал, який оповив московську церкву на території України. Викрадення двох черниць Свято-Покровського монастиря, яке пов’язують з аферами церковників з контрабанди та розмитнення дорогих іномарок.   Отак «Руський мір», що рухається на Україну через церкви московського патріархату, не лише не втомлюється вливати в вуха вірянам  продукт ідеологічних штампів імперського періоду, руйнуючи історичну правду і свідомість українців. Він також несе свою «унікальну культуру», яка має мало спільного з чесністю і правдивістю. І остання теза з вислову президента України, яку ми ставимо під сумнів, – «свято європейської ідентичності, духовного і культурного злету, як запоруку успішної демократичної модернізації українського суспільства». Події 988 і 1917 років важко розрізнити – насильницьке запровадження чужого світогляду, вбивства духовників, руйнування святинь, винищення цілих верств населення, творення «людини нового типу» з швидким крахом новоутворення (тоталітарна «радянська» влада проіснувала 74 роки, тоталітарна форма «володимирового» правління – 66 років). Але чомусь ці події-близнюки зовсім по-різному оцінюються сучасними політиками.  Чому б це?  Дмитро Жеребець

Мовний лікбез для "нєпанятлівих"

Із 43 європейських країн багатомовними є тільки шість із населенням у 42 мільйони осіб, що складає приблизно 5% від усієї Європи. Це Бельгія, Швейцарія, Боснія і Герцеговина, Ірландія, Фінляндія та Білорусь. Канадська журналістка Марта Онуфрів запропонувала розглянути мовну ситуацію в кожній із шістьох перелічених країн, зокрема й фіно-шведський досвід двомовности. Бельгія – штучно утворена державна формація з різко відмінними голландськомовною Фландрією (55%) та франкомовною Валлонією (32%), з деякими німецькомовними територіями. Щоб зменшити давню напругу між франкомовним півднем і фламандськомовною (діалект голландської) північчю, було прийнято закон "Про свободу мов". Тобто адміністративно країну розділено на частини за мовною ознакою. Однак прийнята дво-, тримовність не врятувала Бельгію: зростають сепаратистські настрої, виникають тривалі політичні кризи, наближаючи можливий розпад країни. Швейцарія, яку населяють німецькомовні (64%), франкомовні (19%), італомовні (8%), ретороманськомовні (менше 1%) мешканці, має чотири офіційні мови, але лише всередині країни. Традиційно Швейцарія є мультикультурною країною, в якій упродовж століть у винятковій міжнаціональній злагоді уживаються різні народи. Боснія і Герцеговина заселена боснійцями (47%), сербами (37,1%), хорватами (15,3%). Особливістю цієї багатоетнічної країни є також наявність відмінних релігій: мусульман-боснійців (48%), християн-православних сербів (37%) і римо-католиків хорватів (14%), що, до певної міри, гармонізується трьома офіційними мовами. Нині ще рано говорити про довговічність цього утворення – багатонаціонального й такого незвичного за конфліктуючими між собою віросповідуваннями. Ірландія дуже схожа на Україну: важке колоніальне минуле, що призвело до втрати національної ідентичності значної частини населення. Відсутність спеціальних державних програм, спрямованих після відновлення незалежності на повернення національної пам`яті титульним націям в Ірландії й Україні зумовили дальше домінування мов колишніх метрополій. Мовою титульної нації розмовляють в Ірландії – 1/3 населення, Україні – 38%, натомість більшість користується мовою колишніх колонізаторів – англійською, російською. Ірландська мова далі відсутня у вищому шкільництві, діловодстві, більшості ЗМІ тощо. Промовистою є статистика України: згідно з переписом населення 2001 кількість українців складає – 77,8%, з них розмовляють українською – 38%, росіян – 17,3% та інші національності. Звідси можна зробити висновок: різниця між кількістю російськомовних і україномовних українців – 77,8% і 38% – є майже 40%. Саме ця частка російськомовних українців свідчить про насильницьку русифікацію з боку всіляких імперських Росій – царської та в обгортці Совєтського Союзу. Слід наголосити на тому, що домінування мов колонізаторів над мовами титульних націй таїть три головні небезпеки: перша – під назвою "незавершена незалежність", без повного процесу деколонізації, внаслідок чого у ближчій чи дальшій перспективі можливе повернення Ірландії, тим паче України до попереднього колоніального стану. Друга – сепаратистські настрої, що підігріваються з постколоніальних центрів, які можуть призвести до відторгнення частини країни та входження її до колишньої метрополії. Третя – перешкоджання імперськими центрами виходу колишніх колоній на ширші міжнародні води й досягнення ними добробуту, протидія консолідації розрізнених частин населення країни. Мета неоімперщиків єдина: повернути незалежні країни у своє прокрустове ложе. Заувага: для Ірландії вірогідність такої розв`язки в десятки-сотні разів менша, ніж для України, особливо нині, коли відбувається нищення всього українського режимом Януковича, в тому числі – після прийняття закону "Про засади державної мовної політики". Особливої уваги заслуговує мононаціональна Білорусь, яку населяють майже 84% білорусів (23% з них вдома говорять