Польська цеглина, але лев український

В останньому номері «Кур’єра галіцкого» надрукована стаття Олександра Невінського під назвою «Цеголка в давнім гербі Львова». Стаття в цілому цікава, носить історико-краєзнавчий характер, але стаття написана для польськомовного читача і в ній чимало історичних огріхів, особливо, що стосуєтьсяукраїнців та їх історії.

Я не полемізую з автором, а хочу лише відновити історичну справедливість дляукраїнців і львів’ян-українців, зокрема. Автор змальовує месіанську роль польських королів на українських землях і не наголошує на тій історичній ситуації у ХІV-XVII ст., в яких опинилися українські землі. Наприклад, п.Невінський акцентує увагу на тому, щоукраїнські міста, і в тому числі Львів, були дерев’яними і тільки польські королі зробили їх кам’яними, забуваючи при тому підкреслити, що не одна східна орда розбилася підукраїнськими твердинями, а Холму і Кременця не взяли навіть орди Батия та його темника Бурундая.

Наші князі і королі не дуже мали змогу будувати могутні твердині, бо постійно воювали і відбивалися від орд татаро-монголів, захищаючи Європу і в тому числіПольщу. А ще треба було відбиватися від поляків, угрів, німців, литовців, а пізніше і від московитів, що мечем торували собі дорогу в Галичину і на Україну.

Багато місця у статті п.Невінський присвятив оспівуванню величі польського короля Казимира ІІІ Великого. Автор з пієтетом описує його величні дії і велику справедливість. Може так, але не для українців. Всі наведені автором високі чесноти цього короля з «Хроніки Краківської», не стосуються знову ж таки українців. Для них Казимир ІІІ був віроломним і підступним загарбником, палієм, що знищив українськийЛьвів.

Але, щоб не бути голослівним, звернімося до історичних документів. Почувши про смерть останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ, під виглядом оборони українців від татаро-монголів у 1340 р., підкреслюючи свої династичні зв’язки з Юрієм ІІ Тройденовичем, Казимир ІІІ раптово вторгся в Галичину і обложив Львів. Рішучий опір завойовникові вчинили монахи Святоюрського монастиря і полягли всі до одного. Зі злості король-християнин спалив і монастир і перший дерев’яний храм Св.Юра.

Довірливі львів’яни, взявши клятву від Казимира ІІІ відкрили ворота Львова.Разом з найманцями-мадярами почалося нестримне пограбування міста. Ось що писав про ці події видатний польський історик, архієпископ і вихователь королівських дітей Я.Длугош: «Він забрав знайдені у замках скарби, які здавна належали руським князям. Золото, срібло, перли, дорогі камені й клейноди, зокрема два золоті хрести, дві корони, оздоблені дорогими каменями і перлами величезної вартості, а також шатро і дуже пишне крісло, оздоблене золотом і коштовними каменями». Нападники спалили місто дотла, але почувши, що під Олеськом боярин Дмитро Дєдько збирає полки, накивали п’ятами із знищеного міста.

Автор статті цитує працю Єжі Яніцького «Нема як Львів», де підкреслюється, що в часі нападу у Львові заледве проживало 14 русинів і це серед вірмен, євреїв, поляків і німців. Цілковита брехня. Це підґрунтя для того, щоб узаконити агресію Казимира ІІІ, підкреслити, що захопив він не українське місто. По-сьогодні польські імперіалісти утверджують цю ідею, так само які  ту, що князь Володимир Великий забрав від поляків  «їхні» Червенські міста: Перемишль, Белз, Червен та інші.

Чому ж король спалив Львів? Хіба 14 русинів-українців могли вчинити опір чисельній ватазі нападників? Цілковита фальсифікація, але і понині вигідна польським екстремістам.

Хочеться звернутися до п.Невінського і підкреслити, що польська цеглина поклалася на  Львівський герб рукою завойовника, який прибув у  несприятливий момент в долі галицьких українців, та використав їхню довірливість.

