Русь погана

Всі традиційні свята радянська влада оголосила пережитками минулого і забобонами, замінивши їх своїми, радянськими. У червні 1928 року ЦК КПУ, слідуючи розпорядженням з Москви, приймає постанову про заборону релігійних рухів та введення антирелігійної пропаганди. Саме тоді виник союз войовничих безбожників, саме тоді по всій Україні почали підривати тисячолітні церкви і храми, безцінні духовні пам'ятки українського народу, побудовані ще за часів Київської Русі.

 Церкви в селі обклали податком. Українці збиралися усіма силами, щоб сплатити ці податки. Коли ж кошти викачували до кінця, дерев'яні церкви більшовики розбирали, а кам'яні використовували як склади, або гаражі для техніки. Сільради фальсифікували підписи людей, за якими нібито самі люди просили закрити церкви - «осередки релігійного дурману».

У церквах відкривалися хати-читальні та клуби. Це був ще один шок для українців - танцюючі комсомольці і партійці у церкві! У школах під час церковних свят проводилися антирелігійні заходи, - були навіть спеціальні «антиріздвяні» і «антивеликодні» компанії. «Соціалістичні» 1 і 2 травня святкували за рахунок Дня Вознесіння Христового (його спеціально зробили робочим днем), щоб замістити у свідомості людей церковні свята радянськими. Вихідні замість неділі перенесли на четвер, але це нововведення не прижилося.

Саме тоді, в 1930-тих роках були введені свята «8 березня» і «маївки», які відзначаються до цих пір, правда вже без мітингів перед сільрадами «на підтримку революційних робітників Німеччини», і без розповідей про надої. Тепер вже просто обпиваються горілкою і обжираються шашликами.

Масове самогоноваріння і споювання українців - теж подарунок Голодомору. До 1930-тих алкоголь вживали виключно по великих святах. На весіллях була всього лише одна-єдина чарка і один бутель з українською горілкою. Коли чарка за весільним столом обходила по колу два-три рази, це і називалося «випити». А вже в 1932-1933 роках, активісти, які розкуркулили чергову сім'ю, відібравши у неї останні залишки їжі, і обмінявши на горілку відібране добро, відзначали свої «подвиги» жахливими пиятиками. Сформувався новий «стандарт» застілля.

Після 1930-тих в українських селах перестали ткати полотно. Більшість майстрів померло в Голодомор, замість них з'явилися магазини. Магазинна тканина була дуже низької якості, та й продавалася вона тільки тим, хто працював у колгоспі. Якщо не вистачало трудоднів, - тканини відпускали менше, так, що навіть не вистачало на спідницю. Тоді ж з'явилася й корупція в торгівлі. - Продавці часто продавали тканину в першу чергу своїм родичам, чи сільському начальству.

Фабрична тканина, на відміну від домашньої, зробленої «для себе» була дуже низької якості. Зникла також шкіряна сировина, - так що 1930-ті роки подарували українському селу ще одне «соціалістичне досягнення» - кирзові чоботи.

Змінився сам стиль одягу, - голови колгоспів переодяглися в популярне в Москві «галіфе», а одяг простих селян став значно гіршим і біднішим. Активісти, розкауркеулюючи село, забирали навіть зроблений вручну одяг, - кожухи, вишиті сорочки і рушники, наволочки, скатертини, ковдри, - все якісне, красиве і нове, що можна було потім обміняти на базарах.

У колгоспах і сільрадах влаштовували навіть торги з таких відібраних речей. Правда, користувалися популярністю такі «аукціони» вкрай мало, - українці не хотіли скуповувати те, на чому було людське горе. Іноді родичі допомагали один одному викупити і повернути свої речі.

Але найчастіше всі ці речі розтягувалися сільськими керівниками по своїх домівках, - одяг, посуд, добро. Те, що не могли забрати, або відвезти, - ламали, особливо сільський інструмент, щоб люди не могли потім скопати навіть грядку. Українці знімали з себе останню сорочку, збирали останні залишки свого добра й мізерні коштовності, і, якщо їм вдавалося пробратися через заслони НКВД і дістатися до найближчої залізничної станції, - пробиралися в міста, щоб там обміняти свої останні заощадження на мішечок борошна, або крупи . З облав, які влаштовували на них міліціонери, не всім вдавалося повернутися додому, і навіть до тих, кому пощастило повернутися, за доносом могли знову прийти «буксирні бригади».

Змінилося саме ставлення до побуту, люди стали байдужими до свого достатку.Типовий побут 1930-тих років в українському селі, в будинку - одне залізне ліжко, з прибитим над ним фабричним покривалом, стіл, фіранки - і більше нічого. Люди зранку, і до самого вечора, працювали в колгоспі, приходили додому просто переночувати. Не треба було вже ні заощаджувати, ні збирати, - «Все одно краще жити ніхто не буде ...». Все життя проходило в колгоспі.

Змінилася культура приготування і вживання їжі. Раніше вся сім'я завжди збиралася разом, це був ритуал - батько на чолі, всі отримували свою порцію по черзі. У Голодомор - хто, коли встиг, той і поїв. Змінився якісний і кількісний склад їжі, і самі страви.

Відповідно змінилося ставлення до батька, який більше вже не міг забезпечити сім'ю, заробляючи на хліб своєю працею. З приходом радянської влади батько вже не міг забезпечити своїх дітей ні юридичними правами, ні матеріальними благами, - він не міг передати їм у спадок стільки добра, як раніше, не міг дати ні придане, ні землю. Натомість з'явилася юридична і матеріальна відповідальність дітей за батьків - «куркульські діти» репресованих батьків підлягали виселенню в дитячі будинки, а якщо їм і вдавалося залишитися в селі, доля їх була найважчою.

У 1932-1933 роках по всій УРСР було зареєстровано понад 2000 випадків канібалізму, що відбувалися на грунті повного руйнування психіки.

Про людоїдство багато говорили, але навіть у ті страшні роки, факти канібалізму викликали шок і відкидання у голодуючихукраїнців. Повсюдним явищем стали самогубства. Були випадки, коли жінки, не витримуючи більше мук, на ніч розпалювали печі, закривали вікна і двері, і всією родиною, з дітьми, труїлися чадним газом.