білоруською, публічно – 6%), натомість росіяни складають заледве 8%. Колоніальна залежність Білорусі від імперської Росії, а слідом й антинародний режим Лукашенка завершили чорну справу: після надання російській мові статусу другої державної, білоруську практично витіснено з усіх сфер державного функціонування, зокрема з освіти, діловодства, судочинства, книгодрукування, ЗМІ тощо. Згідно з останніми висновками ЮНЕСКО, стан білоруської мови можна назвати "потенційно загрозливим" – вона наближається до межі зникнення. Утім, пора провести сумні аналогії між Білоруссю й Україною: за умов дії на всю потугу мовного закону Колесніченка-Ківалова, українська мова, як і білоруська, може опинитися на постколоніальному або ще й гірше – колоніальному конвеєрі смерті. Утім, не варто забувати про майбутній перепис населення, який відбудеться наступного року. При патологічній ненависті влади донецьких до всього українського, беручи до уваги їхні шулерські здібності, результати перепису можуть бути повністю пофальшовані на користь російської мови. Таким чином, в Україні можуть прийняти російську мову як другу державну. А це, як спостерігаємо в Білорусі, може стати остаточним смертельним вироком для титульної нації: національної ідентичності, української мови, культури, історії, книгодрукування, перебування в інформаційному просторі тощо. У Фінляндії дві державні мови – фінська і шведська. Остання, до певної міри, як дань колоніальній прив`язаності; шведів – усього 6%. Хоча, мабуть, у наданні статусу шведській головна причина криється в потребі нейтралізувати русифікаторський вплив після відокремлення Фінляндії від Росії. Варто наголосити на тому факті, що в цій країні шведська мова не є повновартісною державною мовою, а прив`язаною до певних територій. Її поширення постійно скорочується, тож у недалекому майбутньому, принаймні де-факто, в Фінляндії буде єдина державна мова – фінська. Прикладом державницького розуміння виняткової ролі мови титульної нації як консолідуючого й мобілізуючого чинника громадянського суспільства є Ізраїль. Саме цій країні вдалося здійснити майже неможливе: повернути з небуття мову іврит, яка використовувалася для релігійних потреб, щоб з часом нею заговорили всі кругом: у вищих державних кабінетах, судах, студентських аудиторіях, радіомовленні й телебаченні, побуті та інше. Справді, приклад гідний для наслідування!

єврейські погроми?

«Україна не визріла до незалежності... Українці багато в чому нагадують так званих палестинців, які здатні створити лише бандитське утворення», — ще кілька років тому переконував міжнародну єврейську спільноту американський публіцист, «русскій в душе» Владімір Опєндік. Президент Віктор Ющенко саме проголосив героєм головнокомандувача УПА Романа Шухевича. І червонозоряні агенти по різних країнах загаласували про «відродження нацизму в Україні». Опєндік закликав підкріпити протести проти «утворення під назвою Україна» «реальними діями — наприклад, відмовою від дипломатичних взаємин, відмовою від прийому країни в громадські міжнародні організації, бойкотом товарів». Тема і стиль цих повчань видають замовника, що свого часу загадував газетярам дискредитувати найпотужніші постаті української нації. 　 Посмертний постріл у Бандеру «Брехня про антисемітизм бандерівців — пізня брехня. Її стали поширювати відразу після убивства Бандери чекістами, — пише російський священик Яків Кротов у статті «Молитва за Бандеру». Він зазначає, що кремлівська пропаганда ретельно вишукувала антисемітські гасла у виступах українських націоналістів і оголошувала їх «типовими для бандерівців». До речі, з розсекречених архівних матеріалів КДБ видно, що «опери» не гребували вигадувати такі тексти «від імені бандерівців». Священик нагадує, що за ними ховався антисемітизм радянської влади, коли про євреїв, убитих німцями, говорили тільки як про «радянських громадян». Сьогодні ж із документів відомо, що комуністичне керівництво знало про плани «вирішення єврейського питання» ще до початку радянсько–німецької війни. І пальцем не поворухнуло, аби убезпечити громадян від навислої смерті. Відомо, що працю «Майн кампф» Адольф Гітлер написав під враженням від книжки ідеолога націонал–соціалізму Альфреда Розенберга «Міф ХХ століття». Розенберг — уродженець підросійської на той час Естонії і вихованець Московського імператорського технічного училища (нині — Московський державний технічний університет ім. Баумана) — творив, будучи в захопленні від «Берлінських листів» колишнього полковника російської армії Федора Фінберга, який ще в 1919 році сформулював тезу про «остаточне вирішення єврейського питання». Емігруючи до Німеччини, він у валізі привіз у західний світ «Протоколи сіонських мудреців» — фальшивку, що її опублікував у 1905 році Сергій Нілус. Достеменно не відомо, хто ж їх написав, утім більшість дослідників схиляється до думки, що це був Петро Рачковський, шеф російської поліційної агентури у Парижі. Погром проти Петлюри Отже, про «антисемітизм Бандери» заговорили після його вбивства на замовлення СРСР у 1959 році. Так само про «антисемітизм Петлюри» — після його політичного вбивства у