Польський король був ще й віроломним королем. Він поклявся перед русинами, що буде дотримуватися всіх звичаїв та привілеїв, але діяв по-іншому. Він звернувся до папи римського Бенедикта ХІІ, щоб той звільнив його від клятви. Ось цитата з грамоти папи до краківського єпископа: «…Дбаючи про спасіння душі згаданого короля і маючи до тебе особливе довір’я в Бозі, ми доручаємо апостольською грамотою, щоб ти нашою владою звільнив короля від присяги дотримуватися хибного договору…». Як бачимо, вже у ХІV ст. формувалася фальшива «остполітік» у Римі та у Варшаві, зокрема.

Казимир ІІІ добре розумів стратегічне розташування Львова для всієї Польщі і тому захопивши це українське місто почав спішно будувати укріплення, замки, надаючи різні привілеї його жителям, крім русинів, звичайно. Навіть у переліку представників всіх національностей Львова, король завжди ставив русинів на останнє місце. Але Бог та історія нікого не звільняють від правди. По Казимиру ІІІ Великому нині у Львові залишилося лише декілька метрів напіврозваленого муру на Високому Замку.

Автор статті згадує ще одного польського короля – Владислава ІІ Ягайла – героя Грюнвальдської битви, серце якого поховано в Городку, де він помер, і де недавно відбулися урочистості присвячені цьому монарху та 600-літтю битви під Грюнвальдом. Не зле було б, якби п.Невінський згадав і той факт, що в лавах польської армії і в лавах армії великого литовського князя Вітовта билися тисячі українців, білорусів, московитів із Смоленщини, татар, чехів та словаків. Багато воїнів у лавах Ягайла було із Львівської та Дрогобицької землі. Зрештою, під Грюнвальдом майоріла і українська національна хоругва, а пізніше полонені німецькі рицарі сиділи в тюрмі на Високому Замку.

Значне місце О.Невінський присвятив корою Яну ІІІ Собєському, як великому стратегу і полководцю. Не заперечуємо цього. Ян ІІІ Собєський понад  усе любив Галичину та Львів і прожив тут більшу половину свого життя. Герой Відня, пострах, татар і турків. Улюблений король Польщі, Європи і польського Львова, але українці були для нього пасинками. Автор не згадує того, що в часі битви з татарами під Лисиничами у 1675 р. половину невеликої армії Собєського становили українські козаки, а не тількипольські драгуни.

Ще раніше, будучи гетьманом польського війська Ян Собєський вів тривалі війни з українським гетьманом Петром Дорошенком. Не знаю, чи втішалася б Польща з величі свого короля, якби не недолуга і близькозора політика кошового отамана І.Сірка. В 1667 р. українські козаки, разом із своїми союзниками татарами, щільно оточилипольські загони Собєського в битві під Підгайцями. Загибель польської армії стала очевидною, але в цей час І.Сірко напав на Крим, і татари, почувши про це спішно підписали перемир’я з поляками і покинули П.Дорошенка. Життя майбутнього героя Відня було врятовано. Ян Собєський був і великим політичним гравцем, особливо тоді, коли справа стосувалася України і козаків. Саме він оголосив гетьманом І.Сірка, щоб підштовхнути його на боротьбу проти гетьмана Петра Дорошенка. Правда, уже будучи королем, у 1682 р. він спробував найняти козаків до себе на службу за 12 талерів, одночасно цим актом король хотів протиставити козаків  Москві. Зрештою, під Віднем теж воювало чимало козаків. Історія і український народ пам’ятає про сотні сіл і міст, які спалив  у 1671 р. Собєський на Поділлі.

Час та історія знову розпорядилися по-своєму з цим улюбленцем львівських поляків. Як відомо у Львові було два пам’ятники королю Собєському. На жаль, більшовики дозволити полякам вивезти чудовий пам’ятник королю Яну ІІІ Собєському зіЛьвова, а на цьому місці залишився лише фундамент з-під постаменту, закритий бетоном і плитами перед пам’ятником Т.Шевченкові, як раз навпроти Гранд-готелю.