Масово поширювалися випадки навмисних вбивств. Головним чином, з боку активістів, які, користуючись своїм всемогутністю, чинили самосуди. Так активіст - об'їждчик, побачивши дітей, або жінок, які на скошеному полі, в стерні, вибирали рідкісні залишен колоски, міг на місці до смерті забити жертву нагайкою з металевими наконечниками, або ж жертва вмирала від ран вже вдома.

Саме 7 серпня 1932 року ЦВК і Раднарком СРСР прийняв постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Постанову, написану і затверджену особисто Сталіним, і спрямовану в першу чергу проти українського села, в народі назвали «Законом про три колоски».

Закон передбачав «розстріл із конфіскацією всього майна, або, за пом'якшувальних обставин, позбавлення волі на строк не нижче 10 років, з конфіскацією всього майна». Амністія в цьому випадку була заборонена. Всього ж до літа 1933 року за цим законом було засуджено 150 000 українців, близько 51 000 українців були розстріляні. Засуджували навіть дітей, які в холодних, осінніх полях, босяком по стерні шукали рідкісні залишені колоски.

Як останній акт відчаю і помсти, беззбройні, доведені до крайності, українці голими руками вбивали активістів. Українські чоловіки і жінки вилами та лопатами розправлялися з російськими комуністами, палили сільради, забирали свою худобу з колгоспів. На місця самосуду відразу ж висилалися каральні загони НКВС, які кожен раз жорстоко розправлялися з повсталими.Тільки за кілька перших літ 1930-тих років в Україні спалахнуло 400 селянських повстань. 265 районів Україні були охоплені стихійними повстаннями, в 108 районах повстанці повністю знищили всіх чекістів, комуністів і «продзагони».

Всього ж в 1917-1933 роках в Україні діяло 692 підпільні організації та 1435 повстанських загонів, велика частина яких загинула в боротьбі з більшовиками.

Серед українців, які служили в Червоній Армії, ширилися чутки про Голод в українському селі, критично зростала кількість готових до збройного повстання. Для радянської Росії і Сталіна виникла реальна загроза втратити Україну. На боротьбу зукраїнськими повстанцями були кинуті основні сили більшовицького терору, пропаганди, і політики ізоляції села від зовнішнього світу. Втративши у виснажливій і нерівній боротьбі найактивніших своїх борців і захисників, сили Україні були підірвані.

З часом опір став пасивним - люди почали закопувати зерно, змішуючи його із землею, ховати в солому, просто відмовчуватися. Але саме через пасивність опору в свідомості людей починав міцно вкорінюватися сильний страх. Якщо у людей і було зерно, то вони, побоюючись, що їх хтось побачить і донесе, так і не відкопували зерно і вмирали від голоду.

Страх - найстрашніше каліцтво, нанесене росіянамиукраїнській нації. Люди стали замкнутими і непривітними. Спробуйте поїхати в Сумську, або Чернігівську область, пройдіться там глухими селами і спробуйте заговорити з місцевими людьми похилого віку ...

Звичайно ж, була тоді і солідарність, і взаємовиручка. Українці ділилися останнім шматком хліба і склянкою молока зі своїми ближніми, рятуючи сусідів, знайомих, і їх дітей, але явище доносів стало масовим.

Американський дослідник Голодомору Роберт Конквест відніс цей феномен до психічних симптомів, які виникли в результаті тривалого голоду. Люди стали боятися один одного, своїх сусідів. Вночі, коли в будинку мололи залишки злаків, у дворі залишали дітей, для того, щоб вони встигли попередити батьків про наближення сусідів. Про яку надалі побудову «солідарного соціалістичного суспільства» могла йти мова?

Страх і невпевненість часто змушували доносити на сусіда, щоб той не доніс першим. Доноси заохочувалися. Була встановлена ​​премія в розмірі 10-15% від знайденого зерна. Для деяких людей донос став єдиним способом вижити. Часто так зводили особисті порахунки. Саме після Голодомору донос став не ганьбою, а проявом «суспільної свідомості».

Сільський міліціонер за кожну таку доведену до суду справу отримував добавку до зарплати у вигляді 75 рублів. Саме з села 17 лютого 1933 цей «вдалий» досвід був поширений по всій території УРСР.Очевидно, що тільки жахи Голодомору затьмарюють ще одну істину. Тому що дійсно ніхто ще не повідав ні нам, ні всьому світу про те, що Голодомор 1932-1933 років був не тільки найбільшим геноцидом в історії людства, а й наймасштабнішим, найефективнішим пограбуванням людей. Такою собі «золотою жилою» і «золотою лихоманкою» по-комуністичному, де жертви самі діставали зі схованок і несли російським окупантам свої сімейні коштовності. Аби відстрочити голодну смерть. А, може, і вижити. Автоматично виникає питання, - а скільки ж всього капіталу вимела з України червона московсько-імперська мітла? Можна назвати деякі деталі цього злочину. 

«Торгсін» (від словосполучення «Торгівля з іноземцями») під час Голодомору став єдиною державною системою магазинів, де населення могло купити в Україні продукти харчування першої необхідності. Але тільки за дорогоцінні метали, або за валюту. 

Формально ця всесоюзна контора виникла влітку 1930 року при Наркоматі зовнішньої торгівлі. Але в Україні магазини «Торгзіну» почали активно працювати тільки з січня 1932 року, і як показала практика, не з іноземцями, а з голодуючими жителями сіл. Постанова «Про створення Всеукраїнської контори «Торгсіну»» було прийнято на засіданні Ради Народних Комісарів УРСР 29 червня 1932 року. 

Чи випадкові ці дати і директиви? Зіставимо за часом і змістом різні постанови та інші документи з організації та розширення діяльності системи магазинів «Торгсіну» в Україну з іншими постановами. Серед них постанову про посилення «хлібозаготівель», «Закон про три колоски», про недопущення будь-якої торгівлі вукраїнському селі, постанова про боротьбу з «саботажниками» і т.д.). 

Можна жахнутися тому, наскільки ці документи з'являлися абсолютно синхронізовано. Всі розпорядження з'являлися за принципом: 1) Партія забирає в українського села весь хліб; 2) «Торгсін» забирає в українського села все золото і гроші. Подальший аналіз діяльності партії та «Торгсіну» в Україну додає ще один пункт 3) І партія, і «Торгсин» зроблять все так, щоб хохли все одно не вижили. 