Парижі у 1926–му. Обоє освічені, креативні і впливові. Бандера створив Антибільшовицький блок народів, який мав постійно нагадувати Заходу про злочини комуністів. Петлюра на чолі української еміграції міг переконувати міжнародну громадськість у справедливості вимог української незалежності. Це перешкоджало «іміджу» більшовиків. Убивцю Самуїла Шварцбарда не покарали. «Його адвокату, блискучому оратору комуністу Анрі Торесу, вдалося спрямувати суд не у бік розгляду факту вбивства, а дискусій щодо погромів в Україні, українсько–єврейських відносин, — нагадує відомий історик Владислав Гриневич. — Шварцбард почувався не стільки підсудним, скільки суддею Петлюри». Цей продуманий злочин убив клин між українською і єврейською громадами. «До убивства Петлюри в 1926 році західно–українські націоналісти закликали земляків: «Не піддавайтеся провокаціям московських комуністів, які хочуть викликати знову на нашій землі єврейські погроми». Але втіха євреїв після вбивства людини, яка вважалася символом української революції, корінним чином змінила колишнє добре ставлення до спільноти», — пише науковий редактор «Короткої єврейської енциклопедії» Абрам Торпусман. Назву «петлюрівського погрому» приписують масовому вбивству євреїв у Проскурові. У березні 1919 року до цього міста евакуювалися державні установи УНР, відступаючи під натиском більшовиків. У ніч з 14 на 15 лютого 1919 року більшовики вчинили тут спробу перевороту. Міська охорона, переважно з євреїв, не взяла в ньому участі. Війська Директорії пригасили повстання. І відразу ж у єврейських кварталах Проскурова почався погром, який зініціював отаман Семесенко. За наказом Петлюри частину Семесенка роззброїли, його ж арештували і згодом розстріляли. Уряд УНР виділив 20 мільйонів гривень на допомогу родинам потерпілих. На відміну від білих генералів, які «сповідували» антисемітизм і ретельно готували єврейські погроми, Петлюра товаришував з єврейськими політичними діячами. Річард Пайпс та Шехтман у своїх дослідженнях чітко вказують, що виконавцями найкривавіших погромів, скажімо, у Фастові 1919 року, були російські добровольці Денікіна. Значні погроми влаштовували й червоноармійці. Однак злочини на теренах України приписали українцям. «Для багатьох євреїв, які вважали себе росіянами, всю вину за погроми було легше скласти на Петлюру та українців, ніж на Денікіна з його російськими генералами», — пише відомий історик Орест Субтельний. «За царя і отєчєство» Цікаво, що саме російське слово «погром» перейняла більшість західних мов для означення нападів на єврейську спільноту. Погроми організовували переважно на теренах України, де проживала більшість «російських» євреїв. Коли люд вимагав суспільних змін, царська адміністрація «переводила» стрілки народного гніву на «юдеїв». Після того, як у 1881 році народовольці убили царя Александра ІІ, таємна поліція стала поширювати чутки, що революціонери — євреї, і що новий цар дозволяє «бити жидів» у помсту за батька. Погроми розпочалися з українського Єлисаветграда (нині Кіровоград) і прокотилися Україною, Молдовою, Польщею і Прибалтикою. Єврейські історики зазначають, що розбій чинила босота з інших міст, під керівництвом «осіб у цивільному», у яких були списки всіх єврейських будівель. Говірка ватажків видавала в них мешканців російської глибинки. Імперська адміністрація співпрацювала з прибульцями. Єврейську самооборону роззброювали, а місцевих мешканців карали за допомогу євреям. Мета — залякати обивателів і в корені знищити можливі визвольні порухи. Наступний цар, Микола ІІ, виділяв значні суми з особистого фонду на видання антисемітської літератури. Створений у 1905–му «Союз русского народа» мав бойові загони — «чорні сотні». Після Маніфесту від 17 жовтня про гарантування основних свобод «чорносотенці» рушили «хресними ходами» з портретами царя — на «жидів»... На тлі екскурсу в історію стає зрозуміло, чому напередодні референдуму 1991 року і під осінь 2004–го українськими містами повзли чутки про можливі єврейські погроми. І навіщо сьогодні деякі партійні лідери і письменники у промовах і книжках так нав’язливо вказують на «ворогів» певної національності. Отже, ми на порозі змін. І переключати з них свою увагу не варто. Марія Остерська

Бабин Яр;

Аерофотозйомка до і після Вітчизняної Війни показала відсутність єврейських масових поховань. Що якщо у вересні 1941 року в передмісті Києва, званому Бабиним Яром, взагалі нічого не трапилося? Відповідно з офіційною версією, 250 тисяч київських євреїв були тоді вбиті і зариті німцями в яру Бабиного Яру. Дані аерофотозйомки, виявлені в Національному Архіві США, говорять про те, що це навмисна брехня.      У лютому 1996 року український суд викинув на смітник обвинувачення, пред'явлені українськими євреями проти В. Кретітніча з товариства Святого Андрія та Є. Мусієнко, видавця "Київських вечірніх новин", які поставили під великий сумнів офіційну версію Бабиного Яру. Після цього "Київські вечірні новини", в номері за 19 березня 1996 року, опублікували повну чотиристорінкову історію фальшивого Бабиного Яру. Що як завжди вражає, так це масштаби фальсифікації і брехні, оскільки насправді ніяких масових вбивств в містечку Бабин Яр не мало місця за весь період німецької окупації. Яр Бабиного Яру не використовувалася німцями для масового поховання євреїв.      