Згадує автор у своїй статті і про відомого польського генерала В.Андерса, командувача Другим польським корпусом в англійській армії, що вирвався з СРСР. До речі, мало хто з польських авторів згадує про те, що в його армії воювало біля 10 тис. галицьких українців і більшість з них полягло в часі штурму німецьких укріплень під італійським монастирем в Монте-Касіно в 1943 р.

У святочному номері «Кур’єра галіційського» було поміщено статтю про дружину генерала В.Андерса – Ірену Андерс, яку було нагороджено президентом Польщі Л.Качинським Командорським хрестом ордену оборонців Польщі і їй було присвоєно звання капітана Війська Польського. Нещодавно її не стало. І ні слова про те, що вона була українською співачкою Реною Яросевич.

І на кінець ще раз про герб м.Львова. На малюнку у даній статті Невінського зображено великий герб Львова з усією польською атрибутикою, тобто із польськими цеголками, орденом Віртуті Мілітарі та стрічкою, на якій написано «Завжди вірний» з левом, що тримає три римські пагорби та зіркою, а малюнок під гербом стверджує: «Давній герб Львова». Це типова компіляція.  Давнім гербом Львова є Лев, що спинається на скалу. Його зображення є на печатках галицько-волинських князів. Одна з них належить королеві Юрію І Львовичу, а друга – князям Леву ІІ та Андрієві. Ще М.Грушевськй стверджував, що ця печатка вживалася будівничим м.Львова – князем Левом Даниловичем. Все інше – уже похідне. Ностальгія за польською цеголкою залишається лише ностальгією.

Добре, що автор статті позитивно оцінює те, що на Високому Замку повіваєукраїнський національний стяг. На жаль, польські імперіалісти, особливо з кресов’яків та різних «мілуснікув» Львова мріють про інше.

Ігор Федик

Петро І „подарував” Новий рік москалям, але не нам

НОВИЙ РІК — одне з найдавніших і найпопулярніших календарних свят. Українці і, зокрема, галичани, всупереч ревінню московській пропаганди, святкували його ще десь на три століття раніше до народження отого „євроінтегратора” Петра І. Щоправда, ніхто до комуністів не насмілювався оголошувати це свято найголовнішим у році й ставити його вище за Різдво чи Великдень.

Цікаво що у давніх слов'ян, як і в багатьох земле­робських народів Європи, рік розпочи­нався навесні, але після прийняття христи­янства за греко-візантійським обрядом початком церковного та громадянського року стало 1 вересня.

В 1700 р. ПетроІ увів у Росії січневе літочислення, проте в Ук­раїні під впливом Литви й Польщі, які захопили в XIV—XV ст. більшу частину її території, традиція зустрічіНовий рік 1 січня існувала ще з кінця XIV ст., хоч і тривалий час не визнавалася широкими масами не тільки на території України але і на території Росії. Петро І примусив силою влади, змінити давні традиції народу. Зокрема гілки ялинки приносили  слов’яни до хати зовсім не з радості свята, а у час великої скорботи… Але давайте поговоримо про хороше.     

Серед українського селянства аж до початку XX ст. зберігалися новорічні тра­диції змішаного язичницько-християн­ського походження. Так, новорічні свята вважалися чарівним часом, коли пробуд­жувалася й ставала небезпечною всіляка нечиста сила. Вірили, що на святках при­сутні душі померлих родичів, яких також боялися і намагалися умилостивити. Побутувало уявлення про те, що у новорічну ніч відкривається небо і в Бога можна по­просити що завгодно. До цієї ночі, як і до свята Івана Купала, приурочені перекази про палаючі гроші та відкриті скарби. Дуже довго жила віра в те, що характерноворічного свята впливає на долю всього року. На цьому ґрунті сформувалися звичаї, обря­ди, заборони та обмеження, в яких яскра­во відбився світогляд хлібороба, його невпевненість у завтрашньому дні, страх пе­ред стихійними силами природи.