В обмін на золото українці отримували товарні ордени (бони), а з 1933 року - спеціальні книжки, за якими вони вже могли отоваритися продуктами. Весь процес затягувався до двох місяців, з тим, щоб отоварюватися за бонами і книжками було вже нікому. 

Очевидці свідчили про сотні випадків смерті голодуючих прямо у чергах «Торгсіну», або відразу ж після покупки продуктів. Іноді такі черги за хлібом тягнулися до кількох кілометрів. Ті, хто займав чергу ні світ, ні зоря, міг отримати ці маленькі шматочки хліба по 150 грам тільки пізно ввечері. В основному приїжджали люди із сіл, які дуже часто отримували цей шматочок хліба, сідали в куток і вмирали прямо там, на вулиці. 

Часто біля магазинів «Торгсіну» на голодних українських селян вже чекали працівники ГПУ, які заарештовували "золотовалютчіков» і відбирали у них куплений хліб, а іноді просто «гнали в шию», закривали у відділеннях, для гарантованої смерті, або займалися банальним рекетом, вибиваючи зізнання про те, скільки золота ще залишилося у людини вдома. 

Восени 1932 року весь Київ уже був наповнений голодними й опухлими жителями навколишніх сіл, які намагалися обміняти свої нехитрі пожитки на хліб, або інші продукти. Особливо багато їх стало навесні 1933 року, - голодними і вмираючими були заповнені всі сквери та вулиці міста. 

Люди несли рештки своїх коштовностей в магазини «Торгсіну», прилавки якого були забиті пакетами з борошном, салом, медом, сиром, ковбасою і консервами. В обмін же на золоті прикраси людям видавали найдешевше кукурудзяне борошно, або крупу. Але найбільше смертності українців, навіть «ощасливлених» «Торгсіном», сприяла так звана «припічка», - офіційно дозволений прибуток працівникам-скупникам «Торгсіну», різниця між вагою золота, прийнятого від населення, і зданого в банк. Дуже часто працівники «Торгзіну» приймали золото за однією масою, а записували до реєстраційних актів зовсім іншу. Таким чином, одна тільки «припічка» кожного магазину сягав кількох кілограмів в місяць. За кожним грамом золота, вирваного в українця, залишалася чиясь голодна смерть. 

Крім «припічки», отримуючи величезні зарплати та продовольчі пайки, працівники «Торгсіну» все одно займалися шахрайством і спекуляціями. Система «Торгсіну» платила українцям за їхнє золото значно менше того, що воно коштувало на світових біржах. 

Але сам факт цього жахливого злочину росіян протиукраїнського народу посилюється ще одним аспектом: побутове золото українців, (яке росіяни так презирливо називали «драгломом»), було особливо небезпечною, з ідеологічної точки зору, цінністю. Його обрядо-традиційний сенс торкався найсвятішого кожноїукраїнської родини - це були сімейні реліквії, - все те, що оберігали, передавали з покоління в покоління, об'єднуючи сім'ї в роди, а роди в націю, примножуючи духовність. 

До жовтня 1933 року в Україні діяло 263 магазини «Торгзіну», кожен з яких мав систему приймальних пунктів, відділень, і філій. Найбільше таких магазинів було в Київській області - 58, найменше в Донецькій - 11. 

Масштаби більшовицької «золотої лихоманки» повністю збігалися з «графіками» геноциду. Якщо в 1931 році через систему «Торгсіну» держава отримала 6 млн. рублів, то в 1932 році - вже близько 50 млн., а в 1933 році - 107 млн. рублів. З них 75,2% припадало на дорогоцімнні метали - золото, срібло, платину. Так званий «драглом» становив 38%, монети царського карбування - 18% від загальної суми валютних надходжень. 

Якщо в 1932 році «Торгсин» УРСР «заготовив» у населення 21 тонну золота (26,8 млн. рублів) і 18,5 тонн срібла (0,3 млн. рублів), то в 1933 році «Торгсин» «заготовив» вже 44,9 тонн золота (58 млн. рублів) і 1420,5 тонн срібла (22,9 млн. рублів). Особливо невигідно було здавати срібло. Ціна на нього за порівняння з дореволюційною впала в три рази. За 1 грам срібла українцям платили 1 карбованець 25 коп, хоча його ціна Нью-йоркській біржі була 1 рубль 80 копійок.

Від такої «дельти» прибули СРСР були колосальними. Скупку діамантів уряд дозволив восени 1933 року, коли надходження золота до магазинів «Торгсіну» практично припинилося (все здали, та й нікому вже було здавати). В Україні діяв лише один пункт - у Харкові. За один карат діаманту з дефектами «фахівці» «Торгсіну» брали 12 рублів, за чистий - 260 рублів. Не важко здогадатися, з якою класифікацією проходила основна маса діамантів. Тільки за 4 місяці операцій з діамантами «Торгсін» зібрав їх на 600000 рублів. 

У 1932-1933 роках з України за кордон було продано різного антикваріату (твори мистецтва, ікони, старовинні коштовності) на суму 5,8 мільйонів рублів. Якщо зіставити число жертв українського Голодомору з кількістю золота і срібла, яке було викачано московсько-імперським комунізмом з України в 1932-1933 роках, вийде десь 5 інвалютних карбованців на душу. Або 12 кілограм борошна.

Такою була ціна життя, вірніше, страшної смерті одногоукраїнця. Якщо ж поділити ці 66 тонн золотих виробів і 1439 тонн срібних виробів на все населення України того часу, вийде приблизно 1,5 грама золота і 31 грам срібла.

До чого це? Нехай кожен «істинно православний» росіянин, що носить сьогодні золотий хрестик, або обручку, подумає ... 

Всього ж, тільки за найскромнішими оцінками в Україні від штучного голоду 1932-1933 років загинуло 6 млн. населення. Від 1,4 до 2,5 млн. українців були депортовані до Сибіру та райони вічної мерзлоти. 