Десятиліттями аерофотозйомка використовується в археології як незамінний метод дослідження. За допомогою точного, аерофотографічний обладнання виявляються руїни древніх міст і цвинтарів, що були позабуті сторіччями. Аерофотозйомками були виявлені навіть залишки затоплених грецьких міст. Аерофотографії з Національного Архіву у Вашингтоні були успішно використані при розслідуванні масового вбивства НКВД 15 тисяч польських офіцерів, у 1939-1940 роках, у містечку Катинь під Харковом. Аерофотозйомка ж передмість Києва, включаючи Буківна, Білгородку і Дарницю, виявляє тільки більш ранні, початку 30-х років, масові поховання жертв українського Голодомору 1932-1933 року та інші, теж більш ранні поховання ОГПУ-НКВД. Таким чином, резонно було б очікувати аерофотографічний докази незрівнянно більшою братської могили на 250 тисяч чоловік у Бабиному Яру.      Національні архіви у Вашінгтоні містять більше одного мільйона ста тисяч аерофотографій. З них - понад 600 аерофотографій Києва і його передмість, включаючи Бабин Яр. Всі ці фотографії були зроблені під час більш ніж 20 повітряних обльотів даної території. Перші фотографії були зроблені о 12 годині 30 хвилин 17 травня 1939. Ці фотографії виявляють навіть такі деталі, як автомашини, і тіні від ліхтарних стовпів на вулицях Києва. Кожен кущ або маленьке деревце чітко видно на схилах і на дні яру Бабиного Яру. Останні аерофотозйомки Бабиного Яру були зроблені в червні 1944 року, через дев'ять місяців після "визволення" Києва радянськими військами. Послідовні серії аерофотографій показують, що рослинність і грунт Бабиного Яру і його околиць залишалися абсолютно недоторканими за увесь час дворічної німецької окупації. Якщо порівняти ранні і більш пізні фотографії, то можна легко ідентифікувати навіть ті ж самі дерева, що підросли за цей час. На послідовних знімках, зроблених з 1939 по 1944 рік, не виявляється ніяких слідів не тільки людської, але навіть тваринної діяльності на досліджуваній площі яру Бабиного Яру і його околиць.      У листопаді 1943 року група західних журналістів, включаючи кореспондента "Нью-Йорк таймс" Вільяма Лоренса, єврея за національністю, були запрошені до Києва. Це трапилося відразу ж - через два тижні - після "визволення" Києва радянськими військами. У себе на батьківщині їм сказали, що шість тижнів тому, при відступі, німці закопали в яру Бабиного Яру бульдозерами сімдесят тисяч трупів. Однак західні журналісти не знайшли в Бабиному Яру ніяких матеріальних підтверджень цієї заяви.      Повна відсутність фізичних доказів найбільшого масового вбивства Другої світової війни наводить на роздуми. Більше того, не було знайдено жодного реального свідка, який би підтвердив офіційну версію НКВД, яке спочатку пред'явило західним журналістам аж цілих трьох "свідків" 250-тисячного убивства, з числа своїх співробітників. Хоча редактор "Нью-Йорк таймс" вирізав тоді найбільш абсурдні вигадки типу душегубок, мила з людей і абажурів зі шкіри, абсолютно суперечливі показання цих трьох співробітників НКВД стали основою розвитку всієї наступної історії про Бабин Яр.      Враховуючи те, що всі радянські військовополонені, що побували в полоні у німців і повернулися на батьківщину, або розстрілювали, або відправлялися на знищення в табори, можна зрозуміти, що для НКВД було легко знайти будь-яких свідків для будь-яких свідчень. НКВС стало розвивати показання своїх трьох "свідків". Відповідно з радянськими газетами того часу, "40 тисяч київських євреїв послали звернення Сталіну, збільшивши число жертв Бабиного Яру до ста тисяч чоловік" ("Нью-Йорк таймс", 4 грудня 1943 р.).      Оскільки з цих, нібито сорока тисяч, людина виявилося тільки одинадцять, які в подальшому погодилися офіційно виступити як свідки, то військові репортажі "Нью-Йорк таймс" про Бабин Яр можна вважати вигадкою. НКВС завжди мало репутацію установи, яка може вибити будь-які показання з будь-якої людини. Наприклад, після того, як 1 липня 1941 року німецькі війська увійшли в місто Львів і відразу ж виявили 4 тисячі убитих і закатованих у в'язницях львівського НКВС - чому є переконлива кінохроніка, яка була показана німцями всьому світу, - у серпні 1941 року ТАСС заявило, що це справа рук німецьких військ.      Свідки НКВД завжди стверджували, що це німці розстріляли польських офіцерів у Катині. Більше того, трупи польських офіцерів привозилися в Москву в Інститут Судової Медицини, що тоді розташовувався на Садовому Кільці поруч з метро "Маяковська", і там розстрілювали трупи з німецької зброї. Ці "показання свідків і матеріали" були спростовані самими ж російськими тільки в 1990 році. Однак тоді це ще було предметом гарячої суперечки, поки не були пред'явлені аерофотографії містечка Катинь, які ще до появи німців у цих місцях показували виразні масові поховання великої кількості людей (польських офіцерів, вчителів і т.д.). Ці фотодокументи були передані Горбачову восени 1989 року як незаперечний доказ.      