Традиційна новорічна обрядовість ук­раїнців — це ціла низка зимових свят, се­ред яких виділяється період дванадцятидення з кульмінаційними точками 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення) за старим стилем. Навколо цих дат церковного та цивільного кален­даря протягом віків склався надзвичайно багатий комплекс звичаєвості. Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свята Меланки (Маланки) і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення ці дні не мали важливого зна­чення в релігійному календарі, тому в їхній обрядовості майже не помітно цер­ковних мотивів.

Вечір 31 грудня називали щедрим або багатим, до нього готували багатий святковий стіл. Тоді ж удавалися до різноманітних магічних ритуалів. На­приклад, господар підходив з сокирою до дерева, звертаючись до нього: Як уродиш — не зрубаю, як не вродиш — зрубаю — і тричі легенько торкався сокирою стовбу­ра. Наслідком цих дій мав бути рясний урожай фруктів. Щоб улітку позбутися гу­сені, тричі оббігали садок босоніж тощо. Побутували численні новорічні прикмети й ворожіння. Так, на Полтавщині уно­ворічну ніч дивилися на хмари: якщо во­ни йшли з півдня, вірили, що буде врожай на ярину, якщо з півночі —на озимину. Тієї ж ночі намагалися дізнатися, які зер­нові будуть найбільш урожайними наступного року. Для цього надворі лишали пучечки пшениці, жита, ячменю, вівса та ін. Вважалося, що краще вродить та куль­тура, на яку впав іній. Яскраво ігровий характер мали ворожіння про шлюб.

Специфічними складовими традицій­ного українського новоріччя були вели­чальні обходи й поздоровлення (щедру­вання, засівання), ритуальний обмін ве­черею, обряди та ігри з масками ("Маланка", "Коза") та ін. Деякі з них широко по­бутують й донині.

Гуцульський зрив.......

92 РОКИ ТОМУ ЗАКАРПАТСЬКІ ГУЦУЛИ СТВОРИЛИ ВЛАСНИЙ ПРЕДСТАВНИЦЬКИЙ ОРГАН, ЯКИЙ ОГОЛОСИВ ПРО ПРАГНЕННЯ ПРИЄДНАТИСЯ ДО УКРАЇНИ. ОДНАК ЦЬОГО НЕ СТАЛОСЯ ЧЕРЕЗ КОРОТКОЗОРІСТЬ КЕРІВНИЦТВА ЗУНР.

Осінь 1918-го принесла не тільки поразку країн Четверт­ного союзу в Першій світовій війні, а й ознаменувалася хви­лею національно-визвольних революцій народів Центрально-Східної Європи. Український національно-визвольний рух дуже швидко набув широко­го розмаху й охопив не лише населення колишніх підавстрійських земель Галичини та Північ­ної Буковини, а й територію під­контрольного угорській владі Закарпаття.

Наприкінці жовтня - на почат­ку листопада 1918-го в Угорщи­ні відбулася демократична рево­люція, внаслідок якої до влади прийшов уряд на чолі з лідером опозиційних сил Міхаєм Карої. 16 листопада того самого року в країні було проголошено рес­публіку. Новий уряд задеклару­вав право національних меншин на самовизначення, однак за будь-яку ціну намагався зберегти єдність земель корони Св. Стефана. У цей час на слов'янських і румунських землях, які рані­ше перебували під угорським контролем, виникли національ­ні органи влади, що закріпили розпад багатонаціональної імпе­рії та відокремилися від Угор­щини. Закарпаття було єдиним слов'янським краєм, який після краху Австро-Угорської монархії залишився у складі Угорщини.