На «очищені» території з центральних областей радянськоїРосії хлинули орди росіян, які вже давно начулися про щедруукраїнську землю, тепло, м'який клімат, і про багаті і міцні господарства українців. Тільки за два наступні роки в Україну переселилося 220000 сімей, загальною чисельністю більше 1,2 млн. чоловік. З Білоруської РСР до Одеської області - 61 ешелон; із Західних областей РРФСР до Дніпропетровської області - 109 ешелонів, з Горьківської до Одеської області - 35 ешелонів; з Центрально-чорноземного регіону Росії до Харківської області - 80 ешелонів; з Іванівської області в Донецьку - 44 ешелони. (Див. карту)

Інтенсивна колонізація захоплених територій тривала до кінця 1930-тих років, і поновилася в середині 1950-тих. 

У Російській імперії, за даними перепису населення 1897 року (під час якої ставилося питання не про національність, а про рідну мову) росіяни складали 43,4% населення (80,5 млн. чол.), А українці - 18,4% населення (33,4. млн. чол.) У СРСР, за даними перепису населення 1939 року, (результати минулого перепису 1937 року були засекречені, а його керівники знищені) росіяни складали вже 99,6 млн. чоловік, а українці - 28,1 млн. чоловік. Відсутність приросту і пряме скорочення українського населення за 40 років не можна назвати нічим іншим, окрім як безперервним геноцидом українців.

За часів Російської імперії в Україні росіян було менше 8% від усієї чисельності населення, і сконцентровані вони були в основному у великих містах. Головним чином це були представники окупаційної колоніальної адміністрації - судді, керуючі, поміщики-землевласники, великі промисловці, військові. Внаслідок століттями проведеної росіянами колоніальної політики депортацій, переселення і заміщення корінного населення - українців, сьогодні в Українуросійським є вже 17,3% (8,3 млн. осіб) населення країни - фактичний кожен 5-тий її житель. 

Сьогодні нащадки цих переселенців, - так званий «російськомовний» схід і південь України відрізняються яскраво вираженою ненавистю до української мови, історії, культури, до корінного народу - українців, і до самого факту існування України, як незалежної держави. Процес відродження національної пам'ятіукраїнців та побудови своєї національної держави болісно сприймається росіянами як «сепаратизм і самостійнічество», «спроби переписування загальноросійської історії», прояв «насильницькоїукраїнізації», і «відродження фашизму». 

Ще однією цікавою особливістю, про яку українські демографи і соціологи не люблять говорити публічно, є статистика з урахуванням національного складу населення. Найбільш «депресивними» щодо епідемії туберкульозу, ВІЛ-інфекції, гепатиту «С», алкоголізму, наркотичної залежності, проституції, розлучень, абортів, вбивств і пограбувань є саме ці східні і південний регіони, заселені так званими «російськомовними співвітчизниками». 

Якщо графічно зобразити статистику вищеперелічених захворювань і злочинів по регіонах Україні і зіставити її з графіками, що відображають регіони з найвищою підтримкою «Партії регіонів» і «про - росіянина» Віктора Януковичана останніх президентських виборах, то вони дивним чином будуть збігатися. 

Найбільш же благополучними в плані здоров'я, народжуваності та рівня злочинності серед населення є території західної і частково центральної України, де росіяни становлять абсолютну меншість населення. 

Саме завдяки Організації Українських Націоналістів та боротьбі Української Повстанської Армії, мільйонам жителів ЗахідноїУкраїні пощастило вижити, не потрапити в табори, або, принаймні, не померти болісною смертю від голоду, а загинути в бою, зі зброєю в руках, борючись проти московських варварів і окупантів. 

Більше 10 років, від 1942 року і до 1952 року (останній бій УПА відбувся в 1960 році) вони, без будь-якої зовнішньої підтримки, воюючи виключно трофейною зброєю, показували росіянам, хто був і залишається дійсним господарем в Україні. Саме тому сьогодні імена Бандери і Шухевича викликають таку ненависть і напади сказу уросіян. 

Незалежна Україна існує вже більше 20 років. В Україні вже виросло ціле покоління українців, які знають правду, які знають імена своїх справжніх героїв, знають російську брехню про «братні народи», ніколи не забудуть, і не пробачать тих, хто розпинав Україну. І з кожним роком їх ставатиме більше і більше. 

Саме Незалежна Україна не залишає деградованій Росії, і її остаточно оскотиненому сатанинському російському наброду, на чиїх руках кров мільйонів невинних людей, більше жодних шансів вижити. 

Слава Україні! Героям Слава!

Золоті ворота в Києві

Ця стаття була надрукована в журналі "Просвіта" за липень-грудень 1937 року.

 

Девятьсот років тому дійшла наша княжа держава до вершка сили і слави за князювання Ярослава Мудрого (1019-1054). Саме 1936р. помер його брат Мстислав Хоробрий, князь Лівобережжя, і під рукою Ярослава знайшлися всі українські землі обабіч Дніпра. Того самого року прийшла під Київ орда печенігів , що непокоїли нашу землю. Та Ярослав зібрав військо й розбив тих печенігів так, що недобитки їх повтікали набезбач. Тільки ще в наших горах залишилося по них містечко Печеніжин, а так, то і слід по них загинув.

Ярослав, на пям’ятку перемоги над печенігами, розбудував великий Київ. На нього складалася церква св. Софії, монастирі св. Юрія та Ірини та ще Золоті Ворота на брамі валів - на зразок Царгороду, бо наш князь хотів своєю столицею дорівняти грекам.

Золоті Ворота Ярослава була це, як у Царгороді, входова брама серед міських валів. На ній піднімалася золотоверха церква Благовіщення. Церква ця була зовсім схожа на церкву, що над вхідною брамою до Лаври. Та тільки ця була водночас твердинею, звідкіля керманич залоги давав обложеним киянам накази, куди в обороні міста з валів стріляти на ворогів.

Про ті Золоті Ворота зберігся переказ, записаний у літописах. Там читаємо, що 1151р. син половецького хана Боняка хотів, як і його батько, рубати Золоті Ворота, та під час облоги погиб. З тої літописної вістки виросла казка, що польський князь Болеслав Хоробрий уже в 1018 р. рубав Золоті Ворота. Поляки й досі показують меч, званий «Щербєц», дарма що тоді ще не було Золотих Воріт у Києві.