НКВС підсунуло трьох "бабійярскіх свідків" для того, щоб обкатати історію перед західними кореспондентами. Хронологія подій показує, що історія з Бабиним Яром була тоді зготована НКВС, саме як противага Катинському злочину НКВД, яке тоді вже було широко відомо на Заході. У результаті повного провалу "свідків Бабиного Яру", НКВД на 25 років поклало цю фальсифікацію в довгу шухляду і закрило доступ для західних журналістів як до цих "свідкам", так і до самих околицях Бабиного Яру, Катині та інших подібних місцях.      Більше того, ще під час війни НКВД чотири місяці - з 29 вересня 1943 р. за 24 січня 1944 - не допускало західних журналістів до містечка Катинь, поки всі докази не були покриті товстим шаром снігу. Розпалений запал західних експертів НКВС вгамувало в холодних наметах, наданих їм у засніженому лісі. Серед західних спостерігачів роботи експертів у Катині була 25-річна Кетлін Херрімен. Це була дочка відомого агента ЦРУ, тодішнього посла США в Москві В. Аверелла Херрімена. Разом зі своїм сумно відомим татусем вона відразу почала відстоювати версію НКВД. З іншого боку, вищезгаданий кореспондент "Нью-Йорк таймс" Лоренс, як і раніше, у випадку з Бабиним Яром, піддав великому сумніву всю офіційну версію по Катині, і в результаті його звіт так і не був ніколи опублікований в "Нью-Йорк таймс ", що є офіційним рупором відомих кіл.      Більше того, НКВД так і не дозволило провести незалежне інтерв'ю передбачуваних "свідків" по Бабиному Яру у відсутності офіційного представника НКВД. Радянські архівні документи показують, що вся пропаганда в потрібному руслі навколо справи про Катинь і Бабин Яр була роздута письменниками Іллею Еренбургом і Василем Гроссманном, які також взяли зі стелі й офіційні цифри жертв німецьких концтаборів: Освенцим - 4 мільйони, Майданек - 1,5 мільйона і Треблінка - 3,5 мільйона.      Навіть під час Нюрнберзького трибуналу, коли були так необхідні документальні свідчення німецьких звірств, щоб засудити німецьке керівництво, НКВД не змогло надати жодного речового доказу масових убивств, організованих німцями на всій контрольованій НКВД території. Замість цього, представник НКВД полковник Смирнов безуспішно намагався нав'язати сфабриковані "письмові показання" відносно Катині і Бабиного Яру, однак ці "свідчення" виглядали як відверті фальшивки і ніяк не могли бути використані на процесі, незважаючи на всі старання обвинувачів.      Крім цього, Ілля Еренбург безуспішно намагався реанімувати історію з Бабиним Яром в 1947 році у своїй, нині забутою повісті "Буря". Однак тоді йому це не вдалося, і він передоручив цю справу Анатолієві Кузнєцову. Вся історія з Бабиним Яром ніяк не роздувати, поки через 12 років американський єврей українського походження Йозеф Шехтман якимось способом не переконав молодого дисидента-поета Євгенія Євтушенко написати емоційну поему про Бабин Яр. Однак поетична фантазія не витримує речових доказів. Аерофотозйомка Києва і всієї місцевості Бабиного Яру змогла виявити тільки десять невеликих братських могил, які знаходяться не в Бабиному Ярі, а в ста п'ятдесяти метрах від огорожі німецького трудового табору Сирець у Києві, і в яких поховано не більш однієї тисячі чоловік, померлих (але не вбитих!) в цьому трудовому таборі за два роки німецької окупації. (Для порівняння: у звичайній міській лікарні СРСР на тисячу ліжок за рік помирає більше тисячі чоловік, тобто це найгірший показник, ніж для німецького концентраційного табору).      Крім цього, на аерознімків видно ще одна братська могила, біля невеликого Лук'янівського православного цвинтаря. Ця могила не більше ніж на дві тисячі осіб, яка, в принципі, може містити тіла розстріляних німцями людей, але не цивільних осіб, а партизанів.      У зв'язку з цим необхідно нагадати, що, відповідно до Гаазької конвенції 1905 року і Женевської конвенції 1920 року, цивільні особи, захоплені зі зброєю в руках і без знаків приналежності до армійських підрозділів, можуть бути розстріляні на місці без жодного слідства (як це завжди широко практикувалося американськими військами, у тому числі і зараз в Іраку й Афганістані). У відповідності з даним положенням міжнародного права, німці не несуть відповідальності за розстріл диверсантів і партизанів, включаючи широко розрекламований випадок з повішенням диверсантки Зої Космодем'янської, яка насправді підпалювала хати і стайні своїх же колгоспників, залишаючи їх взимку без будинку.Внаслідок цього, на Нюренбергском процесі випадок із Зоєю Космодем'янської взагалі не згадувався обвинувачами НКВД.      Крім того, існують і інші дані, які говорять за те, що масове вбивство у Бабиному Яру ніколи не мало місця. Наприклад, Бабин Яр зовсім не згадується в заявах прес-центру червоних партизанів України, які знали про все, що відбувається на їхній землі. При цьому партизани регулярно сповіщали про всі мали місце розстріли партизанів німцями.      Далі - більше. Бабин Яр жодного разу не згадується в спогадах українських біженців з Києва на Захід аж до кінця 70-х років, адже серед них більшість була євреями.      