Закарпатська Гуцульщина з огляду на своє географічне роз­ташування (північно-східна гір­ська частина краю), а також на міцні етнографічні зв'язки з галицькою та буковинською час­тинами була особливим регіоном Угорської Русі, яка, попри політи­ку мадяризації, на момент розпа­ду дуалістичної монархії зберіга­ла відносно високий рівень етніч­ної свідомості населення, яке постійно відчувало спорідненість із сусідніми жителями Гуцуль­ського краю.

ЯСІНСЬКА РАДА

Революційні події кінця жовтня 1918-го та повалення монархії Габсбургів викликали значне під­несення в місцевого населення. Вже 3 листопада задля захисту селян від дезертирів і мародерів з фронту в с. Ясіня на Гуцульщині (нині Рахівський район Закар­патської області) було організовано народну міліцію, до якої увійшли колишні військовослужбов­ці австро-угорської армії на чолі з поручиком Степаном Клочураком. Цього самого дня вони роз­зброїли підрозділ угорських жан­дармів і прикордонників у селі та призначили на посаду його ста­рости замість угорця місцевого мешканця Дмитра Маснюка.

8 листопада цього самого року в центрі Ясіні було прове­дено багатотисячне віче, в якому взяли участь мешканці села та його околиць. На зібранні ухва­лили резолюцію про об'єднання з Україною. Водночас народним голосуванням було обрано пред­ставницький орган - Українську Народну Раду на чолі зі Степа­ном Клочураком. До її складу уві­йшли 42 особи, з яких 38 укра­їнців, двоє німців і двоє євре­їв. Обрані члени складали при­сягу на вірність місцевій грома­ді. Новостворена Рада першою в краї заявила про свою укра­їнську орієнтацію й прагнення до об'єднання з Україною. Вона перебрала на себе законодав­чі функції. Крім того, було ство­рено виконавчий орган - Головну управу в складі 12 осіб, а також Гуцульську народну самооборо­ну, що сформувалася з підрозді­лів народної міліції та доброволь­ців (200 осіб).

Головною рисою, яка виріз­няла Гуцульську Народну Раду з-поміж інших подібних пред­ставницьких органів, що діяли на Закарпатті у 1918-1919 роках, було те, що вона за демокра­тичним принципом сформува­ла власні органи самоврядуван­ня, які впорядковували та рефор­мували життя громади Ясіні та її околиць, а також організувала власні збройні сили.

Завдяки діяльності різних комі­сій, які були створені в структу­рі Головної управи Ради, зокре­ма, харчової, торговельної, лісо­вої, шкільної, адміністративної, військової та скарбової, вдало­ся частково відновити соціально-економічний стан післявоєнної напівзруйнованої Ясіні та її око­лиць. Було взято під контроль усі продовольчі запаси, розро­блено план їх поповнення, вела­ся боротьба зі спекуляцією, бан­дитизмом. Розпочалися роботи з будівництва доріг, реконструкції мостів, спорудження приміщень для громадських, адміністративних та військових установ, народних шкіл. Відповідні комісії надавали продовольчу та соціальну допомо­гу інвалідам, бідним гуцульським родинам, дітям-сиротам. Вдало­ся відновити діяльність народної школи, де навчання проводилося українською мовою. Місцеві орга­ни організували роботу культос­вітніх установ, які, зокрема, агіту­вали за приєднання Закарпаття до України.

«ПІДТРИМКА» ЗУНР

Головним завданням Укра­їнської Народної Ради в Ясіні на початковому етапі її існування стало встановлення кон­тактів з Державним секретарі­атом ЗУНР у Станіславові. Для ведення офіційних перегово­рів з представниками західно­української влади щодо мож­ливості приєднання східних районів Закарпаття до скла­ду України в середині листопада 1918 року було направ­лено делегацію на чолі зі Сте­паном Клочураком. Під час зустрічі з державним секре­тарем Сидором Голубовичем закарпатські посланці переда­ли копію протоколу засідан­ня Гуцульської Народної Ради про прагнення об'єднатися з Україною. Однак прем'єр-міністр ЗУНР заявив, що з огля­ду на несприятливу ситуа­цію на українсько-польському фронті уряд не може надати військово-політичну допомо­гу закарпатським українцям і що вони мають взяти всю ініці­ативу в свої руки. У результаті поїздки в структурі Державного секретаріату ЗУНР було ство­рено Секцію пропаганди для угро-русинів, яку очолив Сте­пан Клочурак. Не маючи намі­ру вбивати клин у відносини із сусідньою Угорщиною, через територію якої проходили важ­ливі лінії постачання зброї, амуніції, медикаментів, сиро­вини та українських військово­полонених, західноукраїнський уряд вирішив підтримувати закарпатськихгуцулів неофі­ційно.