З церквою, що на Золотих Воротах, зв’язаний другий переказ, що перед нападом татар Мати Божа вийшла на стіну і плакала над майбутніми руїнами Києва, взиваючи вірних киян постояти за Київ і за Дім Богородиці, себто за Соборну Церкву. Це оспівує прекрасна пісня з того часу: «Плач Богородиці над Києвом». А головний переказ про Золоті  Ворота в’яжеться з лицарем Михайлом Семилітком, оборонцем Києва перед татарами. Переказ цей зберігся на Україні. Він записаний у 16 відмінах, і скрізь Михайлик Семиліток виростає в казкового велетня, що забирає Золоті Ворота, символ нашої державности, з Києва й відносить їх до Царгороду. Зміст переказу такий:

У київського князя Володимира є малий синок Михайлик. Про нього йде слава, що він був великий вояк. Це знали татари, обложили Київ і зажадали, щоб кияни віддали їм Михайлика - за зятя. Кияни зібралися на віче і, за мир з татарами згодилися Михайлика віддати. А Михайлик сильно воював татар, а що було стрілить із Золотих Воріт, то так і вцілить ханові в тарілку. Та як Михайлик почув про постанову киян, промовив:

«Ой кияни, кияни, панове громада,

Погана ваша рада,

Якби ви Михайлика не оддавали,

Поки світ Сонця - вороги Києва б не достали»

І взяв на спис Золоті Ворота з валів і, не бачений татарами, переніс Золоті Ворота до Царгороду. Тим часом орда ввірвалася в проломину мурів, зруйнувала столицю та повалила княжу державу. Та Михайлик і досі живе в Царгороді й пильнує Золотих Воріт. Коло нього стоїть склянка води і проскурка – більш нічого він не їсть. «Та прийде час», каже переказ, «що він вернеться до Києва і поставить ворота на своє місце». А в Царгороді, як хто, йдучи попри ворота, скаже «О,Золоті Ворота, стоять ще вам там де ви стояли», то золото на них заблисне. А як хто не скаже або не подумає: «Ні, вже не буть вам у Києві» -  то золото так і померкне!» 

«Золоті Ворота» в цьому переказі подають знак державности. А Михайлик - це вічно молода сила народу, який вічно відроджується, все готовий станути в обороні віднови давньої держави. Отак цей переказ – живий державницький спомин з часів княжої держави, що зберігся в устах народу.

Ще в ХVІІ ст. запорожці під отаманом Вдовиченком пішли в 1672р.  походом на Царгород щоб узяти Золоті Ворота та поставити їх у Києві. Це доказ тому, що ще в ХVI ст. ця віра була в народі і що вона жива й досі.

А повстав цей переказ із такої історичної події. Коли 1234р. прийшли татарські посли під Київ і дивувалися його красі, у Києві сидів князь Михайло Всеволодич з роду Ольговичів. Татари пробували намовити його піддатися. Але Михайло не послухав і не піддався. Та коли татари зруйнували північні українські землі, Михайло втік на Угорщину, а Київ заняв король Данило і посадив там воєводу Дмитра. Коли татари 1242р. зруйнували Київ і вернулися на Волгу, Михайло вернувся на Україну, але взяв тільки Ченигів. Татари покликали його до себе, й він вибрався до хана просити в нього Києва. Але 20 вересня 1246 року наклав головою, бо не згодився поклонитися татарським богам.

Ця лицарська смерть князя Михайла залишила сильне вражіння в народі, і він склав цей безсмертний переказ про «Золоті Ворота». Народній переказ каже Михайликові перенести Золоті Ворота до Царгороду. З цього можна зробити висновок, що від Чорного Моря залежить обнова і велич української держави. Тепер цей переказ набирає значіння, бо український народ дібрався до побережжя Чорного Моря.

Тепер у Києві стоять тільки залишки Золотих Воріт, яких ворожа Москва з зависти не дозволяє відбудовувати. Але Золоті Ворота залишилися в народній пам’яті, як знак української держави, яка була й буде воротами між Азією та Європою.  

Василь Пачовський

Куликовська битва, якої не було. Головний міф Московії

Битва тільки намічалася. Дмитро Донський, як васал Золотої Орди, володар Московського улусу за наказом хана Тохтамиша виступив, вірніше почав просування своїх військ проти самозванця на ханський престол – Мамая.

Якби ми сприймали за правду все, що написане літописцями радянської епохи, то вважали би, що життя було в кисільних берегах з молочними ріками. Але, будучи очевидцями зовсім недавньої епохи, ми прекрасно усвідомлюємо ціну писанини цих політруків друкованого слова – «літописців» ЦК компартії СРСР про радянське життя, що все що там було – було ХОРОШО.

Але ми ж знаємо, що це не так!

Подібна ситуація з історичними літописами. Ну не любили Чернігівські літописці київських Рюриковичів, а київські – чернігівських Ольговичів. І в результаті один і той же факт в історії має прямо протилежні оцінки. Наприклад: ну, немає жодної згадки в західній історіографії тих часів про «льодове побоїще» з Олександром Невським на чолі. Там взагалі ставлять цей «факт» під великий сумнів. Я запитую: то кому вірити? Тільки підтвердженим фактам!

Ось рішення про вбивство монгольських послів, які вмовлялируських князів не виступати на боці половців – факт. Як і факт, що згідно закону монголів – Ясси, обман довіри для порушника означав обов’язкову смерть. І невиконання цього закону ТЕЖ означало смерть. Вбивство послів означало, що князі, які ухвалили вбивство, засуджені були на смерть. За законом монголів – тієї ж Ясси – застосовувалася, як обов’язковий додаток, колективна відповідальність. Раз громадяни терплять подібних правителів, здатних на обман довіри, вони теж підлягали смерті.

Ось ВИТОКИ і ПРИЧИНИ «навали» монголів на Русь. Не терпить ніякого доказу і факт, що мовою, на якій стали говорити ТАТАРИ, була кипчакська – тобто половецька. І подумати тільки, як так, монголи, аж до Угорщини ганялися за половцями, своїми кровними ворогами, а потім ЇХ мова стала – державною. Відповіді лежать серед фактів, на поверхні, як би ми сказали, а не в міфах. Це ж стосується і «Куликовської битви».