Також Бабин Яр не згадується й в українських енциклопедіях, деякі з яких передруковувалися навіть західними університетами.      Але саме цікаве, мабуть, полягає в тому, що протягом декількох десятиліть тема Бабиного Яру не приваблювала ніякої уваги єврейської інтелігенції міста Києва, з однієї причини: брехати можна тільки нащадкам, але ніяк не сучасникам.      Біженці з числа близько 440 єврейських громад з усього СРСР опублікували в Ізраїлі книгу про своїх радянських громадах під назвою "Іцкербікерс". У цій книзі, що вийшла на ідиші, вони докладно розповідають про історію своїх громад у СРСР: про міста, містечка і навіть села. І в цій енциклопедичній книзі немає жодної згадки про Бабин Яр! У 1983 році в США вийшло розширене видання цієї книги, також на ідиші. Виникає питання: чому понад 150 тисяч євреїв, інтелігентних емігрантів і сучасників з Києва, нічого не можуть сказати про Бабин Яр?!      Напередодні 50-тій уявної річниці розстрілу в Бабиному Яру преса виплюнула, з точністю до людини, кількість розстріляних в Бабиному Яру євреїв - 33.771 чоловік! Яке, а?Не було нічого, і раптом така точність! При цьому по-різному стверджується, за скільки годин розстріляли таку кількість: за 48, 36 і 24 години. Ця цифра була взята з нібито захоплених у німців (а насправді - підроблених!) Документів так званих "айнзатцгруп", але вона ніяким чином не відноситься до Бабиного Яру.      При цьому преса "забула" згадати, що всі головні історики, включаючи самого головного експерта з голокосту, професора-єврея Рауля Хільберга, вважають цифри, наведені в цих "документах айнзатцгруп", висмоктаними з пальця. Справа в тому, що згідно німецькому закону, місцевості, що знаходилися на відстані 200 кілометрів від лінії фронту, перебували у віданні німецької армії, і ніякі етнічні чистки, які нібито виконувалися спеціальними Айнзатц-підрозділами СС, в цих зонах були неможливі. Київ завжди знаходився в такій зоні і підкорявся тільки військовому командуванню німецької армії, яке займалося виключно військовими операціями проти радянської армії і партизан і не займалося операціями проти цивільного населення, тим більше етнічними чистками.      Аерофотографії міста Києва і його околиць переконливо доводять, що вся історія з Бабиним Яром була зготована НКВД в пропагандистських цілях. Цілком можливо, що німці вислали якесь число жителів з Києва. У всякому разі, могили зниклих жителів Києва треба шукати в іншому місці.      Фабрикація подібних історій про масові вбивства німці не була монополією одного НКВС. Погляньмо на донесення штабу 12-ї американської армії, що дислокувалася в Європі, яке було опубліковано серед іншого обладнання 1 травня 1945 в "Нью-Йорк Геральд Трибюн". У ньому повідомляється, що захоплений у полон німецький доктор Густав Шюббе зізнався в керівництві інститутом, в якому вироблялося масове знищення людей і в якому було убито 110 тисяч чоловік - причому теж у Києві! При цьому він зізнався, що власноруч ввів смертельні ін'єкції 21-й тисячі пацієнтів! Неясно, яким чином він міг керувати цим інститутом, оскільки зробити двадцять одну тисячу ін'єкцій - це вам не сигару викурити.Для цього потрібно десять з гаком років треба ні спати, ні їсти, а тільки цим і займатися.      Таку ж "цінність" представляють і "визнання" доктора Менгеле, лікаря з Освенціма, з якого зробили чудовисько, незважаючи на повну абсурдність звинувачень, приписуваних цій людині. До цих пір ні радянські, ні суто єврейські організації не могли і не виявляли ані найменшого бажання вказати колишнє розташування цього уявного "Київського Німецького Інституту Знищення", який, згідно зі статтею з "Нью-Йорк таймс" від 1 травня 1945 р., займався виключно знищенням київських євреїв і циган.      У 1991 році Київ відвідував президент США Дж. Буш-старший і подарував Києву велику єврейську мінору-підсвічник, що встановили де попало, в той час як, якби горезвісний "Інститут Знищення" дійсно існував, цю мінору треба було б безсумнівно відрізати на місці цієї установи. Ось як вони ловляться на відвертій брехні. На місці Бабиного Яру після війни і донедавна був смітник міських київських відходів, де спалювали сміття. Це було б абсолютно неможливо, будь це дійсно місце поховання 250 тисяч убитих євреїв, враховуючи те, що вся світова преса відкриває вогонь з усіх гармат, якщо тільки десь, хтось у світі на єврейську могилу бризнув фарбою!      До 1966 року ніхто не покладав провину за Бабин Яр на самих українців. Єдиним "свідком", який припустив це, була актриса Київського лялькового театру Діна Пронічева.Вона даремно намагалася вимазати в бруді українців - людей, з якими вона разом народилася і прожила все своє життя. Вона нічого не знала про існування аерофотографій і думала, що брехня має довгі ноги.      Цікаво, що жоден з так званих "свідків" не спробувала притягти жодного українця до роботи міфічного київського "Німецького Інституту Знищення", хоча, там явно не могли працювати одні німці. "Інституту", безсумнівно, були б потрібні хоча б прибиральники й опалювачі. За наявності такої величезної кількості потенційних обвинувачів, якщо ці обвинувачення не висуваються або не йдуть далі загальних заяв, очевидно, що це явна брехня. Астрономічні масштаби і безапеляційність цієї брехні просто вражають.      