Намагаючись відновити свій контроль над північно-східними гірськими районами Закарпат­тя, угорська влада наприкінці грудня 1918 року відправила до Ясіні урядового комісара Кальмана Фізешірі, уповноважено­го розслідувати факти «банди­тизму» та «анархії» в регіоні, а також каральний батальйон у складі 620 осіб для наведен­ня «порядку». З поверненням угорських військ було роззбро­єно підрозділи народної міліції, скасовано Українську Народ­ну Раду в Ясіні, що перейшла в підпілля, відновлено угор­ську мову в школі та в урядо­вому спілкуванні, а на всі поса­ди місцевої управи призначе­но колишніх угорських урядов­ців. У краї почалося пересліду­вання українського національного руху.

У січні 1919 року делегація Гуцульської ради на чолі з Клочураком виїхала до Станіславова, де взяла участь у засідан­ні Національної Ради Західної України, на якому було прийня­то рішення про злуку ЗУНР та Української Народної Республі­ки (Наддніпрянська УНР) в одну соборну державу. Закарпатські представники Степан Клочурак та Юлій Бращайко були обра­ні до складу Трудового конгре­су, що мав зібратися 26 січня 1919 року в Києві. Незважаючи на декларації про возз'єднання, Закарпаття залишалося під військовим та політичними контролем Угорщини. З огля­ду на складну ситуацію на українсько-польському фрон­ті та намагання уряду ЗУНР не псувати відносин з Угорською Народною Республікою Укра­їнській Народній Раді в Ясіні було відмовлено у військовій допомозі. Закарпатські україн­ці мали власними силами орга­нізувати повстання проти угор­ської влади та домогтися при­єднання краю до України. Дер­жавний секретар військових справ ЗУНР Дмитро Вітовський погодився тільки на неофіцій­ну відправку групи старшин і вояків Української галиць­кої армії як добровольців на допомогу в організації майбут­ніх збройних сил на Закарпатті.

ВЛАСНОЮ ІНІЦІАТИВОЮ

За попередньо узгодже­ним планом під час проведен­ня традиційного колядуван­ня на православне Різдво у ніч із 6 на 7 січня 1919 року в с. Ясіня Степан Клочурак разом з однодумцями братами Климпушами, Дмитром Німчуком та Михайлом Сабадюком таємно зібрали 86 озброєних гуцулів, членів роззброєної угорцями Гуцульської народної оборони, до яких долучилися 23 старши­ни і вояки-добровольці УГА, які вночі прибули з Коломиї. Цієї ж ночі озброєний загін зі 109 осіб, очолюваний Степаном Клочураком, скориставшись святковим настроєм, без жод­них втрат роззброїв у Ясіні 620 солдатів угорського батальйону разом з полковником та чотир­ма офіцерами, підрозділ прикордонної жандармерії, захо­пив залізничну станцію, пошту та всі урядові установи в селі, обірвав телефонне сполучення з Раховом.

8 січня 1919 року на загаль­них зборах мешканців Ясіні та навколишніх сіл було відновле­но Українську Народну Раду, що проголосила незалежну Гуцуль­ську Республіку й у спеціально­му зверненні закликала насе­лення Закарпаття до збройного опору угорському пануванню. Законодавчим органом сфор­мованого державного утво­рення стала Українська Народ­на Рада у складі 42 осіб (пар­ламент), а виконавчим - спе­ціальні секції Ради (уряд) із 12 членів, які щотижня звітували про виконану роботу. Поста­нови Ради мали силу зако­ну, за дотриманням якого сте­жив місцевий суд. Також було створено військовий суд.