Місце, де була «битва», знайти за століття пошуків НЕ МОЖУТЬ. Ось як про це кажуть самі російські науковці: «…Сотрудники Тульской археологической экспедиции вместе с коллегами из Государственного Исторического музея проводят раскопки Куликова поля с 1982 года. Восстановлены общая картина облика поля на протяжении трёх тысяч лет... флора, фауна, почва... Специалисты для изучения 70-километрового коридора... использовали не только геомагнитную съёмку. Здесь были прокопаны сотни метров траншей. Местность в прямом смысле слова прочёсывали солдаты и школьники. Приглашали даже экстрасенсов. Однако за годы поисков не было найдено ни одного важного предмета, позволившего бы, достоверно утверждать, что битва происходила именно в северной части поля рядом с деревней Хворостянкой и рекой Смолкой...».

Читачу, візьми і запитай в Україні, тобі кожна бабця в будь-якому селі, де проходили ті чи інші події історії, до метра покаже місце де ЦЕ БУЛО. А артефактів – копати не перекопати. А тут «Головна Битва Великого Міфу» російської історії – ні місця, ні артефактів знайти не можуть. А все дуже просто – битви НЕ БУЛО.

Вона тільки намічалася. Дмитро Донський, як васал ЗолотоїОрди, володар Московського улусу за наказом хана Тохтамиша виступив, вірніше почав просування своїх військ проти самозванця на ханський престол – Мамая. Великий полководець і талановитий організатор Мамай не був Чингізідом і не міг законно претендувати на ханський престол.

Проти Мамая назустріч один одному рухалися війська Дмитра Донського і законного претендента на ханський престол – Тохтамиша, щоб об’єднаними зусиллями розбити Мамая. З іншого боку рухалися на з’єднання один з одним союзники хан Мамай і Великий князь Литовський Ягайло.

Першим зустрівся з Мамаєм дійсно Донський, а саме 8 вересня (за новим стилем 21 вересня) 1380 року. Мамай, сподіваючись розбити їх поодинці, почав ар’єргардні сутички з Донським, але, дізнавшись про стрімке наближення Тохтамиша, щоб не опинитися в оточенні, повернув і пішов у степ на зустріч Тохтамишу, де вже наприкінці вересня (за старим стилем) 1380 року вони зустрілись. Але і тут битва не відбулася. Зустрівшись з законним Чингізідом, воїни Мамая зійшли з коней і присягнули Тохтамишу. До речі, на тій же річці Калці, поблизу сучасного Маріуполя.

Якщо ж слідувати російській версії, то виходить нісенітниця. Після «поразки» від Дмитра Донського, згідно з російськими літописами, Мамай «був розбитий», втративши у битві 150 тисяч чоловік. Постає питання: яким таким ЧУДОМ через два тижні Мамайзнову знаходить ще 150 тис. чоловік свіжого війська для битви з Тохтамишем?

Дійсно, фантазія російских літописців не знає меж, бо деякі доводять цифру загиблих татар до 800 тис. чоловік! Нам з історії відомо, що битви подібних масштабів з втратою 150 тис. військ відображаються в житті країни на століття! Тому що відшкодувати втрати настільки величезної кількості воїнів неможливо навіть за одне покоління – 25 років. Приміром «навала монголів» на Русь здійснювалася лише 40 тисячним корпусом (чотири тумена), більше монголи фізично не могли виставити!

Так і тут. Мабуть вся армія Мамая, яку він міг мобілізувати з усього свого улусу, не могла перевищувати 60 тисяч чоловік. Як і, до речі, армія Донського. Математика утримання людей і коней протягом тривалого часу, в польових умовах, не допускає більшої кількості. А в самій сутичці, мабуть, брало участь не більше як 40 тисяч чоловік з кожного боку!

Потрібно також зауважити, що на той час армія татар, русичів і московитів – це тяжка панцирна кіннота з панцирними вершниками, з вкрай незначною кількістю піхоти на возах. Та й то в допоміжних частинах. Так що бажання видати бажане за дійсність зіграло з літописцями Кремля злий жарт. При цьому вони ні слова не сказали про те, Великий князь Литовський Ягайло, який був союзником Мамая, але не встиг з’єднатися з ним, сам після «Мамаєвого побоїща» розбив війська «переможця» Дмитра Донського! Адже військо «переможців Мамая» так і не повернулося додому в Московщину з «успішного походу». Воно було побите Ягайлом.

У 1382 році 23 серпня за інтриги свого васала Дмитра Донського з Литвою Тохтамиш спалив Москву. Через деякий час Дмитро Донский направив до Тохтамиша послів з багатими дарами і висловленням покірності. І це є наслідками «великої перемоги» на Куликовому полі?

Після поразки від Тохтамиша, залишки війська Мамая йдуть на територію сучасної України, де асимілюються серед слов’янського населення. Це друга, після першої битви на Калці, масова хвиля «переселення» та асиміляції татар (колишніх половців) слов’янами (українцями).

Тут справжні витоки міфу про козака Мамая. Але тут і витоки нової історії роду Мамая в Україні, від якого ведуть рід князі Глинські, з роду яких сама матір Івана Грозного. Адже точно відомо, що нащадки Мамая були служивими князями у Великому князівстві Литовському. Адже від сина Мамая – Мансура Кіятовича – ведуть свій рід князі Глинські, родові володіння яких знаходилися на землях Полтавської та Черкаської областей України. З ним пов’язані родинними узами роди Острозьких, Вишневецьких, Ружинських, Дашкевичів, а (по жіночій лінії) російський цар Іван Грозний (прапраправнук Дмитра Донського) і його сини. Олена Глинська вийшла заміж за великого Московського князя Василя III і стала матір’ю княжича Івана, першого російського царя Івана Грозного. Ось так цікаво виходить в історії, що в Івані Грозному зійшлася кров ворогів – хана Мамая і князя Дмитра Донського!

 Олександр Пальченко

«Традиції шляхетського роду»

Передовсім кілька слів про нещодавні події. «Святкування» 9 травня у Львові засвідчило, що чим далі від 1945 року, тим актуальнішою стають світоглядні, ідеологічні питання. Відтак, події визвольних змагань українського народу на початку ХХ століття мають (за логікою) бути найактуальнішими. З цієї точки зору й розглянемо проблему української шляхетності.