Після розвалу СРСР лідери нової, самостійної України швиденько вирішили зірвати політичні вигоди від теми Бабиного Яру. Посол України в США Геннадій Удовенко ні з того ні з сього раптом зробив бездоказове заяву (газета "Вашингтон Таймс", 5 вересня 1991), згідно з яким за перший тиждень Бабиного Яру було розстріляно 50 тисяч осіб - в основному, як він сказав, діти. Звідки він це взяв і навіщо він це сказав?      Документально відомо, що протягом літа 1941 року влада СРСР, закинувши оборону й армію, займалися евакуацією євреїв з європейської території СРСР на схід, у тому числі в далеку і теплу Середню Азію. Саме це є справжньою причиною панічного відступу радянської армії в перші місяці війни - єврейська влада СРСР не думали про армію й обороні, а займалися евакуацією самих себе і своїх сімей з європейської частини СРСР. Вони вивезли мільйони євреїв на Схід і, зокрема, в Середню Азію, які чудово там прижилися і не збиралися повертатися. Їх тільки одного разу потривожили Ташкентський землетрус 1966 року народження, але вони тоді змусили всю країну їм допомагати.      Тільки з розвалом СРСР ці євреї стали емігрувати на Захід з республік Середньої Азії.Вони вже більше 15 років емігрують, по 50 тисяч осіб на рік тільки в одні США (в одному тільки Нью-Йорку офіційно проживає близько 500 тисяч євреїв з СРСР, два мільйони людей емігрувало з СРСР до Ізраїлю), і їх потік не убуває. Можна уявити собі, скільки євреїв було евакуйовано під час війни на схід і в Середню Азію, хоча багато хто і повернулися в столиці?      Документально відомо, що з одного тільки Києва влітку 1941 року на схід було евакуйовано більше 150 тисяч євреїв. Саме тому Київ не оборонявся - єврейська влада були зайняті своєю евакуацією. Те ж саме відбувалося і в Москві та інших великих містах, де, зібравши всіх "гоїв" і відіслав їх в окопи (давши їм при цьому одну гвинтівку на п'ятьох!), Вони тим часом евакуювалися з усіма коштовностями з Москви по Володимирській дорозі і залізної дорозі Казанського напряму.      150 тисяч євреїв, евакуйованих з Києва, - це рівно стільки, скільки за статистикою жило в Києві перед війною - 150 тисяч осіб. Виходить: сто п'ятдесят тисяч євреїв проживало в Києві до війни, сто п'ятдесят тисяч евакуювався з Києва на схід, сто п'ятдесят тисяч бігло з Києва на Захід і писало мемуари. Звідки тоді взялися додаткові 250 тисяч євреїв, приблизно знищених німцями в Бабиному Яру? З арифметикою в них завжди були лади. При цьому український посол у США, стверджуючи, що вбиті в Бабиному Яру були, в основному, діти, припускає, що євреї, евакуювавшись, кидали своїх дітей напризволяще!      Може бути, нинішні єврейські керівники "самостійної" України хочуть цілеспрямовано відвернути громадськість від того, що зробив Троцький з населенням України після революції - так само як і Каганович і другий секретар ЦК ВКПб України Хатаєвич, який був безпосереднім виконавцем - під час Голодомору на початку тридцятих років?      Вражає готовність євреїв допускати величезні жертви свого народу. Вони завжди кидаються цифрами в мільйони чоловік, яких, відповідно до їх же статистикою, в наявності немає. При цьому статистика жертв інших народів їх не цікавить взагалі. Вони так тужаться, що їхні жертви завжди в багато разів перевищують наявну кількість єврейського населення. Інший їх особливістю є те, що після часу вони самі починають щиро вірити в казки, що придумали найбільш винахідливі з них, і які, як їм здається, служать на благо єврейського народу. Як сказав Ісус Христос, "Немає нічого таємного, що не стало б явним, і немає тієї брехні, яка б не відкрилася".      Примітка . У 2004 році у видавництві "Дух літератури" вийшло дослідження єврейського письменника Михайло міцелій "Євреї України в 1943-1953 рр.. Нариси документальної історії". У цьому дослідженні зібрані всі реальні документи з цього питання.Так от, в цьому дослідженні документів чомусь немає навіть словосполучення "Бабин Яр", немає навіть непрямого згадування про події в Бабиному Ярі. Чому б це? Адже факт можливого розстрілу десяти (або ста і більше) тисяч не тільки євреїв, а й взагалі людей, повинен бути хоч якось згаданий. Це за всіма показниками з надзвичайний випадок, якщо він мав місце в дійсності. Порівняйте з Катинню, де НКВС достовірно розстріляло 15 тисяч польських офіцерів і цивільних осіб. Чому достовірно і достеменно? Тому що в Катині дотепер не можуть звільнитися від такої кількості трупів і кісток. А от у Бабиному Яру, при майже в двадцятикратному числі розстріляних, не знайдено жодного трупа?!?!?! А що значить відсутність трупа в слідчій практиці? Правильно - відсутність факту злочину. Бути може, тому Михайло Міцель уникає говорити про 1941 рік і воліє почати з 1943 року? "Barnes Review", Volume II, Number 7, July 1996 Михайло Никифорук Михайло Никифорук є головою Дослідницького Комітету Бабиного Яру. Звіт комітету був вперше опублікований в 1991 році. Ukrainian Friends of Fairfield Association, 25 Third Street, Stamford, Connecticut 06905.