Війська (1100 осіб) зайня­ли Марамарош-Сигіт. Однак на цей населений пункт висунула претензії сусідня Руму­нія, переважаючі війська якої 17 січня оточили місто.Укра­їнське командування на чолі з сотником Маєр-Михальським після безуспішних переговорів з румунським штабом наказало власним військам без бою від­ступати до Великого Бичкова. Під час відступу поблизу Сигітської Комори через необач­ністьукраїнських старшин два гуцульські загони потрапили в оточення румунських військ. Як наслідок - 18 осіб було вбито, 39 поранено й велику кількість взято в полон. Після цієї пораз­ки окружна команда ЗУНР у Коломиї віддала наказ про від­кликання всіх галичан із тери­торії Закарпаття, побоюючись збройного конфлікту з Румуні­єю та Угорщиною, і залишила таким чином Гуцульську Респу­бліку сам на сам із ворогами.

ОСТРІВ УКРАЇНСТВА

21 січня 1919 року, за кіль­ка днів після невдалого наступу військ Гуцульської Республіки на Сигіт, у Хусті відбувся з'їзд делегатів від Рад Угорської Русі, який ухвалив резолю­цію про прилучення українців-русинів північно-східних комі­тетів Угорщини до складу Укра­їнської соборної держави і про­сив українські війська зайняти ці території.Однак наявних вій­ськових засобів для реалізації цієї мети уряд соборної Україн­ської Народної Республіки, яка була проголошена 22 січня на Софійському майдані в Києві, на той час не мав. У першій половині 1919 року східну час­тину Закарпаття до Берегово­го окупували румунські війська, центральна з Мукачевим пере­бувала під контролем угорців, а західну разом з Ужанською долиною зайняли чехословаць­кі війська.

Софійському майдані в Києві, на той час не мав. У першій половині 1919 року східну час­тину Закарпаття до Берегово­го окупували румунські війська, центральна з Мукачевим пере­бувала під контролем угорців, а західну разом з Ужанською долиною зайняли чехословаць­кі війська.

Єдиним острівцем незалеж­ності в краї залишалася Гуцуль­ська Республіка. Після трагічних подій у Сиготі гуцуль­ські війська відступили на око­лиці Ясіні й надалі контролю­вали цю територію до почат­ку червня 1919-го. На початку квітня 1919 року Степан Клочурак домігся від державно­го секретаря Західної Облас­ті Української Народної Рес­публіки (ЗОУНР - нова назва ЗУНР після об'єднання з УНР) Сидора Голубовича надання економічної допомоги Гуцульщині. Обіймаючи посаду пред­ставника Закарпаття при уряді ЗУНР у Станіславові, Клочурак забезпечив постачання з Гали­чини продовольства та нафти в обмін на деревину, таким чином створивши можливість для реалізації соціальних і про­довольчих програм для насе­лення. Було відновлено заліз­ничне сполучення з Раховом, Коломиєю та Станіславовим, реконструйовано зруйновані війною сільські будівлі, почали функціонувати школи.

Остаточно Гуцульська Рес­публіка припинила своє існу­вання 11 червня 1919 року, коли Ясіню зайняли румунські війська та заарештували чле­нів Української Народної Ради. Напередодні румунської оку­пації Гуцульська рада встигла ухвалити меморандум про приєднання східної частини Закар­паття до складу Чехословацької Республіки. 10 вересня 1919 року Сен-Жерменський мир­ний договір, укладений на Версальській мирній конференції з Австрією, зафіксував входжен­ня Підкарпатської Русі до скла­ду Чехословаччини.

Олександр ПАГІРЯ