Славнозвісний російський автор пише сьогодні: «Головна проблема в тому, що промислова та фінансова аристократія в Росії не відбулася, і це гірше за будь-яких силовиків. Бо аристократія (хоч крові, хоч грошей) - це влада, що створена на нерозривному зв’язку із землею та країною, і саме в результаті цього зв’язку цю владу визнають інші верстви. (…)

І аристократія, й олігархія в формально-законницькому значенні одне і те ж - влада небагатьох. Невелика різниця лише в тому, що аристократія розмовляє з суспільством однією мовою та наділена загальновизнаною харизмою, тоді як олігархія живе у штучному світі, розмовляє штучною мовою і жодною харизмою не наділена. Тому аристократія вкорінена в рідний ґрунт і стоїть століттями, втілюючи силу, багатство й енергію нації, а олігархія позбавлена коріння…» (Максим Соколов).

Як людина, що не належить до російської культури, я маю можливість поглянути на ситуацію зі сторони і, розширивши сферу застосування соколовської логіки, категорично заявити: в Росії (а отже, і в Україні, яка входила до складу Російської імперії) взагалі ніколи не було аристократії. Поміщики, пани - були, аристократів - не було.

Це не європейська аристократія, бо та декларує: «Ми можемо дозволити собі все, і саме тому ми можемо дозволити собі лише дуже небагато». Це не римські патриції, «для яких влада була правом і шаною, а не джерелом доходів» (Т. Моммзен). Це не господарі англійських графств, які витрачають своє багатство на сільську гостинність («могутній граф Варвик, як розповідають, день у день утримував у своїх численних замках 30 тисяч людей». - Адам Сміт). Це ієрархічна східна деспотія, розбещена вседозволеністю, яка перетворила свою безмежну владу над «нижчими» на джерело доходів. І тому хоч скільки промовляй російською «граф, граф, граф», в історії Росії аристократів не буде.

На жаль, нормальний процес формування української аристократії, яка розмовляла б із суспільством однією мовою (в прямому та переносному значенні), припинився після анексії козацької держави московським царством. Поширивши права та привілеї московських служивих дворян на малоросійську шляхту та козацьку старшину, імперія позбавила українських «кращих людей» паростків аристократичності (які завжди зростають на ниві військової демократії) і таким чином перетворила на типово російських імперських деспотів-кріпосників. Кращі з кращих протестували, але хіба могли вони встояти «перед цією невблаганною лавиною, що котилася з півночі до Чорного моря та покривала все, що носилоросійське ім’я, однаковим крижаним саваном рабства»? (Олександр Герцен).

З «Нариса історії Глинська» киянина В. Пархоменка: «На початку квітня 1918 року в Глинськ вступив загін німців і гайдамаків. Глинчан зігнали до волосного правління на сходку. Під дверима волосного правління були встановлені станкові кулемети, чорні дула яких були націлені в юрбу. Там же стояло біля десятка дерев’яних лавок і купа заготовлених різок. На ґанку, поруч з кулеметами, стояв німецький комендант, біля нього пан Зарудний. Комендант оголосив, що за порубку (зроблену за розпорядженням Ради) лісу, що належить панові Зарудному, жителі повинні виплатити Зарудному компенсацію 80 тис. карбованців. Кільком глинчанам, які спробували висловити невдоволення, карателі всипали різок і шомполів. Свою порцію шомполів отримали й ті, хто добровільно здав німцям і гайдамакам зброю. Ця екзекуція тривала від ранку до полудня».

Громада відповіла адекватно. Лозовчанин В. Труш у своєму нарисі «Національно-визвольний рух на Лозівщині у ХХ столітті» пише: «Замилування Гетьманатом, чи вірніше - союзниками, тривало недовго. Політика реквізицій підштовхнула селян до повстання. Тоді ж починається організований махновський рух (…). Просуваючись землями Олександрівського та Павлоградського повітів, махновці вели бої з військами гетьмана та союзників.

Серед лозівчан і досі побутують спогади про Махна - від серйозних до легендарних. Зберігся опис руйнування маєтку родини Зарудних у селі Домаха, зроблений народним артистом України О. Тарасенком.

«…Занять у школі не було - всі були зайняті пограбуванням панського маєтку. Разом із махновцями, ми, дітлахи, влетіли у величезну, залиту сонцем, кімнату на третьому поверсі. В центрі кімнати стояв красивий чорний рояль. Вусатий махновець оскаженіло вдарив прикладом рушниці по білих лискуватих клавішах і вони болісно застогнали мовою різних звуків. «Ану, взяли! Налягли! Хай ця панська музика заграє нам там, на вулиці. Взяли!» Всі припали до роялю і з силою штовхнули його в прірву вибитої стіни…

Коли вже зовсім стемніло, ми знов вирішили заглянути в палац. Раптом з темряви хтось жбурнув палаючий факел. Перелякані на смерть, ми галопом вилетіли з палацу. Через якусь мить все навколо палало вогнем. Смолоскипом горів панський маєток Зарудного. А навколо, на відстані, до ранку стояли з дітьми селяни, скрушно спостерігаючи нічим не виправданий злочин…».

Невиправданий? Дивлячись як розуміти правду - у формально-законницькому або сутнісно-історичному значенні. Коли один із нащадків Григорія Зарудного, миргородського полкового осавула та дипломата гетьмана Мазепи, шмагав гайдамацько-німецькими шомполами своїх селян, знайшлися селяни, які на знак помсти спалили садибу іншого нащадка Григорія Федоровича. З історичного погляду, все дуже логічно.

Не судилося «кращим людям» козацького народу вирости вукраїнську аристократію, яка була б вкорінена в рідний ґрунт і втілювала б силу, багатство й енергію нації. Їхнім нащадкам судилося лише імперське дворянство, що до національної аристократії не має ані найменшого стосунку.

Але навіть і за таких несприятливих історичних умов шляхетні герої народжувались.

Моя героїчна історія відноситься до великих і трагічних київських подій січня 1918 року. Створено її було 1919 року, коли в Харкові в друкарні «Печатник» вийшла книга «Богдан-Олександр Зарудний. Ілюстрований збірник. Упорядкували С.Зарудний і Г.Михайлич». Потім історію розчинили, упорядників розстріляли, а книгу відправили до спецсховища.

У підручнику історії України, за яким нині навчаються студенти Харківського університету, цікаві для нас події викладено так: «Захопивши Київ, війська М.Муравйова протягом трьох діб здійснювали «червоний терор». Від їхніх рук загинули 2587 киян, в основному офіцерів, юнкерів, заможних громадян» (В.Семененко и  Л.Радченко. История Украины с древнейших времен и до наших дней. - Харків: Торсинг, 1999).