Скарга приватна камера:
Начальнику ВДАІ та АТІ м. Маріуполя 
При УДАІ МВС України в Донецькій обл..
підполковнику міліції
Саєнко Віктору Олександровичу
87500. М. Маріуполь. Вул.. Макара Мазая, 16
ХХХХХХХХХ ХХХХХХХХХХ ХХХХХХХХХХХХ
87500. м. Маріуполь, вул.. ХХХХХХХХ, б. Х
Т. ХХХХХХХХХХХХХХ

СКАРГА
(щодо оскарження дії суб’єкта владних повноважень)

"16" квітня 2011 року я рухався на своєму автомобілі Mazda 3 номерний знак ХХХХХХХХ по вул. Набережній м. Маріуполя від вул.. Лепорського в напрямку вул.. Шевченка зі швидкістю приблизно 55 км/год. Біля придорожньої побудови, яка не містить розпізнавальних знаків (потім інспектор ії назвав «пост ДАІ») був зупинений інспектором ДАІ ХХХХХХ Едуардом Олексійовичем, який мене звинуватив у порушенні п. 9.2 «Б» ПРД України та запропонував мені вийти з власного транспортного засобу та пройти до його автомобіля. Після того, як я відмовився проходити до автомобіля інспектора, він висловив вимогу про передачу документів у зв’язку з тим, що має скласти стосовно мене протокол. На мою вимогу пред’явити мені будь-які докази мого порушення відповів, що порушення зафіксоване прибором «Відеокамера», який стаціонарно знаходиться в його службовому автомобілі та працює повністю від автомобіля. Після передачі документів інспектор пішов до свого автомобіля. Після 10 хвилин очікуванні до мене підійшов інший інспектор (як потім з’ясувалося прапорщик ХХХХХХХХ Віктор Леонідович), який тримав у руці протокол АН1 № 364711 та побутову відеокамеру «JVC». На мій запит що він приніс він відповів: Спеціальний технічний засіб під назвою «Відеофіксатор». Коли я спитав інспектора ХХХХХХХХХХ В. Л. про сертифікат та свідоцтво про державну перевірку на технічний засіб «Відеофіксатор» він відповів, що даних документів в нього немає, але вони знаходяться в кабінеті у Начальника ДАІ, тобто у Вас. На мою думку Інспектор ХХХХський В. Л. використовуючи службове становище намагався ввести мене в оману щодо наявності Сертифіката та Свідоцтва про державну перевірку на побутову відеокамеру. На моє питання чому мене зупинив інспектор Коляда Е.О, якій з його слів виявив правопорушення, але складає протокол не він, інспектор ХХХХда заявив, що вони «працюють у парі» і він має право складати протокол.
Вважаю дії інспектора ХХХХ В. Л. щодо фіксування нібито мого порушення на побутову камеру «JVC» з подальшим складанням пртоколу АН1 № 364711 від 16.04.2011 р. протиправними з таких підстав:
згідно п.21 ст.11 того Закону України «Про міліцію» дозволяє використовувати передбачені нормативно-правовими актами технічні засоби, в тому числі засоби фото- і відеоспостереження, для виявлення та фіксування порушень правил дорожнього руху.
Слід зазначити, що таким нормативно-правовими актами є Наказ МВС України №33 від 01.03.2010р , який Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30 березня 2010р. за № 262/17557 та Наказ МВС України №111 від 27 березня 2009р., який Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26 червня 2009 р. за № 576/16592. 
Наказ МВС України №33 від 01.03.2010р. містить вичерпний перелік засобів якими дозволено користуватися для виявлення та фіксування порушень ПДР, а п.18.10. ст.18 Наказу МВС України №111 від 27 березня 2009р прямо забороняє використовувати під час несення служби технічні засоби та прилади, які не сертифіковані в Україні та не пройшли повірку або мають свідоцтво про повірку, термін дії якого минув. Також в мене є сумніви щодо відповідності побутової відеокамери «JVC» ст.8 Закону «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» метою якого є захист інформації, яка є власністю держави.

ПРОШУ:
1. Провести ретельну службову перевірку
2. Визнати неправомірними дії інспектора ДПС РДПС м. Маріуполя при УДАІ прапорщика ХХХХХХХ Віктора Леонідовича щодо фіксування нібито мого порушення з допомогою побутової відеокамери та подальшим складанням протоколу без жодних доказів скоєння мною правопорушення.
3. Визнати протокол про адміністративне правопорушення таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства.

_____________ 
Дата