Серед убитих були члени Центральної Ради Олександр Зарудний, Ісаак Пугач і Леонард Бочковський. Розстріляли їх не тому, що Зарудний мав чин прапорщика царської армії, а Пугач і Бочковський здавалися вбивцям громадянами заможними. Їх розстріляли за українство! Але цей історичний факт не лише розчинявся раніше, а й залишається в такому стані донині. «Всі ці дії, - узагальнюють автори підручника, - не можна кваліфікувати ні як більшовицький, ні як націоналістичний терор. Повторювалася жорстокість, відома з часів Великої французької буржуазної революції або Громадянської війни в США, коли ніякі центри влади не могли стримати озвірілих маргіналів (…)»... Такі от інтернаціональні, загальнолюдські неподобства.

Неправда! У дійсності «інтернаціональна» жорстокість виглядала зовсім інакше. Очевидець пише:

«Дочасна трагична смерть т.т. Зарудного, Пугача і Бочковського є не тільки величезна втрата для партії і для громадянства.

Це не випадкові жертви в боротьбі, про котрих можна сказати «ліс валять - тріски летять». Ні, їх розстріл це симптом, це знак, під котрім пройшла і проходить друга революція у Росії і на Україні. (…)

Злочинці є і будуть всюди. Темні маси зостануться темними, коли не боротися з їхньою темнотою. Але тут вина падає на тих, хто ті маси веде і хто розбурхану стихію революції не вводить в певні рямці (…).

Так, зараз маси певні, що війна ведеться «між большевиками і українцями», а тому при перемозі «большевиків» маси починають викоріняти «українців» тими способами, які знають - рушницями, багнетами. І в перші дні влади «Народнього Секретаріата» в Київі поліг не один десяток неповинних в «контрреволюції» українців - за вкраїнську розмову, за посвідчення, написане українською мовою (…).

Смерть Зарудного, Пугача, Бочковського така характерна з сього боку - особливо, коли зважити, одну деталь їхнього заарештування, свідком і тільки випадково не об’єктом котрого, довелося бути авторові цих рядків.

Матрос, що робив трус, на слова товаришів «ми члени Центральної Ради» з ненавистю промовив: «а васъ то нам и надо. Все эта Центральна Радa!…» І від цих слів, а головне - від виразу його обличча стало зрозумілим, що станеться щось непоправиме і безглузде… Така тупа ненависть світилась в його очах, так міцно одразу стисла його рука револьвер - що було ясно, для нього - «Центральна Радa» - це не «політика», це не ідейно-ворожа сила - а ворог, реальний первісний ворог первісної людини, котрого треба різати, колоти, стріляти, з котрим іншої боротьби не може бути…»

Вас. Еллан. Наслідки… «Боротьба» 23 (10) лютого 1918 р. №1 (Київ).

«Київська радянська влада, штаби революційних військ, окремі особи з більшовицьких лідерів - усі вони рішуче заявляють, що ніхто не давав наказу про розстріл Зарудного і Бочковського.«Самі солдати розстріляли». Проти такої заяви годі заперечувати, бо дійсно «самі солдати» розстріляли навіть багатьох київськихбільшовиків. Щоправда, ті, хто посилається на «самих солдат», прекрасно знають, що окрім офіційних наказів існують ще так звані «негласні» розпорядження або... лише «поради».

Знають вони також і те, що революційним радянським і так званим «революційним» військам, які взяли Київ, було віддано наказ, а може, не наказ, а лише «пораду»: «українських голів не шкодувати» (В.Качинський. Пам’яті Олександра Сергійовича Зарудного. «Земля і воля» (Харків).
23 (10) 1918 р. №251).

Остання «порада» згадується, коли порівнюєш долю О.С.Зарудного з долею його рідного дядька - теж Олександра Сергійовича. Останній був найвідомішим адвокатом, захисником Бейліса і Шмідта, товаришем міністра і міністром юстиції в Тимчасовому уряді. Саме йому приписувався липневий наказ про арешт В.Леніна (насправді це не так). Можна було б із легкістю спрогнозувати розстрільну долю відставного «міністра-капіталіста», не помри він своєю смертю 1934 року - за лічені дні до початку масових репресій. Але революційне лихоліття О.С.Зарудний пережив! Тому що був росіянином. Тоді як його племінника-українця не врятували ні участь у трьох революціях, ні царські в’язниці і заслання, ні членство в партії соціалістів-революціонерів (ліве крило), ні навіть те, що напередодні захоплення Києва червоними він був заарештований своїми - за «зраду України». Як писав Василь Еллан, «зайва річ щось пояснювати, зайве розказувати про напрямок думок товаришів, про їхню діяльність, про недавній арешт Зарудного «українцями» - все було б зайвим і непотрібним, бо тут прокинулися звірячі первісні інстинкти…». Той самий первісний інстинкт ненависті до українців, звіряча ксенофобська «фізична відраза» до всьогоукраїнського.

У радянській імперії українців не лише по-звірячому вбивали, а й академічно-витончено розчиняли. У моїй історії це виглядає таким чином: виданий 1961 року том Української радянської енциклопедії повідомляє усього про двох Зарудних - «російського архітектораукраїнського походження» Івана Зарудного і «українського мандрівника» Миколу Зарудного. Хоча будь-який просто радянський, тобто російський, словник обов’язково розповідав і про корифея судової реформи Сергія Зарудного (батько О.С.Зарудного і дід Б.-О.Зарудного), і про Самійла Зарудного - генерального суддю Війська Запорозького, і про архітектора Петра І. У чотиритомній Радянській енциклопедії історії України (!), виданій 1969 року, немає вже жодного Зарудного. Бо всі вони стали росіянами - архітекторами, зоологами, правознавцями та ін. Роз-чинилися…

Слід віддати належне Росії: вона творить свою історію планомірно і цілеспрямовано. Про російського адвоката і міністра Тимчасового уряду Росії О.С.Зарудного, наприклад, видано монографії, написано дисертації, про нього - посилання в Інтернеті, у тому числі і на офіційному сайті Прокуратури РФ. Про членаукраїнської Центральної Ради Б.-О.Зарудного - «знайдено «0» сайтів». Скупі рядки в «Довіднику з історії України». І могила на Байковому. Герої української історії чекають її творців...

Євген Зарудний